Із маминих і тітчиних розповідей я рано усвідомила: доля як сироти, так і напівсироти неймовірно тяжка. У художніх текстах іменник «сирота» супроводжують епітети: безжалісна, безрадісна, гірка, драматична, жахлива, жорстока, зла, знівечена, клята, лиха, люта, многотрудна, невесела, незавидна, немилосердна, несправедлива, нещасна, понура, скалічена, собача, трагічна, щербата. Кожне дібране слово дає оцінку сирітській долі, точно характеризує її.
...Своє невимовне горе Лукія вгамовувала жорстоким ставленням до пасербиць. Била їх, примушувала виконувати роботу, важку для дитини. Дмитро мовчки терпів жінчин крутий характер. Не захищав доньок від мачухи, не втручався в її суворі методи виховання. Можливо тому, що Лукію підтримував Юхим. Той свідомо дотримувався постів, молився, і свій образ життя насаджував членам родини, в якій мав теплий куток, зокрема беззахисним дівчаткам. Так, перед обідом вони, голодні, довго молились, стоячи на колінах. А ще довше молились перед сном. Лягали в ліжко голодні, боялись попросити шматочок хліба - однаково не дадуть, ще й вилають. Дітям суворо забороняли гратись. Лялечки, які дівчатка робили з качанів кукурудзи, дорослі ламали й викидали. Дітей за це карали.
Дівчатка приносили зі школи гарні оцінки. Проте закінчили тільки семирічку. Це були суворі передвоєнні роки. Лукія вела домашнє господарства, а Дмитро порався у столярній майстерні. Замовлень, напевно, через бідність односельців, отримував не багато.
Треба сказати, що в другій половині 20-х років радянські школи притримувались класичного зразка, який діяв ще в дореволюційних гімназіях. А це однакові для всієї країни підручники з історії, граматики, математики та інших дисциплін і розклади уроків; між уроками, протяжністю 45 хвилин, перерви... Навчання на всіх освітянських рівнях було безкоштовним.
Через три роки радянський уряд вдався до кардинальної освітянської політики, виходячи з того, що державі потрібні робочі бджілки, а не грамотії. У кінці жовтня 1940 року вступила в силу Постанова № 638, згідно з якою вводилося платне навчання в старших класах школи, технікумах і вищих навчальних закладах. Розмір оплати за навчання в університетах дорівнював середній місячній зарплаті, що тоді становила 338 карбованців.
Уже через рік кількість випускників шкіл скоротилася на половину. Звичайно, найболючіше вдарила Постанова по дітях колгоспників, працю яких оплачували не грішми, а трудоднями. За такої реальності для сина колгоспника, який відслужив у армії, все ж існувала можливість вибитись у люди. А саме хлопець міг перевестися на службу в НКВД (абревіатура російського словосполучення).
Але здібні до науки дівчата були приречені нидіти в селі, зокрема дочки теслі Дмитра Данильченка. На його вродливих старших дочок - Фросину і Дарку, кидали оком хлопці. Щоб не сталось чогось ганебного і невиправного, мачуха хутко знайшла для дівчат пару. Для Фросини - літнього чоловіка без ноги, а для Дарки - зовсім старого. Та в статусі заміжніх мої тітки ходили не довго. Фросина втекла до Одесу, а Дарка - ближче, до Первомайська.

Образа сестер на мачуху з роками не втихла. За нагоди, під час зустрічей, вони відкрито сварились із мачухою, звинувачували її у своїх бідах.
Під час війни Фросина працювала кухаркою полку, який, дійшовши до західних кордонів СРСР, далі попрямував з переможними боями країнами Європи. Виявилося, що Фросина розуміє чужі мови. Не раз її викликали до штабу, де йшов допит полоненого, як перекладача.
На фронті моя тітка зустріла своє кохання і біду, Івана Цимбалюка. Після війни подружжя вернулося до Одеси. У них знайшлася Тетянка. Біля моря на Пересипі вони зайняли ветхе двокімнатне приміщення.

Я була маленькою, коли тітка приїхала зі своїм Іваном у Криве. Дід Дмитро з нагоди приїзду зятя влаштував застілля, на яке запросив сусідів і родичів. Воно насправді стало іспитом для Івана. Чоловік його не склав на людяність: сп'янів і буянив. Називав тестя і його сусідів куркулями, а тещу - румунською підстилкою. Кидався на чоловіків з кулаками. Гості ховалися від Івана, як від скаженого. Після Цимбалюки вже разом не приїжджали у Криве і у нас не гостювали.
Тітка виправдовувала свого чоловіка. У Європі, коли фашисти відступали, то отруювали в колодязях воду. Тож замість води пили сухе вино. Отак і звикли до алкоголю. Без нього не обходилися і тоді, коли вода для пиття з'явилася.
Згодом Фросина дійшла розумом: алкоголь для неї смерть. Свідомо почала розводити вино водою. Таким чином вийшла з обіймів алкогольного змія. Зате Іван подобався сам собі був надміру збудженим. Від природи несміливий, він ставав агресивним і жорстоким. Вів паразитичний спосіб життя, ніде не працював. Час від часу перебував у в'язниці, де так само уникав роботи. Вийшовши на волю, брався знову за своє: пиячив, виганяв з дому дружину з донькою.
Здобувши середню освіту, я поїхала до Одеси. Там мене прихистила тітка, виділивши куток із ліжком. Тепер її називали «Фєня». Вона так само мешкала на Пересипі, в районі трамвайної зупинки «Ярмарочна». Все було о'кей поки не з'явився Іван - випустили з місця «нє столь отдальонного». Не скажу, що Іванова з'ява здивувала його родину. Бо напередодні моя тітка, як могла, готувала для себе оборону. У неї квартирував Володя, хлопець, який працював на м'ясокомбінаті. Тітка казала: «Іван - боягуз. До того ж він один, а нас четверо. Нападемо на нього і повалимо на землю». Я сміялася, бо гадала: тітка жартує.
Тоді за одну чортову ніч сентиментальна Ліда враз подорослішала. Їй відкрилася трагедія родин, яких обставини заганяють під один дах з алкоголіком, особою психічно неврівноваженою і неадекватною.
Пригадую, коли тітка жалілася мені на свою долю, то згадувала сестру Дашу, в якої так само не склалося подружнє життя. Свої та сестрині проблеми вона пояснювала тим, що їхні батьки були родичами. Вважала, саме через це в них мало сил і енергії, щоб протистояти негараздам і боротися за особисте щастя.
Згодом я роздумувала над тітчиним свідченням. Виходило, що дід Дмитро і його дружина Оксана Голота мали спільних родичів. Звичайно, вони далекі родичі. В іншому разі пару не обвінчали би в церкві. Адже в ті часи простий люд дотримувався цноти. Про спільне проживання до узаконення й освячення шлюбу не могло бути й мови.
Усе ж мамині сестри, попри біди й негаразди, знаходили вихід зі скрути. Чесна, трудолюбива, дружелюбна, щедра Фросина користувалася повагою серед колег і сусідів. Вона працювала кухаркою у дитячому садочку. Останні роки своєї трудової діяльності - в районній адміністрації. Як фронтовичка, бабуся двох онуків, Фросина отримала від держави трикімнатну квартиру в новому будинку.

Чи не останнє фото трьох сестер. Їх  сфотографував Віктор, Дарчин син. У центрі Фросина, ліворуч Дарка, праворуч Єлизавета.

У 90-х роках ми з сестрою оздоровлювалися в Одесі в санаторії «Куяльник». Скориставшись нагодою, провідали мамину старшу сестру. Наша тітка займала окрему кімнату. Нею опікувались дочка з чоловіком та онуки. У квартирі світло, чисто, затишно, спокійно. Онук навчався в інституті, а Оксанка (названа в честь прабабусі) у десятому класі середньої школи. У неділю дівчинка з бабусею відвідувала православний храм.

Доля не була милостивою й до другої маминої сестри - Одарки, яку ми називали «тьотя Даша». Якщо Фросина була старша від Єлисавети на десять років, то Одарка за віком займала між сестрами середню позицію.
Голод, який переслідував дівчину в Первомайську, привів її до їдальні. Там вона працевлаштувалася. Вийшла заміж за Івана Грушу, водія великої вантажної машини. Хоча народила йому дочку і сина, однак жіночого щастя з ним не зазнала. Іван зловживав алкогольними напоями. При цьому ставав агресивним і піднімав на дружину руку. Даша розлучилась із пияком. Самотужки побудувала неподалік мосту, перекинутого через Південний Буг, будинок.
Влітку 1974 року я зі своїм нареченим приїжджала до тітки, щоб запросити її родину на весілля. Вона тоді працювала кухаркою у центральному ресторані Первомайська. Тітка повела нас до зали, посадила за стіл з холодними закусками. Заставила його ще й тарелями з гарячими стравами.
Діти тітки Даші створили міцні сім'ї. У Віктора син, у Наталки два сини.