IV. Історія села Криве Озеро Друге зі спогадами

Друга половина ХХ ст.

Церковні свята

Головними церковними святами (празниками) були різдвяні і великодні.
Треба сказати, Новий рік, що приходить опівночі 1 січня, не у всіх хатах по нашій вулиці зустрічали. А вдень люди працювали. Для селян природа завмерла в очікуванні Різдва Христового. Люди постили. У кінці 60-х років для зустрічі Нового року за новим стилем нашу родину почали запрошувати дядько Федір з дядиною Марією. У їхній великій садибі, що в центрі Кривого, збиралися брати Гульки з дружинами і старшими дітьми. У кутку великої зали, в якій за столами сиділи гості, сяяла святково прибрана ялинка. Пригадую, для святкового столу кожна господиня приносила страву, яку сама приготувала.
Принагідно розкажу про новорічне свято, яке щороку влаштовували в школі. Ялинка стояла у центрі просторого коридору і підпирала стелю. У першому класі я читала біля неї вірш, що на останній сторінці буквара. Цитую по-пам'яті:

З Новим роком! З Новим роком!
Б'є дванадцять на Кремлі.
Наша пісня новорічна
Хай летить по всій землі!

Без ідеології в радянській Україні навіть на дитячому святі ніяк.
Додому школярі поверталися з паперовими пакуночками, які вручав Дід Мороз, він же переодягнений старшокласник.
Перший тиждень року в моїх споминах пов'язаний із хатніми клопотами. Мама пекла хліб і пряники, перебирала пшеницю для куті, готувала м'ясо для холодця і печені, крутила голубці з пшоном та налисники з сиром, ліпила вареники з картоплею і капустою, варила узвар. Ми, дівчатка, матусі слухняно допомагали. До того ж за вікном крутила хурделиця, а в нашій хаті було тепло. І в школу не треба йти - канікули.
Кажуть, українці на Свят-вечір готували сім, дев'ять і навіть дванадцять страв. Серед моїх родичів таких розмов не точилося. Матуся готували багато страв, не рахуючи їх. Але обов'язково варили солодку кутю (з пшениці), вареники з капустою, узвар.
Після обіду до нас починали приходити вечірники, дітки від трьох до десяти років. У їхніх руках хустка у вигляді торбини, з калачами. З порогу казали:

«Добрий вечір. Будьте здорові. Із Святим вечором вас.
Просили тато і мама і я вас просю на вечеру.»

Мої батьки дякували за запрошення:
«І ми їх просимо до себе на вечеру».

Мама пригощала малечу. А після недовгого застілля батько давав кожному гроші, а мама клала на калачі гостинці.
У минулому столітті Свят-вечір для дитини ставав подією року. Так, за тиждень мене батьки щовечора до неї готували. Тато вчив: маю чемно поводитися в чужій хаті й отакі слова казати... Мама вчила колядувати і щедрувати.
До 10-річчя Ліда в Свят-вечір обходила свою рідню та друзів сім'ї. Шлях дівчинки пролягав у сторону моста до дядька Пилипа, а в зворотному напрямку - до тітки Домни. Скажу, мені не легко було зайти в кожну хату. А ще належно привітати господарів, скинути верхній одяг, сісти за стіл і вкотре їсти кутю і вареники. А потім одягнутися. Запам'яталися високі кучугури обабіч дороги, тяжкий для мене вузлик з калачами і гостинцями, валянки, в які проникав сніг. Лише із заходом сонця всі неприємності забувались. Я з батьком переглядали подарунки і цукерки. Потім він рахував гроші, «які Ліда цього дня заробила», і клав їх під клейонку на столі. При цьому обіцяв мені щось купити.
А коли за вікном темніло, ми йшла до діда Тимофія і баби Мотрони. Несли їм вечерю. Мама подавала старим на калачах подарунок: дідові сорочку, а для баби тканину. При цьому казала: «Пошиєте, мамо, собі кофту».
Другого дня, на Різдво, я з батьком возила вечерю дідові Дмитру, маминому батькові. Також заїжджали до моєї нанашки Параски. Її чоловік Дем'ян Білецький припадав на дерев'яну ногу - залишив свою на війні.
Від Різдва починалися Святки, коли народ веселився і гуляв.
Апогей святкування наступав через тиждень, а саме увечері 13 січня. У церковному календарі інша дата - 31 грудня, останній день року. Цього дня православна церква вшановує преподобну Меланію Римлянку. Народ об'єднав вшанування святої, яку назвав Маланкою, з початком Нового року (старого). Свято відповідно називали Маланкою. Мама до цього дня готувала більше страв, аніж до Різдва. Серед них кутя, узвар, бігус, холодець, пироги з різними начинками.
У теплу хату батько заносив столи і ослони. Мама їх застеляли скатертинами і ряднами. Потім виставляла на стіл усе, що приготувала. Увечері родина завмирала в очікуванні. І тут я здригалась від гуркоту й веселого сміху за вікном. Потім линув дружній спів:

А наша Маланка два качурі пасла...

Татусь спішно відчиняв двері й запрошував щедрівників до хати. Ця компанія страшенно шуміла й вела себе розкуто. Всі щедрували, голосно розказували про пригоди, коли водили селом Маланку. Тато наливав у великі стакани самогонки, мама пригощала тим, що наварила-напекла. Проте гості в теплій хаті довго не сиділи. Мої батьки і собі, накинувши верхній одяг, - гайда за щедрувальниками.
Того вечора небо над селом дзвеніло від щедрівок та вітань.
Опівночі краяни зустрічали Старий Новий рік і бажали один одному щастя. Розходилися під ранок.
Отак мої батьки зустрічали Новий рік.
У 50-х роках з'явилася нова традиція святкувати Старий Новий рік. Молоді люди не просто і чинно щедрували попід хатами. Вони перевтілювалися у міфічних героїв. Ця рогата і кудлата ватага вело себе вкрай розкуто і нахабно. Найвищий парубок ходив у жіночій сукні. Його жартома називали Маланкою.
Традицію переодягатися й водити козу на Маланку принесли в наше село переселенці, які прибули із західних українських земель. Щоправда, спочатку кривоозерців лякала їхні звичаї. Але з часом кордони святкування згладилися. Кривоозерські любителі перевтілень сприйняли нову традицію із задоволенням.

Святки продовжувалися до 17 січня.

Усі мешканці нашої вулиці були віруючі, але не всі брали участь у недільних богослужіннях. Але під час кількох церковних свят обов'язково ходили до церкви. Одне з них - Богоявлення, або Хрещення Господнє. Його православний світ відзначає 19 січня. Цього дня йшли до церкви з метою набрати святої води. Вона зберігалася в хаті протягом року. Нею окроплювали все, що дороге серцю: дітей, хворих, хату, худобу, куплені речі, зокрема одяг і взуття. Цією водою обмивали лице після перебування в непевній компанії. Пригадую, ті ще клопоти мала Катруся Бондаренко. Обличчя вродливої дівчини ставало червоним, а сама вона неспокійною. Її рідні впевнено казали: Катрусю зурочили. Февронія, мати, вмивала дочку свяченою водою, і їй відпускало.
За тиждень до Паски в церкві святили гілочки верби. Цього дня провідували одиноких старих і хворих людей. Найдорожчим подарунком для них була посвячена гілочка. Її клали на полицю або за ікони, тобто розміщували в таких місцях, де освячена річ не заважала і довго зберігалася.
До Великодня готувалися ґрунтовно. Господар разом із визнаним майстром колов свиню, а родина готували ковбаси, м'ясну і кров'яну. Господарка пекла в печі хліб і паски. Паски тоді виробляли височенними. У нас досі зберігаються різні металеві форми для пасок. Ними користувалися лише один раз на рік. Зараз ці форми не в ходу, бо купляємо пасочки в крамниці.
Також в печі в спеціальній формі випікали сирну бабку, інгредієнтами якої окрім кисломолочного сиру були яйця, родзинки, цукор, ароматизатори. Обов'язково фарбували яйця.
У кінці століття Людмилу, мою сестру, одна пані з Волощини навчила розписувати яйця за лемківською технологією. Ця традиція поширилася в Кривому, коли з'явилися переселенці з Західної України. В минулому вони проживали неподалік польського кордону. Для сестри розпис яєць перетворився на хобі. Її писанки увійшли в колекцію Великодньої виставки, що проходила у Києві, в Музеї книги і друкарства України.

У кошик, який мама звечора збирала, щоб освятити в церкві, клала такі смачні продукти: паску, крашанки (обов'язково кілька варених яєць без шкаралупи), масло, сало, домашню ковбасу, запечений сир. Коли вдосвіта мама приносила цю смакоту освяченою, ми вставали з ліжка і розговлялися. Починали з паски, потім їли яйця і решту. Ці продукти були найсмачнішими, які коли-небудь вживали.
Цього дня дарували один одному крашанки. Діти грали в кітьки. Для цього з похилої поверхні землі скочували яйця. Також влаштовували змагання: в кого міцніше яйце: стукали яйцем по яйцю. Як трофей, переможець забирав у переможеного яйце з розбитою шкаралупкою.
Великдень припадає на весну, гарячу пору для селянина. А коли Паска пізня, в кінці квітня, то людям не до довгого відпочинку. На полях гудуть трактори, а на селянських угіддях, використовуючи примітивні засоби праці (сіялку для кукурудзи, лопату, сапу і граблі), засаджують город. А ще цього тижня треба побувати на кладовищі, щоб прибрати могили, обсипати їх жовтим піском.
У нашому селі два кладовища. Одне прив'язане до приходу церкви Покрови Пресвятої Богородиці, друге - церкви Параскеви П'ятниці. Поминальні дні для зручності людей зміщені. Якщо на першому покійних вшановують в неділю, то на другому - в понеділок.
На могилі розстеляють рушник. На нього викладають калачі, паски, яблука, апельсини, тарелі з крашанками, цукерками, печивом.

Після того, як отець із півчими і чоловіками, які несуть хоругви, обійде кладовище, помолиться за померлих, а потім озвучить всіх покійних у поданих поминальних книжках, родичі покійних знімають з могил панахиди. Продукти роздають всім, хто трапляється цієї миті. Люди дякують за подаяніє і творять коротку молитву за покійного. Всі розходяться. Останніми обходять кладовище цигани. Вони знімають з могил продукти, залишені для них.
Поминки дарують можливість спілкування з тими, кого давно не бачив. Адже приїжджають земляки з різних місць, навіть із-за кордону. Після церемонії вшанування покійних родичів вони здебільшого прямо з кладовища їдуть в сторону траси.
Щоб продовжити спілкування, мої родичі придумали таке. У кошики, окрім продуктів для панахиди, вони кладуть ковбасу, огірки та редиску, спиртні напої. Коли народ рушав з кладовища додому, мої родичі розкладали принесені продукти на довгому столику, запрошуючи здалеку прибулих. Після поминання предків, присутні згадували минулі роки. Розказували про себе, свої родини, ділилися якимись клопотами.
Треба сказати, церква не схвалює застілля на кладовищі, називає їх язичницькими обрядами. Але люди виходять із обставин, що складаються.
От скільки нас було. А тепер старших нема, їхні діти хворіють, а внуки порозліталися в далекі краї. У селі живуть родичі, яких на пальцях легко порахувати.

Бувало, цього ж таки дня йшли на город і там працювали до вечора. При цьому виправдовувались: «Аякже. Весняний день рік годує».

Одне з найкрасивіших церковних свят - День Святої Трійці. Напередодні господині зіллям і квітами прикрашали свої оселі. Матуся приносила з долини та кручі зрізані гілки, обліплені красивим листям. Їх розвішувала на стінах та розкладала по кутках кімнат. Підлогу встеляла свіжоскошеною травою, в якій були гілочки м'яти і любистку. У пусті, без води, вази ставила букети квітів. Квіти і зілля, звичайно, висихали. Надалі вони виконували роль оберегів родини і житла.

Церкви

В одному ряду з середньою школою, на видноколі, височіє наша церква. Вона за формою подібна хресту. Не дивно, адже хрест є символом християнської церкви. Купол нагадує віруючим про небо, куди звернуті їхні думки, та про Ісуса Христа, главу церкви.
Церква споруджена в честь святої Параскеви, названої П'ятницею. Це єдина в Кривому Озері культова споруда, богослужіння в якій ніколи не переривалися. Навіть за радянської влади. Священники правлять службу, хрестять дітей, освячують шлюб і нові будинки. Під орудою отця прощаються зі спочилим. Його відспівують вдома, в церкві, на кладовищі.
У цій церкві мене і мою сестру хрестив Петро Танасевич. Отець служив у нашій церкві тривалий час. Пам'ятаю його старим, але міцним чоловіком. Розказували, що він мав сина, який жив у Києві. Могила отця з матушкою Леонідою на нашому кладовищі. На Проводи біля цих могил чинний отець читає заупокійні молитви.
У другій половині ХХ ст. стосовно церкви траплялися прикрі випадки. Так, п'яні молодчики під час літургії починали голосно вигукувати, вмикали музику. Кривоозерська громада наглі вчинки засуджувала.
З позаминулого століття у кінці села, що крилом примикає до села Сирове, діяла церква Покрови Пресвятої Богородиці. У цій церкві служив старостою і керував криласом мій двоюрідний дід Юхим Софронович Данильченко. Він також мав дар художника - писав ікони.
У другій декаді ХХІ ст. отець Михаїл Богайчик, який має організаторські й дизайнерські дари, зайнявся реконструкцією храму і облаштуванням церковного двору. А ще завдячуючи трудам отця на двох кладовищах з'явилися капітальні паркани.
Настоятелі нашого храму доклали багато зусиль, щоб росла культура і моральні засади місцевого люду.

Центр села в районі моста (сучасний провулок Торговий). Тих, хто чимчикував дорогою, бувало запитували: куди йдеш? Відповідь звучала: до моста.
Там, на перетині вулиць Горького і Леніна розміщувалися громадські будівлі різного призначення. Так, на пошті люди отримували пенсію, платили комірне, відправляли листи і телеграми. У цьому ж приміщенні діяло відділення «Ощадбанку». В ательє за індивідуальним замовленням шили одяг. Працювало кілька крамниць (магазіни) і буфет, де на розлив продавали вино, пиво, горілку. В найбільшій крамниці продавали продукти харчування. Ті, що йшли на вагу, приміром ковбаси, цукерки, масло, продавщиця загортала в папір. У другій крамниці продавали одяг і взуття, в третій - посуд.
Окремо, в загородженому дворі, продавали гас (карасін), вугілля, матеріали для будівництва. Мій батько придбавав тут дошки і вугілля. Мама ходила «до моста» з відерцем. Верталася з гасом, яким заправляла примус.
Щонеділі на ринку, що в центрі Кривого Озера, відбувався ярмарок. Напевно, всі крамниці району, що продавали вироби легкої і харчової промисловості, брали в ньому участь. Не виключенням були й крамниці нашого села. Продавщиці збиралися о другій годині ночі. Разом із водієм вони швидко вантажили на причіп трактора «Білорус» коробки, ящики і мішки. Їхали затемна в бік ринку. Ще б пак. Товар потрібно розкласти до прибуття покупців. Також важило зайняте на ярмарку місце для торгівлі. Кожна крамниця переслідувала мету - реалізувати увесь товар.

На майдані, що в районі моста, є братська могила радянських воїнів. На чорному граніті викарбуваний напис:

«Ст. лейтенант Рябоконь
Гв. сержант Терентьев Ф.Д.
Гв. рядовой Биридов Т.Г.
20 неизвестных»

Пізніше додали ПІП воїна, якого виявили серед невідомих. Читаємо:

«Гновенчук Олександр Власович
Загинув під час визволення Кривого Озера. Один з 20 невідомих»

Над могилою у скорботній позі застиг воїн. На ньому шинеля, поверх якої плащ-палатка. У правій руці букет квітів, лівою притримує спущений до землі кулемет.
Пам'ятник навесні вкривають сірою фарбою, що імітує срібло.

З нагоди чергового державного свята на майдані збиралися тисячі людей. Навпроти братської могили встановлювали трибуну. 1 травня тут урочисто відмічали Міжнародний день праці, 9 травня - День перемоги, 7 листопада - вшановували Жовтневу революцію, під час якої більшовики здійснили державний переворот і прийшли до влади. Люди, скориставшись можливістю, вільно спілкувались і відпочивали. Грав духовий оркестр, продавали морозиво, виступали керівники підприємств, закликаючи працювати за себе і того парня, що загинув.

Старі люди згадували: до війни і після на місці ательє діяв клуб, де крутили фільми. До кіно молодь перед клубом під гармошку танцювала.
Фільми демонстрували також в хатині, що неподалік середньої школи. Хатина стояла на вулиці, яка тепер називається провулком Торговим.
Ці клуби закрили, коли два колгоспи збудували на своїх територіях Будинки культури. Вони просторі. У великому фойє за негоди та морозу молодь танцювала і розважалась. У глядацькій залі сцена, з якої виступали під час зборів колгоспників голова і бригадири, приїжджі з Миколаєва агітатори, художні колективи. У цій будівлі працювала бібліотека і діяли різні мистецькі гуртки.

У нашому селі працювали три державні школи: дві восьмирічні і середня. У середній школі в 60-х роках навчалося приблизно 400 учнів. Така кількість учнів не вміщалася в корпусі школи, що мав просторі класи і великий коридор. З цієї причини деякі класи перебували в двох хатинах, вшитих очеретом. До речі, у минулому ці будівлі мали власників. Один із них - Олексій Євич.
Орієнтовно в 65-му році на одній лінії зі старим корпусом школи збудували новий. Нарешті всі учні навчалися в гідних для дитини умовах. У користуванні учнів була велика їдальня і бібліотека. Також лабораторія, де проходили заняття з хімії; теплиця, город і садок, куди учнів водила учителька ботаніки; теплий з високою стелею спортзал; майстерня, де навчали обробляти метал; трактор, після вивчення якого учням видавали свідоцтво механізатора.
На периферії шкільного двору холодний, без води і паперу туалет.
Вигляд школи збоку псував пагорб, порослий хащами і старими деревами. У кінці 60-х років вчителька географії Ганна Костянтинівна Шантай (керівник мого класу) вирішила пустир облагородити. Вона заохотила учнів до праці. Ми трудилися на цій ділянці, поки не закінчили школу. І занедбаний куточок преобразився. Тут виросли гарні дерева, на клумбах квітували квіти. Тепер, коли проїжджаю мимо школи, то не минаю увагою окультурений майданчик. Добрим словом згадую свою вчительку. Подумки дякую їй за чуйне серце і небайдужість.
Восьмирічні школи називали червоними, за кольором цегли, з якої зведені стіни.
Середня школа знаходиться посередині села. Щоб до неї дійти як з одного, так і другого кутка, деяким дітям доводилося долати 3-5 кілометрів. Такого сервісу, як шкільний автобус, у ХХ ст. не існувало. Щоправда, курсував автобус, який возив людей до центру та в поліклініку. Але його розклад руху не був узгоджений з розкладом занять учнів. До того ж не кожна сім'я мала змогу виділити зі свого скромного бюджету кошти для регулярного проїзду дитини. Тому школярі ходили до школи пішки. Книжки і учнівське приладдя носили в ранцях. Не на спині, як нині (щоб дитина не викривляла хребет), а в руці. Ще одна проблема.

Повага до старших

У ХХ столітті, звертаючись до старшого за віком, говорили «ви». Викали і найріднішим: батькам, тіткам, дядинам, навіть старшим сестрам і братам.
Пригадую, якось у нас гостювала мамина сестра Фросина. В Одесі вона стала Фєньою і балакала російською. Тітка все дорікала моїй мамі: «Почєму Ліда тєбє викає? Ви же радниє». Сестри з приводу цього сперечались. Тітка мала незаперечний козир: викати нині не модно; у місті діти батькам тикають, бо батьки - друзі своїм дітям. До суперечки долучився мій батько. Сказав, як відрізав: «Я з нею кіз не пас. У моїй хаті старший той, хто працює. А хто живе моїм трудом, то хай поважає мене і шанує». Так, багато моїх дитячих друзів почали батькам тикали. А мені запам'ятався той батьків урок. Тож свідомо батькам викала. З повагою і любов'ю.

Мова

З відомих причин у мові кривоозерців надмір російських слів. Також доведено, що наш край на початку ХІХ ст. був заселений вихідцями з північних земель України, зокрема Полтавщини. Ми повинні вивчати мову старих людей. Адже попри «наративи» проросійської влади, вони говорили так, як їхні предки. Приміром, наші батьки, звертаючись до своїх батьків, казали: тату, мамо. Тим часом діти казали: папа, мама (не в кличному, а в називному відмінку). До родичів батьки зверталися: дядино, дядьку. Діти: дядя, тьотя. Відповідно, діду - дєдушка, бабо - бабушка.
Старі люди часто послуговувалися словами: наще, либонь, коло (у значенні біля), живо (швидко), право (дійсно, справді), буцімто, мо'й, еге (так), ше (ще), шо (що). У слово син пращури вкладали багато значень. Так, баба Мотря до чужого, але молодого за віком чоловіка, юнака або хлопчика, ласкаво зверталася: сину.
Приголосний р вимовляли твердо. Казали: виросли великі бураки, замела подвіра, застелила ослін радном, пішов расний дощ.
До моєї бабусі зверталися: Мотро. Коли про неї йшла мова, то казали: баба Мотра.
Мені здається, літературна вимова і правопис у наведених словах буквосполучення ря є прикладом вольового наближення колишньою владою української мови до російської.
Дієслова, які в неозначеній формі закінчуються на -ти, кривоозерці в третій особі множини вимовляють твердо, без пом'якшення. Наприклад, писати - пишут, робити - роблят, співати - співают. Напевно, така форма створилася під впливом російської мови. Адже по-російськи пішут, работают, поют.
Із раннього дитинства я перебувала в україномовному оточенні. Російську чула з уст сусідки Антоніни, дружини Івана Гулька. Поза очі її називали кацапкою. Хоча в прямому сенсі російською Антонінину мову назвати не можна. Вона вживала й українські слова. Але вимова залишалась російською. Згодом, коли я з батьками бувала в районному центрі, то російську чула від євреїв. Але вимова їхня інша, м'якша за Антонінину. Своєю рідною мовою євреї балакали швидко й емоційно. Я їх не розуміла.
Мої батьки мали друзів у с. Сирове, обжитому молдаванами. Щороку вони гостювали у нас 10 листопада, на храмовий празник, присвячений великомучениці Параскеві. Балакали наші гості українською, співали наших пісень.

Задля ходу і досягнень

Дитина сприймає світ як чарівну казку. Доросла людина бачать все в реальному світлі. Старі у всьому знаходить недоліки. Отака мудрість древніх.
Відповідно до віку говоритиму про недоліки. Без цього ніяк. Назву їх ментальними, бо передаються спадково, від батьків дітям. Батьки їх отримали, в свою чергу, від своїх предків. Негативні якості на кшталт хворобам, що не дають пташині розправити крила і злетіти.
Кілька правдивих історії.
Один старий чоловік жалівся мені на біль у попереку. Я йому щиро співчувала, бо й сама від цього страждаю. Кажу йому: «А скільки ж ти, голубе, мішків із зерном, мукою, буряками переніс? Хату, літню кухню збудував. От і набув болячок». Дід довірливо хвалився. «Да, Ліда, мішки носив великі, повні, аж під зав'язку. Бувало, в полі, коли уборочна, робочих відпустю, а сам тихенько з мішком до купи з пшеницею. Наповню, викину на бистарку - і додому. А подумати: нашо було брати. Вже маєш, чоловіче, вдосталь пшениці. На трудодні ше дадут. Нє. Ше хочеця взяти. Канєшно, страшно. Можут спійняти. Та однаково береш.» Коли колгоспу не стало, цей чоловік, пенсіонер, вже не працював. Одначе тільки початки кукурудзи достигнуть - гайда на поле. Робив нічні вилазки. Потім розказував з іронією про свої пригоди. Себе, звичайно, бачив героєм.

У минулому столітті в господарів крали домашніх птахів: курей, качок, гусей, індиків.  Мого діда Тимофія подібна біда не минула. У його курник проникла жінка і поцупила півня. Мій дід вихопив півня і ним гамселив крадійку у спину. Вона з двору. Дід за нею. Супроводжував зловмисницю до моста і голосно кричав.
Докорів сумління ця жінка не знала. Запам'яталася її розповідь про онука, який попався на крадіжці, та її повчання: «Кажу йому: дурак, не кради у сусідів».

Не забути й схвильованої розповіді батьків. Тоді була гаряча пора збирання винограду. Перейшли вже до найвіддаленішої від села плантації, що навпроти Ґорової кручі. З Одеського консервного заводу прибували за сировиною для вина і соку вантажні машини з високими бортами. Водій висипав із корзин у високі діжки виноград і його утрамбовував. Одну машину до вечора не заповнили. Водій залишив її коло плантації, а сам спустився в село на ночівлю.
Вранці, коли прийшли робітники і прибув бригадир, водій повідомив: уночі вкрали дві діжки. Цей чоловік дуже бідкався, мало не плакав. Казав: тут нерівні дороги. Тому я кузов так заповнив діжками, щоб вони щільно стояли одна біля одної. Робітники і робітниці водієві щиро співчували. Всіх обурила крадіжка.
Звичайно, діжок у селі не знайшли. Але згодом їх бачили у вдови та чоловіка, який жалівся на хвороби і через це зрідка у колгоспі працював. 

До речі, крадіжки почастішали впродовж останніх десятиліть. І крадуть не лише через бідність, недоїдання. Підштовхує краян до поганих звичок, вважаю, злодійкуватий ген, що закорінений чи не в кожного українця. Це легко довести, звернувшись до історії. Так, на наших просторих землях століттями, можливо, тисячоліттями, мешкали кочівники і різного роду вільний люд. Вони не сіяли й не жали, а жили за рахунок грабежів і збройних нападів на осілих селян і панів.

За Брежнєва навіть ходив анекдот:
- Лєонід Ілліч, люді жалуются на нізкіє зарплати.
- Да, нізкіє. Но всє же воруют.

Тобто оплату праці начальники свідомо занижували. Вважали: з підприємства робітник протягом місяця щось таки поцупив.
Це є проблемою. Хоча виправною. Адже кожен член Кривоозерської громади зацікавлений жити в гідних для цивілізованої людини умовах.

Написала влітку 2023 року в с. Криве Озеро Друге