Миколо-Іорданська церква як центр Києва в докняжу добу

На екранах, що у вагонах метро, біжить рекламна стрічка. Око вихоплює повідомлення: до 9 травня в Миколо-Іорданській церкві перебуватимуть мощі святих мучеників Кипріана і Іустини.

Безмежний пієтет до названих святих і відкриття існування невидимих злих духів для мене почався років вісім тому, 15 жовтня. Підприємство, де я працювала, знаходилося неподалік Олександрівської лікарні, на території якої отець Роман зводив нову будівлю Михайлівського храму. Мене гризло сумління, що напередодні, на Покрову, не стояла на Літургії. Тож, спокутуючи вину, наступного дня заспішила до Божого дому.
…Царські ворота зачинилися. Ширмочка запнулась. Чому молільники не розходяться? Дивина! Їх прибуває все більше і більше. У маленькій старій церкві зробилося тісно. Люди знімали верхній одяг і складали його на ослін, що стояв під відчиненими вікнами.
Я відчувала збудження присутніх.. На моє запитання: чому люди не розходяться, матушка із-за каси пояснила: «Чекають молитву.» «Яку молитву?» «За здоров’я».
Вийшли священики і молебень почався. Після вступної молитви читали Акафіст святим мученикам Кипріяну і Іустині. Раптом читання перекрив дикий вигук. З іншого боку хтось зайшовся гавкотом... Важко писати про те, що творилося під час читання Акафіста, а ще важче про те, що почало діятися, коли священники увійшли в натовп: кожного чоловіка кропили іорданською водою, а до грудей і спини прикладали хрести.
Побачене і почуте в Михайлівській церкві мене і потрясло, і злякало. Досі мої знання про присутність в людині невидимої злої сили були розмиті. Я вірила і не вірила в таку страшну річ. А тоді вочевидь переконалася в ній, і жахнулася. Хай Господь мене і моїх рідних відводить від тієї біди. Тож час від часу читаю Канон з Акафістом названим святим, молитву від чародійства, псалом 90-й і молитву «До воскреснет Бог».
Тож моє серце стрепенулося на оголошення в метро. Виникло непереборне бажанням приложитися на святих мощів і купити ікону, яку могла б передати, як оберіг, від злих сил своїм дітям.

Від станції метро ім. Тараса Шевченка дорога спочатку йшла прямо, а потім повела мене направо, вулицею М. Фрунзе. Цей район, розташований у долині Дніпра, не представляє інтересу для споглядання. Безликі будинки, довгі загорожі, за якими виробляють для міста, сподіваюся, потрібні та корисні речі. Ба за радянської влади обабіч цієї вулиці розташовувалася низка підприємств, зокрема такі заводи, як комбікормовий, молочної кислоти, дослідний «Еталон», хіміко-фармацевтичний, хлібний, столових екстрактів; комбінат асбоцементних виробів; фабрика художньої галантереї. А ще стадіон «Спартак» і психіатрична лікарня ім. Павлова.
Вулиця М. Фрунзе, яка сполучає вулицю Ярославську з Вишгородською, раніше (від 1869 до 1939 року) називалася Кирилівською (від назви церкви, яку тоді побудували). У цьому районі (№ 59 – 61) археолог В. Хвойко відкрив стоянку первісних людей, на якій були виявлені засоби праці, виготовлені з кремнію, багато кісток мамонта та інших тварин, що використовувалися під час складання шатроподібних наземних жител. Цікаво, що на деяких бивнях залишилися рукотворні сліди, орнамент. На одному бивні зображено немовби то річку, дзьобатих птахів і річкових черепах [1, 670 – 671].
Поки чимчикувала, розглядаючи довкілля, рельсами прокотився червоний вагон. На трамвайній зупинці мою увагу привернула група жінок, вбраних у довгі спідниці, з покритими головами. «Неподалік церква», – подумки підохочую себе. Помічаю дорожний покажчик. Переломлена стрілка підказала: церква в провулку за 150 метрів. Повертаю ліворуч, потім ще раз. Із узвишшя мене вітає чотириголова будівля. Углибині помічаю ще одну, нову, округлої модерної форми.
Зупиняюсь біля входу, уважно читаю історію церкви. Вона досить цікава.

Миколо-Іорданська церква була заснована за часів Київської Русі. Назва церкви походить від струмка, в назві якого фігурувало слово Йордан. Розказують, що в ХІІ ст. один київський купець, мандруючи святими місцями, добрався до Іордану, що в Палестині. Щоб вгамувати спрагу, він потягнувся срібним коряком до води. Одначе коряк випав із його рук і зник у глибоких водах Іордану. Коли купець повертався до Києва, то завітав у двір згадуваної вище церкви. У колодязі він чудесним чином виявив свій коряк.
Своє існування церква припинила під час татаро-монгольської навали.
Церкву святого Миколая згадують літописці на початку XVI ст. У XVII ст. завдячуючи невсипним трудам сестер Дмитрія Ростовського, були відроджені як храм, так і жіночий монастир. Щоправда, коли Катерина ІІ в 1786 році перевела черниць до Золотоношського монастиря, то Миколо-Іорданська церква стала парафіяльною.
1886 року на місці старої дерев’яної церкви побудували кам’яну з трьохярусною дзвіницею. Цю церкву мав намір відвідати останній російський імператор Микола ІІ. З нагоди такої події провулок у районі храму назвали Царським. Миколо-Іорданська церква припинила своє існування в 1935 році. Проте 2004 року парафіяни церковної громади розпочали відбудовувати церкву.
Нині на місці зруйнованого центрального храму стоїть Київська нотна фабрика. Відроджений храм стоїть поруч, у тупику Мильного провулку, на території колишнього монастиря.

Не обійшла увагою також звернення митрополита Володимира і святійшого Патріарха Кирила, котрі для успіху у святій справі взяли в союзники святителя Миколу Чудотворця. Ось звернення трьох мужів до мирян:
«Дорогие братья и сестры!

1886 року на місці старої дерев’яної церкви побудували кам’яну з трьохярусною дзвіницею. Цю церкву мав намір відвідати останній російський імператор Микола ІІ. З нагоди такої події провулок у районі храму назвали Царським. Миколо-Іорданська церква припинила своє існування в 1935 році. Проте 2004 року парафіяни церковної громади розпочали відбудовувати церкву.
Нині на місці зруйнованого центрального храму стоїть Київська нотна фабрика. Відроджений храм стоїть поруч, у тупику Мильного провулку, на території колишнього монастиря.

Не обійшла увагою також звернення митрополита Володимира і святійшого Патріарха Кирила, котрі для успіху у святій справі взяли в союзники святителя Миколу Чудотворця. Ось звернення трьох мужів до мирян:
«Дорогие братья и сестры!
Храм-купальня в честь Крещения Господня строится на народные пожертвования. Просим внести посильную лепту.
Спаси Вас Господи.
Обращаемся ко всем Боголюбивым чадам церкви Христовой за помощью в осуществление строительства храма Святителя Николая Чудотворца и купальни на Иорданском источнике по адресу: ул. Фрунзе, 47-А.
Тел.: 098-481-60»

Відвідування Миколо-Іорданської церкви духовно мене збагатило. Я поставила свічі, приложилася до ікон, в які вмонтовані капсули з мощами святих, слухала молитву. Як «посильную лепту» оплатила вартість «кирпичика» для майбутнього храму-купальні. А ще набрала із джерела води, яку освятила в церкві. На жаль, дорогих ікон із зображенням святих Кипріяна і Іустинію не продавали. Довелося задовольнитися простими, картонними списками.
По прибутті додому вирішила дізнатись більше про місцину, яка мала дуже давню історію. Ще б пак! Адже саме там перебував найдавніший центр Києва. Ще до великокняжої пори.
Гора, під якою стояла Іорданська церква, називалася Лисою. На горі діяло кладовище. Також тут перебувають рештки давнього валу.
У книзі К. Щероцького «Киевъ. Путеводитель», надрукованій 1918 року, згадується побіжно Іорданський монастир, як місце чуда св. Миколая з половчином. Історія чуда така: «Пленный половчин обещал перед иконой св. Николая пригнать киевлянину, отпустившего его на свободу, табун коней, но не сделал этого; тогда св. Николай поразил его болезнью и во сне напомнил данное киевлянину обещание; половчин поспешил пригнать в Киев два табуна, из коих один назначался к церкви св. Николая; значит, церковь этого святого была в Киеве в ХІ-ХІІ в.» [5, 185].
Щероцький пише, що при храмі існував жіночий монастир, серед черниць якого була мати преподобного Феофана Печерського. Про цю яскраву особистість хочеть дещо розповісти. З «Патерика Печерського» відомо, що батьки преподобного жили в Василькові (під Києвом) «в вере Христовой и украшаясь благочестием» [4, 51]. За волею князя молода чета переїхала до Курська. Коли Феодосію виповнилося 13 років, то його батько відійшов у кращі світи. Тяготи буття повністю лягли на плечі матері Феодосія. Саме тоді проявився суворий її норов і впертість. Бажаючи бачити сина багатим, здоровим, щасливим, в оточенні слухняних дітей, вона сердилася і била хлопця за те, що той усамітнювався, любив простоту у всьому, слухав розповіді паломників.
За Ярослава Мудрого Феодосія постригли в монахи. Коли мати дізналася, де саме Феодосій знайшов притулок, то «не побоялась долгого пути, не поленилась идти туда на поиски. Ни мало не медля, прибыла она в Киев и обходила все монастыри, ища его» [4, 57].
На мою думку, мати Феодосія зупинялася в Іорданському монастирі. На це наштовхує місце розташування монастиря – біля дороги, яка вела до Києва з Вишгорода, з Росії. 
Як стверджує М. Костомаров: «Мать только через четыре года напала на след пропавшего без вести сына, приехало в Киев и с большим трудом добилась при посредстве Антония свидания с сыном.
Феодосий остался непреклонен ко всем молениям и просьбам матери и уговорил ее принять пострижение.
Она решилась на это, лишь бы иметь возможность видеть иногда сына, и постриглась в монастыре св. Николая» [2, 210]. До речі, тут же Костомаров подав уточнення щодо монастиря – «на так называемой Аскольдовой могиле». Ця інформація, із врахуванням попередньої, звичайно, схиляє до роздумів.
Зазирнула в «Літопис Руський». Щодо Аскольдової могили, то навпроти дати «Весна(?) 882» прочитала про розправу князя Олега з воями над Аскольдом і Діром, котрі княжили в Києві, та поховання, зафіксовано: «і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]» [3, 13]. Як стверджує К. Щероцький, Аскольд носив християнське ймення Миколай [5, 243]. «Сюда же относится и другое древнее сказание, по которому Мстислав Владимирович во время охоты в 1113 г. набрел в лесу на светящуюся икону на дереве а, может быть, на каменный столб с свящ. изображением и в память этого учредил на Аскольдовой могиле монастырь, который, действительно, как можно полагать, по открытой вблизи пещере в ХІ-ХІІ в. здесь существовал. То был мужской пещерный монастырь, а выше над ним там, где ныне военный собор, был женский Николаевский монастырь, тоже ХІ в.» [5, 243 – 244].
Інформація про відсутність жіночого монастиря на Аскольдовій могилі знову таки наводить на думку: мати Феодосія доживала вік у Іорданському монастирі.

Згідно з Патериком, про преподобного Феодосія в дні, коли він спілкувався з матір’ю, відомо з уст його же матері. Про це жінка повідала Феодору, келару, що служив при Феодосію. Феодор переповів її блаженному Нестору, який записав її «на память и пользу всем читающим».
Непохитність сина не тільки насторожила матір, але і спонукала до роздумів. Під час одного із побачень вона розважливо мовила: «По воде Божей поступлю в женский монастырь и, постригшишь в нем, проведу остающиеся мне дни, ибо из наставлений твоих я поняла, что этот маловременный мир – ничто». Услышав это, блаженный возрадовался духом и, войдя в пещеру, поведал то преподобному Антонию. Преподобный же прославил Бога, обратившего ее сердце к такому покаянию, и, выйдя к ней, много учил ее о полезном для души. Потом рассказал о ней княгине и устроил ее в женский монастыре святого Николая, где она была пострижена и, прожив много лет, в добром исповедании с миром успокоилась в Господе» (4, 59).
Із Іорданським монастирем повязана історія з паломником. Поряд стояла Миколаївська церква, в якій сталося чудо із половчином. Про це мовилося вище. Добавлю: ікону, яка передала чудо св. Миколая з половчином, перевезли в Новосильський монастир Тульської єпархії.

Джерела:
1. Киев. Энциклопедический справочник / Под ред. А. В. Кудрицкого. Издание второе. – К.: УСЭ, 1985.
2. Костомаров Н. И. Русская история  в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эсмо, 2007.
3. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Відп. ред. О. В. Мишанич – К.: Дніпро, 1989.
4. Патерик Печерский или Отечник. – К., Типография Киево-Печерской Лавры, 2001.
5. Щероцкий К. В. Киев. Путеводитель // Репринтное воспроизведение издания 1918 года. – К.: Книга роду, 2008.