Твори для дітей

Криве Озеро Друге знаходиться на Півдні України, в його північно-західній частині. Розташоване на правобережжі річки Кодими. Займає територію від траси Київ – Одеса до села Сирове.

Коли їдеш з Києва чи Умані, то південні кордони Кривого здалеку видно. Їх створюють крайні відроги Волино-Подільської височини з південно-східним спрямуванням. На цій підвищеній території залягають чорноземи зі значним вмістом гумусу. Природно, їх відведено під сільськогосподарські угіддя. Здебільшого землі тут орні.

Від суховіїв поля охороняють захисні смуги. Дерева добре вкоренилися на родючому ґрунті. Окрім відомих, як от акація, клен, морелі – абрикоси з дрібними плодами, прижилися й менш відомі рослини. Неймовірно вражають високорослі гледичії. Восени на них висять довжелезні блискучо-коричневі стручки, які таємниче шелестять. А пухнастих скумпій в минулому столітті побачиш тільки в лісосмугах. Місцями сухостійна красуня створювала непрохідні хащі.

Рельєф степу Кривоозерщини розчленований ярами і балками. На схилах, що сходять до Кодими, добре розвинена мережа глибоких і довгих круч. Вони вкриті багаторічними травами і чагарниками. Рослини перешкоджають великій воді розмивати стіни і поглиблювати дно крутосхилів.

Найчисленніший народ у Кривому Озері − українці. На укладі їхнього життя відбилися звичаї, традиції та побут інших народів. Серед них молдавани, роми, євреї, росіяни, білоруси.

Після другої світової війни в селі з’явилося багато росіян. У кожного з них своя історія зі світлими і темними сторінками. На схвальне слово заслуговує подружжя Новікових. Петро працював у місцевому колгоспі теслею, а його дружина Олена на присадибній ділянці вирощувала квіти. У цьому ж колгоспі працював Семен Капралов, який прибув до Кривого Озера після служби в армії зі своїм другом, а моїм двоюрідним дядьком, Григорієм Гульком. Одначе спомини багатьох росіян пов’язані зі смутком і гіркотою. Серед них траплялися вбивці дітей, садисти, агресивні алкоголіки, крадії.

У селі осідали роми. Дорослі працювали в колгоспі, а діти навчалися в школі. Вони підростали, закохувались у кривоозерських дівчат і з ними одружувалися.

Молодь села Сирове, заселене молдаванами, знаходила собі пару в нашому селі й тут осідала. Так сталося з моєю тіткою Марією, яка побралася з Дмитром Отінком.

Виноградники і сади, без яких неможливо уявити сучасного села, розказували старожили, з’явилися саме завдячуючи молдаванам.

Пращурів нашого регіону називають піонерами з вирощування пшениці та жита. І сьогодні їхнім неоціненним досвідом послуговуються українські аграрії.

До 1954 року наше село відносилося до Одеської області. На його території діяло багато колективних сільськогосподарських господарств. До речі, до війни вони були на гарному рахунку. Так, у 1939 – 1940 рр. два колгоспи − ім. Шевченка та ім. Котовського, вийшли на перше місце у районному змаганні з розвитку тваринництва та одержання високих врожаїв цукрових буряків.

У 50-х роках держава проводила політику щодо укрупнення колективних господарств. Так, 1950 р. колгоспи ім. Шевченка, «Червоний партизан», ім. Котовського, «Нове життя» і «Червона зірка» були об’єднані в один колгосп, який отримав гучну назву − імені Сталіна. Наступного року колгоспи «Червоний прапор», ім. Молотова, ім. Ворошилова, ім. Петровського об’єднали в один колгосп ім. Жданова. Він проіснував від 1951 до 1958 і від 1961 до 1987 років.

У лютому 1954 року Кривоозерський район, що відносився до Одеської області, увійшов до складу Миколаївської області.

1958 р. колгосп ім. Сталіна партійні начальники об’єднали з колгоспом ім. Жданова. Новий колгосп назвали «Радянська Росія». Його контора перебувала в центрі села, що біля моста. У 1961 р. «Радянську Росію» розукрупнили на два колгоспи − «Росію» та ім. Жданова.

Оці два колгоспи «Росія» та ім. Жданова діяли в нашому селі до 90-х років і були досить потужними сільськогосподарськими підприємствами.

Мої батьки і родичі працювали в колгоспі ім. Жданова. До його складу входили землі від села Сирове до моста. На цьому підприємстві працювало все доросле населення, звичайно, крім вчителів, медиків, електриків, чиновників.

Колгоспну землю обробляли тракторами і комбайнами, з чисельним устаткуванням. На полях вирощували озиму і яру пшеницю, ячмінь, овес, жито, гречку, соняшник, кукурудзу, цукровий буряк. У колгоспі діяла бригада з догляду за сільськогосподарськими культурами. У кожну ланку входило кілька десятків жінок, кожна з яких сапою полола бур’яни на плантаціях цукрового буряку, кукурудзи, соняшнику. За однією трудівницею закріпляли до 6 гектарів посівів. Вона їх не тільки прополювала, а й відповідала за увесь цикл вирощування − допоки не вивезуть з поля врожай. Бувало, на полях вже лежав сніг, а жінки обчищали від чорнозему і гички буряки, вантажили їх на машини й відправляли на елеватор.

Жінки на полі працювали дуже важко. Влітку під пекучим сонцем вони орудували сапою, а пізньої осені – ножом, очищаючи від коренеплодів примерзлий ґрунт. На безкраїх гонах їх час від часу накривали грози, від яких нікуди в степу сховатися. Серед молодих жінок траплялися й старі. Народжені в неспокійні 30-ті роки, дехто не мав посвідченя з точною датою народження. А коли отримували «метрики», то в них були «омолоджені» на кілька років. Приміром, мою маму омолодили на два роки, а когось і на шість. Як кажуть у селі: молоде – дурне. Жіночки спершу раділи. Аякже, стали молодшими. І лише з роками дійшло: доведеться працювати довше до пенсії.

У колгоспі діяла й садово-городня бригада. В її склад входили жінки поважного віку. Також під час літніх канікул заохочували і школярів до праці. Діти прополювали довгі рядки капусти, огірків, помідорів; збирали на полі зрілі овочі, зокрема кавуни і дині, зрізали капусту.

Я разом із подругою Марійкою працювала в садовій бригаді. Ми лазили по деревах, зривали на верхівках найкрупніші черешні, а бабусі ходили попід деревами і згинали обліплені плодами гілки. Можливо, цим жінкам було 50-60 років, але їх ми вважали старими. Мене, 12-річну, вражало, що вони були роз’єднані, не дружними. Так, мені подобалась одна розважлива бабуся з лагідним голосом. Але працювала вона чомусь сама. Самотиною обідала. Її компанією нехтували і з нею без бажання спілкувались. Якось у кінці робочого дня, коли бригада заповнила ягодами всі ящики, ця бабуся вголос раділа: «Станемо багатшими − продамо добрий врожай». Одна жінка їй різко відповіла: «Хто розбагатіє? Я? Чи, може, моя кума Галя? При чому тут прості люди?» Бабуся на те: «Аякже. Колгосп – це ми. Все тут наше. І поля, і сади, і техніка». Бабусю в очі ця жінка їдко висміяла. Вона не вважала себе господаркою полів, тракторів, комбайнів. «Своє, − доводила, − це коли сам вирішуєш, шо з врожаєм і прибутком робити. А ми не вирішуємо. І з нами ніколи не радяться. Начальство, як захоче, так і поступить.» Згодом мені стало відомо, що бабуся з лагідним голосом була матір’ю парторга колгоспу.

Іноді бабусі співали народних пісень. Напевно, серед них були співачки з церковного хору. Бо після народних пісень вони завели своїх, церковних. Але на другій чи третій пісні виконавців обірвав сердитий голос: «Та скільки можна слухати! Годі. Набридло». Жінки почали галасувати, сваритись. Отаке.

Додам, після закінчення середньої школу я поїхала до міста. Ніколи вже не їла таких смачних і крупних черешень та абрикосів, як з нашого колгоспного саду.

Багата трав’яна рослинність північно-степової підзони дозволяла утримувати у великій кількості тварин: корів, коней, овець, свиней. У колгоспах застосовували відгінний випас, коли отари відганяють у степ. Анатолій, мій двоюрідний брат, працював пастухом такого стада. Сумовито згадував свої пригоди в степу. Я зрозуміла: людині перебувати далеко від населеного пункту серед тварин без телефону дуже небезпечно. На жаль, служба Анатолія у ролі пастуха закінчилася трагічно: його побив і тяжко скалічив племінний бик, бугай.

В районній газеті «Заповіти Леніна» від 05.11.1967 міститься цінна інформація про ресурси вищеназваного підприємства. «Колгосп ім. Жданова – багатогалузеве господарство. Тут є 3201 гектар землі, 1202 голови великої рогатої худоби, 908 овець, 360 свиней, 1400 голів птиці. В артілі добре розвинене рільництво, тваринництво, городництво, садівництво й виноградарство. Колгоспні поля обробляють 19 гусеничних і колісних тракторів, є 13 комбайнів різного призначення.»

До речі, з бур’янами боролися шляхом їх зрізання сапою чи трактором. Щоправда, за районною лікарнею знаходився аеродром. Окрім повітряних суден, що здійснювали рейси до Миколаєва і Одеси, тут стояло «кукурудзники», з яких обприскували поля. Авіацією обробляли великі плантації, щоб знищити на них шкідників.

У нашому селі також вирощували шовкопрядів. Будиночок з довгими стелажами стояв у районі моста на горі, під колгоспним полем. Неподалік стояла більша споруда − свинарник.

На своїх городах селяни вирощували буряки, моркву, цибулю, часник, капусту, картоплю, гарбузи, помідори, огірки дині й кавуни. Для городини складались ідеальні умови для росту: в міру випадали дощі. До того ж городи вдобрювали гноєм, адже кожна родина тримала тварин: корів, телят, свиней, птахів. Пригадую, кормовий буряк на нашому городі виростав велетенським. Його соковите коріння випиралось із землі, нагадувало перевернуті відра. Дві-три картоплини важили кіло, так само і помідори. А листя капусти такою мірою розкладалося, що між головками не пройти. Моя мама зрізала капустяне листя по п’ятницях. Вдосвіта другого дня в’ялила його у печі на вогні, підчепивши рогачем. Підготовлене листя служило формою для випікання хліба.

Мій батько вирощував тютюн. Красива, з лапатим листям духмяна рослина. Батько дбайливо її доглядав. Листя сушив, перетирав і зберігав у мішечку, який називав кисетом.

Під садки селяни відводили обривисті місця, не придатні для городу. Мій батько і його брат Гриша висаджували фруктові та ягідні дерева також серед городу. Але вони не були такими високими, як на дідовому городі. Яблуні й груші в нього росли велетенськими. Родили вони рясно. Хоча ці плоди ні смаком, ні розмірами не вражали.

Важку роботу біля землі, приміром розкидання гною, оранку, боронування, виконували чоловіки. Для обробітку ґрунту використовували спеціальні засоби праці: плуги, борони, сапи, лопати, коси, серпи. Продукцію переробляли жорнами, ступами, м’ясорубками, самогонними апаратами тощо.

Жінки займалися здебільшого городництвом. Загортали в землю насіння кукурудзи, гарбузів, кавунів і динь, петрушки і кропу, садили картоплю. Потім доглядали культурні рослини: сапою шарували ґрунт, пололи бур’яни.

Селяни вирощували культури і для продажу. Без цього промислу в селі ніяк. Адже ведення господарства, зведення і утримування будівель потребує чималих коштів. Господарі поповнювали скромний сімейний бюджет, продаючи часник, який садили в березні, та віники, вирощені з віниччя і самотужки виготовлені.

Майже все, що необхідне людині, селяни виготовляли на власному господарстві. Продукти городництва, садівництва і виноградарства кожна родина мала свої. А ще тримали тварин (курей, свиней, корів), від яких отримували молочні продукти, м'ясо, яйця. З цієї причини в селі не було ринку. Надлишки продуктів селяни продавали на ринку (базарі), що діяв у центрі Кривого Озера.

Досить активно, але приховано, селяни займалися самогоноварінням. Горілку в Кривому Озері виготовляли з цукрових буряків або цукру. Перший продукт жінки, члени польової бригади, заготовляли з осені. По суті крали його за мовчазної згоди голови колгоспу Бориса Ісаковича Рейдмана. Другий продукт, цукор, отримували (получали) члени колгоспу мішками на трудодні.

У другій половині століття, після війни, спостерігалося пожвавлення в сфері будівництва. Самотужки будинок не поставити. За допомогу односельців господар дякував застіллям, на якому в центрі стояв графин із оковитою. Вона ж виконувала роль валюти: пляшкою платили за вагому послугу.

Поряд із землеробством і скотарством у селі займалися й різноманітними промислами і ремеслами.

У колгоспах працювали кузні, куди селяни зверталися, щоб відремонтувати якийсь предмет, зварити залізні деталі або наточити сапу чи косу. Також діяли майстерні з виготовлення дерев’яних предметів: столів, ослонів, трун.

Деякі чоловіки полюбляли восени займатися полюванням. Вони гуртувалися й разом ходили в степ. Мій дядько Гриша зазвичай приносив зайців, великих тварин із сильними ногами і сіро-жовтим хутром.

У нашій річці, яку здавна називають Кодимою, водилися щуки, линки, плітки, в’юни, карасі. Для риболовлі наш сусід Іван Гулько тримав прив’язаного до верби човна; його дружина Антоніна продавала зловлену рибалкою рибу.

Повагою користувалися бджолярі. Пасіку мав колгосп ім. Жданова. Моя тітка Марія Гулько з двоюрідною сестрою Галиною Шлапак здобули потрібні знання з цієї професії. Мій дід Дмитро Софронович Данильченко весною розкладав вулики під вишневим садком. Також облаштував майстерню, де виготовляв на замовлення односельців двері, вікна, столи, ліжка.

Біля крамниць, що в районі моста, жила модна кравчиня, яку звали «Сєня Паюкова». А ще неподалік працювало ательє, де ремонтували і шили одяг на замовлення. Ательє люди називали «Швейною». Але деякі жінки самотужки шили одяг, прикрашали його вишивкою. Наприклад, Параска Болтньова. У юному віці вона отримала потрібні знання для крою і шиття одягу в спеціальному навчальному закладі Одеси.

Жінки в’язали крючком із ниток «Кроше» серветки і мереживо. Серветками застеляли полиці серванту, на яких розкладали красивий посуд. А ще спицями в’язали з шерстяної пряжі для дітей одяг і шапочки, а для себе – шарфи і кофти.

У 60-х роках старі жінки з вовни сукали нитку. Її скручували і змотували за допомогою веретена – тонкої палички. Коли вовни не стало, моя баба Мотря різала на смужки непотрібний і старий одяг. Зі смужок виготовляла довгі вірьовки. Їх фарбувала і сушила. Формувала пасма, які потім відносила до Пелагеї Комишенко. Сільська майстриня на дерев’яному верстаті виготовляла рядна.

У другій половині ХХ ст. Криве Озеро Друге являло собою великий населений пункт, жителі якого займалися переважно обробітком землі. У його складі були елементи, властиві для українського села: поселення, головна дорога, центр, церква, школа, клуб, виробничі об’єкти, адміністративні установи. Розташування поблизу районного центру надавало його мешканцям багато зручностей і переваг, порівняно з тими, хто жив у віддалених селах Кривоозерського району.

У 1957 році уряд СРСР проголосив сільське господарство «ударним фронтом економічної політики держави». На ХХІ з’їзді вершки комуністів прийняли семирічний план (1957 – 1965 рр.). Серед завдань − повна електрифікація сільського господарства Української РСР.

Це час хрущовських реформ у аграрному секторі економіки. Генсек, окрилений польотом Гагаріна в космос, закликав включити «космічну швидкість» і в економіці. Кампанія тоді проходила під гаслом «доженемо і переженемо Америку по виробництву м’яса і молока на душу населення». До гасла український дотепний народ доточив слова «…і покажемо американцям голу задницю».

У закапелках моєї пам’яті зберігаються хвилюючі картини, пов’язані з зимовими вечорами. В хаті рано темніло. Мама запалювала гніт гасової лампи. На неї накладала скло, що мало вигляд опуклої трубки. З роботи повертався тато. Гарячою водою і милом старанно змивав із рук мастило (працював трактористом). А повечерявши, батько лягав, високо підмостивши під голову подушку. Я вмощувалася на його правому плечі. Татусь голосно читав казку. Мама тим часом вишивала маки на рушнику. Вона сиділа на табуретці поряд, адже світло від гасової лампи на відстані слабшає.

Біля моста на пустирі почали будувати електростанцію. На узбіччях дороги з’явилися довгі стовбурі. Їхній грубіший кінець робітники глибоко закопували в землю, а на другий кріпили дроти. Розпочалося масове підключення сільських споживачів до електромереж.

Незабутні моменти радості − в хаті з’явилося електричне світло. А коли мама з Одеси привезла зелений шовковий абажур з довгими тороками, то моя радість взагалі не знала меж. Я і підстрибувала, і танцювала колом, що відбивалося від абажура тінню.

Завдяки струму в колгоспах громіздкі види робіт нарешті механізували.

Село було радіофіковане. У 50-х роках гучномовці висіли на стовпах по-під дорогою. З них час від часу линула якась інформація. В 60-х роках побутові радіоприймачі з’явилися в кожній родині. Споживачі платили за користування «засобу масової інформації» копійки. До того ж програма радіопередач була різноманітною і розрахованою на будь-який вік і вподобання. Так між новинами і пропагандистськими матеріалами передавали театральні постановки, музику, читали художні твори для дорослих і казки для дітей, транслювали з місця подій спортивні змагання. У певний час до центрального радіомовлення підключалася кривоозерська станція. Тоді з радіоприймача линули новини районного значення.

Баба Мотря через поганий стан здоров’я здебільшого сиділа в хаті. Вона шила на машинці «Зінгер», сукала нитку з куделі або готувала страви. І завжди слухала радіо. Цікаву інформацію стара жінка переповідала подругам, дітям, онукам. Завдячуючи радіо, з’являлася тема для розмови, розширювався кругозір людей.

У 70-х роках популярними стали радіоли, на які встановлювали платівки з українськими піснями. Пізніше в наше життя увійшли транзисторні радіоприймачі та магнітоли з касетами. Великою популярністю серед молоді користувалися пісні Володимира Висоцького у його ж виконанні.

Що й казати, найпопулярніші нині винаходи науково-технічного прогресу в селі з’явилися саме в другій половині ХХ ст. Так, перший у моєму житті телевізор придбав дядько Гриша, наш сусід. Щовечора ми ходили до нього «на телевізор». До речі, називався «Рекорд». У нашій хаті телевізор «оселився» трохи пізніше. Він мав більший екран і називався «Весна 3».

До 2000 року телевізор зайняв своє місце у кожній хаті. Увечері вся родина від малого до великого збиралася задля перегляду теленовин «Время». Їх транслювали з Москви. Отак телевізор, як бовван, посів місце на покутті, поглинав вільний час і вимагав до себе постійної уваги.

Невід’ємною складовою людини ХХІ століття є телефон. Цей винахід прогресу також зростав і вдосконалювався разом зі мною. У минулому апарати для зв’язку знаходилися тільки в конторі колгоспу та на пошті. Для того, щоб з кимось зв’язатися, треба було заздалегідь залишити на пошті заявку, вказавши час розмови. Вона проходила у спеціальній кабінці. І не безпідставно. Адже зв'язок тоді був поганий, іноді взагалі переривався. Тому абоненти не говорили, а кричали в чорну трубку, що формою нагадувала коромисло.

Пригадалося таке. У лютому 1977 року я працювала в Михалківській школі. Чоловік, що прибув із сусіднього села Мазурове, повідомив про смерть мого дідуся Дмитра Данильченка. Виявляється, телефон працював лише в конторі сусіднього села.

Не забути мені й першої поїздки до Києва (середина 60-х років). Від колгоспу «Росія» до столиці відправляли вантажну машину за якимось товаром. Голова запропонував директору школи послугу: завезти до столиці дітей. Звичайно, те, що діти їхатимуть на відкритому кузові понад 300 кілометрів, ані батьків, ані педагогів не хвилювало − у такий спосіб тоді долали короткі й довгі дистанції. До того ж на порі липень.

Не пригадаю, скільки щасливчиків згодилися на ту поїздку. Але на машині були зайняті всі лавки. Валентин Михайлович Гончаров, керівник мого класу, інвалід війни, сів у кабіну. Другий учитель, молодший, розділяв участь дітей, що сиділи на відкритій вітрам і негоді площадці. Нам поталанило, бо стояла гарна літня днина.

Машина котилася без зупинок і пригод. Спершу ми співали, жартували, а коли зморилися, то сиділи сонні й принишклі. Іноді якийсь автогонщик на «шаленій» швидкості обганяв нас. Машини, що рухались назустріч, звичайно, іноді траплялись.

Автотраса Київ − Одеса представляла собою шосе з двома проїзними смугами. Транспорт рухався у дві протилежні сторони. Але через невелику кількість машин й обмежену можливість техніки розвивати швидкість, дорожні пригоди траплялися зрідка. Узбіччя траси прикрашав кордон височезних дерев. Вони й очищали повітря й охороняли як шосе, так і прилеглі поля. Про села, що ховалися в розлогих ярах та долинах річок, вказували дорожні знаки. У міста, такі як Умань, Жашків, Біла Церква, ми не заїжджали. Перше місто, через яке повільно проїхали, називалося «Васильків». Проминувши його, водій надав швидкості. Учитель повідомив: «Київ за 50 кілометрів».

Перед в’їздом до міста машина зупинилась. Шофер суворо розпорядився. «Так, встали з лавок! Опустились на дно кузова! Якщо міліціонер помітить когось − машину зупинить. Мене оштрафує, а вас відправить назад, у Криве». Ще чого!

Сидіти на днищі кузова страшенно незручно. А ще гірше − не видно Києва. Проте школярі не ремствували.

Колеса машини тим часом котились і котилися. Коли, нарешті, зупиняться? Єдиним об’єктом для огляду столиці залишався шматочок неба над кузовом. Не забути мені здивування: над нами висіло дротяне плетиво. Воно нікуди не зникало й не переривалось. Тільки через роки я дізналась: у 60-х роках уся комунікація міста висіла над магістралями. Згодом дроти відвели в підземні тунелі.

У грудні 1970 року виконком Миколаївської обласної Ради прийняв рішення, згідно з яким село Криве Озеро Кривоозерського району було віднесено до категорії селищ міського типу. Кривоозерську і Кривоозерську Другу сільради об’єднали в одну Кривоозерську сільраду, з центром у селі Криве Озеро.

У нашому селі почались роботи із заміни бруківки на шосейне покриття дороги. З під’їздами до кожної садиби і пішохідними доріжками.

Рівна поверхня шляху спонукувала до придбання відповідного транспорту. Майже в кожному дворі з’явився велосипед. А ще родини придбавали мотоциклети «ІЖ» або «Урал». Як з коляскою, так і без. Коляску використовували не тільки для перевезення людей. Також для різного побутового багажу і трави − корму для тварин.

Звичайно, кожна родина мріяла про автомобіль. Однак зі втіленням мрії в життя виникали проблеми. Адже таку необхідну річ вільно на ринку не купиш. Першим власником залізного коня у нашій родині став Григорій Тимофійович Гулько. Ще у 60-х роках він купив «Запорожця». І лише з тому, що його дружина як зоотехнік кілька років перебувала у списку гідних колгоспників, які бажали придбати автомобіль.

Пригадую, мене, дитину, приголомшила «Побєда». А найбільше − срібний олень на носі передка. Машина стояла під ворітьми двору голови колгоспу «Росія», що межував із середньою школою. Тож я мала можливість споглядати це диво техніки не раз.

Нині потік машин на нашій дорозі не суцільний, але й не малий. Полотно дороги псують ями. Селищна рада на окремих ділянках здійснює ямковий ремонт.

З роками доріжки для пішоходів, що на узбіччях, місцями стали непридатними для руху. То заважають кущі й дерева, крона яких розрослась, то крута господарка за своїм парканом попід дорогою розбила квітник, то господар на тротуарі зберігає будматеріали. На лице не повага, ігнорування тих, хто пішки йде у справах. Водії сигналять, об’їжджаючи дітей зі шкільними ранцями на спині. Як кажуть: добре, поки добре.

Позаростали і вулички, що прив’язані до магістральної дороги. Хащі перешкоджають великій воді збігати до річки.

Річка Кодима

Географічна будова Кривоозерщини свідчить, що вона довгий час перебувала під товщею води. Спочатку це було море, потім озеро і, нарешті, річка. З широким руслом, глибока, повна риби й різних водяних істот, що люблять прісну воду. З кожним століттям і тисячоліттям русло міліло й заростало рослинами.

Кодиму по праву називають козацькою рікою. Вона виконувала роль зеленого кордону між землями, захопленими поляками, і відкритим степом. Поросла верболозами, осокою, ірисом, очеретом, Кодима надійно ховала знедолених, які втекли від польських панів, володарів латифундій. Не підводила Кодима і втікачів-кріпаків, що не мирилися з долею робочої скотини.

Очерет селяни використовували і як покривний, і як паливний матеріал. Взимку, коли річка вкривалася товстим шаром льоду, то вона нагадувала ярмарок. Всі дорослі й фізично здорові люди били «кривою» лопатою очерет. Із зрізаних рослин формували оберемки, які в’язали перевеслом, скрученим із галузок осоки. Далі снопи, довгі та важкі, люди тягали вуличками і городами, кожен до свого обійстя. Господарі, городи яких збігали до самої долини, розміщували отриманий матеріал на широкій межі, що розділяла два сусідні обійстя. Треба сказати, що з часом ці межі розорали і пустили під городи.

У такий спосіб річка очищалася від однорічних густих і високих чагарників. Напровесні, коли лід тріщав і починав рухатися, то великі глиби льоду без перешкод пливли до Південного Бугу. Тоді Кодима виходила з русла і широко розливалась. А коли в селах ще й починали спускати воду зі ставків, то повінь перетворювалася на стихійне лихо. Особливо потерпали діти з Калантирки, учні другої середньої школи. Також дорослі, що працювали у районній адміністрації, крамницях, лікарні, на ринку. Адже їм доводилося робити двічі на день чималеньке коло. Так сталось і в березні 1985 року. Тоді мій батько лежав у районній лікарні. Провідати хворого через повінь стало важким випробуванням.

Два дерев’яні мости становили перешкоду для криги. Вони напирала на їхні опори і били їх. Тоді чоловіки від місцевої влади зривали кригу. Кілька днів поспіль лунали гучні вибухи.

Старожили згадують: під час льодоходу річка гула й шуміла від великого напору води і крижин. Вода розливалася, затоплюючи не лише долину, а й городи.

Таке явище спостерігалося в кінці березня і продовжувалося до середини квітня. Мій батько помер 1 квітня 1985 року. Попрощатися з ним приїхав із Первомайська мамин племінник Віктор Іванович Груша. Він не знав, що шлях із центру Кривого Озера до нашої села перекритий паводком, починаючи від Калантирки. Мобільними телефонами тоді не користувалися. На біду, ніхто залитим шляхом не їхав і не плив човном. А до другого берега відстань близько кілометра. Молодий чоловік сміливо рушив у крижану воду.

Але широкі розливи і затоплені городи живуть лише пам’яті старожилів. Річка міліє і навіть під час повені не виходить із берегів. Втішає те, що вони густо порослі зелом − доказ вологого річища Кодими.

По ходу річки в старі часи працювали млини й олійниці, де били з соняшникового насіння олію. Ці місця називали «коло млина». Найближчий млин відносно нашої хати стояв навпроти сучасного підприємства, де вирощують міцелій грибів (до речі, шкідливого, до того ж розташованого поблизу селища).

Дитиною я бувала в цьому млині. Він за кілометр від нашої хати, якщо їхати до с. Сирове. Не доїжджаючи до колгоспної контори, батько повертав коней ліворуч, в бік річки. За кілька десятків метрів від дороги замайоріла громіздка споруда, від якої линув шум води. Поки батько заносив мішки з пшеницею у млин, я стояла на кладці, зачарована круговоротом і гуркотом води, що спадала на лопаті колеса.

А що татусь робить у млині? Зайшовши всередину, я мало не зомліла. Батько з повним мішком пшениці йшов хиткою підвісною дошкою над працюючим агрегатом. Ось висипав у його жерло пшеницю й спустився. Підважив другий мішок, легко закинув його на спину і пішов.

Давно уже немає водяного млина. Та, завдячуючи клопотам фермера Святослава Березянського, млин з олійницею кардинально перебудовані. Вони працюють на електриці.

Річка в районі млина обміліла. Люди, як і в минулому столітті, переходять на другий берег кладкою. Левадою кочує череда корів.

Влітку діти і дорослі купалися в річці.

Траплялися сміливці, які пірнали в ополонку 19 січня, в свято Хрещення Господнього, сподіваючись на милість Господню. Дай, Боже.

Розкажу і про міст, який сполучає наше село з Калантиркою та центром Кривоозерського району.

Тоді береги Кодими з’єднували два старезні дерев’яні мости. Завдяки дубовим стоянам, або бикам, міст служив людям і не хитався. Однак старі перила місцями відпали й осіли на річковому дні. На проїжджій частині мосту відвалювалися вкрай зношені дошки. Діри люди обходили і об’їжджали. Під час жнив діри латали, прибиваючи поверх них дошки. Особливо небезпечним міст ставав темної ночі. Тоді не один чоловік оступався й падав у воду.

З мостами пов’язано багато моїх спогадів. Не тільки неприємних. На мості Ліда стояла, по вуха закохана, зі своїм судженим. Молодята слухали жаб’ячий хор. А ще ляскати себе по ногах, руках, обличчю, шиї, проганяючи кровопивців-комарів.

Коли дерев’яні мости стали зовсім непридатними для пересування, то їх коштом держави замінили одним − залізобетонним. Цей міст стоїть і нині.

Географія села Криве Озеро Друге, де схили гори плавно сходять до річки, таїть у собі небезпеку. Влітку бурхливі потоки дощу, а весною паводки зносили огорожі садиб та ґрунт разом із урожаєм на городах. Також вода приносила жовтий пісок, що затримувався на дорозі. Так, у 60-х роках наше село сколихнула страшно подія. Родина верталася додому автомобілем. Через пісок машина буксувала. Водій піддав газу. Від ривка задні дверці відчинилися. Із салону випав хлопчик − і попав під колеса.

Щоправда, наші предки, які користувалися лише гужовим транспортом, впорядковували територію села доступними способами. Так, їхні обійстя не межували одне з одним. Їх розділяли вулиці. Ними вільно пересувалися люди (піші й на транспорті) та череди тварин. Щоб пришвидшити сходження води, деякі вулиці поглиблювали у вигляді рову.

Бурхливі потоки несла до річки з гори жовтий пісок. Він устеляв не лише вулиці, а й правий берег річки та її дно (до середини течії). Місця, де осідав жовтий пісок, покидають рослини. Зате чудова оаза для дітвори! Ми цілими днями пропадала на річці. До того ж добре знали, в яких місцях річкове дно піщане, а берег вкритий жовтим пісочком.

Саме біля річка мені відкрилась трагічна історія рідного краю часів панування поляків. Людська пам'ять зберегла її й передавала від покоління до покоління. Батьки розказували про те своїм дітям, моїм ровесникам.

У 50-60-х роках діти з Калантирки, долаючи болото, прагнули попасти на лагідний піщаний бік річки. Проте дітвора з правобережжя їм перешкоджала. Хлопчаки верещали: «Ляхи, геть з річка!». Бойова братія кидалася у воду й проганяли «окупантів».

Патріотичні почуття нам подобались і неймовірно розпалювали. Ніжачись на гарячому піску, наші голови й погляди були спрямовані до річки. Ото радості, якщо на протилежному березі замайорять несміливі дитячі постаті. З вигуками: «Ляхи, геть, геть з нашої річки!», − ми, голопузі, бігли до води.

Принагідно згадала непоштиве ставлення моїх дитячих друзів до євреїв. Вони мешкали в центрі Кривого, який односельці називали «містєчком». Бувало, нашою дорогою проїжджав, а точніше сказати, біг, підпираючи коняку, Рахміла, міняйло. За його возом завжди ув’язувалася вервечка настирливих хлопчаків. Вони глузували з єврея, висміювали його, дражнили. Гіркі спогади пов’язані також із учителем історії Борисом Григоровичем. Молодим чоловіком після університету він викладав свій предмет у нашій школі. Перші заняття пройшли належно. Та коли школярики-козачки дізналися, що вчитель родом з «містєчка», що його справжнє ім’я Мора і він син Гершка, почалося… Глузливі вигуки хлопчаків, біганина класом, гамір не дозволяли учителю ні пояснити новий матеріал, ні закріпити знання учнів. Цікаво, що в 70-х роках в Одесі на зупинці трамвая № 5 я випадково зустріла колишнього учителя. Привіталась, сказала, що вчилась у другій Кривоозерській школі, коли він там викладав історію. Обличчя чоловіка розцвіло. Він зрадів мені, своїй учениці, яку, звичайно, не пригадав. Але його радість була щирою, і я йому вірила.

Піднята тема і дражлива, і болюча. Щоправда, не у всіх сім’ях виховували у дітей ворожі, непримиренні почуттів до людей інших національностей. Зокрема, мої батьки були позбавленні шовіністичних поглядів. Натомість доброзичливо ставилися до кожного, хто заслуговував на повагу, незалежно від його національності. Адже й серед українців негідників доста.

Причину лояльності батьків знаходжу в моментах їхньої біографії. Так, мій батько служив у лавах Радянської армії, багатонаціональної за складом, сім років. Пліч о пліч зі своїми побратимами він проливав кров, захищаючи свою родину, країну, землю від німецьких фашистів. Він хоронив тих, кого наздогнала ворожа куля. До кінця життя мій батько тепло згадував бойових побратимів із Грузії, Узбекистану, Білорусії. Мою матір виховувала мачуха − молдаванка Лукія. Наш предок Голота осів у Кривому Озері, вибравши правий берег Кодими, заселений козаками і людом з північної Малоросії. Хоча предок міг оселитись на території Калантирки, де осіли поляки. Адже його дружина, моя прапрабабця, походила з поляків.

Здобувши освіту в семирічній школі, мама Єлизавета продовжила навчання в Одесі. Там здобувала професію продавця. Наймала вона житло разом із єврейською дівчиною. Подруги разом слухали лекції, гуляли. Мама тепло згадувала свою подругу. Співжиття з єврейською дівчиною, безпосереднє пізнання її звичок, моральних якостей і культури заклало в Єлизаветі основу поваги до древнього іудейського народу.

Слава Богу, я пішла з батьківської хати у широкий світ, не обтяжена національними забобонами, без сприйняття людей за національністю. Та коли чую словесні сутички між представниками різних народів, мене охоплюють тривожні передчуття.

У 80-х роках євреї почали виїжджати з Кривого Озера за кордон. Це стало темою для обговорення на посидінках. Гульки щиро дивувалися: чому вони «тікають»?

Так, мої родичі критикували владу, не схвалювали рішення Москви воювати в Афганістані. Та хіба це поважна причина, щоб поміняти батьківщину на іншу? Як можна залишити хату, яку з таким трудом збудував? А ще могили, рідних і предків, без прибирання?

Гучно свої патріотичні почуття мої родичі не виголошували. Хіба мати волає про свою любов до дитини? До запевнень у любові вдаються непутні жінки і п’яниці, яким материнські обов’язки ніпочім.

Криниці

Старі криниці стояли обабіч дороги. Кожен подорожній міг втамувати спрагу, напоїти коня чи волів. Розташування криниці убезпечувало господарів від лязкоту цепка, гуркоту барабана і голосів тих, хто наповнював відра водою.

До нашого часу дожили майже всі старі криниці.

Їхні ями обкладені гранітом. Через це їх називають кам’яними. Вони з високою, зручною для користування дерев’яною цямриною. Стіни криниць, викопаних пізніше, укріплені залізобетонними кільцями. Таким же кільцем, але з горизонтальною бетонною плитою, вінчали криницю зовні. Під час її виливання цементним розчином майстри залишали напис, яким увічнювали дату народження криниці та її господарів. На нашій криниці, приміром, такий напис: «1964 год. 12 июня. Гулько Т.П. и Ф.Т.».

Так, написано по-російські. Аякже. За радянської влади все робилося з оглядкою на старшого брата. Навіть написи на хрестах і намогильних пам’ятниках тоді карбували російською мовою.

Як старі, так і пізніше споруджені криниці мають високу, зручну для дорослої людини цямрину. Діставали воду відром. Його кріпили до барабану, який повертали корбою. Цеп, прикріплений до барабана, другим кінцем міцно прилаштований до відра, яке не знімалося. Траплялися криниці з журавлем.

Вода у давніх криницях прозора, солодка на смак і холодна.

Нині, в першій чверті ХХІ ст., криниці збереглися. Але воду з них не беруть і не качають електромоторами. Бо майже кожний двір під’єднаний до водогону. Хоча в екстремальних ситуаціях, приміром під час відсутності в електромережі струму чи влітку, коли поливають городи, тягають воду з колодязів.

Джерело з журавлем вельми прикрашало сільську місцевість. Поряд лежав жолоб, з якого напували тварин.

Чиїм коштом споруджували криниці?

Припускаю: більшість криниць споруджені силами заможних господарів. Підтверджує мою думку той факт, що кам’яні, або старі криниці, перебували при дворах господарів, яких комуністи називали куркулями і висилали до північних земель «необ’ятной родіни».

Люди ходили босоніж. Носили воду відрами. Якщо нести далеко, то користувались коромислом.

Хай прообразом давньої криниці стане та, що зустрічає прочан при вході у двір церкви пресвятої Параскеви П’ятниці. Хоча криниці в нашому селі вельми не прикрашали. Зазвичай, біля криниці росло дерево з пишною кроною чи кущі золотистої смородини або бузку.

Це місце зустрічі й спілкування. Селяни тут обмінювались останніми новинами, обговорювали почуте по радіо, висловлювали свою думку з того чи іншого питання.