Уже згаданий дядько, Григорій Пилипович Гулько, свідчив:
- Мої діди з роду Гульків поховані тут, на цьому кладовищі. Їхніх могил не знайти. Це були важкі 20-30-ті роки. Хрести тоді знімали. Ними обігрівали взимку оселі. Тим часом могили осідали і без хрестів губилися.
Дядько назвав поіменно рідних братів і сестер свого батька Пилипа Павловича: Іван (старший), Гафія, Дарка, Никифір, Тарас і Тимофій (наймолодший).

Гулько Тимофій Павлович (1898 - 1979). Батько мого батька, мій дідусь. Його в селі звали Тимошком.
Вага років схилили цього високого, худорлявого, з вузлуватими руками чоловіка. На невеликій голові чорніла чуприна, острішкуваті брови та вуса. Блискучі темні очі, погляд швидкий. Довгі руки і ноги. Розумом не далекий, зате надзвичайно працьовитий. Мовчазний. Мав звичку хмикати. Міцними напоями не зловживав. Любив поратися на городі та коло скотини. Ведення домашнього господарства (за моєї дитячої пам'яті) повністю лежало на ньому.
Поки діда носили ноги, він ходив з вилами до колгоспної конюшні, де порався біля коней. Казав: «Доки роблю тут, поки й колхозу». Напевне, мав рацію. Бо слідом за дідом пішов у небуття і колгосп, і конюшня з кіньми.
Він воював на фронтах усіх війн, що відгриміли за його життя: на Першій світовій, Фінській та Другій світовій. Під час останньої рив земляні споруди.
Окремої дідової світлини не маю. На тих, що збереглися, він стоїть позаду і його образ не чіткий. Ось хоча б це фото. На ньому мої родичі і батьки. Стоять (зліва направо): мій батько, Дмитро Отінко, тітка Домна, моя мама, сестра Галина, дядина Олена, баба Мотря, тітка Марія, дід Тимофій, дядько Дмитро.

Я ніколи не бачила діда зажуреним, хіба що в останні роки, коли він тяжко хворів.
Дід любив дітей. Садовив на коліна мого сина. Посміхався до нього чорними, як у турка, очима. Малюк смикав старого за вуса й весело агукав.
Його поважали рідні й односельці,. Всім своїм дітям від влаштував гучне весілля, на якому веселилось по кілька сотень гостей. Молодим подружжям допомагав збудувати хату. Пособляв їм у справах, які потребували фізичного напруження.
Вихідними днями взимку дідова хата, а теплої пори року його подвір'я наповнювались дітьми і внуками, які прийшли старих провідати. Одружені сини і доньки розказували батькам про свої клопоти, просили у них поради.
Розкошувала дідова душа, вслухаючись у людський гомін. При цьому серйозні розмови межували зі здоровим сміхом і реготом. Кожен старався увернути дотепне слово.
Дід слухав теревені з превеликим задоволенням. Навіть не хотів виходити з хати взимку, щоб поратися по господарству.
До речі, коли доля занесла мене в Одесу і Київ, то я щиро дивувалась: не всі розуміють жарти, дотепи, каламбури. Навіть серед письменників трапляються такі. До розумак не доходила серйозність, що подавалась смішно, під комічною шкаралупою.
Вечорами від 28 листопада (початок посту) до Різдва Христового в дідовій хаті звучали колядки, а до Маланки (14 січня) щедрували. У співочому дійстві брали участь усі присутні.
За нашим дідом водилася й любов до всього великого. Сусіди жартували: «Тимошкова корова найбільша у череді, а його жінка - найбільша на вулиці».
Він працював у колгоспі там, «куди пошлють». До роботи ставився сумлінно. Напевно, легковажне ставлення дідових «колег» до своїх обов'язків породило його мудру річ: «Доки я роблю, доти і колгоспу». Останнє місце роботи Тимофія Павловича - охорона контори. До нього приходив Василь Стеценко, у майбутньому мій свекор, будинок якого навпроти.
Звичка швидко їсти та ще й гарячу, щойно приготовлену страву, призвела до страшної хвороби - раку шлунку. Він лежав у хаті, прислухався до розмов. Коли з нього почали неконтрольовано литись нечистоти, то діда перенесли в літню кухню. Його обмивала, не гидуючи, Грицьова дружина - Олена Омелянівна.
Дід помирав, страждаючи від нестерпних мук.

Дарка, дідова сестра. Її хата на території сусіднього колгоспу нашого села. Дарці перейшло від матері хатнє начиння, зокрема скриня з гарними хустками. В роки страшного голодомору саме завдячуючи Дарчиній допомозі ніхто в багатодітній родині її брата Тимофія не помер. Ця жінка давала невістці Мотрі хустки, щоб та їх виміняла на крупи. На кладовищі Дарчина могила поряд з могилою брата Тимофія. З другого боку - лежить її дочка.

Гафію, дідову сестру, я знала. Вона жила в одній хаті з дочкою Наталею. Цих людей серед живих уже немає. Залишилися їхні онуки, які мешкають в різних містах.
Моя сестра свідчила: Гафіїне прізвище Томашпільська. Її чоловік, напевно, з поляків. До того ж постаті їхніх дітей, а саме Пилипа, Петра, Марії та Наталки, вказували на приналежність до польської національності. Вони біляві, з довгими руками і ногами.
Хоча в другій половині ХХ ст. телефонами селяни не користувалися, але звістка про Гафіїну смерть швидко поширилася серед рідних. Попрощатися з патріаршою Гульків, віддати їй честь прийшло багато людей. В мою дитячу пам'ять врізалися таке. Холодна пора року. В кімнаті труна, оббита чорною тканиною. Жінки голосять. Мене кинуло в жар і я вийшла в сіни. І тут мою увагу привернув у закапелку дерев'яний агрегат. Хтось пояснив: це ткацький верстат, на ньому покійна виготовляла «радна».
Гафіїна дочка, за чоловіком Комишенко, Наталія Романівна, жила неподалік церкви. Роки її життя 1910 - 1998. З чоловіком Кирилом пустила в світ трьох дітей.
В моїй пам'яті досі живе Наталчин образ. Висока, худорлява, з фарбованим волоссям похилого віку жінка. Оптимістка, з досить кмітливим розумом. Влітку дочки до неї привозили своїх дітей. Щонеділі Наталка водила їх до кінотеатру, що в центрі Кривого. З такої небуденної нагоди пані вдягала доччину модну сукню і черевики на каблуках. Шлях від її хатини до клубу не близький - близько чотирьох кілометрів.
Оце згадала Наталчині з онуками культпоходи і враз покращився пригнічений настрій (через війну та відключення світла).
Наталка періодично провідувала свого дядька Тимофія Гулька з дядиною. Могла годинами розказувати про своїх дітей: Миколу (1936 - 1969), Зінаїду (1940 - 2002), Лідію (1942 - 2021). Вона пишалася ними. Дівчата навчаються в Одеських інститутах. Зінаїда на лікаря, Лідія на економіста.
Друга частина Наталиного візиту була зайнята тлумаченням снів. Баба Мотря, зазвичай, зібрала до її приходу ворок різних снів. Тож повною мірою використовувала нагоду, щоб сни розтлумачити і знати чого слід чекати. Я ж старалася їх запам'ятати.
Наступного разу, коли Наталка прийшла до баби, я її слухала, озброєна олівцем і папером. Швидко записувала, як тоді вважала, цінні для життя знання.
З цим набутком я таки мала клопіт. Минуть роки і обідньої пори одна колежанка сказала, що їй наснилося таке, таке. Вона сумним голосом переповіла сон. Я її заспокоїла. Сказала, шо отримає листа від друга. Невдовзі щаслива колежанка всім повідала, що сон таки справдився. І саме так, як Ліда його розтовкмачила. І тут почалося. В кожної колеги в пам'яті сидів якийсь сон і муляв невідомістю. Нарешті з'явилася нагода про все зашифроване взнати. Але пориви колег залишилися нереалізованими. Ліда цю практику категорично обірвала, чим, звичайно, засмутила публіку. Справа в тому, що я в молоді роки все ж згадувала, що є православною і чого не слід робити. Вважала, що релігія й тлумачення снів не сумісні. Можливо, й помилялась. Адже пророк Даниїл набув слави геніального тлумача снів.
Наші родичі з дідової руки жили в частині села, що неподалік траси Одеса - Київ. Мої батьки поважали їх і любили. Але не з усіма підтримували близьких стосунків, зокрема з Філіпом і Петром. Родичалися з родиною Марії, яка була в шлюбі з Іваном Стягайлом. Висока, видна пара. Марія білява. Дуже балакуча і мудра. А ще сильна фізично і духом жінка. Разом зі своїм Іваном заснувала велику династію. Найстарша Надія, вчителька молодших класів, з чоловіком штурмувала Київ і таки осіла там попри труднощі з пропискою. Григорій жив з родиною в Первомайську. Медсестра Оксана вийшла заміж за мого однокласника Миколу Шаповалова і створила дружну сім'ю.
На цій світлині я із Стягайлами, Григорієм і Оксаною.

Про долю Василя Стягайла і його сестер Ірини, Зінаїди і Лариси мені не відомо. Я побувала зі своїми батьками на кількох весіллях, які старі Стягайли влаштовували вдома, одружуючи дітей. Вони ж, як пташенята, повилітали з батьківського гнізда. Нині хата, що залишилася без господарів, виглядає занедбаною.

Гулько Пилип Павлович (1888 - 1975) рідний брат мого діда Тимофія, мешкав від нього за три хати (коли йти до моста). Пилип побрався з Євгенією, яку взяв з дому Івана Вовка. Той жив за церквою св. Параскеви. Пилипову жінку називали Югиною. Сім'я поповнювалася дітьми. Проте лише Григорію доля дарувала довге життя. Так, Ваня дитиною впав у копанку, що в кінці городу; Марусю збила машина; Марфа померла від хвороби; ще один син не повернувся з фронту.
Брати, Пилип з Тимофієм, підтримували один одного, допомагали в скруті. Приміром, коли Тимофій пішов на війну (другу світову), то моя баба побудувала з Пилипом хату.
Наша мама поважала й любила дядька Пилипа. Він швидко відгукувався, коли людина перебувала в скруті. Допоміг мамі впорядкувати кагат буряків: очистити від гички та чорнозему й перекинути на вантажну машину для транспортування на цукровий завод. За допомогу мій батько заніс дядькові відро цукру.
Пилип часто приходив до свого брата Тимофія. Невисокий, сухий, схожий на мураху. Він носив такі ж, як брат, вуса: жорсткі, густі, рівно обрізані над верхньою губою. Розумним і поміркованим залишався до глибокої старості. Зберігся в роду й такий спомин про Пилипа. Вночі вийшов з хати. Глядь, злодій біля курника. З-під пахви в нього біліє якась річ. Звичайно, білий півень. Від страху Пилипові ноги задерев'яніли. Він і не гукнув, і не побіг за злодієм, щоб забрати півня. Пилип про цю пригоду жалівся братові та його синам. Мій дід хитав головою і співчутливо хмикав. Один із його синів обурився: «Дядьку, ви ж маєте ружо. Чого не стрельнули по злодію?». Пилип огризнувся: «Ач, який розумний. До сраки ружо, коли руки і ноги від страху тремтять. Я про нього і забув».
Розумний, здібний до навчання Григорій був вартий двох синів. Закінчив Одеський державний університет імені І. Мечникова, здобувши спеціальність юриста. Працював адвокатом, суддею в Кривоозерському районному суді. Григорій жив у злагоді й любові з дружиною Лідією.

Подружжя довгий час мешкало з батьками в одній хаті. На цьому ж подвір'ї збудували власний дім. Їхній син Володимир отримав спеціальність інженера в Миколаївському суднобудівному інституті. Наразі живе на дідизні, в батьковому домі. Виростив трьох доньок і двох прийомних синів. Тішиться онуком.

Тарас Павлович Гулько жив за 100 метрів від брата Тимофія, якщо їхати до с. Сирове. Його обійстя у ряду людських осель, що на пагорбку. Гарне, відкрите місце для проживання, але не для городництва. З цією метою Тарасова родина користувалася ділянкою за межами свого обійстя. А саме неподалік і через дорогу. Город плавно сходив до зелених Кодимських плавнів.
Тарас брав участь у спорудженні дерев'яного мосту через Кодиму. Ця робота завдала йому великої шкоди - отримав на будівництві травму, через яку помер.
Виховання чотирьох дітей лягло на плечі його дружині Софійці. Залишилася в моїй пам'яті, як маленька, швидка, працьовита жіночка.

Цікава фотографія. Дядину Югину обіймають старші Тарасові доньки.

Іван Тарасович мав сина Івана і трьох дочок: Ліду, Олену та Раю. На жаль, рано  втратив дружину, яка хворіла. Одного разу пара в нас ночувала. Я тоді була малою, але запамятала, що жінка тяжко побивалась, як її діти житимуть без неї. Вдівець пристав до Марії, гладкої, зі спотвореним віспою обличчям. Дітей вона не мала. Та прикипіла серцем до чоловікових. Дівчатка називали її мамою. Згадаю ще одну Маріїну чесноту: вона смачно готувала страви. Її наймали куховарити під час різних подій, що супроводжувалися застіллями.
Валентину Тарасівну, вродливу чорняву доярку, покохав Василь Гатко, з села Курлози. У пари народилось дві доньки. Цей рід нині чисельний. Нащадки Івана Тарасовича зберегли родинне гніздо. В ньому господарює Антоніна, дочка Валентини, зі своєю сім'єю.

Гулько Мотрона Андріївна (1903 - 1981).

Мати мого батька. Моя баба. Сусіди її звали «Мотра», а сестри - «Мотя».
У дівоцтві носила прізвище Голота. Завдячуючи трудам мого двоюрідного діда Івана Андрійовича, який встановив на могилах своїх батьків пам'ятники з датами народження і смерті, відомо таке:

Голота Андрій Якович, 1840 - 1923 рр.
Голота Єлена Кирилівна, 1852 - 1962 рр.

Виходить, Мотря знайшлася у вельми не молодих батьків: 51-річної матусі та 63- річного батька.
Єлена Кирилівна читала і розуміла літературу, написану церковно-слов'янською мовою. У разі смерті когось із місцевих жителів його родичі наймали мою прабабку, щоб читала за упокій його душі кафизми з Псалтиря. Прожила прабабка 110 років. У неї з чоловіком Андрієм знайшлося вісімнадцятеро дітей. Довго згадували мої родичі, як її, 100-літню бабусю, возив онук Гриша на мотоциклі, причому без коляски.
Розказували старі люди таке. Мотрю, веселу, розумну і кмітливу дівку, Андрій Голота віддав за недалекого розумом Тимка після довгих умовлянь впертої дочки. Андрія люди розуміли і підтримували: в його хаті банда дітей, зокрема, дівчат. Звичайно, не без того, що чоловік мав на оці чимале господарство Павла Гулька. А це воли, коні, корови, вівці, шмат землі. Та й Тимко, нівроку, і здоровий, і неледачий.
Отак Мотря, що на вечорницях глузувала з простого, недоумкуватого парубка, стала з ним на рушник. Попри нестачі розуму, Тимофій мав здорове тіло й хіть до жінки. Пара привела у світ дванадцятеро дітей. (Щоправда, всезнаючі тітоньки базікали: не всі від Тимошка.) У доросле життя увійшли не всі. Серед щасливчиків Іван (1919? - 1943? ), Домна (1921 - 2003), Пилип (1925 - 1985), Федір (1927 - 1999), Григорій (1929 - 1996), Дмитро (1931 - 1996), Микола (1938 - 1966), Михайло (1941 - 2000), Марія (1941 - 2021).
Я знала всіх окрім Івана. У розквіті молодечих сил мій найстарший дядько загинув на полі бою другої світової війни. Його документи мені не потрапляли до рук. Точна дата його народження і смерті мені не відома. Іванова могила в Яссах. На жаль, ніхто з родичів її не відвідав. Від держави за полеглого моя баба отримувала щомісяця грошову допомогу.
У моїй пам'яті живе такий образ баби Мотрі. Велика, повновида, з білим обличчям жінка. Активна, балакуча, дружелюбна. Сиву голову завжди прикривала білою хустиною, зв'язані кінці якої торкалися грудей. Припускаю, що природний колір її волосся - русявий.
Під час голодомору сім'я Тимофія Гулька бідувала, хоча глава сім'ї та його дружина були здорові й не ледачі.
Родинна пам'ять зберегла таку історію. Іван Голота, бабин наймолодший брат (його поза очі називали вишкребком), привів друзяків до сестриного двору. Комсомольці обійшли обійстя і город, штрикаючи землю гострою залізякою. Штрикали також у хліві та в коморі. Однак старання прислужників радянського божка не увінчались бажаним результатом. «Де пшениця?», - надсадно шипіли Тимофію в обличчя. Той лише розводив руками: «Нема». Вишкребок метнувся до хати. Коло теплої печі, в якій варилася каша, згрудилися голодні діти. Сердитий дядько підчепив рогачем горщика і витягнув його з печі. Визвірився до багатодітного батька:
- Раз пшениці для государства нема, то й каші дітям не буде.
З горщиком вибіг з хати. Швиргонув його собакам.
Діти (мій батько не був виключенням), ледь пересувалися, опухлі від постійних недоїдань. Але, завдячуючи кмітливій матусі, жодне дитя не вмерло від голоду.
У 1933 і 1934 роках Мотря з домашнім скарбом добиралася до залізничної станції «Любашівка», що за 15 км від Кривого, а звідти потягом їхала до якогось міста. Там продавала свій скарб і купувала для сім'ї продукти харчування.
Треба сказати, що коли моя баба продала свої та чоловікової сестри хустки, то брала у сусідок домашні скарби. У місті їх продавала. За рублі купляли крупи. Верталася тим же шляхом додому. Обов'язково розраховувалась із сусідками крупами. І так до наступної поїздки.
З кожним разом Мотря від'їжджала від хати все далі і далі. Особливо їй подобалися поїздки до Москви. Компанійська, весела молодиця швидко знаходила спільну мову з пасажирами, такими же бідолахами, як сама. У дорозі її душа розквітала, збагачуючись новинами. Пізніше, коли потреба у поїздках начебто й відпала, вона однакова поривалася в дорогу. Їй подобалося життя на колесах. Під монотонний стукіт вона узнавала багато цікавих історій. А вдома день від дня одне і те саме - діти, піч, постійний клопіт.
На чужині моя баба почувалась спокійною. Адже за малими дітьми є кому приглянути. Там і чоловік, і подруга Тетяна, і старші діти: Іван з Домною. Останній у 1933 році виповнилося 12 років.
А ще Мотря любила на ринку торгувати. В неї ця справа йшла легко, навіть віртуозно. З покупцями мило розмовляла. Ті ставали її постійними клієнтами. Жінки, що виносили на продаж такі самі продукти (навіть кращої якості), приміром яйця, сир, сметану, помідори, знали: у них почнуть купляти продукти тільки тоді, коли Гульчиха чисто все спродає і піде з ринку.
До речі, талант вести торгівлю Мотря передала своїм дітям, а саме Григорію, Михайлові та Марії.
Моя баба мала хобі: шила жіночий одяг. Мірки знімала не сантиметровою стрічкою, а шворкою. При цьому в'язала вузли у послідовності, що була тільки їй одній відома. Моя мама, знаючи любов свекрухи до шитва, щороку на Святвечір підносила їй тканину на кофту чи спідницю. Бабуся обшивала й своїх подруг. Одна клієнтка її жила в Одесі, в районі Старокінного ринку. Моя баба в неї зупинялася, коли приїжджала до міста, щоб продати яйця, сир, птицю...
Шиття одягу є видом мистецтва. Для його вдосконалення потрібно мати час. Вільного ж часу в жінок, що живуть в сільській місцевості, де утримують тварин, пораються на кухні та городі, немає. Моя бабуся могла кохатися в своїй улюбленій справі лише завдячуючи чоловікові. Мовчазний Тимко добровільно взяв на себе ведення і догляд всього домашнього господарства. Щоправда, бабуся прала білизну, готувала їжу і прибирала в хаті.
Вона пишалася зятями. Так, Ларик Шлапак, майстровитий парубок, тримав Домну, Дмитро Отінко з с. Сирове побрався з Марією. Баба мала шістьох невісток і ніколи з ними не сварилася. Ось вони: Ліза - Філіна жінка, Лєна - Грицьова, Маруся - Федіна, Ліда - Мішина, Валя - Митіна, Ніна - Коліна.
Мотрона Андріївна хвалилася невістками: «Вони вродливі, розумніші за моїх синів». Дехто сміявся: «Краще б синів хвалила. Не дурний видумав: невістка чужа кістка». Але баба стояла на своєму. Коли між подружжям починались негаразди, баба осторонь не стояла: лаяла сина і схиляла його, кровопивцю, до примирення.
Додам, мала Ліда теж не ловила гав. Запам'ятала бабину сентенцію: «Поки жінку люди хвалять, доки чоловік її любить».
Отаку моя баба вела політику. І ця хитро-мудра політика приносила добрі плоди. Рід Гульків не знав розлучень. Усі сім'ї відокремилися від батьків, перейшли у власні будинки. У всіх з'являлися діти. Всі любили й поважали діда й бабу. Ніколи з ними не сварилися, прислухалися до їхніх порад. Ті сім'ї, що жили віддалік, регулярно старих відвідували. На Святвечір приносили їм вечерю і подарунки. Приміром, моя мама дарувала свекрові сорочку, а свекрусі тканину, бо вона шила собі одежу на німецькій з ножним приводом машині «Зінґер».
Мотрона Андріївна мала швидкий прагматичний розум. Була по своєму мудрою. Іноді виявляла хитрість.
Треба сказати, моя баба підтримувала добрі стосунки з родичами, сусідами, односельцями. В її хаті завжди було людно й гамірно. Але того, щоб свою розповідь чоловіки пересипали матюками, не пригадаю. Можливо, лихословів стримували діти, котрі швендяли поміж дорослими. Провідували мою бабу не тільки рідні та сусіди. Заходили також люди, що жили в кінці села. Вони зранку вирушали у справах «до моста»: на пошту, чи крамницю. Повертаючись, не минали гостинну Гульчихину хату. Мотрона щиро раділа прийшлим. Вона шила чи пряла, але й голосно та емоційно підтримувала розмову.
Моя бабуся була мудрою жінкою, не сварливою, розважливою. Я любила слухати її розповіді. При цьому руки її завжди були зайняті, то вона шила на машинці, то сукала з куделі вовну і скручувала веретеном з неї нитку. Як не стало вовни, різала на смужки ганчірки й зв'язувала їх у безконечну вірьовку. Також розпускала на нитки трикотажні вироби. Вона їх фарбувала і сушила. Потім пряла з них мітки. Пряжу відносила до майстрині. Та гупала на ткацькому верстаті, виготовляючи з пряжі рядна. Тож моя бабуся мала чим застелити підлогу, ослін, ліжко. Вона і роздаровувала ці вироби. У нас досі є пару ряден, які баба дала мені. Бо на моє весілля бабуся подарувала велику пухову подушку і довгу шерстяну доріжку (фабричного виготовлення), в зелену, червону і буру смужку.
У світлій кімнаті, де баба Мотря шила чи сукала з вовни нитку, завжди працював радіоприймач - джерело цінної для неї інформації. Аякже. Почуте моя баба активно поширювала серед тих, хто її провідував.
Усім своїм дітям Мотрона Андріївна разом із чоловіком організовувала бучні весілля в себе вдома. Також моя баба за сина Миколу і чоловіка Тимофія справила поминальні обіди. І саме по чотири за кожного: у день поховання, на дев'ятий та сороковий день і на роковини по смерті небіжчика.
У похилому віці моя баба тяжко хворіла. Її непокоїли ноги. Через варикозне розширення вен ноги дуже розпухли й мали синій колір. У 1964 році вона перенесла операцію з видалення жовчного міхура. Оперували її в Миколаївській лікарні. До речі, тоді у цій лікарні перебувала на лікуванні Людмила Карпівна Стеценко, в майбутньому моя свекруха. Спільна біда здружила жінок.

Євдокія Андріївна Голота, одна із бабиних сестер, доживала свого віку в доччиній родині, що мешкала під с. Сирове. Цю тітку любив Гриць Гулько. Він привозив її до себе, в теплу господу. Євдокія доглядала його дітей. Її називали бабкою. Євдокіїна лагідність мене розчулювала.
Вона приходила, звичайно, на посидінки до баби Мотрі. Сестри одна одній викали. При цьому дідові Тимофію, чоловікові рідної сестри, Дуня тикали. Це викликало сміх у компанії, яка була свідком їхнього спілкування.
Припускаю, що таким було повчання Єлени Кирилівни. Мудра мати прагнула бачити своїх дітей люблячими. Слухняні дочки материн заповіт ніколи не порушували.

Тетяна Лізарка, вона ж пупорізка
Ця жінка не наша родичка. Вона першою брала на руки новонароджених моїх дядьків і тіток, також мене. Тому обійти увагою цю просту сільську жінку буде не по-людськи.
Всі пологи Мотрони Андріївни проходили вдома. Біля породіллі бабувала Тетяна Лізарка. Вона стала мовби рідною, членом великої сім'ї Тимофія Павловича. Під час голодомору, коли Мотрона з якимось товаром їхала в місто, щоб його обміняти на крупи, Тетяна навідувалася до її дітей.
Моя двоюрідна сестра Галина розказувала:
- Одного разу повернулася наша баба з далекої поїздки пізно ввечері. Заходить до хати - аж там кума Тетяна. Та враз каже: «Їй- богу, кумо, Тимошко мене і за коліно не брав. Їй-богу. Присягаюсь». Поки ноги носили Тетяну, доки вона й приходила на посиденьки до нашої баби. У неї і пообідає, і останні новини узнає. Миколка, пустий і здатний на злі витівки хлопчик, Тетяну не любив. То він зріже на її куфайці ґудзики, то позв'язує вузлом рукава на кофті, що висіла коло дверей на гвіздку. Тетяна висиджувалася у нашої баби цілісінькими днями. Час від часу казала: «Кумо, я вже йду. Я вже йду, кумо». Але з лавки не вставала. Мотря дасть дітям борщу чи каші, то й кумася поїсть. Баба терпіла Тетяну, бо та позичала їй гроші, які мала від продажу свиней - вони їй вдавались. Гроші Мотря віддавала кумі, коли поверталася з міста.
Лазаря, Тетяниного чоловіка, заарештували перед війною. І так далеко заслали, що додому він не повернувся. Вона заміж уже не виходила. Дітей не мала. Допомагала жінкам під час пологів. На Хрещення Господнє збирала в хаті друзів за святковим столом. Казала, що цього дня вона знайшлася.
Позичала людям гроші.
Моя баба гадала, що кума їй залишить хату, город, тому й терпіла її постійну присутність у себе. Але не так сталось, як гадалось. Їх зайняла рідня Тетяниного чоловіка.
Щороку на Святвечір я носила бабі Лізарці вечерю. Мама напередодні придбавала для неї якийсь подарунок, калачі, солодощі. Пригадую важкі й скрипучі вхідні та сінешні двері. У хаті напівтемно. Таємниче й суворо дивляться святі образи на іконах, освітлені каганцем лампадки.
Баба довго злазить з печі, де досі грілась. Із печі також знімає вузлики з гостинцями. Їх вона кладе мені в хустку, що служить за торбу. Метушиться біля столу та печі. Частує мене кутею, узваром, варениками. Дякує моїм батькам за подарунок, гостинці. Запрошує їх до себе на вечерю.
Останній раз баба Тетяна дала мені п'ять карбованців. У 50-х роках це чималенька сума. Я відмовилася їх брати. Вона ж мене вмовляла:
- Бери, дитинко. Чи й принесеш ще бабі вечеру? Думаю, не принесеш. Бо мене не стане.
Так і сталось. Попрощатися з Лізаркою, душа якої відійшла у вічність, прийшло багато людей. Її згадували, як добру жінку.