Від тітки Домни до моста

Анотація

Краєзнавча робота.

Передмова

Наш город плавно збігає до ріки. У найвищій його точці, на межі з дідовим, випираються кругляки жовтого каміння. «Тут була хатина. В ній жив чоловік. Жив сам», − розказувала баба Мотря. Оце вся інформація. Ні ймення чоловіка, ні його віку та роду заняття. Пусто. 

Присутність попередника на землі, де осіли мої батьки після одруження, час від часу родина відчувала. Приміром, коли батько закладав фундамент під літню кухню з коморою, то з межі відкопав кілька каменів й притягнув їх до новобудови. Тоді почалося… Уночі знадвору доносились підозрілі звуки, як то протяжне зітхання, плач, голосіння. Мої батьки втратили спокій. Матуся проаналізувала дії, до яких сім’я була причетна останнім часом. Жіночий розум підказав: не треба було чіпати каміння. 

Дійсно, коли батько відвіз каміння на колишнє місце, страшні звуки перестали непокоїти нашу родину. 

Шкода, не знаємо імені чоловіка, поява котрого у ХІХ ст. оживила наш куток. Через це не можемо його згадати добрим словом, або ж помолитись за упокій спочилого в поминальні суботи. Сумна обставина підштовхнула мене до написання нарису, головними героями яких стали люди, знані мною в дитинстві. 

Згадала їхні будівлі, криниці та якісь смішні історії, що стали анекдотами. Адже реальність не тривка. Діти входять в повноліття й покидають рідні місця. А згодом продають батьківську хату. І в ній оселяються здебільшого чужі люди, які й гадки не мають про колишніх господарів.

На жаль, не пам’ятаю всіх імен і прізвищ спочилих. І старі люди їх не згадали. Людська пам'ять не надійна. 

До речі, хати, городи біля яких збігають до річки, мають парні номери, а ті, що дивляться на гору – не парні.

Дитячі ніжки забиралися на гору, де крізь зелень кущів біліло кілька людських осель. 

Для зручності розбила вулиці на кутки. У центрі кожного знаходиться криниця. Звичайно, господарі ходили з відрами до найближчої криниці. Але воду бувало вибирали, або вона ставала каламутною − в кожній хаті купа дітей, а в господі багато тварин. У такому разі прямували до другої криниці. А ще господарки знали, в якій криниці найсмачніша вода. Для пиття і приготування страв ходили хай і дальше, але саме до вибраної криниці.

Звичайно, без спогадів односельців я б не справилася із цим завданням. Свої записи почала публікувати в ФБ. Люди долучилися до моєї роботи. У телефонній розмові я багато узнала про їхніх предків, записувала цю інформацію, щоб вона не забулась. 

А коли готовила книжку, то вирішила відтворити сторінки Інтернету разом із коментарями.

Нарис присвячений моїм родичам, сусідам і людям, яких я, бувши дитиною, знала. Вони мене любили, охоче спілкувалися зі мною. Я знала членів їхніх сімей, бувала в їхніх хатах. Нині майже нікого із старожилів не залишилося – відійшли у вічність. Зникають із лиця землі й старі будівлі. Згадаймо їх.

10 листопада 2023 року

Тобі цікаво, що у мене на думці? Лайки. Мій останній допис, над яким працювала два тижні, отримав таких − аж один. Тоді я натхненно розказувала про предків своєї подруги Люби Шинкар. По суті започаткувала дослідження її родового дерева. Щоправда, Шинкарі миттєво зорієнтувалися: роздрукували текст і поширили його серед родичів. От тільки лайків не поставили. 

Та годі про це. Головне, що зберігатимуть мою роботу, як то паспорт чи метрику, а Любині онуки знатимуть своїх пращурів до п’ятого коліна. 

Хтось мудрий сказав: якщо людина тобі не подякувала, то за неї подякує Бог. А це вже надихає.

4Раиса Черепанова, Artem Stetsenko, Людмила Власова, Юрій Стеценко

Лидия Гулько

Будьмо!

Lyudmyla Berezyanska

Щиро дякую Вам Лідіє Філіповна за те що розпочали таку гарну справу ,наші односельці будуть дуже вдячні Вам ,адже завжди приємно коли є люди які цікавляться історією села і родинним корінням .

Лидия Гулько

Людочка, дякую за сердечний коментар. Не важливо як людина тебе назвала, важливо, що до неї почуває. Здається це з фільму "Мачуха". Ми майже ровесниці. А тому називай мене Ліда і на ти. Домовилися?

11 листопада

Подруга прислала відео Сергія Шустицького з мудрими цитатами і думками. Зачепила одна: «Знаєте: найстрашніше в житті – це не встигнути». 

Чомусь згадала свого дідуся, Дмитра Данильченка. Він служив кавалеристом у Преображенському полку. Воював на фронті Першої світової війни. 

Я вважала: дідусь буде з нами завжди. А він взяв і помер. Тепер картаюсь: чому не розпитала діда про його батьків, рідню, дитинство і, звичайно, про бойові походи? Чому? 

Вервечка тих, хто прямує до горизонту вічності, не переривається, без просвітку. Невдовзі й мене вічна хвиля загорне. Тож повинна завершити написані речі. Хоча б опублікувати спогади про своїх сусідів і родичів. 

Господи, благослови.

12 грудня

Починаю, друзі, грандіозний проект «Від тітки Домни до моста». Розкажу про односельців, з якими в дитинстві спілкувалася, з їхніми звичками, кумедними історіями. Дещо додам про їхніх предків. Не омину увагою будівлі на їхньому обійсті. Да, моя вулиця в минулому носила ім’я пролетарського (писав про робітників) письменника Максима Горького. Вулицю перейменували на Січових Стрільців.

Вулиця Горького, буд. № 162

У минулому тут жила моя тітка Домна Тимофіївна. У дівоцтві Гулько, рідна сестра мого батька. Її чоловік − Іларіон Павлович Шлапак. 

Я частенько бувала в них. Прибігала до їхньої доньки Зінаїди, двоюрідної сестри. Ми разом гралися, росли. Моя сестра Людмила дружила з найменшою донькою Шлапаків, ровесницею, − Таїсою. 

Галина, найстарша дитина в сім’ї, переповідала спогади своїх батьків. Коли вони одружилися, то спочатку жили в батьків Іларіона, хата яких під горою по вулиці Петровського. Потім молоде подружжя поїхало до Одеси. Влаштувалися в будинку відпочинку. Ларик працював кухаром, його дружина виконувала різні роботи. 

Домну, малоосвічену, але уважну, згодом дещо неприємно вразило. Так, її веселого розумного і вродливого Ларика люблять працівниці й відпочивальники. З ним дівчата жваво розмовляють і танцюють. Жінка зрозуміла: у місті вона втратить чоловіка. Після роздумів дочка мудрої Мотрі почала діяти. За нагоди жалілася: «Мені тут сумно, повертаймося, Ларику, додому». І свого таки досягла. Подружжя вернулося на батьківщину. 

Іларіон з Домною жили за вказаною адресою у маленькій хатині. Вона стояла в глибині двору, справа. Молода родина багатіла дітьми. Господар, майстровитий, тямущий чоловік, збудував новий будинок. Поставив його під дорогою, ближче до лівої межі. Спочатку вкрив червоною бляхою. Згодом, як казали: «Шая бляху змінив шифером».

Розділяв обійстя Ларика Шлапака і Василя Скопенка (буд. № 160) широкий рів, яким збігали водяні потоки. Рів служив вулицею. У другій половині ХХ ст. на ній було досить людно. Теплої пори року нею селяни гнали своїх корів на леваду на випас. Також вуличкою йшли на долину, а дальше до млина та олійні. В тому районі були прокладені дошки для переходу річки та болота, кладки. Отак пішоходи потрапляли на лівий берег Кодими. Добиралися до Калантирки або виходили на трасу, щоб доїхати попутнім чи рейсовим транспортом до сусідніх сіл та м. Первомайськ.

Воду Шлапаки носили з Голотиної криниці, що за одну хату від них у сторону моста.

Старша дочка Ларика побралася з Анатолієм Гнидюком, механізатором, працьовитим і дотепним парубком. Він народився і виріс у вкрай убогій родині. Його батько Федот загинув на війні, а мати Наталка сама виховала четверо дітей. 

Ларик посадив молодят коло себе. Допоміг їм збудувати будинок, що ідентичний його будинку і розташований на одній лінії. Цікаво, що лимпач для зведення стін будинку формували й сушили на долині, біля млина. Досі пам’ятаю толоку, на якій трудилася сила-силенна чоловіків та жінок.

Два великі будинки стоять фасадами до дороги. Між ними криниця. Вона за парканом, у дворі. Погріб, літня кухня, також будівлі господарського призначення і загорожі для тварин розміщені за будинками. Далі, ближче до річки, вже виноградник, сад, город і копанка. За ними левада, де косили й сушили траву на сіно.

Тітка Домна мала гострого язика. Анатолій з гумором згадував тещу, її керування ним як робочою силою: «Оце лежала я і думала. Треба, шоб ти зробив і те, і те…».

Стару хату, в якій спершу жила Ларикова сім’я, розвалили. На її місці з’явилася інша. Її назвали «літня кухня». Стіни її з ракушняку, а на даху шифер. У цій хатинці пекли хліб, готували страви, також у великих казанах варили для тварин очистки картоплі та кашу з кукурудзяної крупи.

Після Галининої смерті в цій хатинці живе Анатолій. А великий будинок пустує. Він служить дачею для його дітей і внуків.

Сини Гнидюків, Олександр із Сергієм, відокремилися від батьків. Олександр побрався з Вірою, що з нашого села. Подружжя осіло в Тирасполі. Їхня сім’я міцна і велика. У двох доньок, Тетяни і Алли, по двоє дітей. Нині всі живуть у Москві.

Діти Сергія Гнидюка та Тетяни, син з дочкою, мешкають зі своїми родинами у Одесі. У кожного по синочку.

Друга дочка Шлапаків – Зінаїда, після середньої школи поїхала до Одеси. Два роки вчилася в трикотажному училищі, працювала на фабриці. Побралася з Миколою Максименком. Пара мешкала по вулиці Дзержинського, що неподалік центрального автовокзалу. Тут знайшовся синочок Ігор. Підприємство, де працював Микола, надало йому в новому будинку квартиру.

Вільний від роботи час Максименки проводило весело, не переймалися своїм майбутнім та долею сина. Всі вони безславно і рано пішли з життя. 

Домна, яка пережила свого чоловіка на 32 роки, свій будинок та половину обійстя заповіла молодшій дочці. Таїсія зі своїм чоловіком Миколою Лєдяєвим кардинально перебудувала будинок. Після їхньої смерті тут мешкав їхній син Андрій, інвалід з дитинства. Не довго, пять років, бо помер насильницькою смертю.

Тепер у цій садибі порядкують чужі люди.

Інформацію про родину містять намогильні пам’ятники. Кладовище неподалік церкви святої Параскеви П’ятниці:

Шлапак Іларіон Павлович, 1913 – 1971 рр.

Шлапак Домна Тимофіївна, 1921 – 2003 рр.

Гнидюк Галина Іларіонівна, 1943 −2020 рр.

Максименко Зінаїда Іларіонівна, 1953 – 2003 рр.

Лєдяєва Таїсія Іларіонівна, 1958 – 2017 рр.

Лєдяєв Микола Михайлович, 1960 – 2012 рр.

Лєдяєв Андрій Миколайович, 1988 − 2023 рр.

Лидия Гулько

Будьмо!

Lyudmyla Berezyanska

Щиро дякую Вам Лідіє Філіповна за те що розпочали таку гарну справу ,наші односельці будуть дуже вдячні Вам ,адже завжди приємно коли є люди які цікавляться історією села і родинним корінням .

Лидия Гулько

Людочка, дякую за сердечний коментар. Не важливо як людина тебе назвала, важливо, що до неї почуває. Здається це з фільму "Мачуха". Ми майже ровесниці. А тому називай мене Ліда і на ти. Домовилися?

У Люди Березянської взяти фото її родичів

14 листопада

Вулиця Горького, буд. № 166. 

Родинне гніздо Шлапаків. Патріархом роду називають Ігнатія. Його обійстя перейшло до сина Івана. Він із дружиною Катериною мешкав у хаті з високими стінами. Вона стояла  і досі стоїть під лівою межею, над дорогою. 

На великому городі дві ділянки обробляли сім’ї Іванових братів: Дем’яна і Олексія. Так розпорядився свого часу старий Ігнатій. Адже ці двоє, коли відокремилися, то осіли на засушливій землі, що під горою.

Під час Другої світової війни Іван Ігнатович служив на фронті. З боями дійшов до Берліну. Повернувся, казали люди, з добром. З гарними хустками, сукнями, навіть із золотими виробами. Хоча подружжя було бездітним, проте ні до кого з родичів не горнулося й ні з ким добром не ділилось. Іван працював у колгоспі, охороняв виноградники. Однієї ночі приїхали зловмисники і заходилися зривати грона винограду. Іван став на заваді їхнім нечесним намірам. Із впертим охоронцем крадії жорстоко розправилися. Його тяжко побили. 

Після смерті чоловіка Катерина перебралася до своїх родичів, що жили у селі Берізки. Жінка забрала з собою скриню, в якій зберігала німецьке «добро».

Садибу Івана Шлапака придбав Семен Капралов, що жив неподалік. Після смерті дружини він вдруге одружився. Взяв Соню, яку називали старою дівкою. Вона жила разом із своєю сестрою, такою же одинокою, в районі Торгового провулку. 

Запам’яталося гучне весілля, влаштоване Семеном у новій господі для старшої дочки Надії. Вона тоді жила й працювала в Києві. Її суджений Іван, безперечно, користувався на роботі великим авторитетом. Бо з Києва прибув автобус «Ікарус» з гостями. 

Людмила Гладкая: Оце і все? Продовження буде?

15 листопада

У минулому столітті по нашій вулиці жило багато Шлапаків. Але не всі вони однієї крові. Про своїх родичів цікаво розповідає Людмила Березянська. Ось що я записала: 

Вулиця Горького, буд. № 229. Через дорогу, навпроти садиби Ларика Шлапака, обійстя Оксани Причипойди. Вона з дому Дем’яна Шлапака. Односельці з повагою називали господарку «Сєня Дем’янівна». На її подвір’ї під лівою межею стоїть стара глиняна хата, під правою − будинок з червоної цегли і металевим дахом, який самотужки збудувала господарка. Між будинками в глибині двору видно цямрину колодязя, вилиту з бетону.

У ХІХ ст. це обійстя належало господареві Скопенку. Потім його купив Ігнатій Шлапак для свого сина Дем’яна, коли той повернувся з фронту Першої світової війни. Хата, якій 200 років, нині в задовільному стані. Її підтримує Ігнатієва правнучка Людмила Федорівна. 

Дем’ян одружився з коханою Фросиною, яка вийшла з хати Василя Євича. Цей чоловік жив у районі восьмирічної школи, коли їхати до траси Київ − Одеса. Щоправда, поки Дем’ян відбував службу, Фросина побралася з Олексою і народила йому двох дітей. Наразі не відомо, куди і з якої причини зник Олекса. Проте жінка довго не горювала − її забрав і привів у свою хату (разом із дітьми) Дем’ян. Обоє трудилися на полі й домашньому господарстві. Хата працелюбного подружжя наповнювалася дітьми. Так, привели у світ трьох спільних діток: Федора (1920), Одарку (1922) і Оксану (1924). 

У 1937 році Дем’ян із тавром куркуля зазнав утисків з боку держави. Його позбавили права на проживання в рідному селі. Вислали до Далекосхідних таборів на 10 років. Покарали строгим режимом і без права переписки. Жителі Комсомольська-на-Амурі, які спілкувалися з Дем’яном, іноді Фросині писали. Розказували, що її чоловік працює прорабом. Але згодом трапилося таке, що підштовхнуло Дем’яна і кількох чоловік до втечі з табору. Їх виявили аж біля Волги, в селі Ковальовка. Дем’яна застрелили, начебто при спробі втекти. 

Дем’ян Ігнатійович Шлапак посмертно реабілітований.

Життя його сина Федора в розквіті сил обірвалося. Коли парубку виповнилося 19 років, його мобілізували на фронт. Додому Федір не повернувся. Рідні, розшукуючи його, дізналися: на передовій Федора Дем’яновича ворог тяжко ранив у живіт. Операційне втручання не допомогло. Поховали Федора у м. Могильов-Подільський. Його могила № 62. 

Одарка Федорівна віддалася за найвродливішого в селі парубка. 

Оксана Федорівна залишилася на батьковому обійсті. Доглядала свою матір Фросину. Вона захворіла тифом. Від цієї тяжкої інфекційної хвороби і померла.

Коли Оксані виповнилося 16 років і вона закінчувала сім класів, то відбулася для неї важлива подія. Тоді до школи на співбесіду з учителями завітав Федот Брагар, голова колгоспу ім. Ворошилова. Брагар підшуковував серед випускників школи кандидата на посаду бухгалтера. 

До речі, колгоспна контора займала приміщення в районі дерев’яного моста. 

Вчителі порадили голові Оксану Шлапак, сильну в математиці. Отак сама доля знайшла Оксану Дем’янівну. Її загальний бухгалтерський стаж 42 роки. Цікаво, що це ремесло вона не вивчалася в інституті. Її вчителями стали бухгалтери колгоспної контори. Ці прості люди ділилися з дівчиною досвідом і знаннями, набутим за десятиліття. 

Впродовж трудової діяльності Оксани Дем’янівни укрупнювалися і розкрупнювалися колгоспи, мінялися їхні голови (в колгоспі ім Жданова: Брагар, Бурлаченко, Поманський, Рейдман та інші). Вона працювала в конторі колгоспу ім. Ілліча, що на Калантирці, головним бухгалтером колгоспу ім. Жданова.

Оксану Дем’янівну я знала вже немолодою. Оце немов би стоїть переді мною: висока, худорлява, з міцним тулубом, нахиленим уперед, пані. Відповідальна робота і зосередженість відбилися на її виді. Завжди серйозна, небагатослівна. Одружилася з Федором Причипойдою у 30-річному віці. За кривоозерськими мірками – пізно. Ця вольова розумна жінка самотужки в 1962 році збудувала цегляний будинок. У її дворі з’явився колодязь. Вона сама виховувала доньку Людмилу. Дала їй професійну освіту медика. 

Людмила побралася з Анатолієм Березянським, батьки якого сусідили з моїм дідом по мамі.

Людмила Федорівна соціально активна. Продовжує сімейні традиції свого роду. Підтримує в доброму стані всі будівлі у дворі. Свою трудову діяльність присвятила медицині. Останнє її місце роботи в фельдшерському пункті на території фермерського підприємства «Злагода». Вона відгукується, коли хтось із сусідів чи односельців захворіє, і швидко надає першу медичну допомогу. Добре виховала двох дочок, Людмилу і Олену, допомагала у вихованні та навчанні їхніх дітей. 

Lyudmyla Berezyanska

Дуже щиро Вам дякую за розповідь та спогади нашого села та історичні спогади нашого роду.Успіхів Вам і удачі в благородній справі ,думаю, що всі мешканці нашого села з цікавістю будуть слідкувати за кожною розповідю Вашою Лідіє Філіповна і будуть дуже вдячні.

Раиса Черепанова

Дуже цікаво

Alona Shamsutdinova

Дуже цікаво написано. А усвідомлення того що ця стаття про мій рід викликало в мене сльози та спогади про своїх бабусь Ксенію та Дарію. Щиро дякую Вам Лідіє Філіповна. Як писав Максим Рильський «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього»

Artem Stetsenko

  

Alona Shamsutdinova

Рік 1991-1992, я почитала Ваші публікації і поринула в дитячі часи. Я маленька дівчинка років 5-6 спускаюся з горбка подвір'я по Горьго 229, мене проводжає моя бабуся Ксенія Дем'янівна( красива статна жінка, сувора на вигляд але добра і щира в душі) вона проводжає мене за ворота через дорогу. Ми проходимо біля двох каштанів, маю то згадати бо їм вже багато років, а вони й досі ростуть. Бабуся перевела мене через дорогу і чекає поки я дійду до бабусі Одарки. Навпроти я бачу бабу Домну яка бавить онуків Алу, Тетяну та Андрея, поряд з ними тітка Галя зриває яблука на компот, з яблуні яка росла під дорогою. Там йде баба Параска Причипойда, несе під пахвою свіжеспечений хіліб до Надії Іванівни. На подвір'ї збоку баба Сонька з дідом Семеном гріються на сонці, на велосипеді баба Валя Гонисіна спішить бо треба доїти корову. Через дорогу переходить бабка Марія Гнидюк, в якої завжди були бельгійські вафлі які вона пекла власноруч, іде по воду з відрами до криниці. Звичайно пригостила мене тими вафлями, а я така горда що йду сама, хоч позаду бабуся і попереду бабуся на відстані в три хати. Там вже на лавці мене чекають місцеві бабки, бабка Параска Болтньова, бабка Марія Філіпенко, тітка Ніна буде бігати з відрами до своєї мами, і я доцьопавши до своєї бабусі Даші зберу цукерки по дорозі, кожному розповім як у мене справи і дійду до своєї кінечної. Поки баби пліткуватимуть біля пошти, бо не тільки криниці були точкою збору у ті часи коли я була мала, а й поштові скриньки і точки де збирали молоко. Я збирала і дарувала їм квіти і віночки з квітів, цій еліті і цьому місцевому авторитету, а потім ми йшли з бабусею їсти смачнючий борщ приготований на пічці, або приріжки з сиром, або рисову молочну кашу. Ви думаєте устриці, чи фуагра замінить мені той смак сиру з печі? Ніколи в житті! Ваші дописи, то понурення в минуле багатьох поколінь. І це так приємно... згадати, всіх хто був в твоєму дитинстві. І навіть свічку запалити за їх упокій, бо вони вже всі там... і я думаю їм приємно що їх згадують. Що ми завдяки Вам згадуємо свою історію. Звідки ми вийшли.

16 листопада

Писати про тих, хто пішов, відповідальне завдання. Багато людей вважають, що про покійного треба казати або добре, або нічого. Я притримуюсь принципу древніх учителів: про померлого кажіть правду. Хоча… істинна правда відома тільки в небесній канцелярії. Я передаю як свої спогади і враження, так і родичів, друзів, сусідів. А ще знаходжу інформацію у місцевій газеті та краєзнавчій літературі. Отакі джерела. Ніякі вигадки не прикрашають ці мемуари.  

Вулиця Горького, буд. № 231

Із Березянськими сусідять Черевичні. У минулому в їхньому дворі стояла хатинка з вікнами, звернутими до схід сонця. Незважаючи на вбогість, те, перше житло, не виглядало занедбаним. Може, його прикрашав садок чи місце на осонні. Можливо, мене зігрівають приємні спогади. 

Розказували старожили, що в хатині жило подружжя: Петро з Марією. Мали хворобливого сина. Він одружився і перебрався на територію колгоспу «Росія». Обійстя придбали Матюшини, мати з донькою Тетянкою. Вони приїхали з Білорусії. Матері там не підходив клімат. Через це вона захворіла лейкемією. Розмовляли вони  білоруською. До Кривого їх привіз син хворої. Він оселився тут раніше і жив, здається, в центрі селища.

Тані не легко давались шкільні дисципліни, бо не знала української. Але ми, діти вулиці Горького, Тетянку любили. Згадую її як дружелюбну, з організаторськими талантами дівчинку. Вона першою об’єднала дітей нашої вулиці. Ми жаліли Таню. Приносили їй продукти. Підтримували, коли «Швидка допомога» відвозила її матір до лікарні. У цій убогій хатині ми відзначали свята. Таня розказувала про сестру-спортсменку, яка жила у Мінську. Згодом вона забрала своїх рідних назад в Білорусію.

Після Матюшиних обійстя перейшло до Черевичних, молодого подружжя. Нові господарі знесли старі будівлі. На місці старої хати звели будинок, що прикрашає вулицю. Господарем був Віктор Черевичний. Він родом із села Богачівка. Працював у колгоспі агрономом, помічником голови колгоспу, навіть головою. Перспективний спеціаліст. На жаль, нитка його життя обірвалася в розквіті літ. Його дружина, Надія Іванівна, з дому Івана Чорного, що жив за кілька хат. Вона за покликанням і освітою – педагог. До того ж обдарована талантом віршувати. Подружжя пустило у світ двох синів. У Черевичних є онуки. 

17.11

Друзі, я вже закликала вас бути активними читачами. Також надсилайте знімки своїх предків. Вони прикрасять розповідь.

Вулиця Горького, буд. № 168

У минулому обійстя моїх пращурів: Андрія Яковича Голоти з Оленою Кирилівною. 

Хата стояла вглибині двору, під городом. Точніше − під правою межею, причілком до вулиці. 

Маленькі вікна, перекошені, важкі двері, серед хати піч. У цій хатині я бувала. Стіл, коло нього довгий ослін, ліжка під стінами. На них вишиті рушники, ікони, фотографії рідних.

На подвір’ї росли високі дерева, які давали влітку прохолоду і густу тінь. Неймовірно гарне місце. Широке, з пологим сходом до річки, з широкою долиною, де ростуть старі кучеряві верби. 

Під парканом, майже на межі дворів Голоти і Шлапака, стояла камінна криниця, з якої мешканці кутка брали воду. 

Прабабусю я добре пам’ятаю, адже коли її, 110-річну, проводжали в останню путь, мені вже стукнуло 10 років.

«Ну й нажилися ви, бабко», − сказав якось мій батько. У відповідь почув: «Пролетіли, сину, роки, мов один день».

Єлена Кирилівна разом із своїм чоловіком Андрієм Яковичем привела у світ 18 дітей. Останню дитину народила в 56 років. Прабабка вміла читати церковно-слов’янські тексти і розуміла їх. Односельці просили її читати Псалтир за спочилим.

Дивувало, що моя бабуся Мотря та її сестри викали одна одній. Під час спілкування оте «ви, сестро» лунало часто. Голоти прививали своїм дітям повагу одне до одного змалку.

Столітню Голотиху, коли вона засиджувалась у своєї дочки Моті (жила за десять хат), відвозив додому на двоколісному мотоциклі внук Гриша. Треба сказати, що сходила бабка із сидіння, що за водієм, сама, без сторонньої допомоги. 

На батьківщині залишився найменший Голотин син − Іван. Був страшенним активістом в роки колективізації. Комсомолець, потім комуніст. Він одружився з дівчиною, що так само горіла бажанням вибороти щасливе майбутнє для всього людства, Олександрою Дмитрівною. Її називали Санькою.

У 1930 році бідняки нашої громади організували перше колективне господарство, яке назвали «Червоний партизан». Невдовзі молодого Івана обрали головою колгоспу. А коли почалася ВВВ, то Іван Голота першого дня пішов на фронт. Важкими фронтовими дорогами Іван дійшов до Берліну. А після ще й громив самураїв на Далекому Сході. Груди фронтовика прикрасили чотири бойових ордени і сім медалей. 

Повернувся солдат з фронту і знову очолив колгосп. Потім його призначили завідуючим тваринницької ферми. За трудові досягнення Іван Андрійович нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і медалями.

Стара Голотиха доживала віку у своїй хаті. Доглядала її Іванова сім’я, в якій підростало четверо синів. Йосип, Григорій, Іван, Костик. Останній в дитячому віці помер.

Іван із дружиною звів посеред батьківського подвір’я будинок, вкрив його бляхою. Поряд, попід дорогою, заклав високий фундамент ще для однієї садиби. Проте його сини не виявили бажання залишатися в Кривому. Тож фундамент за життя господарів був відкритим всім вітрам і негодам. І лише чужі люди, які купили це обійстя, накрили шифером високий фундамент. Будівлю використовують для різних потреб. 

Про Олександру Дмитрівну ходив такий анекдот. У 1953 році, зимового дня, вона заголосити на всю вулицю. Приказувала: «Ой, татко наші померли. Як тепер будемо без татка?». Люди прибігли на той крик. Співчутливо питали: хто саме помер? Врешті-решт дізнались: вождя всіх народів Сталіна не стало. Люди розходились, тамуючи сміх і подив.

Ця родина мала змогу і кошти купувати книги. Моя мама брала в них літературу, переважно про козаків. Вона проковтнула грубезні томи роману Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». До речі, цей твір, з його багатослів’ям, довгими і монотонними описами, для теперішнього читача непідйомний. 

Додам, на могилах своїх батьків Іван Голота поставив пам’ятники з викарбуваними датами їхнього життя. Так, завдячуючи трудам двоюрідного діда, я знаю імена своїх прапрадідів. 

Сини Івана Голоти осіли в містах: Йосип з Іваном у Одесі, Григорій у Первомайську. Кожен із них, окрім Йосипа, зустрів свою долю. Іванових синів уже немає серед живих. Але продовжують Голотів рід їхні діти й онуки.

Стару хату, в якій жив Андрій Якович Голота з Оленою Кирилівною, розвалили і зрівняли з землею. 

Коли в нашому родовому гнізді оселились чужі люди, то мої родичі бідкались і жалкували за ним. Як виправдання згадували байдужість синів Івана Голоти до подальшої долі батьківщини. Адже заздалегідь не сказали родичам про свій намір продати обійстя і ні з ким не радились щодо цього питання. Звичайно, на ту пору онуки баби Олени обжились, мали власні будинки. Але ж підросли й ставали повнолітніми правнуки, що залишились у Кривому. Хтось із них таки придбав би це гарне місце. 

Голота Андрій Якович, 1840 – 1923 рр.

Голота Єлена Кирилівна, 1852 – 1962 рр.

Голота Іван Андрійович, 1909 – 1987 рр.

Голота Олександра Дмитрівна, 1908 – 1986 рр.

18.11

Вулиця Горького, буд. № 233

Навпроти Івана Голоти жила вдова Ганна Шлапак з чотирма дітьми. Її чоловік, можливо, родич Ігнатія Шлапака.

Стара хата стояла під правою межею, боком до дороги. 

Я знала господарку старою, була невисока і нехуда. Носила темну одежу, довгі рясні спідниці й закриті кофти. 

Ганнині діти ставали повнолітніми й відходили від неї. Так, Надія жила зі своєю сім’єю в с. Мазурове, Віктор осів у Кривому, його хата в районі колгоспної контори, Василь жив у Києві, працював у науково-дослідному інституті. Лише Марія залишилася з матір’ю. Треба сказати, що всі Ганнині діти мали світлий розум і були тямущими до науки. 

Господарка вміла доглядати свійських тварин. Працювала на свинофермі, яку місцевий колгосп збудував коло кручі, з якої для будівельних робіт люди брали глину. Тож до ферми Ганна добиралася не дорогою, а горою. Мої батьки впродовж багатьох років тримали з цією жінкою корову. Чотири дні корова у нас і стільки ж у Ганни. Ніколи між ними не було сварок, конфліктів. Хоча я, підліток, зазнавала прикрощів. Адже Ганна приносила своїм тваринам з ферми смаколиків. То ж корова, гадина, повертаючись із пасовища, бігла до нашої компаньйонки. А я, звичайно, бігла за коровою. Пізніше за нагоди Марія згадувала ті часи. Вона до мене і моєї сестри ставилася по-дружньому, розказувала про свої родинні клопоти.

Марія вийшла заміж за Олексія Федотовича Гнидюка. Олексій з Анатолієм рідні брати. На відміну від серйозного брата Олексій був душею компанії, любив танцювати, співати. Гнидюки звели новий будинок під лівою межею. Він дивився на материнську хату. 

На місці Ганниної хати тепер город.

Марія народила двох дочок. Їм батьки дали вищу освіту. 

Олексій довго хворів. Марія, що страждала головними болями, пережила чоловіка. Вона померла через інсульт.

Після смерті батьків дочки продали будинок. Його придбав Дмитро Анатолійович Гулько, мій двоюрідний племінник. Подружжя виховує двох синочків, Дениса і Богдана. Коли почалася російсько-українська війна, господаря військкомат призвав на фронт.

Р. Черепанова, Александра Еме, О. Каменецька-Остапчук, С. Рекецька, Л. Гладкая, Т. Фадєєва

Lyudmyla Berezyanska

А ще там жила старенька бабка Марія ,Ви можете пам'ятати її т.Ганни мама ,зовсім зхожою була Маруся ,донька т Ганни вона була така добра бабка ,худесенька і згорблена від свого віку ,але померла вона коли її було вже за 100 років ,чи то 102 чи 103 цього я не пам'ятаю, а те що всі на вулиці її любили то оце добре пам'ятаю. Дякую Вам дуже цікаво ,я чекаю з нетерпінням кожну статтю.

Раиса Черепанова

Проста історія..а як цікаво

Лидия Гулько

І тобі дякую. Цінна інформація. Обовязково її використаю. 

Дякую за коментар, а ще за номери телефонів. Ви справжній мій друг і патріот Кривоозерщини

19.11.2023. От і описала перший куток. Попереду кілька. Кожен куток у моїй розповіді об’єднує криниця, з якої люди, що жили неподалік, брали воду. Ями старих криниць обкладені камінням. Цямрина дерев’яна. Згодом ставили бетонну. Вода в цих криницях холодна, чиста й солодка. Хто споруджував старі криниці, що стоять при дорозі? Того не знаю. Біля них відро і лавочка. Кожен подорожній міг води напитися. 

Лізарчина криниця

Вулиця Горького, буд. № 235

Обійстя Болтньових, Леоніда з Параскою.

Господар родом з Таганрогу, росіянин. Під час ВВВ дитиною утік з німецького полону − і потрапив до російського. Сказав, що вже повнолітній і прагне воювати на фронті. Юнак отримав бажане. 

Після війни Леонід опинився в Одесі. Довготелесий і заглиблений у себе хлопчина закохався у веселу й дотепну Пашу. Родом із Кривого Озера, дівчина вчилася в професійному закладі, де набувала вмінь і навичок швачки. Пара побралася. Перед тим, як осісти в Кривому, подорожували республіками Союзу. По поверненні жили в хатині Пашиної мами. Малою я любила спостерігати за тіткою Пашею, коли вона тарахкотіла швейною машинкою на подвір’ї. Ми жваво спілкувалися.

Напевно, свій дім подружжя почало будувати, коли Леонід почав працювати на електростанції, а точніше з часу її зведення. Болтньов виявився тямущим електриком. У нього з’явилося хобі − сам виготовляв двигуни для зварювання металу електрикою. Леоніда знали в селах району. Також радо приймали у військових частинах. Після його приїзду там і там з’являвся електрострум.

Сестри Леоніда, Лідія та Ліля, мали змогу бувати за кордоном. Проїздом заїжджали до брата. Їх дивувала братова замкненість. Питали: «Льоню, чому мовчиш? Тобі погано в Кривому?» Леонід запевняв сестер, що в колі своєї родини він щасливий. 

Параска якимось чином мала змогу придбавати книги. Домашня бібліотека й уміння кроїти й шити одяг зблизили з нею мою маму. До того ж і за віком вони майже ровесниці – Параска на один чи два роки старша. Я з вдячністю й пієтетом згадую цю жінку. Мені, дитині, батько прочитав усі казки, що були в її домашній бібліотеці.

Подружжя подарувало світові чотирьох дітей: Василя, Лілю, Славика і Сашу. Смерть останнього родину підкосило. А причиною став пісок, яким злива вкрила бруківку. Від буксування відчинилися задні дверцята автомобіля. Дитина випала й потрапила під колеса машини.

Після жахливої дорожньої пригоди скромний і тихий Леонід зовсім закрився в собі. Він майже не розмовляв.

Цікаво, що напевно всі Болтньові свою долю пов’язали з електрикою. Хоча Параскева працювала в місцевому колгоспі, але згодом влаштувалася на підприємство з енергопостачання. 

Земляки згадують: коли прощалися з Леонідом, падав пухнастий сніг. Такого красивого лапатого снігу люди не бачили. Цього дня Бог явив світові й таку красу.

Через 12 років погожої осінньої днини родичі й односельці прощалися з Параскевою, матір’ю і бабусею чисельної родини. Її тіло знайшло спокій на кладовищі поряд із чоловіком і малолітнім сином. 

Діти Болтньових створили свої сім’ї, з якими залишилися в Кривому.

Ліля вийшла заміж за Анатолія Жаткіна, перейшла до нього жити. Народила трьох дочок і сина. Жінка рано овдовіла. У хаті її батьків мешкає сім’я Лілиної дочки.

Василева родина мешкає в центрі Кривого Озера. У них два сини: Саша і Артур. Перший помер. А в 2022 році Василь, старший син Леоніда Болтньова, упокоївся.

Болтньов Леонід Митрофанович, 1926 – 2005 рр.

Болтньова Параскева Гаврилівна, 1930 – 2017 рр.

Болтньов Олександр Васильович, 1976 – 2002 рр.

Раиса Черепанова

GIPHY

20.11

Вулиця Горького, буд. № 170

Господарку обійстя Євдокію Голоту мої тітки, мамині сестри, щоразу провідували, коли у нас гостювали. Називали її дядиною. Казали, що Дунін чоловік − рідний брат їхньої матері Оксани Данильченко (у дівоцтві Голота). У такому разі Дунині діти, Григорій і Віра, з моєю мамою та її сестрами – Єфросинією й Одаркою, в других. А я зі своєю сестрою Людмилою в третіх з дітьми дядька Григорія.

Свого двоюрідного прадіда Григорія Голоту, чоловіка Дуні, я в живих не застала. Але провідувала його дружину, заходила до хати. Вона стояла в глибині двору, під правою межею. З матір’ю жив син Григорій і дочка Віра. 

Пліткували всезнаючі жіночки таке. До Дуні приходила свекруха і брудний посуд мовчки скидала у бочку й заливала водою. Приходила через пару днів, коли від мисок, горщиків і каструль відходили залишки їжі. Стара мовчки мила посуд. І так до наступного разу.  

Окремо розкажу про свою двоюрідну тітку Віру Голоту. Вона вчителювала в селі Червоний Орач (тепер Семенівка) Кривоозерського району. Жила в хатині місцевого мешканця. Саме в його хаті з Вірою сталася біда. Господарі того дня гнали оковиту. Віра сиділа з книжкою під гарячим кубом. Через перегрів ємність із бражкою вибухнула і ця суміш вилилась на дівчину. Господарі прагнули приховати трагедію. До лікарні потерпілу не повезли, а лікували народними методами. 

У страшних муках дівчина вмирала вдома. По суті заживо згнила.

До речі, ні сама Віра, ні її мати на винуватців не подали заяву із звинуваченням в орган виконавчої влади, суду чи міліції.

Григорій привіз дружину Тетяну з Приазов’я, де служив у радянській армії. 

До чорнявої обраниці Гриця наші жіночки з цікавістю придивлялися. Викликали її на відверту розмову. Але Тетяна була закритою, не комунікабельною. Коли жіночки взнали, що Тетяна відвідує молитовний дім п’ятидесятників, то від неї відвернулися. 

Хоча родина бідувала, Григорій збудував хатину. Вкрив її очеретом. Вона досі стоїть під дорогою, коло лівої межі. В ній знайшлося троє дітей: Коля, Ніна, Міша.

Діти Григорія Голоти були здібними до навчання. Їм легко давалися шкільні дисципліни. На жаль, свої природні таланти вони не розвивали. 

Соціальний вакуум, припускаю, підштовхнув Тетяну до самогубства. 

У Григорія, якого мучив кашель, в обласній лікарні виявили рак легень. Майже одночасно такий діагноз поставили й моєму батькові. Обом їм радили кинути палити цигарки й дати згоду на оперування. На відміну від мого батька, Григорій ігнорував поради хірурга. Протягом року його не стало.

Микола, коли повернувся з армії, страждав психічними розладами. 

Ніна з Михайлом осіли в глибині нашого села, народили й виховали дітей. Вікували Ніна і Михайло не довго. 

Багато горя зазнав цей клаптик землі. Я зі смутком згадую всіх, хто на ньому порався. Всі вони від народження не мали фізичних вад, були вродливі, працьовиті й здібні до науки. То чого їм не вистачало, щоб виявити вповні свої таланти? Гадаю, надмірна скромність і терплячість прирекли їх до нидіння. Мені цих родичів дуже жаль. Хоча, хоча… Як людина, що вірить у вічне життя, бачу всіх членів цієї родини щасливими на небі. Тож і не знаю, кого слід жаліти: тих, що бульдозером пруть на всіх і вся задля земних благ чи скромних і тихих.

Авраменко Ніна Григорівна, 1958 – 2019 рр.

Тепер у родовому гнізді Голотів господарює Гулько Геннадій Федорович, мій двоюрідний брат. Він спершу покликав батюшку для освячення хати і землі. Потім усе кардинально перебудував. У його будинку зручно і комфортно. Геннадій поставив паркан від дороги, глухий і високий. За ним комфортно і безпечно почувається у власній садибі.

Olena Kamenetska-Ostapchuk

Раиса Черепанова

Светлана Рекецкая

Artem Stetsenko

Lyudmyla Berezyanska

Людмила Гладкая

Тома Фадєєва

Alona Shamsutdinova

Лидия Гулько. Дякую за підтримку. Вона мене надихає.

21.11. 2023. Думаю про вічність людини, а точніше – її душі. Не безпідставно у ранковій молитві абзац «Упокой, Господи, душі усопших раб Твоїх…» як і «Вічна пам'ять» читають тричі. Пам'ять про померлих потрібна для живих і мертвих. Бо вони приходять до нас у снах і непокоять сумління. 

Оце згадала виступ лауреата Шевченківської премії Олександра Сизоненка у Миколаївському земляцтві. Письменник народився 1923 року в с. Олександрівка Баштанського району. У Берліні фашисти його тяжко поранили. На запитання земляка: «Чому вашими героями здебільшого є солдати, які загинули?» − відповів: «Бо вони живуть у моїй пам’яті, в мені. А ночами з’являються самі. Коли я від них іду, вони услід гукають: Напиши про мене! Напиши!. От і пишу спогади про бойових побратимів. Мушу писати.»

Відтворила цей спогад і подумала: чи нині пишуть Книгу пам’яті героїв? Адже герої, що полягли, виборювали незалежність України, недоторканність її кордонів. Хіба буває вищий подвиг?

Вулиця Горького, буд. №237

Хату збудував мій дядько Дмитро Тимофійович Гулько з дружиною Валентиною Гаврилівною (у дівоцтві Чорна). 

Тепер у цьому дворі багато будівель. Але стара хата, що біля правої межі, з вхідними дверима і вікнами, повернутими на схід, досі виконує роль житла. Валентина, коли залишилася вдовою, її відремонтувала й осучаснила. 

Перше моє враження про дядька Дмитра, як про казкового героя. Я була дитиною, дошкільням, коли до моїх батьків завітав принц з чарівною усмішкою у військовій формі. Високий, тонкий у стані, чорнявий. А коли почав доставати із зеленого мішка цукерки, то повністю мене підкорив. Треба сказати, що в 50 – 60 роках цукерки діти майже не вживали. Щоправда, на Різдво і в поминальну неділю, що після Паски, їли від пуза. Ось чому дядькова щедрість мене вразила й запам’яталася на все життя. Тим часом Дмитро щедрою рукою роздавав гостинці. Мені, моїм батькам і моїм маленьким друзям. Ну як такого не любити?!

Не забути мені й весілля вродливого принца. Я по-дитячому раділа, що він одружився з чорнявою і гарною, як квіточка, Валентиною. 

Подружжя будувало собі житло і вся рідня допомагала. 

Дмитро часто провідував своїх батьків. Жалівся на якісь клопоти, пов’язані з господарством. Зате при згадці про свою малечу, Тетянку з Олегом, зморшки на його засмаглому до чорноти обличчі розгладжувались. Жоден із моїх дядьків так тепло і ніжно не розказував про своїх дітей, як Митя. 

А ще він любив тварин. Тому й працював у колгоспі біля корів. 

З роками мій ніжний принц перетворився на брутального чоловіка. Такому ганебному перетворенню сприяв виноградник, що розрісся у його тещі Онисі. З винограду родина чавили сік на вино. Пригадую, Онися заходила до моєї баби, коли поверталася «від моста». Сваха голосно (хай усі чують) починала сваритися. При цьому перераховувала зятеві витівки. 

Баба Мотря слушно зауважила: «Коли Митя брав твою Валю, то не пив. Це коло вас він таким став».

Подружжя народили й виховали двох дітей: Тетяну з Олегом.

Тетяна вчилася в Первомайську в медичному училищі. Після його закінчення залишилася в цьому місті, бо вийшла заміж за місцевого хлопця. Працювала в лікарні старшою сестрою. Народила двох синів. Дочекалася онуки від сина, який вибрав військову спеціальність. Коли Тетяна овдовіла, то переїхала жити в Криве. Тут доглядала хвору матір. Потім поселилася до Черкас, де осів її син. До речі, працював прокурором. 

Олег живе на батьківщині. 

Гулько Дмитро Тимофійович, 1937 – 1996 рр.

Гулько Валентина Гаврилівна, 1938 – 2021 рр.

ФОТО

22.11

Вулиця Горького, буд. № 172

Колись тут жила сім’я Григорія Єфимовича Дерев’янка, 1914 р.н. Його хата за узгірком, стоїть фасадом до дороги. Вона серед перших по нашій вулиці, вкритих листовим цинковим залізом. Зліва під дорогою − невелика споруда, що служила за літню кухню. 

Матір Григорія називали Дерев’янчихою. Вона дожила до 100 років. Її оселя в кінці нашого села, під сусіднім − Сирове. Жінка займалася паломництвом. Ходила пішки і до Київської Лаври. 

Григорій був метушливим чоловіком. Дружина Євдокія народила йому дочку. Але щастя ця родина не зазнала. Сусідки свідчили: «Гриць свою першу, Дуню, не просто бив, а вбивав». Після смерті матері Галинка залишилася напівсиротою. Дівчинкою опікувалася Дерев’янчиха. Проте бабина душа поривалася у мандри, до святих місць. Отож вона доглядала дитину погано. 

Григорій привів у свій дім Одарку, дочку Дем’яна Шлапака. Я знала її, приземкувату, гладку і неквапливу. Працювала в польовій бригаді. Григорій догоджав Одарці. «Пилинки з цеї здуває», − казали всезнаючі сусідки. 

Мачуху непокоїв стан здоров’я трирічної дитини, адже через неналежний догляд в неї прогресував рахіт. Одарка таки вилікувала Галинку. Коли та підросла й ухилялася від роботи, то Григорій із серцем казав: «Уся в матір. Така ж ледача». Зате Одаркою він пишався. Аякже. У хаті прибрала, зварила борщ і вареники. На городі в неї порядок.

Галина мешкала у Любашівці.

Нові господарі піддали серйозному ремонту будинок. Його вже не взнати. Як і двору з капітальним парканом.

Lyudmyla Berezyanska

GIPHY

23.11.2023. Мої дописи краєзнавчого характеру. Нині в цивілізованому світі великий інтерес до своїх витоків. Про це свідчать прислів’я, складені різними народами. Приміром, японці кажуть:

Дерево з коріння починається.

Де живеш, там і столиця твоя.

Хочеш мати високе дерево, то бережи коріння.

Той, хто шанує себе, прагне знати свій рід і плем’я.

Вулиця Горького, буд. № 174

Із Григорієм Дерев’янком сусідила Тетяна, яку називали Лізаркою. У її хаті, що стояла під лівою межею глибоко в дворі, я бувала. Вона приймала пологи у моєї баби Мотрони Андріївни. Першою привітала мене в цьому світі й обмила. Щороку на Святвечір я носила бабі-пупорізці вечерю, гостинці, подарунок.

Тетянин чоловік не підтримував більшовиків. А ще для нелюдів наявність у дворі кам’яної криниці свідчила: господар багатій, куркуль. Його треба знищити. 

У 1937 році Лазаря заарештували й далеко вислали. Із заслання чоловік не повернувся. Тетяна вікувала сама, дітей не мала. Обробляла город, тримала свиней. А ще в селі бабувала. Позичала людям гроші, коли ті попадали у скруту. Її вважали доброю жінкою. Хоча криниця стояла не при дорозі, а в дворі, з неї сусіди брали воду. Адже господарка мала добру вдачу. 

На Лізарчиному обійсті осіли Бойки, родичі її чоловіка. А саме Іван з Ганною та двійком дітей: Миколою з Ніною. До переїзду ця родина жила на території сусіднього колгоспу нашого села. 

Бойки швидко збудували літню кухню. Її поставили перед бабиною хатою. Її згодом розвалили. Навпроти, під правою межею заклали фундамент майбутнього будинку. Звели з лимпачів високі стіни, вкрили їх цинковою бляхою. На цьому всі роботи обірвалися. Родина десятиліттями жила в літній кухні. Новий будинок не довели до готовності. У ньому ніколи й не жили. І досі недобудова муляє очі. На кшталт символу нездійснених амбітних мрій. 

Ганна Петрівна працювала на пошті, що в районі моста. Можливо, заввідділом. Мала змогу придбавати художню літературу. На книжках вона розумілася. Так, під час декретної відпустки я жила у своїх батьків. Тоді користувалася домашньою бібліотекою Бойків. Пригадую, прочитала багатотомне зібрання творів французького письменника Еміля Золя.

У маленькій хатинці дожив свого віку Микола. 

Ніна побралася з Василем Булавком. Молоде подружжя придбало обійстя Івана Андрійовича Голоти, що за дві хати від Бойків. 

Бойко Микола Іванович, 1953 – 2013 рр.

24.11. 2023. У 2015 році я брала участь у краєзнавчій конференції. Вона проходила в Національній історичній бібліотеці, що на території Києво-Печерської Лаври. Свій виступ я присвятила першим письменникам з Миколаєва. У цьому місті вони друкували свої книжки (XVIII ст.). Запам’ятався виступ учителя сільської середньої школи. Він прибув разом із класом. Учні натхненно розповідали про зустрічі з бабусями і дідусями. Від старих людей діти узнавали історію рідного краю. Вони дуже хотіли випустити книжку з цими спогадами.

Ось так.

Вулиця Горького, буд. № 239 

Тут жив Тарас Павлович Гулько, рідний брат мого діда Тимофія. Тараса в живих я не застала. Розказували, що він був задіяний на будівництві двох дерев’яних мостів через Кодиму. На жаль, отримав виробничу травму, що вкоротила йому життя. Вдова, маленька Софійка, залишилася з чотирма дітьми. Євдокія, Наталя, Іван, Валентина.

Пам’ятаю їхню вбогу хату на горбку, з вікнами, що дивилися на захід. З боку гори її підпирали буйні кущі повія та шипшини. Город цієї родини знаходився осторонь двору − через дорогу. Він плавно сходив до долини.

Діти підростали і з Софією залишився Іван і чорноброва Валентина. У вродливу дівчину, яка працювала дояркою, закохався Василь Тимофійович Гатко (1940 – 2014), перспективний спеціаліст сільського господарства, гарний організатор. Софія, коли віддавала дочку заміж, то влаштувала їй гідне весілля. Гуляли у Кривому Озері та Курлозах, звідки родом Василь. Подружжя осіло на території колгоспу «Росія». В них знайшлося дві донечки. 

Іван Гулько з дружиною дав життя трьом дочкам і сину. Їхні імена: Лідія, Олена, Раїса, Іван. Але вік дружини і матері дітей виявися коротким. Вона тяжко хворіла і в молодому віці померла. Іван одружився з жінкою, яку через шрами на обличчі (перехворіла віспою) називали «рябою Марією». Для бездітною Марії чоловікові діти стали рідними. Коли Іван пристав до іншої жінки, то його діти залишилися з Марією.

У Софіїній хаті жив її онук, недалекий розумом Іван. Після його смерті дідизна перейшла до Антоніни, дочки Гатків. Її родина очистила територію двору від старих будівель, збудувала сучасний зі зручностями будинок. Подружжя пустило в світ двох синів. Старший коло батьків. Він вчителює. 

Мариана Антонюк

Широ дякую вам.

25.11.2023. У маминому альбомі я знайшла старі фотографії. Почну їх оприлюднювати. На сьогоднішніх молодята Дмитро Тимофійович Гулько зі своєю Валентиною. Від Онисі, матері нареченої, молодята пішки йдуть до батьків Дмитра. На другій фотографії їхні діти: Тетянка з Олегом. 

Напедодні я про цих героїв розповідала. Доповнюй  такими споминами. Валя-квіточка мала акторський талант. Він проявлявся у всьому. Наприклад, коли про щось розповідала, то емоційно жестикулювала й голосно говорила. Вживала слова «такий дурний, аж крутиться», «величезний», «страшенний»… Зоряний для неї час наступав на другий день весілля, де вона з Дмитром гуляла. А ще коли молодь вночі святкували Маланку (14 січня). Валя тоді одягала яскраве лахміття (де його брала?), натирала обличчя червоним буряком і куйовдила волосся. І починалася вистава. На весіллі парубки возили Валю на дерев’яній скрипучій тачці. Валя входила в роль, яку сама придумала. Гукала зміненим голосом, співала сороміцькі куплети, чіплялася до когось. Глядачі лягали від сміху. Не дивно, що про Валині витівки згадували довше, ніж про саму наречену. 

25 листопада

Вечір, коли запалюють свічки як знак пам’яті про померлих від Голодомору. Так вийшло, що перед війною я розмістила статтю, присвячену цій страшній біді. Присвятила її своєму батькові. У дитинстві він зазнав пекельних мук від голоду, ледве переставляв опухлі ноги.

Людмила Гладкая

Мій дідусь Стеценко Андрій Ілліч віддав своє життя за 10 колосків пшениці які приніс до дому із свого поля...

Захарина криниця

Вулиця Горького, буд. № 178

Хату збудував Іван Філіпенко з дружиною Марією Іванівною (в дівоцтві Сидоренко). 

Іван невисокий, кремезний і метушливий. Марія висока і повільна в рухах. Проста, добра, мудра жінка. Він працював у колгоспі механізатором, вона член ланки з вирощування сільськогосподарських культур. Дружня, трудолюбива подружня пара. Народили й виховали двох дочок, майбутніх вчительок.

Цікаво, що батьки як Івана, так і Маріїні, жили на горі. Їх розділяли виноградники і Ґорова круча, на дні якої било джерело.

Філіпенко Іван Степанович, 1941 – 2003 рр.

Філіпенко Марія Іванівна, 1942 – 2022 рр.

26.11

Вчора зателефонував один мій читач, хлопчина. Спитав, як стару людину заохотити розказати про своїх передків. Бо він спитав свою бабусю про діда Івана − той помер ще до його народження. А бабуся розсердилася. Сказала: «Воно тобі треба. Не хочу того гаспида і згадувати».

Як хлопчині жити, коли баба чи матір не знаходять доброго слова про того, кому він завдячує своїм життя?

Вулиця Горького, буд. № 182. 

У старій хаті, що під лівою межею, вглибині двору, жила Домна, вдова Степана Яковича Стеценка, з синами. Олексієм та Яковом. Жінку в селі називали Стьопихою. На її хаті лелеки склали гніздо. Щовесни до нього прилітали й зчиняли метушливий галас. Гніздо ремонтувати, клали в нього яйця й висиджували їх.

При дорозі, під правою межею Стеценків, − кам’яна криниця.

Яків залишився на батьківщині. У Любашівці він працював провідником на залізничному транспорті. У ті дні, коли добирався до місця служби і повертався додому, то носив формений чорний костюм. Яків одружився з Галиною Захарівною, вчителькою молодших класів. Вона працювала у восьмирічній школі, чинної на території місцевого колгоспу.

Подружжя звело власний будинок, а саме праворуч материного, під дорогою. Вкрили його листовим залізом. Народили двох синів. Молодшого сина, Олександра, в розквіті літ, батьки втратили через тромб, що перекрив рух крові. Старший, Анатолій, живе в Одесі. Працює стоматологом. Одружений, має доньку. 

20 років Галина Захарівна провела у ліжку. Син регулярно привозив матері ліки, продукти, вітаміни. Він купав матір, лікував її. Вважав, що всім їй зобов’язаний: і життям, і вихованням, і навчанням в інституті. 

Того дня, коли хоронили Галину і на подвірї стояли люди, щоб попрощатися, мене дещо вразило. Так, над городом Стеценків зібралася зграя лелек. Вони створили коло і мовби в танку почали повільно кружляти. Подумалось: птахи вшановують відхід людини в кращі світи, дякують їй за терпимість до їхньої присутності на даху хати. 

Коли я готувала цей матеріал, то в інтернеті прочитала про дивну поведінку такої пташки під час хрестового ходу з Могильова до Белиничів (Білорусія. Так, біля селища Свєтиловичі до паломників приєднався лелека. Він рухався за півметра від людей по узбіччю. Проходив майже 12 кілометрів. Якщо трохи відставав, то підлітав до хоругв і знову йшов! А на останньому привалі в лісі (за два кілометри від міста) лелека, оточений людьми, уважно слухав молитви і пасхальні піснеспіви. А потім підійшов прямо до ікони Божої Матері, вклонився і «приклався дзьобиком» до образу. Очевидці кажуть: після привалу лелека продовжив свій хресний хід до кінця. Ще розказують, що подібне трапилося три роки тому. Ось таке неймовірне чудо. 

Кілька років Яків жив один. Батькове славне 90-річчя Анатолій відмітив у кафе, що в районі моста. Основною подією свята став танець-соло Якова Степанович. Щоправда, дідусь спирався на дві палиці.

Упокоївся Яків Степанович 7 лютого 2023 року, погожого зимового дня. Безсніжного, з легким морозом. 

Олексій Степанович за родом служби мешкав у Грузії. Одружився з місцевою дівчиною. Вона народила йому дітей. Воєнні події, що мали місце в Грузії на початку 90-х років, змусили Олексія з дружиною та родиною сина Аліка переїхати в Україну й осісти на батьківщині. Вони мешкали в новому будинку. він стоїть боком до дороги поблизу материного. На місці старої хати тепер споруди господарського призначення. (Лелеки спорудили гніздо на стовпі при дорозі.)

На кладовищі, що біля церкви святої Параскеви, знайшли вічний спокій Олексій з Анастасією. У їхньому будинку мешкає син Алік з невісткою Лідією. Їхні діти одружені й живуть окремо. Василь під час Російсько-української війни воював на фронті.

Стеценко Домна Яківна, 1906 − 1985 рр.

Стеценко Олексій Степанович, 1928 − 2016 рр.

Стеценко Анастасія Гаврилівна, 1919 – 2001 рр.

Стеценко Яків Степанович, 1932 – 2023 рр.

Стеценко Галина Захарівна, 1936 – 2020 рр.

Стеценко Олександр Якович, 1971 – 1997 рр.

Alona Shamsutdinova

Дякуємо

28.11?

Коли я розказую про старі хати, що стояли з боку Кодими, то уточняю їхнє місцезнаходження – вглибині двору. Дійсно, від сучасної дороги вони знаходилися нижче приблизно на 50-70 метрів. Теперішні ж будинки стоять неподалік дороги. А дорога, як відомо, представляє собою дві смуги, якими рухаються машини в різні боки, майже впритул одна до одної. Такого, як нині, скупчення в минулі часи не знали ні хати, ні транспорт на дорозі. Останні нагадували майдан, що простягнувся від краю до другого краю села. І далі виривався у відкритий степ. Шлях у степу теж не знав, що таке узбіччя. 

Думається, люди, коли ставили хатини вглибині двору, переслідували ще одну мету. Вони прагнули сховати своє добро від лиходіїв, які нишпорили селами з метою наживи. Мешкали подалі від дороги, від зажерливих і голодних очей.

Вулиця Горького, буд. 241

Тут жив Захарій з сином і дочкою Лукерою. Їхня хатка стояла причілком до вулиці, яка вилася нагору. Вікна дивилися на захід.

Пам’ятаю господаря зігнутим дідусем, з білою борідкою. 

Старі люди, які пережили війну, згадують: у Захаровому дворі працював млин. Люди приносили зерно, яке перетирали двома великими жорнами на муку. 

Батюшка благословив Захару на роботу в храмі святої Параскеви, зокрема продавати свічки, проскури. За будь-якої погоди Захара ходив до церкви. Він мав двох дочок: Тодоску (осіла на Веселому Лані) та Фросину, що побралася з Іваном Сидоренком і з ним жила на горі. 

Після смерті Лукери її двір із городом перейшов до Світлани Філіпенко (Іванова дочка). Вона дружина Миколи Бундаківського, рома. Його родина осіла на території колгоспу ім. Жданова давно. 

У подружжя дорослі діти, які відокремилися від батьків. Захарової хати нема. На цій землі Бундаківські побудували великий будинок і господарські будівлі. 

Alona Shamsutdinova

Лідіє Філіповна, я Вам щиро дякую від душі за Ваші публікації, кожного разу із захватом їх читаю, а деякі перечитую декілька раз. Це неймовірно значуща робота. Це ніби не просто повернувся в дитинство, для мене це ніби я маленькою пройшлася по вулиці і ті всі мешканці живі. Багато для себе дізналася цікавого. Це дуже чіпає душу особливо в той час, коли ти там вже не живеш, але дуже сумуєш.

Я від себе Вас прошу, коли Ви закінчете історію нашого кутка, написати по відпочинок у той час. Бабуся мені розповідала, що десь на пляцку була гойдалка, вони там збиралися, грали в ігри, та розважалися. Мама розповідає, як вони на санках у рові де Гнидюк спускалися аж до долини. Як у той час проводили св'ята, як відпочивали. Це дуже цікаво.

Лидия Гулько

Alona Shamsutdinova Доброго вечора, Оленко. Мене розчулили твої добрі слова. Дякую. І щодо твоєї просьби. Я написала Історії нашого села зі спогадами. Це окрема робота. Там висвітлюється багато питань. Колись і до Історії дійде черга

Раиса Черепанова

Дуже гарно.простими словами.про просте..

У мережі

Лидия Гулько

Дякую за вірність і добрі слова

28 листопада

З гори поміж двох обійсть − Захаровим і Тарасовим, збігала вузька вуличка. Крутосхили тут густо поросли чагарниковими рослинами: вишнями, чорною бузиною, колючою шипшиною та повієм. Вуличка, напевно, безіменна, хоча у минулому столітті рух нею був досить жвавий. Нею пересувалися як тварини, яких гнали на випас, так і люди, що постійно жили на горі. Їхні хати стояли проти нашої хати, якщо дивитися на гору. 

Дитиною я зі своїми друзями полюбляла гуляти на плато гори. Там ми затівали різні ігри. Коли я, першокласниця, навчилась читати, то книжечки брала з собою. Читала друзям про кмітливого песика Піфа. Вони з цікавістю розглядали кольорові малюнки.

Найбільше нам подобалася дика територія під виноградником. Зазвичай тут пасли корів. Але тварини не затримувалися, пастухи їх попасом гнали далі. Ні тварини, ні транспорт нас не турбували. Нас заворожували дивовижні краєвиди. Села лежали в долині, а земля під горизонтом нагадувала розстелені на землі хустки. Подібності надавали рівні сторони і прямі кути полів, а лісосмуги, то мовби тороки.

Не турбували нас і люди, що тут жили. Можливо тому, що діти не завдавали їм ні шкоди, ні клопоту. Попід лісосмугою, що захищала виноградник, вилася ґрунтова дорога для гужового і машинного транспорту. З другого боку дороги розташувались городні наділи. За ними крізь садові дерева проглядали стіни хатин, утеплених очеретом. У них мешкало три родини. Воду для пиття вони брали в селі. Так, спускалися крутою стежкою, потім ішли тінистою вуличкою, що вилась над кручею. Далі з пустими відрами прямували до Захариної криниці. Повні відра несли на коромислі. Влітку ходили босоніж.

Хто перший поселився в цих диких місцях? Але ж і надалі тут затримувалися люди. Давно вже тут ніхто не живе. А молоде покоління села, напевно, й не здогадується про їхнє в недалекому минулому існування.

У першій хаті жив Гриць Закатов із Лукією. Господаря поза очі називали кацапом. Він прибився в наше село після війни. Накульгував. Пристав до Лукії, що жила з мамою Оксаною. Мене дивувала ця пара. Гриць – затятий пияк і матюкальник, а дорідна Луша була розважливою. Гриць на схилі літ охороняв колгоспні виноградники. Він умів очеретом або околотом ушивати покрівлю. Його наймав мій батько для такої роботи. Лушу голова колгоспу призначив ланковою. В цю ланку входили майже всі жінки з нашої вулиці. Вони свою ланкову поважали. Дітей Закатови не мали.

Друга хата належала Івану Сидоренку з Фросиною. Їхню самотність розвіювала дочка Марійка. Дівчина покохала Івана Степановича Філіпенка. Парубок жив з матір’ю, Марією, за найглибшою в нашому районі Ґоровою кручею − на її дні било джерело. Коли молоді побралися, то збудували у селі власний будинок. У ньому жили й виховували своїх донечок.

У третій хатинці мешкав дід із бабою. Їхніх імен не пам’ятаю. Господарка зажила слави сільської знахарки. До неї зверталися по допомогу, коли страждали від тілесного й душевного болю. У цій хатині я бувала малою. Перший раз мене відвела туди мама. Ймовірно, в червні, бо червоніли вишні. Потім я сама до бабки приходила. Хатка стояла у вишневому садку. В ній було затишно. Досі пам’ятаю приємний запах повітря, що стояв у хижці. Так пахнуть сухі трави, настояні на сонці.

Бабка водила яйцем по моєму животі. У такий спосіб викачувала переляк. Іншим разом водила ножом по моїй щоці й заговорювала зубний біль. 

Я приносила їй цукор. Вона дякувала моїм батькам. Навзаєм давала вишеньок.

Раиса Черепанова

Боже.як талановито.який у Вас.дар Божий..пишіть і радуйте нас своїми нарисами. Браво

Tenor

Lyudmyla Berezyanska

Я в захваті ! Не можливо передати почуття ,які тобою керують під час читання, немов заново все переживаєш ,а опис природи зачаровує до кожного слова. Дуже щиро дякую.

Лидия Гулько

Дякую, дівчата, за добрі слова. Хоча вони і хвилюють мене, і бентежать. Кожна із нас самовіддано працювала на своєму полі, де зібрала щедрий урожай. Будьмо!

Lyudmyla Berezyanska

Лидия Гулько

29.11

Марчишина криниця

Вулиця Горького, буд. № 184

Садиба Івана Сидоренка з дружиною Ніною, яка родом із Курячих Лоз. Подружжя побудувало дім, привело у світ трьох дочок. Про Івана з Ніною моя мама казала: гарні, як горщики мальовані. Невисокі, соковиті. Він широкоплечий, кучерявий. До морозів плавав у Кодимі. У неї біле чисте обличчя, хвилясте чорне волосся і брови. А очі прозоро-блакитні, як у ляльки. Людей з такими очима, як у Ніни, у житті не стрічала. 

Зі старшою донькою Сидоренків, кучерявою Надійкою, в одному класі вчилася моя сестра. Надія поїхала до якогось міста, що в Східній Україні. Там працювала на підприємстві. Вийшла заміж, народила дочку. Але молодою померла. Таня і Олена вийшли заміж за хлопців із сіл нашого району − Секретарки та Червоненького. Одна з них вчителює. У Тані два сина, в Олени дві донечки. Діти вродливі. У 2019 році Ніна ще приходила до нас. Брала для читання художню літературу. Розказувала про дітей, жалілася: «Кличу їх до себе. Але переїжджати не хочуть». 

Ніна пережила чоловіка. Вона упокоїлася 1 листопада 2021 року. 

Треба сказати, що садиба Івана Сидоренка мала відмінність від усіх, мною описаних. Вона позбавлена меж, дотичних до сусідських обійсть. Так, зліва, від Федота Брагара проходить вуличка, якою стікала з дороги вода. Для інших потреб не використовувалася, через це заросла деревами й кущами. За правою межею Сидоренків був город, на якому поралися різні господарі. Зокрема, у минулому цей город обробляла родина Івана Тарасовича Гулька. 

Сидоренко Іван Прокопович, 1932 – 2007 рр.

Сидоренко Ніна, 1939 – 2021 рр.

Сидоренко Надія Іванівна, 1958 – 2008 рр.

Люба Сокуренко

Як усе змістовно написано, дякую

30.11

Вулиця Горького, буд. № 186

На цій землі у зрілому віці з’явився Федот Брагар із дружиною Мариною та донькою Євгенією. 

Своє перше житло, що по вулиці Петровського, дім № 3, Федот залишив своєму синові Кирилу, коли той одружився з Анастасією (вона з дому Никифора Бойка). Федот, окрім Євгенії, мав ще трьох дочок: Ксеню, Наталю і Ганну. Ксеніна дочка Лідія − моя ровесниця. Коли вона гостювала в діда Федота, то гралася з нами, дітьми у жмурки. 

Нині Лідія зі своєю сім’єю мешкає в Ананьєві. 

Наталка побралася з Миколою Маляренком.

Федот Брагар очолював колективне господарство ім. Ворошилова. Це одне з господарств, що діяли на території нашого села до війни.

Його хата стояла під лівою межею. Порівняно з іншими хатами була просторою й впорядкованою. Напевно, кинулась у вічі німецьким окупантам. Бо саме в Федотовій хаті ворог облаштував військовий штаб. 

Старого Брагара по-вуличному називали Гусаком. Був невисоким, кремезним. Характер мав крутий, гоноровий. А ще тримав гусей. Коли мене батьки за чимось посилали до тітки Домни, то через гусей, що товклися під плотом, я далеко і боязко обходила цей відрізок шляху.

Женя побралася з Павлом Крутоголовим. У них народився Сергійко. Молоде подружжя жило з батьками в одній хаті. 

У дворі під правою межею Крутоголові звели з ракушняка новий будинок. 

Сергій осів у Києві, працював у ЖКГ. Приїжджав до батьків на дорогому авто. Мав двох синів і чотирьох онуків. Його стару матір (за 80 років) на схилі життя розбив параліч. Сергій доглядав матір два роки. Після її смерті продав дідизну. Через кілька років Сергій теж пішов за обрій. 

Останній свій приїзд він присвятив Олександру Рекецькому, учаснику АТО, щоб з ним попрощатися. Сергієва блідість викликала в мене тривогу. І не безпідставно – Сергій хворів раком. Через цю підступну хворобу він помер. 

У місті його тіло дорослі сини піддали кремації. Треба сказати, що кривоозерські родичі противилися такому ґвалтуванню над тілом. Просили привезти його в село і тут віддати землі. Але діти привезли прах в урні, яку з участю отця Михаїла, півчих, синів і родичів небіжчика поховали.  

Нові господарі зробили капітальний ремонт всіх будівель, зведених Брагаром. У народному стилі розмалювали стіни старої, Федотової хати. Також спорудили огорожу на камінному фундаменті. За ним, у дворі, опинився колодязь. Ніна Сидоренко жалілася сусідці Марусі Марченко: «Ми, ви і Крутоголові, всі разом, копали криницю. А нові хазяї закрили її парканом». 

Хоча претензії безпідставні. Названі господарки були вкрай поважного віку. Вони вже понад десятиліття не брали води з колодязя, бо користувалися водогоном. 

Брагар Федот Іванович, 1892 – 1978 рр.

Брагар Марина Михайлівна, 1894 − 1986 рр.

Крутоголова Євгенія Федотівна, 1928 − 2016 рр.

Крутоголов Павло Демидович, 1927 – 2001 рр.

Крутоголов Сергій Павлович, 1955 – 2021 рр.

Alona Shamsutdinova

Вічна пам'ять! 

Лидия Гулько

Амінь

Раиса Черепанова

Цікаві спогади.легко читати..дякую

30.11

Вулиця Горького, буд. № 243

У минулому тут жив Спиридон Остапчук. Його дружина народила чотирьох доньок і двох синів. Їхні імена: Яків, Дем’ян, Ганна, Єлена, Гафія. Ще одна донька (ім’я забулося) осіла на Донбасі.

Згодом в обійсті Спиридона з’явився Михайло Стеценко, коли побрався з Іриною. Жінка з 1913 року, з багатодітної родини Максима Кравцова. Його хата в районі восьмирічної школи сусіднього колгоспу села. 

Спершу Стеценки жили в хатині батьків Михайла – Якова і Олександри. Потім збудували власне гніздо. Невелику хатину поставили під горою. 

Яків Стеценко виділив молодятам на своєму великому городі, що тягнувся схилом до Кодими, ділянку землі. 

Федір, син М.Я. та І.М. Стеценків, дворічною дитиною помер. У 1938 році народилася Марійка.

Маленька дівчинка носила дідові та бабі харчі, які передавала батькам Ірина. Дівчинка старалася оминути дядину Фросину, дружину дядька Танасія. (Невістка переживала, що гулятиме вулицею поголос: старі батьки сидять голодні.)

Одного дня Ірина Максимівна отримала з фронту сповіщення про смерть свого чоловіка. Полегшення від болю вдова знаходила тільки в молитві. Стала учащати до церкви. Брала з собою донечку. Дівчинка звикла до церкви, тиші, творення молитви перед іконою. В подальшому не уявляла свого життя поза церквою. 

Під час Другої світової війни в Ірининій хаті, а саме у кімнаті, що в боку гори, поселилися німецькі вояки. Їхній штаб знаходився навпроти, у хаті Федота Брагара. Марійка іноді виконувала роль кур’єра: носила начальнику штабу записки. За послугу німець давав малій цукерку. Німці поводилися з дитиною чемно, на відміну від румунів, які згодом прийшли в село. Ті силоміць забирали в людей тварин. Коли Іринина корова привела теля, то господарка обвішали його кукурудзинням і гілками. Румуни однаково теля виявили й забрали. Марійка йшла за телятком, якого вели до Одарчиного двору, щоб зарізати, і вголос плакала.

Маруся зі своїм судженим Олександром Вікторовичем Марченком познайомилася на весіллі своєї двоюрідної сестри в Сирові, звідки родом жених.

Олександр Марченко родом із с. Новодвиженка Одеської області. П’ять років служив у морфлоті.

1958 року подружжя почало зводити стіни власного будинку. Поставили його в центрі ділянки, над дорогою, поздовжньою фасадною стіною до старої хати. У 1960 році перейшли у свій дім. Потім розвалили стару батьківську хату. На її місці збудували простору літню кухню та гараж.

Марченки добре виховали своїх дітей, Юрія і Валентину. 

Хоча обійстя Марченків знаходилося на засушливому узгір’ї, але ще вище, за городом, росли чудові вишні. Їх називали простячками, або чорними. Маруся возила їх до Києва. З цією метою гуртувалися жінки і замовляли в колгоспі вантажну машину. Виїжджали в ніч з суботи на неділю. В кузові, разом із товаром для продажу, добиралися до столиці. В неділю жінки поверталися додому, бо наступного дня треба виходити на роботу. Такі торгову круїзи тривали впродовж десяти років.

Город біля Кодими, який виділив Яків Стеценко для сина Михайла, його родина продовжувала обробляти. Лише на схилі літ Марія перестала на ньому працювати. Вона той город часто згадувала добрим словом.

У Юри виходило рифмувати рядки. Коли відбував строкову армійську службу в Росії, то надсилав однокласникам листи зі своїми віршами. Але трапилося горе. Під час навчання Юрій Олександрович загинув. Батьки добралися до Далекого Сходу і звідти доправили тіло сина. Поховали його на Кривоозерському кладовищі, що неподалік церкви св. Параскеви П’ятниці. 

Валентина Олександрівна осіла в Черкасах. Працює медсестрою. Пані тішиться синовою родиною. Бавить маленького внука. 

І окремо про тьотю Марусю. Неймовірно міцна, вольова, мудра жінка. Таких називають семижильними. Диву даєшся, коли встигала все зробити? Вона у храмі на вечірній службі, під час недільної та святкової літургії, також в поминальні суботи. Бувало, що одного дня побуває і на ранішній, і на вечірній службі. А до церкви ж не близько, напевне два кілометри. На її городі та в садку повний порядок. Зайву продукцію: вишні, горіхи, сир пішком носила на базар і продавала. (А це, мамочко, за п’ять кілометрів від хати.) А після ще й поспішала на службу до церкви. І так до недавнього часу. 

Ми з сестрою тітку любили й поважали. Більше того, вважала Марію Марченко святою. 

Стеценко Ірина Максимівна, 1913 – 1996 рр. 

Стеценко Федір Михайлович, 1936 – 1938 рр.

Марченко Марія Михайлівна, 1938 – 2022 рр.

Марченко Олександр Вікторович, 1929 −2010 рр.

Марченко Юрій Олександрович, 1957 – 1978 рр.

Раиса Черепанова

Валентина Синковская

Світлана, дякую,Лідочкі дякую   

Alona Shamsutdinova

Щей корівку тримала до самих похилих літ.

01.12

Хочу подякувати всім, хто читає мої дописи. А ще хочу сказати. Я публікую не всю інформацію, яку зібрала. Але про Марію Марченко викладу все, що написала. Бо невідомо, що буде з моїми напрацюваннями в майбутньому. Тож хай ідуть у люди.

11 жовтня 2022 року відійшла до Господа душа спочилої раби Божої Марії. Обставини її смерті та поминання містять таємниці. Люди їх відчувають. Але лише частково в змозі пояснити. Все у руках Бога. Його дії людині зрозуміти не дано. 

Відійшла від земних турбот праведна душа. 

Я провідала Марію у вересні недільного дня. Тоді повернулася з Києва. Там провела два місяці через важкий стан здоров’я. Перед цією поїздкою я теж провідувала Марію Михайлівну. Просила її молитов за сина Юрія, якого військкомат направив на полігон. По поверненні знову пішла до Марії, щоб подякувати за молитовні стояння. 

День стояв теплий, сонячний. Двері старі люди не замикають Я торкнулася дверного полотна, і собака з хати подала голос. Стара жінка лежала на ліжку одягнена, поверх покривала. Напевно, після обіду заснула. Вона терла ліве око, яке сльозилося. Я звернула увагу, що з лиця вона спала, шкіра стала світлішою, а зморшки розгладилися. Собака мене обнюхала, залізла під стіл і там лягла. Впродовж нашої розмови Беті звідти не виходила.

Я опустилася на стілець, що стояв навпроти ліжка. Під час минулої зустрічі я розпитувала тітку про старих людей нашої вулиці, яких вона добре знала. Про бувальщину вона розказувала охоче, але під кінець втомилася й ледве повертала язиком.

Цього разу я запитань не ставила. Марія сама розказувала про рідних та сусідів. Вибачалася, що не все пам’ятає, навіть імен деяких людей не згадає. (Хоча для свого віку вона мала світлу голову й добру пам'ять.) Між іншим каже: «У середу, на празник Воздвиження Чесного Хреста, хочу бути на літургії». До речі, вона таки знайшла транспорт і побувала в церкві.

Я хотіла позбирати у дворі горіхи. Вона категорично мені в цьому відмовила. «Щовечора горіхи збираю. А шо робити? Помалу й визбираю.» Коли я вийшла, то за мною ув’язалася собака. Під хатою збилися докупи кури. Звернула увагу на червоного півня: великого, з розкішним різнокольоровим хвостом.

У першій декаді жовтня з Черкас до тьоті Марусі приїхала її дочка із зятем. Вони переслідували мету: підготувати хату й господарство до зимівлі та забрати до міста матір. Стара жінка зізналася сусідці Марусі Сидоренко: «Не хочу їхати, оставляти хату. І собаці в квартирі погано. І ліфт не завжди працює, щоб вивести Бетю надвір».

За погодженим планом їхати до міста мали в неділю зранку. Рано лягли спати, бо зморилися від роботи.

Уночі чоловікові стало зле. Валентина, як медсестра, надала йому першу допомогу. Та йому не стало ліпше. Жінка викликала швидку допомогу. Хворого о третій годині забрали в лікарню. Через годину-дві Валю насторожили хрипи, що доносилися з боку ліжка, на якому лежала мати. Дочка до неї. А та без тями і руху. Валя знову викликає швидку. 

Транспортувати матір, яка перебувала в комі, до Вознесенська, Валентина не дозволила. Зателефонувала отцю Михаїлу. Він вранці, до служби у церкві, приїхав до вірної парафіянки. Прочинав над нею молитву і причастив.

Марія до тями не прийшла ні в неділю, ні в понеділок. У вівторок близько сьомої години ранку її серце зупинилося.

У небіжчиці потекли ноги. Ховали її наступного дня, у середу. Всіх жінок перев’язували хустками, а чоловіків рушниками. Об 11 годині приїхав отець Михаїл із півчими. 

Погода видалася сухою і тихою.

Коли везли тіло покійної до церкви, отець Михаїл ішов попереду катафалку. Далі несли хрест, корогви, ікону Богоматері.

У церкві під час чину відспівування і прощання обличчя небіжчиці було прояснене й усміхнене. Подумалося: Марія виглядає вродливішою, ніж за життя. 

На поминальному обіді, що проходив у церковній трапезні, присутні мовчки їли й пили. А блюд було багато. Сестра мені стиха сказала: «Тьотя Маруся завжди готовила багаті поминальні столи. За покійну матір, чоловіка, сина. Валя так само в честь пам’яті матері розпорядилась». 

Поминання на дев’ятий день відбулося вдома небіжчиці. Я себе погано почувала, тому не брала участі. Коли поминали Марію на її сороковини (у трапезні церкви), то я знову хворіла. Сестра казала, що стравами був заставлений стіл і дуже смачними. Коли сестра дякувала Валентині, то передала їй аркуші з текстом, записаний мною зі слів її матері. Валентина дала цей текст прочитати Марусі Сидоренко. Сусідка сказала: «Треба було прочитати його на поминальному обіді. Хай би усі взнали, ким була Марія Марченко». Сусідка права, але вийшло, як вийшло.

Проаналізувавши обставини цієї сумної події, дехто зі родичів і близьких до Марії, дивувався збігам. Наприклад моя сестра зауважила: «Тьотю Марусю покликала до себе Богородиця на святкування Покрови».

Я тоді згадала, що кілька років поспіль у переддень цього свята Марія приходила до мене й пропонувала разом піти до церкви Покрови Богородиці, що в глибині нашого села, біля Будинку культури. Завдячуючи саме Марії я побувала на празниках з цієї нагоди. Мене дивувало завзяття старої жінки. Останнього разу, коли йшли, вона ледве переставляла ноги. І диво − зупинився автомобіль, що підвіз нас до самої церкви. Назад ми поверталися в авто з Павлом Бузінським. Цей чоловік починав свій трудовий шлях у Мазурівській школі. Дружив із Юрієм Марченком, який там працював. А коли Юрій загинув під час військових навчань, то Павло допомагав матері друга.

Про дивні збіги. У п’ятницю, 18 листопада, Марії виповнилось би 84 роки. А наступного дня, в суботу, відзначали її сороковини. Цього дня на вечірніх службах у храмах звучали величальні пісні Архистратигу Михаїлу. Саме ж свято розгорнулося в неділю.

І таке. З початку ХХІ ст. в нашому селі з’явилася гарна традиція: біля входу на кладовище похоронну процесію зустрічають жінки, які роздають шматочки хліба. У такий спосіб попередній небіжчик через своїх родичів вітає свого наступника. Цей ланцюжок не переривається. Стосовно участі родичів Марії Марченко в естафеті мертвих могли виникнути проблеми. Адже їм потрібно було повертатися до міста. Бо ж невідомо, коли знову в селі похорони. І треба ж такому статися − помер 56-річний Сергій Трубаченко. Хоронили його 14 жовтня, на другий день після Марії Марченко. У вирішення і цього питання втрутилися небесні сили. Не знаю, як було насправді, але так розсудили в селі люди. Чергове чудо? 

Хата Марченків довго не пустувала. У кінці листопада в неї заселилося подружжя. Раніше вони жили в хатині біля церкви. 

Не втримаюсь, скажу. Такі хати й обійстя, як Маріїне та Захарія, намолені, благословенні. В них комфортно тому, хто сповідує Божі закони і не порушує їх.

Сьогодні, коли люди свідомо відходять від церкви, ліняться бувати на богослужінні, Марія всіма клітинками свого старечого тіла прагнула перебувати у Божому домі.

Не знаю рівного їй чоловіка, який би стільки відходив кілометрів. А вона вставала вдосвіта й пішки йшла на базар. При цьому ще й туди і звідти щось несла. Після ранкової подорожі збиралася і йшла до церкви, де кілька годин під час літургії стояла на одному місці. Вдома обідала, відпочивала і йшла до Людмили Зеленюк, що за пару кілометрів від її хати, в якихось справах. 

Думаю, Марія стоятиме близько Господа нашого. Вона могла би посприяти своїм сусідам і односельцям у вирішенні якихось питань. А для цього треба громаді клопотатися, щоб Синод визнав Марію Марченко святою. В противному разі чимало небесних благ не зазнають.

Господи, зустрічай новопреставлену Марію у Своєму Царстві. Прости їй гріхи. Адже перебувати праведній душі серед грішників і не грішити − не можливо. Посели, Господи, Марію в гідних її подвигу кущах і даруй їй вічну пам'ять.

Коли писала цей спомин (серпень 2023 року), то сестра здивувала, переповідаючи свій сон. Нібито вона зібралася провідати могилу нашого діда Дмитра Данильченка. Автобус чомусь зупинився коло воріт Марії Марченко. Сестра вийшла з машини, зайшла у двір. Коло паркану поралася Маріїна дочка Валя з Людою Зеленюк. Сестра попрямувала до Маріїної хати. У кімнаті бачила стіл із багатьма блюдами. Та найбільше сестру вразили стіни кімнати. Обклеєні червонястими шпалерами, вони нагадували пасхальні ризи на святому отці.

Раиса Черепанова

Простими словами про селянське життя.. читається легко. згадуєш і своє село. своїх сусідів...

02.12

Друзі, будьте допитливими, складайте свої родоводи. Пишіть про себе, своїх дітей, родичів, їхні спогади. І не переймайтеся правописом – онуки вас зрозуміють. Якщо не напишете, то ця інформація піде в землю разом із вами. Скажу, я написала про своїх родичів на 50 сторінках. Головне – мати бажання. У вас вийде. 

Вулиця Горького, буд. № 188

Хату збудувала Ірина Василівна Сидоренко, в дівоцтві Євич. Господарка − рідна сестра Фросини Шлапак, дружини Дем’яна Ігнатовича. 

Іринина хата, з високими стінами, досі височіє на подвір’ї під дорогою, а саме під правою межею обійстя. Фасадна стіна спрямована до заходу сонця. 

У дворі стояла криниця. 

Господарку називали Марчихою, за ім’ям її чоловіка Марка. Старожили розказували, що він не підтримував більшовиків. А таких, як відомо, радянська влада не терпіла. У 1937 році Марка заарештували й кудись відправили. З далеких країв чоловік не вернувся. 

Але Ірина Василівна розказувала двоюрідній онуці Людмилі Березянській іншу історію: Марко загинув на війні, а її саму погнали пішки на північ. Вона опинилась у місті Котлас Архангельської області. Там валила й рубала ліс для потреб пролетаріату. Після звільнення поверталася додому знову пішака. Особливо тяжко давалася дорога взимку. Щоб вночі не замерзнути, то група таких же нужденних, як Ірина, розводила вогнище. Коли дрова згоряли, то люди жар відгортали і на теплу землю вкладалися спати.

Розказувала Ірина й про те, як будувала хату. З кручі вона носила глину в мішку на спині. З глини формувала вальки, які висушувала на сонці. Далі з вальків зводила стіни. 

Цікаво, що в наш час господарка цієї оселі рішила хату відремонтувати. Жалілася: стіни не врубаєш, мов би бетонні. А стеля грубезна – 52 см.

Ірина жила самотою. Ні чоловіка, ні дітей. Серед людей одинока. Я не бачила її на весіллях, іменинах, хрестинах, де гуляла зі своїми батьками. В неї також ніколи ніхто не гостював. Завжди сама. Хтось пустив поганий поголос: «У Марчихи недобрі очі. На що не гляне − зіпсує. І курчата від її погляду падають, і худоба слабує, і картопля не родить». Самотність і відчуженість людей, гадаю, зіпсували характер цієї жінки. 

Я виправдовую Марію Марчиху. Так, усі люди, що жили на описаному мною відрізку дороги, мали нелегку, а то й драматичну долю. Але до Марії вона була найжорстокішою. Чоловіки не поверталися із заслань, що на півночі, а вона пішки прийшла у своє село. Сама збудувала хату, тримала домашніх тварин, обробляла город і всьому давала раду. Перед її волею, терпінням і стражданнями я просто ціпенію. Доземно вклоняюся цій багатостраждальній жінці.

Марчиха тримала корову. Вдосвіта базарного дня несла на ринок молочні продукти: сир, сметану, масло. Бувало, напередодні ввечері хтось із сусідів зайде у її двір, щоб набрати води. Але відро опущене в криницю. Господарка в такий спосіб влітку охолоджувала збите в масниці масло. За ніч воно тверднуло.

Три родини, які досі брали воду з Марчишиної криниці (Сидоренки, Брагарі, Марченки), об’єдналися і викопали свою криницю. Вона стояла під парканом Федота Брагара. Яму укріпили бетонними кільцями.

До Ірини пристала молода пара, Анатолій Булавко з дружиною Катериною, вольовою директоркою школи. Молодята збудували хатинку. Поставили її біля криниці, тильною стіною до дороги. Але в новій оселі Булавки довго не жили. Після Ірина пустила в хатинку квартирантів: Павла Володимировича, майстра по дереву, з дружиною. Напевно, приїхали з міста, бо в селі виглядали кумедними. Особливо жінка, яка носила надто яскраву одежу. Вона в селі не затрималась, зникла. А Павло залишився. Допомагав господарці. Поставив гарну загорожу від дороги. Активно знайомився з сусідами, вникав у ведення господарства. Ірина повеселішала, стала голосно балакати. З квартирантом приходили до сусідів «на телевізор». Взуття пара чинно залишала у сінях. А коли дивилися телевізор, то Ірина завертала ступні, ховаючи дірки на стоптаних шкарпетках. 

Проте Іринине щасті було швидкоплинним. Павло Володимирович поїхав до Львова. Тільки його й бачили.

Обійстя Ірини Сидоренко разом із будівлями придбала родина, що прибула з іншого району. 

Сидоренко Ірина Василівна, 1903 – 1988 рр.

Alona Shamsutdinova

З Вашого дозволу Лідіє Філіповна хочу зробити маленьке доповнення. Криниця що знаходиться в цьому дворі (Марчишина), не зовсім розумію чому двір Ніни Сидоренко Ви позначили з Марчишиною криницею, бо ця криниця була саме в цьому дворі. Вимощена із каміння і застелена дубовим дном. Вода в ній була завжди кришталево-чистою і смачною в будь-яку пору року. Вона є ї досі хоч їй вже багато років. Гадаю в нашій місцевості таких криниць вже не залишилося, або є лише одиниці. Зарахунок каменю вода фільтрувалася, криниця мала змогу поповнюватися з боку від джерел та мала однакову температуру в різні пори року. В ній постійно була вода. Хоч пом'ятаю не одноразово, як можна було витягнути відерце з смачною водичкою в якій плавала жабка 

Alona Shamsutdinova

А якої сили волі мала жінка, примусово відправлена на каторжні роботи в Котлас, за фактично ніщо, повернувшись звідти пішки, в її хатині жили музики. Жінку відправили на каторгу, а в її будинок заселили інших людей. Мабудь не кожна сучасна жінка мала б силу витримати, я Ксенія повернулась додому і викупила свій же будинок. Звісно це мало печатку в її душі і відобразилося на відношені до оточуючих. Тоді не було психологів, коучів по психічній практиці і медитацій, хто сильніший той і вижив. Вона мене вражає як особистість, її сила духу вижити і не зламатися.

03.12 Мешканців наступного кутка об’єднує, звичайно, криниця. Вона дуже стара, камінна, досі зі смачною водою. Стоїть при дорозі. Я назвала цей куток

Франіна криниця.

Вулиця Горького, буд. № 190

З Іриною, дружиною Марка, сусідили Стеценки, Яків з Олександрою. Якщо Ірину, свою доньку, посадили окремо − на обійсті через дорогу, то сина Танасія залишили при собі. Перед війною Танасій одружився з Фросиною, яка з дому Михайла Маляренка. Треба сказати, що Михайло, хата якого під горою з боку вулиці Петровського, мав багато дітей. Під час голодомору декілька дітей померли.

У Танасія з Фросиною знайшлася дівчинка Маня. З фронту Танасій не повернувся. 

Фросина (її всі називали Франя) зійшлася з однофамільцем першого чоловіка − Пантелеєм Івановичем Стеценком, який відслужив у армії належний строк. Сам він із бідної сім’ї, яка мешкала у хатинці, яку односельці жартома називали «два на два». Вона стояла на пагорбі у першому провулку за конторою. Іван Стеценко на свою біду мав двох коней. Через це його назвали куркулем і далеко вислали. Іванова дружина Акіліна сама виростила чотирьох дітей. Старші сини рано повмирали. Так, Захарія забрали на фронт, з якого додому не повернувся. Павло помер від побоїв, коли знайшов свого коня, якого зловмисники вкрали. 

Попри бідність ця родина кохалась у музиці. Селяни дивувалися: Пантелей в будень грає на гармошці, а його сестра Павлинка на подвір’ї завзято танцює. 

Акіліна на старість зовсім осліпла. Жила, завдячуючи допомозі та подаянням односельців. 

Незважаючи на значну вікову різницю, Пантелей був вірний Фросині. Вона народила йому сина і дочку, Сергійка і Людмилу. Пара не вступала в шлюб. По-перше, Фросинине прізвище таке ж, як в Пантелія – Стеценко. По-друге, важила для обох щомісячна допомога від держави, яку отримувала Фросина за вбитого на фронті чоловіка і батька її доньки − Танасія Стеценка. Проте всезнаючий державний орган служби безпеки повідомив куди треба про ведення спільного господарства Фросиною і Пантелієм та народження спільних дітей. Нитка щомісячної допомоги враз обірвалась.

Тетяна Танасівна працювала на фермі дояркою. Недалека розумом, але роботяща й з весела вдачею дівчина. Вона голосно заливалася сміхом. Вийшла заміж за Васильківського, вродливого хлопця з Калантирки. Стеценки для них влаштували гучне весілля. Подружжя перебралося в свою хату, що під горою в районі ферми. Жили разом не довго – Васильківського заарештували і він відбував покарання у в’язниці. Марія стала багатодітною матір’ю. Її діти виховувались і навчались в інтернаті, що в с. Берізки. 

Пантелей працював у колгоспній столярній майстерні. Бувало люди його просили, щоб постелив у їхньому новому будинку дощану підлогу. Фросина обов’язково туди приходила. Її з’ява не дивувала людей. Казали: «Здивувались, якби Франя не прийшла». Таки жінку точив черв’як ревнощів.

Пантелеєва сім’я мешкала в старій, Якова Стеценка, хаті. Вона знаходилася в глибині двору під правою межею. Згодом господар збудував власний будинок. Поставив його під протилежною межею, ближче до дороги. Кам’яна криниця, з якої наш куток брав воду, опинилася на подвір’ї Стеценків, під парканом. Господарі ніколи не чинили перешкод, були доброзичливими. Собак вони не тримали.

Пантелей іноді сидів під старою хатою і грав на гармошці. Коли Стеценки в когось гостювали, зі застіллям та музикою, Пантелеєва душа поривалася до неба. Він входив у коло танцювальними кроками. По ходу танцю і дріботів, і широко розкидав руки, і плескав долонями по п’ятах, стегнах і грудях. 

Стеценки жили тихо, в повній злагоді. Були не метушливими. Стрункі, без зайвої ваги. Мали смак, що проявлявся у облаштуванні двору, у одязі, який носили. Треба сказати, що смак і відчуття міри передалися й їхнім дітям. Вони і в поважному віці мають гарну фізичну форму, носять одяг, що підкреслює й прикрашає фігуру.

Діти Стеценків повиростали. Кожен знайшов собі пару, завів сім’ю і відокремився. Батьків провідували часто, адже мешкали у Кривому Озері. Коли старих не стало, то Сергій з Людмилою продали батьків будинок. Його придбало молоде подружжя – Віктор Гиширчук з Оленою, яка в дівоцтві Сидоренко. Мають дорослого сина. 

Стеценко Пантелей Іванович, 1926 – 1996 рр.

Стеценко Єфросинія Михайлівна, 1915 – 2004 рр.

Вулиця Горького, буд. № 245

На протилежному боці дороги жили заможні Бойченки. Господар Наум мав лише одного сина Івана. Той одружився з дівчиною, що жила по сусідству. А саме з донькою Спиридона Остапчука – Єленою. Її звали Їлинкою. Молоде подружжя жило з Івановими батьками. 

14 липня 1909 року в Бойченків знайшлася донька, яку назвали Февронією (називали Хівроною). Через роки дівчина пов’язала свою долю з Григорієм Онуфрієвичем Бондаренком (1900 р.н.). На жаль, чоловік полюбляв оковиту. Доведена до відчаю, молода дружина лупцювала затятого пияка рублем. Але перевихованню він не піддавався. Під час війни військкомат відправив Григорія на фронт. Додому він не повернувся. Зберігається посмертне посвідчення про рядового Григорія Бондаренка: загинув у бою 24 грудня 1944 року. 

Після чоловіка-пияка Февронія вже ні з ким на рушник не ставала. Хоча подобалася чоловікам. 1945 році народила Катрусю від Івана, якого по-вуличному називали Вуйком. А в 1949 році у Февронії знайшлася Марійка. Батько дівчинки − Олександр Максименко. Його родичі, можливо і він сам, мешкали біля колгоспної контори, в районі долини. Олександр недовго жив із Февронією, але Катруся його запам’ятала. Одначе верх над чоловіком взяла його блудлива натура. 

Треба сказати, що для таких, як Максименко, після війни склалися добрі умови для реалізації солодких мрій. Адже багато чоловіків не повернулися з фронту. Жінки за роки війни стужилися за чоловіками. Тож обдаровували їх ніжною увагою. 

Після Февронії Олександр «ощасливив» не одну молодицю. Доживав свого віку зі Стефанією (по-вуличному – Штефаня). Дітей пара не мала. Хотіли взяти Марійку до себе. Та попри бідність, Февронія мала розсудливий розум. Своїх дочок вдова не роздавала, сама виховувала. 

Наші старші сусідки – Ірина Стеценко з Мариною Брагар, згадували таке. «У Хіврони почалися пологи. Ми побігли на гору, а далі в сторону Ґориної кручі. Над нею, з протилежного боку, жила знана в селі пупорізка. Катеринка, старша Хівронина донька, знайшлася крупною, червонощокою. А молодша, Марійка, пішла в свого батька: невисокого, худорлявого і верткого чоловіка.»

Родичів Февронія мала багато. Вони осіли в різних кутках нашого села. Не забути мені походів з Марійкою до тітки, що мешкала неподалік мого діда Дмитра. І саме за клубом, в районі заплави Кодими. 

Практичний Хівронин розум підказував: треба розширювати коло друзів. Так, хрестили дівчат не родичі, а сусіди. До того ж не одна пара, а дві. Марійку тримали перед Хрестом Фросина і Марія Стеценки, Григорій Голота та син Захарія.

Февронія працювала в дорожньому відділі Кривоозерської міжколгоспної шляхобудівної організації, що спеціалізувався по вимощуванню бруківкою вулиць. Коли жінка зістарилась, а 12 рублів пенсії не вистачало на прожиття, то працювала в городній бригаді місцевого колгоспу.

Хата, в якій жила вдова з дочками, стояла серед великого двору, вікнами до сходу сонця. Дві кімнати розділяли сіни. У тій, що з боку гори, жила родина. Друга, припускаю, довгий час виконувала роль хліва. Бо такої будівлі на подвір’ї не пам’ятаю. Перед хатою та над дорогою росли розкішні кущі золотистої смородини. Під кущами полюбляли сидіти кури. Город плавно піднімався вгору. За городом росли вишні та високі шовкові трави. Їх косили сусіди за кухоль молока для вдови. 

Вечорами господарка стояла під тином і сумовито дивилася на тих, хто проходив і проїжджав дорогою. Як ця жінка, без постійного заробітку, виживала? В її хаті завжди було тепло і стояв запах свіжоспечених пиріжків. 

Під час літніх шкільних канікул вдовині дочки працювати в колгоспі на гармані та в садово-городній бригаді. Катя не отримала середньої освіти. Від народження фізично здорова, працювала на фермі дояркою. На вродливу статну дівчину задивлялися парубки. Катрусині чорні брови чомусь не давали спокою хлопцям, що мали мистецькі нахили. Так, до неї ходив місцевий художник, Леонід. Досі пам’ятаю чудові тюльпани, ним намальовані. Дівчина все ж вибрала для життя музиканта Івана Радіонова. Вона перейшла працювати в польову бригаду. Народила доньку Антоніну і сина Владислава. Від них має трьох онуків. Всі вони кохаються в музиці.

До глибокої старості Февронія працювала. Білила хату, полола бур’яни на городі. А коли сім’ї дочок зводили свої будинки, то для будівельників пекла хліб і пироги, варила борщі. 

Не стало Февронії Іванівни 1997 року, за свідченням дочки Марії, яка за професією педагог, − перед Днем учителя. Жінка прожила 88 років.

Мені легко й водночас важко розповідати про її молодшу доньку, Марусю. Легко, бо вона була моєю першою і найкращою подругою. Хоча я молодша від неї на три роки, але ростом швидко з нею зрівнялася. Маруся бавилася моїми іграшками, ляльками, бо такого добра через брак коштів їй мати не могла купити. А мені подобалися ляльки, які Маруся виготовляла сама. Саморуч шила для них одяг.

Треба сказати, що я росла в тепличних умовах. Завдячуючи подрузі, мій перехід з батькової хати в реальний світ не став драматичним. Дитиною я не тільки знала про нужденних, я побувала у їхніх житлах, чула їхні жалі.

Вбога обстановка дитинства загартувала Марійчину душу. Ця жінка знає ціну трудової копійки, дорожить нею. Також співчуває хворим і самотнім. Дивно, що дитиною в неї вже проснулась потреба провідати хвору, стару, одиноку людину. За компанією вона брала мене з собою. Я побувала в убогих хатинках, в яких доживали віку бабусі. Про існування таких знедолених та ще й в малопридатних для життя помешканнях я б не знала. Саме завдячуючи дорогій подрузі, я отримала такий досвід. Він мені в подальшому знадобився.

Маруся через недоїдання і брак теплого одягу часто страждала простудними захворюваннями. Але попри відсутність речей, необхідних дитині, вона добре вчилася, співала в шкільному хорі, танцювала. Була обдарована талантом виражати свої думки у віршованій формі. (На жаль, цей талант не розвивала й зовсім втратила.) Закінчила школу зі срібною медаллю. Далі закінчила в Балті педагогічне училище. Після працювала за покликанням в школі − організатором позакласного виховання.

Про хату Февронії залишились тільки спогади. Колись широкий двір із прилеглим городом і садом, сьогодні розділений між родинами її дочок. У дворах височіють сучасні будівлі. Праворуч живе Марія з чоловіком Олександром Сидоренком і сином Євгеном. Бо їхня дочка Олена мешкає в будинку, що через дорогу. 

Ліворуч – родина Катерини. Її чоловік Іван Радіонов помер. Дочка Антоніна разом зі своєю родиною осіла в Польщі. Донька допомагає матері продуктами, одягом тощо. Син Владислав із дружиною Мариною придбали будинок і живуть неподалік. Їхні сини вже дорослі й мешкають окремо.

Вулиця Горького, буд. № 192

Обійстя мого дядька Григорія Тимофійовича Гулька з Оленою Омелянівною (в дівоцтві Гудзелівська). Цей земельний наділ раніше пустував, можливо, належав моєму дідові Тимофію. У всякому разі від Стеценків його відділяв рів для стоку води, що тягнувся від дороги до Кодими. Нині тут стоїть огорожа, що розділяє обійстя двох господарів.

Моя дядина Олена Омелянівна прибула до Кривого Озера за направленням. Виросла в селі Пассат Балтського району Одеської області. У Балті здобула спеціальність зоотехніка. Я гостювала у її сестри Лідії та батьків. Омелян припадав на одну ногу. Напевно, пошкодив її на війні. 

25 квітня 1950 року Григорій поєднав свою долю з Оленою. Її в нас називали Лєною.

Коли Гриць брався за нову справу, то завжди бачив перспективу. Так, хату поставив на фундаменті, з високими стінами і дверима. Чотири вікна дивляться на дорогу. Відгородив свій двір від дороги металевим парканом. На капітальному, залитому бетоном погребі, поставив літню кухню. Споруди господарського призначення накрив залізними листами. У дворі, коло літньої кухні, викопав колодязь. 

Треба сказати, що до кінця століття три родини: мого батька, дядька Гриця і діда Тимофія, жили в одному дворі. Коли між дворами з’явилися металеві сітки, то служили для тварин, а не для людей. Бо огорожі мали хвіртки і ворота.  Через них вдень снували члени трьох сімей у всіх напрямках. Ходили до діда і баби, виводили на пасовище корову, гнали в одній хижці оковиту. Наша хата стояла посередині. Тож весільний намет, коли одружувався Толик, дядько Гриша спорудив на нашій території. Тут же танцювали і грали музики. Тобто три сім’ї як одна велика родина. Радощі і горе одних ставало таким для других. Наприклад, переживали, коли не все складалося у дітей, які подорослішали і поїхали до міста, або Гриць «входив у запій». До речі, в ті часи жінки співали таку пісню:

Ой, зацвіла роза в два цвітка   2р.

Ой, мала я мужа   3р.

Пияка.

 

Нічого не робить тільки п’є,   2р.

А прийде до дому   3 р.

Мене б’є.

Не бий мене муже, не карай   2р.

Тебе покину, дітей покину. А сама піду

В сад гулять.

Розказували старші таке. Лєна вже мала Толика, коли Гриць запив. Молода жінка розривалася між дитиною і фермою, куди добиралася пішком. Саме тоді до колгоспу прибув за направленням молодий спеціаліст по тваринництву. Влаштувався працювати на фермі. Оселився неподалік, по вулиці Петровського у Марії Стеценко. Олена допомагала новоприбулому ввійти у справу. Між ними спалахнули почуття. Коли Гриць, нарешті, прийшов до тями, то Лєна сказала, що з ним розлучається. Проте Мотрона Андріївна такого допустити не могла. Вона втрутилася, і синову сім’ю таки зберегла.

У Олени з Грицем знайшлося багато дітей. Але чомусь вони ще немовлятами вмирали. Можливо, у батьків був від’ємний резус. Вижили четверо: Анатолій, Неоніла, Наталка, Михайло. Наймолодша дитина – Михайло, інвалід з дитинства. Але матір його привчила до фізичної праці. А ще − тримати своє тіло чистим. Так, для роботи в нього був спеціальний одяг. Після він мився й надівав чистий одяг. 

Олена Омелянівна працювала на фермі в місцевому колгоспі. Щодня вставала вдосвіта. Смажила-варила − готувала для родини сніданок, потім бігла на ферму, щоб встигнути до початку доїння корів. 

Григорій працював у колгоспній кузні. На землі ніколи не порався. Йому до снаги метал, автомобілі та торгівля. Завдячуючи своїй дружині, що стояла в черзі (на папері) на придбання автомобіля, Гриць купив горбатого «Запорожця». Уважно дослідив і вивчив машину. В Одесі на стихійному ринку купував для свого «Запорожця» запчастини і сам його ремонтував. У своєму дворі, рельєф якого похилий, збудував естакаду, щоб оглядати дно авто і його ремонтувати. 

У Кривому з’являлося все більше автомобілів. Усі вони періодично потребували ремонту. Таких спеціалістів на селах у ХХ ст. не вистачало. Тож Григорія знали всі кривоозерські власники залізних коней. У нього купували деталі або просили, щоб він сам відремонтував машину. 

Дядька Григорія по праву назву кривоозерським самородком. Хоча у побуті не був подарунком. Мав коханок, ображав дружину, налаштовував дітей проти неї. Але, коли залишився без Олени, яка померла від цирозу печінки, то бідкався, жалкував за дружиною. 

Перед смертю він дуже мучився, бо ліки не допомагали. Я порадила покликати батюшку. Сповідатися, причаститись. Він сказав: «Я в то не віру».

Плоди праці Григорія (будівлі) досі в гарному стані. Звичайно, завдяки трудам Наталки Григорівни та членам її родини: чоловікові Миколі Комишенку та брату Михайлові.

У Анатолія троє синів і дві дочки. Дочки, що народилися від першого шлюбу, живуть, можливо, у Тирасполі. А сини мешкають в Кривому, мають своїх п’ятеро дітей. Дмитро з Сергієм з початку російсько-української війни на фронті. У Нелі, яка живе у Києві, дочка і син (цього року помер). Неля щаслива бабуся, має п’ятеро здорових онуків.

Гулько Григорій Тимофійович, 1929 – 1996 рр.

Гулько Олена Омелянівна, 1928 – 1993 рр.

Гулько Анатолій Григорович, 1952 – 2013 рр.

Комишенко Наталія Григорівна, 1964 − 2023 рр.

Людмила Гулько Наташа 1964р.н. По чоловіку Комишенко

Лидия Гулько Дякую, виправлю.

12 грудня

Вулиця Горького, буд. 194 

Моя батьківщина. Батьки Пилип Тимофійович Гулько і Єлизавета Дмитрівна (у дівоцтві Данильченко) осіли на цій землі восени 1951 року. 

Не обійти увагою піонера цього місця, також його житла. Воно знаходилося на городі під правою межею. За фундамент правило світло-жовте ніздрювате каміння (нагадує черепашник). Це каміння вросло в землю. Його ні мій дід, ні батько не чіпали. Вважали, що воно наділене магічними чарами. Проте восени 2020 року тракторист частину цієї камінної кладки зрушив з місця. Я його зібрала й ним позначила межу між городами. А ще мене вразила темно-червона суміш. Вона розсипалася на порох, хоча траплялися тверді предмети, схожі на камінці. Можливо, це залишки цегли, з якої були складені стіни. 

Ім’я господаря стерло століття. Моя баба Мотря казала, що він жив сам-один. 

Додам свіжі спостереження. Восени під час оранки городів тракторист з трудом перевертає землю біля давнього житла. Трактор «заносить» і він аж лягає на бік. Дивина.

Мій батько удостоївся кількох імен. Так, під час хрещення святий отець його назвав Віктором. У дитинстві називали Пилипком. В армії став Філіпом. А коли повернувся з надстрокової служби, то отримав ім’я «Філя». 

Тільки но моєму батькові виповнилося 18 років, як його доправили на фронт. Участував у гарячих боях. Батько розповідав і про жорстокість військових начальників до простих воїнів. Так, якщо хтось із рядових відступав, то в нього стріляли. А після бою стягували вбитих і поранених бійців на одну купу, яку накривали брезентом. Кілька діб та купа ворушилася й стогнала.

Загалом мій батько перебував у армії сім років – кілька років служив надстроково. Залишилися його медалі та орден.

Моя мама малям (1,5 років) залишилася напівсиротою. Її виховувала друга батькова дружина Лукія. Серйозна і чистоплотна молдаванка.

У 1950 році мої батьки одружилися.

Тепер розкажу як зводили нашу хату. За розповідями, спочатку на рівному майданчику нарисували прямокутник. Потім лінії збільшили лопатою, прокопавши рів. У нього вкладали очерет, який присипали ґрунтом, щоб не падав. І ось цей очерет з обох боків почали закидали чамуром − сумішшю мокрої глини, соломи та кінського гною. 

Якщо підходити з теперішніми мірками, то в такий спосіб був зведений екологічно чистий будинок. Незважаючи на те, що має шість вікон, взимку в ньому тепло (важать грубі стіни й добре підігнані дерев’яні рами вікна), а влітку прохолодно (до віконних рам припасовані ляди). 

Вікна і двері змайстрував тесля Дмитро, мамин батько. Треба сказати: окрім вхідних дверей, які кілька разів міняли, названі речі ті самі, старі.

За літо стіни і піч, розташовану в кімнаті, що від дороги, висохли. Крокви обшили очеретом. А ще мої батьки з допомогою ватерпаса та сокири вирівняли стіни. Однак помастити їх глиною та побілити до холодів не встигли. Зимували у «чорній» хаті. 

У середині ХХ ст. снігові замети виростали в зріст людини. На Стрітення 1952 року снігу навалило стільки, що на дорогах створилися замети, через які не пройти, ні проїхати. На другий день у родині Гулька Пилипа знайшлася дівчинка, яку мати дала ім’я Лідія. Тоді бабувала Тетяна Лізарка.

Хата – моя ровесниця, а літня кухня з коморою – сестрина, з 1958 року. На її місті спершу стояв хлівець. Кухня стоїть на фундаменті, стіни зведені з лимпача. У ній досі є піч, в якій мама пекла хліб і готувала неймовірно смачні страви. Спершу кухня стояла під черепицею, потім її зняли й накрили шифером. 

Батько самотужки викопав яму, в якій облаштував погріб. Також звів за літньою кухнею з дошок просторий засік, де зберігали полову, дрова тощо. Разом із Лариком Шлапаком збудував капітальний хлів.

Хату багато разів кардинально перебудовували. Так, винесли з неї піч. Обклали стіни фактурними з цементу плитками. Першу очеретяну покрівлю замінили бляшаними листами. Потім на них ще й настелили шифер.

Тепер це власність моєї рідної сестри. Вона дбайливо підтримує як будівельні споруди, так і ділянку землі, на якій вирощує городні культури. У дворі ростуть плодові дерева і кущі. В сестриній господі ті самі порядки, які запровадила свого часу мама. А це в’язані крючком і вишиті серветки та рушники, гірка в серванті, статуетки, синтетичні квіти у вазах. У сінях збережено мамине малювання на стінах.

Мій батько закінчив п’ять класів, а мама – сім. Саме малограмотний батько ввів мене в світ книги. Після роботи, а він працював у колгоспі механізатором (на гусеничному тракторі орав поле), він мені читав казки. Мама кохалася в козацькій темі. Перечитала всі книжки, які виявила у нашому селі про козаків. У нашій хаті витав дух літератури. А ще батьки поважали спеціалістів, що мали вищу освіту. Завдячуючи трудам дорогих батьків, ми, їхні діти, мали змогу після середньої школи здобувати спеціальність у вузах.

Водою з криниці Фросини Стеценко ми користувалися доти, поки батько з дідом у 1964 році не викопали власного колодязя. Для нього знайшли місце на ділянці, спільній для користування. На жаль, наша вода вступала смаковими якостями тій, що з Франіної криниці. Тож для пиття продовжували носити воду з сусідньої криниці. 

Гулько Філіп Тимофійович, 1925 – 1985 рр.

Гулько Єлизавета Дмитрівна, 1932 – 2009 рр.

Раиса Черепанова

GIPHY

 Браво!

Лидия Гулько

Дякую, пані Раїсо

Раиса Черепанова

Гарно

Просто і.доступно. Як пощастило Вашим односельцям.

Дуже надіюся. що односельці розуміють важливість того. що ви робите..

Вулиця Горького, буд. № 196

Тут жили мій дід і баба з батькової руки, Тимофій Павлович Гулько і Мотрона Андріївна (у дівоцтві Голота). Будинок зведений під час війни, що прокотилася українськими землями в 1941 −1945 році. Господар обійстя та старші сини, Іван і Пилип, тоді воювали. 

Я бачила фотографію, на якій увічнена родина тих часів. На першому плані моя бабуся з маленькою Марійкою (1941 р.н.). Поряд − Домна зі своєю донечкою Галинкою (1943 р.н.). Жінки сидять. На обох темні рясні спідниці, світлі кофти і білі хустинки. На другому плані неповнолітні бабині сини: Григорій, Дмитро, Федір і 4-річний Микола з 2-річним Михайлом. Це фото, безперечно, створене в центрі Кривого Озера, в фотомайстерні. Родина цілеспрямовано прибула сюди, щоб надіслати знімок батькові й братам на фронт. Хай дивляться на своїх і не сумують. Хай повертаються додому, бо рідні їх чекають. Але Іван не повернувся. 

Моя бабуся Мотря за підтримки чоловікового брата Пилипа збудувала нову хату. Для неї вибрали вдале місце − горбок під лівою межею, близько дороги. Цю хату завжди вчасно ремонтували. Вона зазнала й кардинальних змін. Так, очеретяну покрівлю замінили шифером, а глиняні стіни обклали білою цеглою. Над вхідними дверима укріпили металевий «козирок», щоб охороняв від мокви. Але вікна й двері в середині хати все ще перші, старі. Через вагу та старість дерево покоробилося. Через це вікна не відчиняються, а двері перекошені. 

А ще раніше, під час Голодомору, моя баба постійно подорожувала. Добиралася і до Москви. Везла з собою домашній скарб (хустки, рушники, килимки), які міняла на крупи. З дітьми залишався чоловік, старший син Іван та 12-річна Домна. Приходила до дітей і Тетяна Лізарка. Додам, вона бабувала під час пологів Мотрі Андріївни. Одна історія, яку згадували родичі, немовби то анекдот. Так, Мотря прибула додому з далекої поїздки вночі. А в її хаті Тетяна. Та почала божитися: «Їй Богу, кумо, Тимошко мене і за коліно не брав. Їй Богу».

Завдяки дбайливому догляду і вчасним ремонтам збережено перше житло, в якому жила велика сімейка мого діда. Воно так само, як і хата, під шифером. Через те, що знаходиться вглибині двору, тобто нижче відносно хати, то стіни його низом вологі й не встигають за літо висохнути. Але муровані стіни не падають. Побілена будівля служила господарям. Тут влітку обідали і відпочивали.

Чіткої границі між нашим обійстям і дідовим не існувало. Між ними пролягла смуга спільного користування. На ній спорудили колодязь. Від нього вниз прямувала стежка до таємного для міліції об’єкту − хатинки, в якій мої родичі кустарним способом отримували самогонку. За цією халупою до початку городу земля гуляла. Місце вкрай занедбане, поросле однорічними і багаторічними чагарниками. Чомусь до нього в старих господарів не доходили руки.

Восени 2022 року, коли дідизну виставили на продаж, я вирішила прибрати на межі дику поросль. Несподівано виявила пласкі великі каміння, що випиралися із землі. Отак я знайшла відповідь на питання, а саме, чому це місце не чіпали. Його обходили, як невидиму силу, що може нашкодити.

Моїх предків, діда з бабою, називали куркулями. У 1937 році дід Тимофій уникнув висилці етапами до Сибіру «завдячуючи» пожежі, яку влаштували малолітні сини на копиці сіна. Тоді згоріло усе збіжжя, яке звозили з поля. Родина в один день зубожіла. 

За волею моєї баби Мотрі вся її нерухома власність перейшла до наймолодшої доньки Марії. Досі вона жила зі своєю родиною у с. Сирові, звідки родом її чоловік Дмитро Отінко. На початку 80-х Марія з Дмитром перебралися в Криве Озеро. Вони осіли за вказаною адресою. Працювали в колгоспі. Їхні діти – Оля, Ігор, Сергій, на той час влаштувалися в містах, де мали свої сім’ї. 

Після смерті батьків все добро перейшло Сергію. Але він тут не жив, бо мешкав у Одесі. Наразі обійстя купили люди, які не мають відношення до нашого генеалогічного Древа. 

На нагробних пам’ятниках вибиті дати народження і смерті моїх предків. 

Гулько Тимофій Павлович, 1888 – 1979 рр.

Гулько Мотрона Андріївна, 1903 – 1981 рр.

Отінко Дмитро Григорович, 1943 – 2001 рр.

Отінко Марія Тимофіївна, 1941 – 2021 рр.

13 грудня На часі опис останньої господи, мешканка якої носила воду з Франіної криниці. Але спершу поділюся своїми роздумами про каміння, що врослося в землю якраз на межі нашого і дідового городів. 

Мама згадувала таке. Коли закладали фундамент для літньої кухні, то батько кілька каменів притягнув із межі. Після почалося неймовірне. Ночами за вікном хтось тупотів, стогнав і плакав. Мої батьки втратили спокій. Мама проаналізувала останні події й дійшла: справа у камінні, яке зрушили з місця. Коли батько відвіз його назад, то страшні звуки їх більше не турбували. 

І ще. Сумнів викликає темно-червона крихка речовина, яку підняв на поверхню плуг. Я припустила, що вона є порохом від червоної цегли, якою були збудовані стіни хатини одинака. Хоча пізніше в цьому почала сумніватися.

Ще я писала, що з боку дідового городу лежали пласкі великі каміння. Навколо них розрісся багаторічний чагарник і лопухи. Це каміння ніколи в розмові мої родичі не згадували. Його й не використовували під час будівництва. Нібито його взагалі не було. Щоправда, коли тут осіла сім’я батькової сестри Марії, то її чоловік Дмитро Отінко виявив у чагарнику будівельний матеріал. Став його виривати із землі й тягати у двір. Але затія чоловіка на цьому обірвалася. Досі та купа муляє очі.

Я думала про це. Згадала, що на городах моїх родичів часто трапляються черепки від кухонного посуду. А ще старі люди казали, що тут, через городи, пролягала дорога. В такому разі вона вела до Кодими. Дійсно, навпроти обійстя Федота Брагара, що за три городи від нашого, річка робить вигин. В цьому місці русло її найвужче. До того ж долина суха, не поросла очеретом. В цьому місці влітку можна річку перейти. Моя дядина Олена Дем’янівна, коли працювала на Калантирці зоотехніком, то тримала у траві гумові чоботи. Переправлялася з одного берега на другий кілька разів на день, не замочивши ніг. 

Для гужового транспорту і коней перейти такий брід не складало труднощів. 

Припускаю, біля каменів їздові робили перевал. Посипали каміння червоною фарбою, молилися, щоб подальша дорога була безпечною.

Скажу, я бувала на давніх, скіфської пори, розкопках. У Ольвії, Керчі (Боспорське царство), Фанагорії (Росія). Знаю, що червона фарба присутня у курганах, місцях поодиноких поховань та біля каменів, на яких спалювали тварин, як жертвоприношення для богів. Можливо, й тут мало місце щось подібне.

Виїхавши з долини, колеса тарахкотіли дорогою, яка зараз носить ім’я Петровського. Потім їхали до Любашівки, чи дальше − на південь, до Одеси.

До речі, до війни в Кривому Озері відбувся круглий стіл. Зібралися археологи, науковці з Одеси, Миколаєва, місцеві краєзнавці. Тоді прозвучало, що Кривоозерський район найменш досліджений у Миколаївській області.

Вулиця Петровського, буд. № 1

Через дорогу, навпроти нашої хати, обійстя Одарки Зеленюк. Господарку називали Даркою. Вона з дому Ігнатія Шлапака. Рідна сестра Дем’яна, Івана, Олексія. Дівчина вийшла заміж за найвродливішого у селі парубка Федора Зеленюка. Дітей подружжя не мало. Вечорами, коли чоловік-красень гарцював у чергової любки, Одарка сумувала. 

Федір несподівано захворів і помер. Люди гомоніли: красеня звела зі світу його коханка. Вона із сусіднього села. Вража жінка напоїла чоловіка хмільним напоєм, настояним на курячому посліді. 

Вдовина хата стояла в глибині двору під правою межею. Город на схилі. До нього близько підходила гора, вкрита вишневими деревами. Над дорогою, за кущами повію та бузку, ховався хлів. 

Разом із сусідками, а саме Іриною Стеценко та Февронією Бондаренко, Одарка ходила до церкви.

Під час війни румуни прийшли до неї. Нічого цінного не знайшли. Відв’язали від ясел корову і повели з двору. Одарка собою перегородила їм шлях. 

Фашисти жорстоко побили вдову й кинули за хлів у кущі. Вона не мала сил, щоб дійти до хати або крикнути до сусідів. Лежала у кущах, а потім довго оклигувала після побоїв. 

Чи хтось ходив біля неї, немічної, того не знаю. Сусіди її не любили. А чи вона їх любила? За що їх любити? Не провідували, не питали: як поживаєш? чи здорова? чи маєш хліба і води? 

Хтось пустив поголос, що в Дарки на покутті гарний рушник з вишитим на ньому віночком. Невістки моєї баби Мотрі загорілись бажанням: якщо не змалювати той узор, то хоча б на нього подивитись. Але сусідка цікавих не пустила до хати. 

Ще казали: у Одарки врочливі очі. На яку корову гляне − в тої пропадає молоко.

Отож ця жінка була позбавлена нормального щоденного спілкування. 

Моя мама, коли постаріла, роздумувала: «Чого я не ходила до Дарки? Не носила їй гарячих страв? Вона ж тут, через дорогу… Ніхто до неї не ходив, і я не ходила. Молода була, не тямила. Як же їй, самій, у чотирьох стінах, було тяжко. А в неділю, коли в нашого діда і баби збиралися сини, невістки, зяті, внуки, сусіди? Повний двір людей. І так щонеділі та по великих празниках. Всі голосно гомонять, кричать, регочуть. Айяяй. Тяжко жити самому».

Коли Одарка зістарилася і не могла носити воду з Франіної криниці, то її провідували родичі з боку Параски Чорної. 

Без господарки старі будівлі впали, а земля поросла непрохідними хащами. Нині вона впорядкована − доглядають родичі покійної. 

Голянина криниця

Вулиця Горького, буд. № 198

Обійстя Івана Гулька. Його називали Микитовичем. Грамоти він не знав, але вмів складно і довго говорити.

У рудій мазанці, маленькі вікна якої дивилися на захід сонця, мешкала стара Палагна (Палажка), матір Івана Гулька. Хатинка стояла під правою межею, вглибині двору. 

У цій родині також народився і виріс Петро Микитович. Чоловік воював на Фінській війні. Зазнавши поранення, повернувся до Кривого Озера, своєї родини, синочка Іванка. Невдовзі, в 1939 році, Петро помер. Його син працював у Одеській області прорабом. Іван Петрович на могилі свого батька встановив високий залізний хрест. Досить оригінальний. Його складові ажурні й чотиригранні. Напевне, кинулися в очі зловмисникам. Їм вдалося спиляти тільки перекладину. 

Навпроти Палагниної мазанки, під протилежною межею, стояла хата її сина, Івана. Він займав її з дружиною та дітьми: Ларисою, Валерієм, Тетянкою. 

Чоловік привіз Антоніну з трирічною Ларисою з Брянська, коли збіг термін його служби в радянській армії. Антоніна Василівна Піщуліна родом з того міста. Її батько працював слюсарем на заводі «Красний пролетарій». Коли завод евакуювали в м. Чапаєвськ, то з батьком поїхала вся сім’я Піщуліних.

У січні 1943 року, коли точилися жорстокі бої за Сталінград, комсомолка Тоня пішла добровольцем на фронт. Вона добре опанувала управління 76-міліметровою зенітною гарматою.

Відзначилася у боях за визволення смоленська, Вітебська, Орші, Любліна, Варшави.

На могильному пам’ятнику відбито фото Антоніни Василівної, на грудях багато медалей.

На жаль, ця мужня жінка не зазнала у власній сім’ї щастя. Іван, коли зловживав оковитою, то ставав буйним і дурним. Антоніна голосно плакала й лементувала. Ночувала з дітьми в чужих хатах і на горищах. Бувало, мій батько біг Антоніну рятувати й заспокоювати буйного. Одного разу хтось зателефонував у міліцію, яка за три кілометри від нас. На виклик приїхав міліцейський «бобик». На питання, що трапилося, Антоніна, щоб уникнути подальшої кари від свого чоловіка, лжесвідчила: «Ето Філя віноват во всьом. Он Ваню ударіл». Мого батька «бобіком» повезли в міліцію. Після того він не встрявав у сімейні скандали.

У моїй пам’яті зберігся такий спомин. У Івановому дворі під городом чорніла землянка. В ній ми, діти, гралися. Дивне місце. В ґрунтових стінах були вирізані сидіння, лежанки. Другої такої землянки я на нашій вулиці не знаю. Хоча припускаю: такі в селі були. Можливо, служили тимчасовим житлом для переселенців під час війни. Або ж люди самі їх створювали: сиділи там під час обстрілів.

На воді, припнутий до верби, хитався човен, власність Івана Гулька. Він любив рибалити. То його хобі. Моя мама в Івана частенько купляла свіжу рибу. На човні він пересувався глибокою просікою, що створилася навпроти рову, яким стікала дощова і тала вода. Ця просіка була пов’язана з другою, значно більшою, що за чотири городи від Івана, в бік мосту. Там купалася й загоряла вдень малеча, а ввечері змивали з тіла бруд дорослі.

Неграмотний, Іван до ладу робив усе, чим любив займався. Наприклад, мама віднесла йому алюмінієву каструлю, яка протікала. Іван заклепав дірку. Цією каструлею ми досі користуємось. Також Іван, один на нашій вулиці, умів заколоти і до пуття розібрати свинячу тушу. За добру роботу моя мама Івана поважала. 

Коли хата, яку займала Іванова родина, почала валитися, Антоніна Василівна взяла в колгоспі наперед Іванову заробітну плату. На ці гроші почала зводити новий будинок. Поставила його ближче до дороги і до неї фасадом. Вкрила його шифером. Старі будівлі в цьому дворі валилися й зовсім зникали, наче їх ніколи там і не було. 

Іванова дружина мала інший, не української сільської жінки менталітет. Приміром, городом, доглядом свійських тварин, ремонтом старих будівель вона не займалась. На городі в неї росли багаторічні трави, а дві глиняні хати без ремонту впали. 

Пригадую суперечку між жінками, що мала місце на нашому подвір’ї. До моєї мами прийшла Антоніна, щоб купити десяток яєць. Під хатою на табуретці сиділа мамина подруга Міла. Антоніна сказала: Ваня не збудував курника, тому вона змушена у сусідів яйця купляти. Міла дорікнула Антоніні: «Чого звинувачуєш Ваню? Коли б підтримувала старі будівлі, то й мала би для курей будку». Між жінками спалахнула сварка.

У 70-х роках Антоніна привезла з Брянська своїх батьків – Василя Олексійовича і Віру Семенівну. В Кривому вони доживали свій вік. Поховані на нашому кладовищі.

Антоніна Василівна працювала секретаркою у Кривоозерському районному суді, вела протоколи засідань впродовж 1947 – 1950 і 1970 – 1973 років. 

Вона, як ніхто із жіноцтва села, знала ціну мирного життя. Коли почав діяти Український фонд миру, колишня фронтовичка регулярно переводила на його рахунок власні кошти. 

Рід Івана Микитовича багатодітний.

Іванова дочка Лариса працювала вчителькою молодших класів. Вона педагог вищої категорії. У неї дочка Оля і син Костянтин, які мешкають у Миколаєві. Має трьох внуків і трьох правнуків. Тетяна – нотаріус. Живе у Миколаєві, має двох дочок. Валерій працював у майстерні з ремонту взуття. Його діти: Віктор і Вікторія.

Син воював на фронті під час російсько-української війни. 

Гулько Іван Микитович, 1926 – 2003 рр.

Гулько Петро Микитович, 1903 – 1939 рр.

Гулько-Пищуліна Антоніна Василівна, 1924 – 2002 рр.

Пищулін Василь Олексійович, 1903 −1975 рр.

Пищуліна Віра Семенівна, 1905 – 1993 рр.

15 грудня

Вулиця Горького, буд. № 200

Стара хатина стояла праворуч, вглибині двору. В тій хатині жила Стефанія, по-вуличному Штефаня. До неї пристав Олександр Максименко. Його старі люди згадують, як невисокого, енергійного, акуратного чоловіка. Подружжя власних дітей не мало. Раніше я писала, що вони хотіли взяти на виховання Марійку Бондаренко, батьком якої саме був оцей Максименко.

Із сиротинця Максименки взяли на виховання дівчинку Ніну. 

Ніна побралася з Олександром Струченком. Він родом із с. Мазурове. Видний чоловік і розумом не обділений. Хоча Марійка, моя подруга, жалілася: Сашко за нагоди шпигає її з сестрою образливим словом «байстрюки». Також наші сусіди вважали Струченка причетним до смерті Леоніда Шевченка. Той напідпитку кинувся до кабіни вантажної машини. Олександр, що сидів поруч із водієм, наказав йому: «Рушай!». Короб кузова вдарив Леоніда в голову. Чоловік звалився під колеса. Міла, вдова, не судилася з винуватцем. Казала: однаково свого чоловіка я не поверну з того світу. 

Олександр працював бригадиром у колгоспі імені Жданова. Завідував ланкою, яка доглядала на полі технічні культури (цукровий буряк, соняшник, кукурудзу), починаючи з ростків до вивезення плодів із поля. У цій ланці працювала його Ніна. Була сильною, здоровою людиною. Після роботи в полі вона ще й шарувала свій город. На такий подвиг моїй мамі сил не вистачало. 

Струченки збудували будинок, фасадна стіна якого спрямована до дороги. Народили сина Святослава і дочку Таїсію, майбутніх педагогів. Після смерті батьків діти продали свою батьківщину внукові Івана Гулька, хата якого навпроти, по вулиці Петровського. Нині колишній будинок Струченків обкладений силікатною цеглою, вкритий листовим залізом.

Воду для споживання Штефаня (а згодом Струченки) носила з Голяниної криниці, до якої потрібно підніматися, бо на горбку.

Між обійстям Штефані та Івана Микитовича проходила вуличка, прокладена для збігу води до річки. Вуличка й досі функціонує. Її використовують для руху сільськогосподарської техніки, під час оранки та вивезення з городів урожаю. 

Струченко Олександр Філіпович, 1929 – 2010 рр.

Струченко Ніна Олександрівна, 1931 – 2012 рр.

Раиса Черепанова

Читаю з задоволенням

16 грудня

Вулиця Петровського, буд. №3

На цьому обійсті мешкала й господарювала сім’я Федота Брагара. Після того, як їхній син Кирило завів у хату Анастасію Никифорівну (в дівоцтві Бойко), то Федот придбав для себе обійстя неподалік. У молодят знайшлася донечка, яку назвали Людмилою. Охрестили дитину Меланією, а кликали Мілою. 

Через кілька років почалася війна. Кирила послали на фронт. Додому він не повернувся. Коли біль втрати рідної людини відійшов, Настя вдруге вийшла заміж. Її чоловіком став Степан Гулько. Але щастя з ним не знайшла. Хоча вони розірвали шлюб, проте жінка залишила прізвище колишнього, другого чоловіка. Заміж вона вже не виходила. 

Я любила бабу Настю. Мені подобалися пиріжки і печиво, які вона пекла в печі.

Таємно від матері, я приходила до сусідок і задовольняла свій апетит. 

Треба сказати, що Настя володіла високим красивим голосом. На весіллях вона так протяжно й сильно виводила, як ніхто інший. Материн голос успадкувала її дочка. У парі з моєю мамою створювала гарний дует. Міла співала першим голосом, моя мама – другим. 

Міла змалку допомагала своїй матері вести господарство. А ще вона любила книжки. Читала їх взимку, бо влітку через роботу не мала вільного часу. Мова її була пишна, розвинена. В неї виходило цікаво переповідати чиїсь житейські історії чи пригоди. Мала потребу в живому спілкуванні. Відвідувала сусідів і знайомила їх з сільськими новинами. Вона глибоко знала людей, з якими спілкувалася, давала їм влучні характеристики.

З моєю мамою Міла працювала в одній ланці. Разом ходили до клубу, де крутили індійські фільми. Мій батько допомагав сусідкам по господарству, коли потрібна була чоловіча сила. Отож я частенько в них бувала. Я рвала у їхньому садку вишні та малину. 

Настя з Мілою тримали корову. Бувало приносили нам глечик незбираного молока. 

Кажуть, у кожної людини є двійник. Мілиним двійником для мене була Ніна Матвієнко. Так, так, саме вона. Народна артистка, Герой України. Я наживо слухала Матвієнко на початку 80-х років. Тоді вона була більш відкритою. Розказувала про тяжке дитинство. Росла в багатодітній сільській родині (десятеро дітей), батько якої затятий і невиправний алкоголік. Тож Ніна рано почала працювати. У Києві співала в хорі. Познайомилася з Петром Гончаром, який покликав її заміж. Коли Ніна приїжджала в рідне село, то від родичів і земляків чула таке: «Щаслива ти, Ніно. В селі он скільки жінок із сильнішим і красивішим голосом, ніж у тебе, але ж відомою стала ти». І Ніна з ними погоджувалася. Треба сказати, що названий батько Петра – Іван Гончар свого часу об’їздив всю Україну, збираючи старі речі. Він створив народний Музей. Знаходиться він біля Співочого Поля, в районі Київської лаври. Директором цього Музею став Петро Гончар. Я вважаю, що саме за підтримки відомої родини Гончарів талант Ніни Матвієнко повністю розкрився і вона стала зіркою.

Хоча наша Міла не поступалася Матвієнко ні вродою, ні голосом, ні завзяттям і працьовитістю, зіркою вона не стала. По-перше, не могла залишити свою маму саму. По-друге, їй не трапився чоловік, рівні Петра Івановича Гончара.

Міла рано овдовіла − чоловік Леонід Шевченко потрапив під вантажну машину. Малолітній син Володя кілька років тяжко хворів раком. Після його смерті Міла довго приходила до тями. Лише робота, щоденна круговерть і підтримка друзів вилікували її душу. 

Минали роки, а вона так і не поєднала свою долю з чоловіком, не створила сім’ю. Все частіше її точила гірка думка й лякала про самотню старість. Вона ділилася своєю мрією з моєю мамою, своєю найближчою подругою. Казала, що хоче мати дитину. 

Міла не мала комплексів. В житті вона керувалася своїм прагматичним розумом і не зважала на вердикти пліткарок. Тож коли на її обрії з’явився достойний чоловік, вона пустила його в хату і залишила на правах господаря. Вдовина господа враз повеселішала. На ній звучав чоловічий і жіночі голоси.

На зимові святки мамина подруга з чоловіком прийшли до нас. Гостей посадили за стіл. Батько наповнив чарки, а мама запрошувала скуштувати страв, яких до різдвяних свят чимало приготувала. Як то ведеться, почалася невимушена розмова. 

Дмитро тихо посміхався, а Міла голосно говорила і сміялася. Вони підходили одне одному. Гарна пара. Обоє невисокі, ширококості, з гарним волоссям. Голос мого батька після другого келиха окріп, повеселішав. Ми з сестрою мовчки уплітали смачні страви. От тільки мама відмовчувалася і супила брови. Після якихось Дмитрових слів вона ущипливо докинула своє. Несподівано між ними виникла суперечка. Градус веселощів враз опав. Хоча батько тут же наповнив порожні чарки, та розкутої розмови вже не вийшло.

Батько вийшов проводжати гостей. А мама сердито бубоніла, збираючи тарілки: «Як він поступив із своєї жінкою, так і з Мілою поступить». Виявилося, що Дмитро Білецький був одружений із двоюрідною маминою сестрою. Отаке. 

Міла народила чудову дівчинку, яку назвала Світланкою. Взимку я приїхала з міста до батьків. Пішла до Міли, щоб привітати її з народженням донечки. В теплій хаті Міла бавилася з маленькою. Всю Мілину увагу заполонила ця крихітка. Щаслива мати повідала, що Світланка вже сміється, що їй подобається і чого вона не терпить. 

Міла дуже любила свою донечку. Ця згорьована жінка нарешті знайшла опертя, те задля кого варто жити й працювати. Хвалила й себе за сміливість народити в немолодому віці дитинку.

Міла дбайливо доглядала старі споруди. Вона самотужки відремонтувала всі будівлі. Хату розширила й вкрила металевими листами. Всі будівлі набули сучасного і привабливого  вигляду. 

А ще Міла не переставала хвалитися онуками. Дуже любила Сашу. Навіть його дитячі витівки сприймала як геройські поступки. І ця любов була в них взаємною. Коли Саша став дорослим, відбув строкову службу, одружився й відокремився, то часто приїжджав до рідних. Найперше заходив до бабусі. Жваво з нею розмовляв, розпитував, як вона себе почуває, що болить і непокоїть. Після його візитів Міла веселішала й дякувала Богу за милість до себе, своєї родини.

А потім було АТО, куди Олександр пішов добровольцем. Останнім випробуванням в нелегкій Мілиній долі стала смерть любого онука. 

Душа Олександра відлетіла у вічність. Досі боляче згадувати його поховання. Наступного року ми попрощалися з тіткою Мілою. 

Попри все − життя продовжується. Підростає Даринка − Сашина донечка.

Для Рекецьких щасливими є дні, коли в них гостює внучка 

Тепер тут господарює Світлана, Мілина дочка, з чоловіком В’ячеславом Рекецьким. Він родом із с. Неделково. Їхня дочка Людмила працює аптекарем у Києві. 

А душа Олександра відлетіла у вічність. Досі боляче згадувати його поховання. Наступного року ми попрощалися з тіткою Мілою. Попри все − життя продовжується. Для Рекецьких щасливими є дні, коли в них гостює внучка Даринка − Сашина донечка.

Рекецькі тримають домашніх тварин: корову, свиней, птицю. Господи, укріпляй добрих людей і даруй їм многая і благая літа.

Гулько Анастасія Никифорівна, 1915 – 1990 рр.

Шевченко Людмила Кирилівна, 1936 – 2020 рр.

Шевченко Леонід Миколайович, 1937 – 1962 рр.

Шевченко Володимир Леонідович, 1959 – 1971 рр.

Рекецький Олександр В’ячеславович, 1992 – 2019 рр.

Вулиця Петровського виходить з вулиці Горького. Плавно піднімається над узгірком, а далі йде майже паралельно до матірної дороги. В районі моста стрімко завертає до гори, в сторону Любашівки.

Костянтин Остапович Петровський, в честь якого названо вулицю, народився 1907 року на Кривоозерщині в селі Леніно (тепер с. Гойдаї). Його талант як воєначальника розкрився на фронті 2-ої світової війни. Петровський командував танковою бригадою. За мужність і відвагу в боях нагороджений багатьма медалями і шістьма орденами. 19 квітня 1945 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Отримав звання генерал-майора.

17 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 5. 

Господа Івана Комишенка (дід Комиш). 

Чорнявий низькорослий Комиш був запальним та емоційним. Із терплячою дружиною Домною пустив у світ трьох дітей: Миколу, Михайла і Тамару.

Їхня хата стоїть під лівою межею. За нею, в сторону гори, та праворуч господарського призначення споруди. За ними город, що підходить до круч. Схили її круті,  густо поросли чагарниками, акацією та шовковицею. 

Микола одружився з дівчиною із с. Калантирка. Подружжя жило в Одесі. Микола працював у морфлоті. З-за кордону привозив батькам гарні подарунки, а для Тамари чудове вбрання. Височенька, з гнучким станом дівчина вміла одяг носити. Щоб похвалитися обновкою, приходила до своєї подруги Каті Бондаренко. Як модель, походжала в пишній сукні перед нами: Катрусею, Марійкою і мною, найменшою. Навіть пам’ятаю сукню, пошиту з капронової тканини, на якій були вибиті яскраві троянди. А та сукня із пишною спідницею. 

Тамара знайшла свою долю в Одесі. Під час літніх канікул її синок жив у старих батьків. Він знав усіх своїх ровесників. Разом із ними купався в Кодимі, нишпорив у кручі, гуляв на горі.

Михайло Комишенко побрався з Вірою. Вона вийшла з хати Якова Білецького. Молоду подружжя спочатку жило у батьків чоловіка. Згодом перебралися на обійстя Віриних батьків, що по вулиці Горького, буд. № 195, за конторою. Народили і виховали Наташу і Миколку (він на два роки молодший за сестру). Цікаво, що Микола одружився теж з Наташою − Наталкою Григорівною Гулько, моєю двоюрідною сестрою.

Стара Домна сама доглядала хворого чоловіка. Той мав серйозні проблеми з кишечником. Після операційного втручання йому вшили трубку для відведення нечистот. Іван сильно від того страждав. Пригадую, заплакана Домна прийшла до моєї баби Мотрі. Вона розказувала: чоловік не витримав наруги над тілом і вирвав вставлену трубку.

Коли батько помер, Тамара забрала матір до себе, в міську квартиру. 

Тіла Івана і Домни покояться на цвинтарі, що біля церкви святої Параскеви.

Якийсь час батьківське обійстя служило для їхнього сина Миколи за дачу. Згодом тут оселився Лізунов Геннадій з матір’ю Валентиною (1964 р.н.), що переміщувалася на візку. Сам інвалід, Геннадій доглядав хвору матір. Щоб вижити, жінка вишивала на замовлення рушники. 

Нещодавно Валентина померла. Царство небесне і вічний спокій праведній душі.

Хата і будівлі господарського призначення старі. Вони ще були за діда Комиша. 

18 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 7

Обійстя Оляни Гулько. Її називали Голяною. Жила в одній хаті з сином Іваном (по-вуличному: Голянин Ваня). Я ще застала бабу живою. Її хата вирізнялася серед інших високими стінами. До паркану тулилася криниця зі смачною водою.

Велика нова хата з високою стелею, а біля неї криниця служила для більшовиків вказівкою: тут мешкає куркуль. Заможних господарів заносили в чорні списки, як ворогів народу. За підрахунками односельців, однієї темної ночі 1937 року забрали таких чоловіків більше 30 чоловік. Тієї ночі забрали й Голяниного господаря. Напевно, виконавцями рішення партії були місцеві активісти. Щоб залишатися невпізнаними, вони вдавалися до хитрощів. Так, вивели з кошари барана і потягнули його в бік гори. Тварина упиралася й голосно ревіла. Господар почув тривожні звуки − вибіг з хати. Посіпаки взяли чоловіка попід руки й повели у темну ніч. 

Мені подобався Голянин одинчик. Вродливий, сильний, розумний парубок. Після служби в армії одружився з Надією, швидкою і проворною смуглявкою. Подружжя дало життя двом чорнобровим синам і білявій донечці. Їхні імена: Анатолій, Володимир, Валентина. А ще Іван перекрив стару хату − очеретяний верх замінив бляшаним. У грубезній глухій стіні, що від дороги, сокирою він прорубав вікно. Зараз бабину хату займає її онука Валя зі своїм судженим Антолієм Тодосієм, дітьми, онуками.

Володимир і Анатолій Івановичі живуть окремо. Син Володимира придбав будинок Олександра Філіповича Струченка, що через дорогу. Його город плавно сходить до річки.

19 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 9 

Тут жив Лікандр Зеленюк. Його хата стояла вглибині двору. Повздовжня тильна стіна хатини дивилася на Голянине обійстя. 

І щодо імені господаря. Такого я не знайшла у словнику «Власні імена людей». У розділі застарілих та рідкісних імен знайшла близьке за звучанням чоловіче ім’я Леандр. Думаю, в документах цього чоловіка таким і значилося його ім’я. А люди спростили вимову, кажучи Лікандр.

Родини Лікандера і Прокопа Сидоренка родичалися.

Син Лікандера − Олексій побрався з Ганною. Вона дочка Івана Микитея, що жив неподалік по вулиці Петровського.

Подружжя звело власний дім над дорогою, з фасадом до гори. Мали двох синів. Льоня, напевне, народився в 1949 році. Сергій з 1958-го, він вчився з моєю сестрою в одному класі. 

Ганна працювала в колгоспі. Була членом польової ланки, а ще працювала в телятнику і сторожем. Олексій викладав у школі російську мову і літературу. Трохи працював директором школи. Але через зловживання алкогольними напоями його з відповідальної посади усунули.

Я два рази бувала у їхньому будинку. Влітку готувалася до вступних іспитів в університет і деякі питання з граматики не могла зрозуміти. Тож приходила на консультацію до пана вчителя. Він дуже привітно мене зустрічав і незрозуміле легко пояснював. Чомусь запам’яталася чистота й порядок у цьому домі. Вікна прикрашали білі тюлеві гардини. Двері були відчинені й дім наповнювався свіжим повітрям.

Здобувши середню освіту, сини Зеленюків поїхали до Одеси. 

Ганна доглядала свого батька, Івана Микитея.

Пригадую, Ганна жалілася моїй мамі, що її чоловік коли входить у затяжні запої то її ображає. А коли не стало Олексія, то жалілася на хвороби, що її враз обсіли. Перенесла тяжку операцію. Думається, тоді Ганнина родичка з Луканівки схилила її продати хату. Обіцяла Ганну доглянути, й інші приємні речі казала. 

Все б обійшлося, коли б Ганна мала врівноважену натуру. До того вона мала завищені вимоги до жінок, бо в подальшому ні з ким, де жила, не ладила.

Отож Ганна мала необережність продати хату. Її подальші поневіряння стали повчальним уроком для всіх, хто знав Ганнину сумну історію. 

Вона трохи пожила в Луканівці. Щось їй там не сподобалося − подалася до Одеси, до старшого сина. Невдовзі Леонід відбув у тривале плавання. В квартирі, в обмеженому стінами просторі, звичайно, сільській старій жінці вижити тяжко. З невісткою склалися напружені стосунки. Одначе Ганна мала у запасі ще один варіант – переїхати до Сергія. Втриматися у молодшого сина вона теж не змогла. Розказують: Ганна поселилась на вокзалі. Добре, що знайшлася чуйна людина, яка підказала Ганні, як діяти. Вона вернулася до Кривого Озера, де знайшла теплий куток у будинку для престарілих.

Колишні сусідки провідували Ганну. Наші люди також її частенько бачили на ринку − купляла печиво, сало, ковбасу. Коли її співчутливо питали про життя-буття, відповідала: «Не бідую. Комусь постіраю, когось скупаю. За роботу старі мені платят. Та й сама получаю від государства пенсію». 

Напевно, сини Ганну провідували. Бо якось до школи на зустріч із однокласниками прибув Сергій Зеленюк. Дата зустрічі однокласників, які зібралися біля школи, збіглася з днем народження моєї сестри. Людмила своїх шкільних друзів запросила до себе додому. Мама тоді перебувала у літній кухні. Сергій, коли про це узнав, то рішив її привітати, поговорити з нею, дещо й згадати. Але та зустріч обох засмутила. Мама від Сергія відверталася. Не втрималася, таки щось уїдливе сказала. Потім довго корила себе: «Шкода, не всьо сказала, шо накипіло за його маму».

Хату Зеленюків нові господарі кардинально перебудували. 

Під лівою межею видніється стара будівля. Можливо, хатка Лікандра.

20 грудня

Покоління, що господарювало в селі після війни, здебільшого працювало у колгоспі, на ланах і фермах. Але роботу людей почали виконувати машини. Тому діти після школи вже обирали професію вчителя, медика, інженера, економіста, юриста, механізатора. Ще до перейменування вулиці Горького, як один із варіантів для мене була назва «Учительська». Бо тут мешкало і тепер мешкає найбільше вчителів. 

Пилипова криниця

Вулиця Горького, буд. № 202

У ХХ ст. тут жив Семен Березянський із дружиною Тетяною. Хата цього подружжя стояла вглибині двору, під правом межею. Господар, якого називали Сімоном, напевне, був комуністом. Він ходив у темному костюмі, а взимку в суконному пальті. Завжди тримав у руці сумку, типу портфеля. Мовчазний, похмурий.

Не дивно, що про нього ходили анекдоти. Один із них: Тетяна орудує на городі сапою. На горизонті з’явився Сімон. Кинув у дружину грудкою. Та озирнулась: «Кампот кипів?» «Кипів.» «А чого я с…ти хочу?»

На Маланки, коли стемніло, дівчата гадали. Підкрадалися до вікон, що світилися, − прислухалися до хатньої розмови. Адже вона стане ключем до майбутньої долі. Та під вікном Березянського дівчата жодного слова не почули. Господар спілкувався з дружиною за допомогою вказівного пальця, кулака і насуплених брів.

Їхній син Федір вчився з моєю мамою в одному класі. Семен дав синові середню освіту. А потім і вищу. До речі, тоді навчання в трьох останніх класах та в інституті було платним. 

Федір Семенович викладав у другій середній школі фізику. Як і його батько, був мовчазний, без емоцій, немов робот. Через це школярі учителя не любили. Його дружина Тетяна, теж учителька, була обдарована прекрасною пам’яттю. Школярі її називали Волосиною (мала тонкий високий голос). Прочитавши сторінку тексту, вона переказувала прочитане напам’ять. 

Це подружжя збудувало будинок, який поставило під дорогою, на лівій межі. Народило і виростило двох дітей: розумаку Анатолія і кучеряву красуню Наташу. Донька вийшла заміж за одесита. Анатолію не підходив клімат у Кривому. Його батьки продали своє родинне гніздо і перебралися для постійного проживання на південь, під Одесу. 

Раиса Черепанова

Знала цю родину вчителів. Працювали разом у 2-й середній школі. Знала і їхніх дітей.

21 грудня

Вулиця Горького, буд. № 206

Місце проживання у минулому Пилипа Павловича Гулька, рідного брата мого діда Тимофія. Пилип побрався з Явдохою. Вона з дому Івана Вовка, який мешкав на території сусіднього  колгоспу. 

Пилип Павлович зажив слави розсудливого неквапливого чоловіка. А ще був великодушним. Мій батько одружувався, коли служив у армії надстроково. Чорного парадного костюма він не мав. Скористався дядьковим. У розпал весілля помітили, що Пилип з Явдохою, найпочесніші гості, не з’явилися. Виявилося, що наречений напередодні так часто бував у свого дядька, що його й не запросив на весілля. Та дядько на племінника не сердився. Хіба що трішки.

А про Пилипову жінку базікали різне. Людям запам’ятався отакий негідний вчинок. У Явдохи добре йшли справи з гусами. Хтось із односельців рішив у господині купити гусака для розведення. Та чомусь гарний на вигляд птах на новому місці не топтав гусок. І взагалі поводився дивно. Коли його обстежили, то з гузки витягнули голку.

Під дорогою стояла криниця, яку називали Пилиповою. Вона не кам’яна. Її викопали в 60-х роках. Чи нині з неї беруть воду, того не знаю. Адже всі користуються водогоном. 

Пилип охоче допомагав рідним. Так, під час війни разом з моєю бабою Мотроною, чоловік і старші сини якої були на фронті, збудував хату. Моїй мамі допомагав впоратися до сильних морозів із буряками на полі. За допомогу мій батько дядькові Пилипу дав повне відро цукру.

Пилипова родина була багатодітною. Та лише Григорію доля дарувала довге життя. Григорій був вартий двох синів. Закінчив Одеський державний університет, здобувши спеціальність юриста. З 01.01.1951 по 1968 рік, коли в Кривоозерському районному суді суддею був Погрібний Олексій Якович, Григорій Пилипович працював секретарем судових засідань. З 1980 року як народний засідатель він під час відсутності на робочому місці судді (хвороба, відпустка) щороку виконував його обов’язки. З травня 1986 року по вересень ц.р. працював помічником судді. 

Григорій із своєю дружиною Лідією жив душа в душу. Сама вона з багатодітної сім’ї, що проживала в селі Гедеримово Одеської області. Батько її Петро Красілєнко загинув на фронті Другої світової війни. Спеціальність Лідія отримала в Одеському технікумі. Була статною, з білим з тонкими рисами обличчям і хвилястим золотистого кольору волоссям. Завжди привітна, усміхнена, щира. В Кривому Озері очолювала районний відділ статистики. 

Подружжя йшло на роботу і з роботи пішки. Протяжність шляху дорівнювала 6 км. Григорій Пилипович під час обідньої перерви приходив до дружини, відділ якої знаходився на четвертому поверсі адміністративного будинку. Подружжя разом обідало. Точніше, з усім відділом статистики. 

До речі, продукти одна із співробітниць заздалегідь купляла в гастрономі за кошти, які всі порівно вносили. Маленьке уточнення: Лідія Петрівна на правах начальника оплачувала обід лише однієї людини.

Мої батьки з якимось дорученням іноді посилали мене до двоюрідного дядька Гриші. Я приходила до нього, звичайно, ввечері. Дядина в цей час варила-смажила в літній кухні, зведеній перед Пилиповою хатою. Ні, таких страв, як котлети, битки, рагу, запечену рибу, по буднях моя мама не готувала. 

Сім’я Григорія довго жила разом із батьками у їхній старій хатині. Дивно, але дискомфорту ці інтелігентні люди не відчували. Та двоюрідні брати господаря, зокрема мій батько, почали Григорія вмовляти: постав нову хату; ми тобі допоможемо. І чоловік таки зважився на нелегку справу. Він доживав віку в світлій теплій кімнаті. Його дбайливо доглядала невістка Людмила і син Володимир..

Нині в центрі двору стоїть будинок, збудований Григорієм Пилиповичем. 

Володимир отримав від батьків гарні здібності до науки. Закінчив Миколаївський інститут суднобудування. За направленням працював на підприємстві, що на Волзі. Був досить успішним за радянськими мірками. Мав міську квартиру і дачу. Був одружений з коханою Людмилою, яка родом із Калантирки. Подружжя виховувало двох донечок. Але щось там, на Волзі, пішло не так. Зі своєю сім’єю Володимир повернулася в Криве Озеро. Подружжя розірвало шлюб. Володимир займався підприємництвом. Наснагу до життя отримав, коли створив нову сім’ю з Людмилою. Вона народила йому дочку Анастасію. Наразі вона живе у батьківському домі зі своєю родиною. Одружена, народила сина. Хлопчика, який знайшовся в день Івана Купали, батьки назвали Ейдаром. Під час хрещення немовляти отець Михаїл назвав його Іваном. Батьки погодилися з його волею. 

Хата дядька Пилипа, вшита очеретом, стояла до літа 2022 року. Без ремонту і догляду вона невпинно руйнувалась. Врешті решт почали падати стіни й стеля. Тоді родина бульдозером розчистила місце, яке вона займала. 

Пилип Павлович Гулько, 1888 – 1975 рр. 

Гулько Євгенія Іванівна, 1900 – 1985 рр.

Гулько Григорій Пилипович, 1926 – 2018 рр.

Гулько Лідія Петрівна, 1933 – 1990 рр.

22 грудня

Вулиця Горького, буд. № 208

Колишнє обійстя Гаврила Комишенка. Тут він жив з дружиною Марфою та дітьми. 

До речі, Гаврило з Іваном Комишенком у других. Вони родичалися.

Марфа жила з дочками, Параскою і Фенею. Стара хатина стояла вглибині двору ліворуч. І саме над вуличкою, що простягнулася до річки. 

Паша вийшла заміж за росіянина Леоніда Болтньова. Поки не мали власної оселі, то жили в Марфи. Теплої пори року Параска, професійна швачка, строчила машинкою на подвір’ї. Маленькою дівчинкою я приходила до неї. Мені подобалось з тітонькою бесідувати. Вона щодня запитувала: скільки мені років. Я відповідала: з половинкою. Далі тітонька уточнювала: скільки саме з половинкою. Я показувала три пальчики.

Неподалік, по вулиці Горького (№ 235), Болтньови спорудили власний будинок. 

Феня, мініатюрна вродлива дівчина, побралася з ромом, народила дочку Людмилу. Невдовзі Феня залишилася сама, бо її чоловік відбував покарання. Працювала піонервожатою у школі, що на території місцевого колгоспу. До місця роботи її підвозив на мотоциклі Василь Романович Перевознюк, директор восьмирічної школи (жив на території сусіднього колгоспу). Між ними спалахнула іскра, що розбурхала в серцях кохання. Парі довелося пройти не одне коло пекла. Адже директор школи був партійним і батьком двох дітей. До того ж одруженим із дуже серйозною вчителькою математики Надією Олександрівною. Та кохання перемогло. Пара перебралася в інше село. Закохані звели власне гніздо, народили сина.

У старій бабусиній хаті, з піччю, що займала пів кімнати, жив онук Святослав (син Параскеви) зі своєю сім’єю: дружиною Лідією і синочком. У подружжя знайшовся другий син і вони перейшли у новий світлий будинок. Він стоїть за високим парканом, під лівою межею. 

Фасад нового будинку звернутий до другого будинку, що в цьому дворі. В ньому доживала віку стара Марфа. 

23 грудня

Між обійстям Марфи Комишенко і сусідським, Сидоренків, пролягає вуличка, що веде до річки. Це місце по вулиці Горького нашої місцини найнижче. З цієї причини сюди збігає багато води. Бурхливі потоки несуть з гори та пустиря, що навпроти, жовтий пісок. Цей пісок вкрив болотисте дно Кодими. Отож мешканці мали чудовий пляж. Спекотними днями вулиця гуділа від дитячих голосів. Хлопчики і дівчатка заривалися в пісок не лише на березі та вуличці. Дехто лежав, вистромивши голови з піску, аж під проїжджою частиною дороги. 

Вулиця Горького, буд. № 210

Колишнє обійстя Прокопа Сидоренка. Стара хата стоїть вглибині двору під лівою межею.

Подружжя виростило двох синів: Івана і Пантелея. Треба сказати, що чоловіки цієї родини вродливі, мов ангели. Вони з розвиненими торсами та кучерявим волоссям. 

Іван, старший син, відділився від батьків. Осів зі своєю родиною у власному будинку. 

Пантелей одружився з донькою Павла Гусаченка − Феодосією. До речі, родич Гусаченків − Борис займався складанням генеалогічного Древа.

На батьківському подвір’ї Пантелей збудував власний будинок: при дорозі під правою межею. Фасадна повздовжня стіна цієї хати спрямована у бік батьківської. Подвір’я нові господарі засадили виноградом, щоб мати і затінок спекотного літа, і сировину для вина. (Прокопові сини полюбляли алкогольні напої.) 

Пантелей працював водієм у колгоспі. Його дружина Феодосія (Феня), крупна вродлива жінка, працювала у сільській крамниці. Подружжя привело у світ сина і доньку. Валя постійно перебувала у спеціальному закладі для інвалідів дитинства. Коли померла, то мати поховала тіло спочилої на кладовищі, що поблизу церкви св. Параскеви. Микола вчився на стоматолога. Наразі в хаті сама Феня. Стара, хвора, одинока жінка. Її провідувала соціальна працівниця. Але під час війни ця служба працювала нерегулярно. Микола забрав матір до себе, в Одесу.

Сидоренко Прокопій Петрович, 1909 – 1985 рр.

Сидоренко Пантелей Прокопович, 1934 – 2000 рр.

Про Феню люди гомоніли різне. Начебто сусід вдосвіта застав її в своєму хліві біля корови – доїла тварину. Люди пригадали, що її мати відьмачила. А коли прийшов час помирати, то страшенно мучилась. Довелося стелю над нею пробивати. Лише тоді душа вийшла з тіла хворої старої жінки. 

24 грудня

Вже описала господарів та будівлі Пилипового кутка. З другого боку дороги пустир, рельєф якого має крутий підйом зі спрямуванням до вулиці Петровського. Лише весною тут зеленіють рослини. Бо з приходом літа листочки жовтіють, а стебла стають жорсткими і колючими. 

На початку цього століття частина пагорба преобразилася. У його підніжжя з’явилися спортивна площадка для гри у баскетбол, а ще батут, боксерський мішок (груша), майданчик для маленьких. Треба дякувати за благоустрій Сергію Зеленюку, який вклав у корисну справу кошти, і трудам Анатолія Капралова. 

Між горою і цим пагорбом проходить вулиця Петровського. 

Ми вже стояли коло обійстя Лікандра. Принагідно скажу, такого імені я не знайшла у словнику «Власні імена людей». У розділі застарілих та рідкісних імен знайшла близьке за звучанням чоловіче ім’я Леандр. Можливо, в документах чоловіка таким і значилося його ім’я. А люди спростили його вимову до «Лікандр».

І таке. Старі люди, що жили по вулиці Петровського, воду брали з криниць по вулиці Горького. Тобто доводилося і спускатися, і підніматися з повними відрами. У другій половині ХХ ст. господарі домовилися і спорудили по своїй вулиці криницю. Її викопали посередині, під обійстям Шлапаків. Отак я й назвала цей куток

Шлапакова криниця 

Вулиця Петровського, буд. № 13 – 15

 

Із Лікандром Зеленюком сусідувала Килина Остапчук (Остапчучка). Її хата відносно дороги стояла в глибині двору, під межею. Вікна і двері були повернуті на захід. У кінці городу майоріли цілинні землі, що губилися на крутій горі. Влітку там припинали телят, кіз, бичків, а взимку, коли випадав сніг, діти спускалися на санчатах. 

Килина мала родичів, з якими підтримувала добрі стосунки. Коли провідувала Оксану і Лушу Закатову, що жили на горі, то несла, як подарунок, їм воду. 

Килина разом із чоловіком Василем виховувала трьох дітей: Василя (1937), Валю (1941), Гриця (1943). 

З настанням війни ця сім’я зовсім зубожіла. Одного разу господар (йому було за 30 років), пробрався до німців, які отаборилися на горі, й хотів поцупити мило. Німці його спіймали і розстріляли.

Килинині діти повиростали й почали покидати матір, хату, Криве Озеро. Врешті-решт Валя зупинилася в Чернівцях, де працювала на підприємстві ткалею. Василь поїхав на заробітки до Москви, а зупинився в Орєхово-Зуєві.

Наймолодший Григорій працював у колгоспі механізатором. Він одружився і привів у материну хату Ганну, 1944 р.н. Її кликали Ганя. Вона з селянської хати Ісака Трубаченка, що стояла у долині неподалік восьмирічної школи, на території сусіднього колгоспу. 

У 1966 році подружжя збагатилося донечкою. Ім’ям Любов її назвала Наталка, Килинина родичка з Калантирки.

Молода сім’я разом із Килиною збудували хату, що вікнами дивилася на стару хатину. Нову поставили ближче до дороги під правою межею. Ганна мазала стіни і стелю, стоячи на козлах і поглядала на донечку, яка гукала в колисці.

У 1967 році Василь таки вговорив Гриця приїхати на заробітки до м. Орєхово-Зуєво Московської області. Обіцяв братові допомогти влаштуватися на роботу з пристойним заробітком. 

Гриць поїхав. Казав дружині, що присилатиме гроші. А коли повернеться, то вони житимуть заможно і без проблем. Але так не сталося. Грошей надсилав дуже мало і не щомісяця. Коли сам приїхав, то тримався відчужено. Заявив дружині, що з нею хоче розлучитися.

Він ще кілька разів приїжджав. Ні колишньої дружини, ні своєї донечки не замічав. Килина теж поводилася так, ніби то їх не бачила. Хвалилася сусідкам: «Мій Гриша зайшов собі грамотну, городську».

Неприязна поведінка колишньої свекрухи, обопільні сварки, підштовхнули Ганну зробити другий вихід із хати.

Свій приїзд до Кривого Озера із сім’єю Гриць добре спланував. Так, привіз із собою намет, який розклав на траві за городом. Аякже. Грамотна дружина гидувала жити в старій хаті. 

Любу, яка підросла, вразили наїдки, які батькова нова сім’я привезла з собою. А ще вона хотіла зі своєю сестричкою гратися. Отож прибігла з подругою до малої. 

Батькова сім’я сиділа за столом. Чомусь Любі кинулася в очі варена і дуже смачна ковбаса. Мати їй таку не купляла. Гриць сказав дітям, що прибігли: «Ви йдіть. Прийдете коли Лєночка покушаєт». Лише тоді до Люби дійшло: батько її не любить. Вона для нього чужа і йому не потрібна. Бо у нього є Лєночка, люба донечка. 

Минуло чотири десятиліття, а біль у Любиному серці не минув. Коли згадає ті миттєвості, то сердечна рана відкривається і кровоточить.

У вересні 1970 р. я працювала з Ганною на полі. Ми збирали помідори. Треба сказати, після канікул я не могла повернутися в Одесу на навчання через якусь інфекційну хворобу. Отримала лист такого змісту: так як навчання після школи зараховується у трудовий стаж, то до виклику працюйте за місцем проживання. Отож довелося разом із жінками з городньої бригади трудитися на полі. Працювала я в парі з Хівроною Бондаренко. Ця тиха скромна жінка виявилася дуже балакучою. Монотонним голосом вона не переставала жалітися на свою долю. Мою ж увагу заполонила Ганя Остапчук. Вона жартувала, сміялася. Мене неймовірно вразило Ганнине обличчя. Шкіра його чисто-біла з чудовим рожевим відтінком. 

Якщо я, дівчина, задивлялася на красуню, то Митя Звірянський із с. Янішовка Любашівського району, думаю, зовсім втратив голову від Ганни. 

Вони одружилися в 1972 році. Чоловік забрав дружину з її донькою до себе. Через два роки в них народився хлопчик, якого назвали Віктором. 

У свою оселю в Кривому Озері Ганна пустила сім’ю Миколи Франка. Він і охороняв цей дім і підтримував його в належному стані.

Тим часом Килина зимувала у своїх дітей. Спершу мандрувала до Росії, де жила у синів. Потім її маршрут змінився – стала добиратися до Чернівців. Коли їздити стало несила, то продала своїй колишній невістці Ганні свою частку на спільному обійсті та половину будинку. Щоправда, сусіди дивувалися, а дехто страмив Килину за те, що взяла гроші від жінки, що народила їй онуку. 

У 1981 році Ганна, після смерті чоловіка, разом із дітьми повернулася до рідного села, в хату, яку вона збудувала.

У 1986 році Килина померла. Вона знайшла спокій на цвинтарі у Чернівцях.

А для Ганни наступила пора одружувати своїх дітей. Вона раділа, коли народжувалися внуки.

Ганна спочила в Бозі в 2010 році.

Люба Сокуренко

Величезне Вам дякую, будьте і Ви здорові і щоб писалося вам під мирним небом ще більше!

Раиса Черепанова

Як легко читається. Дякую

Шлапакова криниця 

Вулиця Петровського, буд. № 11 − 13

Із Лікандром Зеленюком сусідувала Килина Остапчук (Остапчучка). Її хата відносно дороги стояла в глибині двору, під межею. Вікна і двері були повернуті на захід. У кінці городу майоріли цілинні землі, що губилися на крутій горі. Влітку там припинали телят, кіз, бичків, а взимку, коли випадав сніг, діти спускалися на санчатах. 

Килина мала родичів, з якими підтримувала добрі стосунки. Вона провідувала Оксану і Лушу Закатову, що жили на горі. 

Килина разом із чоловіком Василем виховувала трьох дітей: Василя (1937), Валю (1941), Гриця (1943). З настанням війни ця сім’я зовсім зубожіла. Одного разу господар (йому було за 30 років), пробрався до німців, які отаборилися на горі, й хотів поцупити мило. Німці його спіймали і розстріляли.

Килинині діти повиростали й почали покидати матір, хату, Криве Озеро. Врешті-решт Валя зупинилася в Чернівцях, де працювала на підприємстві ткалею. Василь поїхав на заробітки до Москви й зупинився в Орєхово-Зуєві.

Наймолодший Григорій працював у колгоспі механізатором. Він одружився і привів у материну хату Ганну, 1944 р.н. Її кликали Ганя. Вона з селянської хати Ісака Трубаченка, що стояла у долині, неподалік восьмирічної школи, на території сусіднього колгоспу. 

У 1966 році подружжя збагатилося донечкою. Ім’ям Люба її назвала Наталка, Килинина родичка з Калантирки.

Молода сім’я разом із Килиною збудували хату, що вікнами дивилася на стару хатину. Нову поставили ближче до дороги під правою межею. Ганна мазала стіни і стелю, стоячи на козлах і поглядала на донечку, яка гукала в колисці.

У 1967 році Василь таки вговорив Гриця приїхати на заробітки до Орєхова-Зуєва. Обіцяв братові допомогти влаштуватися на роботу з пристойним заробітком. 

Гриць поїхав. Казав, що присилатиме гроші. А коли повернеться, то вони житимуть заможно і без проблем. Але так не сталося. Грошей надсилав дуже мало і не щомісяця. Коли сам приїхав, то тримався відчужено. Заявив дружині, що з нею хоче розлучитися.

Він ще кілька разів приїжджав. Ні колишньої дружини, ні своєї донечки не замічав. Килина теж поводилася так, ніби то їх не було. Хвалилася сусідкам: «Мій Гриша зайшов собі грамотну, городську».

Неприязна поведінка колишньої свекрухи, обопільні сварки, підштовхнули Ганну спорудити другий вихід із хати.

Свій наступний приїзд до Кривого Озера із сім’єю Гриць добре спланував. Так, привіз із собою намет, який розклав на траві за городом. Аякже. Грамотна дружина гидувала жити в старій хаті. 

Любу, яка підросла, вразили наїдки, які батькова нова сім’я привезла з собою. А ще вона хотіла зі своєю сестричкою гратися. Отож прибігла з подругою до малої. 

Батькова сім’я сиділа за столом. Чомусь Любі кинулася в очі варена і дуже смачна ковбаса. Мати їй таку не купляла. Батько сказав дітям, що прибігли: «Ви йдіть. Прийдете коли Лєночка покушаєт». Лише тоді до Люби дійшло: батько її не любить. Вона для нього чужа і йому не потрібна. Бо у нього є Лєночка, люба донечка. 

Минуло чотири десятиліття, а біль у Любиному серці не минув. Коли згадає ті миттєвості, то сердечна рана відкривається і кровоточить.

У вересні 1970 р. я працювала з Ганною на полі. Ми збирали помідори. Треба сказати, після канікул я не могла повернутися в Одесу на навчання через якусь інфекційну хворобу. Отримала лист такого змісту: так як навчання після школи зараховується у трудовий стаж, то до виклику працюйте за місцем проживання. Отож довелося разом із жіночками з городньої бригади трудитися на полі. Працювала я в парі з Хівроною Бондаренко. Ця тиха скромна жінка виявилася дуже балакучою. Монотонним голосом вона не переставала жалітися на свою долю. Мою ж увагу заполонила Ганя Остапчук. Вона жартувала, сміялася. Мене неймовірно вразило Ганнине обличчя. Шкіра його чисто-біла з чудовим рожевим відтінком. 

Якщо я, дівчина, задивлялася на красуню, то Митя Звірянський із Янішовки, думаю, зовсім втратив голову від Ганни. 

Вони одружилися в 1972 році. Чоловік забрав дружину з її донькою до себе. Через два роки в них народився хлопчик, якого назвали Віктором. 

У свою оселю в Кривому Озері Ганна пустила сім’ю Миколи Франка. Він і охороняв цей дім і підтримував його в належному стані.

Тим часом Килина зимувала у своїх дітей. Спочатку відправлялася в далеку путь, до Росії. Там жила у синів. Потім її маршрут змінився – добиралася до Чернівців. Коли їздити стало несила, то Килина продала своїй колишній невістці Ганні свою частку на спільному обійсті. Щоправда, сусіди дивувалися, а дехто страмив Килину за те, що взяла гроші від жінки, що народила їй онуку. 

У 1981 році Ганна, після смерті чоловіка, разом із дітьми повернулася до рідного села, в хату, яку вона збудувала.

У 1986 році Килина померла. Вона знайшла спокій на цвинтарі у Чернівцях.

А для Ганни наступила пора одружувати своїх дітей. Вона раділа, коли народжувалися внуки.

Ганна спочила в Бозі в 2010 році.

25 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 17

Будинок збудувало подружжя − Стеценко Григорій Іванович із Валентиною Андріївною (в дівоцтві Торська). Спершу вони жили, припускаю, у Моті, матері Григорія. Адже її хата неподалік.

Новий будинок, що на високому фундаменті, видно здалека. Прикро, що в ньому молоді господарі сімейної злагоди не зазнали. Чоловік почав зловживати хмільними напоями.

Григорій Іванович викладав у СШ № 2 фізику. Він з моєю мамою однокласники. Тож я наслухалася про блискучі здібності, щедрість і доброту свого педагога. Мама розказувала: «Коли писали контрольну, то Гриша перший виконував завдання і давав нетямущим списати. Дочко, не жалій, хай у тебе списують. Колись згадають добрим словом». Дивно, через роки Таня Кизима, моя однокласниця, таке видала: «Ти завжди давала на контрольній списати і поступила в інститут. А Любка Гриневич, жадіна, не давала. І у вуз вона не поступила». Який між цими діями зв'язок?

Валя Торська приїхала до Кривого з Кінецьполя. Спершу працювала в крамниці, що в районі моста. На струнку вродливу продавщицю задивлялись старшокласники. Вона ж вийшла заміж за вчителя фізики Григорія Івановича. У пари знайшлася Тетянка. 

Після розлучення з чоловіком сильна вольова Валентина склала іспити і поступила до Первомайського медичного училища. Там отримала спеціальність медичної сестри. У Первомайську вона наймала кімнату. Її увагу привернула пічка, яка разом із грубою розділяла кімнату навпіл. Валентина виміряла всі стіни цієї будови й дані записала. Вона їх використала, коли ставила пічку в своїй хаті. Вміння зводити печі стало для неї другою спеціальністю. 

Валентина Андріївна працювала в Кривоозерській районній лікарні, а саме медичною сестрою у пологовому відділенні. Під час її чергування я народила сина.

Вона викупила у колишнього чоловіка його частину будинку й зажила в ньому сама.

Моя матуся казала: на нашій вулиці й прилеглих немає такої хати, в яку би не заходила Валя. Всім вона допомагала як медик. Пригадую, в грудні 1975 року від вакцини проти віспи у мого синочка вночі піднялася висока температура. Електрики тієї ночі чомусь не було. Мені стало страшно від думки, що я можу втратити свою крихітку. Серед ночі я побігла до Валентини. Стукала у вікна, гупала кулаком у двері. Валя накинула на нічну сорочку халат, хустку і пальто. Вона побігла зі мною до хворого. Зробила йому якусь ін’єкцію. Жар спав і дитина заснула.

Та люди чомусь сторонилися Валентини. Вона ще двічі виходила заміж, але чоловіки її покидали. Хоча, треба сказати, була неледачою, чепурною, вміла смачно спекти і зварити.

Валя забрала до себе маму з тіткою і їх доглядала. Доглядала вона й свою онуку, коли Тетянка вчилася в інституті. Пізніше Тетяна рішила забрати до себе матір. Валя швидко продала будинок, зведений разом із Григорієм.

Нарешті вона осіла в родині, яку їй самій чомусь не вдавалося створити. Та невдовзі Валя повернулася. Люди, що купили її хату, пішли назустріч бідоласі − повернули добро за таку ж суму. 

Одного разу Валентина прийшла до нас у якійсь справі. Її руки були чорні від горіхів, які очищала від шкаралупи. Жінка зі сльозами розказала мені про своє життя-буття у доччиній сім’ї. Ось його суть. Коли Валентина зрозуміла, що зять зраджує Тетяні, то сказала їй про це. Але дочка матері не повірила. А потім зять помстився тещі, звів на неї наклеп. Сказав дружині: «Уночі твоя мати проникла до мене у спальню. Оголилась і вимагала сексу». Розмова дітей з матір’ю була короткою і категоричною. Вони повернули матері гроші й виставили з хати. 

Валентина плакала. Запевняла мене: на таке вона не здатна.

Вона оселилася в маленькій хатинці, що над дорогою. Раніше тут мешкала її мати, Ніна Торська, і тітка. Тут жила Валентина до відходу у вічність.

Валентинина сусідка згадувала, що вона просила її замикати щовечора в хатині на висячий замок. Пояснювала свою дивну просьбу тим, що замок для бандитів стане сигналом: у хаті нікого нема. 

Коли Валентині зовсім відмовили ноги, то вона пустила в будинок подружжя з малими дітьми. Ці люди доглядали немічну за право володіння й отримання її нерухомого майна.

Коли я приїжджала в Криве, то провідувала Валентину Андріївну. Просто не могла забути, як вона зимової ночі бігла спасати мою дитину. У свій поважний вік – 81 рік, Валентина мала світлий розум. Згадувала сусідів, яким допомагала, тих, кому давала свою кров, якщо підходила для вливання. Ні, не нарікала на забудькуватість і невдячність односельців. Хоча про це не важко було здогадатись. Адже її провідували лише сусідка Валентина, Марія Марченко − двоюрідна сестра першого чоловіка, та Іван Степанович, небайдужий чоловік.

Ні дочка Тетяна, ні онуки свою патріаршу не провідували.

Якось я прийшла до неї спекотного вересневого дня. Валя сиділа на ліжку оголена. Мокрою ганчіркою вона обтирала тіло. Сказала, що від весни не мита і отак знімає з тіла леп. Потім почала натягувати на себе затісну кримпленову сукню. На питання, де її нічна сорочка, сказала: нема. 

У такому ж стані Валентину заставала Марія Марченко. Розказувала мені: «Я занесла їй легку сорочку, шоб не страмилась».

Догодити Валентині, у минулому ідеальній господарці, молоді опікуни, звичайно, не могли. Валя жалілася на них по стаціонарному телефону, зокрема моїм родичам Марії Отінко і Галині Гнидюк. Молода господиня не витримала оцих довгих розмов. Увірвалася в кімнату й вирвала зі стіни провід телефону. А потім до Валі прийшов громадський захисник – Іван Степанович. Чоловік зателефонував за номером 102… У Валі знову з’явилася можливість жалітися.  

Дехто радив їй зателефонувати Суханову, який веде телепередачу «Говорить вся країна». Але Валентині вистачило здорового глузду не ув’язуватися в цей шоу-проект. Вона усвідомлювала: через невиліковну хворобу приречена. Тож повинна терпіти й нічого не міняти в житті.

Хоронили Валентину опікуни.

Драматична доля цієї жінки містить таємницю. Я думала над цим. Припускаю, Валентина була лунатиком, точніше − сексуальною сновидою. Такі хворі у сні роблять несвідомі рухи. До того ж очі їхні розплющені. Валентина лякала чоловіків. Вони, можливо, соромились їй про це сказати. Напевно, згодом її саму щось насторожило. Щоб убезпечити себе від страму, вона й просила сусідку на ніч замикати її вхідні двері. Але це лише припущення. 

Моя родина згадувала Валентину Андріївну добрим словом. Ми вдячні їй за чуйність і швидку медичну допомогу.

Стеценко Валентина Андріївна, 1938 – 2020 рр.

Торська Ніна Петрівна, 1914 – 1997 рр.

Света Птичкина

Навіщо писати брехню,та позорити мою сестру, якщо ви не знаєте правди?У тітки була шизофренія,яку ми приховували!Видаліть цю срамоту,поки не подали на Вас до суду за клевету і образу!

Лидия Гулько

Дякую за пояснення. Отепер все стало на місце. Прошу, додайте про Валентину Андріївну свої спогади. Пробачте, якщо образила ваші родинні почуття. З повагою Л.Г.

26 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 4

З одного боку, справа, це обійстя оперізувала нічийна земля, пустир. У хатині, вікна якої дивились на дорогу, жив Олексій Ігнатійович Шлапак із Явдохою Василівною. Він прийшов до неї, як кажуть, у прийми. Але мав також ділянку біля Кодими, яку під город виділив йому батько. Цю ділянку обробляло кілька поколінь Олексієвого роду. 

Його син Іван одружився з Поліною, яка з дому Микити Малтасара. Його родина жила на території колгоспу «Росія». У молодого подружжя знайшлося троє дітей: Людмила, Валентина, Василь. 

Людмила Шлапак (Люся) моя ровесниця. Її батько наклав на себе руки, коли вона вчилася у восьмилітній школі. Дівчинка ходила вкрай засмучена. Я співчувала її горю. 

Її мати, Поліна Шлапак, працювала на колгоспних ланах. Вдова виховувала трьох неповнолітніх дітей. Вона самотужки збудувала будинок. Поставила його до пустиря тильною повздовжньою стіною. Вкрила шифером. 

А моя однокласниця Люся щаслива мати і бабуся. Має двох дочок і п’ятеро онуків. Людмила живе коло меншої дочки, Наташі.

У Валентини, яка заміжня за Михайлом Алєксєєвим, два сини.  У Алєксєєвих шестеро онуків: чотири хлопчики і дві дівчинки.

Тепер будинок, зведений Поліною Микитівною, з усіма для людини зручностями..

26 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 6

Із Шлапаками сусідив Іван Стеценко з дружиною Мотроною (Мотя). З їхньої хати вийшли сини Григорій та Петро. 

До речі, глава сім’ї Іван був рідним братом Танасія Стеценка. 

Іванова хата, як і Шлапакова, стояла в центрі двору, вікнами до дороги. У батьківському домі залишився Петро з дружиною Катериною. Вона з дому Якова Білецького, рідна сестра Віри, що побралася з Михайлом Комишенком.

У подружжя Стеценків народилася дочка Ліда. 

Петро працював у колгоспі комірником. Чоловік полюбляв міцні напої. Можливо, ця вада і звела його з Григорієм Гульком, моїм дядьком. 

Іван збудував будинок в кінці городу, над вулицею Горького. Його сім’я перейшла в новий будинок. 

А стара матір матір, Мотя, перебралася на батьківщину, що біля колгоспного Будинку культури. Біля неї доживав свого віку хворий син Григорій.

Родина Петра згодом продала обидва обійстя й перебралася туди, де доживала віку Мотя. 

Перше обійстя Стеценків придбала родина Веніаміна Новікова, що мешкала на Калантирці (господарка Алла Федорівна, у дівоцтві Почтар, з нашого села). Звели добротний на два поверхи будинок. Наразі в ньому живе їхня дочка Наталка зі своєю родиною. Підростають два хлопчики.

У другій хаті тепер працює Сільрада.

29 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 8

З Іваном Стеценком сусідив Федір Маркович Стеценко (1909 р.н.) зі своєю Марією (1912 р.н.). За сільською непоштивою звичкою господарку кликали «Федькова Манька». 

До речі, Стеценки, Іван з Федором, що сусідили, не родичі. Просто однофамільці.

Хата Стеценків дуже стара. Їй понад 150 років. У ній жив ще Маріїн батько Григорій Скопенко. Стоїть хата серед рівного подвір’я. Три вікна на фасадній стіні дивляться на вулицю і гору, обриси якої визирають за кронами дерев.

У 1941 році Федора Марковича держава мобілізувала. Але в бою він потрапив у полон до німців. Якимось чином він повернувся додому. У 1942 році Марія народила йому хлопчика, якого назвали Григорієм. У 1944 році господаря знову відправили на фронт. Під вогнем він вижив. У 1948 році в сім’ї знайшлася найменше дитина, якій дали батькове ім’я. А загалом подружжя народило шестеро дітей.

Марія працювала в польовій бригаді. Була високого росту і худорлява. А ще сильна і роботяща. Довго тримала корову. Жінка мала довгий вік − прожила 93 роки. 

Гриша осів у Запоріжжі, де і помер. А Федя, молодший, залишився в батьковій хаті. Він перепоховав братові останки – доправив їх на місцеве кладовище.

У Федора гармонійна постава, приємний вираз обличчя. Неквапливий, мудрий. Одружився з Галиною, роботящою й енергійною дівчиною. Вона працювала і кінотехніком, і майстром із пошиття жіночого одягу в Кривоозерському профтехучилищі. А ще Галина кохається в квітах.

Зі своєю родиною Федір живе у власному будинку, що неподалік батьківського. Федір дбайливо доглядає батьківську хату. Вшив її очеретом, що для нашого часу не характерно. Не продає її, хоча трапляються купці. Господар використовує материну хату для господарських потреб. 

Скажу, порівняно з іншими будівлями, що в минулому служили родинам житлом, вона в найкращому стані. При цьому не зазнала кардинальних змін. Так, вкрита очеретом, а стіни глиняні. 

Ця хатина могла б стати етнографічним музеєм. Жаль, що людям нині не до створення культурного закладу. 

30 грудня

Далі за обійстям Марії Стеценко стояли колгоспні комори, де зберігали збіжжя, привезене з польового гарману. 

Через дорогу, що сходила вниз до вулиці Горького, влітку працював дитячий садочок. Він перебував на колгоспному кошторисі. Його називали яслами, яселками. 

А до цього в хатині жили молоді спеціалісти, яких після закінчення навчання присилали для працевлаштування до колгоспу та набуття ними досвіду. Так сталося з моєю дядиною Оленою Омелянівною, яка здобула професійну освіту в Балтському технікумі.

Пригадую білу довгу будівлю. В одній кімнаті стояли ліжечка, в другій довгий стіл. У мене про цей дитячий заклад найкращі спогади. Треба сказати, що я там перебувала під час шкільних канікул завдячуючи молодшій сестрі. Вона до того прив’язалася до своїх рідних, що без них невтішно плакала. Керівництво колгоспу зважило на просьбу мого батька: щоб у садочку була й 8-9-річна дівчинка. Серед малечі я почувалась прекрасно. Гралася з ними, доглядала їх. Виховательки (точніше бабусі-куховарки) були задоволені такою помічницею. А що вже казати про мою сестричку. І батьки були задоволені. Вони не бігли після роботи (не нормованої) забирати дитину. Старша донька її вранці приводила, увечері з нею поверталась додому. У садочку годували щойно приготовленими стравами. Припускаю, що колгоспники за перебування дитини в такому закладі не платили. 

Lyudmyla Berezyanska

Дякую щиро за висвітлення таких моментів ,які і для мене хвилюючі ,я теж пам'ятаю ті яселка !!!А спогади найкращі особливо за бабку Онисю ,яка там працювала.

Людмила Гулько

Садочок був в кінці нашого городу .вул Петровського 8 А . мої батьки побудували хату на цьому пустирі на початку 70 років.виховали 5 дітей.Добре пам'ятаю цю хатину де був садочок хоча на той час це була лише стара хата. Мої батьки були прості люди..Мама Брагар Оксана яку називали Сеня була добра ,щира жінка з нелегкою долею.Яка завжди допомагала всім сусідам кинувши всі свої справи аби в першу чергу допомогти іншим.'Маму завжди односельці згадують з теплотою, вдячністю та повагою. Моєї мами не стало 24.09.1994 р.

Лидия Гулько

Дякую

31 грудня

Вулиця Петровського, буд. № 19

Стара хата тильною стіною повернута до будинку Григорія Стеценка. 

На цьому обійсті колись жили Залужні. Після − Феня, в дівоцтві Комишенко, з чоловіком і дочкою Людмилою. Після них тут осіла молода пара − Зеленюки. Василь Зеленюк працював у колгоспі водієм вантажної машини. Його дружина Валентина Іванівна з с. Працювала в медичною сестрою в районній лікарні. БерізкиВона − 

З Василевою сестрою − Світланою, ми однолітки. А з її братом я не перекинулася й словом. Бо так сталося. Нас роз’єднувала і відстань, і роки, і різні вподобання. Хіба що скажу: коли Василь парубкував, то був худорлявим, вищий середнього росту. Його дружина, білява і пухкенька, трималася незалежно, впевнено.

Подружжя народило синочка, ровесника мого сина. За ініціативою Ліди Болтньової ми зі своїми синочками пішли до Валі. Переслідували мету − сфотографувати дітей. В її хаті було тепло й затишно. Малюк ходив у манежі й агукав до матері. Ми з Лідою впустили до нього своїх діток і разом сфотографували. Отакий приємний спомин.

Хіба могли ми, молоді й завзяті, знати, що ця родина зазнає багато горя? Та ще й якого! Валентина багато років тяжко хворіла. Була прикута до ліжку. 

Хай Господь оберігає цю родину.

31 грудня

Мої любі. Збігає по краплині день, а з ним відходить старий рік. Через кілька годин ефір задзвенить привітаннями: З Новим роком!

Дякую всім, хто читав мої краєзнавчі дописи. Лайками, коментарями, зауваженнями і доповненнями ви мене надихали. Значить, тема «Пізнай історію рідного краю» затребувана. Скажу, працюю над нею вже кілька років, написала кілька нарисів. Серед них «Криве Озеро 55100. Історія зі спогадами» та «Криве Озеро Друге як військове поселення». Ці речі вже махають крилами, хочуть вилетіти з мого комп’ютера.

Так що роботи вистачить і в Новому році.

Дай, Боже, Україні миру, а нам – здоров’я і звитяги у добрих справах.

З Новим 2024 роком!

Lyudmyla Berezyanska

Навзаєм!!!

Lyudmyla Berezyanska

Кожного дня чекаємо з нетерпінням на нову публікацію ,нехай Вам завжди легко пишеться матеріал ,а ми з задоволенням будемо читати.

Раиса Черепанова

З Новим роком!

Тома Фадєєва

З наступаючим Новим роком! 2024. Миру. Щастя. Спокою. Кохання. Здоровя. Віри. Надії. Мирного неба.

• Lyudmyla Berezyanska Я Вам Лідіє Пилипівно, щиро дякую за те що Ви написали за наших односельців, дуже дякую і за те що згадали наш рід з діда прадіда, мені на душі дуже приємно і радісно. За що Вам дуже дякую!!!

27 січня

Вулиця Петровського, буд. № 23 – 25

Найстарші власники цієї господи й обійстя − Микита Йосипович Микитей з дружиною Пелагеєю Олексіївною. В селі жінку звали з повагою Палажкою, а вдома тепло й ніжно − Поля. 

Вона вийшла з сім’ї Євичів, Олексія з Євдокією. Їхня хата знаходилася на території сучасної загальноосвітньої школи № 2. Коли шкільне господарство розширилося, то якимось чином селянські хати, що перебували неподалік, ставали власністю держави. Я добре пам’ятаю дві будівлі, вкритих очеретом. Вони стояли осторонь дороги, в глибині двору. Фасад цих хат був спрямований на південь. В кожній по дві кімнати, які розділяв коридорчик. Кімнати затишні, теплі, просторі. У 60-х роках їх використовували як класи для початкової школи. Саме тут моя перша вчителька Поліна Григорівна повідомила про політ у космос Юрія Гагаріна. Виходить, що одна із будівель у минулому належала родині Олексія Євича.

Поля навчалася в гімназії. Але через якісь незворотні обставини її не закінчила. Розумну дівчину вподобав син Йосипа Микитея, що встиг заявити про себе, як активного в громадському житті чоловіка. 

У 20-х роках, ще до одруження Микити, його батьки почала будувати хату. Вона й досі є. Стоїть вглибині двору, з причілком до дороги і вікнами на захід сонця.

У 1932 році в Микити і Пелагеї народилася Мотя, а в 1935 році Ганна. То були неспокійні, а бувало й трагічні часи. В селі створювалися колективні сільськогосподарські господарства. Микита, що мав організаторські здібності, очолив одне з них. Та невдовзі чоловіка відірвали від справи життя – працювати біля землі. Його відправили на північ, на фронт до Фінляндії. А коли почалася ВВВ, то перекинули на південь, в Бесарабію.

Та Микиту Бог милував − повернувся з фронту без серйозних поранень. Колгоспи тим часом укрупнювалися. Микиту Йосиповича, як надійну, чесну людину і фронтовика, призначили на відповідальну посаду комірником. Цей чоловік чомусь запам’ятався мені у рудому довгому пальті й хутряній шапці. Адже селяни носили тоді куфайки й ватяні шапки-вушанки. В пальтах, незручних під час роботи, ходили начальники, колгоспна адміністрація.

У Микитеєвому домі витав дух поваги до книжки і знань. Мотя закінчила Первомайське педагогічне училище. За направленням працювала учителем молодших класів у Ширяєвському районі Одеської області. Там знайшла свою долю − Михайла Кузьмича Сокуренка.

Ганна закінчила Одеський педагогічний інститут, отримавши спеціальність учителя української мови і літератури. Разом із чоловіком Дмитром Карповичем Назаренком за направленням поїхала працювати на Донбас.

Та рідні місця, батьківська садиба невмолимо кликали Мотю і Ганну до себе. 

Першою повернулася Ганна зі своєю сім’єю. 

Ганна Микитівна викладала в ЗСШ № 2 українську мову й літературу, зокрема в моєму класі. В моїй пам’яті досі живе образ молодої, стрункої білявої пані вчительки. Була не криклива, скромна. 

Дмитро Карпович працював у районному управлінні. Його згадують, як дуже балакучого. Звичайно, дружина вчителька не могла постійно задовольняти його потребу в комунікації − то готувалася до уроків, то перевіряла учнівські зошити. Але чоловіка не бентежила постійна зайнятість дружини. Він із тещою, Пелагеєю Олексіївною чудово проводив дозвілля. Старенька із задоволенням слухала теревені любого зятя.

Назаренки обжилися будинком, який звели з червоної цегли. Його спорудили ближче до дороги, під правою межею, з фасадом на південь. 

Подружжя виховувало сина Володимира і дочку Людмилу. 

Згодом сім’я продала в Кривому будинок, бо осіла в Одесі.

Ліворуч на широкому Микитовому подвір’ї стоїть білий будинок. Його спорудила сім’я старшої дочки Моті, за чоловіком Сокуренко. Пара дала життя сину і дочці: Юрію і Тетянці.

Юрій отримав у Одесі вищу освіту. За спеціальністю був агрономом. Влаштувався в Кривому на роботу й виношував амбітні плани. Одружився з коханою дівчиною, що жила по сусідстві. На жаль, вік чоловіка через важку хворобу обірвався зарано, на 54 році. Могила Юрія Михайловича на цвинтарі в місті Первомайськ Миколаївської області. 

До речі, родинна гілка Юрія Сокуренка в розквіті й зелена − в нашому селі мешкає його син Олександр і внучка Ангеліна. Кажуть, син викапаний батько. Мотя з Ганною і в поважному віці зберігають ясний розум і пам'ять.

Тетяна піклується про матір, яку забрала до себе, в Одесу. Не обділена увагою дітей також Ганна.

Нащадки Микити Микитея довели любов до предків, громади і землі, з якої вийшли в широкий світ. А це багато важить. З ними приємно і спілкуватися, і розказувати про них. 

Добавлю. Микита мав рідного брата Івана. Той жив близько, у провулку, що вів на гору. Іван дав життя двом дочкам (відомим на зараз) – Євгенії та Ганні. Дівчата, коли повиходили заміж, осіли неподалік. Про Ганну, яка одружилася з Олексієм Зеленюком, сином Лікандра, я вже писала.

Микитей Микита Йосипович, 1905 – 1968 рр.

Микитей Пелагея Олексіївна, 1903 – 1991 рр.

Сокуренко Михайло Кузьмич, 1933 – 2004 рр.

Вулиця Петровського, буд. № ?

Обійстя Олекси Михайловича Байди із дружиною Вірою знаходилося на місці злиття згаданої вище вулички з вулицею Петровського. 

Їхня хата стояла повздовж провулку, що завертає вгору, із вікнами, звернутими на захід. Город з усіх боків обступали колючі кущі та дикі дерева. Байди не мали сусідів, з якими би межувало їхнє обійстя. 

Господар був крупним чоловіком із рябим і засмаглим до чорноти обличчям.

Віра йому до пари − дорідна жінка. Вона часто відвідувала богослужіння в церкві Параскеви П’ятниці. Пекла проскури, співала на криласі. Народила чотирьох дівчат: Марію, Анастасію, Лідію, Тетяну. Дочки покинули батьківський дім, знайшли свою долю в інших місцях. Коли дім опустів, його купив хтось із родини Русових. Але за борги це обійстя перейшло Андрію, підприємцю, якому належить продуктовий магазин, що на перехресті доріг біля моста.

Без господаря господа занепала і справляє гнітюче враження. Хатина розвалюється, двір і город в бур’янах і колючих чагарниках.

Байда Олексій Михайлович, 1920 – 1997 рр.

Байда Віра Федорівна, 1923 – 2009 рр.

У цьому місці від вулиці Петровського вгору відходила вуличка. Мої спомини про цю місцину, на жаль, не чіткі. Тат жив із родиною Іван Микитей. Також Ганна Іллівна Скопенко (рідна сестра Андрія Стеценка, прадіда мого сина). Після Ганни господарював її син Володимир. Він продав батьківщину родині, що прибула із Західної України. З їхньою дочкою Людмилою зійшовся мій двоюрідний брат Олег Дмитрович Гулько. 

У цьому районі жили Русови (білоруси?)Моя мама працювала в одній ланці з Марією Русовою. Матуся дивувалася: «Маруська завжди весела, заливається сміхом». А ще за нагоди мама повторювала її мудрість: «Була б охота, знайдеться робота». Русова мала довгий вік, ходила до церкви.

Пригадую стару Фросину з Галею (їхня хатка над кручею); Кушельову Ніну (працювала з моєю мамою в одній ланці); родину Миколи Михайловича Маляренка (на весіллі його дочки Жанни мене сфотографували з Лідою, онукою Федора Брагара) тощо.

Місця в цьому районі унікальні. Відносно вулиці Горького розташовані на узгір’ї. Також простягнулася згори донизу глибока круча з родовищем червоної глини. Глину використовували селяни як будівельний матеріал, зокрема для зведення стін будинків. На стрімких стінах кручі селилися пташки, яких ми називали юрликами. Вони схожі на ластівок, але менші й верткіші. Юрлики будували собі гнізда у глині й страшенно галасували. На цій горі пасли траву корови, бички, кози. 

Над кручею пролягала дорога до свинарника і хатини, в якій розводили шовкопрядів. Дорогою користувалися як люди, що жили на горі (Закатов та інші), так і водії гужового транспорту і машин. Далі виїжджали на поля колгоспу ім. Жданова. 

Треба сказати, ця місцина і тепер заселена. Але з її мешканцями я не маю зв’язку. 

Маланчина криниця

28 січня

Вулиця Горького, буд. № 214

У минулому місце проживання Анастасії Онуфріївни, в дівоцтві Бондаренко, з дочкою Марією. Нагадаю, хата другої Анастасіїної дочки − Марфи, яку взяв Гаврило Комишенко, стоїть через одну, за Сидоренками. Анастасіїн рідний брат − Григорій Онуфрійович Бондаренко, побрався з Февронією, дочкою Наума Бойченка. 

З Марією одружився Семен Капралов. Сам він росіянин, круглий сирота. Під час служби в радянській армії дружив з Григорієм Пилиповичем Гульком, моїм двоюрідним дядьком. З ним прибув до Кривого Озера. Припускаю, що парубок до одруження жив у Пилипа, за дві хати від Анастасії Онуфріївни. Молодята жили з нею в одній хаті. Народили двох дітей, Надійку і Анатолія. Я вчилася в одній школі з ними. Старша Надійка, напевно, з 1949 року. Її матір померла рано, через менінгіт. Тоді Надійка вчилася в початковій школі. 

Семен зійшовся з Соньою, яку називали старою дівкою. Вона доглядала чоловікових дітей. 

Середню школу Надійка закінчила із золотою медаллю. Без вступних екзаменів її прийняли до Одеського технікуму, де вчили майбутніх працівників з обслуговування підйомно-транспортних машин.

У зрілому віці Семен Капралов для проживання придбав обійстя Івана Ігнатовича Шлапака. А своє, колишнє, залишив Анатолію.

Після технікуму Надія постійно жила в Києві, де працювала в «Ощадбанку». У цьому місті Надія знайшла свою долю. Була щаслива у шлюбі з Іваном, з дітьми та онуками.

На батьківщині порядкував Анатолій із своєю сім’єю: дружиною Валентиною, сином і дочкою. Він спокійний, розважливий. Ремонтував старі будівлі й побудував власне гніздо. У підніжжі пустиря спорудив дитячий спортивний майданчик. 

Але всі ті справи в минулому. Бо пішла в кращі світи господарка великої садиби, Валентина, а господар – Анатолій, тяжко хворіє.

28 січня

Вулиця Горького буд. № 216

Із Семеном Капраловим сусідили Франки, Григорій із Ольгою. 

Франкова хата фасадною стіною була звернута на захід. Але нові господарі кардинально змінили її планування, додавши кілька кімнат. Тепер великі вікна із входом дивляться на дорогу, тобто на південь. 

Григорій працював у ветеринарній лікарні. Напевно, виконував різні роботи. Ольга вийшла з воцерковленої сім’ї Лозовських, що жили на території сусіднього колгоспу села. Дівчина і після одруження брала активну участь у житті храму Параскеви П’ятниці, була півчою. Моя мама користувалася нагодою − ходила до пані Олі з метою переписати колядки. Цей учнівський зошит з колядками і щедрівками досі зберігається в нашій хаті. 

У подружжя знайшлося троє дітей. Їхні імена: Євгенія, Микола, Ніла. Вони значилися серед кращих учнів нашої школи. 

Женя і Микола зі своїми сім’ями мешкають у центрі Кривого. Ніла проживає у місті. Женя працювала у районній лікарні медичною сестрою. Свою батьківщину (наголос на першому складі) діти продали.

29 січня

Вулиця Горького, буд. № 222

Коли рухаєшся в бік мосту, то прикінцеві будинки справа об’єднані високим капітальним парканом. Але не забути убогих людських осель, що донедавна визирали тут з диких заростів. А ще ця місцина не зовсім вдала для ведення сільського господарства. Адже від дороги до річки пролягає вузька смужка землі. Весною вода її затоплювала. Бувало підходила аж до хат. 

У другій половині ХХ ст. тут знаходилося п’ять обійсть. Відповідно п’ять будинків, що належали різним родинам. Я знала цих людей, спілкувалася з ними. 60 років тому господарі були повнокровними і активними. Всі вони працювали на підприємствах. А вдома виховували дітей, доглядали старих батьків, поралися на городі та коло скотини. 

Перша хата. За Франками жили Бойки: Володимир Афанасійович, Ганна Петрівна та їхні діти, Сергій з Тетяною. Господар ходив у костюмі з галстуком. Він працював у якійсь районній організації. 

Ганна Петрівна, напевно, родом з села Очеретня Кривоозерського району. У її роду були вчителі. Ймовірно, родичка відомого в районі С. А. Панасюка, вчителя історії, краєзнавца. Вона так само поєднала долю із школою. Була моєю вчителькою в початкових класах.

Бойки мешкали у добротному будинку під червоним залізним дахом, який самі збудували. Тетяна після інституту за направленням працювала в Ніжині. Сергій учителював у селі Секретарка.

Ганна, яка пережила чоловіка, на схилі літ важко хворіла. До неї приходила соціальна працівниця і Люба Сокуренко, яка оселилася по сусідству. Люба готувала старій пані сніданки. А ще між ними була домовленість: якщо Ганні ставало зле, то вона вмикала світло надворі. Люба відразу приходила й допомагала самотній хворій людині. Врешті решт Тетяна забрала матір до себе в Ніжин. А коли та померла, то доправила тіло матері в Криве Озеро. Похоронила поруч з батьком. Могила їхня впорядкована й доглянута. 

Але будинок невпинно руйнувався, а густі зарості у дворі та за парканом лякали і сусідів, і перехожих. Бойко Володимир Афанасійович, 1927 – 1991 рр.

Бойко Ганна Петрівна, 1923 – 2008 рр.

Друга хата належала Андрію з Іриною. Їхнє прізвище, якщо не помиляюся, – Бондар. 

У хатинці, що стояла на узвишші й дивилася на дорогу, з’явилося й виросло п’ятеро дітей. Марія – старша донька, Ніна, Лідія, Ольга, Іван.

Окрім радості від спілкування зі слухняними дітьми, вдова мала й іншу радість − через дорогу, за кущами ховався колодязь. Якщо іншим доводилося йти 50, а то й 100 метрів по воду, то вона не мала такого клопоту. Мандрівок з двома повними відрами господині в ті часи протягом дня здійснювали чимало. Біля криниці збиралися молодиці. Ділились останніми сільськими новинами, пліткували, жартували і жаліли одна одну в разі якихось сімейних негараздів.

Ірину добре згадують сусіди. Була чуйною, підтримувала і словом, і речами. Кожна донька знайшла свою долю й полетіла вслід за своїм чоловіком. Тільки Лідія разом із своїм Сергієм Зеленюком поставили звели будинок по сусідству з батьківським. 

Іван, розказують всезнаючі жіночки, опинився у Римі. 

Коли вдова померла, то її житло, шо вгрузло у землю, розвалили й розрівняли. 

Використовували як город.

Третя хата. Її збудувало подружжя Сергій Васильович Зеленюк із дружиною Лідією Андріївною. 

Свій будинок поставили під лівою межею, причілком до дороги, а вікнами до материного обійстя. Народили і виростили двох дітей – Валентину і Сергійка.

Господарі працювали у колгоспі коло землі. Так само як їхні діди-прадіди. 

Сергій Васильович закінчив курси механізаторів в Ананьївському училищі. Казав, що не було в колгоспі машини, на якій би він не працював. І орав землю, і засівав її зерном, і збирав комбайном збіжжя. За чесну самовіддану працю чоловік став знатним у районі хліборобом. Сергій Васильович щиро зізнався журналісту М. Клепацькому: «Коли комбайнер перший раз довірив мені штурвал, то у шумі комбайна я почув мелодію. Здавалось, навкруги співає все». Ті, перші жнива прищепили Сергієві любов до комбайна на все життя. А коли могутній «Колос» відслужив свій термін і його списали, то Сергій Зеленюк свого металевого друга самотужки відремонтував. Журналіст натхненно писав про героя жнив: «З бункера свого «старчика» Сергій Васильович Зеленюк видав понад шість тисяч центнерів зерна і таким чином відзначив свої двадцять п’яті самостійні жнива».

Груди ветерана механізаторської гвардії прикрашав орден «Знак Пошани». А ще йому за самовіддану працю вручали на урочистих зібраннях колгоспників Грамоти, подяки, знаки «Переможець соціалістичного змагання».

Лідія Андріївна була членом польової ланки. Вела домашнє господарство, виховувала дітей, допомагала чоловікові. 

Розказують, що Зеленюк мав гарячу круту вдачу. А в моїй пам’яті живе образ вродливого енергійного чоловіка. Не байдужого до народного добра, до долі вирощеного колгоспниками врожаю. 

На підтвердження поділюсь своїми спогадами. Школяркою, під час літніх канікул за компанією з Марійкою Бондаренко я працювала на гармані. А точніше на вантажній машині, якою забирали з-під комбайна зерно. Зазвичай, поки сипалося зерно, комбайн стояв. Та тільки не машина Сергія Зеленюка. Він цю операцію здійснював на ходу.

Після смерті чоловіка Лідія хворіла. Її, бліду і змарнілу, я не раз бачила в церкві під час служби. 

Діти Зеленюків живуть в Одесі, але зв’язку з рідним краєм ніколи не розривали. Соціально активні, відгукуються на потреби громади.

Четверта хата. В ній жила Гафія Гулько з дочкою Катрею. 

Гафіїна хата темніла вглибині двору (праворуч) під високою грушкою. Запам’яталися розкішні кущі аґрусу, що росли ліворуч, ближче до дороги. 

Катря збудувала під дорогою будинок із червоної цегли. Материну хату бульдозер зрівняв із землею.

Коли теплої пори Катря виходила заміж, то цей куток здорово веселився. Зійшлася вся вулиця. Під духовий оркестр танцювали всі бажаючі. Пригадую, ті ще танцювальні па виробляли, піднімаючи пилюку, моя мама з неодруженим Миколою, батьковим братом. 

Молоде подружжя жило під одним дахом, напевно, не довго. Не скріпило його й народження чорнобрової донечки. Коли вона стала повнолітньою і вийшла заміж, то чоловік забрав її до себе. 

Гулько Катерина Феодосіївна, 1937 – 2005 рр.

П’ята хата. Вона належала Дяченкам, Олександру з Лєною. Їхня оселя стояла під дорогою, з вікнами, що зустрічали схід сонця. Господарі працювали у колгоспі. Їхня дочка після школи поїхала до Києва. 

Дяченки перекрили хату шифером. 

У березні річкові води доходили до подвір’я. Тож городина часто вимокала. До правої межі тулилися споруди господарського призначення. 

Дяченки перебралися вглиб села, що веде в сторону с. Сирове, а свою господу передали синові. Бачила на подвір’ї дитячу коляску. Молода родина явно бідувала, бо у вікнах замість скла шелестів целофан.

31 січня

Вулиця Горького, буд. 249

Адреса Сільради. Будинок гарно вписується у навколишній краєвид. Фасадна поздовжня стіна повернута до сходу сонця.

А я пам’ятаю на цьому місці розорану землю. Город належав Стеценкам, вдові Моті з двома синами, Григорієм і Петром. Їхня хата знаходилася на протилежному боці городу і відносилося до вулиці Петровського. 

На батьківщині коло матері залишився Петро. Він одружився з Катериною Яківною Білецькою. До речі, вона з Вірою Комишенко в перших. 

Петро з Катериною – некваплива, розсудлива пара. У них підростала білява донечка Ліда. Ця сім’я звела новий будинок на вулиці Горького, за вказаною вище адресою. Але згодом Стеценки перебралися вглиб села. 

Петро дружив із моїм дядьком Григорієм. Діти друзів, Анатолій із Лідією, побрались. Народили трьох синів. Коли в лютому 2022 року на нашу землю прийшла біда, то Діму і Сергія військкомат відправив на фронт. 

У старшого Анатолієвого сина – Андрія, син і дочка. У Діми − два сини.

31 січня

Вулиця Горького, буд.251

Під парканом цієї господи досі стоїть криниця. Під правою межею у глибині двору стара хатина. Дверима і вікнами дивиться на схід. В ній проживала господарка Меланія Дазіденко. Богомільна бабуся.

У дворі була конюшня, в якій порався Маланчин чоловік. Але в тридцятих роках його вислали. Тож жінка вікувала сама. Працювала в колгоспі коло курей.

Маланку згадують як привітну, дружелюбну. Люди, які йшли з гори по воду, протоптали стежку через її город. Вони віталися й балакали з господаркою. А по вихідних та святах на Маланчиному подвір’ї збирався такий гурт, що лавки на всіх не вистачало. Тож розстеляли пілку. Сиділи на ній, їли, говорили.

Стару і немічну Маланку забрала до себе племінниця Сєня. У 1987 році Маланчине обійстя купило подружжя, Юрій Сокуренко зі своєю Любою. Почали будувати власний будинок. 

Молоду господарку розчулив візит сусідки Ірини. Вона прийшла з хусткою, хлібом і сіллю. Сказала: «Дитино, я не з поганими намірами прийшла. Хочу побачити, як у вас тут». А коли в 1995 році Сокуренки перебиралися в нову хату, то ця добра жінка дала в нову господу ліжко і стіл.

Якась при зустрічі Сєня повідала Любі таке: «Баба хоче додому. Так хоче. Можна я її привезу?» Люба не заперечувала.

І ось Меланію привезли. Вона сама вийшла з машини. Мовчки ходила двором. Довго дивилася на криницю, на новий дім, на свою відремонтовану хатину. Перехрестилася і сказала: «Буду я радіти. Моє не пропало. Можу спокойно помирати».

Через два-три місяці Меланія Дазіденко упокоїлася.

Наразі від старої хати залишилися тільки стіни. Бо очеретяний верх, почорнілий і в суцільних дірах, теперішні господарі замінили. Будівля служить для господарських цілей. 

Не втримаюсь скажу: таких первозданних хатин по нашій вулиці кілька. Без підтримки людських рук ці житла розвалюються й зовсім пропадають. А жаль. Бо вони представляють собою матеріальну цінність, є предметами старовини, об’єктами рукотворної культури наших пращурів. 

Новий будинок стоїть тильною стіною до дороги, а фасадом у двір. У дворі є криниця, бо в тій, що при дорозі, стало мало води. 

Прикрашає це обійстя стіна розкішних смерек.

Тут живе роботяща сім’я, не байдужа до сьогоднішніх воєнних реалій, соціально активна.

1 лютого

Вулиця Горького, буд. 253

За цією адресою колись жила Пелагея Андріївна, дівоче прізвище якої Комишенко. До цієї жінки учащала моя баба, Мотрона Андріївна. Їх об’єднувала спільна справа, ткацтво килимків. Пелагея мала дерев’яний верстат, на якому вправно орудувала. Тож моя баба користувалася нагодою і приносила подрузі пряжу, нитки, вірьовки, які отримувала шляхом краяння старої одежі, та їх фарбуванням.

Пелагеїну доньку Маню полюбив Володимир Музичук, який родом з Калантирки. Одружившись, Володимир перебрався до Марії. Обоє працювали в місцевому колгоспі. Народили й виховали дочку Надію. 

Добре пам’ятаю Надіїних батьків, невисоку, скромну пару. 

Ні баби, ні батьків Нідіїних немає. Родина складається з чотирьох членів: самої Надії, її сина, невістки та онука.

Родина живе в хатині своїх предків. Вона вікнами і дверми повернута на захід. Вкрита шифером, з новими вікнами. У дворі з’явилися споруди господарського призначення. Прикрашають двір кури, що вільно гуляють.

1 лютого

Вулиця Горького, буд. № 255

Із Музичуками сусідила Катерина Комишенко. Зі слів її невістки Надії (в дівоцтві Сіраченко), свекруха у шлюбі зі своїм чоловіком перебувала недовго − Василя мобілізували й відправили на фронт. Дорогою потяг обстріляли. Василь загинув, навіть не доїхавши до фронту. 

З Катериною сусідили чоловікові сестри: Палажка і Марія. Ці жінки об’єдналися і почали виживати невістку на її батьківщину, що знаходилася за колгоспною конторою. Але там для молодої жінки вже не було місця. По суті − іти нікуди. Молодиця зубами вгризлася в невелике Комишенкове обійстя. Щоправда, не цуралася й чоловіків, що виявляли до неї інтерес. Так, попри бідність вона народила і виховала трьох синів. 

З відомих причин про Катерину дехто відгукувався як про недобру, сварливу жінку. Називали її зневажливо Поштаркою, за прізвищем її батька Прокопа Почтаря.

Доля цієї жінки не з легких. Щоб прогодувати синів їй вдалося схилити керівництво колгоспу на свій бік. Так, дозволили вдові працювати в дитячому садочку. Катерина дорожила роботою: і недалеко від хати, і залишки страв приносила синам. 

З роками кожен син знайшов своє місце. Старший осів у рідному селі. Найменший Міша поїхав до Миколаєва. Закінчивши технікум, перебрався до Києва. Там знайшов свою долю. З матір’ю залишився середущий Дмитро (Митя). Він з 1936 року. Його називали старим парубком. Працював на фермі. 

Пригадую стару Поштарку. Низькорослу, повновиду. Голову вона взимку і влітку закушкувала теплою хусткою. 

Дмитро виділив з дівочого гурту Надію Сіраченко, коли вона ще ходила до школи. Треба сказати, що батьки дівчини, Карпо з Ольгою, працювали в колгоспі. Вони прості, але порядні й працьовиті люди. Гарно виховали двох доньок, Надію з Ганною. Дмитро хотів з Надією зустрічатись. Але дівчину лякав його вік, адже був на 13 років старший. Після школи вона майнула до обласного центру. У Миколаєві навчалася в училищі, потім працювала на заводі. Коли приїжджала додому, то до неї настирливо приходив Дмитро. Освідчувався в коханні, просив залишитися в Кривому. І вона його почула. Вони побралися. 

На місці старої хати подружжя звело новий будинок. Він стоїть ліворуч від межі, фасадною стіною до будівель, що на подвір’ї. 

Подружжя Комишенків народило й виховувало сина й доньку. 

Дмитро одружився пізно та й вікував не довго. Легеневу хворобу спричинила травма, коли пиляв і тягав з долини верби. 

Проживши 54 роки, пішов у другі світи, залишивши жінці неповнолітніх дітей. Вони повиростали, знайшли свою долю й пішли від матері. 

Надія відремонтувала цей будинок. У свої 75 років трудиться зранку до ночі. Часто відвідує церкву. Користується повагою у односельців.

3 лютого

Вулиця Горького, буд. 157

Тут жили Біжани. Я знала господаря Миколу Івановича і його жінку Марію Омелянівну (Маня).

Миколина мати Марія − рідна сестра Василя Комишенка. Її невістка, напевно, з Калантирки. Бо її родичі живуть у цьому селі. Їхнє прізвище Рекачинські.

Біжани виховало двох синів, Петю і Володю, чорнявих красенів. 

Паркан і всі будівлі у дворі подружжя тримала у гарному стані. 

Моя мама жартома закидала батькові про його любов до Мані Біжанової. Він загадково посміхався й хитав головою. Зберігається фотографія, на якій татусь із Марією. На ньому військова форма й висока папаха. Сам же, безмежно щасливий, тримає дівчину за руку. Марія у світлій рясній сукні й жакеті, що припасований по фігурі. 

ФОТО

Моя мама поважала Марію. Вона таки вартувала поваги: тямила кроїти й шити одяг, любила читати, ходила до церкви, збирала релігійну літературу, давала книги людям. Деякі з них прочитала моя мама.

Біжанові сини покинули батьківський дім, завели свої сім’ї, виховували дітей. 

Біжан Микола Іванович, 1926 − 1881 рр.

Біжан Марія Омелянівна, 1926 – 2007 рр.

Біжан Володимир Миколайович, 1954 – 2016 рр.

Біжан Петро Миколайович, 1957 – 2012 рр.

5 лютого

Земля, що лежала за обійстям Миколи Біжана, у середині ХХ ст. і пізніше належала колгоспу. Вона мала господарське призначення. Ліворуч, ближче до вулиці Петровського, стояли колгоспні комори, де зберігалось збіжжя, привезене з гарману. Праворуч знаходився свинарник. Потім його перевели за межі села, на гору. 

При дорозі стояла не глибока криниця із журавлем. Також тут напували тварин. Для них лежав жолоб, який легко з допомогою журавля наповнювали водою. 

А на пустирі побудували електростанцію. До неї сходилися усі дроти з дерев’яних стовпів, що стриміли обабіч вулиць села. Коли район підключили до централізованої системи енергопостачання, то обслуговувати станцію стало економічно не вигідно. Її зупинили, а устаткування почали розбирати і вивозити.

Не відразу це місце привели в порядок, звільнили від громіздкої споруди. А коли це сталося, то пустир почали освоювати молоді сім’ї. На зайнятій ділянці вони зводити добротні просторі будинки. 

Якщо в хатах внутрішній простір чітко розділений на дві половини, по середині яких сіни та кухня, то в новобудовах вже по кілька кімнат. Кожна з них використовується за призначенням: гардеробна, вітальня, спальня, дитяча, ванна тощо. Землю молоді господарі використовували як городи, садки, виноградники. 

А криниця із журавлем зникла. Тепер на її місці будівля, що належить приватному підприємству з продажу будівельних матеріалів. Це єдиний на відрізку вулиці, яку описую, випадок, коли криницю загорнули землею і про неї пам’ятають лише старі люди. 

Радує те, що пустир обжило молодь, яка виросло на нашій вулиці, ходила до другої школи, а її предки знайшли спокій на місцевому кладовищі. Так, за Біжанами осіли Струченки, Святослав Олександрович з дружиною Ольгою. Обоє педагоги. За ними, вище − обійстя Володимира Біжана з дружиною Тамарою.

З другого боку господа Стеценка Федора Федоровича з дружиною Галиною, яка кохається в квітах. Стеценки сусідили з Брагарами, Федором із Оксаною. Ця багатодітна сім’я пережила велике горе – 24 вересня 1994 року за трагічних обставин загинула Сєня, ніжна мати, любляча дружина і порядна добра людина.

5 лютого

Вулиця Горького, буд. № 226

Навпроти криниці з журавлем жило російськомовне подружжя − Новіков Петро Якович з Оленою Степанівною. Господарку всі звали Лєною. 

Весняні води з боку річки близько підходили до їхнього двору, а городу, як такого, була латка. Можливо, ця прикрість спонукувала Олену все подвір’я засаджувати квітами. Ні в кого по нашій вулиці у дворі не красувалися такі розкішні клумби. 

Петро Новіков – високий сивий чоловік, ходив у окулярах. Був спокійний і розважливий. Працював у колгоспі теслею. А ще періодично оглядав і ремонтував дерев’яні мости, перекинуті через Кодиму. 

Будинок стоїть під правою межею, причілком до дороги. Під лівою межею − інші будівлі. Через невелику територію двору й городу, кожен метр землі тут виконував конкретну функцію. 

Новікови народили й виховали двох дочок, Аллу і Люсю. Старшою батьки пишались. Закінчила інститут; отримала гарну спеціальність; допомогла батькам збудувати цегляний будинок, який вкрили бляхою. А Люсі треба було народитися хлопчиком: в ній нуртував дух бешкетника. Її професія була пов’язаною з морем − працювала на кораблі. 

Після смерті Новікових цю садибу купив отець Михаїл. Обдарований талантом господаря, отець поставив капітальну огорожу. Але мешкав тут недовго. Коли біля церкви виставили на продаж будинок, то придбав його.

Нові господарі перебудували старий будинок відповідно до своїх вподобань.

Новіков Петро Якович, 1906 – 1991 рр.

Новікова Олена Степанівна, 1912 – 2000 рр.

Lyudmyla Berezyanska

Супер!

6 лютого

Вулиця Горького, буд. № 230

Між обійстям Новікових і наступним є западина, в якій після сильних дощів і під час танення снігу збирається велика кількість води. Вона збігає прокладеною вуличкою до річки. 

У хатині, що тильною стіною повернута до вулички, жила Ніна Маляренко з дочкою Галею. Дівчина вийшла заміж за Олександра Агатія.

Подружжя народило і пустило у світ трьох синів. 

Агатії розорали землю, яка раніше служила господарці Тодосці. Убога хатина старої жінки, вшита очеретом, ховалась за стіною колючого повію. 

Агатій Олександр Іванович, 1940 – 2001 рр.

Агатій Галина Дмитрівна, 1931 – 2006 рр.

За колючим природнім кордоном, що оперізував Тодощине обійстя, пролягала вулиця, яка вела до моста. Далі до центру Кривоозерського району, ринку, лікарні тощо. 

Цією дорогою в середині ХХ ст. гнали до Одеси худобу на забій. Розказувала однокласниця Люба Гриневич (жила над Кодимою зі сторони Калантирки) таку бувальщину. Увечері пастухи приганяли величезне поголів’я корів до річки. Худоба пила воду, пасла в долині траву і відпочивала. Вдосвіта корів піднімали й гнали через дерев’яні мости. Їхній шлях пролягав вулицею Петровського, що плавно піднімалася нагору, до Любашівки. І так попасом до Одеси.

Ми дійшли до майдану, що є центром села. Далі вулицею Горького можна добратися до середньої школи, церкви, восьмирічної школи і траси Одеса – Київ.

Треба сказати, що цей куток, як здавен, так і тепер служить людям для задоволення їхніх адміністративних і громадських потреб. У минулому тут працювала контора колгоспу ім. Ворошилова, в який входило чимало господарств, і бухгалтерія. А ще крамниці для продажу різного профілю товарів: продуктів харчування, одягу, посуду, паливно-мастильних і будівельних матеріалів, книг. Працювала пошта і відділення «Ощадбанку».

Ліворуч, над вулицею Горького, стояла довга будівля, яка служила клубом. Тут «крутили» фільми і проходили збори сільської громади. Ввечері молодь прямо на дорозі влаштовувала танці під акомпанемент баяніста. Згодом будинок почали використовувати як швейну майстерню, де кроїли і шили одяг − переважно для жінок. Тепер на цьому місці стоїть крамниця, в якій продають продукти харчування. 

Під час великих державних свят на майдані, лицем до пам’ятника воїну, що звільняв Кривоозерський район від німецьких і румунських фашистів, відбувались урочисті зібрання. Збиралася сила-силенна людей. А це учні та співробітники СШ №2, адміністрація селищної ради, працівники цього кутка та жителі села. Лунали виступи з встановленої трибуни, оплески, грав духовий оркестр. 

І насамкінець дрібка містики. Приснилось таке. Я йду із центру Кривого Озера. Перейшла дерев’яний міст. Раптом моєму зору відкрилося небесне місто. Сонячне, з численними храмами, високими дзвіницями. Вхід знаходився над хатиною баби Тодоски. Саме ж місто простягалося вздовж Кодими, долини і левад. 

Після роздумувала: «Небесний Єрусалим над дідовою хатою? Чому б і ні? Адже точної адреси цього міста не відомо».