Згадаймо добрим словом Миколу Сементовського,
його батька Максима та братів.

Живі пам’ятники народного ума, перли рідної поезії

     У книжковому океані присутні раритети, в яких голосно звучить музика життєвої мудрості української нації. Серед них – «Малорусскія и Галицкія загадки». Книга зберігається у фондах Музею книги і друкарства України, а раніше належала родині Коляди. Даний факт підтверджує також екслібрис на звороті титульного аркуша. Подарував книгу Музеєві у квітні 1976 р. Григорій Іванович Коляда, професор, доктор філологічних наук, український і російський книгознавець.
     Народився майбутній учений 1896 р. у с. Чорнухи на Полтавщині. Закінчив Московський університет і Київський інститут народного господарства. Викладав у Київському педінституті (1945), Саратовському (1945), Таджицькому (1945 – 1949), Ташкентському (1954 – 1977) університетах латинську, українську, старослов’янську, польську мови та курс палеографії. Коли пан Григорій дізнався про новостворений Музей (1972), то поспішив його відвідати. Ознайомившись із тематико-експозиційним планом та працівниками, остаточно утвердився в думці передати саме сюди для зберігання найбільш цінну частину своєї книгозбірні – колекцію «Українське слово у виданнях ХІХ ст.»
     Читаємо у заяві професора: «Я бажаю передати Вашому Музеєві збірку книг українською мовою в друках 1798 – 1897 рр. з тим, щоб вона становила певну цілісність без розпорошення їх по різних відділах».
     Збірка, в якій 237 книг, називається «За сто років» і обіймає видання від «Енеїди» І. Котляревського (СПб., 1798) до тритомної антології української літератури «Вік» (Київ, 1898).
«Малорусскія и Галицкія загадки» занесені до акту прийому книг за номером 47.
    Як згадують працівники Музею, книга була такою мірою зачитана, що тільки завдяки копіткій праці реставратора знову ожила. Хоча її паперова обкладинка і аркуші носять сліди іржавих плям та пожовтіли від часу, проте вони цупкі, а друк чіткий. У книзі 44 сторінки.
    Обкладинка прикрашена орнаментованими рамками, які повторюються на верхній і нижній стулках. На тій, що верхня, подані основні відомості про книгу, на нижній – чорно-біла мініатюра зі зображенням жнивування за селом.
     Книгу надруковано 1851 р. в одній із п’яти друкарень Києва – Губернській. Друкарня почала функціонувати з 1799 р. на закупленому в Тадеуша Дериги, утримувача друкарні з містечка Махновці Бердичівського уїзду, обладнанні. Друкарня Дериги цікава тим, що була першою на Україні приватною друкарнею. Основу їй заклав ще граф Потоцький, який 1793 р. заснував латино-польську друкарню. Коли право Потоцького на Махнівці було скасовано, то друкарню за контрактом передали купцеві 3-ї гільдії Семену Селезньову.
     Губернська друкарня була технічно слабкою, з одним лише верстатом. Коли шрифти спрацювалися і Києво-Печерська лавра відмовилася їх відлити, то правління звернулося до Селезньова. Він передав Губернській друкарні 20 пудів шрифтів. Упродовж наступних років шрифтами забезпечував московський друкар С. Селівановський по 60 крб. за пуд.
    У середині ХІХ ст. українські книжки друкували зрідка – переважно в Петербурзі, менше в Москві, іноді в Харкові. Щодо тодішнього книгодрукування в Києві, то скористаємося свідченням Пантелеймона Куліша: «Київ наш – чудний якийсь город. Стоїть він посеред України: дивиться в Дніпро-Славут; славиться дивами своїми по всіх наших селах і хуторах; чуємо про ті дива з малого малечку, рине до його божий люд літо в літо за всієї України. Здавалось би: отут-то мусить словесність наша народна процвісти пишним цвітом! Що ж цьому за причина? Багато причин, та піч в хаті».
     Роз’яснення стосовно «печі в хаті» знаходимо в статті Сергія Єфремова «В тісних рямцях. Українська книга в 1798 – 1916 рр.»: «З одного боку, казенне обрусіння ... з другого, польські претензії на Правобіцьку Україну – не тільки між собою сперечалися, але гуртом накинулися були на спільного ворога – молодий український рух».
     Період історії нашої землі, що досліджуємо, Михайло Драгоманов охарактеризував, як «перший антракт в історії українства». Хоча треба віддати належне: київська адміністрація не зовсім цуралася рідної мови. Так, промови губернатора звучали двома мовами – російською й українською, а офіційні «Губернскія Вєдомости» містили чимало українського матеріалу.
     На авторів і видавців тиснула цензура, яка після Кирило-Мефодіївської справи отримала наказ пильнувати українські твори, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». Тож на звороті титульного аркуша Загадок читаємо: «печатать позволяется».
     Книга складається із трьох частин: Передмови,  Загадок, що пронумеровані (їх 380), та Приміток.
     Підготував Загадки до видання Олександр Сементовський.
     Із передмови допитливий читач міг почерпнути немало цінної інформації. Так, повідомлялося, що «внутренняя жизнь Малороссиян представляет неисчерпаемый источник для самых разнообразных исследований». Якщо завдяки зусиллям М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського зібрано пісні й збережено їх для наступних поколінь, то загадки, притчі, казки, прислів’я і приказки досі не досліджені. Автори висловлювали занепокоєння: «Время берет свое, и с каждым годом мало помалу уносит с собой драгоценные остатки старины. Пройдет еще несколько десятков лет, и эти живые памятники народного ума, эти перлы родной поэзии, без сомнения, исчезнут совершенно; если заблаговременно не будут собраны и сохранены для потомства».
     Завважувалося: лише в часописі «Ластівка» Євгена Гребінки (СПб., 1841) було надруковано двадцять найбільш відомих у народі малоросійських загадок, зібраних Л. Боровиковським. Та ще Григорій Ількович помістив 60 галицьких загадок у збірник, який вийшов у Відні 1841 р. під назвою «Галицкія Приповєдки и Загадки». (У книгу, яку досліджуємо, увійшли загадки, надруковані у одному й другому виданні.)»” висловлювали «усерднейшую благодарность» шанувальникам народної мудрості, котрі з різних місць надсилали загадки, та К. Сементовському, що надіслав збірник, укладений за підтримки професора І. Срезневського, О.Новицького і В. Александрова.
    Робота, як видно із передмови, передувала виданню колосальна. А з врахуванням «печі в хаті», доходимо: книга вийшла в світ завдяки гуртові сильних духом особистостей, патріотів України.
Привертають увагу Сементовські, один із яких уклав книгу, а другий надсилав для неї загадки. Ці мужі є рідними братами – Олександр і  Костянтин. Їхній батько – Максим, землевласник із Полтавської губернії.
    Олександр (1820 – ?) після військової служби працював лісничим на Київщині. Був членом Московського археологічного товариства. Написав низку праць: «История города Каменец-Подольского», «История Почаевской Лавры», «Гимназия висших наук и лицей князя Безбородко в Нежине». Писав про Вітебську губернію, на тему лісництва та сільського господарства.
     Костянтин (1823 – 1902), етнограф, фольклорист і літературний критик, близький до І. Срезневського, М. Костомарова, С. Гулака-Артемовського, А. Метлинського.
     На часі згадати старшого сина Максима – Миколу (1819 – 1879), що залишив помітний слід на культурологічній ниві як письменник, історик і краєзнавець. Безперечно, його роль визначальна у формуванні світогляду братів, їхнього живого інтересу до духовної скарбниці рідного народу та історії, бажання поширювати знання, підносити менталітет співвітчизників. Цього року вшановуємо пам'ять Миколи Максимовича ще й з нагоди 190-річчя від дня народження та 130-річчя, як обірвалася нитка його життя. Послуговуючись Каталогом книг гражданського друку, який склав С. О. Петров, дізнаємося, що Сементовський є автором праць «Киев и его достопримечальности» (1852), «Галерея киевских достопамятных видов и древностей» (1857 – 1859), «Жизнь св. Варвары и повесть о ея святых мощах» (1858), «Запорожская рукопись, указывающая в каких именно местах и какие сокрыты клады гайдамаками и местными жителями» (1857), «Церковь Десятинная рождества пресвятой богородицы» (1857), а також «Киев, его святыни древности и достопримечательности» (1864).
     З Каталогу дізнаємося, що 1857 р. книгу «Галерея» пан Микола видавав разом із відомим київським друкарем Гаммершмідтом, вихідцем із Баварії, що прийняв російське підданство. Однак через грошові непорозуміння з 1859 р. продовжує видавати книгу самостійно, спочатку в Губернській друкарні, а потім у власній.
Важливо, що сини Максима Сементовського – вихованці та випускники Ніжинського ліцею.
    Укладачі Загадок, групуючи фольклорний матеріал, «старались сохранить ту естественную связь, какая существует между предметами загадок в быту самого народа». Так, напочатку книги розмістили загадки, в яких присутнє «небо и его явления»:
7. Мету, мету – не вимету, несу, несу – не винесу: пора прийде, то само вийде. Сонце в хаті на помості. Харк. губ.
8. Їхав Волох, розсипав горох; стало світати, нічого збирати. Зорі. Київ. губ.

    У загадках наступного розділу «обрисована личность человека»:
40. Живая живушечка на живій колодочці живе м’ясо їсть. Дитя, жіночі руки і груди. Черн. губ.
44. Ликом в’язане, у ликах ходить, під ликом спить. Москаль. Харк. губ.
    Дальше – загадки, в яких мовиться про «предметы его благоговейного почитания», тобто людини:
77. Вийшов дід сімдесяти літ, виніс онучку, старшу за себе. Піп з чашею. Харк. губ.
78. Між двома горами б’ються барани золотими рогами. Дзвони. Галиц.
     Насамкінець наводяться загадки, в яких йдеться про «принадлежности домашнего быта»:
171. Удень колесом, уночі як вуж, хто вгадає, буде мій муж? Пояс. Київ. губ.
220. Кривеньке, маленьке, а все поле спурляє. Серп. Галиц.

     Впадає в око, що номери деяких загадок відмічені червоним фломастером. Фарба залишилася й після миття аркушів у спеціальному розчині. За змістом ці загадки назвемо сороміцькими. Таких не знайти серед загадок, пов’язаних із небом. Зате найбільше в розділі з «принадлежностями домашнего быта». Подаємо їх:
106.  На стіні лучок, на печі старичок, держить бабу за чорний клочок. Верх. Харк. губ.
107.  Лежить баба: іде бик та бабу тик. Бочка. Харк. губ.
108.  В лісі рубається, в стані кохається, на руках хитається. Сито. Київ. губ.
109.  Якби не дідова товкачка, то заробилась би бабина мохнатка. Ковганка. Харк. губ.
110.  На голові ярмарок, на животі шарварок, між ногами ґвалт. Макогон і макітра. Київ. губ.
111.  Отака суконочка! (той, що загадує, показує долоню, як міру) отакий кукунець! (показує руку до ліктя). Сковорідка і чаплія. Черн. губ.
112.  Положив тверде, вийняв зов’яле, а з кінця капа. Солоний огірок. Херс. губ.
113.  Прийшов парубок до дівки: дай дівко дірки! Перстень. Полт. губ.
114.  Лапу, лапу по лавиці, налапав мохнатицю; вложив голиш. Рукавиця. Полт. губ.
115.  Увійшов у хату, ухопив мохнату та вложив голо, щоб тепло було. Рукавиця. Харк. губ.
159. У тебе є рундук, а в мене чунчук: ходімо під тин погаралакаємось. Чубук та трубка. Харк. губ.
168.  Панна тоненька, дірка маленька. Голка. Київ. губ.
169.  Сидить баба на починках, з середини кана. Жлукто. Полт. губ.
170.  Прийшов кум до куми; дай, кумо, жили похитати! Ступа. Полт. губ.
208. Стоїть при дорозі, розложивши обі нозі. Прийшов хлоп, межи ноги – льоп! Щастя дай, Боже! Плуг. Галиц.
213. Поміж двома дубками б’ються жиди ярмулками. Ціп. Київ. губ.
227. Нижче пояса, вище колін, як те кличуть, що хлопці руку тичуть? Кушка. Херс. і Полт. губ. Кишеня. Київ. губ.
350.  Коло вуха – завірюха, коло носа завилося, в штанях простяглося. Огудина на огірках. Полт. і Харк. губ.
353. У нашого Данила сім сажнів жила. Огудина у гарбуза. Полт. губ.
356.  Жіноче ремесло: кругом шерстю обросло, посередині дірка. Круг конопель. Харк. губ. Кужіль. Київ. губ.
357.  Не гни мене, не ломи мене, злізь на мене та й напьопайся. Вишня. Полт. і Ворон. губ.