Дюдя

Виплив місяць із небес –
Розсипав зірки, як овес.
Я теє зерно в торбу зібрала
А вам, маленькі, казку написала.

     Слухайте:
     В одному чудовому куточку України живе-поживає невелика сімейка: тільки татко, та мама, та бабця, та Славчик. Під ногами в них крутиться Нявчик, а на дворі їм вірно служить Гавчик. То весела й моторна сімейка. Тільки Славчик наче й не їхній.
Поміркуйте про Славчика, дітки, самі.
У переддень Нового року сонечко чомусь довго не сходило. Татко запріг коней і потемки поїхав з мамою на ферму. Гавчик сумлінно стеріг ворота. Бабця з Нявчиком клопоталися на кухні.
Славчик тим часом спав. Коли ж, нарешті, розплющив оченята, бабця метнулась до нього.
– Доброго ранку. Як спалось? Що снилось? – впадає коло внука.
Славчик потягується.
– Що зварила?
– Кашу. Солодку, з маслом. Але спершу вмийся, причепурись. А вже потім сідай до столу.
– Не хооочу вмиватися. Не хооочу одягатися, – вередує Славчик.
Довелося старенькій самій онука вмивати (навіть чистити зуби!), одягати його, ще й з ложечки годувати.
Попоївши, Славчик знову взявся за своє:
– Хооочу надвір. Збирааай мене!
Ох, морока старенькій. Штанці, кожушок, червоні чобітки і шапочку надівала на внука. Надівала та все приказувала:
– Одягайся тепленько. Надворі Дюдя.
Славчик за хатній поріг, а до нього Гавчик від воріт. Лизнув хлопчика в товстеньку щічку й зайшовся веселим гавкотом. Цей песик дуже симпатичний. Руденький, пухнастий, хвостик бубликом. А вушка які смішні! Одне руде, а друге біле. Так, наче Гавчик умокнув його в сметану і забув вилизати.
Бабця наказує:
– Ти, Гавчику, не гасай – за нашим дитятком наглядай.
– Гав, гав, гав, – пообіцяв Гавчик.
– Добре, – сказала бабця. – Ідіть обоє гуляти, а мені вже пора про обід подбати.
І пошкандибала з Нявчиком у теплу хату.
Наші герої дійшли до воріт і перед ними відкрився білий світ. А він того дня, дійсно, був сліпучо-білий. Сніг запорошив землю, покрівлі, кущі, крони дерев.
Бузину, що росла під тином, обліпили горобчики-славні хлопчики. Вони так голосно сперечалися, що й не помітили на Славчикові нову шапочку, яку мама купила йому в неділю у Василькові. Зате Сорока-Білобока обізвалася з високої грушки:
– Кре! Кре! Я кашку зварила. Діток нагодувала!
– А найменшенькому дала? – поцікавився Славчик.
– Не дала, кре, кре. Найменшенький не доріс. Він мені водички не приніс, – сердито відповіла Сорока.

     За тином починався ліс. У ньому не водилися ні вовки, ні вепри. Але в дуплі старезного дуба жила білочка Жаринка.
Славчик уважно оглянув кожну гілку дуба. Але на жодній гілці хлопчик Жаринки не побачив. Гавчик два рази гавкнув – не видно пухнастої. Тоді Славчик поцокав горішками один об один. Зачувши чарівний звук, білочка миттєво прибігала. Та не цього разу. Куди вона запропастилась?
Раптом біля них з‘явився чоловік. Він був такий маленький, що його тільки Гавчик помітив. Шерсть на песикові стала дибом. Він кружляв навколо чоловіка і погрозливо гавкав. Чоловік Гавчика чомусь не злякався. Навпаки – почав рости. Ріс, ріс і зрівнявся зі Славчиком.
Хлопчик кліпає, жмуриться, широко розплющує очі, але чоловік не зникає. Стоїть собі у старому кожусі, підперезаному широким паском, і в солдатській шапці. В руці він тримав залізну палицю.
На плечі чоловіка сиділа Жаринка. Білочка відверталася від Славчика, вдавала, що його не знає.
– Привіт, Славчику, – привітався чоловік.
– Ви мене знаєте? – здивувався хлопчик.
– Я всіх дітей на світі знаю, бо я – Дюдя. Ти чув про мене?
– Так, чув. Бабця, коли мене одягала, то казала: “Одягайся тепленько. Надворі Дюдя».
Дідусь зумівся:
– Тебе, такого великого, одягала бабця? Може, вона тобі ще й зуби чистила і з ложки годувала?
–Я люблю бавитися. А чепуритися і працювати не люблю. Не цікаво, – зізнався Славко.
– Так, так, – задумливо мовив Дюдя. – Сьогодні я катаю дітей на  чарівних санах. Хотів і тебе покатати.
Сказав і змахнув палицею.
Враз у лісі засвистіло, загуло. Поміж стовбурами дерев на космічній швидкості мчали сани. Вони так вправно повертались, що жодного дерева не черкнули. Примчали і зупинилися біля Дюді.
Сани були фантастичні! З високою спинкою і загнутим передком. А ще розмальовані червоними мальвами і золотими півниками.
Дюдя вмостився на красивих санах. Славчик теж заніс ніжку.
– Гей, тобі сідати на санчата зась! – насварився на хлопчика Дядя.
Славчик плаксиво скривився.
– Чому?
– Бо я не катаю ледарів, – гукнув Дюдя і змахнув палицею.
Сани зірвалися з місця і миттєво зникли за стовбурами дерев.
Славчик готовий був уголос заплакати.
Гавчик кружляв довкола нього і жалісливо, на увесь ліс, дзявкотів.
– Агов, Сла-вчи-ку, де ти? Обізвись! – долинув голос бабці.
Гавчик у відповідь залився гавкотом.
І друзі попрямували додому.

    О, дітки, нашого Славчика не взнати. Тільки-но повернувся додому, як став працювати. Маленькою лопаткою почистив доріжку від снігу. Гавчика з Нявчиком нагодував. А коли зайшов у хату, то сам зняв із себе теплий одяг. Отакої!