Вулиця Горького, буд. № 198

Обійстя Івана Гулька. Його називали Микитовичем. Грамоти він не знав, але вмів складно і довго говорити.
У рудій мазанці, маленькі вікна якої дивилися на захід сонця, мешкала стара Палагна (Палажка), матір Івана Гулька. Хатинка стояла під правою межею, вглибині двору.
У цій родині також народився і виріс Петро Микитович. Чоловік воював на Фінській війні. Зазнавши поранення, повернувся до Кривого Озера, своєї родини, синочка Іванка. У 1939 році Петро помер. Його син працював у Одеській області прорабом. Іван Петрович на могилі свого батька встановив високий залізний хрест. Досить оригінальний. Його складові ажурні й чотиригранні. Напевне, кинулися в очі зловмисникам. Їм вдалося спиляти тільки перекладину.
Навпроти Палагниної мазанки, під протилежною межею, стояла хата її сина, Івана. Він займав її з дружиною та дітьми: Ларисою, Валерієм, Тетянкою.
Чоловік привіз Антоніну з трирічною Ларисою з Брянська, коли збіг термін його служби в радянській армії.
Антоніна Василівна Піщуліна родом з Брянська. Її батько працював слюсарем на заводі «Красний пролетарій». Коли завод евакуювали в м. Чапаєвськ, то з батьком поїхала вся сім'я Піщуліних.
У січні 1943 року, коли точилися жорстокі бої за Сталінград, комсомолка Тоня пішла добровольцем на фронт. Вона добре опанувала управління 76-міліметровою зенітною гарматою. Відзначилася у боях за визволення Смоленська, Вітебська, Орші, Любліна, Варшави.
На могильному пам'ятнику відбито фото Антоніни Василівної, на грудях багато медалей.
Та мужня жінка не зазнала у власній сім'ї щастя. Іван, коли зловживав оковитою, то ставав буйним і дурним. Антоніна голосно плакала й лементувала. Ночувала з дітьми в чужих хатах і на горищах. Бувало, мій батько біг Антоніну рятувати й заспокоювати буйного. Одного разу хтось зателефонував у міліцію, яка за три кілометри від нас. На виклик приїхав міліцейський «бобик». На запитання, що трапилося, Антоніна, щоб уникнути подальшої кари від свого чоловіка, лжесвідчила: «Ето Філя віноват во всьом. Он Ваню ударіл». Мого батька «бобіком» повезли в міліцію. Після того він не встрявав у сімейні скандали.
У моїй пам'яті зберігся такий спомин. У Івановому дворі під городом чорніла землянка. В ній ми, діти, гралися. Дивне місце. В ґрунтових стінах були вирізані сидіння, лежанки. Другої такої землянки я на нашій вулиці не знаю. Хоча припускаю: такі в селі були. Можливо, служили тимчасовим житлом для переселенців під час війни. Або ж люди самі їх створювали: сиділи там під час обстрілів.
На воді, припнутий до верби, хитався човен, власність Івана Гулька. Він любив рибалити. То його хобі. Моя мама в Івана частенько купляла свіжу рибу. На човні він пересувався глибокою просікою, що створилася навпроти рову, яким стікала дощова і тала вода. Ця просіка була пов'язана з другою, значно більшою, що за чотири городи від Івана, в бік мосту. Там купалася й загоряла вдень малеча, а ввечері змивали з тіла бруд дорослі.

Неграмотний, Іван до ладу робив усе, чим любив займався. Наприклад, мама віднесла йому алюмінієву каструлю, яка протікала. Іван заклепав дірку. Цією каструлею ми довго користувалися. Також Іван, один на нашій вулиці, умів заколоти і до пуття розібрати свинячу тушу. За добру роботу моя мама Івана поважала.

Коли хата, яку займала Іванова родина, почала валитися, Антоніна Василівна взяла в колгоспі наперед Іванову заробітну плату. На ці гроші почала зводити новий будинок. Поставила його ближче до дороги і до неї фасадом. Вкрила його шифером. Старі будівлі в цьому дворі валилися й зовсім зникали, наче їх ніколи там і не було.
Іванова дружина мала інший, не української сільської жінки менталітет. Приміром, городом, доглядом свійських тварин, ремонтом старих будівель вона не займалась. На городі в неї росли багаторічні трави, а дві глиняні хати без ремонту впали.
Пригадую суперечку між жінками, що мала місце на нашому подвір'ї. До моєї мами прийшла Антоніна, щоб купити десяток яєць. Під хатою на табуретці сиділа мамина подруга Міла. Антоніна сказала: Ваня не збудував курника, тому вона змушена у сусідів яйця купляти. Міла дорікнула Антоніні: «Чого звинувачуєш Івана? Коли б підтримувала старі будівлі, то й мала би для курей будку». Між жінками спалахнула сварка.
У 70-х роках Антоніна привезла з Брянська своїх батьків - Василя Олексійовича і Віру Семенівну. В Кривому вони доживали свій вік. Поховані на Кривоозерському кладовищі.
Антоніна Василівна працювала секретаркою в Кривоозерському районному суді, вела протоколи засідань впродовж 1947 - 1950 і 1970 - 1973 років.
Вона, як ніхто із жіноцтва села, знала ціну мирного життя. Коли почав діяти Український фонд миру, колишня фронтовичка регулярно переводила на його рахунок власні кошти.
Рід Івана Микитовича багатодітний.
Іванова дочка Лариса працювала вчителькою молодших класів. Вона педагог вищої категорії. У неї дочка Оля і син Костянтин, які мешкають у Миколаєві. Має трьох внуків і трьох правнуків. Тетяна - нотаріус. Живе у Миколаєві, має двох дочок. Валерій працював у майстерні з ремонту взуття. Його діти: Віктор і Вікторія. Син воював на фронті під час російсько-української війни.

Гулько Іван Микитович, 1926 - 2003 рр.
Гулько Петро Микитович, 1903 - 1939 рр.
Гулько-Пищуліна Антоніна Василівна, 1924 - 2002 рр.
Пищулін Василь Олексійович, 1903 -1975 рр.
Пищуліна Віра Семенівна, 1905 - 1993 рр.

Вулиця Горького, буд. № 200

Стара хатина стояла праворуч, вглибині двору. В тій хатині жила Стефанія, по-вуличному Штефаня. До неї пристав Олександр Максименко. Його старі люди згадують, як невисокого, енергійного, акуратного чоловіка. Подружжя власних дітей не мало. Раніше я писала, що вони хотіли взяти на виховання Марійку Бондаренко, батьком якої саме був оцей Максименко.
Із сиротинця Максименки взяли на виховання дівчинку Ніну.
Ніна побралася з Олександром Струченком. Він родом із с. Мазурове. Видний чоловік і розумом не обділений. Хоча Марійка, моя подруга, жалілася: Сашко за нагоди шпигає її з сестрою образливим словом «байстрюки».
Олександр працював бригадиром у колгоспі імені Жданова. Завідував ланкою, яка доглядала на полі технічні культури (цукровий буряк, соняшник, кукурудзу), починаючи з ростків до вивезення плодів із поля. У цій ланці працювала його Ніна. Була сильною, здоровою людиною. Після роботи в полі вона ще й шарувала свій город. На такий подвиг моїй мамі сил не вистачало.
Струченки збудували будинок, фасадна стіна якого спрямована до дороги. Народили сина Святослава і дочку Таїсію, майбутніх педагогів. Після смерті батьків діти продали свою батьківщину.
Нині колишній будинок Струченків обкладений силікатною цеглою, вкритий листовим залізом.
Воду для споживання Штефаня (а згодом Струченки) носила з Голяниної криниці, до якої потрібно підніматися, бо на горбку.
Між обійстям Штефані та Івана Микитовича проходила вуличка, прокладена для збігу води до річки. Вуличка й досі функціонує. Її використовують для руху сільськогосподарської техніки, під час оранки та вивезення з городів урожаю.

Струченко Олександр Філіпович, 1929 - 2010 рр.
Струченко Ніна Олександрівна, 1931 - 2012 рр.

Коментар:
Раиса Черепанова
Читаю із задоволенням

Вулиця Петровського, буд. №3

На цьому обійсті мешкала й господарювала сім'я Федота Брагара. Після того, як їхній син Кирило завів у хату Анастасію Никифорівну (в дівоцтві Бойко), то Федот придбав для себе обійстя неподалік. У молодят знайшлася донечка, яку назвали Людмилою. Охрестили дитину Меланією, а кликали Мілою.
Через кілька років почалася війна. Кирила послали на фронт. Додому він не повернувся. Коли біль втрати рідної людини відійшов, Настя вдруге вийшла заміж. Її чоловіком став Степан Гулько. Але щастя з ним не знайшла. Хоча вони розірвали шлюб, проте жінка залишила прізвище колишнього, другого чоловіка. Заміж вона вже не виходила.
Я любила бабу Настю. Мені подобалися пиріжки і печиво, які вона пекла в печі.
Таємно від матері, я приходила до сусідок і задовольняла свій апетит.
Треба сказати, що Настя володіла високим красивим голосом. На весіллях вона так протяжно й сильно виводила, як ніхто інший. Материн голос успадкувала її дочка. У парі з моєю мамою створювала гарний дует. Міла співала першим голосом, моя мама - другим.
Міла змалку допомагала своїй матері вести господарство. А ще вона любила книжки. Читала їх взимку, бо влітку через роботу не мала вільного часу. Мова її була пишна, розвинена. В неї виходило цікаво переповідати чиїсь житейські історії чи пригоди. Мала потребу в живому спілкуванні. Відвідувала сусідів і знайомила їх з сільськими новинами. Вона глибоко знала людей, з якими спілкувалася, давала їм влучні характеристики.
З моєю мамою Міла працювала в одній ланці. Разом ходили до клубу, де крутили індійські фільми. Мій батько допомагав сусідкам по господарству, коли потрібна була чоловіча сила. Отож я частенько в них бувала. Я рвала у їхньому садку вишні та малину.
Настя з Мілою тримали корову. Бувало приносили нам глечик незбираного молока.
Кажуть, у кожної людини є двійник. Мілиним двійником для мене була Ніна Матвієнко. Так, так, саме вона. Народна артистка, Герой України. Я наживо слухала Матвієнко на початку 80-х років. Тоді вона була більш відкритою. Розказувала про тяжке дитинство. Росла в багатодітній сільській родині (десятеро дітей), батько якої затятий і невиправний алкоголік. Тож Ніна рано почала працювати. У Києві співала в хорі. Познайомилася з Петром Гончаром, який покликав її заміж. Коли Ніна приїжджала в рідне село, то від родичів і земляків чула таке: «Щаслива ти, Ніно. В селі он скільки жінок із сильнішим і красивішим голосом, ніж у тебе, але ж відомою стала ти». І Ніна з ними погоджувалася. Треба сказати, що названий батько Петра - Іван Гончар свого часу об'їздив всю Україну, збираючи старі речі. Він створив народний Музей. Знаходиться він біля Співочого Поля, в районі Київської лаври. Директором цього Музею став Петро Гончар. Я вважаю, що саме за підтримки відомої родини Гончарів талант Ніни Матвієнко повністю розкрився і вона стала зіркою.
Хоча наша Міла не поступалася Матвієнко ні вродою, ні голосом, ні завзяттям і працьовитістю, зіркою вона не стала. По-перше, не могла залишити свою маму саму. По-друге, їй не трапився чоловік, рівні Петра Івановича Гончара.
Міла рано овдовіла - чоловік Леонід Шевченко потрапив під вантажну машину. Малолітній син Володя кілька років тяжко хворів раком. Після його смерті Міла довго приходила до тями. Лише робота, щоденна круговерть і підтримка друзів вилікували її душу.
Минали роки, а вона так і не поєднала свою долю з чоловіком, не створила сім'ю. Все частіше її точила гірка думка й лякала про самотню старість. Вона ділилася своєю мрією з моєю мамою, своєю найближчою подругою. Казала, що хоче мати дитину.
Міла не мала комплексів. В житті вона керувалася своїм прагматичним розумом і не зважала на вердикти пліткарок. Тож коли на її обрії з'явився достойний чоловік, вона пустила його в хату і залишила на правах господаря. Вдовина господа враз повеселішала. На ній звучав чоловічий і жіночі голоси.
На зимові святки мамина подруга з чоловіком прийшли до нас. Гостей посадили за стіл. Батько наповнив чарки, а мама запрошувала скуштувати страв, яких до різдвяних свят чимало приготувала. Як то ведеться, почалася невимушена розмова.
Дмитро тихо посміхався, а Міла голосно говорила і сміялася. Вони підходили одне одному. Гарна пара. Обоє невисокі, ширококості, з гарним волоссям. Голос мого батька після другого келиха окріп, повеселішав. Ми з сестрою мовчки уплітали смачні страви. От тільки мама відмовчувалася і супила брови. Після якихось Дмитрових слів вона ущипливо докинула своє. Несподівано між ними виникла суперечка. Градус веселощів враз опав. Хоча батько тут же наповнив порожні чарки, та розкутої розмови вже не вийшло.
Батько вийшов проводжати гостей. А мама сердито бубоніла, збираючи тарілки: «Як він поступив із своєї жінкою, так і з Мілою поступить». Виявилося, що Дмитро Білецький був одружений із двоюрідною маминою сестрою. Отаке.
Міла народила чудову дівчинку, яку назвала Світланкою. Взимку я приїхала з міста до батьків. Пішла до Міли, щоб привітати її з народженням донечки. В теплій хаті Міла бавилася з маленькою. Всю Мілину увагу заполонила ця крихітка. Щаслива мати повідала, що Світланка вже сміється, що їй подобається і чого вона не терпить.
Міла дуже любила свою донечку. Ця згорьована жінка нарешті знайшла опертя, те задля кого варто жити й працювати. Хвалила й себе за сміливість народити в немолодому віці дитинку.

Міла дбайливо доглядала старі споруди. Вона самотужки відремонтувала всі будівлі. Хату розширила й вкрила металевими листами. Всі будівлі сучасні й привабливі.
А ще Міла не переставала хвалитися онуками. Дуже любила Сашу. Навіть його дитячі витівки сприймала як геройські поступки. І ця любов була в них взаємною. Коли Саша став дорослим, відбув строкову службу, одружився й відокремився, то часто приїжджав до рідних. Найперше заходив до бабусі. Жваво з нею розмовляв, розпитував, як вона себе почуває, що болить і непокоїть. Після його візитів Міла веселішала й дякувала Богу за милість до себе, своєї родини.
А потім було АТО, куди Олександр пішов добровольцем. Останнім випробуванням в нелегкій Мілиній долі стала смерть любого онука.
Душа Олександра відлетіла у вічність. Досі боляче згадувати його поховання. Наступного року ми попрощалися з тіткою Мілою.
Попри все - життя продовжується. Підростає Даринка - Сашина донечка.
Для Рекецьких щасливими є дні, коли в них бігає внучка.

Гулько Анастасія Никифорівна, 1915 - 1990 рр.
Шевченко Людмила Кирилівна, 1936 - 2020 рр.
Шевченко Леонід Миколайович, 1937 - 1962 рр.
Шевченко Володимир Леонідович, 1959 - 1971 рр.
Рекецький Олександр В'ячеславович, 1992 - 2019 рр.

Коментар:
Светлана Рекецкая
Дякую!!!
Велике спасибі за хороший відгук про моїх рідних, яких мені дуже не вистачає.

17.12.23. З вулиці Горького виходить вулиця Петровського. Вона плавно піднімається над узгірком, а далі йде майже паралельно до матірної дороги. В районі моста стрімко завертає до гори, в сторону Любашівки.
Костянтин Остапович Петровський, в честь якого названо вулицю, народився 1907 року на Кривоозерщині в селі Леніно (тепер с. Гойдаї). Його талант як воєначальника розкрився на фронтах 2-ої світової війни. Петровський командував танковою бригадою. За мужність і відвагу в боях нагороджений багатьма медалями і шістьма орденами. 19 квітня 1945 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Отримав звання генерал-майора.

Вулиця Петровського, буд. № 5

Господа Івана Комишенка (дід Комиш).
Чорнявий низькорослий Комиш був запальним та емоційним. Із терплячою дружиною Домною пустив у світ трьох дітей: Миколу, Михайла і Тамару.
Їхня хата стоїть під лівою межею. За нею, в сторону гори, та праворуч господарського призначення споруди. За ними город, що підходить до круч. Схили її круті, густо поросли чагарниками, акацією та шовковицею.
Микола одружився з дівчиною із с. Калантирка. Подружжя жило в Одесі. Микола працював у морфлоті. З-за кордону привозив батькам гарні подарунки, а для Тамари чудове вбрання. Височенька, з гнучким станом дівчина вміла одяг носити. Щоб похвалитися обновкою, приходила до своєї подруги Каті Бондаренко. Як модель, походжала в пишній сукні перед нами: Катрусею, Марійкою і мною, найменшою. Навіть пам'ятаю сукню, пошиту з капронової тканини, на якій були вибиті яскраві троянди. А та сукня із пишною спідницею.
Тамара знайшла свою долю в Одесі. Під час літніх канікул її синок жив у старих батьків. Він знав усіх своїх ровесників. Разом із ними купався в Кодимі, нишпорив у кручі, гуляв на горі.
Михайло Комишенко побрався з Вірою. Вона вийшла з хати Якова Білецького. Молоду подружжя спочатку жило у батьків чоловіка. Згодом перебралися на обійстя Віриних батьків, що по вулиці Горького, буд. № 195, за конторою. Народили і виховали Наташу і Миколку (він на два роки молодший за сестру). Цікаво, що Микола одружився теж з Наташою - Наталкою Григорівною Гулько, моєю двоюрідною сестрою.
Стара Домна сама доглядала хворого чоловіка. Той мав серйозні проблеми з кишечником. Після операційного втручання йому вшили трубку для відведення нечистот. Іван сильно від того страждав. Пригадую, заплакана Домна прийшла до моєї баби Мотрі. Вона розказувала: чоловік не витримав наруги над тілом і вирвав вставлену трубку. Коли батько помер, Тамара забрала матір до себе, в міську квартиру.
Тіла Івана і Домни знайшли спочинок на цвинтарі, що біля церкви святої Параскеви.

З цієї фотографії посміхаються колишні діти нашої вулиці. У першому ряду, якщо дивитися зліва направо, Олег Гулько, Наташа Гулько і Міша Голота. У другому ряду стоять Таня Гулько, Ніна Голота, Люся Гулько, Люда Стеценко і Неля Гулько. У третьому ряду Миколка Голота і Сергійко Стеценко.

Батьківське обійстя служило для їхнього сина Миколи за дачу. Та не довго. Згодом тут оселився Лізунов Геннадій з матір'ю Валентиною (1964 р.н.), що переміщувалася на візку. Сам інвалід, Геннадій доглядав хвору матір. Щоб вижити, жінка вишивала на замовлення рушники.
Нещодавно Валентина померла. Царство небесне і вічний спокій праведній душі.
Хата і будівлі господарського призначення старі. Вони ще були за діда Комиша.

Вулиця Петровського, буд. № 7

Обійстя Оляни Гулько. Її називали Голяною. Жила в одній хаті з сином Іваном (по-вуличному Ваня Голянин). Я ще застала бабу живою. Її хата вирізнялася серед інших високими стінами. До паркану тулилася криниця зі смачною водою.
Велика нова хата з високою стелею, а біля неї криниця служила для більшовиків вказівкою: тут мешкає куркуль. Заможних господарів заносили в чорні списки, як ворогів народу. За підрахунками односельців, однієї темної ночі 1937 року забрали таких чоловіків більше 30 чоловік. Тієї ночі забрали й Голяниного господаря. Напевно, виконавцями рішення партії були місцеві активісти. Щоб залишатися невпізнаними, вони вдавалися до хитрощів. Так, вивели з кошари барана і потягли його в бік гори. Тварина упиралася й голосно ревіла. Господар почув тривожні звуки - вибіг з хати. Посіпаки взяли чоловіка попід руки й повели у темну ніч.
Мені подобався Голянин одинчик. Вродливий, сильний, розумний парубок. Після служби в армії одружився з Надією, швидкою і проворною смуглявкою. Подружжя дало життя двом чорнобровим синам і білявій донечці. Їхні імена: Анатолій, Володимир, Валентина. А ще Іван перекрив стару хату - очеретяний верх замінив бляшаним. У грубезній глухій стіні, що від дороги, сокирою він прорубав вікно.
Тепер у Голяниній хаті живе її внучка із сім'єю.

Вулиця Петровського, буд. № 9

Тут жив Лікандр Зеленюк. Його хата стояла вглибині двору. Повздовжня тильна стіна хатини дивилася на Голянине обійстя.
І щодо імені господаря. Такого я не знайшла у словнику «Власні імена людей». У розділі застарілих та рідкісних імен знайшла близьке за звучанням чоловіче ім'я Леандр. Думаю, в документах цього чоловіка таким і значилося його ім'я. А люди спростили вимову, кажучи Лікандр.
Син Лікандера - Олексій побрався з Ганною. Вона дочка Івана Микитея, що жив неподалік по вулиці Петровського.
Подружжя звело власний дім над дорогою, з фасадом до гори. Мали двох синів. Льоня, напевне, народився в 1949 році. Сергій з 1958-го, він вчився з моєю сестрою в одному класі.
Ганна працювала в колгоспі. Була членом польової ланки, а ще працювала в телятнику і сторожем. Олексій викладав у школі російську мову і літературу. Трохи працював директором школи. Але через зловживання алкогольними напоями його з відповідальної посади усунули.
Я два рази бувала у їхньому будинку. Влітку готувалася до вступних іспитів в університет і деякі питання з граматики не могла зрозуміти. Тож приходила на консультацію до пана вчителя. Він дуже привітно мене зустрічав і незрозуміле легко пояснював. Чомусь запам'яталася чистота й порядок у цьому домі. Вікна прикрашали білі тюлеві гардини. Двері були відчинені й дім наповнювався свіжим повітрям.
Здобувши середню освіту, сини Зеленюків поїхали до Одеси.
Ганна доглядала свого батька, Івана Микитея.
Пригадую, Ганна жалілася моїй мамі, що її чоловік коли входить у затяжні запої то її ображає. А коли не стало Олексія, то жалілася на хвороби, що її враз обсіли. Перенесла тяжку операцію. Думається, тоді Ганнина родичка з Луканівки схилила її продати хату. Обіцяла Ганну доглянути, й інші приємні речі казала.
Все б обійшлося, коли б Ганна мала врівноважену натуру. До того вона мала завищені вимоги до жінок, бо в подальшому ні з ким, де жила, не ладила.
Отож Ганна мала необережність продати хату. Її подальші поневіряння стали повчальним уроком для всіх, хто знав Ганнину сумну історію.
Вона трохи пожила в Луканівці. Щось їй там не сподобалося - подалася до Одеси, до старшого сина. Невдовзі Леонід відбув у тривале плавання. В квартирі, в обмеженому стінами просторі, звичайно, сільській старій жінці вижити тяжко. З невісткою склалися напружені стосунки. Одначе Ганна мала у запасі ще один варіант - переїхати до Сергія. Втриматися у молодшого сина вона теж не змогла. Розказують: Ганна поселилась на вокзалі. Добре, що знайшлася чуйна людина, яка підказала Ганні, як діяти. Вона вернулася до Кривого Озера, де знайшла теплий куток у будинку для престарілих.
Колишні сусідки провідували Ганну. Наші люди також її частенько бачили на ринку - купляла печиво, сало, ковбасу. Коли її співчутливо питали про життя-буття, відповідала: «Не бідую. Комусь постіраю, когось скупаю. За роботу старі мені платят. Та й сама получаю від государства пенсію».
Напевно, сини Ганну провідували. Бо якось до школи на зустріч із однокласниками прибув Сергій Зеленюк. Дата зустрічі однокласників, які зібралися біля школи, збіглася з днем народження моєї сестри. Людмила своїх шкільних друзів запросила до себе додому. Мама тоді перебувала у літній кухні. Сергій рішив її привітати, поговорити з нею, дещо й згадати. Але та зустріч обох засмутила. Мама від Сергія відверталася. Не втрималася, таки щось уїдливе сказала. Потім вона себе картала: «Шкода, не всьо сказала, шо накипіло за його маму».
Хату Зеленюків нові господарі кардинально перебудували.
Під лівою межею видніється стара будівля. Можливо, хатка Лікандра.

20.12.23. Покоління, що господарювало в селі після війни, здебільшого працювало у колгоспі, на ланах і фермах. Але роботу людей почали виконувати машини. Тому діти після школи вже обирали професію вчителя, медика, інженера, економіста, юриста, механізатора. Ще до перейменування вулиці Горького, як один із варіантів для мене була назва «Учительська». Бо тут мешкало і тепер мешкає найбільше вчителів.

Вулиця Горького, буд. № 202

У ХХ ст. тут жив Семен Березянський із дружиною Тетяною. Хата цього подружжя стояла вглибині двору, під правом межею. Господар, якого називали Сімоном, напевне, був комуністом. Він ходив у темному костюмі, а взимку в суконному пальті. Завжди тримав у руці сумку, типу портфеля. Мовчазний, похмурий.
Не дивно, що про нього ходили анекдоти. Один із них:
На Маланки, коли стемніло, дівчата гадали. Підкрадалися до вікон, що світилися, - прислухалися до хатньої розмови. Адже вона стане ключем до майбутньої долі. Та під вікном Березянського дівчата жодного слова не почули. Господар спілкувався з дружиною за допомогою вказівного пальця, кулака і насуплених брів.
Їхній син Федір вчився з моєю мамою в одному класі. Семен дав синові середню освіту. А потім і вищу. До речі, тоді навчання в трьох останніх класах та в інституті було платним.
Федір Семенович викладав у другій середній школі фізику. Як і його батько, був мовчазний, без емоцій, немов робот. Через це школярі учителя не любили. Його дружина Тетяна, теж учителька, була обдарована прекрасною пам'яттю. Школярі її називали Волосиною (мала тонкий високий голос). Прочитавши сторінку тексту, вона переказувала прочитане напам'ять.
Це подружжя збудувало будинок, який поставило під дорогою, на лівій межі. Народило і виростило двох дітей: розумаку Анатолія і кучеряву красуню Наташу. Донька вийшла заміж за одесита. Анатолію не підходив клімат у Кривому. Його батьки продали своє родинне гніздо і перебралися для постійного проживання на південь, під Одесу.

Коментар:
Раиса Черепанова
Знала цю родину вчителів. Працювали разом у 2-й середній школі. Знала і їхніх дітей.

Вулиця Горького, буд. № 206

Місце проживання у минулому Пилипа Павловича Гулька, рідного брата мого діда Тимофія. Пилип побрався з Явдохою. Вона з дому Івана Вовка, який мешкав на території сусіднього колгоспу.
Пилип Павлович зажив слави розсудливого розумного чоловіка. А ще був великодушним. Мій батько одружувався, коли служив у армії надстроково. Чорного парадного костюма він не мав. Скористався дядьковим. У розпал весілля помітили, що Пилип з Явдохою, найпочесніші гості, не з'явилися. Виявилося, що наречений напередодні так часто бував у свого дядька, що його й не запросив на весілля. Та дядько на племінника не сердився. Хіба що трішки.
А про Пилипову жінку базікали різне. Людям запам'ятався отакий негідний вчинок. У Явдохи добре йшли справи з гусами. Хтось із односельців рішив у господині купити гусака для розведення. Та чомусь гарний на вигляд птах на новому місці не топтав гусок. І взагалі поводився дивно. Коли його обстежили, то з гузки витягнули голку.

Під дорогою стояла криниця, яку називали Пилиповою. Вона не кам'яна. Її викопали в 60-х роках. Чи нині з неї беруть воду, того не знаю. Адже всі користуються водогоном.
Пилип охоче допомагав рідним. Так, під час війни разом з моєю бабою Мотроною, чоловік і старші сини якої були на фронті, збудував хату. Моїй мамі допомагав впоратися до сильних морозів із буряками на полі. За допомогу мій батько дядькові Пилипу дав повне відро цукру.
Пилипова родина була багатодітною. Та лише Григорію доля дарувала довге життя. Григорій був вартий двох синів. Закінчив Одеський державний університет, здобувши спеціальність юриста.
З 01.01.1951 по 1968 рік, коли в Кривоозерському районному суді суддею був Погрібний Олексій Якович, Григорій Пилипович працював секретарем судових засідань. З 1980 року як народний засідатель він під час відсутності на робочому місці судді (хвороба, відпустка) щороку виконував його обов'язки. З травня 1986 року по вересень ц.р. працював помічником судді.
Григорій із своєю дружиною Лідією жив душа в душу. Сама вона з багатодітної сім'ї, що проживала в селі Гедеримово Одеської області. Батько її Петро Красілєнко загинув на фронті Другої світової війни. Спеціальність Лідія отримала в Одеському технікумі. Статна, з білим і з тонкими рисами обличчям, хвилястим золотистого кольору волоссям. Завжди привітна, усміхнена, щира. В Кривому Озері очолювала районний відділ статистики.
Подружжя йшло на роботу і з роботи пішки. Протяжність шляху дорівнювала 6 км. Григорій Пилипович під час обідньої перерви приходив до дружини, відділ якої знаходився на четвертому поверсі адміністративного будинку. Подружжя разом обідало. Точніше, з усім відділом статистики.
Мої батьки з якимось дорученням іноді посилали мене до двоюрідного дядька Гриші. Я приходила до нього, звичайно, ввечері. Дядина в цей час варила-смажила в літній кухні, зведеній перед Пилиповою хатою. Ні, таких страв, як котлети, битки, рагу, запечену рибу, по буднях моя мама не готувала.
Сім'я Григорія довго жила разом із батьками у їхній старій хатині. Дивно, але дискомфорту ці інтелігентні люди не відчували. Та двоюрідні брати господаря, зокрема мій батько, почали Григорія вмовляти: постав нову хату; ми тобі допоможемо. І чоловік таки зважився на нелегку справу. Він доживав віку в світлій теплій кімнаті. Його дбайливо доглядала невістка Людмила і син Володимир.
Нині в центрі двору стоїть будинок, збудований Григорієм Пилиповичем.
Володимир отримав від батьків гарні здібності до науки. Закінчив Миколаївський інститут суднобудування. За направленням працював на підприємстві, що на Волзі. Був досить успішним за радянськими мірками. Мав міську квартиру і дачу. Був одружений з коханою Людмилою, яка родом із Калантирки. Подружжя виховувало двох донечок. Але щось там, на Волзі, пішло не так. Зі своєю сім'єю Володимир повернулася в Криве Озеро. Подружжя розірвало шлюб. Володимир займався підприємництвом. Наснагу до життя отримав, коли створив нову сім'ю з Людмилою. Вона народила йому дочку Анастасію.
Хата дядька Пилипа, вшита очеретом, стояла довго. Але влітку 2022 року її повністю розвалили і бульдозером розчистили місце, яке вона займала.

Ця сім'я обпалена війною - загинув син Володимир.

Пилип Павлович Гулько, 1888 - 1975 рр.
Гулько Євгенія Іванівна, 1900 - 1985 рр.
Гулько Григорій Пилипович, 1926 - 2018 рр.
Гулько Лідія Петрівна, 1933 - 1990 рр.

Вулиця Горького, буд. № 208

Колишнє обійстя Гаврила Комишенка. Тут він жив з дружиною Марфою та дітьми.
До речі, Гаврило з Іваном Комишенком у других. Вони родичалися.
Марфа жила з дочками, Параскою і Фенею. Стара хатина стояла вглибині двору ліворуч. І саме над вуличкою, що простягнулася до річки.
Паша вийшла заміж за росіянина Леоніда Болтньова. Поки не мали власної оселі, то жили в Марфи. Теплої пори року Параска, професійна швачка, строчила машинкою на подвір'ї. Маленькою дівчинкою я приходила до неї. Мені подобалось з тітонькою бесідувати. Вона щодня запитувала: скільки мені років. Я відповідала: з половинкою. Далі тітонька уточнювала: скільки саме з половинкою. Я показувала три пальчики.
Неподалік, по вулиці Горького (№ 235), Болтньови спорудили власний будинок.
Феня, мініатюрна вродлива дівчина, побралася з ромом, народила дочку Людмилу. Невдовзі Феня залишилася сама, бо її чоловік відбував покарання. Працювала піонервожатою у школі, що на території місцевого колгоспу. До місця роботи її підвозив на мотоциклі Василь Романович Перевознюк, директор восьмирічної школи (жив на території сусіднього колгоспу). Між ними спалахнула іскра, що розбурхала в серцях кохання. Парі довелося пройти не одне коло пекла. Адже директор школи був партійним і батьком двох дітей. До того ж одруженим із дуже серйозною вчителькою математики Надією Олександрівною. Та кохання перемогло. Пара перебралася в інше село. Закохані звели власне гніздо, народили сина.
У старій бабусиній хаті, з піччю, що займала пів кімнати, жив онук Святослав (син Параскеви) зі своєю сім'єю: дружиною Лідією і синочком. У подружжя знайшовся другий син і вони перейшли у новий світлий будинок. Він стоїть за високим парканом, під лівою межею.
Фасад нового будинку звернутий до другого будинку, що в цьому дворі. В ньому доживала віку стара Марфа.

23.12.23. Між обійстям Марфи Комишенко і сусідським, Сидоренків, пролягає вуличка, що веде до річки. Це місце по вулиці Горького нашої місцини найнижче. З цієї причини сюди збігає багато води. Бурхливі потоки несуть з гори та пустиря, що навпроти, жовтий пісок. Цей пісок вкрив болотисте дно Кодими. Отож мешканці мали чудовий пляж. Спекотними днями вулиця гуділа від дитячих голосів. Хлопчики і дівчатка заривалися в пісок не лише на березі та вуличці. Дехто лежав, вистромивши голови з піску, аж під проїжджою частиною дороги.

Вулиця Горького, буд. № 210

Колишнє обійстя Прокопа Сидоренка. Стара хата стоїть вглибині двору під лівою межею.
Подружжя виростило двох синів: Івана і Пантелея. Треба сказати, що чоловіки цієї родини вродливі, мов ангели. Вони з розвиненими торсами та кучерявим волоссям.
Іван, старший син, відділився від батьків. Осів зі своєю родиною у власному будинку.
Пантелей одружився з донькою Павла Гусаченка - Феодосією.
До речі, родич Гусаченків - Борис займався складанням генеалогічного Древа.
На батьківському подвір'ї Пантелей збудував власний будинок: при дорозі під правою межею. Фасадна повздовжня стіна цієї хати спрямована у бік батьківської. Подвір'я нові господарі засадили виноградом, щоб мати і затінок спекотного літа, і сировину для вина. (Прокопові сини полюбляли алкогольні напої.)
Пантелей працював водієм у колгоспі. Його дружина Феодосія (Феня), крупна вродлива жінка, працювала у сільській крамниці. Подружжя привело у світ сина і доньку. Валя постійно перебувала у спеціальному закладі для інвалідів дитинства. Коли померла, то мати поховала тіло спочилої на кладовищі, що поблизу церкви св. Параскеви. Микола вчився на стоматолога. Наразі в хаті сама Феня. Стара, хвора, одинока жінка. Її провідувала соціальна працівниця. Але під час війни ця служба працювала нерегулярно. Микола забрав матір до себе, в Одесу.

Сидоренко Прокопій Петрович, 1909 - 1985 рр.
Сидоренко Пантелей Прокопович, 1934 - 2000 рр.

24.12.23. Вже описала господарів та будівлі Пилипового кутка. З другого боку дороги пустир, рельєф якого має крутий підйом зі спрямуванням до вулиці Петровського. Лише весною тут зеленіють рослини. Бо з приходом літа листочки жовтіють, а стебла стають жорсткими і колючими.
На початку цього століття частина пагорба преобразилася. У його підніжжя з'явилися спортивна площадка для гри у баскетбол, а ще батут, боксерський мішок (груша), майданчик для маленьких. Треба дякувати за благоустрій Сергію Зеленюку, який вклав у корисну справу кошти, і трудам Анатолія Капралова.
Між горою і цим пагорбом проходить вулиця Петровського.
Ми вже стояли коло обійстя Лікандра. Принагідно скажу, такого імені я не знайшла у словнику «Власні імена людей». У розділі застарілих та рідкісних імен знайшла близьке за звучанням чоловіче ім'я Леандр. Можливо, в документах чоловіка таким і значилося його ім'я. А люди спростили його вимову до «Лікандр».
І таке. Старі люди, що жили по вулиці Петровського, воду брали з криниць по вулиці Горького. Тобто доводилося і спускатися, і підніматися з повними відрами. У другій половині ХХ ст. господарі домовилися і спорудили по своїй вулиці криницю. Її викопали посередині, під обійстям Шлапаків. Отак я й назвала цей куток

Вулиця Петровського, буд. № 13 - 15

Із Лікандром Зеленюком сусідувала Килина Остапчук (Остапчучка). Її хата відносно дороги стояла в глибині двору, під межею. Вікна і двері були повернуті на захід. У кінці городу майоріли цілинні землі, що губилися на крутій горі. Влітку там припинали телят, кіз, бичків, а взимку, коли випадав сніг, діти спускалися на санчатах.

Килина зі своїми родичами підтримувала добрі стосунки. Так, коли провідувала Оксану і Лушу Закатову, що жили на горі, то несла їм, як подарунок,  воду.
Разом із чоловіком Василем вона виховувала трьох дітей: Василя (1937), Валю (1941) і Гриця (1943).
З настанням війни ця сім'я зовсім зубожіла. Одного разу господар (йому було за 30 років), пробрався до німців, які отаборилися на горі, й хотів поцупити мило. Німці його спіймали і розстріляли.
Килинині діти повиростали й почали покидати матір, хату, Криве Озеро. Врешті-решт Валя зупинилася в Чернівцях, де працювала на підприємстві легкої промисловості ткалею. Василь поїхав на заробітки до Москви, а зупинився в Орєхово-Зуєві.
Наймолодший Григорій працював у колгоспі механізатором. Він одружився і привів у материну хату Ганну, 1944 р.н. Її кликали Ганя. Вона з селянської хати Ісака Трубаченка, що стояла у долині неподалік восьмирічної школи, на території сусіднього колгоспу.
У 1966 році подружжя збагатилося донечкою. Ім'ям Любов її нарекла Наталка, Килинина родичка з Калантирки.
Молода сім'я разом із Килиною збудували хату, що вікнами дивилася на стару хатину. Нову поставили ближче до дороги під правою межею. Ганна мазала стіни і стелю, стоячи на козлах і поглядала на донечку, яка гукала в колисці.
У 1967 році Василь таки вговорив Гриця приїхати на заробітки до м. Орєхово-Зуєво Московської області. Обіцяв братові допомогти влаштуватися на роботу з пристойним заробітком.
Гриць поїхав. Казав дружині, що присилатиме гроші. А коли повернеться, то вони житимуть без зайвих клопотів. Але так не сталося. Грошей він надсилав дуже мало і не щомісяця. Коли сам приїхав, то тримався відчужено. Сказав дружині, що з нею хоче розлучитися.
Він ще кілька разів приїжджав. Ні колишньої дружини, ні своєї донечки не замічав. Килина теж поводилася так, ніби то їх не бачила. Хвалилася сусідкам: «Мій Гриша зайшов собі грамотну, городську».
Неприязна поведінка колишньої свекрухи, обопільні сварки, підштовхнули Ганну прорубати другий вихід із хати.
Свій приїзд до Кривого Озера із сім'єю Гриць добре спланував. Так, привіз із собою намет, який розклав на траві за городом. Аякже. Грамотна дружина гидувала жити в старій хаті.
Любу, яка підросла, вразили наїдки, які батькова нова сім'я привезла з собою. А ще вона хотіла зі своєю сестричкою гратися. Отож прибігла з подругою до малої.
Батькова сім'я сиділа за столом. Чомусь Любі кинулася в очі варена і дуже смачна ковбаса. Мати їй таку не купляла. Гриць сказав дітям, що прибігли: «Ви йдіть. Прийдете коли Лєночка покушаєт». Лише тоді до Люби дійшло: батько її не любить. Вона для нього чужа і йому не потрібна. Бо у нього є Лєночка, люба донечка.
Минуло чотири десятиліття, а біль у Любиному серці не минув. Коли згадає ті миттєвості, то сердечна рана відкривається і кровоточить.
У вересні 1970 р. я працювала з Ганною на полі. Ми збирали помідори. Треба сказати, після канікул я не могла повернутися в Одесу на навчання через якусь інфекційну хворобу. Отримала лист такого змісту: так як навчання після школи зараховується у трудовий стаж, то до виклику працюйте за місцем проживання. Отож довелося разом із жінками з городньої бригади трудитися на полі. Працювала я в парі з Хівроною Бондаренко. Ця тиха скромна жінка виявилася дуже балакучою. Монотонним голосом вона не переставала жалітися на свою долю. Мою ж увагу заполонила Ганя Остапчук. Вона жартувала, сміялася. Мене неймовірно вразило Ганнине обличчя. Шкіра його чисто-біла з чудовим рожевим відтінком.
Якщо я, дівчина, задивлялася на красуню, то Митя Звірянський із с. Янішовка Любашівського району, думаю, зовсім втратив голову від Ганни.
Вони одружилися в 1972 році. Чоловік забрав дружину з її донькою до себе. Через два роки в них народився хлопчик, якого назвали Віктором.
У свою оселю в Кривому Озері Ганна пустила сім'ю Миколи Франка. Він і охороняв цей дім і підтримував його в належному стані.
Тим часом Килина зимувала у своїх дітей. Спершу мандрувала до Росії, де жила у синів. Потім її маршрут змінився - стала добиратися до Чернівців. Коли їздити стало несила, то продала своїй колишній невістці Ганні свою частку на спільному обійсті та половину будинку. Щоправда, сусіди дивувалися, а дехто страмив Килину за те, що взяла гроші від жінки, що народила їй онуку.
У 1981 році Ганна, після смерті чоловіка, із своїми дітьми повернулася до рідного села, в хату, яку вона збудувала.
У 1986 році Килина померла. Вона знайшла спокій на цвинтарі в Чернівцях.
А для Ганни наступила пора одружувати своїх дітей. Вона раділа, коли народжувалися внуки.
Ганна спочила в Бозі в 2010 році.

Коментарі:
Люба Сокуренко
Величезне Вам дякую, будьте і Ви здорові і щоб писалося вам під мирним небом ще більше!

Раиса Черепанова
Як легко читається. Дякую

Вулиця Петровського, буд. № 17

Будинок збудували Стеценки - Григорій Іванович із Валентиною Андріївною (в дівоцтві Торська). Спершу пара жила, припускаю, у Моті, матері Григорія. Адже її хата неподалік.
Новий будинок, що на високому фундаменті, видно здалека. Але молоді господарі в гарній оселі щастя не зазнали. Чоловік почав зловживати хмільними напоями.
Григорій Іванович викладав у СШ № 2 фізику і математику. Він з моєю мамою однокласники. Тож я наслухалася про блискучі здібності, щедрість і доброту свого педагога. Мама розказувала: «Коли писали контрольну, то Гриша перший виконував завдання і давав нетямущим списати. Дочко, не жалій, хай у тебе списують. Колись згадають добрим словом». Дивно, через роки Таня Кизима, моя однокласниця, таке видала: «Ти завжди давала на контрольній списати і поступила в інститут. А Любка Гриневич, жадіна, не давала. І у вуз вона не поступила». Який між цими діями зв'язок?

На фотографії увічнено сьомий клас 30-40 рр. ХХ ст. СШ № 2. Григорій Стеценко стоїть четверним (зліва) в останньому ряду. Моя мама в третьому, четверта справа. 

Валя Торська приїхала до Кривого з Кінецьполя. Спершу працювала в крамниці, що в районі моста. На струнку вродливу продавщицю задивлялись старшокласники. Вона ж вийшла заміж за вчителя фізики Григорія Івановича. У пари знайшлася Тетянка.
Після розлучення з чоловіком сильна вольова Валентина склала іспити і поступила до Первомайського медичного училища. Там отримала спеціальність медичної сестри. У Первомайську вона наймала кімнату. Її увагу привернула пічка, яка разом із грубою розділяла кімнату навпіл. Валентина виміряла всі стіни цієї будови й дані записала. Вона їх використала, коли ставила пічку в своїй хаті. Вміння зводити печі стало для неї другою спеціальністю.
Валентина Андріївна працювала в Кривоозерській районній лікарні, а саме медичною сестрою у пологовому відділенні.
Вона викупила у колишнього чоловіка його частину будинку й зажила в ньому сама.
Моя матуся казала: на нашій вулиці й прилеглих немає такої хати, в яку би не заходила Валя. Всім вона допомагала як медик. Пригадую, в грудні 1975 року від вакцини проти віспи у мого синочка вночі піднялася висока температура. Електрики тієї ночі чомусь не було. Мені стало страшно від думки, що я можу втратити свою крихітку. Серед ночі я побігла до Валентини. Стукала у вікна, гупала кулаком у двері. Валя накинула на нічну сорочку халат, хустку і пальто. Вона побігла зі мною до хворого. Зробила йому якусь ін'єкцію. Жар спав і дитина заснула.
Та люди чомусь сторонилися Валентини. Вона ще двічі виходила заміж, але чоловіки її покидали. Хоча, треба сказати, була неледачою, чепурною, вміла смачно спекти і зварити.
Валя забрала до себе маму з тіткою і їх доглядала. Доглядала вона й свою онуку, коли Тетянка вчилася в інституті. Пізніше Тетяна рішила забрати до себе матір. Валя швидко продала будинок, зведений разом із Григорієм.
Нарешті вона осіла в родині, яку їй самій чомусь не вдавалося створити. Та невдовзі Валя повернулася. Люди, що купили її хату, пішли назустріч бідоласі - повернули добро за таку ж суму.
Одного разу Валентина прийшла до нас у якійсь справі. Її руки були чорні від горіхів, які очищала від шкаралупи, та поколені шипшиною. Жінка зі сльозами розказала мені про своє життя-буття у доччиній сім'ї.
Валентина жила в маленькій хатинці, що над дорогою. Раніше тут мешкала її мати, Ніна Торська, і тітка. Тут жила Валя до відходу у вічність.
Сусідка згадувала: Валя просила її замикати щовечора в хатині на висячий замок. Пояснювала свою дивну просьбу тим, що замок для бандитів стане сигналом: у хаті нікого нема.
Коли Валентині зовсім відмовили ноги, то вона пустила в будинок подружжя з малими дітьми. Ці люди доглядали немічну за право володіння й отримання її нерухомого майна.
Коли я приїжджала в Криве, то провідувала Валентину Андріївну. Просто не могла забути, як вона зимової ночі бігла спасати мою дитину. У свій поважний вік - 81 рік, Валентина мала світлий розум. Згадувала сусідів, яким допомагала, тих, кому давала свою кров, якщо підходила для вливання. Ні, не нарікала на забудькуватість і невдячність односельців. Хоча про це не важко було здогадатись. Адже її провідували лише сусідка Валентина, Марія Марченко - двоюрідна сестра першого чоловіка, та Іван Степанович, небайдужий чоловік.
Якось я прийшла до неї спекотного вересневого дня. Валя сиділа на ліжку оголена. Мокрою ганчіркою вона обтирала тіло. Потім почала натягувати на себе затісну кримпленову сукню. На питання, де її нічна сорочка, сказала: нема.
У такому ж стані Валентину заставала Марія Марченко. Розказувала мені: «Я занесла їй легку сорочку, шоб не страмилася».
Догодити Валентині, у минулому ідеальній господарці, молоді опікуни, звичайно, не могли. Валя жалілася на них по стаціонарному телефону, зокрема моїм родичам Марії Отінко і Галині Гнидюк. Молода господиня не витримала оцих довгих розмов. Увірвалася в кімнату й вирвала зі стіни провід телефону. А потім до Валі прийшов громадський захисник - Іван Степанович. Чоловік зателефонував за номером 102... У Валі знову з'явилася можливість жалітися.
Дехто радив їй зателефонувати Суханову, який веде телепередачу «Говорить вся країна». Але Валентині вистачило здорового глузду не ув'язуватися в цей шоу-проект. Вона усвідомлювала: через невиліковну хворобу приречена. Тож повинна терпіти й нічого не міняти в житті.
Хоронили Валентину опікуни.
Моя родина згадувала Валентину Андріївну добрим словом. Ми вдячні їй за чуйність і швидку медичну допомогу.

Стеценко Валентина Андріївна, 1938 - 2020 рр.
Торська Ніна Петрівна, 1914 - 1997 рр.

Света Птичкина
У тітки була шизофренія, яку ми приховували!

Вулиця Петровського, буд. № 19

Стара хата тильною стіною повернута до будинку Григорія Стеценка.
На цьому обійсті колись жили Залужні. Після - Феня, в дівоцтві Комишенко, з чоловіком ромом і дочкою Людмилою. Після них тут осіла молода пара - Зеленюки. Василь Зеленюк працював у колгоспі водієм вантажної машини. Його дружина Валентина Іванівна з с. Берізки. Працювала медичною сестрою в районній лікарні.
З Василевою сестрою - Світланою, ми однолітки. А з її братом я не перекинулася й словом. Бо так сталося. Нас роз'єднувала і відстань, і роки, і різні вподобання. Хіба що скажу: коли Василь парубкував, то був худорлявим, вищий середнього росту. Його дружина, білява і пухкенька, трималася незалежно, впевнено.
Подружжя народило синочка, ровесника мого сина. За ініціативою Ліди Болтньової ми зі своїми синочками пішли до Валі. Переслідували мету - сфотографувати дітей. В її хаті було тепло й затишно. Малюк ходив у манежі й агукав до матері. Ми з Лідою впустили до нього своїх діток і разом сфотографували. Отакий приємний спомин.

Хіба могли ми, молоді й завзяті, знати, що ця родина зазнає багато горя? Та ще й якого! Валентина багато років тяжко хворіла. Була прикута до ліжку.
Хай Господь оберігає цю сім'ю.

Вулиця Петровського, буд. № 23 - 25

Найстарші власники цієї господи й обійстя - Микита Йосипович Микитей з дружиною Пелагеєю Олексіївною. В селі жінку звали з повагою Палажкою, а вдома тепло й ніжно - Поля.
Вона вийшла з сім'ї Євичів, Олексія з Євдокією. Їхня хата знаходилася на території сучасної загальноосвітньої школи № 2. Коли шкільне господарство розширилося, то якимось чином селянські хати, що перебували неподалік, ставали власністю держави. Я добре пам'ятаю дві будівлі, вкритих очеретом. Вони стояли осторонь дороги, в глибині двору. Фасад цих хат був спрямований на південь. В кожній по дві кімнати, які розділяв коридорчик. Кімнати затишні, теплі, просторі. У 60-х роках їх використовували як класи для початкової школи. Саме тут моя перша вчителька Поліна Григорівна повідомила про політ у космос Юрія Гагаріна. Виходить, що одна із будівель у минулому належала родині Олексія Євича.
Поля навчалася в гімназії. Але через якісь незворотні обставини її не закінчила. Розумну дівчину вподобав син Йосипа Микитея, що встиг заявити про себе, як активного в громадському житті чоловіка.
У 20-х роках, ще до одруження Микити, його батьки почала будувати хату. Вона й досі є. Стоїть вглибині двору, з причілком до дороги і вікнами на захід сонця.
У 1932 році в Микити і Пелагеї народилася Мотя, а в 1935 році Ганна. То були неспокійні, а бувало й трагічні часи. В селі створювалися колективні сільськогосподарські господарства. Микита, що мав організаторські здібності, очолив одне з них. Та невдовзі чоловіка відірвали від справи життя - працювати біля землі. Його відправили на північ, на фронт до Фінляндії. А коли почалася ВВВ, то перекинули на південь, в Бесарабію.
Та Микиту Бог милував - повернувся з фронту без серйозних поранень. Колгоспи тим часом укрупнювалися. Микиту Йосиповича, як надійну, чесну людину і фронтовика, призначили на відповідальну посаду комірником. Цей чоловік чомусь запам'ятався мені у рудому довгому пальті й хутряній шапці. Адже селяни носили тоді куфайки й ватяні шапки-вушанки. В пальтах, незручних під час роботи, ходили начальники, колгоспна адміністрація.
У Микитеєвому домі витав дух поваги до книжки і знань. Мотя закінчила Первомайське педагогічне училище. За направленням працювала учителем молодших класів у Ширяєвському районі Одеської області. Там знайшла свою долю - Михайла Кузьмича Сокуренка.
Ганна закінчила Одеський педагогічний інститут, отримавши спеціальність учителя української мови і літератури. Разом із чоловіком Дмитром Карповичем Назаренком за направленням поїхала працювати на Донбас.
Та рідні місця, батьківська садиба невмолимо кликали Мотю і Ганну до себе.
Першою повернулася Ганна зі своєю сім'єю.
Ганна Микитівна викладала в ЗСШ № 2 українську мову й літературу, зокрема в моєму класі. У моїй пам'яті досі живе образ молодої, стрункої білявої пані вчительки. Була не криклива, скромна.
Дмитро Карпович працював у районному управлінні. Його згадують, як дуже балакучого. Звичайно, дружина вчителька не могла постійно задовольняти його потребу в комунікації - то готувалася до уроків, то перевіряла учнівські зошити. Але чоловіка не бентежила постійна зайнятість дружини. Він із тещою, Пелагеєю Олексіївною, чудово проводив дозвілля. Старенька із задоволенням слухала теревені любого зятя.
Назаренки обжилися будинком, який звели з червоної цегли. Його спорудили ближче до дороги, під правою межею, з фасадом на південь.
Подружжя виховувало сина Володимира і дочку Людмилу.
Згодом сім'я продала в Кривому будинок, бо осіла в Одесі.
Ліворуч на широкому Микитовому подвір'ї стоїть білий будинок. Його спорудила сім'я старшої дочки Моті, за чоловіком Сокуренко. Пара дала життя сину і дочці: Юрію і Тетянці.
Юрій отримав у Одесі вищу освіту. За спеціальністю був агрономом. Влаштувався в Кривому на роботу й виношував амбітні плани. Одружився з Любою Остапчук, коханою дівчиною, що жила по сусідстві. На жаль, вік чоловіка через важку хворобу обірвався зарано, на 54 році. Могила Юрія Михайловича на цвинтарі в місті Первомайськ Миколаївської області.
До речі, родинна гілка Юрія Сокуренка в розквіті й зелена - в нашому селі мешкає його син Олександр і внучка Ангеліна. Кажуть, син викапаний батько.
Мотя з Ганною і в поважному віці зберігають ясний розум і пам'ять. Тетяна піклується про матір, яку забрала до себе, в Одесу. Не обділена увагою дітей також Ганна.
Нащадки Микити Микитея довели любов до предків, громади і землі, з якої вийшли в широкий світ. А це багато важить. З ними приємно і спілкуватися, і розказувати про них.
Добавлю. Микита мав рідного брата Івана. Той жив близько, у провулку, що вів на гору. Іван дав життя двом дочкам (відомим на зараз) - Євгенії та Ганні. Дівчата, коли повиходили заміж, осіли неподалік. Про Ганну, яка одружилася з Олексієм Зеленюком, сином Лікандра, я вже писала.

Микитей Микита Йосипович, 1905 - 1968 рр.
Микитей Пелагея Олексіївна, 1903 - 1991 рр.
Сокуренко Михайло Кузьмич, 1933 - 2004 рр.

Вулиця Петровського, буд. № ?

Обійстя Олекси Михайловича Байди із дружиною Вірою знаходилося на місці злиття згаданої вище вулички з вулицею Петровського.
Їхня хата стояла повздовж провулку, що завертає вгору, із вікнами, звернутими на захід. Город з усіх боків обступали колючі кущі та дикі дерева. Байди не мали сусідів, з якими би межувало їхнє обійстя.
Господар був крупним чоловіком із рябим і засмаглим до чорноти обличчям.
Віра йому до пари - дорідна жінка. Вона часто відвідувала богослужіння в церкві Параскеви П'ятниці. Пекла проскури, співала на криласі. Народила чотирьох дівчат: Марію, Анастасію, Лідію, Тетяну. Моя ровесниця і однокласниця - Ліда. 

Дочки покинули батьківський дім, знайшли свою долю в інших місцях.

Байда Олексій Михайлович, 1920 - 1997 рр.
Байда Віра Федорівна, 1923 - 2009 рр.

26.12.23. У цьому місці від вулиці Петровського вгору відходила вуличка. Мої спомини про цю місцину, на жаль, не чіткі. Тут жив із родиною Іван Микитей, якого вже згадувала. Також Ганна Іллівна Скопенко. Вона рідна сестра Андрія Стеценка, прадіда мого сина. Після Ганни у дворі господарював її син Володимир. Чоловік продав батьківщину родині, що прибула із Західної України. З їхньою дочкою Людмилою живе мій двоюрідний брат Олег Дмитрович Гулько.
У цьому районі жили Русови (білоруси?). Моя мама працювала в одній ланці з Марією Русовою. Матуся дивувалася: «Маруська завжди весела, заливається сміхом». А ще за нагоди мама повторювала її мудрість: «Була б охота, знайдеться робота». Русова мала довгий вік, ходила до церкви.
Пригадую стару Фросину з Галею (їхня хатка над кручею); Кушельову Ніну (працювала з моєю мамою в одній ланці); родину Миколи Михайловича Маляренка.
Місця в цьому районі унікальні. Відносно вулиці Горького розташовані на узгір'ї. Також згори донизу пролягла глибока круча. В ній наші пращурі добували для будівництва житла червону глини. На стрімких стінах кручі селилися пташки, яких ми називали юрликами. Вони схожі на ластівок, але менші й більш верткі. Юрлики будували собі гнізда у глині й страшенно галасували. На цій горі пасли траву корови, бички, кози.
Над кручею пролягала дорога до свинарника і хатини, в якій розводили шовкопрядів. Дорогою користувалися як люди, що жили на горі (Закатов та інші), так і водії гужового транспорту і машин. Далі виїжджали на поля колгоспу. Ця місцина  заселена. Але з її мешканцями я не маю зв'язку.

Вулиця Петровського, буд. № 4

З одного боку, справа, це обійстя оперізувала нічийна земля, пустир. У хатині, вікна якої дивились на дорогу, жив Олексій Ігнатійович Шлапак із Явдохою Василівною. Він прийшов до неї, як кажуть, у прийми. Але мав також ділянку біля Кодими, яку під город виділив йому батько. Цю ділянку обробляло кілька поколінь Олексієвого роду.
Його син Іван одружився з Поліною, яка з дому Микити Малтасара. Його родина жила на території колгоспу «Росія». У молодого подружжя знайшлося троє дітей: Людмила, Валентина, Василь.
Людмила Шлапак (Люся) моя ровесниця. Її батько наклав на себе руки, коли вона вчилася у восьмилітній школі. Дівчинка ходила вкрай засмучена. Я співчувала її горю.

Мати, Поліна Шлапак, працювала на колгоспних ланах.

Вдова виховувала трьох неповнолітніх дітей. А ще самотужки збудувала будинок. Поставила його до пустиря тильною повздовжньою стіною. Вкрила шифером.
А моя однокласниця Люся щаслива мати і бабуся. Має двох дочок і п'ятеро онуків. Людмила живе коло меншої дочки, Наташі.
У Валентини, яка заміжня за Михайлом Алєксєєвим, два сини. У Алєксєєвих шестеро онуків: чотири хлопчики і дві дівчинки.

Вулиця Петровського, буд. № 6

Із Шлапаками сусідив Іван Стеценко з дружиною Мотроною (Мотя). З їхньої хати вийшли сини Григорій та Петро.
До речі, глава сім'ї Іван був рідним братом Танасія Стеценка.
Іванова хата, як і Шлапакова, стояла в центрі двору, вікнами до дороги. У батьківському домі залишився Петро з дружиною Катериною. Вона з дому Якова Білецького, рідна сестра Віри, що побралася з Михайлом Комишенком.
У подружжя Стеценків народилася дочка Ліда.
Петро працював у колгоспі комірником. Чоловік полюбляв міцні напої. Можливо, ця вада і звела його з Григорієм Гульком, моїм дядьком.
Іван збудував будинок в кінці городу, що по вулиці Горького. Його сім'я перейшла в новий будинок.
А стара матір, Мотя, перебралася на батьківщину, що біля колгоспного Будинку культури. Біля неї доживав свого віку хворий син Григорій.
Родина Петра згодом продала обидва обійстя й перебралася туди, де доживала віку мати.

Вулиця Петровського, буд. № 8

З Іваном Стеценком сусідив Федір Маркович Стеценко (1909 р.н.) зі своєю Марією (1912 р.н.). За сільською непоштивою звичкою господарку кликали «Манька Федькова».
До речі, Стеценки, Іван з Федором, що сусідили, не родичі. Просто однофамільці.
Хата Стеценків дуже стара. Їй понад 150 років. У ній жив ще Маріїн батько Григорій Скопенко. Стоїть хата серед рівного подвір'я. Три вікна на фасадній стіні дивляться на вулицю і гору, обриси якої визирають за кронами дерев.
У 1941 році Федора Марковича держава мобілізувала. Але в бою він потрапив у полон до німців. Якимось чином повернувся додому. У 1942 році Марія народила йому хлопчика, якого назвали Григорієм. У 1944 році господаря знову відправили на фронт. Під вогнем він вижив. У 1948 році в сім'ї знайшлася найменше дитина, якій дали батькове ім'я. А загалом подружжя народило шестеро дітей.
Марія працювала в польовій бригаді. Була високого росту і худорлява. А ще сильна і роботяща. Довго тримала корову. Жінка мала довгий вік - прожила 93 роки.
Гриша осів у Запоріжжі, де і помер. А Федя, молодший, залишився в батьковій хаті. Він перепоховав братові останки - доправив їх на місцеве кладовище.
У Федора гармонійна постава, приємний вираз обличчя. Неквапливий, мудрий. Одружився з Галиною, роботящою й енергійною дівчиною. Вона працювала і кінотехніком, і майстром із пошиття жіночого одягу в Кривоозерському профтехучилищі. А ще у Галини є хобі - вона кохається в квітах.
Зі своєю родиною Федір живе у власному будинку, що неподалік батьківського. Федір дбайливо доглядає батьківську хату. Вшив її очеретом, що для нашого часу не характерно. Не продає її, хоча трапляються купці. Господар використовує материну хату для господарських потреб.
Скажу, порівняно з іншими будівлями, що в минулому служили родинам житлом, вона в найкращому стані. При цьому не зазнала кардинальних змін. Так, вкрита очеретом, а стіни глиняні.
Ця хатина могла б стати етнографічним музеєм. Але під час війни людям не до створення культурного закладу.

30.12.23. Далі за обійстям Марії Стеценко стояли колгоспні комори, де зберігали збіжжя, привезене з польового гарману.
Через дорогу, що сходила вниз до вулиці Горького, влітку працював дитячий садочок. Він перебував на колгоспному кошторисі. Його називали яслами, яселками.
А до цього в хатині жили молоді спеціалісти, яких після закінчення навчання присилали для працевлаштування до колгоспу та набуття ними досвіду. Так сталося з моєю дядиною Оленою Омелянівною, яка здобула професійну освіту в Балтському технікумі.
Пригадую білу довгу будівлю. В одній кімнаті стояли ліжечка, в другій довгий стіл. У мене про цей дитячий заклад найкращі спогади. Треба сказати, що я там перебувала під час шкільних канікул завдячуючи молодшій сестрі. Вона до того прив'язалася до своїх рідних, що без них невтішно плакала. Керівництво колгоспу зважило на просьбу мого батька: щоб у садочку була й 8-9-річна дівчинка. Серед малечі я почувалась прекрасно. Гралася з ними, доглядала їх. Виховательки (точніше бабусі-куховарки) були задоволені такою помічницею. А що вже казати про мою сестричку. І батьки були задоволені. Вони не мчали після роботи (не нормованої) забирати дитину. Старша донька її вранці приводила, увечері з нею поверталась додому. У садочку годували щойно приготовленими стравами. Припускаю, що колгоспники за перебування дитини в такому закладі не платили.

Коментарі:
Lyudmyla Berezyanska
Дякую щиро за висвітлення таких моментів, які і для мене хвилюючі. Я добре пам'ятаю ті яселка!!! А спогади найкращі, особливо про бабку Онисю, яка там працювала.

Людмила Гулько
Садочок був в кінці нашого городу, вул. Петровського, 8 А. Мої батьки побудували хату на цьому пустирі на початку 70 років. Виховали 5 дітей. Добре пам'ятаю цю хатину із садочком. Хоча на той час це була лише стара хата. Мої батьки були прості люди. Мама Брагар Оксана, яку називали Сеня, була добра щира жінка з нелегкою долею. Вона завжди допомагала всім сусідам. Покидала всі свої справи аби в першу чергу допомогти іншим. Маму завжди односельці згадують з теплотою, вдячністю та повагою. Моєї мами не стало 24 вересня 1994 року.

31.12.23. Мої любі. Збігає по краплині день, а з ним відходить старий рік. Через кілька годин ефір задзвенить привітаннями: З Новим роком!
Дякую всім, хто читав мої краєзнавчі дописи. Лайками, коментарями, зауваженнями і доповненнями ви мене надихали. Значить, тема «Пізнай історію рідного краю» затребувана. Скажу, працюю над нею вже кілька років, написала кілька нарисів. Серед них «Криве Озеро 55100. Історія зі спогадами» та «Криве Озеро Друге як військове поселення». Ці речі вже махають крилами, хочуть вилетіти з мого комп'ютера.
Так що роботи вистачить і в Новому році.
Дай, Боже, Україні миру, а нам - здоров'я і звитяги у добрих справах.
З Новим 2024 роком!

Коментарі:
Lyudmyla Berezyanska
Навзаєм!!!

Lyudmyla Berezyanska
Кожного дня чекаємо з нетерпінням на нову публікацію. Нехай Вам завжди легко пишеться. А ми із задоволенням будемо читати.

Раиса Черепанова
З Новим роком!

Тома Фадєєва
З наступаючим Новим роком! 2024. Миру. Щастя. Спокою. Кохання. Здоров'я. Віри. Надії. Мирного неба.

Lyudmyla Berezyanska
Я Вам, Лідіє Пилипівно, щиро дякую за те, що Ви написали за наших односельців. Дуже дякую і за те, що згадали наш рід з діда прадіда. Мені на душі дуже приємно і радісно. За що Вам дуже дякую!!!

Маланчина криниця

Вулиця Горького, буд. № 214

У минулому місце проживання Анастасії Онуфріївни, в дівоцтві Бондаренко, з дочкою Марією. Нагадаю, хата другої Анастасіїної дочки - Марфи, яку взяв Гаврило Комишенко, стоїть через одну, за Сидоренками. Анастасіїн рідний брат - Григорій Онуфрійович Бондаренко, побрався з Февронією, дочкою Наума Бойченка.
З Марією одружився Семен Капралов. Сам він росіянин, круглий сирота. Під час служби в радянській армії дружив з Григорієм Пилиповичем Гульком, моїм двоюрідним дядьком. З ним прибув до Кривого Озера. Припускаю, що парубок до одруження жив у Пилипа, за дві хати від Анастасії Онуфріївни. Молодята жили з нею в одній хаті. Народили двох дітей, Надійку і Анатолія. Я вчилася в одній школі з ними. Старша Надійка, напевно, з 1949 року. Її матір померла рано, через менінгіт. Тоді Надійка вчилася в початковій школі.
Семен зійшовся з Соньою, яку називали старою дівкою. Вона доглядала чоловікових дітей.
Середню школу Надійка закінчила із золотою медаллю. Без вступних екзаменів її прийняли до Одеського технікуму, де вчили майбутніх працівників з обслуговування підйомно-транспортних машин.
У зрілому віці Семен Капралов для проживання придбав обійстя Івана Ігнатовича Шлапака. А своє, колишнє, залишив Анатолію.
Після технікуму Надія постійно жила в Києві, де працювала в «Ощадбанку». У цьому місті Надія знайшла свою долю. Була щаслива у шлюбі з Іваном, з дітьми та онуками.
На батьківщині порядкував Анатолій із своєю сім'єю: дружиною Валентиною, сином і дочкою. Він спокійний, розважливий. Ремонтував старі будівлі й побудував власне гніздо. У підніжжі пустиря спорудив дитячий спортивний майданчик.
Але всі ті справи в минулому. Бо пішла в кращі світи господарка великої садиби, Валентина, а господар - Анатолій, тяжко хворіє.

Вулиця Горького буд. № 216

Із Семеном Капраловим сусідили Франки, Григорій із Ольгою.
Франкова хата фасадною стіною була звернута на захід. Але нові господарі кардинально змінили її планування, додавши кілька кімнат. Тепер великі вікна із входом дивляться на дорогу, тобто на південь.
Григорій працював у ветеринарній лікарні. Напевно, виконував різні роботи. Ольга вийшла з воцерковленої сім'ї Лозовських, що жили на території сусіднього колгоспу села. Дівчина і після одруження брала активну участь у житті храму Параскеви П'ятниці, була півчою. Моя мама користувалася нагодою - ходила до пані Олі з метою переписати колядки. Цей учнівський зошит з колядками і щедрівками досі зберігається в нашій хаті.
У подружжя знайшлося троє дітей. Їхні імена: Євгенія, Микола, Ніла. Вони значилися серед кращих учнів нашої школи.
Женя і Микола зі своїми сім'ями мешкають у центрі Кривого. Ніла проживає у місті. Женя працювала у районній лікарні медичною сестрою. Свою батьківщину (наголос на першому складі) діти продали.

Вулиця Горького, буд. № 222

Коли рухаєшся в бік мосту, то прикінцеві будинки справа об'єднані високим капітальним парканом. Але не забути убогих людських осель, що донедавна визирали тут з диких заростів. А ще ця місцина не зовсім вдала для ведення сільського господарства. Адже від дороги до річки пролягає вузька смужка землі. Весною вода її затоплювала. Бувало підходила аж до хат.
У другій половині ХХ ст. тут знаходилося п'ять обійсть. Відповідно п'ять будинків, що належали різним родинам. Я знала цих людей, спілкувалася з ними. 60-50 років тому господарі були повнокровними і активними. Всі вони працювали на підприємствах. А вдома виховували дітей, доглядали старих батьків, поралися на городі та коло худоби.

Перша хата. За Франками жили Бойки: Володимир Афанасійович, Ганна Петрівна та їхні діти, Сергій з Тетяною. Господар ходив у костюмі з галстуком. Він працював у якійсь районній організації.
Ганна Петрівна, напевно, родом з села Очеретня Кривоозерського району. У її роду були вчителі. Ймовірно, вона родичка відомого в районі С. А. Панасюка, вчителя історії, відомого краєзнавця. Г.П. так само поєднала долю із школою. Була моєю вчителькою в початкових класах.
Бойки мешкали у добротному будинку під червоним залізним дахом. Будинок вони збудували. Тетяна після інституту за направленням працювала в Ніжині. Сергій учителював у селі Секретарка.
Ганна, яка пережила чоловіка, на схилі літ важко хворіла. До неї приходила соціальна працівниця та Люба Сокуренко, яка оселилася по сусідству. Люба готувала старій пані сніданки. А ще між ними була домовленість: якщо Ганні ставало зле, то вона вмикала світло надворі. Люба відразу приходила й допомагала самотній хворій людині. Врешті решт Тетяна забрала матір до себе в Ніжин. А коли та померла, то доправила тіло матері в Криве Озеро. Похоронила поруч з батьком. Могила їхня впорядкована й доглянута.
Але будинок невпинно руйнувався, а густі зарості у дворі та за парканом лякали і сусідів, і перехожих.

Бойко Володимир Афанасійович, 1927 - 1991 рр.
Бойко Ганна Петрівна, 1923 - 2008 рр.

Друга хата належала Андрію з Іриною. Їхнє прізвище, якщо не помиляюся, - Бондар.
У хатинці, що стояла на узвишші й дивилася на дорогу, з'явилося й виросло п'ятеро дітей. Марія - старша донька, Ніна, Лідія, Ольга, Іван.
Окрім радості від спілкування зі слухняними дітьми, вдова мала й іншу радість - через дорогу, за кущами ховався колодязь. Якщо іншим доводилося йти 50, а то й 100 метрів по воду, то вона не мала такого клопоту.
Мандрівок з двома повними відрами господині в ті часи протягом дня здійснювали чимало. Біля криниці збиралися молодиці. Ділились останніми сільськими новинами, пліткували, жартували і жаліли одна одну в разі якихось сімейних негараздів.
Ірину добре згадують сусіди. Була чуйною, підтримувала словом, давала потрібні речі. Кожна її донька знайшла свою долю й полетіла вслід за своїм чоловіком. Тільки Лідія разом із своїм Сергієм Зеленюком поставили будинок по сусідству з батьківським.
Іван, розказують всезнаючі жіночки, опинився аж у Римі.
Коли вдова померла, то її житло, шо вгрузло у землю, розвалили й розрівняли.
Використовували як город.

Третя хата. Її збудувало подружжя Сергій Васильович Зеленюк із дружиною Лідією Андріївною.
Свій будинок поставили під лівою межею, причілком до дороги, а вікнами до материного обійстя. Народили і виростили двох дітей - Валентину і Сергійка.
Господарі працювали у колгоспі коло землі. Так само як їхні діди-прадіди.
Сергій Васильович закінчив курси механізаторів в Ананьївському училищі. Казав, що не було в колгоспі машини, на якій би він не працював. І орав землю, і засівав її зерном, і збирав комбайном збіжжя. За чесну самовіддану працю чоловік став знатним у районі хліборобом. Сергій Васильович щиро зізнався журналісту М. Клепацькому: «Коли комбайнер перший раз довірив мені штурвал, то у шумі комбайна я почув мелодію. Здавалось, навкруги співає все». Ті, перші жнива прищепили Сергієві любов до комбайна на все життя. А коли могутній «Колос» відслужив свій термін і його списали, то Сергій Зеленюк свого металевого друга самотужки відремонтував. Журналіст натхненно писав про героя жнив: «З бункера свого «старчика» Сергій Васильович Зеленюк видав понад шість тисяч центнерів зерна і таким чином відзначив свої двадцять п'яті самостійні жнива».
Груди ветерана механізаторської гвардії прикрашав орден «Знак Пошани». А ще йому за самовіддану працю вручали на урочистих зібраннях колгоспників Грамоти, подяки, знаки «Переможець соціалістичного змагання».
Лідія Андріївна була членом польової ланки. Вела домашнє господарство, виховувала дітей, допомагала чоловікові.
Розказують, що Зеленюк мав гарячу круту вдачу. А в моїй пам'яті живе образ вродливого енергійного чоловіка. Не байдужого до народного добра, до долі вирощеного колгоспниками врожаю.
На підтвердження поділюсь своїми спогадами. Школяркою, під час літніх канікул за компанією з Марійкою Бондаренко я працювала на гармані. А точніше на вантажній машині, якою забирали з-під комбайна зерно. Зазвичай, поки сипалося зерно, комбайн стояв. Та тільки не машина Сергія Зеленюка. Він цю операцію здійснював на ходу.
Після смерті чоловіка Лідія хворіла. Її, бліду і змарнілу, я не раз бачила в церкві під час служби.
Діти Зеленюків живуть у місті, але зв'язку з рідним краєм ніколи не розривали. Соціально активні, відгукуються на потреби Кривоозерської громади.

Четверта хата. В ній жила Гафія Гулько з дочкою Катрею.
Гафіїна хата темніла вглибині двору (праворуч) під високою грушкою. Запам'яталися й розкішні кущі аґрусу, що росли ближче до дороги, ліворуч.
Катря збудувала під дорогою будинок із червоної цегли. А Гафіїну хату бульдозер зрівняв із землею.
Коли теплої пори Катря виходила заміж, то цей куток здорово веселився. Зійшлася вся вулиця. Під духовий оркестр танцювали всі бажаючі. Пригадую, ті ще танцювальні па виробляли, піднімаючи пилюку, моя мама з неодруженим Миколою, батьковим братом.
Молоде подружжя жило під одним дахом, напевно, не довго. Не скріпило його й народження чорнобрової донечки. Коли вона стала повнолітньою і вийшла заміж, то чоловік забрав її до себе.

Гулько Катерина Феодосіївна, 1937 - 2005 рр.

П'ята хата належала Дяченкам, Олександру з Лєною. Їхня оселя стояла під дорогою, з вікнами, що зустрічали схід сонця. Господарі працювали у колгоспі. Їхня дочка після школи поїхала до Києва.
Дяченки перекрили хату шифером.
У березні річкові води доходили до подвір'я. Тож городина часто вимокала. До правої межі тулилися споруди господарського призначення.
Дяченки перебралися вглиб села, що веде в сторону с. Сирове, а свою господу передали синові. Бачила на подвір'ї дитячу коляску. Молода родина явно бідувала, бо у вікнах замість скла шелестів целофан.

Вулиця Горького, буд. 249

Адреса Сільради. Будинок гарно вписується у навколишній краєвид. Фасадна поздовжня стіна повернута до сходу сонця.
А я пам'ятаю на цьому місці розорану землю. Город належав Стеценкам, вдові Моті з двома синами, Григорієм і Петром. Їхня хата знаходилася на протилежному боці городу і відносилося до вулиці Петровського.
На батьківщині коло матері залишився Петро. Його сім'я звела новий будинок на вулиці Горького, за вказаною вище адресою. Але згодом Стеценки перебралися вглиб села.
Петро дружив із моїм дядьком Григорієм. Діти друзів, Анатолій із Лідією, побрались. Народили трьох синів. Коли в лютому 2022 року нашу землю почав бомбити агресор, то Діму і Сергія військкомат відправив на фронт.
У старшого Анатолієвого сина - Андрія, син і дочка. У Діми - два сини.

Вулиця Горького, буд. 251

Під парканом цієї господи досі стоїть криниця. Під правою межею у глибині двору стара хатина. Дверима і вікнами дивиться на схід. В ній проживала господарка Меланія Дазіденко. Богомільна бабуся.
У дворі була конюшня, в якій порався Маланчин чоловік. Але в тридцятих роках його вислали. Тож жінка вікувала сама. Працювала в колгоспі коло курей.
Маланку згадують як привітну, дружелюбну. Люди, які йшли з гори по воду, протоптали стежку через її город. Вони віталися й балакали з господаркою. А по вихідних та святах на Маланчиному подвір'ї збирався такий гурт, що лавки на всіх не вистачало. Тож розстеляли пілку. Сиділи на ній, їли, говорили.
Уявлення про такі посиденьки дає ця стара фотографія, на жаль, не чітка. Щоправда, зняті не Маланчині друзі, а Мотронині, моєї бабусі.

Стару і немічну Маланку забрала до себе племінниця Сєня. У 1987 році Маланчине обійстя купили Сокуренки, Юрій із Любою. Почали будувати власний будинок.
Молоду господарку розчулив візит сусідки Ірини. Вона прийшла з хусткою, хлібом і сіллю. Сказала: «Дитино, я не з поганими намірами прийшла. Хочу побачити, як у вас тут». А коли в 1995 році Сокуренки перебиралися в нову хату, то ця добра жінка дала в нову господу ліжко і стіл.
Якась при зустрічі Сєня повідала Любі таке: «Баба хоче додому. Так хоче. Можна я її привезу?» Люба не заперечувала.
І ось Меланію привезли. Вона сама вийшла з машини. Мовчки ходила двором. Довго дивилася на криницю, на новий дім, на свою стару, але відремонтовану хатину. Перехрестилася і сказала: «Буду я радіти. Моє не пропало. Можу спокойно помирати».
Через два-три місяці Меланія Дазіденко упокоїлася.
Наразі від старої хати залишилися тільки стіни. Бо очеретяний верх, почорнілий і в суцільних дірах, теперішні господарі замінили. Будівля служить для господарських цілей.
Не втримаюсь скажу: таких первозданних хатин по нашій вулиці кілька. Без підтримки людських рук ці житла розвалюються й зовсім пропадають. А жаль. Бо вони представляють собою матеріальну цінність, є предметами старовини, об'єктами рукотворної культури наших пращурів.
Новий будинок стоїть тильною стіною до дороги, а фасадом у двір. У дворі є криниця, бо в тій, що при дорозі, стало мало води.
Прикрашає це обійстя стіна розкішних смерек.
Тут живе роботяща сім'я, не байдужа до сьогоднішніх воєнних реалій, соціально активна.

Вулиця Горького, буд. 253

За цією адресою колись жила Пелагея Андріївна, дівоче прізвище якої Комишенко. По сільському - Палажка. До цієї жінки учащала моя баба, Мотрона Андріївна. Їх об'єднувала спільна справа, а саме ткацтво килимків та доріжок. Пелагея мала дерев'яний верстат, на якому вправно орудувала. Тож моя баба користувалася нагодою і приносила подрузі пряжу, нитки, навіть вірьовки, які отримувала шляхом краяння старої одежі.
Пелагеїну доньку Маню покохав Володимир Музичук, родом із Калантирки. Одружившись, Володимир перебрався до Марії. Обоє працювали в місцевому колгоспі. Народили й виховали дочку Надію.
Добре пам'ятаю Надіїних батьків, невисоку, скромну пару.
Уже ні баби, ні батьків Нідіїних немає. Родина складається з чотирьох членів: самої Надії, її сина, невістки та онука.
Родина живе в хатині своїх предків. Вона вікнами і дверми повернута на захід. Вкрита шифером, з новими вікнами. У дворі з'явилися споруди господарського призначення. Прикрашають двір кури, що вільно гуляють.

Вулиця Горького, буд. № 255

Із Музичуками сусідила Катерина Комишенко. Зі слів її невістки Надії (в дівоцтві Сіраченко), свекруха у шлюбі зі своїм чоловіком перебувала недовго - Василя мобілізували й відправили на фронт. Дорогою потяг обстріляли. Василь загинув, навіть не доїхавши до фронту.
З Катериною сусідили на одній лінії чоловікові сестри: Палажка і Марія. Ці жінки об'єдналися і почали виживати невістку на її батьківщину, що знаходилася за колгоспною конторою. Але там для молодої жінки вже не було місця. По суті - іти нікуди. Молодиця зубами вгризлася в невелике Комишенкове обійстя. Щоправда, не цуралася й чоловіків, що виявляли до неї інтерес. Так, попри бідність вона народила і виховала трьох синів.
З відомих причин про Катерину дехто відгукувався як про недобру, сварливу жінку. Називали її зневажливо Поштаркою, за прізвищем її батька Прокопа Почтаря.
Доля цієї жінки не з легких. Щоб прогодувати синів їй вдалося схилити керівництво колгоспу на свій бік. Так, дозволили вдові працювати в дитячому садочку. Катерина дорожила роботою: і недалеко від хати, і залишки страв приносила синам.
З роками кожен син знайшов своє місце. Старший осів у рідному селі. Найменший Міша поїхав до Миколаєва. Закінчивши технікум, перебрався до Києва. Там знайшов свою долю. З матір'ю залишився середущий Дмитро (Митя). Він з 1936 року. Його називали старим парубком. Працював на фермі.
Пригадую стару Поштарку. Низькорослу, повновиду. Голову вона взимку і влітку закушкувала теплою хусткою.
Дмитро виділив з дівочого гурту Надію Сіраченко, коли вона ще ходила до школи. Треба сказати, що батьки дівчини, Карпо з Ольгою, працювали в колгоспі. Вони прості, але порядні й працьовиті люди. Гарно виховали двох доньок, Надію з Ганною. Дмитро хотів з Надією зустрічатись. Але дівчину лякав його вік, адже був на 13 років старший. Після школи вона майнула до обласного центру. У Миколаєві навчалася в училищі, потім працювала на заводі. Коли приїжджала додому, то до неї настирливо приходив Дмитро. Освідчувався в коханні, просив залишитися в Кривому. І вона його почула. Вони побралися.
На місці старої хати подружжя звело новий будинок. Він стоїть ліворуч від межі, фасадною стіною до будівель, що на подвір'ї.
Подружжя Комишенків народило й виховувало сина й доньку.
Дмитро одружився пізно та й вікував не довго. Легеневу хворобу спричинила травма, коли пиляв і тягав з долини верби.
Проживши 54 роки, пішов у другі світи, залишивши жінці неповнолітніх дітей. Вони повиростали, знайшли свою долю й пішли від матері.
Надія відремонтувала цей будинок. У свої 75 років трудиться зранку до ночі. Часто відвідує церкву. Користується повагою у односельців.

Вулиця Горького, буд. 157

Раніше тут жили Біжани. Я знала господаря Миколу Івановича і його жінку Марію Омелянівну (Маня).
Миколина мати Марія - рідна сестра Василя Комишенка. Її невістка, напевно, з Калантирки. Бо її родичі живуть у цьому селі. Їхнє прізвище Рекачинські.
Біжани виховало двох синів, Петю і Володю, чорнявих красенів.
Паркан і всі будівлі у дворі подружжя тримала у гарному стані.
Моя мама жартома закидала батькові про його любов до Мані Біжанової. Він загадково посміхався й хитав головою. Зберігається фотографія, на якій татусь із Марією. На ньому військова форма й висока папаха. Сам же, безмежно щасливий, тримає дівчину за руку. Марія у світлій рясній сукні й жакеті, що підігнаний до фігури.

Моя мама поважала Марію. Вона таки вартувала поваги: тямила кроїти й шити одяг, любила читати, ходила до церкви, збирала релігійну літературу, давала книги людям. Деякі з них прочитала моя мама.
Біжанові сини покинули батьківський дім, завели свої сім'ї, виховували дітей.

Біжан Микола Іванович, 1926 - 1881 рр.
Біжан Марія Омелянівна, 1926 - 2007 рр.
Біжан Володимир Миколайович, 1954 - 2016 рр.
Біжан Петро Миколайович, 1957 - 2012 рр.

05.02.24. Земля, що лежала за обійстям Миколи Біжана, у середині ХХ ст. і пізніше належала колгоспу. Вона мала господарське призначення. Ліворуч, ближче до вулиці Петровського, стояли колгоспні комори, де зберігалось збіжжя, привезене з гарману. Праворуч знаходився свинарник. Потім його перевели за межі села, на гору.
При дорозі стояла не глибока криниця із журавлем. Також тут напували тварин. Для них лежав жолоб, який легко з допомогою журавля наповнювали водою.
А на пустирі побудували електростанцію. До неї сходилися усі дроти з дерев'яних стовпів, що стриміли обабіч вулиць села. Коли район підключили до централізованої системи енергопостачання, то обслуговувати станцію стало економічно не вигідно. Її зупинили, а устаткування почали розбирати і вивозити.
Не відразу це місце привели в порядок, звільнили від громіздкої споруди. А коли це сталося, то пустир почали освоювати молоді сім'ї. На зайнятій ділянці вони зводити добротні просторі будинки.
Якщо в старих хатах внутрішній простір чітко розділений на дві половини, по середині яких сіни та кухня, то в новобудовах вже по кілька кімнат. Кожна з них використовується за призначенням: гардеробна, вітальня, спальня, дитяча, ванна тощо. Землю молоді господарі використовували як городи, садки, виноградники.
А криниця із журавлем зникла. Тепер на її місці будівля, що належить приватному підприємству з продажу будівельних матеріалів. Це єдиний на відрізку вулиці, яку описую, випадок, коли криницю загорнули землею і про неї пам'ятають лише старі люди.
Радує те, що пустир обжило молодь, яка виросло на нашій вулиці, ходила до другої школи, а її предки знайшли спокій на місцевому кладовищі. Так, за Біжанами осіли Струченки, Святослав Олександрович з дружиною Ольгою. Обоє педагоги. За ними, вище - обійстя Володимира Біжана з дружиною Тамарою.
З другого боку господа Стеценка Федора Федоровича з дружиною Галиною, яка кохається в квітах. Стеценки сусідили з Брагарами, Федором і Оксаною. Ця багатодітна сім'я пережила велике горе - 24 вересня 1994 року за трагічних обставин загинула Сєня, ніжна мати, любляча дружина і порядна добра людина.

Вулиця Горького, буд. № 226

Навпроти криниці з журавлем жило російськомовне подружжя - Новіков Петро Якович з Оленою Степанівною. Господарку всі звали Лєною.
Весняні води з боку річки близько підходили до їхнього двору, а городу, як такого, була латка. Можливо, ця прикрість спонукувала Олену все подвір'я засаджувати квітами. Ні в кого по нашій вулиці у дворі не красувалися такі розкішні клумби.
Петро Новіков - високий сивий чоловік, ходив у окулярах. Був спокійний і розважливий. Працював у колгоспі теслею. А ще періодично оглядав і ремонтував дерев'яні мости, перекинуті через Кодиму.
Будинок стоїть під правою межею, причілком до дороги. Під лівою межею - інші будівлі. Через невелику територію двору й городу, кожен метр землі тут виконував конкретну функцію.
Новікови народили й виховали двох дочок, Аллу і Люсю. Старшою батьки пишались. Закінчила інститут; отримала гарну спеціальність; допомогла батькам збудувати цегляний будинок, який вкрили бляхою. А Люсі треба було народитися хлопчиком: в ній нуртував дух бешкетника. Її професія була пов'язаною з морем - працювала на кораблі.
Після смерті Новікових цю садибу купив отець Михаїл. Обдарований талантом господаря, отець поставив капітальну огорожу. Але мешкав тут недовго. Коли біля церкви виставили на продаж будинок, то придбав його.
Нові господарі перебудували старий будинок відповідно до своїх вподобань.

Новіков Петро Якович, 1906 - 1991 рр.
Новікова Олена Степанівна, 1912 - 2000 рр.

Lyudmyla Berezyanska
Супер!

Вулиця Горького, буд. № 230

Між обійстям Новікових і наступним є западина, в якій після сильних дощів і під час танення снігу збирається велика кількість води. Вона збігає прокладеною вуличкою до річки.
У хатині, що тильною стіною повернута до вулички, жила Ніна Маляренко з дочкою Галею. Дівчина вийшла заміж за Олександра Агатія.
Подружжя народило і пустило у світ трьох синів.
Агатії розорали землю, яка раніше служила господарці Тодосці.
Убога хатина старої жінки, вшита очеретом, ховалась за стіною колючого повію.

Агатій Олександр Іванович, 1940 - 2001 рр.
Агатій Галина Дмитрівна, 1931 - 2006 рр.

07.02.24. За колючим природнім кордоном, що оперізував Тодощине обійстя, пролягала вулиця, яка вела до моста. Далі - до центру Кривоозерського району, ринку, лікарні тощо.
Цією дорогою в середині ХХ ст. гнали до Одеси худобу на забій. Розказувала однокласниця Люба Гриневич (жила над Кодимою зі сторони Калантирки) таку бувальщину. Увечері пастухи приганяли величезне поголів'я корів до річки. Худоба пила воду, пасла в долині траву і відпочивала. Вдосвіта корів піднімали й гнали через дерев'яні мости. Їхній шлях пролягав вулицею Петровського, що плавно піднімалася нагору, до Любашівки. І так попасом до Одеси.

І насамкінець дрібка містики. Приснилось отаке. Чимчикую з центру Кривого Озера. Перейшла дерев'яний міст. І тут моєму зору відкрилося небесне місто. Сонячне, з численними храмами, високими дзвіницями. Вхід до міста якраз над мазанкою баби Тодоски. Саме ж місто простягнулося вздовж Кодими, долини і левад.
Небесний Єрусалим над моїм селом? Чому б і ні? Адже це біблійне місто точної адреси не має.

Lyudmyla Berezyanska
Щиросердечно дякуємо Вам за спогади. Дуже цікаво! Кожного разу повертаєшся в минулі, прожитті роки. Саме головне, що діти з задоволенням чекають на нові публікації.