V. З ними я в кревному зв'язку. Батько і мати
Мій батько Пилип Тимофійович Гулько, 1925 року народження. Якого саме дня дитя знайшлося - не відомо.
У сім'ї Тимофія Гулька вже були діти: Іван і Домна. А цього разу Мотря привела двох хлопчиків. Одне немовля вранці знайшли холодним, хоча звечора воно не виглядало кволим. Напевно, зморена Мотря, міцно заснула і йому ненавмисно перекрила дихання.
За дитям довго не тужили. Не лише через те, що були вже діти, але й з причини надто тяжкого виживання. Дитяча смертність в Україні тоді була високою. Після затяжної громадянської війни мережа лікувальних установ зовсім занепала. Хворих лікували бабусі-знахарки. По суті, відбувався природній відбір. Виживали тільки від народження здорові діти.
Немовля під час хрещення назвали Віктором. Вдома його називали Пилипком.
Матуся, коли побралась із моїм батьком у 1950 році й була введена в його сім'ю, вразило те, що молодь спала не на ліжках, а покотом на підлозі. За спальне місце правило сіно, накрите рядном. Молодь - це мого батька брати і сестри. Старі спали на печі, яку взимку топили щодня. Пекли в ній хліб, готували страви для родини, також кашу та картоплю для тварин.
Оце пишу, а батько, мов живий, стоїть переді мною й усміхається, поблискуючи рівними зубами. Усмішка його тепла, дитяча, щиросерда.
Середнього зросту чоловік. З пропорційними членами: видовженими руками і ногами, розвиненою грудною клітиною і прямою спиною. Світлошкірий. Волосся русе, пряме і тонке. З роками з'явилися залисини. Невеликі вуха, але завеликий, задерикуватий ніс. Красиві губи. А ще добре розвинені красиві кисті рук. Мав щире любляче серце. Любив дітей і мав потребу з ними вовтузитись. Його почуття глибокі. Те, чим займався, робив із задоволенням. Надзвичайно працьовитий, не терпів ледачих. Зріла особистість, яка взяла на себе відповідальність за країну, село, батьків, дружину, дітей.
За професією механізатор. Трактор доглядав, як свою дитину. Не дивно, що техніка служила понад встановлений термін. Батька обурила поведінка напарника, який дозволяв собі за під час роботи хильнути. Із серцем викинув із кабіни стакан і кричав на напарника.
Щодо недоліків, то пригадую батькову гарячковість, був запальний. Але швидко відходив, не носив у собі зла до того, хто його образив.
Він поважав спеціалістів, що закінчили інститути. Хотів, щоб і його діти мали вищу освіту, щоб не довелося їм утримували себе і свою родину важкою фізичною працею. Чоловік слова, на якого можна покластися. Художніх талантів, як і відчуття прекрасного, розвинутих не мав. Найперше дбав, щоб його сім'я не була голодна і не мерзла.
У його коморі, хліві, погребі стояли мішки і ящики з продуктами. У холодній кімнаті, в якій ми не жили, купа пшениці підпирала стелю. А ще у зерно були втикані величезні кавуни.
Заощадливість мого батька дивувала й збивала з пантелику. Для себе він був скупий, а для близьких щедрий. Так, у нас кілька разів у році гостювали мамині сестри. Разом або поодинці. Єфросинія приїжджали з Одеси, а Одарка з Первомайська. Прощання з ними супроводжувалось бурхливими доріканнями мого батька. Так, він вважав, що мамині сестри мало взяли продуктів. Із серцем казав: у торбах та сумках є вільні кутки. Чого б туди не засунути цибулину чи картоплю? Мамині сестри теж сердилися: куди більше брати, торби і так важкі. Батько відвозив маминих сестер на автовокзал. Дочекавшись транзитного автобуса, укладав сумки і торби у багажник. Пізніше, коли я поїхала в Одесу, потім у Київ, батько так само мене проводжав. Він жодного разу мене не залишив на вокзалі саму. Рушав з автовокзалу додому тоді, як помахаю йому з автобуса, що рушив, рукою.
Про таких, як мій батько, казали: здоровий, як дуб. До тих, хто хворів, жалівся на недугу, він ставився з недовірою. Казав: «Придурюються. Їм тільки б не працювати».
У нього був повний рот своїх зубів. Здорових, без пломб та дір. Щоправда, на старості почав один непокоїти. Стоматолог тоді виніс вердикт: «Треба виривати». І уточнив: «З уколом чи без?» «Без уколу», - твердо сказав чоловік.
Не жалівся він і на біль в спині, хоча перетягав повних мішків, тачок та плахт - не перелічити. Для прикладу наведу одну історію з його господарського життя. Так, зі збільшенням сім'ї, збільшувалося тварин у господі. З'явилася у нас корова. Батьки вирішили збудувати великий хлів, щоб тварини взимку не мерзли. За планом він стоятиме у дворі, за хатою. Батько закупив каменю для фундаменту, ракушняк для стін, дерево для даху. Усе це добро з вантажних машин перекочувало до місця зведення нової будівлі.
Одначе брату Грицю, господа якого по сусідству, не сподобався цей план. Адже хлів стоятиме все таки під його межею. Також перегородить шлях для заїзду в його двір. (Досі Гриць заїжджав через наш двір, зробивши в своїй загорожі збоку ворота.)
Гриць схилив діда Тимофія вплинути на мого батька. «Хай Філя ставе хлів перед свою хатою. А шоб согласився, то дайте йому метр землі з свого боку. Тоді хлів не стоятиме під його хатою». І мій батько пішов назустріч братові. Чомусь не скористався правом господаря, не зважив на те, що хлів, це не людське житло і його супроводжують неприємні запахи (це саме, припускаю, насторожило Гриця, хоча нова будівля стояла би далеко від його житлових приміщень). Дивує, що ні Гриць, ні дід не допомогли моєму батькові перенести будматеріал на нове місце. Мій батько сам перетягав тонни вантажу дерев'яною тачкою.
Не стало мого дорогого батька 1 квітня 1985 року. Немовби то з нами пожартував у День сміху. Причина смерті - рак легень.
10-12-річним хлопчаком він уже палив самокрутки. З армії привіз зеленавий мішечок, кисет, махорка в якому ніколи не закінчувалася. Я, мала, уважно спостерігала за діями батька, коли він робив ті самокрутки. Спочатку він рвав газету пальцями на одинакові прямокутники. У кожен клаптик сипав щіпку пороху з перетертого листя тютюну. Далі пальцями формував цигарки. Край паперу готової цигарки підносив до язика і зліплював слиною папір, щоб не висипалась махра. Самокрутки обережно вкладав у портсигар під резинку. З часом батько перейшов на фабричні цигарки. Але скупий для себе, палив дешеві, наприклад «Біломорканал».
Оця шкідлива звичка спричинила онкологічне захворювання. Кашель довго не проходив. Батько звернувся до лікаря з районної поліклініки. Рентгенівське зображення показало патологію легень. Батькові дали направлення до обласної лікарні. А там хірург йому прямо сказав: у легенях злоякісна пухлина. Хочеш жити, чоловіче, то кидай палити і давай згоду на видалення пухлини.
Вийшовши з кабінету, мій татусь викинув пачку цигарок у сміттєвий бак.
...Він тихо зайшов до хати, щільно причинивши за собою двері. Мама спитала, що з ним. Він заплакав і вийшов з хати.
Для здійснення операції потрібна була донорська кров. Дядько Міша, який жив у Тирасполі, зібрав чоловіків з потрібною групою крові. Їх він привіз до Миколаївської лікарні.
Після операції мій батько пройшов курс променевої терапії. Казав, що під час її дії відчував у роті попіл.
Після здоров'я його поліпшилось. Батько тримав бичка і свиней. Він разом із мамою звів будівлю, якою з'єднав літню кухню з хатою.
Але хвороба знову про себе нагадала. У березні 1985 року я з 10-річним сином відвідала батька у Кривоозерській лікарні. Він лежав у палаті сам, як ветеран ВВВ (за клопотання братів Міші та Феді). З-під просторої піжами випирались гострі плечі й коліна. Обличчя було жовте і чомусь жовті очі. Він раз у раз спльовував мокротиння в чашку. Я знала, що пухлина перекрила стравохід. Воду і глюкозу для підтримки життя він отримував через крапельницю.
Батько дуже зрадів нам, особливо внукові. Юра голосно процитував клятву юного піонера. Дід розчулився. Обійняв онука і поцілував. Витягнув із кишені 10 карбованців: «На, синок, шось купиш».
Батько нам розказував: «Приснилася мама. Вона спекла пиріжки з капустою. Такі, як я люблю. Вони так сильно пахли, шо я проснувся». Він журився, що ми повинні їхати. Я його заспокоїла: «Через тиждень-два приїду». «Ого. Це дуже довго. Я вже вас не побачу». Батькові слова пекли мені душу. Але потрібно виходити на роботу (працювала у видавництві «Наукова думка»), а Юрі вчитися в школі.
Тієї весни широко розлилася річка Кодима. Добратися до лікарні було не легко. Помирав мій дорогий татусь у лікарні без рідних людей.
За життя мій батько заробив у Господа спасіння. Першого разу ще в дитячому віці. Біда трапилось улітку, під час жнив, коли дорослий люд пропадав у степу. Тимофій Павлович із старшим сином возив з поля снопи пшениці. Скирти зайняли територію від комори до вишневого садка.
Хлопчаки, користуючись відсутністю дорослих, забралися на найвищу скирту. На ній крутили цигарки і запалювали їх. Забава тривала не довго. Жарини, які проникли в глибину скирти, набрали сили й вирвалися вогненним язиком. Мій батько, що порався по господарству, почув дитячі крики. Полум'я не зупинило його. Хлопчик безстрашно стягнув з високої купи бешкетників.
Хоча згоріло все збіжжя, Гульки втішалися: зате діти живі. Казали: «Пилипок їх спас». А наступного року голодної весни люди в селі гомоніли: «Пожежа спасла Тимошка, куркуля, від виселки до Сибіру».
Другий випадок стався напровесні в кінці 50-х. Дні стояли теплі, сонячні. Хоча річка увійшла в свої береги, але копанки дощенту наповнені водою. Із землі прокльовувалася смарагдова трава. Мої батьки за хатою довгою пилкою розпилювали стовбури на кругляки. Водночас поглядали в долину. Там гуляла малеча: Люся (моя рідна сестра) та Неля з Таїсою (двоюрідні сестри). Несподівано батько кидає пилку і, мов би на крилах, летить до річки. З ходу стрибає у копанку, на дні якої виловлює Нелю. Він швидко приніс її додому. Олена з Грицем привели доньку до тями й переодягли в сухий одяг.
На посиденьках у діда мій батько розказував: «Глипнув на долину - а дітей двоє. Де третє? Гнався до річки, а в голові молотком било: тільки б вспіти, тільки б не потонуло...»
Мій батько у вільну від роботи годину читав. Він цікавився життям держави, тож газети «Известие» і «Сельскую жизнь» прочитував повністю, від назви до останнього рядка. Читав і книжки на воєнну тематику. Хоча через вічну роботу і повільне читання здужав не багато книжок. Коли лежав у лікарні, то просив, щоб йому принесли «інтересну» книжку. Пригадався інцидент, що стався в палаті. Коли батько прочитав роман «Хатина дядька Тома», сусід просить: «Дай і мені, почитаю». Батько без вагання дав йому книжку. Той відкрив її, лежма читав. Прочитав кілька сторінок і позіхнув. Перед тим, як закрити книжку, згинає прочитану сторінку і пальцем по згину щільно проводить. За словами батька, «коли я це побачив, то затерпла душа». Тож не втримався, став кричати на сусіда. Той огризається. Батько забрав книжку назад. Отаке.
У 1970 році односельці обрали мого батька депутатом Кривоозерської селищної Ради. Товариш Гулько Пилип Тимофійович представляв виборчий округ № 52 (з посвідчення).
З усіх державних свят батько найбільше любив День Перемоги.
Важливу інформацію містить батьків військовий білет Міністерства оборони СРСР НО № 1479597, виданий 15 квітня 1964 року Первомайським об'єднаним міським військовим комісаріатом Миколаївської області. На сторінці «Загальні відомості» вказано місце народження - с. Криве Озеро ІІІ Первомайського району Миколаївської області, що він українець, безпартійний і не є членом ВЛКСМ. Освіта - 5 класів, які закінчив у 1938 році.
Вказана і основна цивільна професія - тракторист.
27 травня 1944 року Кривоозерський РВК призвав Пилипа Тимофійовича Гулька для проходження військової служби. Військову присягу він прийняв 7 липня 1944 року, перебуваючи в 199 Західному артилерійському полку. Отримав військове звання - стрілок.
Від вересня 1944 року до травня 1945 року вісімнадцятирічний хлопчина воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Там він зіткнувся зі страшною реальністю. Зрозумів, що життя людини для політрука нічого не варте. Так, на його очах той застрелив розгубленого солдата, приставивши пістолет йому до ребра. При цьому цинічно вигукнув: «Так ти родіну нє любішь?!» А ще після бою на вигін зносили тіла мертвих і тяжко поранених. З них формували паку, яку щільно вкрили брезентом. Дві доби пака ходуном ходила і стогнала під брезентом.
Збереглися військові нагороди мого батька. Медалі «За отвагу», «За победу над Германией», «За взятие Вены», «За взятие Будапешта», «30 лет Советской Армии».
У графі «22. Какие имеет ранения и контузии» фіолетовим чорнилом чітко написано «Не имеет». Хоча ноги батька в ділянці литок були порізані осколками. Деякі залізяки хірург не витягнув, тож батько їх носив усе життя.
Після війни він служив у 208 стрілецькому полку і 69 стрілецькій дивізії. Останнє місце служби - військова частина 45084. Батька тоді підвищили у званні до старшого сержанта (травень 1949 року).
Мої батьки одружились у 1950 році. Мама поїхала за батьком до його місця служби, в Білорусію.
21 травня 1951 року закінчився термін його надстрокової служби. В запасі він стояв на обліку в Кривоозерській селищній раді Кривоозерського району Миколаївської області як старший сержант.
За три тижні до смерті Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1985 року (Г № 358764) Гулька Пилипа Тимофійовича держава нагородила орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. № ордену 1460998.
Високу нагороду отримувала моя мама - Гулько Єлизавета Дмитрівна.
В орденській книжці надруковано: «За храбрость, стойкость и мужество, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, и в ознаменование 40-летия победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941 - 1945 годов».
На цьому місті зроблю ліричний відступ.
Із військового білета дізнаємося, що Філіп Гулько закінчив п'ять класів. Він і сам сумовито згадував, за яких умов здобував освіту: «На пляцку (вигоні) батько чекав мене з школи. У руках його палиця і торба з харчами. Каже: паси, сину, скотину, бо в мене своя робота».
У тяжкі для українців часи освіта не представляла цінності. Важила кількість землі та худоби в господарстві. Розбагатівши, батьки не переймалися тим, щоб дітям дати середню, а потім вищу освіту. На відміну від євреїв, для яких освіта дітей стояла в пріоритеті завдань родини.
Центр Кривого Озера у ХІХ ст. називали містечком. Таку назву отримували населені пункти, в яких проживали євреї. Неоціненну послугу щодо розуміння способу мислення і життя євреїв ХХ ст. становлять книги, написані, зокрема, Ісааком Еммануїловичем Бабелем (1894 - 1940).
Хлопчика з шести років батько вчив усім наукам. За рік до вступу в гімназію найняв учителя. Таємно просив його пройти не лише підготовчий курс для вступу, але й програму першого класу. Поступити в гімназію єврейській дитині було неймовірно складно. Тоді в класі, що складався з 40 учнів, могли навчатися лише двоє єврейських хлопчиків. Здібний Ісаак з репетитором вивчив напам'ять підручники з арифметики, початкової російської історії та граматики. Викладачі гімназії на вступних екзаменах поставили Ісаакуу п'ятірку з плюсом. Батько того дня закрив лавку і кинувся на Соборну вулицю, що в Миколаєві, купувати для сина шапку з гербом. А подивитися на список тих, хто поступив до першого класу, який адміністрація гімназії вивішала для ознайомлення 20 вересня, прибула вся рідня майбутнього гімназиста. Навіть прийшов старий Шойл, двоюрідний дід. З цієї нагоди Ісааків батько «устроил бал на радостях и позвал товарищей своих - торговцев зерном, маклеров по продаже имений и вояжеров, продававших в нашей округе сельскохозяйственные машины. Вояжеры эти продавали машины всякому человеку. Мужики и помещики боялись их, от них нельзя было отделаться, не купив чего-нибудь. Изо всех евреев вояжеры самые бывалые, веселые люди.» (З книги «История моей голубятни».)
1905 року в Миколаєві прокотилася хвиля єврейських погромів. Наймані бандити пограбували лавку батька Ісаака, вбили старого Шойла. Родина Бабеля спішно перебралася до Одеси.
Мама. Хоча мою маму змалку виховувала мачуха, все ж любов до красивих речей, зокрема одягу, їй передалась від рідної матері, генетично. Вона ніколи не ходила в штанах, не мала і шапки. Але одяг любила красивий і вміла його носити. Красиво зав'язувала хустки.
Все, що піддавалося пранню, після висихання вона прасувала. А речі з хлопка обов'язково крохмалила, приміром постільну білизну.
Пригадую випадок, про який мама вдома розказувала, повернувшись із поліклініки. Коли сиділа під кабінетом стоматолога, то балакала з однією жінкою. Вони знали одна одну, як у нас кажуть, «наглядно». Співрозмовниця щиро здивувалась, дізнавшись, що мама проста колгоспниця, що її засобами праці весною є сапа, а восени ніж, яким обчищає цукрові буряки від чорнозему і гички. «На вас завжди гарний одяг. Я думала, сидите в конторі, чи в начальниках».
Єлизавета Данильченко закінчила сім класів. Потім батько влаштував її в Одеське комерційне училище, Документ, про мамине навчання в Одесі, мені ніколи не потрапляв на очі. Так само як і спільного фото учениць. Залишилися одна фотографія, на якій вона з подругою. Мама цю дівчину тепло згадувала. Казала, що вона єврейка, що вони у вільний від навчання час працювали в хлібопекарні. Там мама навчилася випікати великі пироги з повидлом. В училищі Лізі найбільше подобались студії з оформлення вітрин. Вітрину моєї мами учителі показували учиницям як приклад для наслідування.
Але від торгівлі мою маму відвертало. Її вабили крамниці, як місце зібрання красивих речей, де їх можна придбати. Перед маленькими скульптурами вона встояти не могла. З кожної поїздки до міста, вона привозила статуетку. Пізніше, коли вже ми з сестрою самостійно мандрували містами, то привозили мамі в подарунок якусь порцелянову статуетку. Для неї це був найкращий подарунок.
Мамине хобі - малювання. Вона малювала квіти на стінах, комині, грубі. Для цього купувала спеціальні фарби різних кольорів: синю, білу, зелену, червону, чорну, блакитну. Малювала завжди з охотою і добрим настроєм. При цьому співала. Була завжди зосереджена і спокійна.
Мамине малювання, що в сінях, сестра досі зберігає. Під час ремонту стін поновлює рамку, якою окреслений узор, затирає патьоки білої глини, що збігали на нього під час побілки. Але затерти квачом мамину роботу й оновити стіну -рука не піднімається. На всякий випадок я сфотографувала родинний артефакт.
Фото Мамине малювання
Взимку мама читала книжки і вишивала. Коли ми з сестрою були дітьми, то мама вишивала сюжетні «стебельком» картини із життя дітей. Пізніше вишивала гладдю рушники. Її роботи яскраві, багатоколірні. Вона любила квіти і вони присутні на всіх її роботах.
Вона смачно готувала страви. Все життя вчилася цьому ремеслу. В ті часи всі події, як веселі, так і сумні, під час яких люди сиділи за довгими столами, відзначали вдома. Напередодні господарі домовлялися із жінку, щоб керувала на кухні приготуванням страв. Мама сприймала допомогу кухарки, як можливість чогось навчитися. Сучасною мовою співпрацю з досвідченою кухаркою можна назвати майстер-класом. Здобуті знання моя мама закріплювала на власній кухні.
Для зберігання посуду в неї існувала окрема кімната (кладовка), зі стелажами, забитими в глиняну стіну цвяхами, та ослонами. Ця кімната непомітно для батька поповнювалася каструлями, казанами, горщиками різної ємкості. Треба сказати, що миски і тарілки зберігались у хаті, в сервантах. Їх зібралась така кількість, що ми з сестрою вже втомилися їх перекладати з місця на місце та знімати з них пил.
Наша хата будувалася в далекому 1951 році. Тоді ставили оселі з матеріалів, які були даровані природою в даній місцевості. В Кривому вдосталь жовтого піску і глини. А додавши до глини полови і води створювали суміш для зведення стін.
Так, хата з такого природного будматеріалу екологічно чиста. Але ж скільки треба попотіти, щоб вирівняти стіни. А ще щороку жінка білила хату, але після того, як обробить глиною всі щілини. Моя мама пізнала всі таємниці цієї важкої праці. Дивно, що вона їй подобалася. Мама співала, коли орудувала щіткою. Через роки, коли матусі не стало, сестра наймала для такої роботи працівницю. Із прикрістю приймала її роботу, яка за якістю, звичайно, вступала маминій.
Мама (стоїть в центрі) з сестрами, Фросиною і Даркою.
За вільної хвилини мама не йшла до сусідки, щоб узнати останні сільські новини, а брала в руки книжку. Читала, звичайно, любовні роман. Але кохалася в козацькій бувальщині. Приносила ці книжки від Івана Голоти і Параски Болтньової. Мала потребу розказати прочитане. Переповідала пригоди козаків і те, як над ними знущалися поляки, своїм рідним, родичам, подругам. Навколо моєї мами створився своєрідний клуб книголюбів, в який входили, зокрема, Іван Гулько, Марія Біжан, Ольга Франко.