ЛІСОВІ ОПОВІДКИ

Герої Оповідок мешкають на Маленькій галявині лісу, який вони називають Нашим.
Наш ліс знаходиться не деінде, а у Києві. І саме за найбільшою книгозбірнею – Національною бібліотекою України для дітей.
Тут ростуть дуби, сосни, смереки, берези, ясени, багато інших височезних, грубезних дерев. Є урвища і провалля. А ще пагорби, підніжжя яких омиває дзюркотлива річечка. На деревах гасають білочки, у траві трухикають їжачки, а з гілки на гілку перелітають цікаві сороки. Розповідають: в лісі водяться зелені чоловічки, які зазвичай невидимі.
Тварини Нашого лісу мандрують на Велику галявину, що у Темному лісі. А з Темного лісу найсміливіші можуть потрапити туди, Де Все Дриґом, Де Все Навпаки. Цей шлях, сповнений пригод, довелося пройти зайчикові, якого братики і сестрички називали Мазунчиком.

Про те, як Мазунчик народився, чому його так назвали
і як він катався на дядькові Шпичакові

Минало тепле літечко. Трава і листочки на деревах були ще зелені й смачні.
Такої гарної пори матінка Теплий Животик розродилася. І привела так багато донечок і синочків, що татко Прудколапий не міг їх порахувати. І не тільки тому, що зайчатка стрибали: усі вони, мов краплинки води, були схожі між собою.
Правда, одне зайчатко поміж усіх вирізнялося. І через те,  що було найменше.
Хтось із малечі штовхнув найменшого. Зайчатко запхинькало.
Матуся взяла його на руки і стала втішати.
Зайчата заздрили братикові, бо теж хотіли, щоб матуся їх колисала й пестила. Підстрибували і прозивалися з братика:
– Мазунчик, ти мазунчик.
Відтоді й приклеїлося до найменшого таке образливе прізвисько.

Зайчата швидко підростали. Самостійно ходили до лісу. Збирали там хрумкі листочки і гриби-сироїжки.
Ось вони знову пішли. Найменший, як завжди, лишився вдома.
Він нудився. Чіплявся до татка. Просив його:
– Покатай мене.
Прудколапий садовив синочка собі на спину і катав.
Зайчаткові подобалось їздити верхи. Він не хотів з татка злазити і вередував. Прудколапий згадав про роботу, яку мав сьогодні виконати. Обережно поставив синочка на землю. Ухопив відерце і побіг до річки.
Зайчатко почало чіплятися до матусі:
– Покатай мене.
Теплий Животик теж його жаліла. Частенько возила на собі. Але у неї теж було багато хатніх справ.
А зайчатко знай вередує:
– Хочу кататися! Е-е-е-е!
Якось до зайців завітав їжак, якого лісові мешканці називала Шпичаком.
Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав. Спитав:
– Чого плачеш, Мазю?
А той тре лапкою оченята і плаксиво тягне:
– Хо-чу ка-та-ти-сь! Е-е-е-е!
Їжак підставив йому свою спину.
– Чого ж, сідай. Покатаю.
Гострі голки вляглися. Спина їжака зробилась гладенька і м‘яка, мов подушечка.
Мазунчик дригав лапками і пищав:
– Но! Но! Поїхали!
Їжак бігав, мов справжній кінь. Ще й вигукував: “І-а-а, і-а-а!”.
Мазунчик реготав від задоволення. Лупцював дядька п‘ятками та все підганяв.

Обідньої пори зібралась уся куцохвоста родина. Зайчата повсідалися попід стіною. Притихли й чекали, коли матінка покличе їх до столу.
Тільки найменший не злазив із їжака Шпичака. Красувався, вихвалявся перед братиками і сестричками.
Їжак уже захляв від біганини. Він страшенно розсердився на Мазунчика. Гострі голки на його спинці настовбурчилися.
Зайча заволало:
– Ой-йо-йой, боляче!
Зіскочило і, ображене, забилося під своє ліжечко.
Усі голосно сміялися з нього. Перестали реготати тільки тоді, коли матуся Теплий Животик покликала до обіднього столу.
Заяча малеча шумно всідаласяь. Тільки найменший ображено сопів у темному кутку.
Однак борщик і кашка так смачно пахли, що Мазунчик не втримався. Тихенько забрався на ослін. Ухопив найбільшу ложку – і до тарілки.
Татко Прудколапий суворим голосом сказав синові:
– На мені покатаєшся, як на їжакові.
Матуся Теплий Животик скрипнула передніми зубами:
– І на мені покатаєшся, як на їжакові.
Мазунчик опустив вушка. Йому зробилося так соромно, що аж шкіра під сірим пушком почервоніла. Він схлипнув раз, а потім ще два рази. Та ніхто не збирався його жаліти – знай сьорбали із дерев‘яних ложок, а на нього навіть не дивилися.
Зайчатко перестало схлипувати. Винуватим голосом пискнуло:
– Пробачте мені. Я сам, своїми ніжками бігатиму.
Зайці радісно плескали лапками. Найгучніше виляскував дядько Шпичак. Він дивився на вередуна добрими, лагідними очима.
Мазунчик боязко взяв свою, найменшу, ложечку. Його вже ніхто не сварив.

Зайці та їжак Шпичак дружно обідали. А зі смереки спорхнула сорока.
Цікава птаха через відчинене віконце все бачила і чула.
Білобока летіла над хуторами і селами, над містечками і великими містами. Вона кричала:
– На мені покатаєшся, як на їжакові! На мені покатаєшся, як на їжакові!
Цей вислів знають і дорослі, і діти. Він став прислів’ям.

Про те, як Мазунчик, Рудий Хвостик і Мекека бігали наввипередки

У дерев’яному ліжечку солодко спить заяче маля. Зненацька через розчинене віконце пролунало:
– Ме-ке-ке!
Сонько миттю зірвався з ліжка. Забився у найдальший куток і тремтів від страху.
– Ме-ке-ке! – пролунало знову.
Із-за фіранки вистромилася довга кошлата морда з вишкіреними рідкими зубами.
Зайча впізнало товариша. Вибігло зі схованки. Загукало:
– Привіт, Мекеко.
Тюлева завіса відслонилася. За віконцем тупцювало плямисте козуленя. Ввічливо привіталося:
– Доброго дня, Мазю.
На підвіконня викараскалося білченя Рудий Хвостик. Правда, хвостик не тільки рудий, а ще й посмугований. Білченя стало стовпчиком і писнуло:
– Мазунчику, гайда з нами бавитися.
Зайча прожогом кинулось до порога. Однак зачепилося за розстелене ліжечко і впало.
– Де ти там? – гукали знадвору друзі. – Хутчіше виходь.
Зайча пхинькало:
– Мені потрібно ще ліжечко застелити. Зачекайте.
– Ме-ке-ке! – щиро дивувалося козуленя. – Я сплю у ліщині. Ніколи не прибираю за собою.
Білченя теж здивувалося.
–У нашому дуплі порається матуся. Я нічого не роблю. Я ще маленький.
– Ми маленькі. А маленькі не працюють. Вони тільки бавляться, – авторитетно заявило козуленя.
Зайча міркувало вголос, приклавши пальчика до рота:
– Я найменший у заячій родині. Значить, повинен тільки бавитися.
І з легким серцем перестрибнуло через поріг.

Маленька галявина купалася у золотавому світлі.
Мазунчик із задоволенням скуб яскраво-зелену, вмиту прохолодною росою травичку. Мекека пасся поряд. А Рудий Хвостик знайшов боровик і гриз його з апетитом, забравшись на пеньок.
Над друзями пролітали, мов стріли, заклопотані пташки. Вони носили у дзьобиках черв'ячки для своїх малят. Тут же гули бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.
Мазунчик поцікавився:
– А де їжаки, зайці, кабани з поросятками?
Рудий Хвостик пояснив:
– Подались у ліс. Збирають ягоди, рвуть та сушать на зиму траву. Моя матуся збирає гриби. Настромлює їх на гілочки. Я теж їй допомагав. Але працювати нудно. І я втік.
Мекека мекнув:
– Добре, що їх нема. Ніхто не гримає на нас і не заважає бігати. Хлопці, давайте бігати наввипередки.
Білченя тут же викинуло боровик. Майнувши посмугованим хвостиком, з усіх ніг гайнуло через галявину.
– Ме-е е! – сердилося козуленя. – Так нечесно. Слухайтеся моєї команди!
Рудий Хвостик, присоромлений, повернувся.
Друзі виструнчилися. Мекека голосно скомандував:
– На старт! Увага! Руш!
І вони разом, в одну мить, зірвалися. Попереду мчав Мекека. За Мекекою дріботів Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останній. Він дуже хотів бути першим. Біг так швидко, як ще ніколи не біг. Та однаково випередити друзів не міг.
Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Страшенно зраділо, що випередило друзів. Аж раптом побачило високий горбок – і зупинилося.
На горбку сновигали мурахи. Їх було видимо-невидимо. Вони бігали туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мурашка щось на собі цупила: травинку, листочок. Деякі бігали і колисали білі згорточки.
– Ти диви, – щиро дивувалося зайча. – Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.
– Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! – розлютився Мекека.
Козуленя вискочило на горбок і жваво запрацювало ратичками. Розкидало ґрунт, валило горбок. Ще й кошлатою мордочкою тикало у мурашник та швиргало навсібіч суху землю.
Мазунчик закашлявся від пилу і дременув під смереку. А білченя не втекло. Крутилося коло Мекеки та підохочувало його:
– Давай їм, давай, Мекеко! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс, не заважають нам змагатися.
Несподівано козуленя заволало:
– Ме-ке-ке!
Задерло хвостика і стрімголов кинулося від горбка. А потім звалилось і давай качатися на траві.
Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, зрозумів: козуленя плакало:
– Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!
Рудий Хвостик теж пищав, як навіжений. І голосок його був дуже жалібний.
На Маленьку поляну прибігла захекана тітонька Гострі Ріжки. Вона заходилася вилизувати плямисте хутро свого синочка. Вмовляла його не плакати.
Тим часом білченя дерлось угору стовбуром дуба і рюмсало:
– Мамусю, рятуй мене! Ой боляче!
У дуплі скрипнули дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.

 Чому Бджілка розсердилася,
а Мазунчик дав собі страшну клятву?

Лісове життя тривало. Монотонно дзвеніли малі й більші мухи, стрибали зеленими іскрами коники, на гілці сперечалися білобокі сороки. Із трави невпинно доносилося: “Шу-шу-шу”. Там сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали – до розваленого мурашника і в різні боки. Тягнули на собі довгі стебла, носили камінці – відбудовували свою хатку.
– Вернусь додому, – вирішив Мазунчик. – Побіжу лісом, щоб мурахи мене не покусали.
І поскакав собі.
Одначе дорога в обхід виявилась довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви та колючого терну. Зайча перескакувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки.
По сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.
Зайча злякалось і шмигнуло під лопухи, де було сухо й затишно. Воно прилягло і спостерігало, як ішов дощ.
Біля лопухів утворилася річечка. Вода у ній вирувала, підхоплюючи все, що траплялося на її шляху. Швидкий потічок ніс Бджілку жовтим черевцем догори.
Мазунчик подався вперед і лапкою викотив Бджілку. Перевернув її. Бджілка тремтіла від холоду. Він нахилився й став на неї хукати. Комаха зігрілася. Блимнула величезними очицями. Запитала:
– Що зі мною? Де я?
– Ти у безпеці. Під лопухами. Тут сухо і затишно, – мовило зайча. І похвалилося: – Це я тебе визволив.
– Дякую, Мазунчику.
Бджілка ретельно оглянула себе. Посмикала лапками, перевіряючи, чи вони цілі. Потім розправила крильця. Насамкінець втупилась очицями у проміжок між величезними листками. Там виднівся голубий клаптик неба. Бджілка довго його вивчала. Врешті проказала сама до себе:
– Розпогодилося. Треба продовжувати збирати з квітів солодкий нектар.
– Не лети. Побудь зі мною, – просив Мазунчик.
– Пора братися до праці, – стояла на своєму Бджілка.
– Ти маленька. А маленькі не працюють. Маленькі тільки бавляться.
– Ти сам так вирішив чи тебе, Мазю, хтось навчив? – дивувалася Бджілка.
– Навчили друзі: Мекека і Рудий Хвостик.
– Жу-жу-жу, – сердито продзижчала Бджілка. – Який сором! Який сором! Мазун повірив неробам і сам ледарює.
Бджілка дзижчала і погрозливо стовбурчила крильця.
Зайчаткові здалося, що вона зібралася його шпигнути. І він завбачливо прикрив носика передніми лапками. Але Бджілка дзиґнула й вилетіла з-під лопухів.
Мазунчик задумливо чухав за вушком і вголос промовляв:
– Мої родичі працюють зараз у лісі. Зійдуться у хатинці втомлені. Нарву для них смачних листочків. Приготую із листочків салат. І обов’язково застелю ліжечко.
Ще трішки подумав і дав собі страшну клятву:
– Щоранку застелятиму постіль і прибиратиму після себе. Якщо порушу цю клятву – то хай мене покусають мурахи.
З легким серцем він вистрибнув з-під лопухів.
Заяче маля збирало листочки кульбаби і материнки, рвало солодкі білі квіточки деревію. І, звичайно ж, співало:
– Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля.
Цю пісеньку співає кожен хлопчик і кожна дівчинка, коли займається корисною справою.

 Про те, як Мазунчик був продавцем столичного супермаркету

Наступного ранку Мазунчика ніхто не злякав. Він прокинувся сам. Застелив ліжечко і вистрибнув із хатки.
На галявині було багато сонця і яскраво-зеленої трави. Вони нагадали, що пора снідати. Але зайчик не скуб траву, не пасся. Він роззирався, заглядав у кущі. Мекека і Рудий Хвостик там не ховалися.
Щоб розважитися, Мазунчик почав збирати гриби, горішки, смачні листочки конюшини та заячої капусти – очитка пурпурового.
– Назбираю велику купу і буду снідати, – вирішив він.
Збирання захопило Мазунчика. Він навіть придумав складати смакоту окремими купками. Гриби до грибів, горішки до горішків, смачні листочки конюшини та капусти теж порізно. За роботою мугикав під ніс улюблену пісеньку:
– Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля...
Над рожевим вушком прогуділо:
– Що робиш, Мазю?
Кривенькі ніжки роз’їхались у різні боки. Зайчик гепнувся на яскраво-зелену траву.
Перед ним стояло волохате страхіття. Голова здоровенна-здоровенна. І зовсім без очей.
– Ти хто? – ледве пролопотів Мазунчик від страху.
– Ме-ке-ка, – мекнуло страхіття.
– А я – Рудий Хвостик, – слабеньким голоском пищало білченя, збігаючи вниз стовбуром дуба.
Зайчик зрадів друзям. Хоча, якби вони самі не назвалися, то він їх і не взнав би. Виглядали друзі кепсько. У білченяти опух носик. Мекека взагалі був на себе не схожий. Ох і дісталося ж їм від мурах!
– Ме-е-е-е! Ненавиджу мурах, – мотав розпухлою головою Мекека.
– Вони противні й кусючі, – підтримав друга Рудий Хвостик.
Мазунчик зібрався за компанією пискнути: «І я ненавиджу мурах!». А на підтвердження ще й тупнути лапкою.
Та несподівано Мекека помітив на купках смакоту. По хвильці крутився коло неї. Плямкав і вигукував:
– Смачне зіллячко! Я його зараз з'їм!
Білченя, яке досі носилося туди-сюди, підбігло до горішків.
Зайчик безцеремонно розтрутив друзів. Гепнувся на своє добро і міцно обхопив його лапками. Кричав:
– Не руште, це все моє!
Спантеличений Мекека зупинився. Коло нього став стовпчиком здивований Рудий Хвостик.
Але пауза тягнулася недовго. Рудий Хвостик метушився, вмовляв Мазунчика:
– Мазю, будь ласка, поділися з нами смачним добром.
Зайчик не мав ні найменшого бажання з кимось ділитися. Навіть із друзями. Він зморщив носика – і миттєво придумав, як викрутитися.
Повагом підвівся. Взявся в боки і заявив:
– Це мій супермаркет.
Білченя радо сплеснуло лапками.
– Ой, як здорово! Хлопці, давайте гратися у продавця-покупця. Мазун – продавець. А я і ти, Мекеко, – покупці.
– У вас грошей нема, – був непохитним зайчик.
Рудий Хвостик, котрий уже тричі оббіг купки з грибами і непомітно поцупив рижика, запропонував:
– Листочки з берези – найкращі гроші. Вони дрібненькі, міцні, а головне – красиві.
Однак зайчик і за найкращі гроші не хотів продавати свій сніданок. Він знову зморщив носика. Та цього разу нічого гарного не встиг придумати. І тільки тому, що Мекека його підхвалював:
– Молодець, Мазю! Здорово придумав. Навіть у Темному лісі нема такого класного супермаркету. Усі звірі про тебе, Мазю, дізнаються. І всі заходитимуть у твій супермаркет.
Зайчик щасливо сміявся у ріденькі вуса. Так приємно, коли тебе хвалять!
Рудий Хвостик часу не гаяв. Він тільки раз гризнув рижик і відкинув його. Стрімголов побіг до берези. Насмикав листочків і швиденько повернувся. Чемненько звернувся до Мазунчика:
– Ласкавий пане, у мене бачите, скільки грошей. Прошу, продайте на них усі горішки, грибочки, а ще...
– Досить! Досить! – закричав Мекека і хвицьнув Рудого Хвостика.
Козуленя розійшлося не на жарти. Тупало ратичками і волало на всю галявину:
– Я перший покупець, бо я – найбільший.
Козуленя було не тільки найбільше, а й найсильніше.
Тож не дивно, що Рудий Хвостик не стямився, як опинився високо на дубові.
А зайчик ураз змінився. Ще б пак – він продавець столичного супермаркету. Набундючився, завів лапки за спинку. Гордовито походжав перед розкладеним товаром.
Мекека погнався до берези рвати листочки. А Рудий Хвостик знову часу не гаяв. Непомітно, з іншого боку стовбура, збіг униз і тицьнув мовчки Мазунчикові в лапки гроші.
Продавець столичного супермаркету мовчки порахував гроші. І мовчки дав горішок.
А Мекека все це побачив і страшенно розхвилювався, адже Рудий Хвостик міг мовчки купити і смачні листочки конюшини. Хотів подати голос, щоб нагадати, хто тут найбільший і найсильніший.
Треба сказати, що Мекека встиг нарвати зовсім мало березових листочків, бо складав їх під язиком. А ще через листочки, що могли випасти, він не міг подати голосу. Тільки й того, що смикав листочки і краєм ока пильнував білченя.
Рудий Хвостик уже тихенько дякував:
– Велике спасибі вам, пане продавець. Я до вас неодмінно ще завітаю. Мені дуже сподобалось у вашій крамниці.
Рудий Хвостик завбачливо викарабкався на свій стовбур. Схрумав там горішок і знову непомітно спустився. Так само, як тоді, мовчки тицьнув Мазунчикові гроші. Продавець столичного супермаркету так само, як тоді, мовчки їх перерахував і мовчки продав сироїжку.
Мекека не втримався. Увірвався, захеканий, до магазину і, найперше, – хвисьнув білченя. Рудий Хвостик пискнув і відбіг. Але недалеко.
Покаравши невірного друга, козуленя промекало:
– Мазуне, продай мені купу смачної конюшини. А ще – заячої капусти. І побільше. Щоб я наївся від пуза.
Продавець столичного супермаркету повільно загинав довгі кігтики.
– Сім копійок за купу смачної конюшини, п’ять копійок за заячу капусту. Разом буде тринадцять копійок.
Мекека роззявив рота. Звідти, як із гаманця, посипалися гроші.
Продавець столичного супермаркету вголос рахував березові листочки:
– Одна копійка, дві копійки... Ця не годиться – пожована, ця – покусана, ця зім’ята Усього дванадцять копійок. – І суворим голосом до Мекеки: – Тут, добродію, не вистачає однієї копійки. Товару вам не відпущу.
Рудий Хвостик кинув сироїжку, підбіг до гурту.
– Перепрошую ласкавого пана продавця, – пропищав. – Коли до семи копійок додати п’ять копійок, то разом вийде дванадцять копійок.
Мекека послав на друга вдячний погляд. Однак Мазунчик на заувагу і вухом не повів. Ще більше насупив бровенята, в кожній із яких стирчало по дві білих шерстинки. Роздільно, по складах пискнув:
– Сім копійок коштує купа смачної конюшини, п’ять копійок коштує заяча капуста. А одну копійку (тут продавець столичного супермаркету зробив промовисту паузу, після якої голосок його задзвенів), одну копійку беру за нечемність покупця. То скільки разом?
– Тринадцять, – підтвердив Рудий Хвостик. – Підтримую вас, пане продавець. У крамниці треба поводитися чемно.
Білченя знайшло у траві недогризок сироїжки і жваво захрумкало.
Мекека розсердився на невірного друга. Збирався його провчити. Уже й ратичку заніс. Але у вирішальну мить втримався. Він злякався, що Мазунчик тоді йому зовсім нічого не продасть.
Присоромлений Мекека почвалав до берези. Вибрав один, але найбільший листок. Ніс його обережно на висолопленому язиці. Передав Мазунчикові й завмер в очікуванні.
Зайчик дуже уважно і довго розглядав листок. Він намірився далі чіплятися до Мекеки. Це щоб добряче провчити його.
Аж раптом очі його зробилися такі великі, як тенісні шарики. Це не пройшло повз увагу покупців. Козуленя й собі розплющило попухлі оченята. Білченя швиргонуло недогризок сироїжки і нахилилося до листка.
Друзі втупились у березову копійку. Вони з жахом закричали:
– Мураха?!

Про те, як Мазунчик убив хатнього злодія

На березовому листку, немовби на зеленому острові, сиділа мураха. Поводилася вона вкрай нахабно – повільно гладила тоненькими лапками свою руду манюню голівку.
Рожеві вушка зайчика настовбурчилися. Він рішуче заніс ліву лапку (правою тримав листок), щоб ляснути мурашку. Козуленя випнуло лоба, щоб боляче її буцнути. Білченя швендяло туди-сюди і гадало, як скинути з правої лапки Мазунчика березовий листок. А потім затоптати, розчавити, розтолочити злу комаху.
Однак рішучість друзів остудили жалісні схлипи. Ворог рюмсав:
– Сьогодні найнещасливіший день у моєму житті. Хатній злодій хотів мене з'їсти. Я утік від нього. Тепер у мене немає своєї хатки. Немає ліжечка, немає маленької ложечки і мисочки.
Рожеві вушка опали. Мазунчик перепитав Муравлика:
– Хіба у мурашнику водяться злодії?
Муравлик ридма заплакав. Крізь сльози розповідав:
– До нашої хатки забрався Павук. Він прикинувся мурашкою. Тому мої родичі не можуть його розпізнати.
Мекека підскочив, немовби його ужалила оса. Він кричав і бризкав слиною:
– Хлопці, не слухайте його. Мураха боїться нас, от і розказує небилиці.
І наставив ще крутіше свого лоба.
Зайчик повірив Муравликові. Сміливо заступився за нього:
– Мекеко, Муравлик рудий. А ті мурахи, що тебе покусали, були чорні.
Але Мекека не мав бажання розглядати Муравлика. Він ще голосніше кричав і дужче бризкав слиною:
– Цей теж кусає. І до того ж брехливий. Ме-е-е-е!
–  Брехливий, брехливий, – підтримав товариша Рудий Хвостик. – Не може павук удавати із себе мураху. У мурахи шість лапок і одна пара вусиків. А у павука вусиків зовсім нема. Зате є аж вісім лапок. Мураш – брехун!
Мекека несподівано буцнув зелений острів.
Березовий лист закрутився у повітрі. Перевернувся і ліг на траву.
Рудий хвостик з Мекекою підскакували на листкові. Козуленя підкидало його роздвоєними ратичками, а білченя загрібало у траву і топталося зверху.
Задовольнившись розправою, вони показали Мазунчикові язики і кудись помчали.

Зайчик вигнув коромислом спинку. Склав лапки і приліг. І саме на те місце, де загинув тяжкою смертю Муравлик. Він сумував за невинною комашкою.
І тут обвислі вушка вловили ледь чутний шерхіт: ш-ш-р, ш-ш-р. Мазунчик кліпнув очима: з-під розчавлених галузок вибирався Муравлик. Той самий. Рудий, із шістьма тоненькими ніжками і двома вусиками. Зайчик засміявся і подув на Муравлика. Муравлик і собі зареготав. Коли втихомирився, то попросив:
– Будь моєю мамою.
– Мамою? Чому?
– На тобі м'якенька шубка. Катай мене на собі, я легенький.
Мазунчик зморщив носика, задумався. «Справді, Муравлик, легенький. З ним можна бавитися. Тепер, коли Мекека і Рудий Хвостик показали себе з негарного боку, мені потрібен новий друг».
Він уже зібрався дати згоду. Аж раптом згадав, що мурахи кусаються. Тож сказав досить рішуче:
– Ні. Іди до своєї мами.
Муравлик обхопив тоненькими лапками свою руду манюню голівку і заплакав:
– Я боюся йти додому.
Мазунчик пригадав розповідь Муравлика. Саме про те, що у нього немає ні хатки, ні свого ліжечка, ні маленької ложечки, ні мисочки. І теж заплакав. Крізь сльози поцікавився:
– Правда, що павук забрався до вашого мурашника?
Муравлик теж крізь сльози відповів:
– Правда.
– Розкажи про це ще раз, – попросив зайчик, витираючи сльози.
І Муравлик розповів страшну історію ще раз. І значно докладніше.
– Якось я біг довгим коридором. Перечепився через глицю і впав. Нахилився до забитого коліна і тер його. Випадково замітив на землі розкидані лапки і вусики моїх родичів. Коло мене зашаруділо. Так буває, коли хтось обережно підкрадається. Озираюся – аж то Павучище. І пересувався він, уяви собі, по-нашому.
– Як?
– Ступав вусами, наче лапками.
– Який хитрун! – обурився Мазунчик. – Виходить, Павучище удавав із себе мурашку?
– Мої родичі все в роботі. Ніхто не роззирається, ні до чого не придивляється.
– Тільки ти один придивився – і упізнав у злій комасі злодія – Павука. Молодчина, Муравлику, – похвалив зайчик.
Муравлик застогнав:
– Я втік від хатнього злодія. Однак у хатинці залишилися мої родичі. І вони в небезпеці. Павук їх усіх поїсть.
– Годі рюмсати. Треба попередити твоїх родичів про небезпеку, – рішуче сказав Мазунчик
– Я маленький. Я боюся.
– Не бійся, я поряд із тобою, – заспокоїв Муравлика Мазунчик. І наказав: – Забирайся на мене – показуй дорогу.

Поблизу куща ожини стримів високий терем – мурашник. Муравлик ганяв кругом нього і не переставав вигукувати:
– Гей, родичі-мурахи! Чуєте мене? Стережіться, бережіться! До нашої хатини забрався страшний злодій! Злодій усіх вас поїсть!
Мурашки обступали Муравлика. Їх прибувало все більше й більше. Вони уважно слухали його. Хто із мурах дотумкав, що в мурашнику завівся недруг, той сердито водив рудими ріжками. Нарешті всі мурахи дотумкали. І зняли такий галас, що аж трава хилилася.
Найбільший мураш вибрався на вершину мурашника. Він закликав родичів збирати тверді камінці. Вони так і зробили. Тоді найбільший мураш страшно закричав: “Ш-ш-ш!”. Він першим безстрашно кинувся всередину мурашника.
Зайчик, що спостерігав досі звіддаля, наблизився. Він заглядав у малесенькі вікна і двері, яких було лічити-не перелічити. Наставляв вушка – прислуховувався. І дуже жалкував, що не може у дверці протиснутись. Адже в мурашиній хаті йшла справжня війна.
Раптом із мурашника вибіг страшний Павучище. Гнався він, мов ошпарений, прямісінько до розлогого споришу. Уже не вдавав із себе мураху, а прудко перебирав вісьмома лапками.
– Ось який ти, хатній злодій! – скрикнув зайчик. Одним стрибком він наздогнав Павука. Розмахнувся – і з усієї сили лясьнув по злій кровожерливій комасі.
Павук брикнувся і мертвий упав коло споришу. Він так сподівався у ньому сховатися!
Захекані мурашки оточили зайчика. Коли ж побачили мертвого ворога, ото радості було! Підскакували і гукали:
– Ура! Ми перемогли! Мазунчик убив хатнього злодія! Мазунчик – герой! Дякуємо тобі, Мазунчику!
Зайчик поділяв радість мурашків і радів разом із ними. Ненароком озирнувся – і злякався. Його з усіх боків оточували мурахи. Їх було дуже багато. Мільйон, а може більше. І всі вони ворушилися.
Мазунчик присів і притиснув вушка до сіренької спинки. Зібрався сильно вдарити задніми лапками і дременути.
Мурахи ж запідозрили, що зайчик не чує їхньої подяки.
Найбільший мураш скомандував: «Ш-ш-ш!». Мурашки слухняно кинулися вперед – до свого героя. Дерлися на нього, щоб у рожеві вушка гукнути: “Дякуємо тобі, Мазунчику!”.
Наш Муравлик виявився найпрудкішим. Він хутенько видряпався на героя і всівся на кінчику носа. Ворушив радісно вусиками. Потім узяв і засунув їх у дірочки. Ворушив ними й там.
Мазунчик раз-пораз чхав. Муравлик реготав і тоненькими лапками хапався за руді боки.
Зайчик уже підскакував, як навіжений. Бив себе лапками, смикався. Нарешті усіх, навіть прудкого Муравлика, що лоскотав його, струсив із себе.
Він притьмом скакав на свою Маленьку поляну і жодного разу не озирнувся.

 Про те, як Мазунчик утішив Плакучу Вербу

Котилися дні за днями. Наш герой забігав від батьківської хатинки усе далі. Якось він опинився зовсім у незнайомому місці.
Йому тут подобалася. Сонця повно. Листяні дерева тоненькі – і там, там. А трава – висока, густа. Правда, чудову картину трохи псувала Плакуча Верба. Однак зайчик від журливого дерева відвертався.
Він приліг, заплющив очі й насолоджувався хором, у якому звучали голоси цвіркунів і різних пташечок. Зненацька у злагоджений спів вплелися страшні звуки:
– У-у-у-у!
Мазунчик завмер і нашорошив вушка. Страшні звуки повторилися. І доносилися вже значно ближче.
– Ой-йо-йой, – залементував бідолаха. – Вовчище-Страшні-Іклища наближається.
– У-у-у-у! – долинуло ще ближче.
Зайчик плигнув праворуч, плигнув ліворуч, плигав колом, однак надійної схованки не знайшов. Дерева стояли поодинокі, з тонким віттям. Тоді він гайнув навпростець – до Верби.
І знову невдача! Верба росла на березі широкої річечки. І дуже незручно – на протилежному її боці.
А тим часом зовсім близько страхітливо завило:
– У-у-у-у!
Не тямлячи себе від страху, Мазунчик ударив задніми лапками – і кулею перелетів річечку. Відразу ж шаснув під обвислі жовті гілки. На додачу – ще й укрився ними.
– Чап-чалап, чап-чалап, – доносилися страшні звуки.
Зайчик зажмурився. Від страху тремтів та цокав зубами.

– Досить тремтіти. Вовчище-Страшні-Іклища вже далеко, – почулося над ним.
Мазунчик притьма вискочив зі схованки. Задер мордочку, дякував:
– Спасибі, тітонько. Ви врятували мене від наглої смерті.
Верба хитнулась і ще нижче опустила тонкі віти. Мазунчик подумав, що ліпше не словом, а ділом віддячити Плакучій Вербі за притулок. І тут же рішив: він її причепурить.
Старанно й обережно розправляв гілочки, що переплутались, пригладжував їх. І скрикнув:
– Ой, пробачте, тітонько. Одну гілочку я необачно зламав.
– Так, зламав. Це сталось, коли ти пулею заскочив під мої шати, ховаючися від вовка.
– Вам тоді не боліло?
Верба журливо відповіла:
– Я знаю, що ти зайчик вихований, чемний. Шкоду зробив не навмисне.
Мазунчик запишався. Він любив, коли його хвалили. Жаль, що друзі не чують. Особливо рябенький Мекека.
Верба продовжувала сумно хитати верхівкою. Мазунчик поспівчував їй:
– А ви, тітонько, завжди сумні. Ваші жовтенькі гілки поникли.
– Як же мені не сумувати, коли я росту в повній самотині, далеко-далеко від своїх родичів верб, – відповіла Верба.
– Як ви тут з’явилися? – поцікавився зайчик. – У Нашому лісі ростуть сосни, ялини, дуби, явори, берези, осоки, смереки. А верба – ви одна.
– Історія мого життя печальна, – почало свою розповідь схилене дерево. – Тонкою гілочкою я сиділа у затишній пазусі Великої Верби Мами, що росте над ставком. Тарасик якось надумав рибалити. Він зламав мене і зробив із гілочки вудлище. Хлопчик повертався додому через ліс. Коли перестрибував потічок, то я випала з торби, на споді якої тріпалися карасики. Тарасик побіг дальше, а я залишилася на березі. Я плакала й голосно кликала Велику Вербу Маму. Сонечко втішало мене й лагідно зігрівало, вітер пестив і вколисував, а дощик рясно кропив. Так я пустила коріння і почала рости. Гарно тут і тихо. Але мені дуже самотньо.
Мазунчик став на задні лапки, а передні шанобливо склав докупи.
– Тітонько, прошу, не сумуйте, бо я теж заплачу. У мене є веселий товариш Мекека. Ми будемо до вас приходити і вас звеселяти.
Що трапилося? Чому тітонька сердиться, лупцює його?
– Ай-я-яй, – підстрибував зайчик. – Чому б‘єте мене?
Верба хльоскала його тоненькою гілочкою і примовляла:
– Не приводь козуленяти! Чуєш, не приводь! Воно дурне. Обскубе й потопче мої гілочки. А вони такі ніжні, такі ламкі. Краще одна сумуватиму, ніж водитимуся з розбишакою.
Верба від горя заскрипіла. Мазунчик не знав, чим утішити тітоньку. Адже насправді вона дуже добра. Сховала його від страшного вовка.
Він безпорадно озирався. І тут його погляд зупинився на зламаній гілочці. Підняв гілочку і тремтячим від хвилювання голосом мовив:
– Плакучо Вербо, ви самі виросли із маленької гілки. То я висаджу поряд із вами гілочку, яку необережно зламав. Вона приживеться, почне рости. Вербиченька буде вашою донечкою.
Коли він нагортав на прутик вологу землю, вербове листя схвильовано шелестіло:
– Дякую тобі, Мазунчику. Відтепер я не сумуватиму. У мене народилась донечка. Захищатиму Вербиченьку від поривів злого вітру та всяких зубастих Мекек.
– Не турбуйтесь, люба тітонько. Мекеці я накажу, щоб коло вас не вештався, – запевнив жовтокосу зайчик.
Коли Мазунчик посадив Вербиченьку, то легко перестрибнув річечку.
Він скакав додому і почувався щасливим.

 Про лісову школу, бібліотеку та братика Капустяна Голова

Високо-високо в синьому небі летіли журавлі. Птахи журливо кричали: “Кру, кру”.
Зайчик дивився услід птахам, аж поки вони не зникли за верхівками пухнастих ялинок.
– Мазю, ти досі не в школі? – насварилася мама.
Біла борідка її часто-часто смикалася. Це означало, що Теплий Животик сердилася.
Зайчикові кортіло дізнатися, куди полетіли журавлі та чому вони так сумно курличуть. Адже день сьогодні чудовий. У вушка не холодно і спинка від дощику не мокне.
Але матуся вже поралася: дрібнила капусту, місила пухке тісто.
Підхопивши торбинку із зошитами і кольоровими олівцями, Мазунчик пострибав до лісової школи, яка розташувалася на Середній галявині .

На широкому пні стояв пан Учитель. У лапах він тримав довжелезну указку. Школярики уважно слухали його розповідь.
Мазунчик протиснувся поміж своїх братиків. Одного звали Тямуща Голова, а у другого братика було ще красивіше ім’я – Капустяна Голова.
Тямуща Голова сидів навпочіпках. Він слинив олівчика і старанно записував кожне слово пана Учителя.
А Капустяна Голова лежав, підклавши під щоку зошит. Мазунчик запідозрив, що братик куняє.
Ось пан Учитель зметнув указку вгору. Суворо сказав:
– Попереджаю. Школяра, котрий запізнився на урок, і того, що куняє, може з'їсти вовк. І тільки через те, що вони не засвоїли правил лісової безпеки.
– Яких, яких, яких правил? – перепитав Мазунчик.
Учитель настовбурчив вуса і ще суворіше, ніж першого разу, мовив:
– Той, хто запізнився на урок, хай іде в бібліотеку. Книжка, мої друзі, сама мовчить, але всіх навчить. Читайте, читайте книжки. А тепер – до побачення.
– До побачення, пане Учителю! – кричала заяча малеча.
Вухасті школярики здійняли галас, шум. Вони ганялись один за одним, збивали одне одного з ніг, штовхалися. Тільки Мазунчик наче в землю вріс. Водив оченятами від берези до сосни і від сосни до берези. Уголос розмірковував: “Що значить – бібліотека? Це дерево чи кущ, де можна сховатись від вовка? Можливо, камінь, на якому лежить чарівна книжка? Запитаю братиків. Вони старші за мене і про все знають.”
А старші братики саме зчепилися у бійці. Мазунчик бігав кругом них і просив:
– Хлопці, поясніть мені: що таке бібліотека? Де вона? Яка вона?
Але братики на нього не зважали – завзято боролися.
Мазунчик скоцюрбився і став пхинькати:
– Боюся. Братики, скажіть, де бібліотека? Я там пересиджу й врятуюся від страшних зубів.
Брати розчепилися. Качалися на траві й дригали лапками від сміху.
– От тупак!
Мазунчик по-справжньому заплакав.
Капустяна Голова вигукнув:
– У бібліотеці не ховаються від страшних зубів. Там книжки. Дотумкав?
– Не зрозумів, – зізнався Мазунчик.
Він безпорадно тер лапкою заплакані оченята.
Тямуща Голова пожалів найменшенького брата. Запропонував:
– Хлопці, ходімо в бібліотеку.
Капустяна Голова пхикнув:
– Не піду. Матуся спекла пиріжки. Пиріжок із капустою смачніший за книжку.
Він тут же високо плигнув і зник у хащах.
Мазунчикові страшенно захотілося пиріжка з капустою. Він облизався. Але Тямуща Голова міцно взяв його за лапку і потягнув за собою.

Лісова бібліотека розташувалась у хатинці дядька Шпичака.
Мешканці Нашого лісу дядька Шпичака поважають. І таки є за що! Цей мудрий їжак щоночі обходить стежки, прокладені людьми. Підбирає книжечки, загублені хлопчиками і дівчатками, дає їх читати звірятам.
Куцохвості братики переступили поріг бібліотеки. Дядько Шпичак саме перекладав на полиці книжки. На чорній бурульці його довгого носа трималися круглі окуляри з одним скельцем.
– Доброго дня, пане бібліотекарю, – чемно привітався братик Тямуща Голова. – Будь ласка, дайте нам цікаві книжечки.
– Тобі, Тямуща Голово, раджу прочитати «Лісові оповідки». Цікава і дотепна книжечка. Ось вона, прошу.
Тямуща Голова відразу став гортати аркуші.
– Ой, які малюнки кумедні, – час від часу вигукував.
А ще він водив лапкою під словами і ворушив вусиками.
Мазунчик пискнув:
– А я, пане бібліотекарю, хочу знати, як вберегтися від вовка.
– І така книжечка в бібліотеці є, – відповів дядько Шпичак.
І подав книжечку. На палітурці був намальований зайчик, який тікає від вовка.
– Книжка мала, а розуму доточує, – повчав їжак. – Із книжки про все на світі можна дізнатися.
– І про те, чому журавлі сумно курличуть? – поцікавився Мазунчик.
– Так. Є книжечка і про журавлів.
– Прошу, дайте мені й цю книжечку, – благав Мазунчик.
– Е, ні. Я видаю тільки по одній. Бібліотечні книжки всі звірята читають. Їх не можна довго тримати.
– Я скоро вивчу правила безпеки і поверну книжку, – запевнив Мазунчик.
Шпичак посовав на носі окуляри з одним скельцем і сказав:
– Коли читаєш – отримуєш величезну насолоду. Нема на світі нічого приємнішого за цікаву книжку.
– Хіба книжка смачніша за пиріжок із капустою? – не повірив Мазунчик.
Шпичак замахав передніми лапками.
– Пиріжок із капустою смачний – безперечно. Але пиріг що? Поклав на зуб, пожував – і все. З'їв. Книжку ж можна читати і перечитувати. При цьому отримуєш велику користь – розумнішаєш.
Куцохвості братики подякували бібліотекарю за книги. Обережно повкладали їх у торбинки і вискочили надвір.
Шпичак гукав братам навздогін:
– Не слиньте пальці, коли гортаєте листки!

У рідній хатинці приємно пахло спеченими пиріжками.
Прибулі звірята від порога кинулися до матусі, щоб похвалитися книжками.
Теплий Животик застережно приклала лапу до рота і мовила: “Тс-с-с”.
На лаві, під вікном, скоцюрбився братик Капустяна Голова. Він голосно хлипав. А серед кімнати стояв татко. Він голосно сварився на братика:
– Чому, коли бігаєш лісом, не нашорошуєш вуха, не прислухаєшся, не озираєшся? Та за деревом на тебе чатував Вовк! Маєш щастя, що я пробігав мимо і відволік на себе його увагу. Вовчище-Страшні-Іклища кинувся за мною. О, не дарма лісове товариство називає мене Прудколапим. Вовк і цього разу спійняв облизня.
Теплий Животик і собі дорікнула:
– Пан Учитель мені скаржився, що ти куняєш на уроці, не слухаєш пояснень.
Прудколапий із серцем вигукнув:
– Ех, правильно тебе прозвали Капустяною Головою. Бо голова в тебе таки порожня.
Мазунчик дав собі слово: “Ніколи-ніколи не запізнюсь на уроки. Слухатиму уважно пана Учителя. Тоді з мене ніхто не прозиватиметься «Капустяна голова», а Вовчище-Страшні-Іклища не наздожене».

Про те, як Мазунчик учив їжачків гратися собі на користь
і що з того вийшло

Рожеві вушка колихнулися. Вони добре чули матусин голос:
– Си-нку! Ходи-но в хати-нку.
Іншим разом зайчик уже крутився б коло нені. Щось би їй підніс, підтримав чи подав. Але зараз був страшенно зайнятий.
Він читав. І так захопився, що не міг відірватися від книжки. У ній розповідалось про дивовижну історію Солом’яного бичка.
Коли дочитував по складах останнє слово, то над собою почув:
– Мазю! Чому не слухаєшся?
Зайчик зіщулився і боязко підвів оченята. Матуся Теплий Животик дивилася на нього з докором. Вона чомусь тримала кошик.
Мазунчик опустив голівку і виправдовувався:
– Матусю, я читав. Пробач мені.
– Читають і розважаються у вільний час, – сказала повчально зайчиха. – Ось тобі кошик. Принесеш яблук на компот.
– Дозволь віднести книжку в бібліотеку, – тихенько попросив зайчик. – Це ж по дорозі.
Теплий Животик погодилась, але голос її однаково звучав повчально:
– Книжку бібліотекарю поверни, але й яблук не забудь назбирати. Та не барися.
Мазунчик високо плигнув. Поцілував матусю в кошлату щічку. Підхопив кошик. І поскакав стежкою, що мала привести його і до лісової бібліотеки, і до яблуні.

На подвір'ї дядька Шпичака грались його донечки: Голка, Шпилька, Колючка і Шпичка. Їжачки-дівчатка качалися у траві і штурхали одна одну. Проте зайчика відразу побачили.
– О, привіт, Мазю! Гайда з нами гратися. Хру, хру.
– З вами гратись не цікаво, – відгукнувся зайчик.
Дівчатка виструнчились. Хором спитали:
– Чому?
Зайчик пхикнув, розмахуючи кошиком:
– Ви колючі.
Шпилька поцікавилася:
– Що в кошику?
– Книжка. Я її прочитав. Хочу поміняти на іншу, – відповів зайчик.
– Татка немає вдома, – хрукнула Шпичка.
– Наші батьки пішли в село по молоко, – додала Голка.
– І Будячка взяли з собою, хру, хру, щоб шкоду вдома не зробив, – сказала Колючка. Вона тихцем штрикнула Шпичку і втекла.
Шпичка зойкнула, погналась за Колючкою.
– Я не люблю вашого брата, – пискнув зайчик, щоб підтримати розмову з сестричками, що залишилися.
Голка погодилася:
– Будячок пустун і бешкетник. Татко його сьогодні вже лупцював.
Однак розмови довгої не вийшло.
Шпичка верещала. Їй завзято давала прочуханів Колючка. Шпилька й Голка побігли розбороняти сестричок.
Мазунчик спостерігав за сестричками і реготав. Згодом плигнув у хатинку.
Спочатку він поклав на полицю прочитану книжечку. Потім переглянув інші. Вибрав найцікавішу, з намальованою на палітурці кривенькою качечкою. І насамкінець улігся на долівці. Розгорнув книжечку – зібрався її читати.
Аж раптом згадав про матусине доручення. Зірвався на ноги і вистрибнув надвір.
Дівчатка вже помирилися. Вони знову качалися і пустували. На їхні колючки настромились листочки, гриби, травинки.
У зайчика хитро загорілись оченята.
– Ей, граєтеся ви без користі!
З колючих колобків вистромилися довгі носики з блискучими чорними цятками. Їжачки запитально дивилися на зайчика. Він їм тут же пояснив:
– Гратися собі на користь – це значить, гратися і гризти щось смачненьке.
– Гратися і гризти смачненьке? – перепитала Шпилька. – Хіба можна робити одночасно дві приємні справи?
Решта сестричок стрибали навколо зайчика. Просили його:
– Мазю, навчи нас, хру, хру, гратися собі на користь.
– Гаразд, навчу, – буцім без охоти погодився зайчик. Слухайте: – У Нашому лісі росте чарівна яблуня. Тільки коло неї можна гратися собі на користь.
– Ой, як гарно, – плескали лапками їжачки.
Мазунчик попередив їх:
– За науку станете мені в пригоді.
– Веди нас, Мазю, веди до чарівної яблуні, – нетерпляче підстрибували їжачки.

Лісова яблуня вродила на славу! Яблучка на ній червонобокі та солодкі, як мед.
Голка, Шпилька, Колючка і найменшенька Шпичка гралися, що називається, собі на користь. Вони штовхалися, качалися клубками. І водночас хрумкотіли яблучками.
А зайчик тим часом простягнувся у пирії та читав книжечку про кривеньку качечку.
Сестричкам набридло гратися собі на користь. Вони оточили зайчика і пхинькали:
– Хочемо додому, хру, хру. Відведи нас.
Мазунчик підвівся. Виставив одну лапку трохи вперед, взявся в боки і заявив:
– Відведу. Але спочатку ви станете мені у пригоді.
– Що значить “стати у пригоді”? – питала Шпилька, зморщивши довгого носика.
– Наштрикніть на колючки яблучка. Віднесіть їх до хатинки мого татка. Ми ж домовлялися з вами? Пригадуєте?
Їжачки незадоволено фуркали. Але на свою біду вони не знали дороги назад. Тож довелось їм зайчикові-хитрунові «ставати у пригоді».

Голка, Шпилька, Колючка та мала Шпичка ледве тягли на собі поклажу. У кінці вервечки чалапав Мазунчик. Зайчик розмахував порожнім кошиком, який ніс лівою передньою лапкою. А в правій тримав розгорнуту книжку, яку читав на ходу.
Раптом під його передню праву лапку потрапила хворостинка. Мазунчик зробив крок і заплутався усіма чотирма – правими й лівими, передніми й задніми, лапками у тонких галузках деревію. Книжка випала. Кошик кудись закотився. Зайчик заверещав: “Е-е-е!” – і полетів уперед. Наштрикнувся на Шпичку, котра трухикала останньою, і заверещав ще пронизливіше: “Е-е-е-е!”. Підскочив – і з розгону тріснувся у стовбур сосни.
Із малинника виповзли дядько Шпичак із тіткою Хвоїною. Вони обережно несли на спинах кринки, повні молока.
– Татку! Мамо! – загукали зраділі дівчатка. Вони стрімголов побігли назустріч батькам.
А яблучка з їхніх голок кіть-коть, кіть-коть – і позлітали.
Останнім із малинника вигулькнув Будячок. Малий бешкетник зупинився, роззирнувся. Очки-намистини його лиховісно блиснули. Кинувся до яблучок. Одне підфутболив, друге надгриз.
Мазунчик бігав за Будячком слідом і кричав:
– Не псуй яблучка. Вони мої!
Та на Будячка крик не діяв. А наблизитися впритул до бешкетника, щоб зупинити його, Мазунчик не наважився. Досить уже того, що поколовся об Шпичку.
Їжачки-дівчатка зловтішалися:
– Братик грається собі на користь. І ганяє, і яблучка хрумкає.
Зайчик соромився їжаків. Він з усіх сил тримався, щоб не розплакатися.

Дружна родина дядька Шпичака подріботіла додому.
А Мазунчик опустив вушка і дав, нарешті, волю сльозам. Самого себе йому було страшенно жаль. І гулю на лобі об стовбур сосни набив, і об Шпичку поколовся. А найгірше –Будячок яблучка зіпсував.
– Ма-зю! – гукала через ліс матуся Теплий Животик. – Де ти?
Зайчика як вітром здуло.
Він дужку кошика стиснув зубами, довгими стрибками мчав до чарівної яблуні.

 Про те, як Мазунчик вивчав лісові рослини

Одного разу Мазунчик вголос читав книжку. Мимо пробігав братик Капустяна Голова. Зупинився. Устромив мордочку в книжку і поцікавився:
– Цікава?
Сорока, що розсілася на низькій гілці, крекнула:
– Дуже цікава. Енциклопедія. З кольоровими малюнками.
Мазунчик похвалився:
– У книзі є назви і малюнки всіх дерев, кущів, травинок і стебелинок, що ростуть у Нашому лісі.
– Невже всіх-усіх? – не повірив братик. – Рослин же так багато.
– Усіх. Кре, кре, – долинуло згори. – Треба знати лісові рослини та їхні назви.
Капустяна Голова пхикнув:
– Я й без енциклопедії знаю смачні рослини. Це морква, капуста, бурячки…
Сорока перелік той обірвала:
– Ці рослини ростуть на людських городах.
Капустяна Голова не здавався.
– А ще я люблю ягоди суниці, чорниці й ожини. Найсмачніші листочки білої акації. Ого! Багато я знаю назв смачних рослин!
– Назви всіх рослин треба знати –  і смачних, і несмачних. Усі рослини корисні. Кре, кре.
Сорока задерла хвоста. Це означало, що вона категорично не погоджувалася з Капустяною Головою.
Але братик на повчання хвостатої вчительки не зважав. Безтурботно заявив:
– Нащо забивати голову дурницями! І взагалі, з вами не весело. Ліпше заберуся в зарості бабки. Ці листки мені теж до вподоби.
– Неправильно. Кре, кре. Не бабка, а подорожник ланцетолистий.
Та Капустяна Голова виправлення сороки не чув. Він стрілою летів до заростів листатого подорожника.
Мазунчик роздумував: “Справді, навіщо забивати голову назвами рослин, які несмачні”.
Він солодко позіхнув і прикрив очі.
А сорока тим часом скрекотала:
– Усі рослини корисні. Кре, кре, кре. Одні родять смачні плоди, на других ростуть соковиті стебла. Рослини очищають повітря. Рослини захищають землю-матінку від висихання і злих вітрів. Та найголовніше, що рослини виробляють кисень, яким усі живі істоти дихають. Без кисню не водились би і зайці на землі.

І наснився зайчикові дивний сон.
Гарно навкруги, зелено. Пташки співають. Дятел на дубі стукотить.
Та зненацька ліс спохмурнів. Пташки перестали співати, а дятел – стукотіти. Листя на деревах, на кущах і те, що під лапками, чомусь стало в'янути, скручуватися в трубочки.
А він, зайчик, часто дихає. Роззявляє рота, хапає повітря – але воно пусте, без кисню.
Запаморочилась у нього голова. Кривенькі ніжки підкосилися. І він упав.
Коли це чує слабенький голос рослини:
– Мазунчику, назви мене… Назви...
Уважно придивився до низенького кущика із зубчастими зів’ялими листочками. І узнав цю смачну рослинку.
– Ти – суниця, – назвав її.
Зів’ялі листочки кущика відразу ж зашурхотіли. Розправились і підвелися.
Тепер звідусіль лунало:
– Мазунчику, назви мене. Прошу, назви мене.
Кожне дерево, кущ, травинка, стебелинка просили, благали порятувати їх, назвавши всього-на-всього по імені.
О, знали б ви, як наш зайчик уві сні карався. Адже він не міг урятувати ні дерево, ні кущ, ні травинку, ні стебелинку. І все через те, що не знав їхніх назв.
Хоча, коли уважно придивився до колючого стовбура, що стояв віддалік, упізнав дерево. Через усю галявину прокричав:
– Ти – смерека!
Смерека тут же ожила, а зів’яла глиця на ній зазеленіла.
Зайчик скумекав: “Треба вткнутися в колючу хвою. Ніс поколю, зате киснем дихатиму. І не паморочитиметься в мене голова”.
І з усіх ніг рвонув до смереки. Але дорогою за щось перечепився – і впав. Знову часто дихав, роззявляв ротика і хапав пусте, без кисню, повітря. Бідолашний, страшенно злякався. Адже без кисню він задихнеться, помре. Жалісно схлипуючи, заплакав. Через те й прокинувся.

Мазунчик водив горошинами оченят і щиро дивувався. Так само гарно навкруги, так само зелено. А ще пташки співають і дятел на дубі стукотить.
Він бажав, щоб радісна картина лісу ніколи не змінювалася на похмуру.
Рішуче наказав сам собі:
– Я повинен знати назви всіх рослин. Вони ростуть поряд зі мною. Дарують мені прохолоду в спеку, смачні ягоди, фрукти, овочі. А найголовніше – виробляють для дихання кисень, яким усі живі істоти дихають. Без кисню не водилися би й зайці на землі.
– Правильно! Кре! Кре! Зелених друзів треба знати поіменно, – подала голос сорока.
Мазунчик рішуче розгорнув енциклопедію. Із назвами і малюнками лісових рослин.

Про те, як Мазунчик познайомився з лісовичком

Одного чудового дня Прудколапий приніс Мазунчикові іграшку. Класну машинку! Із синім кузовом і прозорими вікнами.
Синок поцікавився:
– Татку, хто тобі подарував машинку ?
– Вона Тарасикова.
– Тарасикова?
– Так, його. Хлопчик чалапав лісовою стежкою, що веде до його бабусі Ярини. При цьому голосно співав і розмахував торбинкою. З торбинки випала іграшка. Я її підняв і оце приніс тобі. Грайся.
– Машинку треба Тарасикові повертати?
Татко замислився, шкріб лапкою потилицю. Зате матуся Теплий Животик категоричним голосом сказала:
– Чужі речі завжди треба повертати.
– Тарасик сам загубив машинку, – заперечив Мазунчик, бо не хотів розлучатися із такою чудовою іграшкою.
Матуся залишалася невблаганною.
– Гратися – грайся. Але як тільки почуєш Тарасиковий голос – бігцем скачи до Людської стежки. Поклади батькову знахідку і повертайся додому.
Батьки зайнялися дорослими нецікавими справами. А Мазунчик із іграшкою, затисненою в зубах, вибіг на галявину.
Він довго кружляв, перестрибуючи кущі полину й звіробою. Врешті-решт зупинився на Заячій стежці. Почав гратися.
Торкався коліс, і ті дружно торохтіли. Жмурився і з задоволенням слухав музику коліс. Коли ж набридло так гратися, то став носиком підштовхувати машинку, щоб котилася.
Заяча стежка не втоптана. І все тому, що зайці не тюпають, не совають ногами. Вони плигають. На цій стежці поміж інших рослин можна побачити суниці лісові, дзвоники розлогі, горошок мишачий.
Мазунчикові набридло вовтузитися з машинку, що не рухалася. Адже у лісі відбувається стільки цікавого!
Він сторожко роззирнувся. Ніщо не провіщало лиха.
Із легким серцем він залишив на стежці іграшку і поскакав.
Обгасав поміж берізками й кущами ліщини всього навсього три кола і повернувся. Проте залишеної іграшки не побачив.
Спочатку Мазунчик остовпів від несподіванки. А потім в’юном крутився та роззирався.
Раптом у поле його зору потрапив мухомор. Із звичайною червоною шапинкою і на звичайній високій ніжці. Незвичайним було тільки те, що цей гриб рухався, немовби тікав.
Зайчик кількома стрибками наздогнав прудкого гриба. Штурхонув його.
Шапинка перекосилася. З-під неї виглянув зелений чоловічок. Правою ручкою він тримав за ніжку гриб, а лівою – машинку, яку щойно поцупив.
Мазунчик уперше бачив зеленого чоловічка.
– Ти хто ? – запитав.
– Лісовичок, – пискнув чоловічок і показав зеленого язичка.
– Чому я раніше тебе не бачив?
– Я ще малий. Родичі мене вчили ховатися і ні з ким не дружити.
– Чому?
– Щоб не бути добрим.
– Он як!
– Родичі навчали: тільки злий – сильний. А коли нашкодиш і втечеш, то надзвичайно радісно. Зараз я тебе стукну! Чого тримаєш мене? Ось маєш! На!
Надуте черевце лісовичка роздулось, готове ось-ось луснути. Він пирхнув зеленою слиною. А потім розмахнувся мухомором – і вдарив зайчика.
Мазунчик не розгубився. Він теж пішов у наступ.
– Поганий курдупелю, віддай машинку!
– Не віддам. Машинка вже моя, – пищав лісовичок.
Мазунчик вчепився зубами в іграшку. Впирався лапками і тягнув її на себе. І лісовичок не втримав – відпустив іграшку.
Зайчик зрадів, що переміг крадія. Високо підстрибнув. Але коли приземлився, то скрикнув від нестерпного болю. Це лісовичок вкусив його за задню лапку.
Однаково Мазунчик машинку не випустив. Більше того – здоровою задньою лапкою дістав кривдника і добряче врізав йому.
Лісовичок застогнав – і зник.
Здивований Мазунчик і пригинався, і виструнчувався. Та лісовичка ні під кущами, ні на гілках деревах не побачив.
Він пошкандибав додому.
Удома скаржився батькам:
– Лісовичок був украв машинку. Він на мене плював. А ще вкусив мене за лапку. Досі лапка болить.
– Зла, противна істота, – із серцем вигукнула матуся Теплий Животик. – Усе норовить накапостити. Спокою через лісовиків нема.
– Але я відібрав у лісовичка машинку, – похвалився зайчик.
Прудколапий сіпнув хвостом, що означало: «Молодчинка!»
Зайчик запитав:
– Татку, лісовичок миттєво зник. Немовбито розчинився у повітрі. Невже так буває?
– Буває, – зітхнув татко.
А матуся додала:
– Пора тобі знати: у Нашому лісі водяться також невидимі істоти. Це Агука, Дідьки, Пан, Русалки, Потерчата, Хазяйка лісу і ще багато інших. Вони то з’являються, то зникають.
– Як лісовичок? Миттєво?
– Так. Коли зникнуть, то їх знайти неможливо.
– Невидимі істоти злі й підлі, як лісовичок?
– Ні. Серед невидимих істот є добрі. Наприклад, Хазяйка лісу справедлива й милостива до нас, зайців. Але ліпше з невидимими не водитися.
Ураз таткові вуха настовбурчилися. Вони зробилися пружними та гострими, як леза ножиців. Мазунчик настовбурчив і свої прозорі вушка.
Звіддаля долинали красиві звуки.
– Тарасик повертається, – зойкнув Мазунчик і притиснув іграшку до грудей.
Прудколапий наказав:
– Хутко біжи до Людської стежки. Поклади іграшку. Хай хлопчик її забере та втішиться.

Таки правда – то Тарасик чалапав і голосно, на увесь ліс, співав. Тепер він торбинкою не розмахував. Можливо тому, що вона була повна. З торбинки сочився смачний теплий дух.
Ось Тарасик перестав співати. Уважно роздивлявся довкіль. Немовби щось шукав. Раптом скрикнув і рвонув уперед. Підняв іграшку і, щасливий, засміявся.
Хлопчик почалапав собі додому, а із куща бузини на Людську стежку вистрибнув Мазунчик. Зайчик підібрав пиріжок, що випав із торбинки. Коли ж розпробував начинку з капусти, то із задоволенням хрумкотів.
Смачні пиріжки пече бабуся Ярина!

 Чия шубка красивіша?

Дерева сумовито хитали темними гілками. Пожухла трава вкрилася памороззю, наче обплуталася срібним павутинням.
Мазунчик ненароком глянув на свої лапки – і зойкнув:
– Ой! Лапки мої білі!
Він закрутився на місці, оглядаючи себе:
– Ба! І кожушок посвітлішав. Зробився пухнастий, м'якенький.
Ураз відскочив убік і пірнув під пухнасте гілля смереки. Принишк там. Нарешті визирнув. Купа сухого листя продовжувала ворушитися. З неї вистромився довгий ніс із чорною блискучою бурулькою. Ніс пронизливо чхнув.
Зайчик вибіг зі схованки. Підстрибував і гукав:
– Привіт, Будячку! Чому забрався в сушняк?
Їжачок вибирався і чхав раз у раз:
– Сніданок собі під опалим листям шукав.
– Що смачненького знайшов?
– Жабу і мишку. Було дуже смачно.
Будячок облизався. Мазунчик пискнув:
– А я люблю тільки те, що росте: моркву, капусту, траву, різні ягоди.
– Я теж люблю ягоди. І слимаків люблю. – Їжачок перестав чхати. Замовк і зосереджено дивився на товариша. – Мазю, ти наче змінився?
– Так, я посвітлішав, – хвалився зайчик. – Матуся Теплий Животик розповідала, що незабаром випаде сніг. Усе навкруги стане білим. Щоб бути непомітними, звірі взимку носять білі кожушки. Мій кожушок ще й пухнастий і м’якенький. Класний мій кожушок.
Він хвалькувато обкрутився на одній ліпці.
– Ми, їжаки, спимо взимку. Нам не треба міняти вдяганку, – поважно сказав Будячок.
А зайчик усе милувався своїм кожушком. Гладив його, розправляв шерстинки.
Їжачок буркнув:
– Мій кожушок теж класний. І дуже зручний.
– Мій кожушок все ж красивіший, – заперечив Мазунчик. – Тебе називають Будячком. Це тому, що твій кожушок колючий і негарний.
– А з тебе прозиваються – Мазун. Бо ти малий. А ще… голос у тебе тоненький, писклявий, – вигукнув ображений Будячок.
– А знаєш, хто ти? Ти... ти... колючий, поганий будяк, – пискнув зайчик.
Він так образився на Будячка, що почав задніми лапами гупати і підкидати опале листя.
– Хто, хто? – перепитав Будячок, наче недочув. І підступив ближче.
Та Мазунчик не злякався. Згорнув передні лапки в кулачки і приготувався врізати ними їжачкові.
Будячок зорієнтувався миттєво. Згорнувся колобком і підкотився впритул до зайчика.
– На тобі! На тобі! – прокричав і штовхнув Мазуна двічі в красивий білий бочок.
Зайчик заверещав від болю. Високо підстрибнув і через відчинене віконце влетів у свою хатинку.

Він горнувся до матусі. Плаксиво їй скаржився:
– Будячок мене поколов.
Матінка Теплий Животик утішала синочка і прилизувала на його спинці розкуйовджене хутро.
У кутку щось ворухнулося. Мазунчик націлив туди оченята. Він побачив сову, яку мешканці лісу поважно називали пані Міністр. Сова частенько спросоння падала з дуба. Тоді прибивалась у заячу хатку. А з сутінками з неї вилітала.
– Здоровенькі були, пані Міністр, – чемно привітався зайчик.
Сова була страшенно розумна, і він її трохи боявся.
– Здоровий будь і ти, – подала птаха голос. – Чула я, чула твою суперечку з Будячком. Скажу, Мазунчику, мені соромно за тебе.
Зайчик ображено сопів:
– Шановна пані Міністр, мій кожушок справді класний. Він посвітлішав, а ще став пухнастий і м'якенький. А кожушок, який носить Будячок, рудий, колючий. І сам він товстий. Як колобок.
– Кожушок, дійсно, на тобі класний, – похвалила сова. – А згодом і лапки твої стануть міцні та моторні.
– Ваша правда, пані Міністр. Мої лапки стануть, як у татка Прудколапого, – закивав Мазунчик і довірливо наблизився до сови.
Сова підтримувала бесіду:
– А у їжаків лапки короткі. Звісно, вони не можуть втекти від ворога – лисиці чи вовка.
– То так, – радів за свої довгі та міцні лапки зайчик. – Я завжди переганяю Будячка.
– Але Всевишній, створюючи все живе на землі, потурбувався про кожну тварину. Він дав їжакам навмисно кожушки колючі. Їжаки згортаються клубками. Тоді їм ворог не страшний.
– Ваша правда, пані Міністр, – погодився зайчик. – Колючий кожушок оберігає Будячка від ворога.
– Будячок розповідав тобі, яким він був спершу?
– Не розповідав. А яким він був?
– Маля їжака схоже на курчатко.
– Жовте і м’яке?
– Так. Їжачки жовтими м’якенькими клубочками бігають за матусею, котра їх оберігає. А коли підростуть – то голки тверднуть. Їжачки вже самі можуть постояти за себе.
– Я бачив, як їжаки переносять на голках листочки, траву, – охоче ділився Мазунчик. – Потім мостять із них собі місця для спання. Зручний кожушок у їжаків.
Він був гордий за свого товариша – їжачка Будячка. І вже не сердився на нього.
– Дуже зручний, – погодилася сова. – А ще – незвичайний. Уяви собі: їжаковий кожух має шістнадцять тисяч голок. Кожна голка виростає у довжину до чотирьох сантиметрів.
– Ой! – захоплено вигукнув зайчик і сплеснув лапками. – Виходить, Будячок носить на собі справжній колючий панцир.
Узнавши багато цікавого про їжаковий кожух, зайчик замислився. Тепер він заздрив Будячкові. Адже товаришеві не треба тікати, як навіженому, від вовка. А раз – згорнувся і відсиджується під своєю колючою бронею. Вовчище – тик, тик носом у колючки. Поколеться та й суне далі, пійнявши облизня.
Повз заячу хатинку хтось пробіг. При цьому фуркав і чхав.
Мазунчик метнувся до дверей. З порогу гукав:
– Друже, зачекай! Разом гулятимемо.
Задоволені Теплий Животик і пані Міністр кивали одна одній – діти помирилися.