ІІІ. Історія села Криве Озеро Друге зі спогадами

 Друга половина ХХ ст.

Одяг

Традиційно кривоозерці носили білі сорочки, які служили нижньою білизною. Поверх сорочки жінка одягала поясне кольорове вбрання. Сорочку шили з натурального полотна, бавовняного чи лляного. Влітку баба Мотря не одягала кофти. Ходила в сорочці, поверх якої «накидала» рясну спідницю, зшиту з фабричної тканини. Спереду жінки носили фартухи (хвартухи). Для чорних робіт, приміром під час будівництва чи порання біля худоби, одягали халати або фартухи з цупкої тканини темного кольору.
Мама розказувала, що в пору її дівоцтва (40-ві роки) дівчата спекотного дня прикривали тіло лише сорочкою. Нею ж і підтиралися через брак туалетного паперу. Жовті плями винахідниці прикривали фартухом. Мою маму вернуло від непристойних звичок. Через це вона ніколи не ходила в одній сорочці. Носила її разом із спідницею.
По буднях жінки носили «квітчасті» халати, пошиті з ситцю чи сатину. У 70-х великою популярністю користувалися вельветові халати. Прохолодної пори їх «накидали» поверх легкого вбрання.
Носили як широкі, так і прямі спідниці, а з ними кофти. Популярними серед дівчат і молодиць були жакети із шерстяної тканини, підігнані по фігурі.
Фото, яке подаю, з маминого альбому. Я не знаю цих дівчат. Але фото, як світлина у минуле, дуже цікаве. Дівчата були в доброму настрої, приязно до нас усміхаються. Вони здорові, з нормальною вагою. Їхнє волосся довге, переважно хвилясте, яке вільно спадає. Одягнені в подовжені жакети і світлі блузки. Спідниці нижче колін. Черевики шкіряні, на невисоких підборах. Дівчата, що стоять посередині, в білих шкарпетках.
Отакий вигляд мали у святкові й вихідні дні в 50-х роках дівчата. Нам є на кого рівнятися!

Одяг кривоозерці купували в крамницях та на ринку. Також привозили з міста. Деякі речі моя мама і баба Мотря шили на швейній машинці з натуральних тканин.
Одяг і взуття служили різним цілям. Речі, які носили по вихідних або з нагоди якоїсь визначної події (весілля, іменини, хрестини, новосілля), зберігали окремо - у шафі, коробках. Повсякденний одяг висів на жердині в жилому приміщенні.
На фотографіях 50-60-х років бачимо жінок у вихідних шовкових сукнях, а чоловіків у костюмах і сорочках фабричного виготовлення. Хоча, звичайно, незаможні селяни не могли похизуватися дорогим вбранням. Мій батько, коли готувався до шлюбу, то не мав змоги придбати чорного костюма. Виручив його дядько Пилип Гулько - дав племіннику нового костюма в день свого весілля поносити.
Пам'ятаю батька в солдатських вицвілих на сонці сорочках. Він довго носив і солдатський картуз із лакованим козирком та обідком.
Культура носіння жінкою чи дівчиною бюстгальтеру прийшла до нас, напевно, в кінці 50-х років. Запам'яталися ліфи маминої мачухи - Лукії. Вони були кольорові, ситцеві, фланелеві або сатинові. Ліф нагадував пошиту по фігурі коротку блузку без рукавів з багатьма маленькими гудзиками. Таку річ жіночого туалету, що щільно облягала груди і спину, звичайно, могла пошити лише майстриня. До того ж за індивідуальним замовленням. Взимку ліф зігрівав жінку.
Моя тітка Марія і двоюрідна сестра Галя, старші за мене на 10-12 років, коли дівували, то в неділю ходили вулицею туди-сюди в однакових світлих сукнях. В обох волосся зібране в косу з великим капроновим бантом. Мені тоді страшенно хотілось подорослішати і отак ходити вулицею туди-сюди.
Прикраси кривоозерські жінки носили скромні. А це намисто, срібні каблучки, сережки. Лише в кінці століття заможні господині придбавали собі та своїм дочкам золоті прикраси.
У моду входять годинники, які чоловіки і жінки носили на шкіряному або металевому браслеті на руці.
До головних уборів мої батьки ставились поштиво. Підсвідомо доходили: головний убір вінчає людину. Так, батько влітку носив солом'яний капелюх, весною і влітку - картуз із козирком.

Хусток кожна жінка мала багато. Як різного розміру, так і з різної пряжі: шерсті, льону, бавовни.
Якщо надворі жінки ховали волосся під хустку - влітку через спеку, а взимку через холод, то в рідних стінах перебувавали простоволосими.
Стали популярними тернові квітчасті хустки. Молодиці вихвалялися одна перед другою як величиною білої, чорної, червоної, синьої, бежевої шерстяної хустки, так і довжиною припасованих по краях тороків. Жінки красиво викладали хустку поверх звуженого в талії пальта.
Залежно від функції - для повсякденного чи святкового носіння, кожна хустка мала місце зберігання. Перші, випрасувані й акуратно складені, зберігались у скрині, а для свята - в шафі.
Улітку носили білі ситцеві хустки, кінці яких зав'язували на потилиці. Вони виконували роль панами, захищали від гарячого сонця. Такі хустки мали орнамент по краях і користувалися попитом. Тож підприємства легкої промисловості їх виготовляли вдосталь. Баба Мотря ховала волосся під білою хустиною, кінці якої зв'язувала вузликом на шиї.
У 70-х роках увійшли в моду шапочки, зв'язані з мохерової пряжі. Пухнасті й різнокольорові, вони прикрашали дівочі голівки.
Взимку одягали прямоспинні безрукавки, пальта (з хутряним коміром), плюшеві короткі шубки, теплі шкарпетки, панчохи і трико.
У 70-х роках модниці носять широкі, пошиті з шерстяної тканини, штани (брюки). Заміжні жінки їх у своєму гардеробі не мали.
Коли дошкуляв мороз, чоловіки одягати шапку-вушанку, теплу трикотажну білизну, фланелеву сорочку, куфайку, овечий кожух.
Мій тато шарфів не носив.
Перед тим, як взути чоботи, він довго і ретельно обмотував ноги онучами. Мав робочі гумові чоботи і кирзові. Другі періодично змащував тавотом. Про празник тримав хромові чоботи. Вони блистіли, мов скляні. Присівши, я бачила на носку чобота себе й дуже тому раділа. Носив татусь також черевики (ботінки), туфлі, капці, які називав сандалями.
Торкнуся й дитячого вбрання. У нашому спекотному краї в 50-х роках влітку діти ходили босоніж. Повсякденним одягом вони не переймалися, як і їхні батьки. Носили майже виключно бавовняні речі: штанці, шорти, теніски, спіднички, сарафани, сукенки, блузки. Зате холодної пори дітей одягали в теплі широкі шаровари, трикотажні шерстяні светри, пальта з хутряним коміром, шапки, рукавиці. Але й цей одяг був простий і зручний. Діти ходили в сандалях, черевиках (ботінки), гумових чобітках, валянках - залежно від температури повітря.
У другій половині ХХ ст. сільську дитину, коли вона з'являлася в місті, видавав саме одяг. Бо він відрізнявся від того, який носили діти містян. Як підтвердження подаю фотографії моєї двоюрідної сестри Тані Цимбалюк, яка жила в Одесі,  паралельно - Надійки Сидоренко, однокласниці моєї сестри і нашої сусідки.

Зовнішній вигляд. Мода. Гігієна

Жінки заплітали волосся в одну або дві коси. Молодиці викладали косу на потилиці у вигляді кошика або вузлика.
Хлопчиків стригли «налисо» або залишали чубчик, що стирчав над чолом. Коси дівчаток їхні мами заплітали з кісниками - яскравими стрічками. Пізніше з'явилися капронові банти.
Цікаво, що чоловіча стрижка «бокс», модна у минулому столітті, стала такою й нині. До речі, на весільній фотографії мій батько саме з такою стрижкою.
Перукарня працювала в центрі Кривого Озера. Всі чоловіки її регулярно відвідували.
Своєму зовнішньому вигляду мої батьки приділяли належну увагу. Якщо культуру гігієни і одягу мама винесла з батьківської хати, то батько, що виріс у багатодітній сім'ї, засвоїв їх у війську. Упродовж життя він регулярно відвідував перукарню.
Після миття голови жовтком, мама підбирала гребінцем мокре волосся й щільно заплітала в косу, яку закріплювала на потилиці. Скажу, я ніколи не бачила своїх батьків з розкуйовдженим волоссям.
Через роки, обертаючись у культурному столичному колі, я з прикрістю підмічала відсутність у панів і панянок зубів. Гігієні ротової порожнини мої батьки-колгоспники приділяли належну увагу. Дитиною я прокидалась від шуму хлюпання води та батькових гучних звуків під час ранкового вмивання та чищення зубів. Татусь мав від народження здорові зуби. Лише в похилому віці вперше звернувся до стоматологічного (зубного) кабінету. Зате матуся мала ще ту мороку. То лікувала зуби, то займалася протезуванням. Задля цього взимку їздила до Одеси. Жила в сестри і додому не поспішала. Це я, підліток, так вважала. Адже ввесь тягар хатньої роботи тоді лягав на мене. Хоча згодом на власному досвіді переконалася: протезування потребує пару тижнів.
Про тих, хто роками ходив без зубів, із пеньками у роті, мої батьки відгукувались не поштиво.

Традиції. Обрядові свята. Весілля

Кривоозерська громада керувалася традиціями, виробленими далекими предками. Традиції стосувалися праці, відпочинку, обрядів. Наприклад, у неділю та великі свята заборонялося працювати. На Святвечір носили родичам вечерю на калачах у вузликах. Під час весілля велику роль відігравав каравай, хліб і вода, якою переливали молодим дорогу. Узвичаїлася взаємодопомога під час зведення будинку, зокрема толока. У вихованні дітей брали участь куми. З кумами радилися про хрестини, весілля, майбутню спеціальність дитини.
Саме завдяки тісному спілкуванню, взаємовиручці і допомозі односельці вистояли у важкі післявоєнні роки. А ще гуртом, в колективі комфортно проводили вільний час, набираючись сил і енергії для подальших звершень.

У минулому столітті кривоозерці важко працювали. Проте частіше, ніж тепер, брали участь в обрядових святах. Як календарних, так і сімейних. Сімейні - це хрестини, іменини, весілля.
За традицією породіллю відвідували тільки жінки. З собою приносили подарунок - махровий рушник або відріз тканини. А щоб привітати з іменинами або днем народження, то приходили і без запрошення. Господиня була готова прийняти несподіваних гостей, мала чим їх частувати.

Організація одруження молодят і матеріальні з цієї нагоди витрати переважно лягало на плечі батьків.
Наречені заздалегідь для урочистої події придбавали традиційний весільний одяг. Наречена - довгу світлого кольору сукню і вінець. Його формували майстрині з прозорої тканини, яка переходила у довгу фату. Прикрашали фату білі парафінові квіти. Наречений традиційно цього дня ходив у костюмі темного кольору й світлій сорочці. Наявність краватки не обов'язкова. Комір сорочки розстебнутий. Але без парафінового букетика на грудях - ніяк.
Мої батьки одружилися в 1950 році. Мама для святкової події замовила сукню з шовкової натуральної тканини рожевого кольору з мілкими квіточками. Сукня довга. Її прикрашає бант і буфи ручної роботи. Батько, який служив у війську, відповідного костюму не мав. Позичив такий у дядька Пилипа Тимофійовича.

Додам, що мама вінчалася у модельних черевиках на високих каблуках.
До речі, королева Великобританії Єлизавета вінчалася у платті кремового кольору.

Весілля та обряди, що його супроводжували, проходили в хаті та на подвір'ї. Мій дід з бабою усім своїм дітям (Домні, Філі, Миті, Гриші, Феді, Міші, Колі, Мані) справили весілля. На кожному була жінка, яка слідкувала за дотриманням традицій під час обрядів. Від цього, вважалось, залежало сімейне щастя тих, хто ставав на рушник.
Якщо наречені заздалегідь оформила шлюб (розписалися), то в день весілля разом із друзями і родичами спершу їхали до центру Кривого, щоб сфотографуватися. Тоді фотоательє працювало у сучасній будівлі польського костьолу. У великій залі вільно розміщувалася сотня людей. Після «фотосесії» їхали до пам'ятника радянському солдату, який визволяв Криве Озеро від німецьких фашистів. До його підніжжя молоде подружжя клало квіти. Але не всі пари цієї традиції дотримувалися. Так, чомусь моя свекруха противилася їй. На моєму весіллі обійшлося без покладання квітів.
До речі, згаданий пам'ятник знесли. На його місці встановили Меморіал загиблим у Другій світовій війні воїнам-визволителям. Довкілля впорядкували. Нині це парк «Перемоги».
А коли весільний потяг вертався, діти з кухликів, а жінки з відер переливали водою дорогу. У відповідь із машин сипались цукерки. Спочатку під'їжджали до хати нареченої. Батьки зустрічали щойно створену сім'ю з хлібом. Гостей традиційно обсипали зерном, цукерками, грішми. Молодого і молоду мати заводила до хати. При цьому трійця трималася за кутики хустинки.

Фотограф зафіксував момент, коли тітка Домна виходила з хати, щоб зустріти молодих: дочку Зіну з Миколою.

Гості сиділи на ослонах за довжелезним столом. Пили, їли, гомоніли, співали. Теплої пори року родичі молодого і молодої зводили намет (шалаш). На подвір'ї танцювали під запальні мелодії духового оркестру. (Музиків привозили із сусіднього села Сирове.) Тим часом незапрошені стояли під парканом та на подвір'ї. Вони голосно спілкувалися, дивилися на «свальбу», танцювали.
Весілля ставало подією всього села. Тож збиралося до тисячі людей. На дорозі навпроти двору для всіх не вистачало місця. Тож гурти розпорошувалися всюди. При цьому почувалися вільно, немовби вдома. Сиділи на тині або цямрині колодязя, никали по всьому обійсті, ходили городом і садом, заходили у хлів та комору, дивилися на свійських тварин господаря.
Треба сказати, що про день весілля в селі гомоніли, починаючи від заручин. Особливо ретельно готувалися парубки. Вони добиралися до місця урочистої події попутним транспортом, велосипедом і пішки. Для парубків відстань не була перешкодою. Навіть, якщо весілля гуляли у кінці Кривого Озера чи в сусідньому селі.
Спочатку парубки стояли під парканом і спостерігали за гостями та прибулими. Звичайно, найбільше їх цікавили дівчата. Потім танцювали з ними, знайомилися. Знайомство переростало в тривалий, а то й довічний зв'язок. Наприклад, на моєму весіллі познайомилися дві пари, а потім одружилися. На відрізку вулиці Горького, де хата моїх батьків, багато господинь, які до заміжжя жила у віддалених кутках Кривого Озера чи сусідніх селах. Зі своїми майбутніми чоловіками вони познайомилися на весіллі.
За традицією в понеділок гості самі для себе влаштовували театральну виставу. Молодиць, переодягнених, з нафарбованими червоним буряком щоками, чоловіки возили на дерев'яних тачках. Підпилі гості супроводжували кортеж реготом, дикими вигуками, сороміцькими віршиками й піснями. Деякі жінки, яких возили, проявляли неабиякі таланти. Вони перевтілювалися в язичницькі образи й діяли відповідно. У нашій родині першість у кумедних дійствах брала Валентина, Дмитра Гулька дружина. Після весілля про Валю говорили довше, ніж про наречену. Схвальні відгуки надихали молодицю до нових витівок.

Похорони

Народні традиції в поховальних обрядах кривоозерців упродовж віків мало зазнали змін. Майже всі прощання проходять за участю священника і півчих. Жінка в чорній хустці читає Псалтир.
В останню чверть ХХ ст. родичі покійного наймали духовий оркестр.
Великі поминальні обіди родичі покійного влаштовували чотири рази: в день його поховання, на 9-й і 40-й день та на роковини по смерті.
Обов'язковою ритуальною стравою було коливо. Його варили з добірної пшениці. Перемішували з цукром, прикрашали мармеладом, цукерками.
На похоронах жінок, що прийшли попрощатися з покійним, перев'язували хустками, чоловіків - рушниками.
На поминальному обіді найперше клади до рота ложку з коливом, потім їли борщ із білим хлібом. На столі були різні напої: вода питна і солодка, вино, горілка. У пісні дні м'ясних страв не готували. Після поминального обіду роздавали присутнім булки, пиріжки, печиво, цукерки. Більш заможні готували для кожної людини пакунки з названими продуктами. Додавали ще ткану серветку або рушничок.
На початку ХХІ ст. в Кривому з'явилася нова традиція під час поховання. Так, на вході кладовища стоять родичі померлого, якого напередодні передали землі. Ці люди роздають тим, хто в новій поховальній процесії, пакуночки з гостинцями, серед яких шматочки хліба, калача тощо. Отак символічно попередній небіжчик зустрічає свого товариша. Ця традиція прижилася й не переривається.
На свіжу могилу, що у вигляді горбка, родичі встановлюють хрест, кладуть вінки, квіти. Лише через рік, коли «всядеться земля», могилу впорядкують, поставлять намогильний пам'ятник. Його священик, якщо родичі попросять, освятить.
На пам'ятнику є портрет небіжчика, дата його народження і смерті. Гарна традиція. Завдячуючи трудам мого двоюрідного діда Івана Андрійовича Голоти збережені імена предків та прапрадідів нашої родини.