ІІ Історія села Криве Озеро Друге зі спогадами

Друга половина ХХ ст.

Двір. Будівлі господарського призначення

У Кривому Озері земельний простір перед хатою називали подвір'ям. Тут висаджували дерева і кущі. У палісаднику росли багаторічні й однорічні квіти. Попід палісадником споруджували стаціонарне місце для відпочинку та спілкування з тими, хто прийшов, типу довгої лави. Під крислатим деревом влітку стояв обідній стіл.
Двір для кривоозерців - це територія з господарськими спорудами. У середині ХХ ст. господарські будівлі розташовувалися довільно по всьому двору. Проте загони для тварин і туалет (убиральню) споруджували подалі від хати.
Для створення огорожі використовували підручні матеріали, здебільшого вербову лозу. Нею красиво обплітали частокіл, вбитий у землю. Використовували також дошки, між якими залишали зазори. Дошки кріпили до стовпців горизонтально щодо поверхні землі. Заможніші господарі від дороги своє обійстя відгороджували штахетами з дерев'яних дощечок. Весною їх фарбували зеленим кольором.
У дворі, подалі від житла, стояли різні господарські будівлі, зокрема хлів. У цю споруду на зиму переводили корову, свиней, птахів. Бо теплої пори тварини мали окремі закутки у дворі: стійло для корови, обора для свиней. Стайні кривоозерці почали споруджувати на власному дворі лише в кінці століття, після розвалу СРСР (досі коней для власних потреб селяни брали з колгоспної конюшні). Домашні птахи, як то кури, качки, гуси, індики, ходили двором вільно, де заманеться. У деяких господарствах кури ночували до морозів на деревах.
Зерно селяни зберігали в клуні, продукти домашнього вжитку - в коморі та погребі, сіно, солому - в сіннику, кукурудзу - в коші. Сільськогосподарські знаряддя праці зберігали в сараї.
Якщо комору і хлів зводили з того же матеріалу, що й хату - чамуру чи лимпачу (суміш глини з соломою), то інші сільськогосподарські будівлі ставили з малоцінного матеріалу.
У кожному дворі видніється похила погребиця зі східцями, що ведуть до ями. Її називають погребом. Стіни тут обкладені камінням або цеглою. Тут належні умови для зберігання овочів та вина. Починаючи з 60-х років, дуже популярними стали овочеві консерви домашнього приготування. Їх зберігали на полицях, споруджених на стінах погребної ями.

Пічка

Теплої пори року жінки готували страви на пічці, що стояла у дворі, під дорогою. Споруджували пічки з цегли або глини. Зверху встановлювали чавунну плиту з одним чи двома отворами. У пічку закладали все, що горить, навіть висушені коров'ячі кізяки.
Припускаю, місцезнаходження споруди для приготування їжі для людей і тварин під дорогою обумовлювалось такими причинами:
- купа матеріалу для спалювання не захаращувала подвір'я;
- дим не докучав у дворі, бо стелився дорогою;
- попіл вигортали з пічки на край дорогу і прикопували.
Для господині важила також можливість голосно спілкуватися з сусідами і тими, хто рухався дорогою.
До речі, металурги називають пічкою велетенський залізоплавильний агрегат.
Коли господиня з дочками поралася біля пічки, то діти, чоловік та літні члени родини перебувала надворі. Молодь працювала, а старі сиділи на ослонах або призьбі.
Для приготування страв також користувалися примусом або керогазом. В останній декаді ХХ ст. вже використовували скраплений газ. Нині готують страви переважно на газових плитах. Газ надходить із балону. Придбати балон з газом можна у крамниці, що в районі ринку. Також селом регулярно возять заправлені балони. При цьому водій веде машину повільно і сигналить.

Хата: зведення стін, вшивання очеретом. Піч

Батьківський дім українці називають оберегом і місцем сили.
Будинки по вулиці Горького, в тій частині, де я народилась і виросла, розташовані по обидва боки вулиці, що в'юниться між річкою і горою. Таке місцезнаходження людських осель започатковане в середині ХХ столітті. Бо раніше хати зводили на значній відстані від дороги, за 50-70 метрів.
Щодо цього маю такі припущення: у такий спосіб люди переховувались і берегли домашній скарб від нічних грабіжників. Друга причина: у ХVІІІ - ХІХ століттях транспорт був гужовим, а він переважно громіздкий. Ним тягали, приміром, довгі стовбури дерев для будівництва. І волам потрібний ширший простір, ніж машинам.
У 50-х роках основним типом житла в селі Криве Озеро Друге все ще залишалася хата - побілена вапном зовні і зсередини, під дахом із очерету.
Хоча до і під час війни деякі родини жили в землянках. У 50-х роках у дворі Івана Микитовича Гулька (вул. Горького, буд. № 198) така споруда ще перебувала. Вона вже не мала покрівлі й не використовувалася для господарських потреб - тут гралися діти.
Хата мала форму витягнутого прямокутника зі співвідношенням сторін 1:1,5 або 1:2,0. Житло ділилося на камери, кожна з яких виконувала своє призначення.
Трикамерні житлові будинки, що мали два приміщення і сіни, з'явилися в нашому селі, напевне, в кінці ХІХ ст.
Зводячи будівлі, селяни використовували місцевий матеріал. Його можна взяти неподалік і безкоштовно. А це пісок, глина, полова, кінський гній. Дахи вкривали очеретом.
У 50-х роках через брак каменю в нашій місцевості і потрібного транспорту хати зводили без фундаменту.
Без фундаменту досі стоїть хата, яку збудувала моя бабуся Мотря під час війни. Дах цієї хати з чотирма схилами. Вхід, що посередині фасадної стіни, знадвору веде в сіни, а потім до кухні з піччю. Наліво і направо кімнати. У тій, що ліворуч, від дороги, жила родина. А друга, холодна, слугувала за комору. З роками її перетворили на кімнату для гостей та зберігання одягу.
З таким плануванням будували хати й після війни.
Цікаво, що у високосні роки хату не починали будувати. Проводили тільки підготовчі роботи: впорядковували і рівняли майданчик, завозили будівельні матеріали.
У компанії Марійки Бондаренко я побувала в однокамерній оселі сліпої Акіліни Стеценко. За колгоспною конторою ми звернули з центральної дороги на вулицю, яку називають Підгірною. Вона повела нас нагору. Пройшли приблизно 60 метрів. Праворуч на косогорі стояла хатинка з віконцем, скло якого вмуроване в глиняну стіну.
Бабуся сиділа, звісивши ноги, на дерев'яному помості, місці для сидіння та спання. Воно стояло в притик до повздовжнього боку печі. Запам'ятався маленький стіл. У кутку відро з водою. На мене помешкання справила гнітюче враження. Нагадувало хлівець для тварин, тільки не людську оселю.
Зведення будинку ставало подією всієї вулиці. Господар заздалегідь просив сусідів, родичів, друзів прийти на толоку, безоплатну гуртову працю. Щоправда, зі щедрим частуванням. У подальшому родина, якій допомагали звести будинок, «відпрацьовувала» учасникам толоки.
Чоловіки та парубки допомагали господарю доправити до місця будівництва глину, солому, воду. Господарка разом зі своїми подругами і родичками напередодні толоки ночувала в колгоспній конюшні. Жінки збирали кінський послід. Доданий до глини, він надійно скріплював шуміш, з якої формували стіни, стелю.
Щоб заміс був однорідний і потрібної густоти, використовували коня, якого чоловік водив за собою. А ще жінки, підіткнувши спідницю вище колін, місили його ногами.
Історія нашої хати, спорудженої в 1951 році, така. На рівному майданчику накреслили прямокутник з чітким орієнтиром щодо сторін світу. Нарисовану лінію поглибили лопатою. У рівчак вкладали очерет і укріпляли його землею. Далі підготовленою глиняною сумішшю обкладали ряди очерету, зовні та зсередини приміщення.
Селяни зводили хатні стіни також із глиняних вальків та лимпачів. Досі служить оселею хата, яку склала з вальків Ірина Василівна Сидоренко (вул. Горького, буд. № 188).
Після того, як глиняні стіни висихали, їх починали рівняти. Обрубували сокирою, обмазували глиняною сумішшю. Потім стіни білили негашеним вапном, щоб знешкодити їх від різних шкідників та небезпечних для людини бактерій.
Завершувалося будівництво новосіллям. Під час обряду входин присутніх обсипали зерном. Мотря Андріївна Гулько увійшла до хати свого сина Пилипа з іконою Миколи Чудотворця (зимнього). Святий образ жінка обгорнула вишитим рушником. Моя мати згадувала: «Кожен приніс у подарунок необхідну в хаті річ: стілець, відро, миску або рушник. Деякі з них уже були у вжитку. Та ми з чоловіком однаково раділи кожному предмету. Тоді, в післявоєнні роки, як кажуть, харчами не перебирали».
Новосілля продовжувалося частуванням, піснями. Гості бажали молодому подружжю добробуту, щастя, купу дітей.
У кожній хаті була піч, передом повернута до вхідних дверей. Довжина печі 1,60-2,0 м, ширина 1,8-2,20 м, висота разом з припічком - 1,00-1,20 м. Взимку піч топили щоранку. Для нагрівання її до температури приготування страв спалювали сухий очерет, сушняк, переїди жуйних тварин, різні дерев'яні відходи.
Тепла піч обігрівала хату. У ній варили борщ, гріли для різних потреб воду. Щосуботи господарка пекла зранку хліб, наповнюючи жиле приміщення найкращими в світі пахощами.
У 60-х роках минулого століття дахи будівель переважно вкривали очеретом. За потреби господар чемно просив Гриця Закатова «вшити хату». Гриць настеляв в'язки очерету на дерев'яний каркас і прошивав їх наскрізь стрічками з гнучких рослин. Окрім платні за роботу, господиня двічі на день годувала майстра гарячими стравами.
Очерет, що гінко росте на мілководді Кодими, є екологічно чистим матеріалом. Очеретяний дах (криша) оберігав людські оселі взимку від морозів, а влітку від спеки.
Приміщення в хаті з піччю служило житлом, а холодне - коморою. Пригадую, цю, другу кімнату, мій тато заповнював пшеницею, яку отримував на трудодні. А ще у кінці літа йому, як механізатору, в конторі давали папірець із дозволом зібрати на баштані віз кавунів для потреб родини. Коли батько привозив кавуни, то для кращого зберігання ми їх розкладали на пшениці. За потреби батько набирав у мішки пшеницю і возив їх до млина. Назад татусь привозив мішки з мукою і висівками. Їх заносив до комори. Висівки - якісний корм для свійських тварин.
Згодом після ремонту другу кімнату мої батьки використовували для зберігання верхнього і вихідного одягу, також тут приймали гостей і їх частували.
Цікаво, що кімнати селяни називали хатами. Якщо оселя стояла боком, або причілком відносно дороги, то приміщення, спрямоване до гори, називали вищою хатою, а те, що до Кодими, - нижчою хатою.
Стара глиняна хата виглядом і міцністю нагадувала кам'яний будинок. Але перша набагато тепліша, бо мала грубі стіни. Також безпечніша за дерев'яний дім. Адже глиняні стіни не горять.
Щороку після закінчення опалювального сезону хату, як знадвору, так і всередині, ремонтували: шкрябали стіни, мастили їх рудою глиною, потім білили. Обов'язково до побілки вимітали з димоходу сажу, ремонтували черінь печі тощо.
У 70-х роках молоді господарі зводили нові будинки. Вони просторі, на високих фундаментах, з верандами. Під високим чотирикутним дахом просторе горище. Обігрівають ці будинки батареї, в яких курсує гаряча пара.
Старі житлові оселі також зазнали суттєвої реконструкції. Так, з хат почали викидати печі. Ще б пак. Адже займали багато місця і вимагали щоденного прибирання помешкання. Натомість зводили печі з прибудованою грубою, що відділяла спальне місце від кухні. А печі, в яких пекли хліб, споруджували у літніх кухнях, де жили старі члени родини. Печі зводили також у дворах, захистивши покрівлею від дощу.
Господарі почали скидати з хат очеретяні покрівлі. Натомість будівлі вкривали черепицею, листками шиферу чи бляхи. Але останні ржавіли, їх доводилося фарбувати. З роками господарі міняли залізну покрівлю на шифер. На нашій хаті, приміром, шиферні листи лежать поверх металевих.
Стіни старих будинків зовні укріплювали цоколем. Також будинок від негоди захищали обмосткою, яку готували із суміші цементу, піску та гравію. Прибудовували веранди, в яких залишали взуття і верхній одяг, сушили парасолі.
Врешті решт під очеретом залишилися хати, що виконували роль комори чи хліва. Їх здебільшого не ремонтували. А коли стіни починали падати, то стару хату розвалювали.
Щоправда, серед наших краян є охоронці й зберігачі дідизни. Вони підтримують, лагодять, ремонтують старі будівлі у своїх дворах. До старої хати ставляться, як до історії, колиски свого роду. З повагою представляю Рекецьку Світлану Дмитрівну і Людмилу Федорівну Березянську.
Отже, стара батьківська хата не без позитивних якостей. Узимку в ній тепло, а влітку прохолодно. Через грубі стіни, зведені з екологічно чистих будівельних матеріалів, в хату не проникали набридливі звуки, а запахи не викликали задухи і кашлю.

Багато специфічних рис старого житла успадкували сучасні будинки. Так, кожна його частина має свої призначення. І це сприяє раціональному використанню площі. Сіни перетворилися на прихожу, де перезуваються. Кухня, на якій на електричних приладах чи газових плитах готують їжу, має вихід до санвузла і душової кімнати. У будинку є вітальня. Тут спілкуються з тими, хто завітав, а ввечері збирається сім'я: відпочиває на дивані та кріслах, переглядає телепередачі. Є зала для гостей, спальні. Будинок має неопалювані приміщення (гардеробна) та веранду. На просторому горищі зберігають речі, що вийшли з ужитку. Тут сушать лікарські трави, а в негоду - білизну.
Прикрашають сільські господи клумби, на яких буяють квіти.
У нашому сонячному краї добре росте виноград. Господарі задля захисту від пекучого сонця та отримання власного вина, споруджують прихатні галереї, завиті виноградною лозою.

Всередині хати, чинної в 50 - 60-х роках

У стару хату не зайти з високо піднятим чолом. Гордовиту ходу осаджають низькі двері. Треба зігнутись.
Чому двері такими виготовляли?
Я знайшла кілька пояснень. По-перше, через брак деревини в степовому краю. По-друге, щоб трималося тепло в хаті. Адже в приміщені вешталась галаслива малеча. На печі лежали старі або хворі члени родини.
Принагідно виникає питання: чому до Києво-Печерської Лаври ведуть низькі й вузькі двері? Отці пояснюють: у такий спосіб учили прочан смиренню. Гадаю, подібне завдання покладалося в сільських оселях на низькі двері. Взимку на невеликій, обмеженій стінами території, збиралося ватага трьох-чотирьох поколінь. Майже щороку подружжя народжувало дитину. Для прикладу, моя прабабця Єлена привела у світ вісімнадцятеро дітей. Її дочка Мотря, моя баба, - дванадцятеро. Тому важила витримка, смирення, моральні правила у великій родині, всі члени якої в негоду перебували під одним дахом.
Отож тиснемо на металеву клямку, штовхаємо важкі не крашені двері - і попадаємо у сіни. Це майже квадратне маленьке приміщення. Воно не освітлювалося й не мало віконця. У темному кутку помічаємо на табуретці відро з водою. Далі намацуємо на других дверях ручку- і заходимо до кімнати. У ній напівтемно. Ікони, що на стіні, відбивають промені, які проникають через невеликі шибки. Біля столу, попід стіною, - ослон, застелений рядном.
На сволку чорніє цятка - металевий крючок. До нього кріпили люльку для немовляти.
Коли мова заходить про ліжко, місце для спання і відпочинку, то згадую матусину розповідь. У хаті її батька - теслі Дмитра, були всі необхідні для нормального життя меблі: ліжка, стіл, стільці, ослін. У 1951 році моя мама побралася з Пилипом Гульком і жила в хаті його батька Тимофія. Маму в цій хаті дещо прикро вразило. Так, неповнолітні брати і сестри Пилипа спали в кутку на соломі, прикритій рядном. Отакої. Але ж батькова родина не належала до убогої та й хата була досить нова. Виходить, що культура спання на дерев'яному широкому ліжку з матрацом прийшла в наше село пізно.
І ще. Коли читала п'єсу «Дай серцеві волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, свідоме життя якого проходило в другій половині ХІХ ст., то мене зачепили такі ремарки:

«Середина хати вдови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і всяке збіжжя.»
«У тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений у чисту сорочку. Семен спить біля столу на лаві; Одарка на полу; Іван долі, біля печі, на соломі. Ніч. Хату деколи освічує промінь місяця.»

Після війни старі члени селянської родини лежали на печі. Батьки на нарах - дерев'яній, грубо збитій рамі на ніжках, але без спинки.

У кінці 50-х років ліжко стояло біля печі попід стіною. На ній рядно, або дешевий килимок. Напевно, цю меблю кожен господар збирав самотужки. Приміром, мій дідусь-тесля Дмитро спорудив двоспальне ліжко для моїх батьків, коли вони перейшли жити в свою щойно збудовану хату.

На ліжко вдень не сідали і не лягали. Вранці його накривали ліжником, домотканою ковдрою. Подушки старанно збивали, розпушуючи злежаний за ніч пух. Акуратно клали меншу подушку на більшу. Пару прикрашали великою серветкою ручного чи фабричного виготовлення. Така традиція спостерігалася, напевно, по всій Україні. Мені розповідала колега з Музею книги (вона родом із-під Маріуполя), що її мати перед тим, як піти на роботу, суворо наказувала дітям: «Грайтеся на ослоні чи підвіконні, а до ліжка навіть не підходьте. Побачу, що зім'яте, - битиму». Отак то. Ліжко лише для сну. Його гріх оскверняти вдень.

По діагоналі від печі - покуття з лампадкою, біля якого щодня молились. Обов'язкові атрибути покуття - це ікони, прикрашені рушниками, гілочки посвяченою верби та зілля, скроплене свяченою водою в день Святої Трійці, головки маку. Тут палили свічки й запалювали лампадку. Вона на стіні під великою іконою.
На столі, відповідно до свята, розміщували посуд зі стравами: кутю, узвар і вареники - на Різдво; паску і крашанки - на Паску.
У хаті моєї баби Мотрі висіла велика рама під склом, яку огортав вишитий рушник з домотканого полотна. У рамі фотографії рідних і дорогих для баби і діда людей. Фотографії у помешканні мого другого діда - Дмитра Данильченка, були пов'язані з його службою у Преображенському полку.
Для зберігання посуду й страв хати обладнували полицями.
Для повсякденного одягу попід тильною глухою стіною кріпили жердини.
У 70 - 80-х роках кімнати прикрашали яскравими цупкими тканинами, які зазвичай придбавали в Молдавії. Вони висіли над рамами дверей світлиці (портьєри) та вікон (штори). Для затишку та комфортного відпочинку стіну біля ліжка закривали яскравим килимом або рядном. Помешкання прикрашали вишивками, в'язаними серветками, рушниками.
Моя сестра в кінці століття почала заповнювати батьківську хату меблями фабричного виготовлення. Випрасований повсякденний одяг вона клала в скриню, де свого часу зберігався мамин посаг. Вихідний, верхній сезонний одяг і хустки сестра зберігала в шафах.
Для щоденного користування скляний і керамічний посуд зберігали на кухні у шафах. А той, яким користувалися під час святкової трапези, тримали у закритих шафах серванту. Красивий розписаний посуд та сервізи виставляли у вітринах. (Поміж них моя мама ще й розкладала різні фарфорові статуетки.) Так прикрашали приміщення.
Про вовняні килими, які в домашніх умовах виготовляли молдаванки, мріяла кожна кривоозерська господиня. Ці килими коштували дорого. Їх придбавали на ринку, що в центрі Кривого Озера. Найкращі килими, вважали молодиці, з чорним полем. Дійсно, на темному тлі рослинні мотиви виглядали яскраво й соковито, приміром пелюсткові прості квіти, троянди, їхні бутони та листя. Для дорогого килима знаходили місце на стіні в холодній, що для гостей, кімнаті.
У літніх кухнях підлогу, натерту рудою глиною, встеляли свіжоскошеною травою, м'ятою і любистком. Холодної пори року підлогу в хатах утеплювали смугастими пілками (доріжками). У 70-х роках в оселях на підлозі з'являються паласи. З них у дворі вибивали пил, а взимку їх чистили снігом. З часом цю громіздку роботу переклали на пилососи. Ними орудували майже в кожному будинку.

На кухні. Культура харчування

Необхідним кухонним предметом є дощечка, на якій дрібнять овочі, м'ясо, рибу. Кухні без такого начиння не існує. Але так було не завжди. Для старих жінок функцію дощечки виконувала стільниця обіднього столу. На ній виробляли хліб, шаткували капусту перед квашенням тощо.
Прямо на стільницю вивалювали з каструлі кругляк мамалиги, коли сім'я збиралася за столом. При цьому кожен відламував шматочок духмяної кукурудзяної каші, купав його у цибулевій засмажці, приготовленої на олії чи салі, й ніс смакоту до рота. А ще господарки запікали мамалигу в печі з кисломолочним сиром. Зізнаюсь, такої смачної мамалиги, як у баби Мотрі, ніде не їла.
Дрібну городину, зокрема цибулю і моркву, у минулому жінки подрібнювали в долоні. Мене вкрай дивувало, як то акуратно й рівними шматочками виходило таке краяння в руці моєї куми Галини Гнидюк (у дівоцтві Шлапак). Цій майстерності, думаю, треба вчитися з дитинства.
Коли з міста в село прийшла мода на кухонні дощечки, то старші господині спершу ними нехтували. Адже в долоні вони дрібнили овочі швидко й надзвичайно акуратно.
Відомо, що скубти качок і гусок - загайна, неприємно справа. Ще й пух залітає до рота і в ніс. Але старі жінки з цим клопотом легко й терпляче справлялися. Моїй тітці Марії, якій близько вісімдесяти років, молода сусідка приносила общипувати гусок. Тітка цю роботу виконувала лежачи. Дивно, що пух у хаті не літав, усі щупаки й пушинки стара жінка роздільно збирала у торби.

Тоді на кухні переважав глиняний посуд: горщики, глечики, куманці, миски, макітри. Господарки користувалися простим посудом. Почорнілі від високої температури, іноді з пощербленими вінцями, миски, горщики, макітри мали власну історію. Вона вельми зігрівала душу господарці. У молодих заможних родинах з'являвся яскраво розписаний полив'яний посуд. Для нього на миснику знаходили місце найвидніше, на першому плані.
У моєї мами, що мала художню натуру, не могло не бути такої краси. Так, на ринку (у нас кажуть «базар) вона довго стояла біля гори горщиків. Спочатку милувалася глиняними виробами, потім починала вибирати виріб та прицінюватись. Обов'язково якусь річ купляла. Якось придбала величезну макітру. З нею поверталася пішки додому. А дорога не близька - 4 кілометрів. Та й макітра виявилася важкою. Не знаю, як таке могло статися - моя уважна матуся зачепила макітрою придорожній камінь. Макітра розсипалася. Мама сіла на проклятий камінь і низько опустила голову. Я мовчки стояла поруч. Сумовито розглядала черепки, які не мали такої привабливості, як ціла річ. А мама все сиділа мовчки і сиділа.
Та чого сумувати? Однаково з черепків не зібрати посуд. Напевно, і до мами дійшла ця мудрість. Вона підвелася і суворим голосом сказала: «Нікому не розказуй про шкоду. Щоб ніхто не узнав, а головне - баба Мотра».
Режим харчування селян прямо залежав від пори року і дня тижня. Напередодні вихідних і святкових днів (в ці дні не куховарили) господиня готувала більш різноманітні страви. Родина збиралася за обіднім столом вдома або гостювала в родичів чи кумів.
У робочі дні дорослі члени сім'ї на сніданок вживали калорійні й прості для приготуванні страви: підсмажені вареники чи локшину, що залишилися після вечері, кашу, смажену картоплю, пили ряжанку чи компот з пирогом/пряником домашньої випічки.
Дорослі члени родини працювали увесь світлий час. З цієї причини не обідали. Протягом дня за бажанням робили перекуси. Їли продукти, що були «на підхваті»: молоко, сметану, варені яйця, сало, пироги і пряники, спечені господинею. Обідали пізно, після виконання запланованої на день роботи, - увечері.
Треба сказати, що культури вживання їжі двічі на день дехто дотримується і в ХХІ ст. Я знала кількох чоловіків, які категорично вдень не їли.
У 50-х і на початку 60-х років усі члени сім'ї вживали страви з однієї великої миски. При цьому під ложку підкладали шматочок хліба.
Моя мама у справах кілька разів на рік їздила до Одеси. Жила там у сестри Єфросинії. Отож першою на нашій вулиці привезла з міста модний звичай: кожен вживає страву зі своєї тарілки. Галинка Шлапак частенько обідала в нас. Дівчинці сподобалось модне віяння. У своїй родині вона запровадила міський звичай.
Але вареники продовжували за столом брати виделкою зі спільної великої миски. До речі, вареники посипали шкварками, або підсмаженою на олії цибулею. У нас вареники не купали в сметані.

Влітку після трудового дня батьки з дітьми йшли до річки, де купалися, змиваючи з тіла бруд. Холодної пори гігієнічні процедури виконували вдома. Мати мила спершу дітей. Після малечі милися дорослі. В чистому одязі сім'я всідалася за одним столом; кожен на своєму місці. Зморений господар їв мовчки. Продукти харчування він здобував важкою працею. Тому вживав її неспішно, старанно пережовуючи. Діти переймали від дорослих їхні звички, поводились належно. За столом не сварилися, голосно не розмовляли, не сміялися. Спільна трапеза єднала всіх членів сім'ї.
Влітку селяни харчувалися за столом, який стояв у захищеному від гарячого сонця місці, переважно під деревом.
У минулому столітті селяни виконували роботи, що потребували фізичних зусиль, і чималих. Протягом робочого дня чоловік витрачав до 5000 кілокалорій. Щоб мати належну фізичну форму, потрібно добре харчуватися. Тому українська національна кухня ситна, в ній багато жирних страв.
Під час посту вживали картоплю, каші та страви, в основі яких пшенична мука. Ці продукти багаті на глюкозу, що витрачається під час великого напруження, як фізичного, так і розумового.
Сало і сьогодні є стратегічним продуктом. Посолене, воно довго зберігається. Що й казати - енергетично цінний продукт.
У нашій господі сало ніколи не переводилося. Пригадую, довгі шматки сала мама густо солила й викладала у дерев'яний ящик на папір. І так доверху. Зберігала цей ящик у прохолодному темному місці. Після мама почала готувати маринад, яким заливали сало, складене у великій емальованій каструлі. У такий спосіб зберігала про запас і свиняче м'ясо. Його називали солониною. Щоб зварити борщ з таким м'ясом, мама спершу його вимочувала, міняючи кілька разів воду.
У 70-х роках, коли господині набули досвіду з консервування, сало почали зберігати у скляних банках під металевою кришкою.
Приготування кількох страв та ще й у печі або пічці потребує багато часу. Так склалося, що українська жінка хатню роботу, догляд за тваринами та городніми культурами виконувала сама, без наймички. Допомагали матері діти, що підросли, або чоловік.
Після війни про чай і каву більшість кривоозерців, напевно, не знали. Чаювали в 70-х роках. У крамниці продавали тільки грузинський чай. Він був розфасований у коробочки, вагою 50 грамів. Чай вживали переважно холодної пори року. Його господиня заварювала у фаянсовому чайничку, який стояв на теплій плиті. Гарним подарунком вважали велику (100 г) пачку індійського чаю, з намальованими слонами.
Каву (кофію) варили в каструлі. При цьому в гаряче молоко додавали пару ложок змеленого і підсмаженого (до темного кольору) зерня ячменю (чи пшениці) та цукор. Справжню ароматну тонізуючу каву вживали зрідка.
Вельми популярними влітку були газовані напої: ситро і квас. До речі, ситро на Кривоозерському заводі розливали виключно у скляні пляшки місткістю 0,5 літра.

Окрема розмова про хліб. Для селян хліб мав містичне значення. Батьки своїх маленьких дітей повчали: не кидай на землю хліб, бо то гріх. Молодят мати зустрічала з двома хлібами.
Також в день весілля молодий вів свою наречену з її родичами до своїх батьків із двома хлібами. Звичайно, якщо обоє з одного села і відстань між хатами до кілометра.

Фотографія 50-х років. На ній Дмитро Тимофійович Гулько з Валентиною Гаврилівною.

Селяни отримували на трудодні пшеницю м'яких сортів. Її мололи у місцевому млині. З борошна господарки готували традиційні страви: пекли хліб, пироги, пряники, ліпили вареники, робили затірку. Всі ці вироби мали сіруватий колір. Щоб хліб вийшов смачнішим, муку жінки замішували на сироватці з додаванням яєць. Вироблені хлібні голови клали не у металеві форми, а на капустяні листки, заздалегідь в'ялені на вогні. Далі на дерев'яній лопаті їх садовили до гарячої печі. Спечений за такою технологією хліб вбирав аромат і смак капустяного листка. Пекли хліб у кожній хаті щосуботи.
Оце згадала. Моя мама місила тісто у низькій, але з широким і плоским дном діжці. Перед тим, як накрити її рушником і залишити на пару годин - «хай тісто сходить», вона обов'язково його хрестила складеними трьома пучками.
Зазвичай, цього дня збирали з гладущиків сметану і збивали з неї в масниці масло. А коли господиня виймала хліб з гарячої печі, то відразу засувала гладущики з кислим молоком. Воно мало так нагрітися, щоб білки піднялися, відійшли від сироватки. З них отримували кисломолочний сир.
Оці надзвичайно смачні страви домашнього приготування скрашували селянській сім'ї закінчення трудового тижня.
У кінці століття хліб переважно купували в крамниці. Але запах і смак домашньої паляниці вітер часу не вивітрив із пам'яті селянина. Тож за нагоди купують хліб на ринку або вдома в господинь, що так само, як їхні прабабці, печуть по суботах у печі хліб.

Знову про побут

Уже йшлося про культуру гігієни, зокрема купання родини. Але це питання в Кривому Озері вирішувалося без клопоту лише влітку. Тоді люди милися на річці та у дворі, у спеціально створеного для цього закапелку. Холодної пори року купання для родини ставало проблемою. Старі хати для цього не пристосовані. Милися в теплій кухні в кориті або в глибокій балії. Основний тягар лягав, звичайно, на плечі жінки. Вона і топила піч, і носила воду, і її гріла. А ще купала дітей і чоловіка. Потім брудну воду виносила надвір і виливала.
Щоправда, до послуг людей на території колгоспу «Росія» (неподалік восьмирічної школи) діяла сільська лазня. Отож я зі своїми подругами Зіною і Люсею Шлапак та Лідою Байдою щосуботи ходили до лазні.
Воду, що стікала з покрівель під час літніх злив, господарки збирали в балії, корита, бідони, виварки, відра та емальовані каструлі, в яких за нагоди солили сало, маринували м'ясо чи квасили капусту. Зібрану воду використовували для прання білизни, бо та, що з криниці, була жорсткою через надмірний вміст розчинених солей.

У селі діяв чіткий розподіл праці. Жінка доглядала дітей і старих, поралася в хаті (прибирала, прала, варила страви і пекла хліб) та на городі. А ще підмітала подвір'я і доїла корову. Чоловік виконував фізично важку роботу. Звичайно, час від часу подружжя допомагало одне одному, бо ж було однією командою. Але такої роботи, як миття посуду та приготування їжі, чоловіки уникали. У всякому разі, мій батько нею нехтував. Навіть не знаю, чи умів варити яйця. Коли я подорослішала і пішла з батьківської хати, то дивилася на протилежну стать крізь окуляри дитинства. Вважала, чоловік, який миє посуд і варить борщі, компенсує свою незайнятість суто чоловічими справами.