Ігор Ольгович, князь Київський

2008 року в Музеї книги і друкарства України діяла виставка «Слово о полку Ігоревім» у виданнях та ілюстраціях за 200 років». Готуючи лекцію, прочитала десятки книг неосяжної Словіани. Простосердечно прагнула знайти відповіді на питання: чому другорядний похід удільних князів проти половців набув такої гучної слави? чому автор твору волів залишитись у тіні? чому літописна повість і через 820 років по створенні хвилює? Ба, причина ж криється не тільки в пахощах Боянового слова.
Того ж таки року, на початку вересня, в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі проходила православна виставка-ярмарок. Мою увагу привернула книжка «Житие святаго благовернаго Игоря, князя Черниговского и Кивского». Погортавши листки, дізналась, що книга видана в Чернігові. Зібрав матеріали і склав текст архімандрит Іона Пирогов, настоятель Спасо-Преображенського монастиря. В анотації Іона дав читачам напутню пораду: «Каждый, кто возьмет эту книгу и будет читать, должен обратить свое внимание на веру, жизнь по вере, защиту своего отечества и жертвенную любовь, ради братского согласия и мира – любовь даже до смерти: «Ибо нет большей любви, да аще кто душу положит за други своя» [1, 2].
Іона з тугою повідав: є такі угодники Божі, земні подвиги яких маловідомі. Серед них – мученик Ігор Ольгович князь Київський.
Хоча книжку «проковтнула» за одним присідом, але потім довго роздумувала. Виходить, існувало життєдайне джерело, з якого витекла могутня ріка «Слова...». Ним була християнська віра і громадянський патріотизм Ігоря Ольговича, дядька Ігоря Святославовича – героя «Слова...». Пов’язала описані події із сьогоденням і дійшла, що пристрасті, в омут яких вряди-годи кидаються кияни, родом із держави Володимирових нащадків. Тоді було посіяне люте зерно, що розрослось, як розростаються на цвинтарях чагарі акації.
Минуло чотири роки. Наразі працюю над іншою темою. Та чомусь «Слово...» не відпускає. Можливо, доречним буде навести слова Димитрія Лихачова, адресовані поетові Семену Ботвиннику: «Учтите, что люди, полюбившие «Слово...», не прекращают заниматься им всю свою жизнь».

Походив Ігор із гнізда Ольговичів, хороброго і войовничого роду Чернігівських князів. Йому була підпорядкована Новгород-Сіверська волость. Батьками його були Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого) та Осолука, половецька княжна, яку під час святого хрещення нарекли ім’ям Феофанія.
Діда нашого героя – Святослава, сучасники називали новим Птоломеєм. Такого визнання він заслужив, завдячуючи любові до книг, до їх збирання. За його князювання в Києві були складені два «Ізборники Святослава». Розкішні рукописні фоліанти, багато ілюстровані, з мудрими текстами, дійшли до нас.
Ігоря нарекли в хрещенні ім’ям Георгій. Архімандрит Іона свідчить: «Под последним именем он значится в Черниговских синодиках; южнорусская летопись также свидетельствует, что в одном Черниговском селе, принадлежащем Игорю Ольговичу, была церковь во имя святаго великомученика Георгия: очень вероятно, что эта церковь была построена им самим в честь своего ангела» [1, 3 – 4].
Щодо політичної обстановки, то вона на Русі була безрадісною. Володимирові нащадки не ладили. Між ними точилися безкінечні ратні сутички за волості, за великокняжий стіл. Слава Русі, як великої сильної держави, почала меркнути. Трояня, діва-обида, гнала з руських земель супокій і достаток. Натомість насилала поляків і угрів, орди половців, які пустошили волості, спалювали села.
Ігор виховувався в благочестивій сім’ї, в християнському законі.
Послуговуючись оповіданнями з Іпатіївського списку, можемо уявити собі домашній устрій князівської родини. У гридниці на почесному місці лежала біблійна книга. Вечорами, при свічі, шановний чоловік уголос читав, а присутні уважно, з благоговінням слухали. Звичайно, у всіх на слуху була повчальна проповідь Нестора Літописця, складена 6545 року від «сотворіння світу» (1037): «Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось. вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її [і] говорив: «Я, Премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх господній; у мене – порада, у мене – мудрість, у мене – сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать», – повчав Літописець, приводячи цитати із притч Соломона. «Якщо бо шукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами» [2, 89 – 90].
В Акафісті, присвяченому благовірному князю Ігорю, акцентується увага на любові Ігоря до книг: «немолчно прославлял еси имя Господне чтением святых книг и пением церковным» [1, 72], «благодатная отрасль святаго Владимира, в учении книжном преуспевая» [1, 90].

Примітка: Тут і далі літописи подані в перекладі. У дужках інформативний матеріал, без якого текст документа-літопису є дуже неясним. Це стосується і текстів-доповнень, які друкуються курсивом. Автор цієї статті самовільно вивів слова «Бог», «Животворящий Хрест», «Премудрість» з великої літери.

Колоритну характеристику Ігорю подано в Розкольницькому рукописі (за В. М. Татищевим): «Сей Ігор Ольгович був муж хоробрий і великий любитель ловитви [зі псами і птицями] звірів і птахів, читальник книг [великий] і навчений церковних співів. Часто мені доводилося з ним у церкві співати, коли він був у Володимирі». А ось портрет Ігоря. «На зріст був середній і сухий, смаглявий з лиця, волосся, супроти звичаю, носив довге, як піп, а борода була вузька і мала». Надибуємо і негативний відгук про князя: «Священиків мало поважав і постів не додержував, через що його в народі мало любили. ...Коли перебував у монастирі під сторожею, тоді старанно уставів чернечих додержувався, але чи удавано він так себе проявляв, чи цілком покаявся, сього я не знаю, бо лише один Бог знає совість людини» [2, 214].
Роки діяльності Ігоря припали на вкрай неспокійні. Сини Олега Святославича, за старшинством роду, вели війну із молодшим поколінням дітей Володимира Мономаха. Першим упав невинною жертвою міжусобиць Ігор Ольгович.
Окрім Ігоря в Олега Святославича були ще два сини: старший Всеволод і молодший Святослав.
Всеволод здобув славу підприємливого, спритного, не щирого князя. Він насильно заволодів Черніговом. Потім зігнав із київського столу Вячеслава Мономаховича. Ворогуючи з одними Мономаховичами, він родичався з іншими. Сіючи розбрат, пожинав собі вигоду.
Під 1145 роком в Іпатіївському списку зафіксовано: «послав Всеволод [послів] по братів своїх, по Ігоря і Святослава, і по Давидовича по Володимира, і [по] Ізяслава [Мстиславича], і прийшли вони до Києва.
А тоді з’явилася звізда превелика на заході, випромінюючи світло» [2, 197].
Природне явище у вигляді великої зірки мало місце 29 квітня 1145 року, коли комета Галлея перебувала в перигелії, найближчій точці до Сонця. Поява на небосхилі великої звізди немовби то віщувала жертвенну смерть невинної душі.
Приїзд Ігоря до Києва, як важливу подію, відбито в Акафісті: «Видевше великий князь Киевский Всеволод Ольгович, яко уже преклонился к вечеру день его жития, созваше вся князи и завеща княжеский престол брату своему Игорю Ольговичу, дабы воля его была исполнена запечатые целованием святаго Креста киевлянами» [1,77].
Влітку 1146 року чин цілування хреста з такої нагоди повторився. Тоді Всеволод велів зібрати біля нього киян, до яких мовив: «Я вельми єсть недужий. А ось вам брат мій, Ігор. Згодьтеся на нього». Вони ж сказали: «Княже, ми радо згоджуємось». І взяли вони Ігоря в Київ.
Він пішов із ними [на княжий двір] під Угорське і скликав киян усіх, і вони всі цілували йому хреста, кажучи: «Ти нам князь».
Тут же літописець зауважує: «Та згодились вони на нього нещиро» [2, 199].
1 серпня 1146 року Всеволод Київський приставився. Князя поховали у Вишгороді в церкві святих мучеників Бориса і Гліба. Ігор Ольгович, віддавши християнський борг покійному, того ж таки дня разом із братом Святославом і дружиною вступив у Київ. Він діяв відповідно до волі покійного та спираючись на дану киянами присягу з цілуванням його хреста.
Насамперед Ігор скликав перших людей Києва на Гору, на Ярославів двір. Перші люди покірно цілували хреста Ігорю.
Київський люд дозволяв собі втручатися у князівські стосунки. Зокрема, домовлявся з великим князем щодо того, на яких умовах чинити в місті суд, які побори і данину брати, які порядки чинити. Так було й того пріснопам’ятного дня. У Туровій божниці кияни вчинили друге, незаконне віче.
Прибулий посол передав Ігорю запрошення на віче. Ігор сів на коня і разом із братом Святославом направився у бік Туровської божниці. Одначе дорогою князь зупинився і для переговорів відправив свого брата Святослава.
Віче хвилювалося. Кияни ремствували на великі побори, на державних виконавців, на тивуна Ратшу, який «погубив Київ». Святослав пообіцяв, що кияни за нового князя не знатимуть утисків. «І Святослав, зсівши з коня, на тім цілував їм хреста на вічі. Кияни ж усі, зсівши з коней, стали мовити: «Брат твій – князь і ти». І цілували хреста всі кияни з дітьми на тім, що Ігоря вони не будуть обманювати, ні Святослава» [2, 199].
Святослав узяв із собою ліпших киян і подався з ними до брата Ігоря, щоб про все доповісти. Кияни ж прагнули помсти. Вони направилися до двору тивуна Ратші й пограбували його. Потім вривались у двори тих судових виконавців, які їм були неприємні.
Приборкати непокірних Ігор послав свою дружину.
Ігоря непокоїла відсутність двоюрідного брата Ізяслава Мстиславича. Він направив до нього посла з такими словами: «Осе брата нашого Бог узяв. А ти чи стоїш на хреснім цілуванні?» Він же ні одвіту йому не дав на ту річ, ні посла до нього [не] послав» [2, 199].
Розігнані дружиною, кияни вирішили, що Ігор порушив дану обітницю. Тож, не гаючись, послали вони послів у Переяславль, до Ізяслава Мстиславича: «Піди, княже, до нас. Ми хочемо тебе» [2, 199].
Ізяслав Мстиславич, отримавши благословіння у переяславльського владики Євфимія, виступив у похід. Дорогою до нього приєднувалися чорні клобуки і все Поросся. Казали: «Ти – наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми – з тобою» [2, 199].
Тим часом Ігор послав послів до своїх братів Давидовичів, князів чернігівських, по військову допомогу. Ті ж стали торгуватися, «зажадали од нього волостей багато. Ігор, отож, їм обом дав і повелів їм іти до себе, і вони пішли» [2, 200].
Проте користолюбні Давидовичі не були тверді на слово.
Приближені до Ігоря тисяцький Уліб і воєвода Іван Войтишич дізнались про те, що Давидовичі в дорозі. Вони дали знати про це киянам. А разом врадили слати до Мстиславича послів. Літописець поіменно записав «призвідців ради злої», воєвод, які цілували хреста князя Ігоря, а потім його зрадили.
13 серпні 1146 року, у вівторок, Ізяслав та його син Мстислав з дружинами та полками підійшли до валу Надового озера, що біля Шелвового борка.
Полки стояли один проти одного допоки берендеї, переїхавши через Либідь, не захопили обоз Ігоря перед Золотими воротами і городами. Ігор наказав братові Святославові і синовцю Святославу їхати до полків. Наказ стосувався і воєвод Уліба з Войтишичем. Але ті дорогою покидали стяги. Разом із киянами побігли до Жидівських воріт і перейшли на бік Ізяслава.
Однак Ігор не розгубився. Через те, що достати супротивника заважали природні рубежі, то полки Ігоря пішли верхів’ям Надового озера, яке було порізане глибокими урвищами. Коли в урвищах стіснилися всі полки Ігоревого війська, тоді в тил вдарили берендії, озброєні шаблями, і стали їх сікти. Ігор зі Святославом побігли в горби Дорогожицькі. Проте їх наздогнав Ізяслав із сином своїм та дружиною. Вони сікли людей Ігоря шаблями і роз’єднали полки. Святослав зі своїм військом став відступати на північ, за Дніпро. Військо Ізяслава погналося слідом. Втікаючи від переслідувачів, Святослав добіг до Десни.
Відступаючи, Ігор потрапив у капкан Дорогожицького болота. Кінь під ним загруз у болоті. На четвертий день Ігоря, втомленого і голодного, знайшли люди Ізяслава.

Якщо подумки накласти територію, на якій відбулися трагічні події 1146 року, на план розбудови сучасного Києва, то дійдемо: місцина знаходилась в Либідській частині міста. Точніше – обабіч річки Либідь, біля залізниці. На початку ХХ ст. рештки Надового озера лежали в районі відстою вагонів, на захід від Повітрофлотського шосе. Вал, що біля озера, нині теж не існує. Він підвищувався коло південного берега озера, а точніше – тягнувся від вокзалу через Повітрофлотське шосе до переїзду через залізницю, понад Уманською вулицею. Шелвів борок – невеличкий сосновий ліс біля Надового озера і Шелвового сільця. Це північне узбережжя озера, нині забудоване, – Шулявка. За допомогою схематичної карти «Київ ІХ – ХІІІ ст. з околицями» прослідкуємо шлях, що вів із Подолля Києва до Вишгорода і Чернігова. Для цього нашим героям довелось минути Шелвовий борок, гору Щековицю, далі їхати повздовж Дорогожицьких горбців (розділяли Дорогожицьке болото і урочище) і орінтуватись на Кирилівський монастир, купол якого витинався із зела на горі, праворуч.

Святослав Всеволодич сховався в Києві в монастирі св. Орини. Його зловили там і привели до Ізяслава. Тільки через те, що Всеволодович був сестрин син, то Ізяслав його помилував.
Ігоря за наказом Ізяслава заточили у Видубицький монастир, а згодом перевезли до Переяславля, в монастир св. Іоанна. Князя кинули в поруб, камінну в’язницю.
Князював Ігор Ольгович у Києві близько двох тижнів. Але які трагічні наслідки мало це князювання для нього самого, його рідних, підданих і Руської землі.
«І розграбували кияни з Ізяславом добра дружини Ігоревої і Всеволодової, і села, і скот, і взяли майна багато в домах і в монастирях», - зі скорботою, змішаною зі слізьми, написав літописець [2, 202].
Тим часом Святослав Ольгович добіг до Чернігова. Він кинувся  до братів своїх Давидовичів Володимира та Ізяслава. Брати поцілували хрест Святославу і запевнили його у своїй до нього приязні. Та коли Ігор поїхав у свою волость наводити порядки, брати, переступивши хресну присягу, послали послів у Київ до Ізяслава. Наказували великому князю: тримай міцно Ігоря.
Просили миру в Ізяслава також половецькі князі.
Дізнавшись про зраду чернігівських братів, Святослав гірко заплакав. Він послав у Суздаль до Юрія Володимирича послів із такими словами: «Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську землю, до Києва. Змилосердившись, знайди мені брата. А я вже тут, покладаючи надію на силу Животворящого Хреста, буду тобі помічником» [2, 203].
Ув’язнений Ігор надзвичайно страждав. Його мучили мислі про долю дружини, війська, брата, підданих. Адже їх переслідують, кривдять, виганяють із жител, грабують скотні двори. Щоб полегшити життя ближніх, він гаряче молився. Водночас згадував образи, зраду тих, хто клявся хрестом йому у вірності. Розумів, що й сам, своїми нерозумними вчинками провокував недостойні вчинки інших. Часто думками линув до двоюрідного брата князя Миколу Давидовича (Святошу), який добровільно відмовився від суєтного світу і служив смиренним монахом у Печерському монастирі. Ігор укріпився в думці покоритися Божій волі.
Тим часом Давидовичі між собою радились: «Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство. Підімо обоє, викоріньмо брата Святослава і переберімо волость його» [2, 203].
Щоб заручитись покровительством київського князя, лицеміри просили Ізяслава із дружиною теж прийти в Новгород-Сіверський.
Літописець писав: «і велика сутуга була городянам... і багато було в них убитих і поранених» [2, 203]. «Загарбали вони Ігореві і Святославові стада в лісі по [ріці] Рахні – кобил стадних три тисячі, а коней тисячу. Пославши ж по селах, вони попалили хліба і двори» [2, 204].
Заплакавши, Святослав знову послав посла у Суздаль. Юрій вислухав уважно посла і поцілував хреста Юрія. Це значило: іду тобі на допомогу. І він дійсно пішов.
Хитрий Ізяслав наказав своїм людям пустошити волость Юрія. Дізнавшись про це, Юрій розділив своє військо. Він послав сина Іванка до Святослава Ольговича, а сам вернувся боронити свою землю.
Під тягарем новин Ігор «розболівся був у порубі і став вельми недужий. І послав Ігор [посла] до Ізяслава, благаючи, і кланяючись» [2, 206]. У книзі «Житія святих», за вересень, так передано звернення Ігоря до Київського князя: «Молю тебя, Господине мой, сотвори мне милостивую любовь, исполни желание моего сердца, вели постричь меня во святой иноческий образ, да плачусь о грехах моих и да не вижу злой смерти приснаго мне брата, Великаго Князя Черниговскаго, Святослава Ольговича» [4, 157].
Над Ігорем розібрали поруб, вийняли його звідти і, недужого, перенесли в келію. Князь не міг ні їсти, ні пити. Восьмого дня, коли «вернув йому Бог душу», єпископ Євфимій постриг Ігоря.
За наказом Ізяслава, Ігоря перевели в київський монастир св. Феодора, що неподалік Софіївського собору. 5 січня 1147 року ігумен Онанія з братіями вчинили князю постриг у схиму.
Важко читати записи тих літ. Руська земля стогнала під вагою братовбивчої війни. Горіли міста і села, витоптувалися ниви.
Згодом Ніка повернулась обличчям до Святослава Ольговича. Йому на допомогу прийшов із Суздаля Юрій, приєдналися половці.
Від Давидовичів із Чернігова до Ізяслава Київського примчали посли. «Земля наша погибає, а ти не хочеш піти» [2, 210]. Ізяслав став збиратися у похід проти Ігоря і Юрія. До нього обіцяв приєднатися брат Ростислав (із Давидовичів) зі смольнянами і новгородцями.
Кияни, котрі не вірили Ольговичам, до яких відносили і Давидовичів, застерігали свого князя: вони не надійні, з ними не слід мати справу. Ізяслав щиро переконував киян: «Вони цілували мені хреста, і думу я з ними думав, тож ніяк сього походу я не маю наміру одмінити. Так що ви збирайтеся» [2, 210].
Ізяслав зібрав багато воїв і з ними пішов до Чернігова.
Як і передбачали кияни, політичні пріоритети чернігівських Давидовичів зазнали змін. Відступивши від Ізяслава, вони цілували хреста Святославу Ольговичу, також послали послів до Юрія з хрестом.
Проте Ізяслав не йняв віри сумним новинам, які йому, прибігши, розказав воєвода Уліб. Великий князь посилає послів зі своїм хрестом до Давидовичів, щоб ті його цілували. Проте вони відмовились цілувати хреста. Коли дізнались, що «увійшло в уші» Ізяслава про їхню зраду, то, порадившись, передали київському князю таке: «Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити» [2, 211].
Відступництво Давидовичів сильно вразило Ізяслава. Адже в недалекому минулому вони і хреста його цілували «до кінця живота свойого», і волості Святославові й Ігореві від нього отримали, і добро його взяли, і майно розділили на частини, а ще отримати Новгород і Путивль.
Не тямлячи, що чинить, Ізяслав послав до Києва двох мужів, Добриньку і Радила. Великий князь передав братові Володимиру, якого залишив замість себе, митрополитові Клименту і тисяцькому Лазару такий наказ: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів» [2, 211].
Кияни стали на вічі «од малого і до великого». Вислухавши емоційну розповідь посла, стали шуміти. Один чоловік застеріг, нагадавши вічу дещо з минулого, свідком якого, можливо, він сам був. 1068 року повсталі кияни звільнили з ув’язнення Всеслава Брячиславовича і посадили його на київський стіл. Київський князь Ізяслав Ярославич перед тим втік із міста. Згодом він привів поляків. Мстислав, син Ізяслава, учинив криваву розправу над киянами.
Як зафіксовано в Житіях святих, «омраченные безумием, нелепое вопияли на вече народном: «от чего Игорь, враг господина нашего, не связан и не в темнице и нет у него стражи, но пребывает на свободе в монастыре Св. Феодора? Если он враждебен нам, то и мы к нему враждебны будем; если не убъем его, то сделает с нами что хочет; хотя он и инок, но мы боимся его; когда же убъем, тогда все мы будем безопасны» [4, 158].
Климент, митрополит київський, заборонив, «с великим прошением», вчиняти злий умисел над князем монахом Ігорем, «бывшаго Великаго Князя града сего Киева, от рода Св. Просветителя нашего, равноапостольнаго Князя Владимира» [4, 158]. З вуст владики скотились пророчі слова: «Если не послушаете меня и дерзнете на убийство, то сами себе сугубое зло приобретете и привлечете на себя гнев Божий, а вражда с братиею и племенем его во веки не утолится» [4, 158]. Киян втихомирювали князь Володимир, тисячник Лазар. А бояри, прибулі від великого київського князя, казали: «Нет вам на то повеления от Великаго Князя Изяслава, но повелено вам только быть готовыми на брань против сопостатов» [4, 159].
Проте кияни не чули розумних слів. Гвалтуючи, вони направилися до монастиря св. Феодора. Володимир (йому виповнилося 15 років) поскакав за ними на коні, прагнучи сховати від злого умислу преподобного. Проте князь не зміг пробитися крізь натовп, який ішов мостом. Тож поїхав окружною дорогою.
Не зважаючи на святість місця, на божествену літургію, натовп, увірвався у церкву і підступив до Ігоря.
Вогнем печуть слова в літописі: «Вони ж накинулись на нього, як ті звірі лютії, і схопили його, коли він стояв, по обичаю, на обідні в церкві святого Феодора, і мантію на нім обірвали. Він тоді сказав їм: «О законопереступники, вороги всякої справедливості, одступники від Христа! За що, яко розбійника, ви хочете мене вбити? А що хреста ви цілували єсте мені, кажучи, що будете мати мене собі князем, – нині вже і всього того я не спомянув був, бо сподобав мене Бог монаший чин прийняти».
Лукаве ж, нечестиве зборище ще дужче заволало, викрикуючи: «Побийте! Побийте!» А тоді із свитки виволокли його, і він, вельми закричавши. сказав: «О нещаснії! Ви не відаєте, що творите, бо творите се через невідання!» [2, 231].
На виході, біля воріт, шлях зловмисникам перекрив Володимир. Він зіскочив з коня, вихопив із рук натовпу монаха і огорнув його наге тіло своїм плащем.
Князь вів преподобного до воріт садиби своєї матері Любави й водночас усипляв натовп словами: «Браття мої! Не смійте вчинити сьому зла! Не вбивайте Ігоря!» [2, 213]. Коли він став перед воротами, то натовп враз похопився і кинувся вбивати Ігоря. Дісталось і Володимиру. Боярин Михайло прийшов на допомогу страждальцям. Цим скористався Володимир. Він «увімчав» Ігоря у двір великої княгині, зачинивши ворота.
Тоді розлючений натовп накинувся на боярина. Михайла побили, обірвали на ньому хрест із золотою гривнею, ланцюги. Тим часом Володимир сховав Ігоря на сінях – веранді на стовпах. Бунтівники розбили ворота, проникли у двір великої княгині, стягнули з сіней Ігоря.
«Беззаконнії ж, немилостивії, побивши його, тіло його зовсім нагим зоставили. І, кинувши, вони вірьовкою за ноги привязали, і, коли він був іще живий, чинячи наругу царському і священному тілу, поволокли його з Мстиславого двора через Бабин торжок на княжий двір, і тут прикінчили його.
І так прикінчили вони його, Ігоря-князя, сина Олегового, а був він добрий [муж] і поборник роду свого... І так до Бога він одійшов місяця вересня в дев’ятнадцятий [день], у день п’ятниці.
А звідти, поклавши його на воза, вони повезли його на Подолля, на торговище, і кинули [тут] на наругу, беззаконні, нерозумні, помутнілі очима своїми» [2, 213 – 214].
Проте не всі кияни раділи смерті великого князя. Знайшлися й такі, що гірко його оплакували. Брали з ран убієнного кров «на спасіння собі і зцілення», прикривали наге тіло своєю одежею.
Коли прибулий від Володимира тисяцький Лазар став звинувачувати киян у вбивстві, вони казали: «Не ми його вбили, а Ольгович, два Давидовичі і Всеволодович, що замислили на нашого князя зло, хотячи погубити [його] підступом, та Бог за нашим князем і святая Софія» [2, 214].
Два тисяцькі, Лазар і Рагуїл, перенесли тіло страстотерпця до церкви Архистратига Михаїла.
Другого дня митрополит Климент прислав із монастиря св. Феодора ігумена Онанію.
Ігумен, обливаючись слізьми, убирав тіло мертвого в чернечий одяг. За Житіями, Онанія так примовляв: «Горе нам суетным, в сем веке живущим! где любовь взаимная друг ко другу? где мир и милость? – по истине все исчезло!» [4, 161]. Ігумен вчинив над тілом надгробний спів.
І тут почалися дива, природу яких людині не дано зрозуміти.
Ні з того ні з сього на присутніх у церкві напав страх. Люди почали панікувати. Охоплені тремтінням, вони вибігли надвір. Над їхніми головами громихнуло – небо навпіл перерізала блискавка. Раптом над церквою з’явився світлий стовп. Земля заходила під ногами.
Коли налякані люди повернулись у церкву, то біля гробу самі собою загорілися свічки. У повітрі ширились пахощі.
Наступного дня за розпорядження митрополита Климента тіло святого мали віддали землі. Люди стали свідками нових знаменій. Вся церква плакала, навіть вчорашні убивці карали себе за смертельний гріх. З честю понесли преподобного мученика на кінець міста, в монастир св. Сімеона. Там тіло Ігоря поклали в кам’яний гроб і проспівали над ним останню пісню «вічная пам’ять».
Очевидці згадували: київський князь Ізяслав, коли дізнався про вбивство Ігоря Ольговича, то заплакав. Він переживав, що його будуть звинувачувати у смерті Ігоря. Але переживання великого князя виявилися даремними. Він так осмілів, що навіть не покарав прямих убивць Ігоря.
Невдовзі захитався тронний стілець і під Ізяславом Мстиславичем.
У 1150 році, коли в Києві сидів союзник Ольговичів Юрій Довгорукий, Святослав переніс святі останки Ігоря із Києва до Чернігова.
Святослав Ольгович свято беріг пам’ять про мученика-брата. 3 квітня 1151 року друга дружина Святослава народила сина, майбутнього героя «Слова о полку Ігоревім». Ось як передав літописець цю урочисту подію:
«Юрій же послав [послів] у Чернігів до Давидовича до Володимира і до Святослава Ольговича, кажучи так: «Ось уже Ізяслав у Києві. Підіть-но обидва мені в поміч».
Святослав тим часом не діждав Великодня, а пішов [із Новгорода-Сіверського] в понеділок страсної неділі. А у вівторок родився в нього син, і нарекли його у святому хрещенні ім’ям Георгій, а по-мирському Ігор. Великдень же він провів у [городі] Блестовиті, а звідти пішов до Чернігова. І коли він з’єднався з братом своїм Володимиром [Давидовичем], то рушили вони обидва в човнах у Городок [Остерський] до Юрія» [2, 241].
Упродовж 100 років після князювання Ігоря Ольговича великокняжий стіл переходив від одного князя до іншого 64 рази. Русь, ослаблена чварами, занепадала. Навала степових кочівників її остаточно зруйнувала.
1240 року Київ захопили орди Батия.

Пам’ять благовірного князя Ігоря православна церква святкує два рази на рік: 5 червня (перенесення святих мощей у собор Преображення) та 6 вересня (мученицька смерть).
У Молитві, зверненій до страстотерпника Ігоря, є такі слова: «Испроси нам молитвами твоими мира державе нашей» [1, 91].

Література

1. Житие святаго благовернаго Игоря, князя Черноговского и Киевского. Служба благоверному князю Игорю Черниговскому и Акафист / Зібрав і склав настоятель Спасо-Преображенського собору Архімандрит Іона (Пирогов). – Чернігів: Деснянська правда, 2006.
2. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Відп. ред. О. В. Мишанич – К.: Дніпро, 1989.
3. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О. Мишанича. – К.: Радянська школа, 1986.
4. Страдание Св. мученика Князя Игоря Киевского. Из кн.: Жития святых Российской церкви, также Иверских и Славянских и местнопочтимых подвижников благочестия. Месяц сентябрь. – М.: Посад, 1993.