Подвиг Мазунчика

Глава перша, в якій герої знайомляться

     Сонечко гордовито крокувало до зеніту. Зиркнуло на землю, на лісову галявину. Його увагу привернули довгі вуха, що стирчали з трави. Чому розкладені? Чому ворушаться? Проте  відповіді не отримало ні від  вітру, ні від пташок. Тобі ж, серденько, скажу по-секрету: одне вухо ловило дует бурої кобилки із зеленим коником, а друге прислухалося: чи не кличе матінка на обід. А пара та належала... належала... Правильно, Мазунчику. Але наш герой уже не зайча і не зайчик, а цілий зайчисько. Він витягнувся, окріп. Вуса у нього чутливі. Зір пильний. Лапи міцні-преміцні. Сам себе він вважав відчайдушно сміливим. І дуже страждав, коли мешканці Нашого лісу називали його Мазуном.

    На Людській стежці з’явилася маленька людина. Вона тюпала і озиралася. 
«Ой, так це Тарасик! – зрадів зайчисько. – Тарасик тюпає до бабусі. Тієї, що за лісом. Класну іграшку котить Тарасик! Вона з багатьма візками. Поїзд!»
Під колесами плуталися батоги споришу, траплялися й старі шишки. Поїзд гуркотів, колеса скрипіли, долаючи перешкоди. Зненацька вагони лягли на бік – поїзд зупинився.
Хлопчик поніс іграшку до берези.
– Поїзд довгий, лупцює малого по колінах, – сміявся зайчисько у ріденькі вуса. – Ой, невже Тарасик залишив поїзд? Так і є! Вау!
Коли Тарасик побіг, насвистуючи пісеньку, зайчисько стрілою полетів до берези.
Окрім поїзда у траві лежали інші іграшки. Мазунчикові сподобалась лялька у блакитній суконці. Вона чіпко тримала білу лаковану сумочку і грайливо то піднімала, то опускала пухнасті вії.
Зайчисько торкнувся рожевої щічки. Лялька обізвалась ніжним голосом:
– Я люблю тебе.
– Любиш?, – здивувався зайчисько. – Ти ж мене не знаєш.
– Я – Барбі, – гордовито повідомила лялька.
– А я – Мазунчик.
Він назвався і перелякано приклав лапку до рота. Однак було пізно – ім’я, якого він соромився, вилетіло з рота.
Барбі тихенько захихикала. Зайчисько сердився на себе, супився. Барбі голосніше захихикала. Тоді він відвернувся від неї, буцімто вона його вже не цікавила. Зайнявся іншою лялькою.
Нею був голопузий і голомозий здоровань-атлет. У потертих джинсах та величезних, мов праски, кросівках. На плечах, грудях та руках його здіймалися горбками м’язи. Кругла голова нагадувала рум’яну паляницю. А ротище! Від вуха – до вуха. Здоровань-атлет стискував пістолет.
Мазунчик примітив на животі здорованя деко. На ньому сірі кнопки чергувалися з різнокольоровими лампочками. Мазунчик втримався від спокуси –тицьнув у деко лапкою. Одна кнопка прогнулася. Відразу ж загорілася червона лампочка. У голові ляльки щось зашурхотіло. Немовби там сполошилися і забігали миші.
Раптом іграшка скочила на ноги. На руці, що стискувала пістолет, сіпалися гумові м’язи.
Мазунчик скоцюрбився, як завжди робив перед довгим і блискавичним стрибком. Але не стрибнув, бо іграшка заговорила:
– Прииивіт. Я – рообот, Супер-Мен-Коля.
Робот вичікувально мовчав, націливши на переляканого зайчиська круглі, як монети, очі. Мазунчик цього разу навмисне не назвався.
– Стааартую на соонячну енеергію, – сказав робот.
Він виструнчився і завмер.
Мазунчик довго дивився на механічну іграшку. Потім зайнявся третьою – плюшевим ведмежам.
– Кумедне, – бубонів. – Шубка руда. Чорні ґудзики замість очей і носа. Ой, воно ворушиться. Оченятами водить. Гей, чого мовчиш? Як тебе звати?
Ведмежа затаїлось і голосу не подавало. Зате обізвався робот:
– Веді-Миша.
– Як? Як? – перепитав Мазунчик, зморщивши носа.
– Веді-Миша.
– Чудернацькі у вас імена, – пхикнув зайчисько. Перекривив іграшок: – Супер-Мен-Коля, Веді-Миша, Барбі. Мене, наприклад, звати по-нашому і просто – Мазун.
Позаду, за спиною, противно захихикала Барбі. Зайчик розвернувся. Він незмигно дивився ляльці у вічі. Вона замовкла і собі витріщилася. Він однаково не відводив упертого погляду. Лялька засоромилася. Опустила пухнасті вії і стала оглядати сукенку, знімати з неї травинки.
– Це реклама для крутих споживачів, – увімкнувся Супер-Мен-Коля. – Нас виготовили на українських підприємствах.
– От і добре, – зрадів Мазунчик. – Тебе називатиму Миколою, тебе – повернувся до ведмежати, що косувало у бік Темного лісу, – Михасем. А тебе...
Він запнувся. Лялька, котра ніжним голосом зізналася йому в любові, відверталася. Удавала, що розглядає тутешні краєвиди.

Глава друга. Викрадення Барбі

   Чого не терпів зайчисько, так це сумувати.
– Поки Тарасик гостює у бабусі, бавимося! – гукнув.
Ляльки думають довго. Та Мазунчик і не чекав знаків згоди. Ухопив Барбі за поясок і переніс її у вагон. Безцеремонно повівся з Михасем.
Барбі вчепилася за борт вагона. З-під пухнастих вій ляльки кресалися і вилітали блискавки. Зайчисько на те не зважав. Затиснув між кігтиками мотузок від поїзда і потягнув за собою. Наслідуючи Тарасика, бубонів:
– Чух-чух-чух.
Колеса закрутилися, поїзд рушив. Зайчисько підстрибнув. Потім вище і ще вище. Він чув, як верескнула Барбі, а ведмежа гупало головою об дно вагона і басовитим голосом ревло. Та зупинитися Мазунчик уже не міг. Мов вихор, крутився поміж деревами та кущами.
Ось він стрибнув найвище. Перевернувся у повітрі й, розпашілий, глянув назад – поїзда за собою він не побачив. З лапки звисав обірваний мотузок.
І раптом почалася війна. Справжня. Зі стріляниною і зойками.
– Та, та, та, – розпанахували повітря, настояне на пахощах літніх квітів і трав, оглушливі поодинокі вистріли.
– Та-та-та-та, – сипались кулі градом.
Мазунчик припав пузцем до землі й перестав дихати.
Як довго він так лежав – того не відомо. Раптом довгі вушка вловили вигуки:
– Ба-рбі! Ми-шо! Ма-зю!
Зайчисько боязко підвів голову. Іграшковий атлет, розмахуючи пістолетом, гукав на всі боки.
Через секунду Мазунчик крутився біля атлета.
– Що трапилось? – допитувався.
Він зауважив (про себе), що лінія рота атлета вигнулася. Тепер рот нагадував підкову, ріжки якої повернуті донизу.
– На поїзд, блін, мухомори напали. Вони викрали Барбі! – На круглому обличчі робота відбилося страждання. Він ухопився за те місце, де у людей калатає серце, і простогнав: – О, Барбі, люба!
– Кажеш, мухомори напали? – уточнив зайчисько.
– Так, гриби з червоними шапинками. Ну й швидко ж вони, тіпа, рухаються. Тільки-но були тут. І вже їх нема.
Мазунчик підскочив.
– Миколо, то були лісовики. Вони ховаються під шапинками грибів, прикриваються ними.
– Цю погань навіть кулі не беруть. Але злякалися...
Робот замовк. Лінія рота ще крутіше вигнулась донизу. Він знову затужив:
– Бідна Барбі. Де тебе шукати?
– Ти любиш лялечку? – поцікавився Мазунчик.
– Я її кохаю. Хоча Барбі першою мені про те зізналася. О, як голос її тоді звучав ніжно.
Зайчиськові кортіло похвалитися, що Барбі його теж кохає. Але чомусь не наважився. Згадав про ведмежа і запитав.
– Михася лісовики теж забрали з собою?
– Ні. Кудлатий усе удавав із себе німого. А тільки-но випав із вагона, як гала-драла до Темного лісу.
Негідний поступок Михася зайчисько засудив. На робота він дивився з повагою. Про себе відмітив, що кругле лице іграшки почервоніло, лисина його припала порохом, а біцепси смикалися. Мазунчик торкнувся крутих горбків лапкою і захоплено пискнув:
– Миколо, ти мужній, ти сильний.
– Коли наповнююсь енергією, то стаю супер, – похвалився атлет. – Знаєш, скільки у мені програм?
– Скільки?
– Не знаю точно скільки, але знаю, що багато. Відлюдько казав, що на всі випадки життя мене упакував.
– Чим упакував?
– Та ж програмами.
– Це Відлюдько тебе змайстрував?
– Так, він.
– Значить, Відлюдько твій татко.
– Татко мене не любив. Розлютився і швиргонув під двері.
Мазунчик витріщив оченята. Як це так? Татусь Прудколапий і матуся Теплий Животик турботливі. Його, найменшого сина, жаліють.
Микола кахикнув і рішуче сказав:
– Я мушу тебе покинути.
– Чому? Мені цікаво з тобою. Тепер, наповнений енергією, ти сильний, енергійний. Миколо, ми будемо наввипередки бігати, плигати через кущі.
– Так нечесно.
–У нас усе буде чесно. Хто вище плигне – той і перший.
– Я про інше. Нечесно залишати товариша в біді. Я повинен визволити кохану дівчину з неволі.
Мазунчик благально залопотів:
– Миколо, візьми мене з собою.
– Ти лякливий, боїшся пострілів. Тебе ще домашні не розшукують?
Мазунчик похопився.
– Ой, сонечко в зеніті. Матуся, напевне, гукала, скликаючи своїх діток на обід. Треба бігти додому...
– Що ж, іди додому, пообідаєш, – кинув ураз збайдужілий Микола.
На Мазунчика він зовсім не звертав уваги. Діловито припасував пістолет за ремінь. Тиснув кнопки.
На декові засвітилося багато лампочок, а в голові робота зашурхотіло.
Мазунчика вже не лякали ті звуки. Торкаючись лисини атлета, поцікавився:
– Що там у тебе? Миші?
– Диски з програмами. Точніше – центр електроніки, де готуються схеми можливих у лісі маршрутів і дій.
– Математичних? Додавання і віднімання?
– Ні, моїх рухів у лісі. Вони накладаються на карту лісу, з усіма деревами, горбками, ярами, потічками. Тобто, де і яким способом долати перешкоди.
Мазунчик зібрався висловити своє захоплення. Аж раптом у голові робота клацнуло, а на декові засвітились дві зелені лампочки. Від несподіванки зайчисько підскочив і, не знати як, опинився у густому зелі.
Звідти, із густого зела, він проводжав сумовитим поглядом фігуру робота, що віддалялася. Ось-ось його проковтне назавжди Темний ліс.
У Мазунчика стиснулося серце. Не витримавши болю, він гукнув:
– Миколо, я з тобою!

Глава третя. Робот Микола гасає лісом

    Стовбури дерев нагадували казкових велетів, закутих у дерев’яну броню. А їхні крони високо-високо сходилися, затуляючи сонце. І через це в лісі було прохолодно, темнувато і моторошно.
Мазунчик, який не чув матусиного запаху, боязко озирався. Тільки рішучий вигляд товариша надавав йому впевненості. Зібрався Миколу запитати: куди вони прямують? Але не встиг запитати. Микола гучно крикнув:
– Ба-рбі!
Дзвінкою луною відбилося:
– А-а-а-а-гу!
На декові засвітилися дві зелені лампочки. Підкова Миколиного рота перевернулась і стала ріжками догори. Парубок радісним голосом заволав:
– О, Барбі! Ти відгукнулася! Лину до тебе!
Микола вихором зірвався з місця. Зайчисько пострибав слідом.
Друзі натикалися на колючі кущі глоду, на жалку кропиву. Але перешкоди не тільки не зупиняли їх, а, навпаки, – давали сил. Нарешті добігли туди, звідки відбився голос.
Дивно, але Барбі не ходила поміж деревами і їх не виглядала.
Невгамовний електронний парубок все бігав поміж цих дерев. Заглядав у кущі, розводив листки лопухів. Але Барбі й у високих лопухах не знайшов. Микола гучніше крикнув, ніж першого разу:
– Ба-рбі!
– А-а-а-а-гу, – пролунало у відповідь. Тепер уже значно дальше.
У лисій голові зашурхотіло, а на декові знову загорілись зелені лампочки. Центр електроніки вказав нові координати.
Зайчисько ні на крок не відставав від товариша, що летів щодуху.
Нарешті вони добігли до вказаного місця.
Поки зайчисько відхекувався, невтомний Микола кружляв між деревами й кущами. Зробив чотири чи п’ять кіл. І все даремно. Та він не здавався. Знову крикнув. І крикнув так голосно, що аж крони дерев розійшлися, а поміж них прозирнулося сонце, що звернуло на захід.
– А-а-а-гу, – обізвалося. Десь дуже й дуже далеко.
Зайчисько вже ледве встигав за прудконогою іграшкою. Йому подумалося, що голос, який лине здаля, дражниться. Хотів своєю думкою поділитися з Миколою. Але не наважився. Боявся, що той буркне: «Іди додому. Пообідаєш...» Хоча він, Мазя, справді, дуже зголоднів. І втомився.

Тим часом бралося на ніч. Чим густішали сутінки, тим повільніше рухався робот. Урешті зупинився і остовпів.
Утомлений зайчисько упав на траву. Він лежав нерухомо і відпочивав. Товариш підозріло мовчав. Мазунчик сів і запитав:
– Чому мовчиш?
– Перебуваю в режимі заощадження енергії.
І тут зайчиськові зробилося страшно. А що, коли вночі підкрадеться до нього лисиця, чи з-за дерева нападе вовк? Хто тоді його захистить?
У вологому повітрі розливалися духмяні пахощі нічної орхідеї – любки дволистої. До них примішувалися їстивні запахи. Їсти захотілось ще дужче. Ненароком Мазунчик помітив, як на декові мигнули зелені вогники. О, друже електронний, куди ти почвалав?! Не залишатись же йому, Мазі, самому. Страшно!
Двома довгими стрибками зайчисько наздогнав товариша і завбачливо притиснувся до його пружної ноги.
Робот Микола вперто пробирався крізь дрімучий ялинник. А Мазунчик не тільки в ногу з ним стрибав, а ще й принюхувався. І з приємністю відмітив: вони таки наближаються до смакоти.
І несподівано надибали хатинку-хворостянку. З вікнами, перекошеними дверима та комином. Над комином клубочився смачний дим.

Глава четверта. Навіжений Агука

    Робот натиснув на двері. Двері заскрипіли й відхилилися. Зайчисько, що ховався за роботом, боязко визирнув. Він помітив, як у хижці щось прошмигнуло й зникло під лавою.
– А-а-а-гу, а-а-а-гу, – неприязно курникало.
У голові робота зашурхотіло, на декові блимнули зелені лампочки.
– Ага, спіймався, сучий сину! – несамовито закричав Микола і притьма побіг до лави.
Мазунчик навіть не збагнув, як опинився надворі. Але далеко не забіг. Він припав носом до шибки – бодай найцікавішого не проґавити!
У витягненій руці робота смикалася товста щетиниста істота, схожа на підсвинка. Істота мала рило, ікла, також ручки, якими боронилася, і ріжки, які стовбурчила.
– А-а-а-гу, відпусти, – просився підсвинок.
– Це ти, дідьку, водив нас лісом? – кричав так само несамовито робот Микола.
Підсвинок щиросердо зізнався:
– А-а-а-гу.
Отримавши підтвердження своїм підозрам, робот Микола тут же заїхав підсвинкові кулаком у рило. Щетиниста істота кувікнула й вкусила Миколу за руку. Вона вивернулася, перекрутилася в повітрі і дивним чином опинилася на печі. Проте не сиділа за комином тихенько, а огризалася:
– Я не дідько. Дідько – лісовик. Я – Агука.
– Один чорт, – вигукнув усе ще несамовито Микола.
Це був останній несамовитий крик робота Миколи. Він враз застиг у режимі заощадження енергії. Але Агука цього не второпав. Підсвинок продовжував курникати та стовбурчити ріжки. Йому дуже хотілося вивести Миколу з рівноваги.
Через двері хатинки-хворостянки сочився смачний дух. Зайчисько боком проник досередини. Він крутився на місці і принюхувався. Нарешті збагнув, що смакота знаходиться на припічку, у закіптюжених бляшанках.
Мазунчик непомітно для Агуки потягнув бляшанку на себе. Посудина з гуркотом упала долі.
Агука притьма вискочив із-за комина. Він схилився з печі й неприязно курникав.
Проте Мазунчик на Агуку не зважав. Зайчисько з апетитом уплітав прив’ялені на вогні стебла і листочки пурпурового очитка.
Він звернув увагу на підлогу . Вимощена мохом, вона блищала і, мов золота, світилася. Сяйво випромінювалося з такою силою, що освітлювало всю хатинку.
– Золотий мох?! – здивувався Мазунчик.
– А-а-а-гу, – курникнув Агука.
Підсвинок сидів, звісивши з печі криві лапи.
– Здорово у твоїй хатинці, – дружелюбно сказав Мазунчик, наминаючи за обидві щоки. – Підлога світиться. Не треба й електричної лампочки. Просто супер.
– А-а-а-гу, – радісним голосом погодився господар.
Раптом підсвинок ні сіло, ні впало заволав:
– Гей, комарище, гострий носище, лети на болото!
Мазунчик від несподіванки виструнчився. Агука змінив дзвінкий голос на пискливий.
– Пі-пі! Я комарище, гострий носище, служу жениху. Мій господар, як і я, – літає. Золотий терем має. Там усе дриґом, там усе навпаки.
– Навіжений, – глибокодумно зауважив Мазунчик і знову приклався до бляшанки.
Тим часом навіжений скакав на печі. Він тупотів ратичками й іржав, як кінь.
– Коник чорний тупцяє, копитами креше. Багато коник наобіцяє. Та він бреше.
– Де коник? Який коник? – скрикнув робот.
Агука загорлав на всю пельку:
– Скакай на брехуна, хапай за білі ріжки. Усе, що попросиш, дасть. Тільки не відпускай ріжок.
Робот Микола, не зводячи з горлопана сталевого погляду, повільно витягнув пістолет. Це не пройшло повз увагу Агуки – він тут же чкурнув за комин.
У хатинці ненадовго запала тиша. Мазунчик підбирав рештки страви. Вуха його стовбурчились і ловили монотонне бубніння, що линуло з печі:
– Дуб, дуб, дубище. А в дубі тому дуплище. Через дуплище вхід у перевернутий світ.
Мазунчик підскочив – позаду щось бухнуло. Так і є! Це Агука звалився з печі. Підсвинок закрутився дзиґою на одній лапці. Різко зупинився. Далі вів себе, як на дитячому ранкові. Тричі театрально вклонився. Радісно і здивовано полупав маленькими очицями. Виразно декламував:
– Три перешкоди на вашому шляху. Перша – то загадки. Відгадавши їх, відкриються ворота. Перша дорога – залізна, з палацом княжим у кінці. Друга – веселкова. Візок по ній мчатиме шалено й туди, де невгасимий бурхає вогонь.
Мазунчик дивився на Агуку і крутив лапкою коло свого вуха. Агуці жест той не сподобався. Він ошкірився:
– Тебе, Мазило, засмажать. Весільні гості тебе зжеруть із брудними лапами, кігтями і хвостом.
Хутро на спинці зайчиська наїжилося. Він мав рішучий намір віддячити нахабі. Агука, певне, здогадався про той намір, бо повів себе ще нахабніше. Горлав різними голосами і театрально зображував:
– Чух-чух-чух. Весільний поїзд поспішає лісом. А в поїзді – наречена.
– Ану ж бо покажіть наречену. Маю бачити лисицю, красну дівицю для нашого жениха.
– Гей, зелені моховики, ворушіться. Несіть кралю на світлі очі Панові.
Зайчисько хотів дряпнути, а ще ліпше – вкусити Агуку. Зібгався, щоб плигнути на нього. І саме в цю мить – пах! Робот Микола послав кулю в стелю.
Агука кувікнув і стрибнув на піч. Забився за комин і сидів там тихо і довго, мов павук.
У хатинку-хворостянку став долинати щебет пробудженого птаства. Хтось із людей когось покликав через увесь ліс. Агука враз обізвався:
– А-а-а-гу! А-а-а-гу!
Микола миттєво вихопив пістолет. Та цього разу слати кулю не було сенсу. Горлопана як вітром винесло через вікно.
Микола лаявся, вкладаючи пістолет за ремінь:
– Балабон! Уночі наговорив сім мішків диму. А вдень водить блудом дурнів. Мене вже не обдурить. Я цього брехуна розкусив навпіл, як горіх ліщини.

Глава п’ята. Лісовий Пан і весільний поїзд

   Робот човгав кросівками-прасками, залишаючи за собою у росяній траві втоптану доріжку. Вибрав сонячне місце і завмер.
А Мазунчик довго роззирався. Його погляд зупинився на двох осиках. Одна була грубезна і висока, а друга повалена буревієм.
Зайчисько із задоволенням обгризав солодку кору. Зненацька його насторожив підозрілий шум. Мазунчик принишк під поваленим стовбуром і сторожко крутив оченятами.
На грубезній осиці тремтіло листя, а гілки скрипіли і стогнали. Ой, леле! Грубезна осика перетворилася на дядька!
Дядько був одночасно і справжнім, і несправжнім. Справжнім, бо розмахував руками, клацав дерев’яними зубами та витягував ноги із землі. Несправжнім, бо був закутий у довжелезний, з порепаної кори, панцир. Як багато у дядька ніг! Рахувати – не перерахувати.
Несподівано з гущавини викотився Тарасиків поїзд. Дивина! Котився він рівно-рівнесенько. Вагони не лягали на бік, коли під колеса попадали старі шишки.
Ось паровоз пустив струмінь диму, просигналив і зупинився. Дверці вагонів порозчинялись і на траву з галасом висипались зелені, як огірки, пасажири.
Попереду бігав на жаб’ячих лапах дідок. Зморшкувате личко старого було злюще-презлюще, а його гостра борідка стирчала вельми задерикувато. Дідок заклав два пальці в рот і свиснув. Угору злетіло деревце, уквітчане червоними стрічками. Свиснув дідок удруге – лісовики нудотно-пискливими голосами заспівали:
Та крутеє деревечко, крутий ліс.
А хто цеє деревечко нам приніс?
Та приніс ’го Василечко та й поклав,
Бо він нашу Ганнусеньку сподобав.
Проспівавши, лісовики знову зняли галас.
Дідок свиснув утретє, закликаючи до порядку. Лісовики тут же виструнчились і позадирали кирпаті носики.
Та один поміж них, найменший, перестарався. Він так дер носика, що червона шапочка не втрималась на голівці – упала в траву. Лісовичок крутнувся. Але не підняв її, а підфутболив. Шапочка, яка насправді була крихкою шапинкою мухомора, влучила в дерев’яного велета і розлетілася на цурпалки.
І тут почалося...
Товста ліщиха зойкнула й закрила пласке зелене лице зеленими руками. Худющий лісовик зацідив пустунові у вухо. Лісовичок від болю заверещав.
Дідок пронизливо квакнув:
– Гей, зелені моховики! Зробіть тихо!
Лісовики загаласували і кулачками штурхали наліво і направо. Пищали:
– Зробіть тихо! Зробіть тихо!
Нарешті всі вгамувалися (тільки лісовичок голосно хлипав).
Дідок поскакав на жаб’ячих лапах до велетня. Буцнувся в землю і прокричав, задираючи головку:
– Вельмишановний наш Пане. Доповідаю, весільний поїзд прибув у твоє високе розпорядження.
Вгорі проскрипіло:
– Ану ж бо покажіть наречену. Маю бачити лисицю, красну дівицю нашого жениха.
У Мазунчика затремтіли коліна – таким страшним видався голос Пана.
Дідок догідливо хитнув гострою борідкою і відплигнув, не повертаючись до Пана спиною. Коли він приземлився, то під лапку потрапив цурпалок від шапочки лісовичка. Дідок послизнувся і, ніби на санчатах, помчав мокрою від роси травою. Верещав: «Зупиніть мене! Ой, зупиніть мене! Уб’-ю-ю-ю-ся!». Лісовики кинулись навперейми. Проте дідок сам зупинився – врізався червоною шапинкою в стовбур ясеня.
– Охо-хо, охо-хо, не можу! Ой, тримайте, бо лусну від сміху, – реготав лісовичок. Сам же обома ручками завбачливо тримався за живіт, щоб не луснути.
З гурту вискочив худющий лісовик. Його рішучий погляд і закасані по лікті рукави були надто переконливими. Бешкетник тієї ж миті зник. За ним зникли худющий лісовик і товста ліщиха. Лісовики підскакували й розмахували зеленими кулачками. Під’юджували невидимок: «Так йому! Так йому! Вріж малому, хай знає зася!»
Активний дідок тим часом прилаштовував на голову червоний цурпалок. Бадьорим голосом заходився знову командувати:
– Гей, зелені моховики, ворушіться! Несіть кралю на світлі очі Панові.
– Вай! Вай! – заметушилися лісовики.
Із вагона, прибраного вінками з лісових квітів, лісовики винесли стільчик, на якому сиділа наречена. Поклали стільчик під ноги Панові. Зняли з нареченої розшитий золотими ліліями балахон і театрально виструнчилися.
Зайчисько очам своїм не повірив. На стільчику сиділа Барбі.
Раптом сталося жахливе. Голова дерев’яного велета колихнулася, зійшла з плечей і шугнула до ніг. Тарарах!
Барбі від страху оніміла і тільки зіпала роззявленим ротиком. А потім закричала.
Ліс ніколи не чув такого високого голосу. Із гнізд позлітали пташки і, потривожені, галасували. Майже водночас загриміли постріли. У бік весільного поїзда полетіли вогненні кулі.
Мазунчик заткнув лапами вуха і міцно-міцно заплющив очі.
Згодом, звичайно, відвів лапи. А коли відвів, то почув голос робота Миколи:
– Барбі! Ти ж була тут. Обізвися!
– А-а-а-гу! А-а-а-гу! – відгукнулось углибині лісу.
– Люба! Ти подала голос! Іду!
Мимо Мазунчика, що вистрибнув із-під похилого стовбура, зі швидкістю реактивного літака, промчав робот.
– Знову Агука обвів кругом пальця Миколу, – зітхнув зайчисько. – А ще нахвалявся: «Мене вже не обдурить. Я цього брехуна розкусив навпіл, як горіх ліщини». Щож, хай погасає. А я тим часом подрімаю.

Глава шоста, сумна. Про Відлюдька

    У спинку припекло. Мазунчик прокинувся. Потягнувся – і зойкнув від несподіванки. Неподалік відпочивав електронний хлопець.
Виглядав він жахливо. Брудний, з гулями і синцями. Особливо досталося Миколиній голові. Тепер вона нагадувала пшеничний батон, який перетримали, забувши вчасно витягти з печі.
– Бідненький, – щиро жалів Мазунчик товариша. – Гасав лісом без програми, що відводить від колючих кущів та стовбурів дерев. От і має...
Він обережно поклав свою голову на Миколині груди і теж засумував.
У грудях юнака щось ритмічно стукало. «Годинник», – гадав собі Мазунчик.
Микола підвів безвії повіки.
– У тебе в грудях годинник? – поцікавився зайчисько.
– Серце, – просто відповів Микола.
– Хіба у ляльки є серце? Ляльки виготовляють люди.
– Люди здатні творити чудеса.
Мазунчику кортіло розмовляти.
– Дивне ім’я того, що тебе зробив. Відлюдько... Не любить людей?
– Не любить. Живе сам. Не має друзів. Із квартири носа не висовує.
– Майструє електронні ляльки й грається ними?
– Переважно копирсається у павутинні.
– Він людина-павук?
– Просто людина. Павутина – в Інтернеті.
– У лісі теж багато павутиння. Що Відлюдько шукає там?
– Клієнтів. Їм продає електронні іграшки.
– Запихує їх у павутину?
– Ні, кладе під двері. Відлюдько не виходить із квартири.
– А він говорити не розучився? Йому ж ні з ким балакати.
– Коли сердився, то вигукував: “От блін”. А коли був задоволений, то: “кльово”, “класно”, «супер-пупер». Мене змайстрував і мовив: “Конкретний пацан». А я запитав: ”Тіпа тебе, крутий? ” Він, як кінь, заіржав: “Оце умочив!”.
– Я зрозумів, Миколо, чому ти вживаєш слова-паразити.
– Слова-паразити вживаю тільки тоді, коли нервую. У моїй програмі є словник, у якому сто сімдесят тисяч слів і купа афоризмів.
Мазунчик із неприхованою заздрістю дивився на поліглота. Нарешті запитав:
– А що Відлюдько їсть? Мух?
– Яких мух?
– Він же носа не висовує з квартири. Все копирсається в павутинні.
– Ти що - тупий? – розсердився поліглот. – Міг би сам дотумкати: продукти Відлюдько купує в Інтернеті.
Але Мазунчик знову нічого не зрозумів. Проте боявся вголос признатись. Адже Микола знову розсердиться і знову назве його тупим.
– Харчі Відлюдькові привозять із ресторану і підсовують під двері. Під дверима є велика щілина, – пояснив робот Микола.
– Електронні іграшки Відлюдько теж продає через щілину! – вигукнув Мазунчик, гордий собою. Тепер Микола переконається, що він не тупий, а розумний і кмітливий.
– Так, через щілину. Про це я раніше сказав.
– Хіба?
Зайчисько знітився. Покліпав очима і знову ліг роботові на груди. А Микола у свою чергу поклав на нього своє руку, яка від сонця розм’якла й нагрілась. Мазунчик від задоволення став похропувати. Робот ділився спогадами:
– Відлюдько шукав клієнта, котрий купив би мене. Випадково увійшов у сайт, де побачив знайому дівчину.
– Дівчина сиділа в саку? – підняв голівку Мазунчик.
– Ну й дурило.
Мазунчик ображено сопів. А Микола по хвильці продовжував:
– Це була Люся з паралельного класу. Відлюдько ще в школі в неї закохався, але соромився дівчині зізнатися.
– А тепер зізнався?
– Ні.
– Чому?
– Не перебивай. Продовжую: Відлюдько страшенно розхвилювався. Його рука, що тримала мишку, тремтіла.
– У нього жила миша?
– Супернедоумок, – кинув Микола за спину, наче там стояв невидимий третій, котрий уважно їх слухав. – Відлюдько затамував подих і написав Люсі листа. Невдовзі йому зателефонували. Відлюдько зірвався з крісла. Кинувся до телефонного апарату, що у коридорі. Але перечепився через свої черевики і впав.
– Сильно забився?
– Напевно.
– Гуля вискочила?
– Не знаю.
Зайчисько сів.
– Відлюдько підвівся і люб’язно розмовляв із Люсею?
– Ні, не розмовляв. Він лежав і стогнав.
– Усе таки забився.
– Та не тому Відлюдько стогнав!
– А чому?
– У нього боліло серце. Він згадав Люсю, своє кохання до неї. Зрозумів? Та де йому зрозуміти. Хіба він щось тямить у коханні. (Це було сказано з поворотом голови за спину.) Відлюдько страшенно тоді розхвилювався. Серце у нього так стукотіло об ребра, що я зі свого кутка чув: дзень, дзень.
– Сухоребрий... У ресторані погано готують... Плакав?
– Бубнів: «Дівчина. Наречена. Дружина. Діти. Багато дітей. А де я? Я – такий, як усі. І мені капєц.»
– Коли багато дітей – у хатинці весело. У мене багато братиків і сестричок. У нас весела дружна родина.
Згадавши рідних, Мазунчик заплющив очі й солодко посміхнувся у білясті вусики.
– Коли Відлюдько підвівся – я жахнувся. Зуби в нього були зціплені, лице перекошене, очі холодні. Увесь колючий і рішучий. А з екрана монітору все ще усміхалася Люся. Відлюдько затис у жмені мишку й клацнув клавішею. Люся зникла.
Мазунчик заплакав:
– А мишку, мишку за що?
– Така її доля.
– Що ти сказав?
– Це слова з якоїсь пісні... Потім Відлюдько розправився зі своїм серцем.
– Чому?
– Воно виявилося ненадійне. Розчулилося. Замало не повернуло його до сірого, буденного життя.
– Відлюдько гупав кулаками у груди, а серце від того плакало?
– Гірше. Вирвав його зовсім із грудей.
– Ой, хіба йому не було боляче?
– Зовсім не відчував болю. Він зробив знеболюючий укол і проковтнув аж дві пігулки аспірину.
– А-а-а-а. Аспірин мені давала мама, коли я хворів на ангіну. Ця пігулка спочатку противна, а коли потримаєш її у роті – робиться солодкою. Миколо, де Відлюдько дів своє серце? Швиргонув під двері?
– Приладнав мені.
Мазунчик цілих п’ять хвилин кліпав очима. Нарешті тихо запитав:
– Миколо, а сам ти хто? Людина чи робот?
– Наполовину. Відчуваю, як людина. Але в голові замість мозку системний блок із дисками. Енергією заправляюсь від сонця. Ти про це вже знаєш.
– Як здорово! Виходить, ти сильніший і здібніший за людина. Адже ти ще й електронна машина.
Зайчисько прикрив лапкою роззявлений рот, з якого некрасиво випиралися два передніх зуби. Доооовго дивився на людину-робота. Подумав і запитав:
– Як ти потрапив до Тарасика?
– Після того, як Відлюдько залишився без серця, він зробився лютий, як звір, холодний, як крига, і страшенно на мене злий. Наче всі неприємності сталися через мене. Навіть не захотів мене продавати. Просто взяв за ноги й швиргонув під двері. Саме тоді повертався Тарасик із дитсадочка... Тарасик – класний товариш. Ми з ним грались у воєнні ігри. Я стріляв, а Тарасик падав і удавав із себе мертвого або пораненого. Погано тільки, що після бою запихав мене в коробку. Але там я познайомився з Барбі.
Слово «Барбі» на Миколу завжди діяло магічно. Так було й цього разу. Робот охнув і ухопився за місце, де було зашите серце. Закотив очі. Томливо шепотів: «Барбі, люба, я так за тобою сумую».
Зненацька загорілися дві зелені лампочки. Робот округлив очі, водив ними. Мазунчик здогадався, що Микола прислухався до внутрішнього голосу. Ось він скочив на ноги. Голос його звучав схвильовано:
– Помічник повідомив, що про весільний поїзд і про Пана вперше надійшла інформація від Агуки. Мазю, пригадуєш таке?
– Здається, теревенив, – ухильно відказав зайчисько.
– Ти Агуку уважно слухав?
– Не зовсім.
– А я йому пельку кулаком затикав... Треба перевірити всі файли. Можливо, в якомусь документі збереглася важлива для нас інформація.
Микола заходився тиснути на клавіші. Системний блок запрацював на повну потужність. Мазунчик відскочив убік. Він дуже потерпав, що голова робота розколеться від великого напруження, а звідти сипнуть на траву диски з багатьма програмами.
Того, на щастя, не сталося. Микола сумовито сказав:
– Чортівня якась: лисиця, красна дівиця. Потрібен час, щоб слова звести у логічні абзаци.
Зайчисько добросовісно м’яв скроні. Із пам’яті випливло: «Тебе, Мазило, засмажать. Весільні гості зжеруть із брудними лапами, кігтями і хвостом.» Цей спомин він не наважився озвучити. Опустив голівку і сумовито дивився на чорниці. Перевів свій погляд на комарів, що невагомою хмаркою вилися над сизими ягодами. Один комар, найнахабніший, виокремився і дзижчав коло його носа.
Мазунчик замахав лапкою, проганяючи нахабу. При цьому промовляв слова, що випливли самі зі закутків пам’яті:
– Геть, комарище, гострий носище, лети на болото!
Несподівано комар жваво відгукнувся:
– Пі-пі! Я комарище, гострий носище, служу жениху. Мій господар, як і я, – літає. Золотий терем має. Там усе дриґом, там усе навпаки.
І Мазунчик про все здогадався. Підскакував і кричав:
– Миколо, до лісового озера... Туди, де болото, треба нам іти!
Жоден м’яз не сіпнувся на продовгуватому обличчі Миколи. Він мовчки натиснув декілька клавіш. Ураз загорілися зелені лампочки. По тому пролунав неживий металевий голос:
– На зв’язку Помічник. Готовий своєму панові служити.
Лампочки згасли.
– Відтепер Помічник інформуватиме мене вголос. Так зручніше, – пояснив робот Мазунчикові, що затамував подих.
Зайчисько, який вільно задихав, наполягав:
– Миколо, ходімо до озера.
– Зачекай. Спочатку треба запустити програму переміщення між деревами і кущами. Потім – програму поводження біля води та болота.
О, занадто! Мазунчик вередував:
– Миколо, зрозумій: стовбури дерев тверді, тому їх треба обминати. А через кущі можна пробиратися, бо вони з окремих тонких галузок. У болото не слід лізти, бо потонеш. Болото затягує. Ворушися, нас Барбі чекає.
Микола вхопився за серце і застогнав: «Барбі, люба...».
Виконавши ритуал сердечних мук, робот рішуче стиснув пістолет. Риска рота вирівнялась і торкалася вух. Сталевий погляд був спрямований туди, де за вказаними координатами лежало лісове озеро.

Глава сьома, страшна. Болотяний коник

     Повітря ставало дедалі вологіше, а трава вища та гостріша. Зайчисько втомився підстрибувати. Він ледве чеберяв доріжкою, прокладеною Миколою.
Настрій Мазунчика значно поліпшився, коли робот узяв його на руки. Він навіть склав пісеньку, яку попискував на ходу:
Синичка на березі пісню співає.
Їжачок у кубельці тихо дрімає.
Зозуля на дубі кує – усім щедро віку додає.
Матуся зайчатко у люлі гойдає. Лагідну пісню співає:
«Мій ти вухастий, мій ти сіренький.
А виростеш – станеш сміливий і сильний».
Мазунчик задумався: «Рости – довго і нудно. А я хочу вже зараз бути дорослим. Як мені швидко вирости?»
Відповіді він не придумав. Тож із таким запитанням звернувся до Миколи. Поки Микола морщив лоба, металевий голос прорік:
– Щоб малому стати дорослим, треба малому звчинити подвиг.
– Що? Що? Що? – запитував Мазунчик, хоча добре розчув усі слова.
– Подвиг – це вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах, – відповів неживий голос.
– Я вже сьогодні стану дорослим, – запевнив зайчисько Миколу. – Буду сміливий, мужній. Ти переконаєшся в цьому.

Дерева розступилися. Чорним дзеркалом лежало перед нашими героями озеро.
Мазунчик полохливо роззирався. Йому тут все не подобалося. Найбільше, що смерділо жабуринням, а над похмурим плесом ширяли бабки коромисло синє – люті хижаки з величезними очицями.
Тим часом робот розкотисто крикнув:
– Агов! Хтось тут є?
Відповіддю була мертва тиша.
– Об’єкт розшуку перебуває в болоті. Вилучити його можна, якщо палицею колотити болото, – підказав металевий голос.
– Зараз той об’єкт потривожимо, – пообіцяв похмурий Микола.
Робот бовтав, перемішував грязюку і щодуху кричав:
– Ей, ти, чудо-юдо, покажися на світ білий. Поміряємося силою.
Відповіддю знову була мертва тиша.
Мазунчик і собі періщив болото хворостиною. Басовито, наслідуючи товариша, пищав:
– Ти – какулька собача, сливка коняча, виходь!
Раптом над темним плесом з’явився білий клубок. Погойдуючись, він безшумно наближався до берега.
Зайчисько відскочив назад.
Живий клубок затримався навпроти Миколи. Його білі пасма крутилися все швидше. Обриси окремих пасем зникли. Маса темнішала й тужавіла. З неї виривалися жаскі звуки, яких заяча абетка не відображала. Несподівано щось велике й чорне плигнуло на берег.
Зайчисько зойкнув і ще дальше відскочив. Він себе ледве стримував, щоб не дременути навтьоки.
Берегом гарцювало чудо-юдо. А насправді облізлий сухоребрий коник. І дуже дивний. З борідкою, вусами, мерзенним хвостом (на кінчику теліпалася китичка) і гривою, що кошлатилась між гострими вухами.
Коник шкріб землю передніми копитами і плаксиво просив:
– Кольцю, не каламуть воду. Моє кодло нєрвнічає, а дєтки плачут. Жвачку хоч? Чи кепку-бейсболку, лисину прикрити? Нє? Тоді тримай мобілку. Не хоч? Ну й дурний. І-і-і-га.
Несподівано Мазунчик пригадав Агукин віршик: «Коник чорний тупцяє, копитами креше. Багато коник наобіцяє. Та він бреше. Скакай на брехуна, хапай за білі ріжки. Усе, що попросиш, дасть. Тільки не відпускай ріжок».
Він боязко наблизився до робота. Навшпиньках потягнувся вперед, до Миколиного вуха. Ураз коник дико заіржав. Мазунчик обімлів: буйні, лихі очі болотяного князя промовисто погрожували: «Скажеш – і тобі гаплик!»
Тим часом Микола ворухнувся. Він широко розставив ноги і, приємно усміхаючись, гладив коника. Той же витягував шию, вуркотливо іржав і спину прогинав від задоволення. Ось мускуляста рука робота Миколи забралася під чубок коника – і хвать його за ріжки.
Коник присів, а потім змієм звився вгору.
Микола сміливо вискочив на коника, підхопивши на руки зомлілого зайчиська.
Проте коник ще довго не корився. Плигав, люто іржав, крутився, мов дзиґа, та підкидав високо крупом. Мазунчик обхопив Миколу за шию лапами, міцно притиснувся до його грудей. Він переживав, щоб не впасти.
Урешті-решт коник притих. Опустив вуха і жалібно підшморгував. Микола владно наказав:
– Неси нас, чортяко, до жениха.
Коник капризував:
– Не знаю такого.
– Роги тобі обламаю й очі виколю, якщо не виконаєш мого наказу, – суворо попередив Микола.
На підтвердження серйозного наміру Микола сильно стиснув ріжки. Коник заіржав від болю. Він поплентався стежкою, відомою тільки йому.
– Миколо, як ти здогадався, що треба хапати чортяку за роги? – допитувався Мазунчик.
– Нам поталанило, друже, – відповів робот. – Уявляєш, Помічник серед різного мотлоху надибав файл з потрібними словами пришелепуватого Агуки. І тут же підказав мені їх.
– Я перший ці слова пригадав, – хвалькувато заперечив Мазунчик.
Микола замовк і мовчав цілу хвилину.
– Раз пригадав, чому ж не виголосив?
– Бо злякався коника, – зізнався зайчисько. – Він іржав і дивився на мене дуже страшно.
Микола знову цілу хвилину мовчав. Далі стиснув ногами черево коника і зупинив його. Суворо наказав:
– Геть від мене, боягузе! Не бажаю тебе знати!
О, тільки не це! Мазунчик припав до широких грудей атлета, слізно просив:
– Миколо, не проганяй мене. Я стану тобі вірним товаришем. Повір мені.
Микола мовчав знову цілу хвилину. І ця хвилина видалася зайчиськові найдовшою. Нарешті робот кинув:
– Востаннє повірю.

Глава восьма, в якій Михась знайшов собі маму,
а Гриф загадував загадки

   Час нам згадати про ведмежа. Як ведеться Михасю у Темному лісі?
Блукав він довго. Змучився, зголоднів. І несподівано вийшов на ведмедицю, стару, товсту і неповоротку.
Звали цю ведмедицю Мілою. Її діти давно повиростали, познаходили пару й жили своїми клопотами. А Міла сумувала. Того, як вона зраділа, зустрівши Михася, ні словом сказати, ні пером описати.
Ведмедиця облизала ведмежатко від вух до короткого хвостика, з якого повибирала всі колючки й будячки. Дала йому полизати свою лапу, що приємно пахла медом. Обіцяла:
– Турбуватимусь про тебе, як про рідного.
Михась лизав солодку мамину лапу і від задоволення сопів. Він був безмежно щасливий. Міла – теж.
Тиха ідилія ведмедів перервалася, коли на галявину вибрів чорний коник. Міла хапнула Михася за холку й кинулась з ним у зарості чагарнику.
Ведмедиця була хоч стара й лінива, але надміру цікава. Вона вмерла б, коли б не прослідкувала за коником. Тому проробила дірку в густому зелі та спокійнісінько із засідки спостерігала. Михась теж вистромив мордочку. І раптом він упізнав у вершниках Миколу і зайчиська.
Радісно ревнувши “Бе-е-е-е!”, ведмежа зібралося накивати п’ятами. Та воно ще не знало своєї матусі! Ледача Міла іноді ставала спритною і меткою. Вона враз синочка перехопила. Боляче ляснула його нижче спини і вишкірила до нього жовті стерті зуби.
Михась злякався і притих.

Коник вийшов на Велику галявину. Зупинився і став, як укопаний.
– Приїхали!
– Не відпущу роги, поки не привезеш до найголовнішого, – погрожував Микола.
Коник заплакав:
– Мені в князівство нема ходу. Ти сам спробуй. Увійти у князівство можна тільки через дупло тисячолітнього дуба. Ми під ним.
– Вези, куди велено! – суворо наказав Микола.
Зайчисько задер голову і побачив прямо над собою дупло. Він пригадав Агукин віршик про дуб. Не вагаючись, продекламував його:
– Дуб, дуб, дубище. А в дубі тому дуплище. Через дуплище хід у перевернутий світ.
Робот Микола поклав пальці на клавіатуру дека, щоб отримати з центру електроніки підтвердження. Коник якимось чином це відчув. Він з такою чортячою силою хвицнув, що вершники не втрималися на ньому. Зірвались і полетіли прямо в дірку дупла.

У дуплі жив велетенський гриф. Потривожений, він став моторошно кричати і погрозливо лопотіти крильми. І від того піднялася непроглядна хмара пилу. Вона смерділа трухою, перетертою короїдами.
Зайчисько чхав раз по раз. Він не помітив, коли Микола вихопив пістолета. Лише почув постріл.
Гриф страшно скрикнув, а по тому притих.
Хмара пилу поволеньки розсіялася. Мазунчик, що ховався за виструнченим роботом, виглянув. Він нишком розглядав страшного птаха. Той тримався стіни і безтямно крутив булькатими очима. Їхні погляди схрестилися. Зайчисько не втримався і показав птахові язика. Гриф вигнув довгу шию, послав її низом і шипів, як змій.
Мазунчик знову сховався. Робот хвацько вихопив пістолета. Гриф миттєво згорнув крила, схилив голову, виставивши загривок. Такий жест у тваринному світі означає: пане, я ваш покірний слуга.
Зайчисько безстрашно вискочив наперед. Тим часом робот Микола, розмахуючи залізною зброєю, копнув ногою птаха.
– Показуй, голошиїй, хід у інший світ!
Птах водив сливовими очима і стогнав:
– Ох-хо-хо-хо. Хід перед вами.
Він перевальцем відійшов, змахнувши крилом позад себе. Мазунчик чхнув.
Дірка, що була входом у тунель, мала якийсь дивний темно-синій колір. Це надзвичайно зацікавило зайчиська. Він потягнувся вперед, щоб обмацати вхід. У цей час робот із криком: «Барбі! Люба!» – кинувся у прохід.
Бабах! Микола розпростерся долі. Мазунчик не встиг опам’ятатись, як парубок підхопився. Щосили гамселив кросівкою невидиму завісу і волав:
– Усе тут потрощу і поламаю. А тобі, служкові нечистому, обламаю крила.
Птах шипів, водячи дзьобатою головою:
– Кричи, електронна лялько, хоч лусни. Увійдеш у свята святих тільки тоді, коли розгадаєш три загадки.
Мазунчик несподівано пригадав Агукину засторогу: «Три перешкоди на вашому шляху. Перша – то загадки. Відгадавши їх, відкриються ворота».
Пригадав і на радощах так штовхнув робота, що той аж хитнувся. Проказав згадані слова, як Агука, – театрально. Зробив так навмисне. Хай Микола нарешті зрозуміє, що не силою, а знаннями можна увійти у віртуальний світ.
Однак електронний парубок розійшовся не на жарти. Очі його горіли жаринами. Погрожував грифові то кулаком, то пістолетом:
– Пристрелю тебе, нахабо! Лазарем розріжу скло. На диску «С» маю і таку програму.
– Тоді не потрапиш туди, куди намірився, – задирався і собі Гриф. – Полуду лазер не бере. Ті, що тебе, лялько, змайстрували, – розумні й агресивні. Та куди їм братися до Вищого творця чи хоча б до лісового Пана. Мовчу вже про Золотого князя. От у кого голова! Усіх розумників заткне за пояс.
– З Паном ми вже бачилися. Безмізкий дерев’яний бовдур. Чому ваш хвалений-то князь Золотий? Із золота зліплений?
– Зліплений із того ж, що й усі. Він золоту вклоняється, як цінності вагомій. Тому завжди лютий і агресивний. Нині вони лагідні – ходять у женихах.
– Зібрався одружуватися?
– Якось князь довірливо зізнався (Гриф змінив голос на шепотіння): «Не треба мені ані випадкових зайд, ані посестер хвостатих. А хочу обручитися з чистим ангелом, білявкою людською. Щодня точитиму з неї кров. Тоді я стану вічний, як старі боги». О!
– Золотий князь – він же – жених? – перелякано прошепотів Микола.
– Так. Це для нього лісовики викрали Барбі, – шипів злорадно Гриф.
Микола обхопив голову руками. Очі його мало не вилізли з орбіт і від горя потемніли. Підкова рота вигнулася ріжками донизу, символізуючи сум.
– Так і сказав? Щодня точитиме з дівчини кров? Бідна Барбі! Які муки на тебе, люба, чекають!
Раптом Микола випростався. Вигнув груди колесом і так голосно заволав, немовби Барбі могла його почути:
– Люба! Присягаюся: сам загину, але тебе визволю з неволі.
На голови лавиною посипалась труха, перетерта короїдами.
– Тоді почнемо, – обірвав Гриф волання закоханого парубка. – Перша загадка: У кого вуха на колінах?
– У цвіркунів. У кобилки бурої і у коника зеленого, – пискнув Мазунчик.
– Правильно, – сердито фиркнув птах. Безбарвним голосом констатував: – Полуда на десять сантиметрів потоншала.
Колір входу в царство Золотого князя змінився на яскраво-синій.
– Хо-хо-хо, Мазю, з якого джерела тобі відомо, що у цвіркунів вуха на колінах? – підступно запитав гриф.
Зайчисько щиросердо зізнався:
– Із книг. Моє хобі – книжки про тварин. Я усе про тварин знаю.
– Молодчинка. Так і далі роби. А ми торкнемось інших тем.
– Чому?
– Щоб тебе засипати.
– Чим засипати? Я звідти виберуся?
– Якщо постараєшся, виберешся. – Птах випростався і сердито прокричав: – Оголошую другу загадку. Ішов довготелесий. Хоч сам загрузнув, але із землі всіх повитягував.
Відвернувшись, Микола тихцем клацав кнопками. Тим часом Мазунчик гарячково міркував: «Довготелесий не тварина, бо ж гриф сказав: торкнемося інших тем. Довготелесий загрузнув, але із землі всіх повитягував. У землі є корінці рослин. А ще проростає насіння, коли достатньо вологи. Рослинка витягується після того, як пройде дощ. Так пояснював пан Учитель.»
І Мазунчик впевнено відповів:
– Довготелесий – це дощ. Рослини проростають і тягнуться до сонця тільки завдяки дощеві.
Косим оком він замітив: перепона зробилася блакитною, як весняне небо.
Гриф вигнув шию у бік робота і злостиво зашипів:
– Тупа дурна лялько, твій електронний центр з багатьма програмами нічого не вартий. Навіть мізер заячого мозку гнучкіший.
Мазунчик сподівався, що Микола визвіриться на грифа. Вихопить пістолет і стрельне. І насамкінець зав’яже довгу шию грифа вузлом, щоб той нею не розмахував. Але Микола поводився, як винуватий. Опустив низько голову і мовчав.
Зате Мазунчик загордився:  «Я розумний, я кмітливий».
– Увага! Оголошую останню загадку, – театрально скрикнув Гриф. – Слухайте мене, мудрого й всезнаючого: Добре бачить, а сліпий. Хто це? Ну ж бо, зайцю! Ну! Один, два, три…
– Пані Міністр! – заволав Мазунчик так голосно, що сам на одне вухо оглух.
– Хто? Хто? – перепитав Гриф.
– Сова! – закричав ще голосніше Мазунчик, і повнісню втратив слух.
– Молодчина! – театрально розкланювався гриф.
Зайчисько втупився у завісу. Чому вона не змінила кольору? Певне, від переживання слух до нього знову повернувся. Бо ж чітко чув, як зловтішався Гриф.
– Відповідь твоя, дружбане Мазило, неправильна.
– Правильна! Правильна! – мало не плакав зайчисько. – Пані Міністр вдень сліпа, хоча насправді добре бачить.
Гриф послав довгу шию низом і погрозливо зашипів. А коли ще й клацнув дзьобом, то Мазунчик замало не вмер від страху.
– За правилами гри у вас є ще одна спроба, – шипів Гриф, підвівши дзьобату голову. – Відповідайте!
На декові мигнули зелені вогники. Через секунду робот виголосив:
– Неписьменний.
Мить – і завіса зблідла.
Гриф розпачливо скрикнув і шугнув у темний куток. Склав крила і боязко водив булькатими очима.
Друзі на хижу птицю не зважали. Вони шпарко кинулись до лазу. Робот заніс ногу, а зайчисько присів, щоб стрибнути.
Раптом із лазу вистромилася кістлява рука із довжелезними синіми нігтями. Вона схопила небораків, розхитала ними і швиргонула обох у довгий тунель.

Глава дев’ята. Зустріч із Барбі

     Мазунчик летів над залізною трасою. Вітер завивав у нього за вухами, як голодний вовк, і неприємно куйовдив хутро. Він змерз, просто закоцюб на кістку. А тому крутився, перевертався, хукав у лапи. І заздрісно позирав на робота. Витягнутий тулуб парубка і зосереджений погляд красномовно свідчили: йому комфортно у програмі «Дорога у Потойбіччя».
Пряма траєкторія польоту вигнулася луком. І все через жовту блискучу гору. Облетівши її, літуни почали падати. Вдарившись, вони помчали на животах гладкою трасою. Врешті-решт врізались у блискучу гору.
У зайчиська в очах засвітилось тринадцять свічок, а в голові бамкнув похоронний дзвін.
Легко підхопившись на ноги, Микола озирнувся. Сказав:
– Мазю, ми з тобою тіпа мухи, що повзають на стелі.
Мазунчик, стримуючи стогін, глянув униз. І мало не зомлів. Під ним клекотіло вогненне море, а, може, цілий океан.
Мазунчик обережненько ворухнувся і обережненько підстрибнув. Коли благополучно приземлився, то глибокодумно зауважив:
– Нас тримає земне тяжіння. Так пояснював пан Учитель.
Він сподівався, що Микола похвалить його за глибокі знання. Та у цю мить засвітилися зелені лампочки – очі Помічника.
– Ви перебуваєте в князівстві Де-Все-Дриґом, Де-Все-Навпаки. Виверніть одяг швами наверх. На ліву ногу взуйте правий черевик, на праву – лівий.
– Захочу – і не переодягнуся, – огризнувся Микола, адже звернення Помічника стосувалося тільки його, одягненого і взутого.
– У такому разі електронний центр відімкнеться, – пролунав безапеляційний голос.
Робот неохоче знімав і вивертав джинси, труси, бавовняні шкарпетки. Здивований Мазунчик озирався. Довго дивився на жовту гору. Гора, певне, золота, бо дуже блищить. Жовтий метал відбивав спалахи вогню, що клекотав унизу. Через це гора здавалася живою і хижою. Вершина її губилась у димових хмарах. Обабіч траси височіли стрімкі Золоті мури, що закривали собою увесь горизонт.
Микола нарешті переодягнувся. Теж почав озиратися. І теж довго дивився на Золоту гору. Лайнувся:
– Висока, блін.
– І слизька, – пискнув Мазунчик.
Помовчали. Кожен подумав: «Можливо, це Золотий палац. Де вхід?»
Із задуми їх вивів голос, що линув із-під хмар:
– А-а-а-гу!
Іграшковий атлет хитнувся. Очі його округлилися. Із вигуком: «Агука?!», – він озвіріло накинувся на Золоту гору. Люто гупав у неї кулаками, кросівками. Від того гупання метал гудів і вібрував.
Зайчисько попрошкував поглядом за хвилями вібрацій. Несподівано його оченята зачепилися за таке, від чого кривенькі тонкі ноги розсунулися – і він сів.
На гладенькій поверхні гори виднілося одним-одне відчинене віконце. З віконця виглядала.... Барбі. Лялька махала рукою, кликала їх до себе.
– Увага! Важливе повідомлення, – увімкнувся Помічник. – За сто п’ятдесят три метри перебуває об’єкт, який ви розшукуєте.
Робот Микола кинув оком на гору – і звалився з ніг. Але навдивовижу швидко впорався із хвилюванням. Скочив на ноги і заходився шалено тиснути клавіші.
Зайчисько приклав лапку до вуст і послав Барбі поцілунок. Але відповіді не дочекався – засвітилася попереджувальна червона лампочка. Робот підхопив його, розчуленого, на руки. Вони стартували, тобто полетіли стрімголов униз.

Наші герої ніяково посміхалися. Лялька першою обізвалась:
– Привіт, хлопці. Нарешті ви мене знайшли.
– О, Барбі! – вигукнув Мазунчик. І осікся.
Чому вона така спокійна? Не плескає в долоні, не підскакує?
Микола прийшов до тями і кинувся до дівчини:
– Барбі, люба!
Тарах! Оступився і простягнувся на увесь зріст. Лялька дзвінко засміялася. Та за мить Микола кружляв навколо неї, турботливо запитував:
– Люба, ти жива, ти здорова?
– Як бачиш, Супер-Мене-Колю.
– Називай мене просто Миколою, – попросив парубок. – Як тобі тут? Хтось ображав? Назви кривдника. Конкретно з ним розправлюся.
Барбі зморщила манюній носик.
– Навпаки – тут дуже мило. Одяганка, що на мені, – це подарунок князя Василька. Як вона? Личить мені?
– Кльовий прикид, – буркнув Микола.
Мазунчик милувався лялечкою.
– А, тіпа того... чи сумувала за мною? – спитав Микола і насупився.
– Чого сумувати? Адже ти присягнувся у дуплі: «Сам загину, але тебе визволю із неволі».
«Як вона узнала про це?» – дивувався про себе зайчисько. А Микола із серцем мовив:
– Канєшно, тобі Агука про нас розказав? Я чув, як він кричав своє, блін, «А-а-а-гу!». Ух, ненавиджу його.
– То я гукала, Миколо. Я гукала. Зрозумів? Та де йому зрозуміти... тупий...
Останні слова Барбі казала, хитаючи зі співчуттям красивою голівкою.
Робот палко виправдовувався:
– Не тупий я. Не тупий...
– Про інтелектуальний розвиток людини свідчить її мова, – розумно відповіла Барбі. – А які слова ти вживаєш? Блін, прикид, тіпа, канєшно. І це ще не всі твої «перли».
Микола ще палкіше виправдовувався:
– Коли я хвилююсь, то справді переходжу на мову Відлюдька. Та знай, у моєму словникові аж сто сімдесят тисяч слів і фразеологічних висловів.
– Уживай гарні, добірні слова. Рідна мова і милозвучна, і за лексичним складом багата.
Микола чухав потилицю і мовчки дивився на Барбі. А Мазунчик подумав: «Яка вона розумна!».
Барбі підморгнула:
– Привіт, Мазю. Ти підріс і змужнів.
У зайчиська враз почервоніли вуха й кінчик носа. Очі засяяли, а сам він зібгався, щоб плигнути. Хотів потертися спинкою об ляльчині ніжки. Проте в останню мить стримав себе. «Мужні – суворі на вигляд, навіть трохи сердиті», – подумав. І тут же насупився.
– Мазю, ти такий кумедний, – втішалася лялька.
Несподівано втрутився металевий голос:
– Інформація прозвучала без доказу.
– Яка інформація? – безбарвно спитав робот.
– Барбі сказала: «Я знала, що ви мене розшукуєте».
– Так і сказала, – підтвердив зайчисько.
– Звичайно, знала, – задиристо скрикнула лялька. – Я маю чарівне дзеркальце. Воно показує того, хто до мене наближається чи мене тримає у своїх думках.
– Чарівне дзеркальце! – загорівся зайчисько. – Класно! Покажи його. Я хочу своїх однокласників і родичів побачити.
– Мазю, відчепися. Хлопці, то що мені робити? Збиратися?
– А ти сама того бажаєш? – тихо спитав робот Микола.
– Я ще не всі солодощі тут покуштувала... Ой, згадала. (Таємниче.) Сьогодні я виходжу заміж.
– За князя?
– Не за тебе ж, Миколо.
Парубок остовпів. Очі його потемніли і він хитнувся.
– Говорила, що мене любить. А заміж виходить за іншого, – промовив ніби уві сні.
– Мені теж говорила, – тягнув задумливо Мазунчик.
Барбі обох ніжно обійняла. Воркувала до них:
– Хлопці, я вас дуже люблю. Навіть більше, ніж Тарасика.
– А за князя однаково підеш? – спитав усе ще похмурий Микола.
– Та ні. Я його не люблю. Просто хотіла вас подратувати.
Микола поважно пригладив волосся, що відросло і стирчало, як голки на їжакові. З гідністю сказав:
– Вважай, що в тебе те вийшло.
Металевий голос застеріг:
– Пора покидати Золотий палац. Тут небезпечно.
Барбі заметушилася.
– Хлопці, зачекайте. Мені перед дорогою треба причепуритися.
Вона присіла на золоту лаву. Відкрила сумочку, яку досі тримала під пахвою. Дістала рушник. Розстелила його. Обережно, ніби коштовності, виклала дерев’яний гребінець, дзеркальце і блакитну стрічку.
Микола, заклавши руки за спину, ходив. Туди-сюди, туди-сюди.
Через розчинене віконце влетів вітер. Сильні подуви його позривали зі стін художні дерев’яні вироби. Під Миколині ноги підкотилася неоковирна палиця. Робот підняв її. Тепер ходив туди-сюди, не заклавши руки за спину, а від нудьги махав палицею.
Мазунчик стовбичив біля Барбі. Його цікавило, як лялька чепуритиметься. Найперше Барбі старанно розчесала гребінцем коси.
Зайчисько ні сіло, ні впало запитав:
– Жених твій сильний?
– Дуже сильний, – підтвердила Барбі, перев’язуючи голову блакитною стрічкою. – І вродливий.
– Ви цілувалися?
Микола зупинився. Він уважно розглядав палицю.
– Ні, не цілувалися. Князь жодного разу не був сам.
Микола зрушив із місця.
– А з ким він був? – не вгавав Мазунчик.
– Напевно, з братами. Бо ті, як краплини води, схожі на Василька. І плащі однакові носять. Брати князю вірно служать.
– Братів у князя багато?
Барбі випнула губенята трубочкою – саме мастила їх червоною помадою. Пробубніла, уважно оглядаючи себе в дзеркальці:
– Найменше було двоє.
– А найбільше? – прилучився до розмови Микола, що наблизився сюди.
– Одинадцятеро.
Микола направився туди і вид його був украй засмучений.
Барбі напудрила носик і крутнула скельцем. Зайчиська це дуже зацікавило.
– Скельця повертаються?
– Так. Одне скельце в дзеркалі просте, а друге – чарівне. У чарівному я стежила за тобою і Миколою.
– А-а-а, ось чому ти нас спокійно зустріла! Не плескала в долоні, не підстрибувала.
– Вам хотілося, щоб я плакала?
Зайчисько насупився. Він чомусь розсердився на Барбі. Але вгамував свій гнів. Тихо попросив:
– Я хочу побачити твого жениха. Прошу, крутни чарівним скельцем. Де він зараз?
– Я тут! – пролунало розкотистим громом.
Зайчисько не зчувся, як опинився під золотою лавою.

Глава десята. Подорож веселковою дорогою

     Палиця, якою безтурботно бавився робот, вирвалася з його рук. Розмахнулася – і огріла Миколу. Удари сипались один за одним. Робот спочатку відбивався, але за порадою Помічника (мигнули зелені лампочки) перейшов у режим заощадження енергії. Навіжена палиця найсильніше тріснула його, завмерлого, і поскакала до лави.
Мазунчик ще глибше забився у куток. Коли ж його довгі вуха розрізнили свист, то не втримався і висунувся.
Палиця, що одним кінцем торкалася встеленої золотими плитами підлоги, шалено крутилася, перетворившись на суцільний вихор. Із круговороту вийшли три високих легені, запнуті червоною накидкою. Вони були схожі між собою, як краплини води.
Той, що стояв посередині, блиснув золотими зубами.
– Золотко, чому так сумно нареченого зустрічаєш? Чи передумала зі мною ставати на рушник?
– Ну що ти, Васильку? Таке скажеш... Оце чепурюся, тебе виглядаю.
– Чому ж не підходиш?
– Та все через черевички, що взуті навпаки. Муляють. Я їх краще зніму.
– Ні, ні, ні.
– Ну, добре...

–  А хто вони? Той, застиглий, і той, що з-під лави виглядає?
Зайчисько знову забився в куток і перестав дихати. Барбі байдужим голосом мовила, вкладаючи свої речі в сумочку:
– Випадкові подорожні. Туристи.
Князь із братами наблизилися до робота, що морщив лоба і страхітливо водив очима.
– Так, так, так, – затакав, як крук, нависаючи над Миколою. – Кажеш – туристи. І що ховає турист за спиною? Пістолетик? Файна штучка. Хай вона поки що побуде у мене. Колись поверну.
Випромінюючи радість, князь повернувся до Барбі. Медовим голосом благав:
– Золотко, придумай для цих туристів кару. А то й інші занадяться до нас. Будуть швендяти, крутитися під ногами. Навіщо нам той клопіт?
Барбі, яка вже тримала сумочку під пахвою, капризувала:
– Дівчині не личить думати. Сам придумай.
Вона відкопилила вустонька та відвернулася, буцімто образилася.
– Достойна відповідь моєї нареченої, – крякнув задоволений князь. Його голова перекрутилася назад, мов гумова, й гукнула: – Гей, братани. Чи не поснули? Наказую: зайця засмажити й подати до весільного столу. З електронного хлопця зняти голову й покласти теж на весільний стіл. Хай веселить гостей – морщить лоба та страхітливо водить очима.
Братани догідливо закивали головами й хором запитали:
– А з тулубом хлопця що робити?
– Хай ходить безголовий. Діток наших кататиме на плечах.
– Буде виконано, князю.
Жених повернувся до нареченої і пташиним голосом цвірінькав:
– Золотко, гарно я придумав?
Барбі плескала в долоні:
– Круто. Так і зроби їм. У-у-у-у.
Вона кумедно випнула вустонька і лунко цмокнула жениха у ніс, на якому залишився червоний кружок.
– Золотко, розумниця, – підскакував ще більш задоволений князь.
Дві голови, що стирчали за його спиною, мов тіні, радо кивали.
– Нахились, поцілую тебе в шийку, – розійшовся не на жарт жених.
Барбі довірливо схилила красиву голівку. У Золотого князя блиснули, як у яструба, жовті очі. Дмухнув – дівоча коса відхилилась. Тонка шия відкрилась і сяяла рожевою білизною. Князь облизався й припав до неї.
Під зайчиськом ходуном коливалася підлога...
Жених витирав заслинені губи. Наречена тупотіла каблучком лівого черевика, що сидів на її правій нозі. Без упину повторювала:
– Хочу кататися, хочу кататися.
– Золотко, я виконаю будь-яку твою забаганку, – стелився жених.
Сказав – і змахнув широким рукавом. А звідти виплила семикольорова у вигляді спіралі веселка. Протилежний кінець її губився ген-ген, аж у вогнедишній магмі.
Почувся гуркіт. Веселкою з’їхав розмальований пурпуровими зміями візок. Князь підхопив Барбі, наче пір’їнку, й опинився з нею у візку. Братани автоматично перенеслися слідом.
Лялька на перекладину не сіла, а, приклавши рожевого пальчика до рота, капризно супилася.
– Золотко, щось не так? – упадав біля нареченої жених.
– Хочу, щоб і туристи каталися. Хай востаннє, перед смертю, порадіють.
– Будєт так, как ти захочєш, – козлиним голосом проспівав князь.
А голови дружно басами підхопили:
– Будєт так, как хочєш ти. Гей, гей, гей.
– Смертнички, залазьте! – запрошував розпашілий князь.
Голови братанів дико реготали і вигукували:
– Покатаємо, аякже!
– Кісток не зберуть!
Три однакові голови разом заспівали:
– Гоп, гоп, гоп. Чіча гоп. Ми весело спі-ва-є-м.
Мазунчик зомлів, зробився, мов вата. Він навіть не відреагував на незвичайне. Так, шия одного братана витягнулась на декілька метрів й дотягнулась до нього, напівмертвого. Червона пащека роззявилась і підчепила його зубом за шкірку. Миттєво перенесла у візок.
Робот розбігся, плигнув і став коло Барбі.
Візок зірвався з місця і загуркотів різнобарвними коліями.
Мазунчик притулився до ніжок Барбі, обливаючи їх гарячими слізьми. Дівчина взяла його на руки, гладила і мовчки втішала. Поряд стояв ні живий, ні мертвий Микола. Зате князь із братанами розважалися. Реготали, кричали.
А Мазунчик страждав. Він подумки жалів себе, жалів робота, а найбільше жалів Барбі. Адже вона не відає, яке пекельне життя їй влаштує князь. Тому він, Мазя, не міг не відправити кривдникові погляду, повного осуду й докору.
Озирнувся – і закляк. На місці Василька і його братанів розвалився триголовий змій. За візком лискучим смарагдовим вимпелом розвівався хвостяка. «Золотий князь – він же зміїще», – жахнувся зайчисько.
Він безпомічно заплакав. У повній знемозі востаннє глянув на землю.
Залізною трасою у бік Золотого палацу рухався Тарасиків поїзд. Це Мазунчика надзвичайно зацікавило. Він витер заплакані очі й припав до борту. У вагонах підскакували пасажири у червоних шапочках.
Зайчисько відвів погляд убік і несподівано став свідком дечого цікавого.
На мускулястій Миколиній руці лежала маленька дівоча. Ось Микола по-змовницьки кивнув Барбі. Вона усміхнулась йому кутиками нафарбованих вуст.
Мазунчик інстинктивно обхопив дівчину лапами й міцно притиснувся до неї.
А далі все сталося просто блискавично.
Вони разом, утрьох, шугнули в безодню. Правда, не обійшлося без прикрощів. Одна голова змія на довжелезній шиї вистрелила їм навздогін. Та однаково впіймала облизня! Тільки й радості ворогові, що перехоплена блакитна стрічка.
Раптом пролунав страшний вибух. Зайчисько вкотре зомлів

Глава одинадцята. Пригоди на залізній трасі

і вкотре отямився. Розкосі оченята розбіглися і знову зійшлися на величезному куполі парашута. Барбі тримала його міцно-преміцно. А робот Микола шелестів стропами парашута, який спрямовував на трасу.
Минуло всього кілька хвилин – і парашутисти приземлилися.
Але ж як! Накрили куполом весільний поїзд.
Ой, бачили б ви, що тоді почалося!
– Вай! Вай! – лементували лісовики. – Через терористів нема нам спокою. Забралися навіть у святая святих. Дружбани, драпаймо, бо нам тут кришка!
Вони так поспішали, що й не відчиняли дверцят! Через високі борти так і плигали, так і плигали! Далі пострибали до Золотого муру, полізли на нього. Зривали довгі кігті, збивали коліна і лікті. І, звичайно, ж лементували: «Вай! Вай!». О, нарешті їх не стало. Нарешті.
Микола, граючи біцепсами, всівся у крісло машиніста. Барбі вибрала вагон, прикрашений вінками, сплетених із лісових квітів. Мазунчик скочив у останній вагон і нетерпляче там підстрибував.
Ось поїзд плавно об’їхав Золотий палац і помчав у протилежний бік. Він час від часу пускав струмені диму, сигналив, невпинно набираючи швидкість.
Від зустрічного вітру на шубці зайчиська шелестіли шерстинки. Білі вусики приплюснулись до мордочки й лоскотали. Мазунчик щиро вірив, що подорож підходить до щасливого завершення. Переповнений радістю, він заспівав:
Я додому їду.
Я до мами їду.
Я від змія втік.
Микола кохає Барбі.
Барбі уже з нами.
Ля-ля-ля-ля!
Добре, що пісенька завчасно була доспівана. Адже поїзд на величезній швидкості різко зупинився. За інерцією він продовжував рухатися. Тарарах!
Паровоз наїхав на Золоту браму. Усі вагони перевернулися. Барбі стрімголов полетіла вперед і ліктем руки, під якою тримала сумочку, врізалась у торцевий борт. Мазунчика підкинуло вгору. Дверцята вагонів розчахнулися – пасажири повипадали.
Лялька терла забитий лікоть й плаксиво кривилася. Несподівано вона помітила свої речі, що повипадали із сумочки. Сплеснула руками і кинулась їх збирати.
Мазунчик тер забите коліно. А Микола тим часом гамселив себе в груди і водночас вичитував Помічника:
– Чому не попередив про перепону? Чому ловиш гав?
– Золоті ворота, – озвався неживим голосом Помічник.
Пасажири про те знали і без підказки.
Забите коліно вже не боліло. Зайчисько підстрибнув, перекрутившись у повітрі. Він упав і ледь чутно пропищав:
– Там змій!
Усі враз виструнчились. Переповнені жахом, дивилися на червоне ралі, що летіло трасою. За ним смарагдовим вимпелом розвівався хвостяка.
Барбі стукнула себе кулачком по лобі, а потім хапливо стала шпортатись у сумочці. Дістала рушничок – і змахнула ним.
Мазунчик широко-широко розплющив очі – перед ними розлилися води. Здивований, він приклав до лоба лапку, щоб краще роздивитися протилежний берег. «Ні, берега не видно. Широке озеро, мабуть, і дуже глибоке, – думав із приємністю. – Ой, лебеді плавають. Верби на березі повиростали.»
Друзі стояли й милувалися прекрасним плесом.
– Як гарно, – прошепотіла Барбі.
– Так, кохана, дуже гарно, – вторив іграшковий парубок. Він поклав на тендітні плечі дівчини свою сильну руку. Обличчя обох випромінювало щастя.
Мазунчик делікатно відвернувся від закоханих. Але не надовго. Сором’язливо соваючи лівою задньою лапкою, пискнув:
– Пробачте, що відвертаю вашу увагу. Миколо, запитай Помічника, як відчинити браму?
Помічник жваво відгукнувся:
– Пластикова картка в кишені.
Микола поклав руку в кишеню і попрямував до брами. Вставив картку в горизонтальний прорізь – стулки воріт безшумно розчинилися. Потім Микола попіднімав вагони. Після цього зайняв командирське крісло і просигналив.
Барбі не хотіла заходити у вагон, прикрашений вінками. Вона комизилася і просила:
– Миколо, дозволь мені перейти до тебе, в паровоз.
Зайчисько зразу скумекав, що з паровоза дальше видно. Тож і собі став канючити:
– Миколо, дозволь і мені.
Робот знову просигналив, що Мазунчик сприйняв як знак згоди. Із криком «Ура!» вдарив задніми лапами і красиво, мов стріла, полетів до паровоза.
У цей час східцями піднімалася Барбі. І не просто піднімалася, а пливла, притримуючи пальчиками низ парчевої сукні. Зайчисько, коли повз неї пролітав, то ненароком зачепив сукню. Барбі заверещала, немовби він їй відтолочив ногу. А коли піднялася, то сердито тупотіла черевичками, ще й слала на зайчиська із очей стріли. Одну гострішу другої.
Мазунчик шмигнув у куток і затих.

Поїзд минув Золоті ворота. Тепер він мчав на всіх парах Срібними землями. Хоча якраз тих земель і не було видно. Адже траса нагадувала глибокий тунель, під яким клекотів вогонь та кучкувалися чорні хмари.

Зайчисько страшенно нудився у кутку. Розчувши шелестіння електронних Миколиних мізків, напружив слух.
– Кохана, вишитий рушник – подарунок від Василька?
Лялька пхикнула:
– Подарунок тітоньки, котра мене одягала перед тим, як відправити з підприємства в магазин. Тітонька наказувала: «Ганнусенько, доню, хай цей рушник буде тобі оберегом. Змахни ним – ворожа сила і відступить». Жаль, що я про рушник тільки тепер згадала.
– Твоє справжнє ім’я Ганнуся?
– Так. Пробач, коханий, що раніше не назвалася, – щиро вибачилася дівчина.
– Га-нну-сень-ка, – не промовив, а проспівав із сильним почуттям Микола.
Мазунчик кахикнув. Закохані притихли.:
– У Ганнусі є чарівне дзеркальце, – нагадав зайчисько.
Лялька підкреслено відвернулася. Миколин погляд, спрямований вперед, зробився незворушний. Мазунчик тоді голосніше нагадав:
– У Ганнусі є чарівне дзеркальце.
– Мазю, не канюч, – сказала дівчина, повернувшись до нього. – Дарувати тобі дзеркальце я не збираюся. Воно моє.
Зайчисько вперто вів своє:
– У дзеркальці можна побачити змія.
У голові робота торохнули диски.
– Слушна порада. Кохана, зазирни в люстерко.
Ганнуся манірно відставила мізинчик і почала шпортатись у своїй сумочці. І дуже довго там шпорталася. Коли в її пальчиках блиснула довгоочікувана річ, Мазунчик перший припав до неї. І ось що у чарівному скельці він побачив.
Води в озері бунтували. Лебеді кидалися в різні боки й кричали. А ось і сам зміїще. Він пливе, здіймаючи високі хвилі.
– Змій наростив купу голів! На берег вибирається! – заволав зайчисько.
Поки робот морщив лоба, на зв’язок вийшов Помічник.
– Срібні землі закінчуються. Попереду брама.
Микола натиснув на педаль гальмування. Поїзд плавно підкотився до воріт і зупинився.
Срібна брама відрізнялася від Золотої мертвотно-блідим кольором. В усьому іншому ці ворота були такі ж – грубезні й височезні. Можливо, наші мандрівники й ще щось цікаве помітили, але несподівано вони розчули звук двигуна. Усі троє крутнулися – і застигли.
Залізною трасою мчало те саме червоне авторалі. Дев’ятеро величезних конячих голів на довгих зелених шиях хиталися над кабіною. З їхніх вух курився дим. А очі, завбільшки, як футбольні м’ячі, палахкотіли синім вогнем.
Та зненацька ця страшна картина пропала. На місці її появилася інша – височезна, з гострими шпичаками і чорними проваллями гора. Як таке могло статися? Зайчисько й робот водночас подивилися на ляльку – і все зрозуміли. Це Ганнуся, розумниця Ганнуся, вдруге їх виручила.
– Класно! – вигукнув Мазунчик.
Микола роззявив рота, щоб подякувати дівчині. Однак його знову випередив Помічник.
– Брама досі не відчинена.
Іграшковий парубок послав дівчині закоханий погляд і почимчикував відчиняти ворота.

Поїзд мчав, випускаючи дим і посвистуючи, поміж Мідних валів.
– Останні землі проїжджаємо, – радів Мазунчик.
– Не кажи гоп, поки не перескочиш. Або: казала Настя – як удасться, – розважливо мовив Микола.
Мазунчик переконався, що в програмі робота таки є словник із прислів’ями і приказками. І за це він не міг не похвалити Миколу. Але не похвалив, бо розчулена Ганнуся пестила тендітною ручкою кремезні Миколині плечі. Парубок повернувся до неї. Їхні вуста злились у довгому поцілункові.
– Не заважатиму їм, – тихо промовив Мазунчик і відвернувся.
Він дивився на високий червоний вал і гадав собі: «Що за ним? Які тварини водяться? Які рослини ростуть? Добре було б дізнатись про те. А потім, у Лісовій школі про те розповісти. Товариші мені заздритимуть, а пан Учитель похвалить і поставить мені оцінку в дванадцять балів».
Ляльки мило бесідували.
– Хвалю тебе, Ганнусю. Ти так швидко зорієнтувалася. Змахнула рушничком – і враз виросла гора.
– Просто змахнула рушничком. От і вся робота.
– Важливо, що не розгубилася, – вів своєї Микола. – Змій хвостяку зітре, а не здолає височезну, з гострими шпичаками і чорними проваллями гору.
– Хочу бачити, як змій дряпається на гору, – долучився до розмови Мазунчик. – Ганнусю, будь добренька, наведи на змія дзеркало.
Ганнуся комизилась. Насправді дівчині хотілося, щоб Микола попросив про таку послуга. Адже тільки у неї є чарівні речі. Та робот, кинувши на Мазуна осудливий погляд, перевів його вперед.
Буцімто нехотя Ганнуся дістала дзеркальце.
Зайчисько нетерпляче підскакував поряд. Але цього разу вона його не підпустила. Першою глянула в чарівне скельце. Глянула – і відсахнулася. Мазунчик тут же прилип до люстерка. Голосно коментував:
– Зміїще з гори на лижах з’їжджає. Ой, у нього... одна, дві, три, дев’ять... дванадцять голів!
Ганнуся оговталася. Діловито сказала:
– Хлопці, не будемо чекати, поки змій задихає нам полум’ям у спини. Зараз його зупинемо.
Зайчисько не переставав дивуватися: Ганнуся так легко творить дива. Змахнула рушничком – і зашумів ліс. Могутні дуби й сосни вишикувалися, наче колони казкових богатирів. Такі ж сильні та могутні. А між ними ростуть широкі ялини, що колючими гілками створили непрохідний кордон. Там, де нема ялин, стелиться колюча ожина. Спробуй пролізти! Дзуськи!
– Увага! Попереду Мідні стовпи, – попередив Помічник.
Усі троє страшенно зраділи. Адже за Мідними стовпами був вихід із негостинного Потойбіччя.
Гарний настрій пасажирів передався потягу. Усі деталі машини працювали злагоджено. Іноді вагони, розігнавшись, відривалися від траси і злітали. Ось знову набрали швидкості і полетіли, мов Ганнусина блакитна стрічка, залишена в зубах змія.
Мазунчик заплющив оченята. Він млів від задоволення.

Глава дванадцята. Пригоди у Садочку і не тільки

Мигнули траса, червоний вал – і він приземлився. З ямки, яку він вибив, почав точитися неприємний запах. Зайчисько чхав і кашляв. Крізь сльози він бачив велетенські різнокольорові стовпи. Також його вразила тиша. Такою вона буває тільки на кладовищі.
Ой, чому земля під ногами дрижить, чому вібрує? Мазунчик опустив очі й замало не вмер. Навколо нього швидко росла огорожа, що мала яскраво-помаранчевий колір. «Я всередині стовпа. Стінки вгорі можуть зійтися. І тоді мені гаплик. Ой, не пропадати ж мені тут самому». Щодуху заволав:
– Е-гей, малючки-лісовички, відізвіться!
– Ми тут! Зараз, Мазило, тобі кошлаті боки полоскочемо, – відбилося назад луною.
Але Мазунчик не збирався здаватися. Войовниче настовбурчив вуса й хвоста. Зібрався боротися за своє життя до переможного кінця.

Помаранчеві стіни враз позеленіли, погрозливо ворушилися.
Мазунчик не сподівався побачити зелених злих істот відразу і всіх. І через те злякався. І через те заверещав. І верещав так пронизливо, що зелені істоти на півдорозі зупинилися.
Викричавшись, зайчисько без перерви став реготати:
– Ой не можу! Ой умру! Ой не можу! Ой умру!
Він повторював і повторював одне й те саме. І все тому, що в його голівку нічого іншого не приходило. Ні, дещо сяйнуло! Тепер він підстрибував і вигукував:
– А у вас крила на спині! А у вас крила на спині!
Лісовики ретельно себе оглядали. Піднімали зелене волоссячко, під пахви заглядали. Коли переконались, що з-під пахв не ростуть крила, образилися:
– У нас немає крил. Ми безкрилі.
– Є! Є! Я їх бачу. Вони великі, але невидимі. На них можна літати.
– Невже? – щиро дивувалися лісовики.
– Правда, правда. От спробуйте.
Пустун-лісовичок, якого впізнав зайчисько, перший підстрибнув. Кружляв, розклавши ручки, і пищав:
– Я літаю! Я літаю! Я весело кружляю.
Лісовики заздрісно поглядали на лісовичка. Не втримались і собі почали підстрибувати і кружляти.
Однак підстрибувати і кружляти їм швидко набридло. Тож знову рушили донизу. Рухалися і з-під зелених насуплених брів дивилися незмигно. Мазунчик зрозумів злі наміри лісовиків.
Хоч у зайчиська тремтів хвостик, а кінчик носа сіпався, він мужньо тримався. Заляпав передніми лапами і крикнув:
– Щоб високо літати, треба вживати глюкозу.
Лісовики зупинилися.
– Що? Що? Що?
– Глюкозу, кажу вам. Вона солодка. Глюкози багато в цукерках.
Лісовики капризно тупотіли й канючили:
– Хочемо канхветки. Дай канхветку.
– У мене нема цукерки, але я знаю, де цукерка лежить, – впевнено заявив зайчисько.
– Кажи: де канхветка?
– У Тарасиковому поїзді є льодяник. Льодяник – та ж цукерка. Навіть краща. Вона солодша. Її можна лизати.
– Гайда за льодяником! – галдикали лісовики. Розвернулися і прудко полізли вгору.
– Егей, – скрикнув зайчисько. – Зачекайте.
– Чо’ тобі?
– Ви не знайдете. Льодяник схований.
– Схований? І шо нам тепера робить?
– Візьміть мене з собою. Я покажу вам льодяник.
Лісовики миттю збігли крутими стінами. Збилися докупи, підставляючи спини. Зайчисько плигнув на сухоребриків і вчепився за їхню зелену шерсть. Але вона так нестерпно смерділа котячою сечею, що він гикнув. Однак не зіскочив і смердючу шерсть із лапок не випустив. Навпаки, ще міцніше вчепився.
Лісовики подряпались вгору.

У Мазунчика розбігались і сходилися докупи очі. Скільки сягав його зір – куполи, куполи. Червоні, рожеві, жовті, зелені, блакитняві, світло- і темно-коричневі. Траплялися велетенські помаранчеві лійки та дерева, схожі на тополі. Однак балабухи на їхніх стовбурах були мазкі, наче в сажі.
– Які дивні дерева! – чудувався зайчисько. – Ні в Нашому, ні в Темному лісі жодного такого дерева нема.
– Дурило, хі, хі. Хіба це дерева? – насміхалися з нього лісовики.
– А що?
– Гриби. Поняв? Садочок грибів.
– Садочок грибів?
– А шо тут може рости? Растєніям нада сонця. Багато сонця. А цим хватіт одної мокроти.
– І справді, – погодився, подумавши, зайчисько.

Лісовики викараскалися на Мідний вал і зупинилися.
– Не хочу спускатися, – несміливо пискнув один. – Почекаю вас тутечки. Залишите мені льодяника. Не злижіть всього.
– Ходіть без мене. Там Пан. Боюся його, – пискнув другий.
Наперед вибіг дідок із гострою зеленою борідкою. Він пронизливо кричав і тупотів жаб’ячими лапами:
– Пан наказував нам залоскотати зайчука на смерть. А ми не виполнили його наказу.
Ситуація робилася небезпечною. Мазунчик, надавши голосові безтурботного відтінку, гукнув:
– Хлопці, хочете літати?
– Хочемо! Ще й як хочемо! – пискнув лісовичок.
Старші лісовики мовчки обмінялися поглядами. Мазунчик їх підбадьорював:
– Можна і льодяника полизати і від Пана утекти.
– Разьвє так можна? – запитали декілька лісовиків.
– Ще й як можна. Ви ж знаєте, який Пан неповороткий, повільний.
– Канєшно, Пан важний. Чо’ йому бігати? – вигукнули ті, що перед цим мовчали.
– То ви закрадіться зі спини його, ззаду, – повчав зайчисько. – Полижете льодяника. Наберетеся енергії, сил. А потім собі чкурнете у Сад грибів. І вже там – політаєте. Літати – класно!
– Тебе з собою у Садочок візьмемо. І залоскочимо на смерть, – пообіцяв злющий дідок.
Скрадаючись, лісовики скотилися з крутого валу.
Коли спустилися, то злющий дідок штурхонув Мазунчика в спину.
– Признавайся, де льодяник?
– В останньому вагоні, – навмисне голосно сказав Мазунчик.
Лісовики кинулися до поїзда. До слуху Пана дійшов галас, який здійняли лісовики. Пан став нервувати. Тупцяв багатьма ногами, заглядав під них. Де галаслива малеча? Раз не знає зася, то він її провчить. А захоче – розтопче, як мурах.
Зайчисько, якого скинули лісовики, звернув увагу ось на що. Шкіра на ногах Пана була така тонка, що аж просвічувалася.
Кмітливу голівку осяяла здогадка: уразливе місце Пана –не захищені бронею ноги!
Мазунчик напружився. Зібгався і, мов страшний звір, кинувся на Пана. Він уп’явся в одну ногу гострими зубами й зімкнув їх замком.
– Вай, – заревів від болю Пан.
Він підкидав ногою, намагаючися скинути зубату причепу. Але зайчисько намертво тримався.
Від ревиська лісового велета здійнявся буревій. Наробив же він до біса лиха! Мало того, що позакручував дерева у лісі. Навіть позривав із підніжок грибів гігантські шапинки. Підняв їх – і гамузом скинув на трасу.

Зайчисько здивовано роззирався. Куди подівся Пан? Де лісовики? Ще більше здивувався, коли побачив Ганнусю. Дівчина бігла до нього, спотикаючись у черевичках, узутих навпаки. Обхопила його, Мазю, рученятами і палко промовляла:
– Я люблю тебе. Я люблю тебе.
На довгих віях ляльки блищали, мов діаманти, краплинки сліз.
Мазунчикові зробилось приємно-приємно.
Згодом підійшов Микола і по-джентельменськи потиснув йому лапу.
Іграшки дивились на Мазунчика з повагою, як на справжнього героя.

На електронному декові блимнули зелені очі.
– Увага! На підході – Змій.
– Хлопці, не хвилюйтесь. У нас є чарівний рушник, – заспокоювала друзів Ганнуся.
Однак Микола був категоричний. Махнув рукою.
– Гайда, поїхали!
Поїзд просигналив і радо зірвався з місця, хоча не відривався від траси і не злітав. Та в цьому й не було потреби, адже попереду маячили Мідні стовпи.
Знову блимнули зелені очі.
– Дорога землями Де-Все-Дриґом, Де-Все-Навпаки підходить до свого завершення. Сонячна енергія теж закінчується. Тож я прощаюся з вами. Щасливого повернення на Білий Світ.
Поїзд гуркнув і зупинився. Двері автоматично розчинилися. Друзі, радісні й збуджені, зійшли з поїзда.
Мазунчикові не терпілось якнайшвидше вибратися на поверхню землі. Він притьма помчав до стовпів. Моторно обскакав один стовп, другий і третій. Усі вони підпирали землю і були однакові: червоні, блискучі, товстезні.
– Нічого не розумію, – доносився Миколин роздратований голос. – Повинен же бути звідси вихід на поверхню землі.
Поряд із Миколою дріботіла Ганнуся. Вона старанно обмацувала тендітними пальчиками ґрунт поміж стовпами.
Зайчисько приєднався до компанії. Заходився енергійно розривати лапами землю. Час від часу прикладав вухо, чи не доноситься живий звук. Але все марно!
Нашим мандрівникам зробилося до сліз незатишно в чужому, далекому від рідних місць світі. Вони стояли вкрай зажурені.
«Вихід завалив Пан та лісовики, яких я пошив у дурні», – здогадався зайчисько. Він подивився праворуч.
Ганнуся розглядала свої брудні пальчики. Лялька голосно шморгнула носиком, а потім ще двічі, але значно тихіше.
«Вона стримує сльози», – здогадався Мазунчик. Подивився ліворуч. Миколині пальці бігали по клавіатурі. Проте жодна лампочка на декові не засвітилась.
– Нема енергії, – сказав Микола, не піднімаючи голови, хоча його про це не питали ні Ганнуся, ні Мазунчик.
Зайчисько нашорошив вуха. З боку лісу, який так вправно створила Ганнуся, доносився гуркіт. Жаский гуркіт невпинно наростав. І виріс такою мірою, що його почули Микола і Ганнуся. Обоє занервували, крутнулися на жаский звук.
О, неможливо передати розпач, що відбивався на їхніх обличчях. Ще б пак! Падали столітні дуби. Їх топтала потвора, що нагадувала дванадцятиголового динозавра. Колючі ялини, мов гілочки, тріщали під сорока слоновими ногами, а колюча ожина займалася від вогню, що виривався з її ніздрів.
Ганнуся вихопила із сумочки рушник.
Рушник лопотів і лопотів у ляльчиних вправних ручках. Одначе страшна картина не мінялася на приємну.
Тим часом змій вийшов із лісу. Він продер дванадцять пар очей. А коли побачив три скоцюрблені фігури, що тулилися до стовпа, то зайшовся реготом. Довжелезний зелений тулуб корчився в конвульсіях. Із вух валив дим, а з очей сипалися феєрверками іскри.
Друзі міцно притиснулися одне до одного. Кожен думав: «Через мить мене не стане».
Насправді остання мить виявилася тягучою, як жувальна гумка. І все через громаддя гігантських шапинок, які скинув на залізну трасу буревій. Здолати їх навіть змієві було дуже важко. Та впертюх-зміїще здолав і цю перешкоду. А коли здолав, то дванадцять горлянок переможно просичали: «Вони мої!».
Раптом усе обірвалося. Затремтіли Мідні стовпи, посипалися грудки вологої землі. Згори доносилося громове ревіння. Крізь товщу ґрунту проникло золотаве світло.
Невже сонце?!

Глава остання, радісна

     Зайчисько умлівав від щастя. Матуся пригортала його до теплого животика.
– Маленький наш. Нарешті ти знайшовся. Та ми увесь ліс обійшли. Лапи натрудили. Тебе розшукували.
За матусею стояв татко. Прудколапий усміхався до нього. За татком стояли братики й сестрички. Вони радісно йому кивали. Правда, братик Капустяна Голова показував із-за спини татка кулака і скрипів передніми зубами. Проте Мазунчик на братика не образився. Навпаки, доброзичливо підморгнув бешкетникові.
– Я був там, Де-Все-Дриґом, Де-Все-Навпаки, – почав розповідати зайчисько ламким басом. Але враз запнувся. Тихо запитав: – Як ви дізнались, що я там? Адже це ви мене визволили. Так?
– Треба дякувати ведмедиці Мілі. Вона підказала нам, що ти звалився в дупло дуба і звідти не вибрався, – зітхнула зайчиха.
– Ведмедиця Міла?
– Так, вона.
Зайчисько вивільнився з маминих обіймів і озирнувся. І ось що він побачив. Найперше – тисячолітній дуб. Він лежав із вивернутим корінням. Потім велику ведмедицю і Михася. Потім Ганнусю і Миколу. Вони трималися за руки. У останню чергу – Тарасиків поїзд.
Ведмедиця Міла наблизилася. Почала емоційно розказувала:
– Чорний коник хвицнув, підкинув крупом. З нього злетіли двоє вершників. Вони залетіли в дупло. Михась підбіг до дуба і все кликав: «Миколо! Мазю!» Але ні Микола, ні Мазя не відгукувався. Тоді Михась сам забрався в дупло. Раптом я почула дитячий вереск. Обхопила стовбур лапами і давай лізти вгору. Сунула морду в дірку. А там здоровенний гриф б’є крильми мою крихітку. Клює його, кігтями дряпає.
– Лісовики мене теж били. Щипали, лоскотали, – пожалівся Михась і схлипнув.
– Я страшенно розлютилася. Розхитувала дуб, смикала його. Мимо скакали Прудколапі.
– Ми запитали Мілу, чи не бачила вона нашого найменшого, який не ночував удома, – теж емоційно розповідав старший заєць. – Міла, спасибі їй, нам про все розказала.
– От ми всі разом і налягли на дуба – і звалили його та витягли з корінням. Глянули у яму – аж ви там. Яка радість! – закінчила свою емоційну розповідь ведмедиця.
– От наволоч лісова! – із серцем вигукнула зайчиха. – Шмигали з Потойбіччя через дупло дуба. Через них ми не мали спокою. Наш Мазунчик...
– Відтепер, шановне панство, не Мазунчик, а Залізні Зуби, – виголосив Микола.
– Залізні Зуби? – прокотилося Великою галявиною. Тварини щільно обступили парубка.
– Так, Залізні Зуби, – підтвердив Микола. – Зайчисько переміг самого Пана.
– Самого Пана? – зі страхом і повагою прокотилося Великою галявиною.
– Розкажіть, пане Миколо! Просимо, розкажіть! – просили молодші зайці й підстрибували. Вони передбачали неймовірно захопливу і страшну історію.
– Заєць Залізні Зуби безстрашно накинувся на Пана. Вчепився йому за ногу зубами. Не відпускав, аж доки Пан не заволав від болю і не перетворився на осику. Уже назавжди.
– Ура! – закричали зайці. – Брат Залізні Зуби – герой! Залізні Зуби вчинив...
Останнє речення залишилось незакінченим. Звірі з роззявленими ротами дивилися на високу красиву жінку, що стояла на галявині. Вона обіймала за шию оленя із розлогими рогами. Зайчисько зустрівся поглядом із незнайомкою. Вона привітно усміхнулась йому, немовби доброму знайомому.
Звірі кинулися до прекрасної пані. Біля її ніг посхиляли голови до самої землі.
– О, Хазяйко лісу! Ви удостоїли нас великої честі, – схвильовано віталися.
Хазяйка лісу велично кивнула. Звірі благоговійно завмерли. Навіть Капустяна Голова. Хоча перед цим він підкрадався, щоб найменшому братові дати про всяк випадок добрячого прочухана.
– Мені донесли пташки і шепотіли трави: «Лісовики скривдили Мазуна із роду Прудколапого», – мовила лісова богиня.
Зайчиха сплеснула лапами.
– Повелителько наша! Знали б ви, що ми пережили. Наш найменшенький...
–Я про все знаю, – усміхнулася Хазяйка лісу. – Навіть про те, що там Де-Все-Дриґом, Де-Все-Навпаки, залишилися речі сміливих мандрівників. Тож я ці речі їм повертаю.
Зайчисько зумівся – прекрасна пані передавала Миколі пістолет, а Ганнуся навшпиньках з оленячих рогів знімала стрічку і сукенку.
Звірі нашорошили вуха – від Людської стежки донеслися переливчасті звуки. Так умів свистіти тільки Тарасик.
Вони заметушилися і не помітили, що Хазяйка лісу зникла.
Микола звернувся до Ганнусі:
– Люба, час вирушати. Треба підкотити поїзд під березу.
Ганнуся, що саме вплітала блакитну стрічку в русу косу, відгукнулася:
– Я готова, коханий.
Спершу молодята підійшли до ведмедиці.
– Дякуємо вам, тітонько Міло.
Ведмедиця скромно сказала:
– Немає за що.
– Без вашої допомоги ми залишились би у Потойбіччі.
– Хіба що так, – переступала з однієї тлустої ноги на іншу ведмедиця Міла.
– І вам щиро дякуємо, – кланялися молодята зайцям.
Зайчисько розхвилювався. Адже все свідчило про те, що наступив час прощатися. Микола поклав руку йому на плечі, на якому м’ячиками здіймались м’язи. Похвалив:
– Друже, ти вчинив справжній подвиг. Ти – герой!
Зайчисько ще більше розхвилювався. Хоч він мужньо тримався, але заплакав. Беззвучно. Найкрупніша сльоза затрималась на кінчику носа і звисала бурулькою. Хоча бурулька страшенно лоскотала, однак зняти її Мазунчик не наважувався. Адже тоді всі зрозуміють, що він плаче. Тому тільки дивився на товариша. І  помітив, що Микола дуже змінився від їхньої першої зустрічі. І не тільки обличчям! В Миколиній голові вже не торохтіли диски з програмами. Парубок сам приймав рішення. І робив це швидко та рішуче, як повністю людина, а не наполовину.

Микола дружньо підморгнув Мазунчикові, а сам зайнявся нагальними справами. Допоміг Ганнусі піднятись у вагон. Усівся в крісло машиніста. Натиснув на педаль газу. Просигналив.
– Я з вами! – басовито скрикнув Михась.
Перевалюючись на куцих лапах, ведмежа прудко кинулося до поїзда.
Ведмедиця Міла миттєво стала меткою і спритною. Проте перехопити Михася їй не вдалося. Ведмежа заскочило у вагон і з усієї сили хряснуло дверцятами.
Поїзд зірвався з місця і, гуркочучи, швидко віддалявся.
Ведмедиця Міла в розпачі розхитувала великим кошлатим тулубом і ревла. Михась підскакував у останньому вагоні й махав їй лапкою.
– Матусю Міло, не сумуй. Ми ще зустрінемося.
Ведмедиця провела довгим і печальним поглядом поїзд. А коли він зник із обрію, то повільно побрела в гущавину лісу.
Прудколапі теж подалися на свою Маленьку поляну, що у Нашому лісі. У дорозі їх наздогнало вовче завивання.
– У-у-у-у! – котилося лісом від краю до краю.
Молоді зайці панікували, тремтіли, кидалися то в один, то в інший бік. Залізні Зуби суворо гримнув на них басом:
– Тримайтеся купи. Разом – ми нездоланні.
Присоромлена молодь зібралася. Відтепер кожен заєць тримався брата Залізні Зуби, бо почувався поряд із ним хоробрим.
– Найменший уже дорослий, – з гордістю сказав тато мамі.
– Він сміливий і мудрий, – відповіла мама татові теж із гордістю.
– Справжній вожак, – разом сказали тато і мама.
Прудколапі дружно і легко долали смарагдові зарості.