Мене охрестили в Кривому Озері в церкві святої великомучениці Параскеви, названої П'ятниця. Чин хрещення здійснив, напевно, отець Петро Танасевич. Його і матушкина могили неподалік входу на кладовище. В цьому місці поминального понеділка, що після Паски, наш батюшка молиться за померлих і читає їхні імена з поданих родичами записок або книжок про спочилих.
За роботою мама завжди співала. Вчила і мене, маленьку, пісень. Учитель із музики і співів записав мене, ученицю п'ятого класу, у шкільний хор. Одночасно я відчула в собі нестримне бажання музикувати на якомусь інструменті, хоча б на акордеоні. Але мої батьки не купили мені інструменту і не відвели до музичної школи. Одна із причин - матеріальна неспроможність. Селянину доводилося самотужки зводити як будинок для проживання родини, так і господарські будівля, де тримали тварин. Також зводили комору і льох для зберігання продуктів харчування, ставити огорожу тощо. Друга причина - це не чулість селянина до потреб дитини, яка росте й відчуває бажання чимось конкретним займатися. Можливо, тим, для чого прийшла в цей світ.

Євреї, древній народ, на предмет музикальної освіти дітей мали свій погляд. Так, Бабель занотував такий спогад:

«Все люди нашего круга - маклеры, лавочники, служащие в банках и пароходных конторах - учили детей музыке. ...И правда - в течение десятилетий наш город поставлял вундеркиндов на концертные эстрады мира. Из Одессы вышли Миша Эльман, Цимбалист, Габрилович, у нас начинал Яша Хейфец» (З оповідання «Пробуждение»). Євреї розуміли, що інвестиції, вкладені в своїх дітей, згодом принесуть родині найвищі дивіденди. Вони хвалилися успіхами синів. Наприклад, за обіднім столом батько героя вищеназваного оповідання розказав новину, яку дізнався від дядька Яші Хейцера: хлопчик за один концерт отримує вісімсот рублів. І таких концертів у нього щомісяця - п'ятнадцять.

Мені виповнилося шість років і чотири місяці. Під вечір мама почала скликати курей і розсипати їм насіння. Я тулилася збоку до материних ніг, бо прямо стояти біля неї заважав величезний живіт. На матусі блакитний з тонкої тканини халат. Він з короткими рукавами, які називалися крильця. Мама сказала, що взавтра її вдома не буде. Я скривилася, от-от заплачу. Мама втішила мене. Сказала, поїде купляти мені сестричку. Радість мати сестричку, звичайно, переважила страх перед розлученням із матусею.
Рано-вранці мене батько відніс до бабусі. Сам же помчав на роботу.
За сніданком я сказала бабусі, що довго в неї не буду. Мама купить мені сестричку і відразу повернеться додому. Мама мене забере. Бабуся мене запевняла, що так і станеться. Лише пізно ввечері батько забрав мене додому. І так було щодня. Я любила лежати з ним у ліжку й вибирати їм'я для дівчинки. Напередодні хоронили новонароджену дочку дядька Гриші - Нелю. Ця подія врізалася в мою пам'ять. Тоді мені здавалося, що найкрасивіше ім'я - це Неля.
Одного дня щасливий татусь сказав, що мама вибрала найкращу дівчинку. Я пищала від радості й підскакувала. Всім, хто приходив до баби Мотрі, я розказувала цю новину. Всі мене вітали й раділи разом зі мною.
Мені страшенно набридло бути у баби і я від цього страждала. Але мама чомусь не поспішала додому. Одного разу ми з бабусею провідали її. Бабуся однією рукою тримала мене за ручку, а другою несла торбу з харчами. Чи нас хтось підвіз до районної лікарні, того не пам'ятаю. Адже здолати 12 кілометрів старій жінці з хворими ногами і шестирічній дитині - не легко.
Нарешті наступив довгоочікуваний день. Того сонячного ранку батько під'їхав до нашого двору підводою, яку котило двоє коней. Підняв мене і опустив на перекладину поруч із собою. Ми поїхали до райцентру забирати маму. Дорогою голосно розмовляли. Переповнена радісними почуттями я цілувала батькову руку.
Коло лікарні татусь допоміг мамі з дорогоцінним згорточком всістися спереду, поруч із собою. Мене ж опустив на солому, накриту рядном.
Тато з мамою щебетали всю дорогу, направо і наліво віталися із знайомими. Я тихенько сиділа позаду і раділа поповненню нашої сім'ї.
Проте моя ідилія невдовзі змінилася гірким розчаруванням. Батьки припадали до моєї сестрички, що вміла тільки плакати та смикати ручками і ніжками. На мене батьки зовсім не зважали. А коли я тулилась до них, вимагала, щоб і мене пестили і цілували, то гримали на мене. Після роботи, змивши старанно з рук мазуту, батько брав сестру на руки, притискав до щоки і носив, щось їй нашіптуючи. Я спостерігала цю картину й мовчки страждала. А коли лягала спати, то тихо плакала.
Мої страждання таки вирвалися на поверхню. Я присікувалась до батьків: «Ви не любите мене. Ви любите тільки маленьку». Вони у відповідь сміялися. Тоді мої претензії переходили у плач. Мамі набридли мої концерти. Вона боляче хльоскала мене рукою і з притиском казала: «Мовчи, не плач». Стуливши губи, я не переставала скиміти. А після ревіла на всю горлянку від маминих стусанів.

Наступного літа в мене боліли зуби. Дивно, але втішало те, що мене всі жаліли. Татусь велосипедом возив мене до стоматолога. По поверненню мама співчутливо розпитувала про лікаря і те, що мені довелося пережити у страшному кріслі. А зуби продовжували боліти. Я плакала від болю, тож батько регулярно возив мене до стоматолога. Я вже не боялась високих білих стін, стоматологічного крісла, насупленого лікаря в смішній шапочці, навіть уколу і страшних металевих інструментів, якими витягували з ясен мої молочні зуби.

Це літо, перед навчанням у першому класі, мені запам'яталось ще однією подією. Люсю мама відлучила від грудей. Тож виникла потреба в коров'ячому молоці. Батько домовився з завідуючим корівником щодня купувати два літра молока. Мої батьки вважали, що таку вагу, я семирічна дитина, зможу донести. Але ж від корівника до нашої хати не менше двох кілометрів. Добрі тітоньки доярки наповнювали алюмінієвий трьох літровий бідончик по вінця. Зверху його вінчала накривка, що служила оберегом лише від пилу та мух. Вона легко знімалась, тобто не втримувати рідину в разі коливань та нахиляння бідончика. Я несла посуд, перекладаючи його на ходу з втомленої руки у відпочилу. Доріжка від корівника до нашої хати була зрошена молоком. Але два літра додому я таки приносила. Напевне, до тітоньок дійшло, що семирічній дитині вагу в три кілограми важко нести. Тож почали наливати в бідончик лише два літра. Що сказати? Як виливала я дорогою літр молока, так і продовжувала його виливати. Мама сердилась і мене сварила. Та її суворість не приносила очікуваних плодів. Врешті-решт батьки зняли з мене обов'язки молоконоші. Тепер татусь, коли не працював у колгоспі, їздив сам на ферму велосипедом і забирав молоко. А першого вересня Ліду з портфелем і великим букетом польових квітів мама повела до школи.

Навіть дітки бувають красиві й некрасиві. Моя сестра нагадувала ляльку. Вона голосно сміялась, коли батько підкидав її під стелю і ловив. Вже почала стояти на хитких ніжках і робити перші кроки, тримаючись ручкою за щось. Цей період у нормальному розвитку моєї сестри збігся з часом, коли батько найняв робітників, що прибули із Західної України, для якихось будівельних робіт. Моя сестричка агукала до них, ховалась за стіну і з'являлася перед ними. Молодий робітник, поки в нас працював, грався з нею. Робітники пішли від нас, а в нашу хату прийшла біда. Маленьку немовби підмінили. Вона плакала, але найстрашніше - нею почало трясти й підкидати. Мама жалілася своїй мачусі. Та відразу поставила діагноз: зурочення.
Баба Лукія почала діяти. Знайшла знахарку, що мешкала у Врадіївці. Та вміла знімати вроки. А потім під нашу хату під'їхала сама баба кіньми. Вона повезла маму з маленькою до Врадіївки. Їздили вони втрьох до знахарки кілька разів. Нарешті вона сказала: «Все. До мене вже не приїжджайте - зняла вроки». І дійсно, дитина змінилася. На маминих руках вона аґукала, всміхалася, гралася своїми ручками.
Хоча Люсі виповнилося два роки, але сама не ходила. Вона потребувала моєї руки, як опори. Хвостиком ходила за мною. Якщо я залишала її й кудись бігла, то вона сідала на землю й чекала мого повернення.

Я росла здоровою дитиною. Мене не мучив ні грип, ні ангіна. Цього не скажу про свою сестру. У п'ять-шість років у неї почалися проблеми з вухами і горлом. Від болю плакала. Вона вже не бігала, не гралася, а сиділа у дерев'яних ночвах під хатою. Ночви ми протягом дня кілька разів перетягували у затінок. Закінчилися сестрині страждання після операції, яку без наркозу здійснив у своїй квартирі одеський хірург.
Нарешті моя сестра знову здорова і весела дитина. Дивно, що природні здібності ми отримали від народження різні. Якщо в школі мені подобалися гуманітарні предмети, то моїй сестрі - точні. І саме фізика, геометрія, алгебра.
Про її майбутні вподобання і професію бухгалтера, можна було здогадатися з перших уроків у першому класі. Так, додавати прості цифри чи віднімати в неї виходило без проблем, а от із читанням виникли труднощі. Хитрі школярики швидко запам'ятовували звучання слів за місцем їх розташування на сторінці. А моя сестра двадцятий раз читала слова гірше, ніш першого. Мама виходила із себе і її лупцювала. Мені було невимовно жаль сестру.

Пізніше я дізналася, що існує хвороба, яка завадить навчитися читати. Як то не дивно, але цим недугом страждали у дитинстві геніальні люди, наприклад Ейнштейн.
Сестра, коли дотумкала, як-то з літер народжуються слова, із задоволенням стала відвідувати школу. Була компанійською, веселою дівчинкою. Отримувала добрі оцінки. Особливо любила уроки фізкультури, а найбільше ігри з м'ячем.
На останок хочу згадати свого пернатого друга дитинства - Пудика. Півнику я присвятила оповідання, яке написала навесні 2015 року. Воно ввійшло у мою першу книгу про курей. Історія Пудика - билиця, бо ж мала місце в моєму далекому житті.

Одного дня сонечко зігріло не тільки повітря, а й землю. Мама вперше випустила у двір квочку з курчатами. Лідуся уважно розглядала непосидючу сімейку. Велика птаха страхітливо стовбурчила пір'я і погрозливо квоктала. Скидалась на червону кулю, що дибуляє на двох паличках. Але рухається не так, як кури, а кружкома. Мама пояснила: «Квочка боїться наступити на крихітне курчатко. От і кружляє серед своєї малечі».
Курчатка швидко підростали і ставали метушливими. Дівчинка годинами спостерігала за жовтими клубочками. Вона так хотіла взяти одного з них. Пестила б його, зігрівала своїм диханням. Квочка, напевне, здогадувалася про бажання дівчинки, бо стовбурчила пір'я і поводилась агресивно. Навіть кричала «кво-кво» на котика, який стояв осторонь.
Несподівано дівчинка зробила неприємне відкриття: квочка не любить одного курчати: відганяє його від себе, скубе за жовтий пушок на маленькій головці. Бідолашне тікало від злої матусі. Часинку жалібно цівкало - і знову бігло до квочки. А та миттєво впізнавала нелюбого і відганяла.
Лідуся про все розказала мамі.
Мама голосно насварила квочку. Та коли мама пішла, квочка знову взялася за своє. Суворих окриків дівчинки вона зовсім не боялась.
Увечері, коли з роботи прийшов тато, Лідуся і йому розказала про витівки злої квочки. Тато у задумі хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» - запитала дівчинка. «Не знаю, - сумно сказав батько. - Серед курей і такі випадки бувають. Бідний Пудик. Квочка заб'є його до смерті». Очі дівчинки наповнилися слізьми. Вона не втрималась - уголос заплакала. «Не плач, дитинко», - втішав батько свою донечку. Цій біді можна зарадити». «Справді?» - зраділа Лідуся.
«Вранці, коли випускатиму квочку надвір, то передам тобі бідолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», - підбадьорила донечку мама.
Отак Лідуся отримала вихованця. Зі своїм Пудиком дівчинка не розлучалась. Носила його в кишені, годувала зі своєї долоні. А ввечері, коли квочка з курчатами спала, то підкладала пташа під теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночі? Коли Пудик підріс, то дівчинка ввечері загортала його у баєву ганчірку. Пудик бачив уві сні щасливі сни.
Восени Лідуся пішла до школи, у перший клас. Курчатка підросли і відійшли від квочки. І лише Пудик віддано ходив за своєю вихователькою. Щоранку, мов вартовий, він стояв під її вікном. Щоб краще бачити, як вона збирається до школи, він витягував шию. У такій позі Пудик стояв доти, доки не скрипнуть двері. Тоді він прожогом біг до дверей. Лідуся розкривала долоньку, в якій лежала купка відбірних зернят. Для Пудика вони були найсмачнішими. Півник довірливо їх дзьобав прямо з долоні своєї годувальниці.
Півдня котився жовтий м'ячик небом. Ось завис на самому вершечку. Лідуся повернулась із школи додому.
Біля хвіртки, звичайно, вештався Пудик. Він нетерпяче чекав, поки дівчинка доставала з торбинки крихти, залишені від шкільного бутерброду. Вона годувала свого півника з долоні. Але ніжно гладити його по крилах і шиї вже не могла. Пудик виріс. Він соромився пестощів перед чубарочками.
...Леле, скільки ж то років минуло? А ніби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досі пам'ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому оперенні. Красеня з красенів. Я вельми пишалася своїм вихованцем. Пудик - моя перша і незабутня любов до птахів.