Но вот, - рассказывают бабы по станицам, - скучает Христос на кресте. И подлетает к кресту всякая мошка, чтобы Его тиранить! И Он глядит на нее глазами и падает духом. Но только неисчислимой мошке не видно Евоных глаз. И тоже самое летает вокруг Христа пчела. «Бей Его, - кричит мошка пчеле, - бей Его на наш ответ!...» - «Не умею, - говорит пчела, поднимая крылья над Христом, - не умею, он плотницкого классу...»
Исаак Бабель «Путь в Броды»

Мій дід з маминої руки Дмитро Софронович Данильченко (1886? - 1973) був сільським теслею. Як у житті, так і на фотографіях виглядав симпатичним стариком. Високе пряме чоло, уважні розумні очі. До поважних літ зберіг солдатську виправку: ходив рівно, з розправленими плечами та піднятою головою. Носив білу круглу бороду і вуса. Все робив без поспіху. Говорив спокійно і тихо.

Якимось чином дідусь уникнув колгоспного ярма. Працював удома в майстерні, яку сам облаштував. Виготовляв родичам і односельцям двері, вікна і ляди, ліжка, столи. Названі речі, такі необхідні в людській оселі, дідусь змайстрував і для нашої оселі. Деякі з них нам досі служать.
Мій батько сердечно дякував тестю: допомагав йому по господарству працею і харчами. Пригадую, приганяв із колгоспу підводу, яку котили двоє коней. На віз клав мішки з цукром, мукою, соняшником і пшеницею. Садовив мене, малу, на перекладину поруч із собою, і ми везли дідові Дмитру і бабі Лукії отакий презент. Моя мама купувала для своїх батьків одяг.
У односельців Дмитро зажив слави розумного чоловіка.
Анастасія, сусідка мого діда, згадувала. Дитиною вона в колі друзів бавилася коло криниці з журавлем. Дід Мороз (так діда Дмитра називали через білу пухнасту бороду) приносивіс їм миску з полуницями.
Дмитра побрили у солдати за Миколи ІІ, останнього російського царя. Служив мій дід кавалеристом у Петербурзі, в Преображенському полку. До речі, це найстаріший полк Російської імператорської гвардії. Створив його Петро Перший у підмосковному селі Преображенському. З першої половини ХVІІІ ст. історія полку пов'язана з північною столицею Росії, Петербургом.
Картаю себе за те, що не розпитала діда про його життя, службу «царю и отечеству». Як таке неподобство зі мною могло трапитися? Адже годин спілкування з ним не повернеш. І ніхто вже мені не розкаже про його бойову бувальщину. Гадалось: так, як ото є тепер, цієї години, триватиме вічно. Однак на цьому світі все змінюється. Ми постійно щось втрачаємо з раніше набутого. І наші предки серед тимчасових цінностей. Їх ми втримати коло себе не в силі.
Ось крупинки споминів про мого дорогого діда. Він влучно стріляв із лука. Брав участь у всеросійських змаганнях зі стрільби. Свого бойового коня називав Драгуном. Під час Першої світової війни був на фронті.
Дмитро повернувся з війська уже немолодим чоловіком. Купив хату, одружився з молодою чорнявою Оксаною Голотою. Гомоніли всезнаючі молодиці: «Митька догоджає своїй. Водить, мов ляльку. Подарував крупні корали у перемішку з жовтими дукатами. Ошатний одяг Оксана красиво носить».
Упродовж десяти років у подружжя знайшлося четверо доньок. Одна дівчинка малям померла. Вікувала Оксана не довго. Коли наймолодшій Єлисаветі виповнилося півтора роки, матусі не стало. Її здужала інфекційна хвороба, можливо, віспа. Робітники спеціальної служби поклали холодне тіло на віз і кудись повезли.
Дмитро залишився з трьома дрібними дівчатками. Невдовзі з сусіднього села Сирове, заселеного молдаванами, до нього прийшла Лукія. Так у нього і залишилась. Потім привела свою дочку Тетянку. Спочатку Лукія говорила лише молдавською. Та коли моя мама підросла, то мачуха вже балакала українською. Бо молдавської моя мама не розуміла.
Той факт, що в тридцяті роки жоден член Дмитрової родини не помер від голоду, підтверджує людську думку про нього, як про розумного господаря. Як вдалося вижити в такі лихі роки? Мама розказувала, що її батько закопав пшеницю. Але напередодні мав розмову зі старшим із бригади, що нишпорила селом із залізними щупами. Коли бригада орудувала на городі й обійсті мого діда, той чоловік свідомо обходив заповітне місце, не відкрив його. Отак родина Дмитра Данильченка і пережила страшні роки.
Дід мав пасіку й чималу. Коли баба гостювала у своєї дочки, то дідові сусіди, що їхали в бік моста, нам переказували: «Митька викачав мед. Просив, щоб Ліда по нього прийшла».
Я любила гостювати в діда. Любила сидіти в його майстерні. І завжди глибоко вдихала запах свіжої стружки. Цей запах мені подобався А ще уважно розглядала столярні інструменти: рубанки, лінійки, косинці, стамески, киянки - дерев'яні молотки. Вони були різної форми і розмірів.
Неподалік пасіки просто неба стояв довгий стіл. На ньому дід розпилював дошки. Не пригадую, щоб він у присутності зайшлих щось майстрував. Якщо ми з батьком заставали його за роботою, то він знімав довгого фартуха і виходив до нас із майстерні. Такій дивній поведінці діда знаходжу пояснення. Робота теслі дуже копітка. Вона твориться за повної зосередженості, усамітнення майстра. З цієї причини мій дід, коли до нього приходила стороння людина, не працював.
Не забути мені й пахощів меду і трав, якими нуртувала дідова хата. Лукія, чистоплотна господиня, добре доглядала господу.
Незабутня година. Тоді наша сім'я гостювала у Данильченків. До нас приєднався сусід із хлопчиком. Чоловік увіковічив цю годину.

Кімната, в якій спала баба (дід спав у кухні), простора і сонячна. На стіні гарний ручної роботи килим, на підлозі вовняні доріжки. Довгий стіл. Ікони. Ще запам'яталася розкішна болотяна рослина. Гнучкі пагони огорнули дерев'яну підставку і звисали з неї, мов султан. (До речі, відводки саме з цієї рослини досі вирощує моя сестра. Називає її «бабина Лукіїна».)
Мої очі повсякчас прилипали до кольорового зображення бравого кавалериста в парадній формі. Висів ще один старий знімок - колективне зображення вояків царської армії в парадній формі. Дід тицяв пальцем у одну голову, казав: «Оце я». Кавалеристи мені здавалися однаковими. Тож я відразу забувала, котрий серед них мій дідусь. (Оті парадні зображення кавалеристів привласнив бабин онук Олексій Гибець, що мешкав у Одесі. Бачилась з ним біля дідової могили поминального дня. Просила його надіслати мені хоча б копії. Він був глухий до моєї просьби.)
Загадковістю дихала кімната, що по ліву руку від вхідних знадвору дверей. Крізь щілини в лядах до кімнати несміливо проникали сонячні промені. Через усю кімнату стояв стіл з красивими фігурно виточеними ніжками. На стінах ікони, які написав Юхим Данильченко маслом. Хвилювання охоплювало мене, коли дивилась на голову Христа в терновому вінку. Полотно середнього розміру, палітра кольорів золотаво-коричнева. Шпичаки терну, краплі крові, страждання Господа були так сильно зображені, що й досі їх пам'ятаю. Де ікони? У кого вони? Невже їх спалили, як то водилось у родинах безбожників?
У цій напівтемній кімнаті паморочив голову гірко-духмяний запах меду. Його зберігали у найтемнішому кутку. Дід набирав мед ложкою й наповнював мій бідончик.
На Різдво ми всією сім'єю приїжджали до діда, щоб привітати його з великим празником та поколядувати. Мої батьки для старих приготували подарунок. Нас садовили за стіл, на якому вже була кутя, узвар, карафка з червоним густим вином, холодець. Після холодних страв баба Луша приносила з печі гарячі блюда. Запам'яталися малесенькі голубці з пшоном і духмяна картопля з м'ясом.
Цього дня приходили привітати діда його друзі й сусіди. Всі вели себе пристойно, неголосно гомоніли. Дід переповідав історію народження Ісуса Христа. Гості уважно слухали господаря. Гадаю, традицію святкування якоїсь релігійної події започаткував ще Юхим, який служив у церкві. А коли брата не стало, то цю традицію підтримував і продовжував Дмитро.
Мені подобалося гостювати у маминих батьків. Подобався запах трав і воску у їхній хаті. У цих стінах витав дух спокою і порядку. Тут ніколи не вживали лайливих слів. Натомість лунала розважлива спокійна мова.
Баба Луша викала своєму чоловіку. Вона поважала його і була йому слухняною дружиною.
Пригадую, дід казав: жінка повинна бути не лише доброю господинею і прибирати в хаті. Вона й сама повинна виглядати охайною. Оцю сентенцію дід виголошував, звичайно, з оглядом на мене, дівчинку.
Влітку, коли ми провідували діда і бабу, то вони частували нас перед хатою, у затінку дерев. Зазвичай, хтось приєднувався до нас із сусідів. На столі було багато різних страв, приготовлених у печі. Але завжди баба подавала малосольні огірки з липовим медом. Можливо, це національна страва молдаван. Бо такого делікатесу ні в Одесі, ні в Києві мені не доводилося вживати.
Дід віщував: «Помру, коли в моїх роковинах буде сімка». Він чекав смерті, коли йому виповнилося 57 років, далі у 67 і відповідно 77 років. Передчуття відходу підточувало його сили, відбивалося на психіці.
Олексій Гибець (25.03.1951 - 28.09.2016) спілкувався з дідом за два тижні до його смерті. Розказував: «Дід лежав тихо. Ми спокійно розмовляли. Несподівано він повернув голову й почав балакати, ніби то ще з кимось. Марив».
Дід Дмитро помер взимку. Тоді я працювала у с. Михалково, у восьмирічній школі. Із сільської контори, що знаходилась у сусідньому с. Мазурове, дали знати директору школи, що помер мій дідусь.
Тоді морози відійшли й земля лежала волога й чорна. Я бігла кілька кілометрів польовою дорогою до траси, щоб добратися до Кривого, додому.
Пригадую, багатолюдну похоронну процесію. Коні, що тягнули воза з труною, місили копитами чорнозем. З трудом викараскалися нагору, до кладовища.
У віщуванні Дмитра Софроновича Данильченка таки містилось зерно істини. Він тихо відійшов 7 лютого 1973 року. Кажуть, прожив 87 років. Виходить, у цифрах смерті мого дідуся збіглося три сімки.

В одній хаті з моїм дідом жив Юхим, його рідний брат. Розказують, що той читав книги, які привіз Дмитро з Петербургу. В одній начебто вичитав: якщо одружиться, то вік його рано обірветься. Бо його земне призначення - це служити Господу Богу. Трудився Юхим у церкві Покрови Богородиці старостою, писав ікони, керував криласом. Мешкав у хатині, яку купив Дмитро. Хотів поставити свою хату на землі брата. Але мрію свою не здійснив.
Мама розказувала: по великих празниках півчі збиралися в їхній хаті. Під орудою Юхима вони натхненно виконували всі твори, які цього дня під час служби звучали у храмі.
За Юхимом водилися дива, які розумом людині не дійти. Про деякі з них довго гомоніли люди. Одне трапилося на Різдво Христове. Цього вечора у Дмитровій хаті було гамірно і людно. Між колядками Юхим сказав, що піде до криниці по воду.
Не втримаюсь, скажу: ця криниця заворожує. Подібних мені не доводилось бачити. Так, зруб притаївся під старезною вербою, яка розкинула гілля між дорогою і тином двору. А через дорогу - колгоспна конюшня. До зрубу примикав дерев'яний жолоб, який наповнювали, щоб напоїти коней. Родзинки цій живописній картині додавав журавель, яким тягали воду з криниці, викладеної камінням.
Між тим Юхим повернувся до гостей і мовчки поставив повне відро на стіл. Усі дивились на рідину, що продовжувала хитатись у такт людських кроків. Але чому вона червона? Спробували на смак - вино! Юхим скромно пояснив: витягнув його з криниці. Хтось із чоловіків схопив відро з табуретки в сінях і помчав до криниці. Він приніс, однак, чисту воду.
Юхим, мій двоюрідний дід, начебто бачив майбутнє. Розказували: заходив у хлів, де відпочивала худоба. Ходив поміж корів і казав: ця матиме теличку, ця - бичка. І не помилявся. А то якось вранці завітав до однієї жінки. З ходу каже: «Топи піч і вари святкові страви. Сьогодні прийматимеш дорогого гостя». Жінка зі стуленими вустами смикала плечами: який ще гість?
Але віщування справдилося. Того дня повернувся з фронту Першої світової війни господар дому.
Життя Юхимове вкоротила інфекційна хвороба на 66-68 році від його народження. Місце поховання не відоме. Тіла тих, хто помирав від заразної хвороби, вивозили за село й загортали землею у братській могилі.

Не обійти увагою й рідну сестру діда Дмитра - Ольгу. Моя двоюрідна баба вийшла заміж за Білецького, вихреста, єврея. Подружжя привело у світ багато дітей. Моя мама згадувала: «Білецькі були тонші, м'якші, вихованіші за нас, українських селян. Але в своє господарство і будівлі не вкладали душу. Не дбали вони і про гарний одяг та взуття».
З Білецькими мої батьки близько не родичалися. Але моєю хрещеною матір'ю була Параска, дружина Дем'яна Білецького. На війні чоловік втратив ногу. Кульгав на протезі у вигляді дерев'яної палі. Їздив на ринок двоколісним візком.
Яскравою кометою, що з'явилась і згасла без сліду, назву своє знайомство з онуком Білецьких. Тієї днини я, десятикласниця, скориставшись відсутністю батьків, переглянула речі у маминій скрині. На споді знайшла химерну шапочку. Напевно, її залишила мамина сестра, Фросина. Я приміряла шапочку, походила, похитуючи голівкою. Між тим у двір зайшов білявий з тонкими рисами юнак. Він мовчки дивився на мене, а я на нього. Юнак спитав про моїх батьків. Просив переказати їм таке: «Сергій Білецький запрошує вас і ваших дочок на вечір-випроводжання його до лав Радянської армії».
І ось я з батьками у Білецьких, садиба яких у центрі Кривого Озера. Сергій кинувся до мене, довго тримав мене за руку. А коли запросили до столу, то сидів поруч. Потім ми разом танцювали.
Сергій мені зізнавсь: я дуже йому подобаюсь. І взагалі «вбила» його з першого погляду. Він хоче зі мною переписуватися. Просив, щоб я його чекала з армії. Сергію я чесно зізналась: моє серце віддане Вадиму Стеценкові.
Випроводжання юнака в армію за розмахом нагадувало весілля. Аде було обмежене часом. Кілька сотень гостей, щедрий стіл, духовий оркестр, танці, пісні. Гуляння починалося звечора, а закінчувалося на світанку, коли до воріт під'їжджали вантажні машини. На відкритих кузовах були заздалегідь встановлені лавки для сидіння. Під супроводом прощального маршу новобранець цілував і обнімав тих, хто не поїде з ним до військкомату. Жінки витирали ситцьовими хустинками сльози. Попрощавшись, майбутній воїн допомагав матері сісти в кабіну, а сам хвацьки вистрибував наверх, до молоді. З піснями цей поїзд рухався до районної комендатури. Останні обійми, поцілунки - і бранця повели до зеленої критої машини.
До сходу сонця яскрава комета зникла з мого небокраю. Назавжди.

Родичі діда Дмитра осіли в невеликих селах Орачі та Філіпівці. Жили вони в напівземлянках. Взимку їхні житла так глибоко закидало снігом, що дід санями їздив, щоб їх відкопати. Попри бідність вони народжували багато дітей. А коли прийшла пора їх одружувати, то на весілля запрошували моїх батьків. Мама по приїзду хвалилась: серед гостей їхня пара була найкращою.
Своїх родичів мама зустрічала з радісною усмішкою, привітно. До нас заходила далека родичка з торбами. Марфа Велика. Так її в селі величали. Статурою і балакучістю вона нагадувала бабу Мотрю. Огрядна літня жінка, в рясній спідниці та білій хустині, кінці якої зв'язувала спереду, на грудях. Як завше зустріч матусі зі своїми родичами починалась радісними і голосистими привітаннями. Зі сльозами на очах обидві згадували минуле. Ділились останніми новинами, що мали місце на нашому і Марфиному кутках села.
Найцікавіше починалося після. Марфа Велика стишеним голосом розказувала про свій останній круїз. І нібито ненароком кидала погляд на свої торби. Не стуляючи рота, шпорталась в одній, доставала красиві речі. Нахвалювала їх, божилась, що купила у Москві. Тоді в моді був одяг китайського виробництва. Мама не могла встояти перед спокусою, і таки щось придбавала. Пригадую, купила у родички помаранчевого кольору пухнасту хустину з короткими торочками і вишиту, кольору пряженого молока, шовкову блузку.
Речі, виготовлені в ХХ ст. в Китаї, дійсно були добротними. У наш час гонитва за прибутками полонила китайські виробництва. Це відбилася на якості їхніх товарів. Вони розраховані на покупця, який задовольняється недорогим товаром. Нині ярлик «виготовлено в Китаї» для заможного покупця є сигналом: іди, чоловіче, далі, не затримуйся.
Треба сказати, людей, що перепродували товар, за радянської влади називали спекулянтами. Марфа Велика дуже ризикувала, займаючись непевним ремеслом.
Ми у неї ніколи не гостювали і мої батьки не запрошували її до себе на гостину. А коли на посидінках у баби Мотрі мова заходила про цю жінку і хтось уточнював, хто вона, то присутні дивувалися: «Не знаєш Марфи? Великої? Її хата у кінці села. Згадала?».
Тепло моя мама приймала й трійко дітей дядька Григорія, яких називала Голотинятами. Вони приходили до нас на Святвечір: Миколка, Ніна, Міша. Прадід цих дітей був братом нашої баби Оксани, а також двоюрідним братом Якова Голоти. (Він їх посадив поряд зі своїм обійстям.) Голотинята легко вчилися в школі. На жаль, розумові здібності вони не розвивали. Цей рід скромний, совісний, тихий.

Лукія, друга жінка мого діда, дочка молдавського господаря, власника земель і табуну коней. Лукія добре керувала кіньми, полюбляла скакати верхи. Радянську владу її батько не визнав. Під час колективізації чинив спротив. Комуняки забрали у нього землю і худобу, а самого запроторили у буцегарню. Катували, питали про якийсь скарб. Після, коли господаря розстріляли, то взялися за Лукію. Не вірили, що донька злісного куркуля не відає про сімейний скарб. Щоб зламати впертість молодиці, заборонили їй наближатися до хати, в якій чекало матусю аж дев'ятеро діточок. Без харчів дрібнота вмирала. Найстарша серед них Тетянка відносила братиків і сестричок на цвинтар. На місці кожного поховання садила кущик косички. Згодом, коли буревій, піднятий більшовиками, ослаб, Лукія з Тетянкою на цвинтарі нагорнули вісім горбочків землі. На них встановили хрести.
Одначе в часи Другої світової війни, коли в Кривому Озері порядкували румуни, Лукія розправила крила. На конях у супроводі озброєних румунів вона, мов ангел помсти, об'їжджала двори своїх кривдників. Румуни викидали на підводу все, що попадало на Лукіїні жадібні очі.
Подумки бачу її невисокою, тлустою. З обличчям червоним, товстим і грубим. Вона носила ліф, зшитий із цупкої квітчастої тканини. До слова, необхідна річ туалету старої жінки в минулому столітті. Вона зігрівала її, підтримувала великі груди, а ще надавала фігурі привабливості.
Два рази на рік, перед Різдвом і Паскою, Лукія ходила до нашої церкви, де залишалася на всенощну. Дорога, як для старої жінки, не близька. Вона з'являлася у нас перед заходом сонця. Допомагала моїй мамі розкласти холодець. Але не вечеряла. Перед тим, як лягти в ліжко, довго зі земними поклонами молилась. Я прислухалася до монотонного бабиного шепотіння. Розуміла лише окремі слова: Господи, Боже наш, Богородице, амінь.
Опівночі, коли я спала, баба тихо вставала і йшла до церкви.
Втрата найрідніших, болісні переживання не могли не відбитися на психіці Лукії. До того ж і старість погіршує характер, загострює негативні риси. Так, Лукіїна суворість перейшла у жорстокість, заощадливість у скупість, а чистоплотність у хворобливу манію. Дочки її не любили. Якщо Тетяна, рідна дочка, провідувала матір, то нерідні від неї відійшли.

Але ця груба, з тверезим чоловічим розумом жінка мене не дратувала. Я, дитина, її розуміла, по-своєму їй співчувала. Вона жалілась мені на пасербиць: «Ну, хай не приходять до мене. Але батько за ними сумує. А люди шо про вас, дівчат, скажут. Вам же заміж треба виходити». Сердилася на тих, що закріпилися у місті: «У їхніх хатах брудно. Замоче шмаття і лишень через тиждень його пере».
На схилі віку Лукія почувалась захищеною. Її дочка Тетяна Федорівна (20.02.1918 - 18.02.2005) одружилась із Максимом Ілларіоновичем Гибцем, розумним вродливим непитущим парубком (16.08.1910 - 10.06.1992). Подружжя народило й виховало двох хлопців. Володимира і Олексія.

Баба  любила старшого внука Володю. Він і слухняний, і добре вчиться. Закінчив сільськогосподарський інститут, що в Білій Церкві, отримав професію ветеринара.
Аліка моя мама характеризувала, як «бабину копію».

Після смерті чоловіка Лукія продала його хату й оселилась у Тетяни в с. Сирове. Проте спокійній Лукіїній старості завадили негативні риси, а саме її скупість і сварливість. Довелось бабі придбавати окреме житло. Вічний спокій вона знайшла біля своїх маленьких дітей, що померли від голоду. Бо Тетяну з Максимом їхні сини поховали на іншому кладовищі, в Кривому Озері.

Лукіїн онук Володимир спочив у Кіровограді. В Росії живе його внучка. Олексій помер у Одесі, продовживши свій рід в синові та внучці.

Витяг із щоденника. 29.07.2009. У сні я гуляла обійстям діда Дмитра. До мене підійшла баба Лукія. Я їй дуже зраділа. Обійняла, розцілувала. Вона повела мене стежкою через город і вишневий сад. Далі лежала нічийна земля - левада. Раптом переді мною відкрилася картина небаченої краси. Під лагідним сонцем млів безмір води. Над його лоном коливався не то острів, не то коса. Вода, тепла й приємна на дотик, мерехтіла на сонці й мала дивний білястий колір. Люди сиділи на піщаному березі, зануривши хворі ноги в болото, що мало бежевий колір. Я подумала: скористаюсь нагодою і виведу мозоль на пальці. (Цей мозоль я довго і безрезультатно виводила.) Ой, у болоті напевно є щипавки і п'явки! Бррр. «Ні, таких паразитів у цьому болоті нема», - отримала безсловесну інформацію. Я безстрашно зайшла у болото. Яке ж воно приємне, лагідне, немов оксамит. А коли вийшла знову на берег, то на місці мозоля червоніла лише пляму - з нього злізла мертва шкіра.
Я з відстані розглядала острів. На ньому росли могутні дерева. Пісок у вигляді жовтих плям розцяцькував увесь простір. Вдалині майоріли акуратні будиночки. Легкість, спокій і любов витали навколо острова блаженних. Я запитала бабусю: яким чином можна придбати тут землю, щоб звести дачний будинок. Вона відповіла: земля на острові не продається. Вона перебуває у колективній власності.
Картина розтанула. Я проснулась. Після не раз поверталася до побаченого у сні. Думалось: раба Божа Лукія своїм мученицьким земним життям заслужила Царства Небесного. Господи, сподоби і мене такого місця. Коли серце моє зупиниться, а кров охолоне, то перенеси мій дух на острів блаженних.

...У вересні 2023 року ми з сином побували в тому кутку села, де стояла хата діда Дмитра. Криниці, з якої колись тягали воду журавлем, я не бачила. Зате хатину, що стояла і стоїть на осонні, я впізнала. Вона білі-біла, з великими новими вікнами, що дивляться на дорогу, немовби когось виглядать. Звичайно, господарі хату розшили. Тепер вона не під очеретом, а вкрита листами шиферу. І добре, що ніякі прибудови не псують чепурну дідівську хату