Ольга, Ольга! - вопили древляне
С волосами желтыми, как мед,
Выцарапывая в раскаленной бане
Окровавленными ногтями ход.

И за дальними морями чужими
Не уставала звенеть,
То же звонкое вызванивая имя,
Варяжская сталь в византийскую медь.

Все забыл я, что помнил ране
Христианские имена,
И твое лишь имя, Ольга, для моей гортани
Слаще самого старого вина.

Год за годом все неизбежней
Запевают в крови века,
Опьянен я тяжестью прежней
Скандинавского костяка.

Древних ратей воин отсталый,
К этой жизни затая вражду,
Сумасшедших сводов Валгаллы,
Славных битв и пиров я жду.

Вижу череп с брагой хмельною,
Бычьи розовые хребты,
И валькирией надо мною,
Ольга, Ольга, кружишь ты.

Процитовано вірш з останньої збірки поезій Гумільова «Огненный столп». Її порівнюють із вибухом зірки перед зникненням. Зірки, що зненацька спалахнула і вилила лавину світла в безмежний простір.
Що таке поезія? - роздумував Гумільов. Відповідь знайшов у Кольріджа: «Це найкращі слова в найкращому порядку». І дійшов: якщо дотримуватись цього закону, то поезія впливатиме на свідомість того, хто її читає чи слухає.
Сучасники називала Гумільова магом, в арсеналі якого комплекс чаклунських виразів.
Народився майбутній поет у Кронштадті 3 квітня 1886 року в родині лікаря, службовця воєнного флоту. Дитячі роки промайнули у Царському Селі. Потім він разом із батьками жив у Тифлісі. 8 вересня 1902 року в газеті «Тифліський листок» з'явився перший його надрукований вірш. Родина знову переїхала до Царського Села. Хлопчик поступив у гімназію, директором якої був знаменитий поет і еллініст Анненський. Після гімназії Микола переїхав до Парижу. Слухав лекції у Сорбоні, видавав журнал «Сіріус». 1903 року познайомився з Анною Ахматовою (Анна Горенко). Друкує у «Сіріусі» її вірші. Микола без тями в Анну закохався. Кілька разів пропонував дівчині своє серце і руку. Вона дала згоду в Києві, коли Микола приїхав на поетичний вечір. 25 квітня 1910 року пара обвінчалася в Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. 1912 року в них народився син Лев - майбутній історик.
Треба сказати, що у 1907 році Гумільова викликали до військового комісаріату, щоб запроторити на військову службу. Проте комісія знайшла хлопця зовсім не придатним для служби в армії. Більше того - назавжди його від неї звільнила. Проте коли грянула перша світова війна, Гумільов в перші же дні опинився на фронті як доброволець. Він служив у лейб-гвардії уланського полку. 1915 року був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. 1916 року уже прапорщик. Його перевели в 5-й гусарський Олександрійський полк.
На війні Гумільов не переривав літературної діяльності. Саме досвід війни став для нього у цій сфері вирішальним. У «Записках кавалериста» знаходимо рядки, що передають відчуття вояка перед наступом: «Я всю ночь не спал, но так велик был подъем наступления, что я чувствовал себя совсем бодрым. Я думаю, что на зоре человечества люди так же жили нервами, творили много и умирали рано. Мне с трудом верится, чтобы человек, который каждый день обедает и каждую ночь спит, мог вносить что-нибудь в сокровищницу культуры духа. Только пост и бдение, даже если они невольные, пробуждают в человеке особые, дремавшие прежде силы».
Жовтневого перевороту, гучно названого більшовиками Великою Жовтневою соціалістичною революцією, Гумільов не визнав. Він подався до Великобританії, осів у Лондоні.
Надзвичайно чутливий до запитів часу, влітку 1917 року в лондонському інтерв'ю сформулював особисте ставлення до завдань поезії. «Мне кажется, что мы покончили сейчас с великим периодом риторической поэзии, в который были вовлечены почти все поэты ХІХ века... Новая поэзия ищет простоты, ясности и достоверности.»
У цьому місці дозволю собі відступ. В останньому романі семитомній епопеї французького письменника Марселя Пруста (1871 - 1921) «У пошуках втраченого часу» багато місць відведено першій світовій війні. Хоча Пруст через хворобливий стан здоров'я не воював, але тримав на оці воєнні події. Його письмо багатослівне, цвітасте, монотонне, з довжелезними періодами, які сягають по кілька сторінок. Саме цей недолік став на заваді появі книжок Пруста на прилавках - видавець відмовився друкувати рукопис, а другий дав згоду на друк за умови скоротити текст на свій розсуд.
Вражає географія проживання Гумильова: Париж, Лондон, Москва, Петербург, Царське Село, Константинополь, Порт-Санд, Джибуті, Харрара, Смірна, Марсель, Каїр, Африка, Крим, Кавказ...
Упродовж багатьох років Гумільов досліджував і вивчав як традиційні віршотворчі канони, так і нові стилі в мистецтві. Він вперто надсилав свої вірші Брюсову, Анненському, Іванову для рецензії. Просить майстрів звернути увагу на їхню форму. Запитує, чи не завадить вона думці й почуттям, відбитих у його праці. У пошуках майбутньої «анатомии стиха» він бере участь у різних літературних гуртках і сам такі створює, вчиться «эстетике в музеях».
Гумільов складав вірші у рамках, окреслених постсимволізмом, акмеїзмом, крайнім футуризмом, сюрреалізмом. Реалістичні описи вводить у фантастичні сюжети. Зокрема, твір «Моим читателям» складений верлібром. Деякі з його уроків:
[...] Но когда вокруг свищут пули,
Когда волны ломают борта,
Я учу их, как не бояться,
Не бояться и делать, что надо.
И когда женщина с прекрасным лицом,
Единственно дорогим во вселенной,
Скажет: «Я не люблю вас», -
Я учу их, как улыбнуться,
И уйти, и не возвращаться больше,
А когда придет их последний час,
Ровный, красный туман застелет взоры,
Я научу их сразу припомнить
Всю жестокую, милую жизнь,
Всю родную, странную землю
И. представ перед лицом Бога
С простыми и мудрыми словами,
Ждать спокойно его суда.

В багатьох творах Гумільов перегукується зі своїми вчителями: Пушкіним. Лермонтовим, Блоком, Івановим, Сєвєряніним, Хлєбніковим, Андрієм Бєлим, Блейком, Едгаром По.
Студії та довгі пошуки Гумільовим свого шляху в поезії в моїй уяві асоціюються з Василем Симоненком (1935 - 1963. Наш поет так само довго студіював твори улюблених поетів. У багатьох його творах відлунюють запозичені мелодії. Здавалось, процес дослідження інших поезій Симоненком надто уповільнився і затягнувсь у часі. Але важливий результат студіювання - Симоненкові поезії вибухнули феєрверком. Тож висновується максима: хочеш отримати вартісну річ - невтомно вивчай досвід майстрів.
Цікаво, що Гумільов не визнавав рангу «професійний поет». Вважав: творча людина насамперед повинна виконати всій життєвий обов'язок і мати корисну для суспільства справу. З цією метою, подібно Хемінгуею, він їздив до Африки, опинився на війні. До речі, досвід, отриманий Гумільовим на війні, підтримував його дух і після, коли на запрошення Горького він працював у редакції «Всесвітньої літератури» - протягом 1917 - 1921 років. Їх називають роками злету поета.
Дійсно, останні роки життя Миколи Гумільова найбільш продуктивні. У Петрограді його знають як поета, співробітника видавництва «Всесвітня література» і лектора. Він керує відродженим «Цехом поетів», створеного раніше, у 1911 році, разом із Городецьким. У 1921 році Цех отримав назву Петроградського відділення Союзу поетів. Під керівництвом Гумільова працювала студія перекладачів. Він був наставником молодих поетів «Звучащая раковина». У серпні 1921 року вийшов збірник «Огненный столб», визнаний кращою книгою його віршів.
У багатьох творах, зокрема «Я и вы», поет передбачав обставини своєї смерті.
[...] И умру я не на постели,
При нотариусе и враче,
А в какой-нибудь дикой щели,
Утонувшей в густом плюще,

Чтоб войти не во всем открытый
Протестантский, прибранный рай,
А туда, где разбойник, мытарь
И блудница крикнут: вставай!

3 серпня 1921 року Гумільова заарештували. На поета завели кримінальну справу про участь в антирадянській змові. В офіційному повідомлені значилось: «Участник Петроградской боевой организации, активно содействовал в составлении прокламаций контрреволюционного содержания, обещал связать с организацией в момент выступления группы интеллигенции, которая примет участие в восстании, получал от организации деньги на технические надобности».
24 серпня 1921 року вийшла постанова Петроградської Губчека про розстріл 61 людини (серед них Гумільов), причетних до Таганцевської змови. Коли і де розстріляли мучеників, того не відомо. Ахматова сказала Чуковській, що це сталося поблизу Бернгардівки, під Петроградом.
До 1986 року в радянських періодичних виданнях творів Миколи Степановича Гумільова і розповідей про нього не знайти.