Нарис присвячений моїм родичам, сусідам і людям, яких я, бувши дитиною, знала. Вони мене любили, охоче спілкувалися зі мною. Я знала членів їхніх сімей, бувала в їхніх хатах. Але людське життя швидкоплинне. Майже нікого із старожилів не залишилося - відійшли у вічність. Зникають із лиця землі й старі будівлі. Згадаймо їх.

Я рішила залишити свою роботу в такому ж виді, як подавала в ФБ. Залишаю свої доповнення з поясненнями та коментарі читачів. А ще додала рідкісні фотографії, зібрані мамою.

11.11.23. Подруга прислала відео Сергія Шустицького з мудрими цитатами і думками. Зачепила одна: «Знаєте: найстрашніше в житті - це не встигнути».
Чомусь згадала свого дідуся, Дмитра Данильченка. Він служив кавалеристом у Преображенському полку. Воював на фронті Першої світової війни.
Я вважала: дідусь буде з нами завжди. А він взяв і помер. Тепер картаю себе: чому не розпитала діда про його батьків, рідню, дитинство і, звичайно, про бойові походи? Чому?
Вервечка тих, хто прямує до горизонту вічності, не переривається. І вона без просвітку. Невдовзі й мене вічна хвиля загорне. Тож повинна завершити написані речі. Хоча б опублікувати спогади про своїх сусідів і родичів. Господи, благослови.

12.11.23. Починаю, друзі, грандіозний проект «Від тітки Домни до моста». Розкажу про односельців, з якими в дитинстві спілкувалася, з їхніми звичками, кумедними історіями. Дещо додам про їхніх предків. Не омину увагою будівлі на їхньому обійсті.

Да, моя вулиця в минулому носила ім'я пролетарського (писав про робітників) письменника Максима Горького. Вулицю перейменували на Січових Стрільців.

Для зручності вулицю я розбила на кутки. Кожен привязаний до  криниці. Перший куток отримав назву

Голотина криниця 

Вулиця Горького, буд. № 162

У минулому тут жила моя тітка Домна Тимофіївна. У дівоцтві Гулько, рідна сестра мого батька. Її чоловік - Іларіон Павлович Шлапак.
Я частенько бувала в родичів. Прибігала до їхньої доньки Зінаїди, двоюрідної сестри. Ми разом гралися, росли. Моя сестра Людмила дружила з найменшою донькою Шлапаків, ровесницею, - Таїсою.
Галина, найстарша дитина в сім'ї, переповідала спогади своїх батьків. Коли вони одружилися, то спочатку жили в батьків Іларіона, хата яких під горою по вулиці Петровського. Потім молоде подружжя поїхало до Одеси. Влаштувалися в будинку відпочинку. Ларик працював кухаром, його дружина виконувала різні роботи.
Домну, малоосвічену, але уважну, згодом дещо неприємно вразило. Так, її веселого розумного і вродливого Ларика люблять працівниці й відпочивальники. З ним дівчата жваво розмовляють і танцюють. Жінка зрозуміла: у місті вона втратить чоловіка. Після роздумів дочка мудрої Мотрі почала діяти. За нагоди жалілася: «Мені тут сумно, повертаймося, Ларику, додому». І свого таки досягла. Подружжя вернулося на батьківщину.
Іларіон з Домною жили за вказаною адресою у маленькій хатині. Вона стояла в глибині двору, справа. Молода родина багатіла дітьми.
Господар, майстровитий, тямущий чоловік, збудував новий будинок. Поставив його під дорогою, ближче до лівої межі. Спочатку вкрив червоною бляхою. Згодом, як казали: «Шая бляху змінив шифером».
На представленому весільному фото Шлапаки, уже літні люди, сидять першими зліва.

Розділяв обійстя Ларика Шлапака і Василя Скопенка (буд. № 160) широкий рів, яким збігали водяні потоки. Рів служив вулицею. У другій половині ХХ ст. на ній було досить людно. Теплої пори року нею селяни гнали своїх корів на леваду на випас. Також вуличкою йшли на долину, а дальше до млина та олійні. В тому районі були прокладені дошки для переходу річки та болота, кладки. Отак пішоходи потрапляли на лівий берег Кодими. Добиралися до Калантирки або виходили на трасу, щоб доїхати попутнім чи рейсовим транспортом до сусідніх сіл та м. Первомайськ.
Воду Шлапаки носили з Голотиної криниці, що за одну хату від них у сторону моста.
Старша дочка Ларика побралася з Анатолієм Гнидюком, механізатором, працьовитим і дотепним парубком. Він народився і виріс у вкрай убогій родині. Його батько Федот загинув на війні, а мати Наталка сама виховала четверо дітей.
Ларик посадив молодят коло себе. Допоміг їм збудувати будинок, що ідентичний його будинку і розташований на одній лінії. Цікаво, що лимпач для зведення стін будинку формували й сушили на долині, біля млина. Досі пам'ятаю толоку, на якій трудилася сила-силенна чоловіків та жінок.
Два великі будинки стоять фасадами до дороги. Між ними криниця. Вона за парканом, у дворі. Погріб, літня кухня, також будівлі господарського призначення і загорожі для тварин розміщені за будинками. Далі, ближче до річки, вже виноградник, сад, город і копанка. За ними левада, де косили й сушили траву на сіно.
Тітка Домна мала гострого язика. Анатолій з гумором згадував тещу, її керування ним як робочою силою: «Оце лежала я і думала. Треба, шоб ти зробив і те, і те...».
Стару хату, в якій спершу жила Ларикова сім'я, розвалили. На її місці з'явилася інша. Її назвали «літня кухня». Стіни її з ракушняку, а на даху шифер. У цій хатинці пекли хліб, готували страви, також у великих казанах варили для тварин очистки картоплі та кашу з кукурудзяної крупи.
Після Галининої смерті в цій хатинці живе Анатолій. А великий будинок пустує. Він служить дачею для його дітей і внуків.
Сини Гнидюків, Олександр із Сергієм, відокремилися від батьків. Олександр побрався з Вірою, що з нашого села. Подружжя осіло в Тирасполі. Їхня сім'я міцна і велика. У двох доньок, Тетяни і Алли, по двоє дітей. Нині всі живуть у Москві.
Діти Сергія Гнидюка та Тетяни, син з дочкою, мешкають зі своїми родинами у Одесі. У кожного по синочку.
Друга дочка Шлапаків - Зінаїда, після середньої школи поїхала до Одеси. Два роки вчилася в трикотажному училищі, працювала на фабриці. Побралася з Миколою Максименком. Пара мешкала по вулиці Дзержинського, що неподалік центрального автовокзалу. Тут знайшовся синочок Ігор. Підприємство, де працював Микола, надало йому в новому будинку квартиру.
Вільний від роботи час Максименки проводило весело, не переймалися своїм майбутнім та долею сина. Всі вони безславно і рано пішли з життя.
Домна, яка пережила свого чоловіка на 32 роки, свій будинок та половину обійстя заповіла молодшій дочці. Таїсія зі своїм чоловіком Миколою Лєдяєвим кардинально перебудувала будинок. Після їхньої смерті тут мешкав їхній син Андрій, інвалід з дитинства. Не довго, пять років, бо помер насильницькою смертю.
Тепер у цій садибі порядкують чужі люди.
Інформацію про родину містять намогильні пам'ятники. Кладовище неподалік церкви святої Параскеви П'ятниці:

Шлапак Іларіон Павлович, 1913 - 1971 рр.
Шлапак Домна Тимофіївна, 1921 - 2003 рр.
Гнидюк Галина Іларіонівна, 1943 -2020 рр.
Максименко Зінаїда Іларіонівна, 1953 - 2003 рр.
Лєдяєва Таїсія Іларіонівна, 1958 - 2017 рр.
Лєдяєв Микола Михайлович, 1960 - 2012 рр.
Лєдяєв Андрій Миколайович, 1988 - 2023 рр.

Коментар:
Lyudmyla Berezyanska
Щиро дякую Вам, Лідіє Філіповна, за те, що розпочали таку гарну справу. Наші односельці будуть дуже вдячні Вам. Адже завжди приємно, коли є люди, які цікавляться історією села і родинним корінням.

Вулиця Горького, буд. № 166

Родинне гніздо Шлапаків. Патріархом роду називають Ігнатія. Його обійстя перейшло до сина Івана. Він із дружиною Катериною мешкав у хаті з високими стінами. Вона стояла і досі стоїть під лівою межею, над дорогою.
На великому городі дві ділянки обробляли сім'ї Іванових братів: Дем'яна і Олексія. Так розпорядився свого часу старий Ігнатій. Адже ці двоє, коли відокремилися, то осіли на засушливій землі, що під горою.
Під час Другої світової війни Іван Ігнатович служив на фронті. З боями дійшов до Берліну. Повернувся, казали люди, з добром. З гарними хустками, сукнями, навіть із золотими виробами. Хоча подружжя було бездітним, проте ні до кого з родичів не горнулося й ні з ким добром не ділилось. Іван працював у колгоспі, охороняв виноградники. Однієї ночі приїхали зловмисники і заходилися зривати грона винограду. Іван став на заваді їхнім нечесним намірам. Із впертим охоронцем крадії жорстоко розправилися. Його тяжко побили.
Після смерті чоловіка Катерина перебралася до своїх родичів, що жили у селі Берізки. Жінка забрала з собою скриню, в якій зберігала німецьке «добро».
Садибу Івана Шлапака придбав Семен Капралов, що жив неподалік. Після смерті дружини він вдруге одружився. Взяв Соню, яку називали старою дівкою. Вона жила разом із своєю сестрою, такою же одинокою, в районі Торгового провулку.
Запам'яталося гучне весілля, влаштоване Семеном у новій господі для старшої дочки Надії. Вона тоді жила й працювала в Києві. Її суджений Іван, безперечно, користувався на роботі великим авторитетом. Бо з Києва прибув автобус «Ікарус» з гостями.

Коментар:
Людмила Гладкая: Оце і все? Продовження буде?

15.11.23. Минулого століття по нашій вулиці жило багато Шлапаків. Але не всі вони однієї крові. Про своїх родичів цікаво розповідає Людмила Березянська. Ось що я записала:

Вулиця Горького, буд. № 229

Через дорогу, навпроти садиби Ларика Шлапака, обійстя Оксани Причипойди. Вона з дому Дем'яна Шлапака. Односельці з повагою називали господарку «Сєня Дем'янівна». На її подвір'ї під лівою межею стоїть стара глиняна хата, під правою - будинок з червоної цегли і металевим дахом, який самотужки збудувала господарка. Між будинками в глибині двору видно цямрину колодязя, вилиту з бетону.
У ХІХ ст. це обійстя належало господареві Скопенку. Потім його купив Ігнатій Шлапак для свого сина Дем'яна, коли той повернувся з фронту Першої світової війни. Хата, якій 200 років, нині в задовільному стані. Її підтримує Ігнатієва правнучка Людмила Федорівна.
Дем'ян одружився з коханою Фросиною, яка вийшла з хати Василя Євича. Цей чоловік жив у районі восьмирічної школи, коли їхати до траси Київ - Одеса. Щоправда, поки Дем'ян відбував службу, Фросина побралася з Олексою і народила йому двох дітей. Наразі не відомо, куди і з якої причини зник Олекса. Проте жінка довго не горювала - її забрав і привів у свою хату (разом із дітьми) Дем'ян. Обоє трудилися на полі й домашньому господарстві. Хата працелюбного подружжя наповнювалася дітьми. Так, привели у світ трьох спільних діток: Федора (1920), Одарку (1922) і Оксану (1924).

Демяна Ігнатовича в 1933 році розкуркулили. У 1937 році чоловік з тавром куркуля зазнав утисків з боку держави. Його позбавили права на проживання в рідному селі. Вислали до Далекосхідних таборів на 10 років. Покарали строгим режимом і без права переписки. Жителі Комсомольська-на-Амурі, які спілкувалися з Дем'яном, іноді Фросині писали. Розказували, що її чоловік працює прорабом. Але згодом трапилося таке, що підштовхнуло Дем'яна і кількох чоловік до втечі з табору. Їх виявили аж біля Волги, в селі Ковальовка. Дем'яна застрелили, начебто при спробі втекти.
Дем'ян Ігнатійович Шлапак посмертно реабілітований.
Життя його сина Федора в розквіті сил обірвалося. Коли парубку виповнилося 19 років, його мобілізували на фронт. Додому Федір не повернувся. Рідні, розшукуючи його, дізналися: на передовій Федора Дем'яновича ворог тяжко ранив у живіт. Операційне втручання не допомогло. Поховали Федора у м. Могильов-Подільський. Його могила № 62.
Одарка Федорівна віддалася за найвродливішого в селі парубка.
Оксана Федорівна залишилася на батьковому обійсті. Доглядала свою матір Фросину. Вона захворіла тифом. Від цієї тяжкої інфекційної хвороби і померла.
Коли Оксані виповнилося 16 років і вона закінчувала сім класів, то відбулася для неї важлива подія. Тоді до школи на співбесіду з учителями завітав Федот Брагар, голова колгоспу ім. Ворошилова. Брагар підшуковував серед випускників школи кандидата на посаду бухгалтера.
До речі, колгоспна контора займала приміщення в районі дерев'яних мостів.
Вчителі порадили голові Оксану Шлапак, сильну в математиці. Отак сама доля знайшла Оксану Дем'янівну. Її загальний бухгалтерський стаж 42 роки. Цікаво, що це ремесло вона не вивчалася в інституті. Її вчителями стали бухгалтери колгоспної контори. Ці прості люди ділилися з дівчиною досвідом і знаннями, набутим за десятиліття.
Впродовж трудової діяльності Оксани Дем'янівни укрупнювалися і розкрупнювалися колгоспи, мінялися їхні голови (в колгоспі ім Жданова: Брагар, Бурлаченко, Поманський, Рейдман та інші). Вона працювала в конторі колгоспу ім. Ілліча, що на Калантирці, головним бухгалтером колгоспу ім. Жданова.
Оксану Дем'янівну я знала вже немолодою. Оце немов би стоїть переді мною: висока, худорлява, з міцним тулубом, нахиленим уперед, пані. Відповідальна робота і зосередженість відбилися на її виді. Завжди серйозна, небагатослівна. У 1953 році одружилася з Федором Причипойдою. Молодій було  30 років. За кривоозерськими мірками - вийшла заміж пізно.

Вольова розумна Оксана самотужки в 1962 році збудувала цегляний будинок. У її дворі з'явився колодязь. Вона сама виховувала доньку Людмилу. Дала їй професійну освіту медика.
Людмила побралася з Анатолієм Березянським, батьки якого сусідили з моїм дідом по мамі.
Людмила Федорівна соціально активна. Продовжує сімейні традиції свого роду. Підтримує в доброму стані всі будівлі у дворі. Свою трудову діяльність присвятила медицині. Останнє її місце роботи в фельдшерському пункті на території фермерського підприємства «Злагода». Вона відгукується, коли хтось із сусідів чи односельців захворіє, і швидко надає першу медичну допомогу. Добре виховала двох дочок, Людмилу і Олену, допомагала у вихованні та навчанні їхніх дітей.

Коментарі:
Lyudmyla Berezyanska
Дуже щиро Вам дякую за розповідь та спогади нашого села та історичні спогади нашого роду. Успіхів Вам і удачі в благородній справі. Думаю, що всі мешканці нашого села з цікавістю будуть слідкувати за кожною розповіддю Вашою, Лідіє Філіповна, і будуть дуже вдячні.

Раиса Черепанова
Дуже цікаво

Alona Shamsutdinova
Дуже цікаво написано. А усвідомлення того, що ця стаття про мій рід викликало в мене сльози та спогади про своїх бабусь Ксенію та Дарію. Щиро дякую Вам, Лідіє Філіповна. Як писав Максим Рильський «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього».

Alona Shamsutdinova
Рік 1991-1992. Я почитала Ваші публікації і поринула в дитячі часи. Я, маленька дівчинка років 5-6, спускаюся з горбка подвір'я по Горького 229. Мене проводжає моя бабуся Ксенія Дем'янівна (красива статна жінка, сувора на вигляд, але добра і щира в душі). Вона проводжає мене за ворота через дорогу. Ми проходимо біля двох каштанів. Маю то згадати, бо їм вже багато років, а вони й досі ростуть. Бабуся перевела мене через дорогу і чекає поки я дійду до бабусі Одарки. Навпроти я бачу бабу Домну, яка бавить онуків Аллу, Тетяну та Андрея. Поряд з ними тітка Галя зриває яблука на компот з яблуні, яка росте під дорогою. Там іде баба Параска Причипойда, несе під пахвою свіжоспечений хліб до Надії Іванівни. На подвір'ї збоку баба Сонька з дідом Семеном гріються на сонці. На велосипеді баба Валя Гонисіна спішить, бо треба доїти корову. Через дорогу переходить бабка Марія Гнидюк, в якої завжди були бельгійські вафлі, які вона пекла власноруч. Іде по воду з відрами до криниці. Звичайно, пригостила мене тими вафлями. А я така горда, що йду сама. Хоча позаду бабуся і попереду бабуся на відстані в три хати. Там вже на лавці мене чекають місцеві бабки: бабка Параска Болтньова, бабка Марія Філіпенко, тітка Ніна буде бігати з відрами до своєї мами. І я, доцьопавши до своєї бабусі Даші, зберу цукерки по дорозі, кожному розповім про мої справи. Так і дійду до своєї кінцевої, допоки баби пліткуватимуть біля пошти. Бо не тільки криниці були точкою збору в ті часи, коли я була мала, а й поштові скриньки і точки, де здавали молоко. Я збирала і дарувала їм квіти і віночки з квітів, цій еліті і цьому місцевому авторитету. А потім ми йшли з бабусею їсти смачнючий борщ, приготований на пічці, або пиріжки з сиром, або рисову молочну кашу. Ви думаєте, устриці чи фуагра замінять мені той смак сиру з печі? Ніколи в житті!
Ваші дописи, то занурення в минуле багатьох поколінь. І це так приємно... згадати, всіх хто був в твоєму дитинстві. І навіть свічку запалити за їх упокій, бо вони вже всі там... і я думаю: їм приємно, що їх згадують. Що ми завдяки Вам згадуємо свою історію. Звідки ми вийшли.

16.11.23. Писати про тих, хто пішов, відповідальне завдання. Багато людей вважають, що про покійного треба казати або добре, або нічого. Я притримуюсь принципу древніх учителів: про померлого кажіть правду. Хоча... істинна правда відома тільки в небесній канцелярії. Я передаю як свої спогади і враження, так і родичів, друзів, сусідів. А ще знаходжу інформацію у місцевій газеті та краєзнавчій літературі. Отакі джерела. Ніякі вигадки не прикрашають ці мемуари.

Вулиця Горького, буд. № 231

Із Березянськими сусідять Черевичні. У минулому в їхньому дворі стояла хатинка з вікнами, звернутими до схід сонця. Незважаючи на вбогість, те, перше житло, не виглядало занедбаним. Може, його прикрашав садок чи місце на осонні. Можливо, мене зігрівають приємні спогади.
Розказували старожили, що в хатині жило подружжя: Петро з Марією. Мали хворобливого сина. Він одружився і перебрався на територію колгоспу «Росія». Обійстя придбали Матюшини, мати з донькою Тетянкою. Вони приїхали з Білорусії. Матері там не підходив клімат. Через це вона захворіла лейкемією. Розмовляли вони білоруською. До Кривого їх привіз син хворої. Він оселився тут раніше і жив, здається, в центрі селища.
Тані не легко давались шкільні дисципліни, бо не знала української. Але ми, діти вулиці Горького, Тетянку любили. Згадую її як дружелюбну, з організаторськими талантами дівчинку. Вона першою об'єднала дітей нашої вулиці. Ми жаліли Таню. Приносили їй продукти. Підтримували, коли «Швидка допомога» відвозила її матір до лікарні. У цій убогій хатині ми відзначали свята. Таня розказувала про сестру-спортсменку, яка жила у Мінську. Згодом вона забрала своїх рідних назад в Білорусію.

Після Матюшиних обійстя перейшло до Черевичних, молодого подружжя. Нові господарі знесли старі будівлі. На місці старої хати звели будинок, що прикрашає вулицю. Господарем був Віктор Черевичний. Він родом із села Богачівка. Працював у колгоспі агрономом, помічником голови колгоспу, навіть головою. Перспективний спеціаліст. На жаль, нитка його життя обірвалася в розквіті літ. Його дружина, Надія Іванівна, з дому Івана Чорного, що жив за кілька хат. Вона за покликанням і освітою - педагог. До того ж обдарована талантом віршувати. Подружжя пустило у світ двох синів. У Черевичних є онуки.

17.11. 23. Друзі, я вже закликала вас бути активними читачами. Також надсилайте фотографії своїх предків. Вони прикрасять розповідь.

Вулиця Горького, буд. № 168

У минулому обійстя моїх пращурів: Андрія Яковича Голоти з Оленою Кирилівною.
Хата стояла вглибині двору, під городом. Точніше - під правою межею, причілком до вулиці.
Маленькі вікна, перекошені, важкі двері, серед хати піч. У цій хатині я бувала. Стіл, коло нього довгий ослін, ліжка під стінами. На них вишиті рушники, ікони, фотографії рідних.
На подвір'ї росли високі дерева, які давали влітку прохолоду і густу тінь. Неймовірно гарне місце. Широке, з пологим сходом до річки, з широкою долиною, де ростуть старі кучеряві верби.
Під парканом, майже на межі дворів Голоти і Шлапака, стояла камінна криниця, з якої мешканці кутка брали воду.
Прабабусю я добре пам'ятаю, адже коли її, 110-річну, проводжали в останню путь, мені вже стукнуло 10 років.
«Ну й нажилися ви, бабко», - сказав якось мій батько. У відповідь почув: «Пролетіли, сину, роки, мов один день».
Єлена Кирилівна разом із своїм чоловіком Андрієм Яковичем привела у світ 18 дітей. Останню дитину народила в 56 років. Прабабка вміла читати церковно-слов'янські тексти і розуміла їх. Односельці просили її читати Псалтир за спочилим.
Дивувало, що моя бабуся Мотря та її сестри викали одна одній. Під час спілкування оте «ви, сестро» лунало часто. Голоти прививали своїм дітям повагу одне до одного змалку.
Столітню Голотиху, коли вона засиджувалась у своєї дочки Моті (жила за десять хат), відвозив додому на двоколісному мотоциклі внук Гриша. Треба сказати, що сходила бабка із сидіння, що за водієм, сама, без сторонньої допомоги.
На батьківщині залишився найменший Голотин син - Іван. Був страшенним активістом в роки колективізації. Комсомолець, потім комуніст. Він одружився з дівчиною, що так само горіла бажанням вибороти щасливе майбутнє для всього людства, Олександрою Дмитрівною. Її називали Санькою.
У 1930 році бідняки нашої громади організували перше колективне господарство, яке назвали «Червоний партизан». Невдовзі молодого Івана обрали головою колгоспу. А коли почалася ВВВ, то Іван Голота першого дня пішов на фронт. Важкими фронтовими дорогами Іван дійшов до Берліну. А після ще й громив самураїв на Далекому Сході. Груди фронтовика прикрасили чотири бойових ордени і сім медалей.
Повернувся солдат з фронту і знову очолив колгосп. Потім його призначили завідуючим тваринницької ферми. За трудові досягнення Іван Андрійович нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і медалями.

Стара Голотиха доживала віку у своїй хаті. Доглядала її Іванова сім'я, в якій підростало четверо синів. Йосип, Григорій, Іван, Костик. Останній в дитячому віці помер.
Іван із дружиною звів посеред батьківського подвір'я будинок, вкрив його бляхою. Поряд, попід дорогою, заклав високий фундамент ще для однієї садиби. Проте його сини не виявили бажання залишатися в Кривому. Тож фундамент за життя господарів був відкритим всім вітрам і негодам. І лише чужі люди, які купили це обійстя, накрили шифером високий фундамент. Будівлю використовують для різних потреб.
Про Олександру Дмитрівну ходив такий анекдот. У 1953 році, зимового дня, вона заголосити на всю вулицю. Приказувала: «Ой, татко наші померли. Як тепер будемо без татка?». Люди прибігли на той крик. Співчутливо питали: хто саме помер? Врешті-решт дізнались: вождя всіх народів Сталіна не стало. Люди розходились, тамуючи сміх і подив.
Ця родина мала змогу і кошти купувати книги. Моя мама брала в них літературу, переважно про козаків. Вона проковтнула грубезні томи роману Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». До речі, цей твір, з його багатослів'ям, довгими і монотонними описами, для теперішнього читача непідйомний.
Додам, на могилах своїх батьків Іван Голота поставив пам'ятники з викарбуваними датами їхнього життя. Так, завдячуючи трудам двоюрідного діда, я знаю імена своїх прапрадідів.
Сини Івана Голоти осіли в містах: Йосип з Іваном у Одесі, Григорій у Первомайську. Кожен із них, окрім Йосипа, зустрів свою долю. Іванових синів уже немає серед живих. Але продовжують Голотів рід їхні діти й онуки.
Стару хату, в якій жив Андрій Якович Голота з Оленою Кирилівною, розвалили і зрівняли з землею.
Коли в нашому родовому гнізді оселились чужі люди, то мої родичі бідкались і жалкували за ним. Як виправдання згадували байдужість синів Івана Голоти до подальшої долі батьківщини. Адже заздалегідь не сказали родичам про свій намір продати обійстя і ні з ким не радились щодо цього питання. Звичайно, на ту пору онуки баби Олени обжились, мали власні будинки. Але ж підросли й ставали повнолітніми правнуки, що залишились у Кривому. Хтось із них таки придбав би це гарне місце.

Голота Андрій Якович, 1840 - 1923 рр.
Голота Єлена Кирилівна, 1852 - 1962 рр.
Голота Іван Андрійович, 1909 - 1987 рр.
Голота Олександра Дмитрівна, 1908 - 1986 рр.

Вулиця Горького, буд. № 233

Навпроти Івана Голоти жила вдова Ганна Шлапак з чотирма дітьми. Її чоловік, можливо, родич Ігнатія Шлапака.
Стара хата стояла під правою межею, боком до дороги.
Я знала господарку старою, була невисока і нехуда. Носила темну одежу, довгі рясні спідниці й закриті кофти.
Ганнині діти ставали повнолітніми й відходили від неї. Так, Надія жила зі своєю сім'єю в с. Мазурове, Віктор осів у Кривому, його хата в районі колгоспної контори, Василь жив у Києві, працював у науково-дослідному інституті. Лише Марія залишилася з матір'ю. Треба сказати, що всі Ганнині діти мали світлий розум і були тямущими до науки.
Господарка вміла доглядати свійських тварин. Працювала на свинофермі, яку місцевий колгосп збудував коло кручі, з якої для будівельних робіт люди брали глину. Тож до ферми Ганна добиралася не дорогою, а горою. Мої батьки впродовж багатьох років тримали з цією жінкою корову. Чотири дні корова у нас і стільки ж у Ганни. Ніколи між ними не було сварок, конфліктів. Хоча я, підліток, зазнавала прикрощів. Адже Ганна приносила своїм тваринам з ферми смаколиків. То ж корова, гадина, повертаючись із пасовища, бігла до нашої компаньйонки. А я, звичайно, бігла за коровою. Пізніше за нагоди Марія згадувала ті часи. Вона до мене і моєї сестри ставилася по-дружньому, розказувала про свої родинні клопоти.
Марія вийшла заміж за Олексія Федотовича Гнидюка. Олексій з Анатолієм рідні брати. На відміну від серйозного брата Олексій був душею компанії, любив танцювати, співати.
З  фотографії на нас дивляться брати Гнидюки. Олексій зліва. 

Олексій із Марією збудували новий будинок під лівою межею. Він дивився на Ганнину хату. До речі на її місці тепер город.
Марія народила двох дочок. Їм батьки дали вищу освіту.
Олексій довго хворів. Марія, що страждала головними болями, пережила чоловіка.

Коментарі:
Lyudmyla Berezyanska
А ще там жила старенька бабка Марія. Ви можете пам'ятати її. На бабку схожою була Маруся, донька т. Ганни. Вона була така добра бабка, худесенька і згорблена від свого віку. Померла вона, коли її було вже за 100 років. Чи то 102, чи 103. Цього я не пам'ятаю. А те, що всі на вулиці її любили, то оце добре пам'ятаю.
Дякую Вам. Дуже цікаво. Я чекаю з нетерпінням кожну статтю.

Раиса Черепанова
Проста історія, а як цікаво.

19.11.23. От і описала перший куток. Попереду кілька. Кожен куток у моїй розповіді об'єднує криниця, з якої люди, що жили неподалік, брали воду. Ями старих криниць обкладені камінням. Цямрина дерев'яна. Згодом ставили бетонну. Вода в цих криницях холодна, чиста й солодка. Хто споруджував старі криниці, що стоять при дорозі? Того не знаю. Біля кожної відро і лавочка. Подорожні без проблем втамовували спрагу.

Вулиця Горького, буд. № 235

Обійстя Болтньових, Леоніда з Параскою.
Господар родом з Таганрогу, росіянин. Під час ВВВ дитиною утік з німецького полону - і потрапив до російського. Сказав, що вже повнолітній і прагне воювати на фронті. Юнак отримав бажане.
Після війни Леонід опинився в Одесі. Довготелесий і заглиблений у себе хлопчина закохався у веселу й дотепну Пашу. Родом із Кривого Озера, дівчина вчилася в професійному закладі, де набувала вмінь і навичок швачки. Пара побралася. Перед тим, як осісти в Кривому, подорожували республіками Союзу. По поверненні жили в хатині Пашиної мами. Малою я любила спостерігати за тіткою Пашею, коли вона тарахкотіла швейною машинкою на подвір'ї. Ми жваво спілкувалися.
Напевно, свій дім подружжя почало будувати, коли Леонід почав працювати на електростанції, а точніше з часу її зведення. Болтньов виявився тямущим електриком. У нього з'явилося хобі - сам виготовляв двигуни для зварювання металу електрикою. Леоніда знали в селах району. Також радо приймали у військових частинах. Після його приїзду там і там з'являвся електрострум.
Сестри Леоніда, Лідія та Ліля, мали змогу бувати за кордоном. Проїздом заїжджали до брата. Їх дивувала братова замкненість. Питали: «Льоню, чому мовчиш? Тобі погано в Кривому?» Леонід запевняв сестер, що в колі своєї родини він щасливий.
Параска якимось чином мала змогу придбавати книги. Домашня бібліотека й уміння кроїти й шити одяг зблизили з нею мою маму. До того ж і за віком вони майже ровесниці - Параска на один чи два роки старша. Я з вдячністю й пієтетом згадую цю жінку. Мені, дитині, батько прочитав усі казки, що були в її домашній бібліотеці.
На цій фотографії подружжя Болтньових ліворуч.

Леонід із Параскевою подарували світові чотирьох дітей: Василя, Лілю, Славика і Сашу. Смерть останнього родину підкосило. А причиною став пісок, яким злива вкрила бруківку. Від буксування автомобіля відчинилися задні дверцята. Дитина випала й потрапила під колеса.
Після жахливої дорожньої пригоди скромний і тихий Леонід зовсім закрився в собі. Він майже не розмовляв.
Цікаво, що напевно всі Болтньові свою долю пов'язали з електрикою. Хоча Параскева працювала в місцевому колгоспі, але згодом влаштувалася на підприємство з енергопостачання.
Земляки згадують: коли прощалися з Леонідом, падав пухнастий сніг. Такого красивого лапатого снігу люди не бачили. Цього дня Бог явив світові й таку красу.
Через 12 років погожої осінньої днини родичі й односельці прощалися з Параскевою, матір'ю і бабусею чисельної родини. Її тіло знайшло спокій на кладовищі поряд із чоловіком і малолітнім сином.
Діти Болтньових створили свої сім'ї, з якими залишилися в Кривому.

Болтньов Леонід Митрофанович, 1926 - 2005 рр.
Болтньова Параскева Гаврилівна, 1930 - 2017 рр.
Болтньов Олександр Васильович, 1976 - 2002 рр.

Коментар:
Раиса Черепанова
Браво!

Вулиця Горького, буд. № 170

Господарку обійстя Євдокію Голоту мої тітки, мамині сестри, щоразу провідували, коли у нас гостювали. Називали її дядиною. Казали, що Євдокіїн чоловік - рідний брат їхньої матері Оксани Данильченко (у дівоцтві Голота). У такому разі Дунині діти, Григорій і Віра, з моєю мамою та її сестрами - Єфросинією й Одаркою, в других. А я зі своєю сестрою Людмилою в третіх з дітьми дядька Григорія.
Свого двоюрідного прадіда Григорія Голоту, чоловіка Дуні, я в живих не застала. Але провідувала його дружину, заходила до хати. Вона стояла в глибині двору, під правою межею. З матір'ю жив син Григорій і дочка Віра.
Пліткували всезнаючі жіночки таке. До Дуні приходила свекруха і брудний посуд мовчки скидала у бочку й заливала водою. Приходила через пару днів, коли від мисок, горщиків і каструль відходили залишки їжі. Стара мовчки мила посуд. І так до наступного разу.
Окремо розкажу про свою двоюрідну тітку Віру Голоту. Вона вчителювала в селі Червоний Орач (тепер Семенівка) Кривоозерського району. Жила в хатині місцевого мешканця. Саме в його хаті з Вірою сталася біда. Господарі того дня гнали оковиту. Віра сиділа з книжкою під гарячим кубом. Через перегрів ємність із бражкою вибухнула і ця суміш вилилась на дівчину. Господарі прагнули приховати трагедію. До лікарні потерпілу не повезли, а лікували народними методами.
У страшних муках дівчина вмирала вдома. По суті заживо згнила.
До речі, ні сама Віра, ні її мати на винуватців не подали заяву із звинуваченням в орган виконавчої влади, суду чи міліції.
Григорій привіз дружину Тетяну з Приазов'я, де служив у радянській армії.
До чорнявої обраниці Гриця наші жіночки з цікавістю придивлялися. Викликали її на відверту розмову. Але Тетяна була закритою, не комунікабельною. Коли жіночки взнали, що Тетяна відвідує молитовний дім п'ятидесятників, то від неї відвернулися.
Хоча родина бідувала, Григорій збудував хатину. Вкрив її очеретом. Вона досі стоїть під дорогою, коло лівої межі. В ній знайшлося троє дітей: Коля, Ніна, Міша. На фотографії Григорій.

Діти Григорія Голоти були здібними до навчання. Їм легко давалися шкільні дисципліни. На жаль, свої природні таланти вони не розвивали.
Соціальний вакуум, припускаю, підштовхнув Тетяну до самогубства.
У Григорія, якого мучив кашель, в обласній лікарні виявили рак легень. Майже одночасно такий діагноз поставили й моєму батькові. Обом їм радили кинути палити цигарки й дати згоду на оперування. На відміну від мого батька, Григорій ігнорував поради хірурга. Протягом року його не стало.
Микола, коли повернувся з армії, страждав психічними розладами.
Ніна з Михайлом осіли в глибині нашого села, народили й виховали дітей. Вікували Ніна і Михайло не довго.
Багато горя зазнав цей клаптик землі. Я зі смутком згадую всіх, хто на ньому порався. Всі вони від народження не мали фізичних вад, були вродливі, працьовиті й здібні до науки. То чого їм не вистачало, щоб виявити вповні свої таланти? Гадаю, надмірна скромність і терплячість прирекли їх до нидіння. Мені цих родичів дуже жаль. Хоча, хоча... Як людина, що вірить у вічне життя, бачу всіх членів цієї родини щасливими на небі. Тож і не знаю, кого слід жаліти: тих, що бульдозером пруть на всіх і вся задля земних благ чи скромних і тихих.

Авраменко Ніна Григорівна, 1958 - 2019 рр.

02.11.23. Думки про вічність людини, а точніше - її душі. Не безпідставно у ранковій молитві абзац «Упокой, Господи, душі усопших раб Твоїх...» як і «Вічна пам'ять» читають тричі. Пам'ять про померлих потрібна для живих і мертвих. Бо вони приходять до нас у снах і непокоять сумління.
Оце згадала виступ лауреата Шевченківської премії Олександра Сизоненка у Миколаївському земляцтві. Письменник народився 1923 року в с. Олександрівка Баштанського району. У Берліні фашисти його тяжко поранили. На запитання земляка: «Чому вашими героями здебільшого є солдати, які загинули?» - відповів: «Бо вони живуть у моїй пам'яті, в мені. А ночами з'являються самі. Коли я від них іду, вони услід гукають: Напиши про мене! Напиши!. От і пишу спогади про бойових побратимів. Мушу писати.»

Вулиця Горького, буд. №237

Хату збудував мій дядько Дмитро Тимофійович Гулько з дружиною Валентиною Гаврилівною (у дівоцтві Чорна).
Тепер у цьому дворі багато будівель. Але стара хата, що біля правої межі, з вхідними дверима і вікнами, повернутими на схід, досі виконує роль житла. Валентина, коли залишилася вдовою, її відремонтувала й осучаснила.
Перше моє враження про дядька Дмитра, як про казкового героя. Я була дитиною, дошкільням, коли до моїх батьків завітав принц з чарівною усмішкою у військовій формі. Високий, тонкий у стані, чорнявий. А коли почав доставати із зеленого мішка цукерки, то повністю мене підкорив. Треба сказати, що в 50 - 60 роках цукерки діти майже не вживали. Щоправда, на Різдво і в поминальну неділю, що після Паски, їли від пуза. Ось чому дядькова щедрість мене вразила й запам'яталася на все життя. Тим часом Дмитро щедрою рукою роздавав гостинці. Мені, моїм батькам і моїм маленьким друзям. Ну як такого не любити?!
Не забути мені й весілля вродливого принца. Я по-дитячому раділа, що він одружився з гарною, як квіточка, Валентиною.

Молоде подружжя будувало собі житло і вся рідня допомагала.
Дмитро часто провідував своїх батьків. Жалівся на якісь клопоти, пов'язані з господарством. Зате при згадці про свою малечу, Тетянку з Олегом, зморшки на його засмаглому до чорноти обличчі розгладжувались. Жоден із моїх дядьків так тепло і ніжно не розказував про своїх дітей, як Митя.
А ще він любив тварин. Тому й працював у колгоспі біля корів.
З роками мій ніжний принц перетворився на брутального чоловіка. Такому ганебному перетворенню сприяв виноградник, що розрісся у його тещі Онисі. З винограду родина чавили сік на вино. Пригадую, Онися заходила до моєї баби, коли поверталася «від моста». Сваха голосно (хай усі чують) починала сваритися. При цьому перераховувала зятеві витівки.
Баба Мотря слушно зауважила: «Коли Митя брав твою Валю, то не пив. Це коло вас він таким став».
Подружжя народили й виховали двох дітей: Тетяну з Олегом.
Тетяна вчилася в Первомайську в медичному училищі. Після його закінчення залишилася в цьому місті, бо вийшла заміж за місцевого хлопця. Працювала в лікарні старшою сестрою. Народила двох синів. Дочекалася онуки від сина, який вибрав військову спеціальність. Коли Тетяна овдовіла, то переїхала жити в Криве. Тут доглядала хвору матір. Потім поселилася до Черкас, де осів її син. До речі, працював прокурором.
Олег живе із жінкою на своїй батьківщині.

Гулько Дмитро Тимофійович, 1937 - 1996 рр.
Гулько Валентина Гаврилівна, 1938 - 2021 рр.

Вулиця Горького, буд. № 172

Колись тут жила сім'я Григорія Єфимовича Дерев'янка, 1914 р.н. Його хата за узгірком, стоїть фасадом до дороги. Вона серед перших по нашій вулиці, вкритих листовим цинковим залізом. Зліва під дорогою - невелика споруда, що служила за літню кухню.
Матір Григорія називали Дерев'янчихою. Вона дожила до 100 років. Її оселя в кінці нашого села, під сусіднім - Сирове. Жінка займалася паломництвом. Ходила пішки і до Київської Лаври.
Григорій був метушливим чоловіком. Дружина Євдокія народила йому дочку. Але щастя ця родина не зазнала. Сусідки свідчили: «Гриць свою першу, Дуню, не просто бив, а вбивав». Після смерті матері Галинка залишилася напівсиротою. Дівчинкою опікувалася Дерев'янчиха. Проте бабина душа поривалася у мандри, до святих місць. Отож вона доглядала дитину погано.
Григорій привів у свій дім Одарку, дочку Дем'яна Шлапака. Я знала її, приземкувату, гладку і неквапливу. Працювала в польовій бригаді. Григорій догоджав Одарці. «Пилинки з цеї здуває», - казали всезнаючі сусідки.
Мачуху непокоїв стан здоров'я трирічної дитини, адже через неналежний догляд в неї прогресував рахіт. Одарка таки вилікувала Галинку. Коли та підросла й ухилялася від роботи, то Григорій із серцем казав: «Уся в матір. Така ж ледача». Зате Одаркою він пишався. Аякже. У хаті прибрала, зварила борщ і вареники. На городі в неї порядок.
Галина мешкала у Любашівці.
Нові господарі піддали серйозному ремонту будинок. Його вже не взнати. Як і двору з капітальним парканом.

23.11.23. Мої дописи краєзнавчого характеру. Нині в цивілізованому світі великий інтерес до своїх витоків. Про це свідчать прислів'я, складені різними народами. Приміром, японці кажуть:

Дерево з коріння починається.
Де живеш, там і столиця твоя.
Хочеш мати високе дерево, то бережи коріння.
Той, хто шанує себе, прагне знати свій рід і плем'я.

Вулиця Горького, буд. № 174

Із Григорієм Дерев'янком сусідила Тетяна, яку називали Лізаркою. У її хаті, що стояла під лівою межею глибоко в дворі, я бувала. Вона приймала пологи у моєї баби Мотрони Андріївни. Першою привітала мене в цьому світі й обмила. Щороку на Святвечір я носила бабі-пупорізці вечерю, гостинці, подарунок.
Тетянин чоловік не підтримував більшовиків. А ще для нелюдів наявність у дворі кам'яної криниці свідчила: господар багатій, куркуль. Його треба знищити.
У 1937 році Лазаря заарештували й далеко вислали. Із заслання чоловік не повернувся. Тетяна вікувала сама, дітей не мала. Обробляла город, тримала свиней. А ще в селі бабувала. Позичала людям гроші, коли ті попадали у скруту. Її вважали доброю жінкою. Хоча криниця стояла не при дорозі, а в дворі, з неї сусіди брали воду. Адже господарка мала добру вдачу.
На Лізарчиному обійсті осіли Бойки, родичі її чоловіка. А саме Іван з Ганною та двійком дітей: Миколою з Ніною. До переїзду ця родина жила на території сусіднього колгоспу нашого села.
Бойки швидко збудували літню кухню. Її поставили перед бабиною хатою. Її згодом розвалили. Навпроти, під правою межею заклали фундамент майбутнього будинку. Звели з лимпачів високі стіни, вкрили їх цинковою бляхою. На цьому всі роботи обірвалися. Родина десятиліттями жила в літній кухні. Новий будинок не довели до готовності. У ньому ніколи й не жили. І досі недобудова муляє очі. На кшталт символу нездійснених амбітних мрій.
Ганна Петрівна працювала на пошті, що в районі моста. Можливо, заввідділом. Мала змогу придбавати художню літературу. На книжках вона розумілася. Так, під час декретної відпустки я жила у своїх батьків. Тоді користувалася домашньою бібліотекою Бойків. Пригадую, прочитала багатотомне зібрання творів французького письменника Еміля Золя.
У маленькій хатинці дожив свого віку Микола.

Бойко Микола Іванович, 1953 - 2013 рр.

24.11.23. У 2015 році я брала участь у краєзнавчій конференції. Вона проходила в Національній історичній бібліотеці, що на території Києво-Печерської Лаври. Свій виступ  присвятила першим письменникам з Миколаєва. У цьому місті вони друкували свої книжки (XVIII ст.). Запам'ятався виступ учителя сільської середньої школи. Він прибув разом із класом. Учні натхненно розповідали про зустрічі з бабусями і дідусями. Від старих людей діти узнавали історію рідного краю. Вони дуже хотіли випустити книжку з їхніми спогадами.
Ось так.

Вулиця Горького, буд. № 239

Тут жив Тарас Павлович Гулько, рідний брат мого діда Тимофія. Тараса в живих я не застала. Розказували, що він був задіяний на будівництві двох дерев'яних мостів через Кодиму. На жаль, отримав виробничу травму, що вкоротила йому життя. Вдова, маленька Софійка, залишилася з чотирма дітьми. Євдокія, Наталя, Іван, Валентина.
Пам'ятаю їхню вбогу хату на горбку, з вікнами, що дивилися на захід. З боку гори її підпирали буйні кущі повія та шипшини. Город цієї родини знаходився осторонь двору - через дорогу. Він плавно сходив до долини.

Дунині дочки (Євдокія з Наталкою) зі старою Югиною, дружиною Пилипа Гулька.

Діти підростали, із Софією залишилися Іван і чорноброва Валентина. У вродливу дівчину, яка працювала дояркою, закохався Василь Тимофійович Гатко (1940 - 2014), перспективний спеціаліст сільського господарства, гарний організатор. Софія, коли віддавала дочку заміж, то влаштувала їй гідне весілля. Гуляли у Кривому Озері та Курлозах, звідки родом Василь. Подружжя осіло на території колгоспу «Росія». В них знайшлося дві донечки.
Іван Гулько з дружиною дав життя трьом дочкам і сину. Їхні імена: Лідія, Олена, Раїса, Іван. Але вік дружини і матері дітей виявися коротким. Вона тяжко хворіла і в молодому віці померла. Іван одружився з жінкою, яку через шрами на обличчі (перехворіла віспою) називали «рябою Марією». Для бездітною Марії чоловікові діти стали рідними. Коли Іван пристав до іншої жінки, то його діти залишилися з Марією.
У Софіїній хаті жив її онук, недалекий розумом Іван. Після його смерті дідизна перейшла до Антоніни, дочки Гатків. Її родина очистила територію двору від старих будівель, збудувала сучасний зі зручностями будинок. Подружжя пустило в світ двох синів. Старший коло батьків. Він вчителює.

Коментар:
Мариана Антонюк
Широ дякую вам.

25.11.23. У маминому альбомі я знайшла старі фотографії. Почну їх оприлюднювати у ФБ. На сьогоднішніх молодята Дмитро Тимофійович Гулько зі своєю Валентиною. Від Онисі, матері нареченої, молодята пішки йдуть до батьків Дмитра. На другій фотографії їхні діти: Тетянка з Олегом.
Напередодні я про цих героїв розповідала. Доповнюй такими споминами. Валя-квіточка мала акторський талант. Він проявлявся у всьому. Наприклад, коли про щось розповідала, то емоційно жестикулювала й голосно говорила. Вживала слова «такий дурний, аж крутиться», «величезний», «страшенний»... Зоряний для неї час наступав на другий день весілля, де вона з Дмитром гуляла. А ще коли молодь вночі святкували Маланку (14 січня). Валя тоді одягала яскраве лахміття (де його брала?), натирала обличчя червоним буряком і куйовдила волосся. І починалася вистава. На весіллі парубки возили Валю на дерев'яній скрипучій тачці. Валя входила в роль, яку сама придумала. Гукала зміненим голосом, співала сороміцькі куплети, чіплялася до когось. Глядачі лягали від сміху. Не дивно, що про Валині витівки згадували довше, ніж про саму наречену.

25 листопада ввечері запалюють свічки, як знак пам'яті про померлих від Голодомору. Так вийшло, що перед війною я розмістила статтю, присвячену цій страшній біді. Присвятила її своєму батькові. У дитинстві він зазнав пекельних мук від голоду, ледве переставляв опухлі ноги.

Коментар:
Людмила Гладкая
Мій дідусь Стеценко Андрій Ілліч віддав своє життя за 10 колосків пшениці які приніс до дому із свого поля...

Захарина криниця

Вулиця Горького, буд. № 178

Хату збудував Іван Філіпенко з дружиною Марією Іванівною (в дівоцтві Сидоренко).
Іван невисокий, кремезний і метушливий. Марія висока і повільна в рухах. Проста, добра, мудра жінка. Він працював у колгоспі механізатором, вона член ланки з вирощування сільськогосподарських культур. Дружня, трудолюбива подружня пара. Народили й виховали двох дочок, майбутніх вчительок.
Цікаво, що батьки як Івана, так і Маріїні, жили на горі. Їх розділяли виноградники і Ґорова круча, на дні якої било джерело.

Філіпенко Іван Степанович, 1941 - 2003 рр.
Філіпенко Марія Іванівна, 1942 - 2022 рр.

26.11.23. Вчора зателефонував один мій читач, хлопчина. Спитав, як стару людину заохотити розказати про своїх передків. Бо він запитав свою бабусю про діда Івана - той помер ще до його народження. А бабуся розсердилася. Сказала: «Воно тобі треба. Не хочу того гаспида і згадувати».
Як хлопчині жити, коли баба чи матір не знаходять доброго слова про того, кому він завдячує своїм життя?

Вулиця Горького, буд. № 182

У старій хаті, що під лівою межею, вглибині двору, жила Домна, вдова Степана Яковича Стеценка, з синами. Олексієм та Яковом. Жінку в селі називали Стьопихою. На її хаті лелеки склали гніздо. Щовесни до нього прилітали й зчиняли метушливий галас. Гніздо ремонтувати, клали в нього яйця й висиджували їх.
При дорозі, під правою межею Стеценків, - кам'яна криниця.
Яків залишився на батьківщині. У Любашівці він працював провідником на залізничному транспорті. У ті дні, коли добирався до місця служби і повертався додому, то носив формений чорний костюм. Яків одружився з Галиною Захарівною, вчителькою молодших класів. Вона працювала у восьмирічній школі, чинної на території місцевого колгоспу.
Подружжя звело власний будинок, а саме праворуч материного, під дорогою. Вкрили його листовим залізом. Народили двох синів. Молодшого сина, Олександра, в розквіті літ, батьки втратили через тромб, що перекрив рух крові. Старший, Анатолій, живе в Одесі. Працює стоматологом. Одружений, має доньку.
20 років Галина Захарівна провела у ліжку. Син регулярно привозив матері ліки, продукти, вітаміни. Він купав матір, лікував її. Вважав, що всім їй зобов'язаний: і життям, і вихованням, і навчанням в інституті.
Того дня, коли хоронили Галину і на подвір'ї стояли люди, щоб попрощатися, мене дещо вразило. Так, над городом Стеценків зібралася зграя лелек. Вони створили коло і мовби в танку почали повільно кружляти. Подумалось: птахи вшановують відхід людини в кращі світи, дякують їй за терпимість до їхньої присутності на даху хати.
Коли я готувала цей матеріал, то в інтернеті прочитала про дивну поведінку такої пташки під час хрестового ходу з Могильова до Белиничів (Білорусія. Так, біля селища Свєтиловичі до паломників приєднався лелека. Він рухався за півметра від людей по узбіччю. Проходив майже 12 кілометрів. Якщо трохи відставав, то підлітав до хоругв і знову йшов! А на останньому привалі в лісі (за два кілометри від міста) лелека, оточений людьми, уважно слухав молитви і пасхальні піснеспіви. А потім підійшов прямо до ікони Божої Матері, вклонився і «приклався дзьобиком» до образу. Очевидці кажуть: після привалу лелека продовжив свій хресний хід до кінця. Ще розказують, що подібне трапилося три роки тому. Ось таке неймовірне чудо.
Кілька років Яків жив один. Батькове славне 90-річчя Анатолій відмітив у кафе, що в районі моста. Основною подією свята став танець-соло Якова Степанович. Щоправда, дідусь спирався на дві палиці.
Упокоївся Яків Степанович 7 лютого 2023 року, погожого зимового дня. Безсніжного, з легким морозом.
Олексій Степанович за родом служби мешкав у Грузії. Одружився з місцевою дівчиною. Вона народила йому дітей. Воєнні події, що мали місце в Грузії на початку 90-х років, змусили Олексія з дружиною та родиною сина Аліка переїхати в Україну й осісти на батьківщині. Вони мешкали в новому будинку. він стоїть боком до дороги поблизу материного. На місці старої хати тепер споруди господарського призначення. (Лелеки спорудили гніздо на стовпі при дорозі.)
На кладовищі, що біля церкви святої Параскеви, знайшли вічний спокій Олексій з Анастасією.

Стеценко Домна Яківна, 1906 - 1985 рр.
Стеценко Олексій Степанович, 1928 - 2016 рр.
Стеценко Анастасія Гаврилівна, 1919 - 2001 рр.
Стеценко Яків Степанович, 1932 - 2023 рр.
Стеценко Галина Захарівна, 1936 - 2020 рр.
Стеценко Олександр Якович, 1971 - 1997 рр.

Коментар:
Alona Shamsutdinova
Дякуємо

28.11.23. Коли мова йде про старі хати, що  з боку Кодими, то уточняю їхнє місцезнаходження - вглибині двору. Дійсно, від сучасної дороги вони знаходилися нижче приблизно на 50-70 метрів. Теперішні ж будинки стоять неподалік дороги. А дорога, як відомо, представляє собою дві смуги, якими рухаються машини в різні боки, майже впритул одна до одної. Такого, як нині, скупчення в минулі часи не знали ні хати, ні транспорт на дорозі. Останні нагадували майдан, що простягнувся від краю до другого краю села. І далі виривався у відкритий степ. Шлях у степу теж не знав, що таке узбіччя.
Думається, люди, коли ставили хатини вглибині двору, переслідували ще одну мету. Вони прагнули сховати своє добро від лиходіїв, які нишпорили селами з метою наживи. Мешкали подалі від дороги, від зажерливих і голодних очей.

Вулиця Горького, буд. 241

Тут жив Захарій з сином і дочкою Лукерою. Їхня хатка стояла причілком до вулиці, яка вилася нагору. Вікна дивилися на захід.
Пам'ятаю господаря зігнутим дідусем, з білою борідкою.
Старі люди, які пережили війну, згадують: у Захаровому дворі працював млин. Люди приносили зерно, яке перетирали двома великими жорнами на муку.
Батюшка благословив Захару на роботу в храмі святої Параскеви, зокрема продавати свічки, проскури. За будь-якої погоди Захара ходив до церкви. Він мав двох дочок: Тодоску (осіла на Веселому Лані) та Фросину, що побралася з Іваном Сидоренком і з ним жила на горі.
Після смерті Лукери її двір із городом перейшов до Світлани Філіпенко (Іванова дочка). Вона дружина Миколи Бундаківського, рома. Його родина осіла на території колгоспу ім. Жданова давно.
У подружжя дорослі діти, які відокремилися від батьків. Захарової хати нема. На цій землі Бундаківські побудували великий будинок і господарські будівлі.

Коментарі:
Alona Shamsutdinova
Лідіє Філіповна, я Вам щиро дякую і від душі за Ваші публікації. Кожного разу із захватом їх читаю, а деякі перечитую декілька раз. Це неймовірно значуща робота. Це ніби повернувся в дитинство. Це ніби я маленькою пройшлася по вулиці і ті всі мешканці живі. Багато для себе дізналася цікавого. Це дуже чіпає душу особливо в той час, коли ти там вже не живеш, але дуже сумуєш.
Я від себе Вас прошу: коли Ви закінчете історію нашого кутка, то напишіть про відпочинок у той час. Бабуся мені розповідала, що десь на пляцку була гойдалка. Діти там збиралися, грали в ігри та розважалися. Мама розповідає, як вони на санчатах у рові, де Гнидюк, спускалися аж до долини. Як у той час проводили св'ята, як відпочивали? Це дуже цікаво.

Раиса Черепанова
Дуже гарно. Простими словами про просте.

28.11.23.З гори поміж двох обійсть - Захаровим і Тарасовим, збігала вузька вуличка. Крутосхили тут густо поросли чагарниковими рослинами: вишнями, чорною бузиною, колючою шипшиною та повієм. Вуличка, напевно, безіменна, хоча у минулому столітті рух нею був досить жвавий. Нею пересувалися як тварини, яких гнали на випас, так і люди, що постійно жили на горі. Їхні хати стояли проти нашої хати, якщо дивитися на гору.
Дитиною я зі своїми друзями полюбляла гуляти на плато гори. Там ми затівали різні ігри. Коли я, першокласниця, навчилась читати, то книжечки брала з собою. Читала друзям про кмітливого песика Піфа. Вони з цікавістю розглядали кольорові малюнки.
Найбільше нам подобалася дика територія під виноградником. Зазвичай тут пасли корів. Але тварини не затримувалися, пастухи їх попасом гнали далі. Ні тварини, ні транспорт нас не турбували. Нас заворожували дивовижні краєвиди. Села лежали в долині, а земля під горизонтом нагадувала розстелені на землі хустки. Подібності надавали рівні сторони і прямі кути полів, а лісосмуги, то мовби тороки.
Не турбували нас і люди, що тут жили. Можливо тому, що діти не завдавали їм ні шкоди, ні клопоту. Попід лісосмугою, що захищала виноградник, вилася ґрунтова дорога для гужового і машинного транспорту. З другого боку дороги розташувались городні наділи. За ними крізь садові дерева проглядали стіни хатин, утеплених очеретом. У них мешкало три родини. Воду для пиття вони брали в селі. Так, спускалися крутою стежкою, потім ішли тінистою вуличкою, що вилась над кручею. Далі з пустими відрами прямували до Захариної криниці. Повні відра несли на коромислі. Влітку ходили босоніж.
Хто перший поселився в цих відданих всім вітрам місцях? Але ж і надалі тут затримувалися люди. Давно вже тут ніхто не живе. А молоде покоління села, напевно, й не здогадується про їхнє в недалекому минулому існування.

У першій хаті жив Гриць Закатов із Лукією. Господаря поза очі називали кацапом. Він прибився в наше село після війни. Накульгував. Пристав до Лукії, що жила з мамою Оксаною. Мене дивувала ця пара. Гриць - затятий пияк і матюкальник, а дорідна Луша була розважливою. Гриць на схилі літ охороняв колгоспні виноградники. Він умів очеретом або околотом ушивати покрівлю. Його наймав мій батько для такої роботи. Лушу голова колгоспу призначив ланковою. В цю ланку входили майже всі жінки з нашої вулиці. Вони свою ланкову поважали. Дітей Закатови не мали.

Друга хата належала Івану Сидоренку з Фросиною. Їхню самотність розвіювала дочка Марійка. Дівчина покохала Івана Степановича Філіпенка. Парубок жив з матір'ю, Марією, за найглибшою в нашому районі Ґоровою кручею - на її дні било джерело. Коли молоді побралися, то збудували у селі власний будинок. У ньому жили й виховували своїх донечок.

У третій хатинці мешкав дід із бабою. Їхніх імен не пам'ятаю. Господарка зажила слави сільської знахарки. До неї зверталися по допомогу, коли страждали від тілесного й душевного болю. У цій хатині я бувала малою. Перший раз мене відвела туди мама. Ймовірно, в червні, бо червоніли вишні. Потім я сама до бабки приходила. Хатка стояла у вишневому садку. В ній було затишно. Досі пам'ятаю приємний запах повітря, що стояв у хижці. Так пахнуть сухі трави, настояні на сонці.
Бабка водила яйцем по моєму животі. У такий спосіб викачувала переляк. Іншим разом водила ножом по моїй щоці й заговорювала зубний біль.
Я приносила їй цукор. Вона дякувала моїм батькам. Навзаєм давала вишеньок.

Коментарі:
Раиса Черепанова
Боже, як талановито. Який у Вас дар Божий.
Пишіть і радуйте нас своїми нарисами. Браво!

Lyudmyla Berezyanska
Я в захваті! Не можливо передати почуття, які тобою керують під час читання. Немов би заново все переживаєш. А опис природи зачаровує до кожного слова. Дуже щиро дякую.

Вулиця Горького, буд. № 184

Садиба Івана Сидоренка з дружиною Ніною, яка родом із Курячих Лоз. Подружжя побудувало дім, привело у світ трьох дочок. Про Івана з Ніною моя мама казала: гарні, як горщики мальовані. Невисокі, соковиті. Він широкоплечий, кучерявий. До морозів плавав у Кодимі. У неї біле чисте обличчя, хвилясте чорне волосся і брови. А очі прозоро-блакитні, як у ляльки. Людей з такими очима, як у Ніни, у житті не стрічала.
Зі старшою донькою Сидоренків, кучерявою Надійкою, в одному класі вчилася моя сестра. Надія поїхала до якогось міста, що в Східній Україні. Там працювала на підприємстві. Вийшла заміж, народила дочку. Але молодою померла. Таня і Олена вийшли заміж за хлопців із сіл нашого району - Секретарки та Червоненького. Одна з них вчителює. У Тані два сина, в Олени дві донечки. Діти вродливі. У 2019 році Ніна ще приходила до нас. Брала для читання художню літературу. Розказувала про дітей, жалілася: «Кличу їх до себе. Але переїжджати не хочуть».
Ніна пережила чоловіка. Вона упокоїлася 1 листопада 2021 року.
Треба сказати, що садиба Івана Сидоренка мала відмінність від усіх, мною описаних. Вона позбавлена меж, дотичних до сусідських обійсть. Так, зліва, від Федота Брагара проходить вуличка, якою стікала з дороги вода. Для інших потреб не використовувалася, через це заросла деревами й кущами. За правою межею Сидоренків був город, на якому поралися різні господарі. Зокрема, у минулому цей город обробляла родина Івана Тарасовича Гулька.

Сидоренко Іван Прокопович, 1932 - 2007 рр.
Сидоренко Ніна, 1939 - 2021 рр.
Сидоренко Надія Іванівна, 1958 - 2008 рр.

Коментар:
Люба Сокуренко
Як усе змістовно написано, дякую

Вулиця Горького, буд. № 186

На цій землі у зрілому віці з'явився Федот Брагар із дружиною Мариною та донькою Євгенією.
Своє перше житло, що по вулиці Петровського, дім № 3, Федот залишив своєму синові Кирилу, коли той одружився з Анастасією (вона з дому Никифора Бойка). Федот, окрім Євгенії, мав ще трьох дочок: Ксеню, Наталю і Ганну. Ксеніна дочка Лідія - моя ровесниця. Коли вона гостювала в діда Федота, то гралася з нами, дітьми у жмурки.
Нині Лідія зі своєю сім'єю мешкає в Ананьєві.
Наталка побралася з Миколою Маляренком.
Федот Брагар очолював колективне господарство ім. Ворошилова. Це одне з господарств, що діяли на території нашого села до війни.
Його хата стояла під лівою межею. Порівняно з іншими хатами була просторою й впорядкованою. Напевно, кинулась у вічі німецьким окупантам. Бо саме в Федотовій хаті ворог облаштував військовий штаб.
Старого Брагара по-вуличному називали Гусаком. Був невисоким, кремезним. Характер мав крутий, гоноровий. А ще тримав гусей. Коли мене батьки за чимось посилали до тітки Домни, то через гусей, що товклися під плотом, я далеко і боязко обходила цей відрізок шляху.
Женя побралася з Павлом Крутоголовим. У них народився Сергійко. Молоде подружжя жило з батьками в одній хаті.
У дворі під правою межею Крутоголови звели з ракушняка новий будинок.
Сергій осів у Києві, працював у ЖКГ. Приїжджав до батьків на власному авто. Мав двох синів і чотирьох онуків. Його стару матір (за 80 років) на схилі життя розбив параліч. Сергій доглядав матір два роки. Після її смерті продав дідизну. Через кілька років Сергій теж пішов за обрій.
Останній свій приїзд він присвятив Олександру Рекецькому, учаснику АТО, щоб з ним попрощатися. Сергієва блідість викликала в мене тривогу. І не безпідставно - Сергій хворів раком. Через цю підступну хворобу він помер.
У місті його тіло дорослі сини піддали кремації. Треба сказати, що кривоозерські родичі противилися такому ґвалтуванню над тілом. Просили привезти його в село і тут віддати землі. Але діти привезли прах в урні, яку з участю отця Михаїла, півчих, синів і родичів небіжчика поховали.
Нові господарі зробили капітальний ремонт всіх будівель, зведених Брагаром. У народному стилі розмалювали стіни старої, Федотової хати. Також спорудили огорожу на камінному фундаменті.

Брагар Федот Іванович, 1892 - 1978 рр.
Брагар Марина Михайлівна, 1894 - 1986 рр.
Крутоголова Євгенія Федотівна, 1928 - 2016 рр.
Крутоголов Павло Демидович, 1927 - 2001 рр.
Крутоголов Сергій Павлович, 1955 - 2021 рр.

Коментарі:
Alona Shamsutdinova
Вічна пам'ять!

Раиса Черепанова
Цікаві спогади. Легко читати. Дякую.

Вулиця Горького, буд. № 243

У минулому тут жив Спиридон Остапчук. Його дружина народила чотирьох доньок і двох синів. Їхні імена: Яків, Дем'ян, Ганна, Єлена, Гафія. Ще одна донька (ім'я забулося) осіла на Донбасі.
Згодом в обійсті Спиридона з'явився Михайло Стеценко, коли побрався з Іриною. Жінка з 1913 року, з багатодітної родини Максима Кравцова. Його хата в районі восьмирічної школи сусіднього колгоспу села.
Спершу Стеценки жили в хатині батьків Михайла - Якова і Олександри. Потім збудували власне гніздо. Невелику хатину поставили під горою.
Яків Стеценко виділив молодятам на своєму великому городі, що тягнувся схилом до Кодими, ділянку землі.
Федір, син М.Я. та І.М. Стеценків, дворічною дитиною помер. У 1938 році народилася Марійка.
Маленька дівчинка носила дідові та бабі харчі, які передавала батькам Ірина. Дівчинка старалася оминути дядину Фросину, дружину дядька Танасія. (Невістка переживала, що гулятиме вулицею поголос: старі батьки сидять голодні.)
Одного дня Ірина Максимівна отримала з фронту сповіщення про смерть свого чоловіка. Полегшення від болю вдова знаходила тільки в молитві. Стала учащати до церкви. Брала з собою донечку. Дівчинка звикла до церкви, тиші, творення молитви перед іконою. В подальшому не уявляла свого життя поза церквою.
Під час Другої світової війни в Ірининій хаті, а саме у кімнаті, що в боку гори, поселилися німецькі вояки. Їхній штаб знаходився навпроти, у хаті Федота Брагара. Марійка іноді виконувала роль кур'єра: носила начальнику штабу записки. За послугу німець давав малій цукерку. Німці поводилися з дитиною чемно, на відміну від румунів, які згодом прийшли в село. Ті силоміць забирали в людей тварин. Коли Іринина корова привела теля, то господарка обвішали його кукурудзинням і гілками. Румуни однаково теля виявили й забрали. Марійка йшла за телятком, якого вели до Одарчиного двору, щоб зарізати, і вголос плакала.
Маруся зі своїм судженим Олександром Вікторовичем Марченком познайомилася на весіллі своєї двоюрідної сестри в Сирові, звідки родом жених.
Олександр Марченко родом із с. Новодвиженка Одеської області. П'ять років служив у морфлоті.
1958 року подружжя почало зводити стіни власного будинку. Поставили його в центрі ділянки, над дорогою, поздовжньою фасадною стіною до старої хати. У 1960 році перейшли у свій дім. Потім розвалили стару батьківську хату. На її місці збудували простору літню кухню та гараж.
Марченки добре виховали своїх дітей, Юрія і Валентину.
Хоча обійстя Марченків знаходилося на засушливому узгір'ї, але ще вище, за городом, росли чудові вишні. Їх називали простячками, або чорними. Маруся возила їх до Києва. З цією метою гуртувалися жінки і замовляли в колгоспі вантажну машину. Виїжджали в ніч з суботи на неділю. В кузові, разом із товаром для продажу, добиралися до столиці. В неділю жінки поверталися додому, бо наступного дня треба виходити на роботу. Такі торгову круїзи тривали впродовж десяти років.
Город біля Кодими, який виділив Яків Стеценко для сина Михайла, його родина продовжувала обробляти. Лише на схилі літ Марія перестала на ньому працювати. Вона той город часто згадувала добрим словом.
У Юри виходило рифмувати рядки. Коли відбував строкову армійську службу в Росії, то надсилав однокласникам листи зі своїми віршами. Але трапилося горе. Під час навчання Юрій Олександрович загинув. Батьки добралися до Далекого Сходу і звідти доправили тіло сина. Поховали його на Кривоозерському кладовищі, що неподалік церкви св. Параскеви П'ятниці.
Валентина Олександрівна осіла в Черкасах. Працює медсестрою. Пані тішиться синовою родиною. Бавить маленького внука.
І окремо про тьотю Марусю. Неймовірно міцна, вольова, мудра жінка. Таких називають семижильними. Диву даєшся, коли встигала все зробити? Вона у храмі на вечірній службі, під час недільної та святкової літургії, також в поминальні суботи. Бувало, що одного дня побуває і на ранішній, і на вечірній службі. А до церкви ж не близько, напевне два кілометри. На її городі та в садку повний порядок. Зайву продукцію: вишні, горіхи, сир пішком носила на базар і продавала. (А це, мамочко, за п'ять кілометрів від хати.) А після ще й поспішала на службу до церкви. І так до недавнього часу.
Ми з сестрою тітку любили й поважали. Більше того, вважала Марію Марченко святою.

Стеценко Ірина Максимівна, 1913 - 1996 рр.
Стеценко Федір Михайлович, 1936 - 1938 рр.
Марченко Марія Михайлівна, 1938 - 2022 рр.
Марченко Олександр Вікторович, 1929 -2010 рр.
Марченко Юрій Олександрович, 1957 - 1978 рр.

Коментарі:
Валентина Синковская
Світлана, дякую. Лідочкі дякую.

Alona Shamsutdinova
Ще й корівку тримала до самих похилих літ.

01.12.23. Хочу подякувати всім, хто читає мої дописи. А ще хочу сказати ось що. Я публікую не всю інформацію, яку зібрала. Але про Марію Марченко викладу все, що написала. Бо невідомо, що буде з моїми напрацюваннями в майбутньому. Тож хай ідуть у люди.

11 жовтня 2022 року відійшла до Господа душа спочилої раби Божої Марії. Обставини її смерті та поминання містять таємниці. Люди їх відчувають. Але лише частково в змозі пояснити. Все у руках Бога. Його дії людині зрозуміти не дано.
Відійшла від земних турбот праведна душа.
Я провідала Марію у вересні недільного дня. Тоді повернулася з Києва. Там провела два місяці через важкий стан здоров'я. Перед цією поїздкою я теж провідувала Марію Михайлівну. Просила її молитов за сина Юрія, якого військкомат направив на полігон. По поверненні знову пішла до Марії, щоб подякувати за молитовні стояння.
День стояв теплий, сонячний. Двері старі люди не замикають Я торкнулася дверного полотна, і собака з хати подала голос. Стара жінка лежала на ліжку одягнена, поверх покривала. Напевно, після обіду заснула. Вона терла ліве око, яке сльозилося. Я звернула увагу, що з лиця вона спала, шкіра стала світлішою, а зморшки розгладилися. Собака мене обнюхала, залізла під стіл і там лягла. Впродовж нашої розмови Беті звідти не виходила.
Я опустилася на стілець, що стояв навпроти ліжка. Під час минулої зустрічі я розпитувала тітку про старих людей нашої вулиці, яких вона добре знала. Про бувальщину вона розказувала охоче, але під кінець втомилася й ледве повертала язиком.
Цього разу я запитань не ставила. Марія сама розказувала про рідних та сусідів. Вибачалася, що не все пам'ятає, навіть імен деяких людей не згадає. (Хоча для свого віку вона мала світлу голову й добру пам'ять.) Між іншим каже: «У середу, на празник Воздвиження Чесного Хреста, хочу бути на літургії». До речі, вона таки знайшла транспорт і побувала в церкві.
Я хотіла позбирати у дворі горіхи. Вона категорично мені в цьому відмовила. «Щовечора горіхи збираю. А шо робити? Помалу й визбираю.» Коли я вийшла, то за мною ув'язалася собака. Під хатою збилися докупи кури. Звернула увагу на червоного півня: великого, з розкішним різнокольоровим хвостом.
У першій декаді жовтня з Черкас до тьоті Марусі приїхала її дочка із зятем. Вони переслідували мету: підготувати хату й господарство до зимівлі та забрати до міста матір. Стара жінка зізналася сусідці Марусі Сидоренко: «Не хочу їхати, оставляти хату. І собаці в квартирі погано. І ліфт не завжди працює, щоб вивести Бетю надвір».
За погодженим планом їхати до міста мали в неділю зранку. Рано лягли спати, бо зморилися від роботи.
Уночі чоловікові стало зле. Валентина, як медсестра, надала йому першу допомогу. Та йому не стало ліпше. Жінка викликала швидку допомогу. Хворого о третій годині забрали в лікарню. Через годину-дві Валю насторожили хрипи, що доносилися з боку ліжка, на якому лежала мати. Дочка до неї. А та без тями і руху. Валя знову викликає швидку.
Транспортувати матір, яка перебувала в комі, до Вознесенська, Валентина не дозволила. Зателефонувала отцю Михаїлу. Він вранці, до служби у церкві, приїхав до вірної парафіянки. Прочинав над нею молитву і причастив.
Марія до тями не прийшла ні в неділю, ні в понеділок. У вівторок близько сьомої години ранку її серце зупинилося.
У небіжчиці потекли ноги. Ховали її наступного дня, у середу. Всіх жінок перев'язували хустками, а чоловіків рушниками. Об 11 годині приїхав отець Михаїл із півчими.
Погода видалася сухою і тихою.
Коли везли тіло покійної до церкви, отець Михаїл ішов попереду катафалку. Далі несли хрест, корогви, ікону Богоматері.
У церкві під час чину відспівування і прощання обличчя небіжчиці було прояснене й усміхнене. Подумалося: Марія виглядає вродливішою, ніж за життя.
На поминальному обіді, що проходив у церковній трапезні, присутні мовчки їли й пили. А блюд було багато. Сестра мені стиха сказала: «Тьотя Маруся завжди готовила багаті поминальні столи. За покійну матір, чоловіка, сина. Валя так само в честь пам'яті матері розпорядилась».
Поминання на дев'ятий день відбулося вдома небіжчиці. Я себе погано почувала, тому не брала участі. Коли поминали Марію на її сороковини (у трапезні церкви), то я знову хворіла. Сестра казала, що стравами був заставлений стіл і дуже смачними. Коли сестра дякувала Валентині, то передала їй аркуші з текстом, записаний мною зі слів її матері. Валентина дала цей текст прочитати Марусі Сидоренко. Сусідка сказала: «Треба було прочитати його на поминальному обіді. Хай би усі взнали, ким була Марія Марченко». Сусідка права, але вийшло, як вийшло.
Проаналізувавши обставини цієї сумної події, дехто зі родичів і близьких до Марії, дивувався збігам. Наприклад моя сестра зауважила: «Тьотю Марусю покликала до себе Богородиця на святкування Покрови».
Я тоді згадала, що кілька років поспіль у переддень цього свята Марія приходила до мене й пропонувала разом піти до церкви Покрови Богородиці, що в глибині нашого села, біля Будинку культури. Завдячуючи саме Марії я побувала на празниках з цієї нагоди. Мене дивувало завзяття старої жінки. Останнього разу, коли йшли, вона ледве переставляла ноги. І диво - зупинився автомобіль, що підвіз нас до самої церкви. Назад ми поверталися в авто з Павлом Бузінським. Цей чоловік починав свій трудовий шлях у Мазурівській школі. Дружив із Юрієм Марченком, який там працював. А коли Юрій загинув під час військових навчань, то Павло допомагав матері друга.
Про дивні збіги. У п'ятницю, 18 листопада, Марії виповнилось би 84 роки. А наступного дня, в суботу, відзначали її сороковини. Цього дня на вечірніх службах у храмах звучали величальні пісні Архистратигу Михаїлу. Саме ж свято розгорнулося в неділю.
І таке. З початку ХХІ ст. в нашому селі з'явилася гарна традиція: біля входу на кладовище похоронну процесію зустрічають жінки, які роздають шматочки хліба. У такий спосіб попередній небіжчик через своїх родичів вітає свого наступника. Цей ланцюжок не переривається. Стосовно участі родичів Марії Марченко в естафеті мертвих могли виникнути проблеми. Адже їм потрібно було повертатися до міста. Бо ж невідомо, коли знову в селі похорони. І треба ж такому статися - помер 56-річний Сергій Трубаченко. Хоронили його 14 жовтня, на другий день після Марії Марченко. У вирішення і цього питання втрутилися небесні сили. Не знаю, як було насправді, але так розсудили в селі люди. Чергове чудо?
Хата Марченків довго не пустувала. У кінці листопада в неї заселилося подружжя. Раніше вони жили в хатині біля церкви.
Не втримаюсь, скажу. Такі хати й обійстя, як Маріїне та Захарія, намолені, благословенні. В них комфортно тому, хто сповідує Божі закони і не порушує їх.
Сьогодні, коли люди свідомо відходять від церкви, ліняться бувати на богослужінні, Марія всіма клітинками свого старечого тіла прагнула перебувати у Божому домі.
Не знаю рівного їй чоловіка, який би стільки відходив кілометрів. А вона вставала вдосвіта й пішки йшла на базар. При цьому ще й туди і звідти щось несла. Після ранкової подорожі збиралася і йшла до церкви, де кілька годин під час літургії стояла на одному місці. Вдома обідала, відпочивала і йшла до Людмили Зеленюк, що за пару кілометрів від її хати, в якихось справах.
Думаю, Марія стоятиме близько Господа нашого. Вона могла би посприяти своїм сусідам і односельцям у вирішенні якихось питань. А для цього треба громаді клопотатися, щоб Синод визнав Марію Марченко святою. В противному разі чимало небесних благ не зазнають.
Господи, зустрічай новопреставлену Марію у Своєму Царстві. Прости їй гріхи. Адже перебувати праведній душі серед грішників і не грішити - не можливо. Посели, Господи, Марію в гідних її подвигу кущах і даруй їй вічну пам'ять.
Коли писала цей спомин (серпень 2023 року), то сестра здивувала, переповідаючи свій сон. Нібито вона зібралася провідати могилу нашого діда Дмитра Данильченка. Автобус чомусь зупинився коло воріт Марії Марченко. Сестра вийшла з машини, зайшла у двір. Коло паркану поралася Маріїна дочка Валя з Людою Зеленюк. Сестра попрямувала до Маріїної хати. У кімнаті бачила стіл із багатьма блюдами. Та найбільше сестру вразили стіни кімнати. Обклеєні червонястими шпалерами, вони нагадували пасхальні ризи на святому отці.

Коментар:
Раиса Черепанова
Простими словами про селянське життя. Читається легко. Згадуєш і своє село. своїх сусідів...

02.12.23. Друзі, будьте допитливими, складайте свої родоводи. Пишіть про себе, своїх дітей, родичів, їхні спогади. І не переймайтеся правописом - онуки вас зрозуміють. Якщо не напишете, то ця інформація піде в землю разом із вами. Скажу, я написала про своїх родичів на 50 сторінках. Головне - мати бажання. У вас вийде.

Вулиця Горького, буд. № 188

Хату збудувала Ірина Василівна Сидоренко, в дівоцтві Євич. Господарка - рідна сестра Єфросинії Шлапак, дружини Дем'яна Ігнатовича.
Іринина хата, з високими стінами, досі височіє на подвір'ї під дорогою, а саме під правою межею обійстя. Фасадна стіна спрямована до заходу сонця.
У дворі стояла криниця.
Господарку називали Марчихою, за ім'ям її чоловіка Марка. Старожили розказували, що він не підтримував більшовиків. А таких, як відомо, радянська влада не терпіла. У 1937 році Марка заарештували й кудись відправили. З далеких країв чоловік не вернувся.
Але Ірина Василівна розказувала двоюрідній онуці Людмилі Березянській іншу історію: Марко загинув на війні, а її саму погнали пішки на північ. Вона опинилась у місті Котлас Архангельської області. Там валила й рубала ліс для потреб пролетаріату. Після звільнення поверталася додому знову пішака. Особливо тяжко давалася дорога взимку. Щоб вночі не замерзнути, то група таких же нужденних, як Ірина, розводила вогнище. Коли дрова згоряли, то люди жар відгортали і на теплу землю вкладалися спати.
Розказувала Ірина й про те, як будувала хату. З кручі вона носила глину в мішку на спині. З глини формувала вальки, які висушувала на сонці. Далі з вальків зводила стіни.
Цікаво, що в наш час господарка цієї оселі рішила хату відремонтувати. Жалілася: стіни не врубаєш, мов би бетонні. А стеля грубезна - 52 см.
Ірина жила самотою. Ні чоловіка, ні дітей. Серед людей одинока. Я не бачила її на весіллях, іменинах, хрестинах, де гуляла зі своїми батьками. В неї також ніколи ніхто не гостював. Завжди сама. Хтось пустив поганий поголос: «У Марчихи недобрі очі. На що не гляне - зіпсує. І курчата від її погляду падають, і худоба слабує, і картопля не родить». Самотність і відчуженість людей, гадаю, зіпсували характер цієї жінки.
Я виправдовую Марію Марчиху. Так, усі люди, що жили на описаному мною відрізку дороги, мали нелегку, а то й драматичну долю. Але до Марії вона була найжорстокішою. Чоловіки не поверталися із заслань, що на півночі, а вона пішки прийшла у своє село. Сама збудувала хату, тримала домашніх тварин, обробляла город і всьому давала раду. Перед її волею, терпінням і стражданнями я просто ціпенію. Доземно вклоняюся цій багатостраждальній жінці.
Марчиха тримала корову. Вдосвіта базарного дня несла на ринок молочні продукти: сир, сметану, масло. Бувало, напередодні ввечері хтось із сусідів зайде у її двір, щоб набрати води. Але відро опущене в криницю. Господарка в такий спосіб влітку охолоджувала збите в масниці масло. За ніч воно тверднуло.
Три родини, які досі брали воду з Марчишиної криниці (Сидоренки, Брагарі, Марченки), об'єдналися і викопали свою криницю. Вона стояла під парканом Федота Брагара. Яму укріпили бетонними кільцями.
До Ірини пристала молода пара, Анатолій Булавко з дружиною Катериною, вольовою директоркою школи. Молодята збудували хатинку. Поставили її біля криниці, тильною стіною до дороги. Але в новій оселі Булавки довго не жили. Після Ірина пустила в хатинку квартирантів: Павла Володимировича, майстра по дереву, з дружиною. Напевно, приїхали з міста, бо в селі виглядали кумедними. Особливо жінка, яка носила надто яскраву одежу. Вона в селі не затрималась, зникла. А Павло залишився. Допомагав господарці. Поставив гарну загорожу від дороги. Активно знайомився з сусідами, вникав у ведення господарства. Ірина повеселішала, стала голосно балакати. З квартирантом приходили до сусідів «на телевізор». Взуття пара чинно залишала у сінях. А коли дивилися телевізор, то Ірина завертала ступні, ховаючи дірки на стоптаних шкарпетках.
Проте Іринине щасті було швидкоплинним. Павло Володимирович поїхав до Львова. Тільки його й бачили.

Сидоренко Ірина Василівна, 1903 - 1988 рр.

Коментарі:
Alona Shamsutdinova
З Вашого дозволу Лідіє Філіповна хочу зробити маленьке доповнення. Криниця, що знаходиться в цьому дворі, була вимощена камінням і застелена дубовим дном. Вода в ній була завжди кришталево-чистою і смачною в будь-яку пору року. Вона є й досі, хоч їй вже багато років. Гадаю, в нашій місцевості таких криниць вже не залишилося, або є лише одиниці. За рахунок каменю вода фільтрувалася, криниця мала змогу поповнюватися від джерел і вода мала однакову температуру в різні пори року. В ній постійно була вода. Хоч пом'ятаю не одноразово можна було витягнути відерце з смачною водичкою в якій плавала жабка

Alona Shamsutdinova
А якої сили волі мала жінка, примусово відправлена на каторжні роботи в Котлас! За фактично ніщо. І повернувшись звідти пішки. В її хатині жили музики. Жінку відправили на каторгу, а в її будинок заселили інших людей. Мабуть, не кожна сучасна жінка мала б силу таке витримати. А Ксенія повернулась додому і викупила свій же будинок. Звісно, це мало печатку в її душі і відобразилося на відношенні до оточуючих. Тоді не було психологів, коучів по психічній практиці і медитацій. Хто сильніший той і виживав. Вона мене вражає як особистість, її сила духу вижити і не зламатися.

03.12.23. Мешканців наступного кутка об'єднує, звичайно, криниця. Вона дуже стара, камінна, досі зі смачною водою. Стоїть при дорозі. Я назвала цей куток

Франіна криниця

Вулиця Горького, буд. № 190

З Іриною, дружиною Марка, сусідили Стеценки, Яків з Олександрою. Якщо Ірину, свою доньку, посадили окремо - на обійсті через дорогу, то сина Танасія залишили при собі. Перед війною Танасій одружився з Фросиною, яка з дому Михайла Маляренка. Треба сказати, що Михайло, хата якого під горою з боку вулиці Петровського, мав багато дітей. Під час голодомору декілька дітей померли.
У Танасія з Фросиною знайшлася дівчинка Маня. З фронту Танасій не повернувся.
Фросина (її всі називали Франя) зійшлася з однофамільцем першого чоловіка - Пантелеєм Івановичем Стеценком, який відслужив у армії належний строк. Сам він із бідної сім'ї, яка мешкала у хатинці, яку односельці жартома називали «два на два». Вона стояла на пагорбі у першому провулку за конторою. Іван Стеценко на свою біду мав двох коней. Через це його назвали куркулем і далеко вислали. Іванова дружина Акіліна сама виростила чотирьох дітей. Старші сини рано повмирали. Так, Захарія забрали на фронт, з якого додому не повернувся. Павло помер від побоїв, коли знайшов свого коня, якого зловмисники вкрали.
Попри бідність ця родина кохалась у музиці. Селяни дивувалися: Пантелей в будень грає на гармошці, а його сестра Павлинка на подвір'ї завзято танцює.
Акіліна на старість зовсім осліпла. Жила, завдячуючи допомозі та подаянням односельців.
Незважаючи на значну вікову різницю, Пантелей був вірний Фросині. Вона народила йому сина і дочку, Сергійка і Людмилу. Пара не вступала в шлюб. По-перше, Фросинине прізвище таке ж, як в Пантелія - Стеценко. По-друге, важила для обох щомісячна допомога від держави, яку отримувала Фросина за вбитого на фронті чоловіка і батька її доньки - Танасія Стеценка. Проте всезнаючий державний орган служби безпеки повідомив куди треба про ведення спільного господарства Фросиною і Пантелієм та народження спільних дітей. Нитка щомісячної допомоги враз обірвалась.
Тетяна Танасівна працювала на фермі дояркою. Недалека розумом, але роботяща й з весела вдачею дівчина. Вона голосно заливалася сміхом. Вийшла заміж за Васильківського, вродливого хлопця з Калантирки. Стеценки для них влаштували гучне весілля. Подружжя перебралося в свою хату, що під горою в районі ферми. Жили разом не довго - Васильківського заарештували і він відбував покарання у в'язниці. Марія стала багатодітною матір'ю. Її діти виховувались і навчались в інтернаті, що в с. Берізки.
Пантелей працював у колгоспній столярній майстерні. Бувало люди його просили, щоб постелив у їхньому новому будинку дощану підлогу. Фросина обов'язково туди приходила. Її з'ява не дивувала людей. Казали: «Здивувались, якби Франя не прийшла». Таки жінку точив черв'як ревнощів.
Пантелеєва сім'я мешкала в старій, Якова Стеценка, хаті. Вона знаходилася в глибині двору під правою межею. Згодом господар збудував власний будинок. Поставив його під протилежною межею, ближче до дороги. Кам'яна криниця, з якої наш куток брав воду, опинилася на подвір'ї Стеценків, під парканом. Господарі ніколи не чинили перешкод, були доброзичливими. Собак вони не тримали.
Пантелей іноді сидів під старою хатою і грав на гармошці. Коли Стеценки в когось гостювали, зі застіллям та музикою, Пантелеєва душа поривалася до неба. Він входив у коло танцювальними кроками. По ходу танцю і дріботів, і широко розкидав руки, і плескав долонями по п'ятах, стегнах і грудях.
Стеценки жили тихо, в повній злагоді. Були не метушливими. Стрункі, без зайвої ваги. Мали смак, що проявлявся у облаштуванні двору, у одязі, який носили. Треба сказати, що смак і відчуття міри передалися й їхнім дітям. Вони і в поважному віці мають гарну фізичну форму, носять одяг, що підкреслює й прикрашає фігуру.
Діти Стеценків повиростали. Кожен знайшов собі пару, завів сім'ю і відокремився. Батьків провідували часто, адже мешкали у Кривому Озері. Коли старих не стало, то Сергій з Людмилою продали батьків будинок.

Стеценко Пантелей Іванович, 1926 - 1996 рр.
Стеценко Єфросинія Михайлівна, 1915 - 2004 рр.

Вулиця Горького, буд. № 245

На протилежному боці дороги жили заможні Бойченки. Господар Наум мав лише одного сина Івана. Той одружився з дівчиною, що жила по сусідству. А саме з донькою Спиридона Остапчука - Єленою. Її звали Їлинкою. Молоде подружжя жило з Івановими батьками.
14 липня 1909 року в Бойченків знайшлася донька, яку назвали Февронією (називали Хівроною). Через роки дівчина пов'язала свою долю з Григорієм Онуфрієвичем Бондаренком (1900 р.н.). На жаль, чоловік полюбляв оковиту. Доведена до відчаю, молода дружина лупцювала затятого пияка рублем. Але перевихованню він не піддавався. Під час війни військкомат відправив Григорія на фронт. Додому він не повернувся. Зберігається посмертне посвідчення про рядового Григорія Бондаренка: загинув у бою 24 грудня 1944 року.
Після Февронія вже ні з ким на рушник не ставала. Хоча подобалася чоловікам. 1945 році народила Катрусю від Івана, якого по-вуличному називали Вуйком. А в 1949 році у Февронії знайшлася Марійка. Батько дівчинки - Олександр Максименко. Його родичі, можливо і він сам, мешкали біля колгоспної контори, в районі долини. Олександр недовго жив із Февронією, але Катруся його запам'ятала. Одначе верх над чоловіком взяла його блудлива натура.
Треба сказати, що для таких, як Максименко, після війни склалися добрі умови для реалізації солодких мрій. Адже багато чоловіків не повернулися з фронту. Жінки за роки війни стужилися за чоловіками. Тож обдаровували їх ніжною увагою.
Після Февронії Олександр «ощасливив» не одну молодицю. Доживав свого віку зі Стефанією (по-вуличному - Штефаня). Дітей пара не мала. Хотіли взяти Марійку до себе. Та попри бідність, Февронія мала розсудливий розум. Своїх дочок вдова не роздавала, сама виховувала.
Наші старші сусідки - Ірина Стеценко з Мариною Брагар, згадували таке. «У Хіврони почалися пологи. Ми побігли на гору, а далі в сторону Ґориної кручі. Над нею, з протилежного боку, жила знана в селі пупорізка. Катеринка, старша Хівронина донька, знайшлася крупною, червонощокою. А молодша, Марійка, пішла в свого батька: невисокого, худорлявого і верткого чоловіка.»
Родичів Февронія мала багато. Вони осіли в різних кутках нашого села. Не забути мені походів з Марійкою до тітки, що мешкала неподалік мого діда Дмитра. І саме за клубом, в районі заплави Кодими.
Практичний Хівронин розум підказував: треба розширювати коло друзів. Так, хрестили дівчат не родичі, а сусіди. До того ж не одна пара, а дві. Марійку тримали перед Хрестом Фросина і Марія Стеценки, Григорій Голота та син Захарія.
Февронія працювала в дорожньому відділі Кривоозерської міжколгоспної шляхобудівної організації, що спеціалізувався по вимощуванню бруківкою вулиць. Коли жінка зістарилась, а 12 рублів пенсії не вистачало на прожиття, то працювала в городній бригаді місцевого колгоспу.
Хата, в якій жила вдова з дочками, стояла серед великого двору, вікнами до сходу сонця. Дві кімнати розділяли сіни. У тій, що з боку гори, жила родина. Друга, припускаю, довгий час виконувала роль хліва. Бо такої будівлі на подвір'ї не пам'ятаю. Перед хатою та над дорогою росли розкішні кущі золотистої смородини. Під кущами полюбляли сидіти кури. Город плавно піднімався вгору. За городом росли вишні та високі шовкові трави. Їх косили сусіди за кухоль молока для вдови.
Вечорами господарка стояла під тином і сумовито дивилася на тих, хто проходив і проїжджав дорогою. Як ця жінка, без постійного заробітку, виживала? В її хаті завжди було тепло і стояв запах свіжоспечених пиріжків.
Під час літніх шкільних канікул вдовині дочки працювати в колгоспі на гармані та в садово-городній бригаді. Катя не отримала середньої освіти. Від народження фізично здорова, працювала на фермі дояркою. На вродливу статну дівчину задивлялися парубки. Катрусині чорні брови чомусь не давали спокою хлопцям, що мали мистецькі нахили. Так, до неї ходив місцевий художник, Леонід. Досі пам'ятаю чудові тюльпани, ним намальовані. Дівчина все ж вибрала для життя музиканта Івана Радіонова. Вона перейшла працювати в польову бригаду. Народила доньку Антоніну і сина Владислава. Від них має трьох онуків. Всі вони кохаються в музиці.
До глибокої старості Февронія працювала. Білила хату, полола бур'яни на городі. А коли сім'ї дочок зводили свої будинки, то для будівельників пекла хліб і пироги, варила борщі.
Не стало Февронії Іванівни 1997 року, за свідченням дочки Марії, яка за професією педагог, - перед Днем учителя. Жінка прожила 88 років.
Мені легко й водночас важко розповідати про її молодшу доньку, Марусю. Легко, бо вона була моєю першою і найкращою подругою. Хоча я молодша від неї на три роки, але ростом швидко з нею зрівнялася. Маруся бавилася моїми іграшками, ляльками, бо такого добра через брак коштів їй мати не могла купити. А мені подобалися ляльки, які Маруся виготовляла сама. Саморуч шила для них одяг.

Треба сказати, що я росла в тепличних умовах. Завдячуючи подрузі, мій перехід з батькової хати в реальний світ не став драматичним. Дитиною я не тільки знала про нужденних, я побувала у їхніх житлах, чула їхні жалі.
Вбога обстановка дитинства загартувала Марійчину душу. Ця жінка знає ціну трудової копійки, дорожить нею. Також співчуває хворим і самотнім. Дивно, що дитиною в неї вже проснулась потреба провідати хвору, стару, одиноку людину. За компанією вона брала мене з собою. Я побувала в убогих хатинках, в яких доживали віку бабусі. Про існування таких знедолених та ще й в малопридатних для життя помешканнях я б не знала. Саме завдячуючи дорогій подрузі, я отримала такий досвід. Він мені в подальшому знадобився.
Маруся часто страждала простудними захворюваннями. Але попри відсутність речей, необхідних дитині, вона добре вчилася, співала в шкільному хорі, танцювала. Була обдарована талантом виражати свої думки у віршованій формі. (На жаль, цей талант не розвивала й зовсім втратила.) Закінчила школу зі срібною медаллю. Далі закінчила в Балті педагогічне училище. Після працювала за покликанням в школі - організатором позакласного виховання.
Про хату Февронії залишились тільки спогади. Колись широкий двір із прилеглим городом і садом, сьогодні розділений між родинами її дочок.

Вулиця Горького, буд. № 192

Обійстя мого дядька Григорія Тимофійовича Гулька з Оленою Омелянівною (в дівоцтві Гудзелівська). Цей земельний наділ раніше пустував, можливо, належав моєму дідові Тимофію. У всякому разі від Стеценків його відділяв рів для стоку води, що тягнувся від дороги до Кодими. Нині тут стоїть огорожа, що розділяє обійстя двох господарів.
Моя дядина Олена Омелянівна прибула до Кривого Озера за направленням. Виросла в селі Пассат Балтського району Одеської області. У Балті здобула спеціальність зоотехніка. Я гостювала у її сестри Лідії та батьків. Омелян припадав на одну ногу. Напевно, пошкодив її на війні.
25 квітня 1950 року Григорій поєднав свою долю з Оленою. Її в нас називали Лєною.

Коли Гриць брався за нову справу, то завжди бачив перспективу. Так, хату поставив на фундаменті, з високими стінами і дверима. Чотири вікна дивляться на дорогу. Відгородив свій двір від дороги металевим парканом. На капітальному, залитому бетоном погребі, поставив літню кухню. Споруди господарського призначення накрив залізними листами. У дворі, коло літньої кухні, викопав колодязь.
Треба сказати, що до кінця століття три родини: мого батька, дядька Гриця і діда Тимофія, жили в одному дворі. Коли між дворами з'явилися металеві сітки, то служили для тварин, а не для людей. Бо огорожі мали хвіртки і ворота. Через них вдень снували члени трьох сімей у всіх напрямках. Ходили до діда і баби, виводили на пасовище корову, гнали в одній хижці оковиту. Наша хата стояла посередині. Тож весільний намет, коли одружувався Толик, дядько Гриша спорудив на нашій території. Тут же танцювали і грали музики. Тобто три сім'ї як одна велика родина. Радощі і горе одних ставало таким для других. Наприклад, переживали, коли не все складалося у дітей, які подорослішали і поїхали до міста, або Гриць «входив у запій». До речі, в ті часи жінки співали таку пісню:
Ой, зацвіла роза в два цвітка 2р.
Ой, мала я мужа 3р.
Пияка.

Нічого не робить тільки п'є, 2р.
А прийде до дому 3 р.
Мене б'є.

Не бий мене муже, не карай 2р.
Тебе покину, дітей покину. А сама піду
В сад гулять.

Розказували старші таке. Лєна вже мала Толика, коли Гриць запив. Молода жінка розривалася між дитиною і фермою, куди добиралася пішком. Саме тоді до колгоспу прибув за направленням молодий спеціаліст по тваринництву. Влаштувався працювати на фермі. Оселився неподалік, по вулиці Петровського у Марії Стеценко. Олена допомагала новоприбулому ввійти у справу. Між ними спалахнули почуття. Коли Гриць, нарешті, прийшов до тями, то Лєна сказала, що з ним розлучається. Проте Мотрона Андріївна такого допустити не могла. Вона втрутилася, і синову сім'ю таки зберегла.
У Олени з Грицем знайшлося багато дітей. Але чомусь вони ще немовлятами вмирали. Можливо, у батьків був від'ємний резус. Вижили четверо: Анатолій, Неоніла, Наталка, Михайло. Наймолодша дитина - Михайло, інвалід з дитинства. Але матір його привчила до фізичної праці. А ще - тримати своє тіло чистим. Так, для роботи в нього був спеціальний одяг. Після він мився й надівав чистий одяг.
Олена Омелянівна працювала на фермі в місцевому колгоспі. Щодня вставала вдосвіта. Смажила-варила - готувала для родини сніданок, потім бігла на ферму, щоб встигнути до початку доїння корів.
Григорій працював у колгоспній кузні. На землі ніколи не порався. Йому до снаги метал, автомобілі та торгівля. Завдячуючи своїй дружині, що стояла в черзі (на папері) на придбання автомобіля, Гриць купив горбатого «Запорожця». Уважно дослідив і вивчив машину. В Одесі на стихійному ринку купував для свого «Запорожця» запчастини і сам його ремонтував. У своєму дворі, рельєф якого похилий, збудував естакаду, щоб оглядати дно авто і його ремонтувати.

Молодий татусь з Толиком.

У Кривому з'являлося все більше автомобілів. Усі вони періодично потребували ремонту. Таких спеціалістів на селах у ХХ ст. не вистачало. Тож Григорія знали всі кривоозерські власники залізних коней. У нього купували деталі або просили, щоб він сам відремонтував машину.
Дядька Григорія по праву назву кривоозерським самородком. Хоча у побуті не був подарунком. Мав коханок, ображав дружину, налаштовував дітей проти неї. Але, коли залишився без Олени, яка померла від цирозу печінки, то бідкався, жалкував за дружиною.
Перед смертю він дуже мучився, бо ліки не допомагали. Я порадила покликати батюшку. Сповідатися, причаститись. Він сказав: «Я в то не віру».
Плоди праці Григорія (будівлі) досі в гарному стані. Звичайно, завдяки трудам Наталки Григорівни та членам її родини: чоловікові Миколі Комишенку та брату Михайлові.
У Анатолія троє синів і дві дочки. Дочки, що народилися від першого шлюбу, живуть, можливо, у Тирасполі. А сини мешкають в Кривому, мають своїх п'ятеро дітей. Дмитро з Сергієм з початку російсько-української війни на фронті. У Нелі, яка живе у Києві, дочка і син (цього року помер). Неля щаслива бабуся, має п'ятеро здорових онуків.

Гулько Григорій Тимофійович, 1929 - 1996 рр.
Гулько Олена Омелянівна, 1928 - 1993 рр.
Гулько Анатолій Григорович, 1952 - 2013 рр.
Комишенко Наталія Григорівна, 1964 - 2023 рр.

Вулиця Горького, буд. 194

Моя батьківщина. Батьки Пилип Тимофійович Гулько і Єлизавета Дмитрівна (у дівоцтві Данильченко) осіли на цій землі восени 1951 року.
Не обійти увагою піонера цього місця, також його житла. Воно знаходилося на городі під правою межею. За фундамент правило світло-жовте ніздрювате каміння (нагадує черепашник). Це каміння вросло в землю. Його ні мій дід, ні батько не чіпали. Вважали, що воно наділене магічними чарами. Проте восени 2020 року тракторист частину цієї камінної кладки зрушив з місця. Я його зібрала й ним позначила межу між городами. А ще мене вразила темно-червона суміш. Вона розсипалася на порох, хоча траплялися тверді предмети, схожі на камінці. Можливо, це залишки цегли, з якої були складені стіни.
Ім'я господаря стерло століття. Моя баба Мотря казала, що він жив сам-один.
Додам свіжі спостереження. Восени під час оранки городів тракторист з трудом перевертає землю біля давнього житла. Трактор «заносить» і він аж лягає на бік. Дивина.
Мій батько удостоївся кількох імен. Так, під час хрещення святий отець його назвав Віктором. У дитинстві називали Пилипком. В армії став Філіпом. А коли повернувся з надстрокової служби, то отримав ім'я «Філя».
Тільки но моєму батькові виповнилося 18 років, як його доправили на фронт. Участував у гарячих боях. Батько розповідав і про жорстокість військових начальників до простих воїнів. Так, якщо хтось із рядових відступав, то в нього стріляли. А після бою стягували вбитих і поранених бійців на одну купу, яку накривали брезентом. Кілька діб та купа ворушилася й стогнала.
Загалом мій батько перебував у армії сім років - кілька років служив надстроково. Залишилися його медалі та орден.
Моя мама малям (1,5 років) залишилася напівсиротою. Її виховувала друга батькова дружина Лукія. Серйозна і чистоплотна молдаванка.
У 1950 році мої батьки одружилися.

Люблю цю фотографію. На ній молоді мої батьки (ліворуч), дядько Гриша з дядиною Оленою (праворуч) і дядько Дмитро. 

Тепер розкажу як зводили нашу хату. За розповідями, спочатку на рівному майданчику нарисували прямокутник. Потім лінії збільшили лопатою, прокопавши рів. У нього вкладали очерет, який присипали ґрунтом, щоб не падав. І ось цей очерет з обох боків почали закидали чамуром - сумішшю мокрої глини, соломи та кінського гною.
Якщо підходити з теперішніми мірками, то в такий спосіб був зведений екологічно чистий будинок. Незважаючи на те, що має шість вікон, взимку в ньому тепло (важать грубі стіни й добре підігнані дерев'яні рами вікна), а влітку прохолодно (до віконних рам припасовані ляди).
Вікна і двері змайстрував тесля Дмитро, мамин батько. Треба сказати: окрім вхідних дверей, які кілька разів міняли, названі речі ті самі, старі.
За літо стіни і піч, розташовану в кімнаті, що від дороги, висохли. Крокви обшили очеретом. А ще мої батьки з допомогою ватерпаса та сокири вирівняли стіни. Однак помастити їх глиною та побілити до холодів не встигли. Зимували у «чорній» хаті.
У середині ХХ ст. снігові замети виростали в зріст людини. На Стрітення 1952 року снігу навалило стільки, що на дорогах створилися замети, через які не пройти, ні проїхати. На другий день у родині Гулька Пилипа знайшлася дівчинка, яку мати дала ім'я Лідія. Тоді бабувала Тетяна Лізарка.
Хата - моя ровесниця, а літня кухня з коморою - сестрина, з 1958 року. На її місті спершу стояв хлівець. Кухня стоїть на фундаменті, стіни зведені з лимпача. У ній досі є піч, в якій мама пекла хліб і готувала неймовірно смачні страви. Спершу кухня стояла під черепицею, потім її зняли й накрили шифером.
Батько самотужки викопав яму, в якій облаштував погріб. Також звів за літньою кухнею з дошок просторий засік, де зберігали полову, дрова тощо. Разом із Лариком Шлапаком збудував капітальний хлів.
Хату багато разів кардинально перебудовували. Так, винесли з неї піч. Обклали стіни фактурними з цементу плитками. Першу очеретяну покрівлю замінили бляшаними листами. Потім на них ще й настелили шифер.
Тепер це власність моєї рідної сестри. Вона дбайливо підтримує як будівельні споруди, так і ділянку землі, на якій вирощує городні культури. У дворі ростуть плодові дерева і кущі. В сестриній господі ті самі порядки, які запровадила свого часу мама. А це в'язані крючком і вишиті серветки та рушники, гірка в серванті, статуетки, синтетичні квіти у вазах. У сінях збережено мамине малювання на стінах.
Мій батько закінчив п'ять класів, а мама - сім. Саме малограмотний батько ввів мене в світ книги. Після роботи, а він працював у колгоспі механізатором (на гусеничному тракторі орав поле), він мені читав казки. Мама кохалася в козацькій темі. Перечитала всі книжки, які виявила у нашому селі про козаків. У нашій хаті витав дух літератури. А ще батьки поважали спеціалістів, що мали вищу освіту. Завдячуючи трудам дорогих батьків, ми, їхні діти, мали змогу після середньої школи здобувати спеціальність у вузах.

Водою з криниці Фросини Стеценко ми користувалися доти, поки батько з дідом у 1964 році не викопали власного колодязя. Для нього знайшли місце на ділянці, спільній для користування. На жаль, наша вода вступала смаковими якостями тій, що з Франіної криниці. Тож для пиття продовжували носити воду з сусідньої криниці.

Гулько Філіп Тимофійович, 1925 - 1985 рр.
Гулько Єлизавета Дмитрівна, 1932 - 2009 рр.

Коментар:
Раиса Черепанова
Гарно. Просто і доступно. Як пощастило Вашим односельцям.
Дуже надіюся. що односельці розуміють важливість того. що ви робите..

Вулиця Горького, буд. № 196

Тут жили мій дід і баба з батькової руки, Тимофій Павлович Гулько і Мотрона Андріївна (у дівоцтві Голота). Будинок зведений під час війни, що прокотилася українськими землями в 1941 -1945 році. Господар обійстя та старші сини, Іван і Пилип, тоді воювали.
Представляю фотографію, на якій увічнена родина тих часів. На першому плані моя бабуся з маленькою Марійкою (1941 р.н.). Поряд - Домна зі своєю донечкою Галинкою (1943 р.н.). Жінки сидять. На обох  рясні спідниці, грубе робоче взуття. На Домні картата спідниця і світла блузка, вона без головного убору. На другому плані неповнолітні бабині сини. Старші хлопчики в піджаках, сорочках і навіть при галстуках. Малеча в теплих із хутряними воротніками пальтах. Це фото, безперечно, створене в центрі Кривого Озера, в фотомайстерні. Родина цілеспрямовано прибула сюди, щоб надіслати знімок батькові й братам на фронт. Хай дивляться на рідних і не сумують. Хай повертаються додому, бо їх дуже чекають. Але Іван не повернувся.

Моя бабуся Мотря за підтримки чоловікового брата Пилипа збудувала нову хату. Для неї вибрали вдале місце - горбок під лівою межею, близько дороги. Цю хату завжди вчасно ремонтували. Вона зазнала й кардинальних змін. Так, очеретяну покрівлю замінили шифером, а глиняні стіни обклали білою цеглою. Над вхідними дверима укріпили металевий «козирок», щоб охороняв від мокви. Але вікна й двері в середині хати все ще перші, старі. Через вагу та старість дерево покоробилося. Через це вікна не відчиняються, а двері перекошені.
А ще раніше, під час Голодомору, моя баба постійно подорожувала. Добиралася і до Москви. Везла з собою домашній скарб (хустки, рушники, килимки), які міняла на крупи. З дітьми залишався чоловік, старший син Іван та 12-річна Домна. Приходила до дітей і Тетяна Лізарка. Додам, вона бабувала під час пологів Мотрі Андріївни. Одна історія, яку згадували родичі, немовби то анекдот. Так, Мотря прибула додому з далекої поїздки вночі. А в її хаті Тетяна. Та почала божитися: «Їй Богу, кумо, Тимошко мене і за коліно не брав. Їй Богу».
Завдяки дбайливому догляду і вчасним ремонтам збережено перше житло, в якому жила велика сімейка мого діда. Воно так само, як і хата, під шифером. Через те, що знаходиться вглибині двору, тобто нижче відносно хати, то стіни його низом вологі й не встигають за літо висохнути. Але муровані стіни не падають. Побілена будівля служила господарям. Тут влітку обідали і відпочивали.
Чіткої границі між нашим обійстям і дідовим не існувало. Між ними пролягла смуга спільного користування. На ній спорудили колодязь. Від нього вниз прямувала стежка до таємного для міліції об'єкту - хатинки, в якій мої родичі кустарним способом отримували самогонку. За цією халупою до початку городу земля гуляла. Місце вкрай занедбане, поросле однорічними і багаторічними чагарниками. Чомусь до нього в старих господарів не доходили руки.
Восени 2022 року, коли дідизну виставили на продаж, я вирішила прибрати на межі дику поросль. Несподівано виявила пласкі великі каміння, що випиралися із землі. Отак я знайшла відповідь на питання, а саме, чому це місце не чіпали. Його обходили, як невидиму силу, що може нашкодити.
Моїх предків, діда з бабою, називали куркулями. У 1937 році дід Тимофій уникнув висилці етапами до Сибіру «завдячуючи» пожежі, яку влаштували малолітні сини на копиці сіна. Тоді згоріло усе збіжжя, яке звозили з поля. Родина в один день зубожіла.
Згідно з волею моєї баби Мотрі вся її нерухома власність перейшла до наймолодшої доньки Марії. Досі вона жила зі своєю родиною у с. Сирові, звідки родом її чоловік Дмитро Отінко. На початку 80-х Марія з Дмитром перебралися в Криве Озеро. Вони осіли за вказаною адресою. Працювали в колгоспі. Їхні діти - Оля, Ігор, Сергій, на той час влаштувалися в містах, де мали свої сім'ї.
Після смерті батьків все добро перейшло Сергію. Але він тут не жив, бо мешкав у Одесі. Наразі обійстя купили люди, які не мають відношення до нашого генеалогічного Древа.
На нагробних пам'ятниках вибиті дати народження і смерті моїх предків.

Гулько Тимофій Павлович, 1888 - 1979 рр.
Гулько Мотрона Андріївна, 1903 - 1981 рр.
Отінко Дмитро Григорович, 1943 - 2001 рр.
Отінко Марія Тимофіївна, 1941 - 2021 рр.

13.12.23. На часі опис останньої господи, мешканка якої носила воду з Франіної криниці. Але спершу поділюся своїми роздумами про каміння, що врослося в землю якраз на межі нашого і дідового городів.
Мама згадувала таке. Коли закладали фундамент для літньої кухні, то батько кілька каменів притягнув із межі. Після почалося неймовірне. Ночами за вікном хтось тупотів, стогнав і плакав. Мої батьки втратили спокій. Мама проаналізувала останні події й дійшла: справа у камінні, яке зрушили з місця. Коли батько відвіз його назад, то страшні звуки їх більше не турбували.
І ще. Сумнів викликає темно-червона крихка речовина, яку підняв на поверхню плуг. Я припустила, що вона є порохом від червоної цегли, якою були збудовані стіни хатини одинака. Хоча пізніше в цьому почала сумніватися.
Ще я писала, що з боку дідового городу лежали пласкі великі каміння. Навколо них розрісся багаторічний чагарник і лопухи. Це каміння ніколи в розмові мої родичі не згадували. Його й не використовували під час будівництва. Нібито його взагалі не було. Щоправда, коли тут осіла сім'я батькової сестри Марії, то її чоловік Дмитро Отінко виявив у чагарнику будівельний матеріал. Став його виривати із землі й тягати у двір. Але затія чоловіка на цьому обірвалася. Досі та купа муляє очі.
Я думала про це. Згадала, що на городах моїх родичів часто трапляються черепки від кухонного посуду. А ще старі люди казали, що тут, через городи, пролягала дорога. В такому разі вона вела до Кодими. Дійсно, навпроти обійстя Федота Брагара, що за три городи від нашого, річка робить вигин. В цьому місці русло її найвужче. До того ж долина суха, не поросла очеретом. В цьому місці влітку можна річку перейти. Моя дядина Олена Дем'янівна, коли працювала на Калантирці зоотехніком, то тримала у траві гумові чоботи. Переправлялася з одного берега на другий кілька разів на день, не замочивши ніг.
Для гужового транспорту і коней перейти такий брід не складало труднощів.
Припускаю, біля каменів їздові робили перевал. Посипали каміння червоною фарбою, молилися, щоб подальша дорога була безпечною.
Скажу, я бувала на давніх, скіфської пори, розкопках. У Ольвії, Керчі (Боспорське царство), Фанагорії (Росія). Знаю, що червона фарба присутня у курганах, місцях поодиноких поховань та біля каменів, на яких спалювали тварин, як жертвоприношення для богів. Можливо, й тут мало місце щось подібне.
Виїхавши з долини, колеса тарахкотіли дорогою, яка зараз носить ім'я Петровського. Потім їхали до Любашівки, чи дальше - на південь, до Одеси.
До речі, до війни в Кривому Озері відбувся круглий стіл. Зібралися археологи, науковці з Одеси, Миколаєва, місцеві краєзнавці. Тоді прозвучало, що Кривоозерський район найменш досліджений у Миколаївській області.

Вулиця Петровського, буд. № 1

Через дорогу, навпроти нашої хати, обійстя Одарки Зеленюк. Господарку називали Даркою. Вона з дому Ігнатія Шлапака. Рідна сестра Дем'яна, Івана, Олексія. Дівчина вийшла заміж за найвродливішого у селі парубка Федора Зеленюка. Дітей подружжя не мало. Вечорами, коли чоловік-красень гарцював у чергової любки, Одарка сумувала.
Федір несподівано захворів і помер. Люди гомоніли: красеня звела зі світу його коханка. Вона із сусіднього села. Вража жінка напоїла чоловіка хмільним напоєм, настояним на курячому посліді.
Вдовина хата стояла в глибині двору під правою межею. Город на схилі. До нього близько підходила гора, вкрита вишневими деревами. Над дорогою, за кущами повію та бузку, ховався хлів.
Разом із сусідками, а саме Іриною Стеценко та Февронією Бондаренко, Одарка ходила до церкви.
Під час війни румуни прийшли до неї. Нічого цінного не знайшли. Відв'язали від ясел корову і повели з двору. Одарка собою перегородила їм шлях.
Фашисти жорстоко побили вдову й кинули за хлів у кущі. Вона не мала сил, щоб дійти до хати або крикнути до сусідів. Лежала у кущах, а потім довго оклигувала після побоїв.
Чи хтось ходив біля неї, немічної, того не знаю. Сусіди її не любили. А чи вона їх любила? За що їх любити? Не провідували, не питали: як поживаєш? чи здорова? чи маєш хліба і води?
Хтось пустив поголос, що в Дарки на покутті гарний рушник з вишитим на ньому віночком. Невістки моєї баби Мотрі загорілись бажанням: якщо не змалювати той узор, то хоча б на нього подивитись. Але сусідка цікавих не пустила до хати.
Ще казали: у Одарки врочливі очі. На яку корову гляне - в тої пропадає молоко.
Отож ця жінка була позбавлена нормального щоденного спілкування.
Моя мама, коли постаріла, роздумувала: «Чого я не ходила до Дарки? Не носила їй гарячих страв? Вона ж тут, через дорогу... Ніхто до неї не ходив, і я не ходила. Молода була, не тямила. Як же їй, самій, у чотирьох стінах, було тяжко. А в неділю, коли в нашого діда і баби збиралися сини, невістки, зяті, внуки, сусіди? Повний двір людей. І так щонеділі та по великих празниках. Всі голосно гомонять, кричать, регочуть. Айяяй. Тяжко жити самому».
Коли Одарка зістарилася і не могла носити воду з Франіної криниці, то її провідували родичі з боку Параски Чорної.
Без господарки старі будівлі впали, а земля поросла непрохідними хащами. Нині вона впорядкована - доглядають родичі покійної.

Artem Stetsenko
Вітаю з випуском вашої роботи! Бажаю Божого благословення, та охоплення всіх жителів Кривого Озера вашою книгою про це місце. Квітень 2024