Розділ 9. Повернення в Ольвію. Перша зустріч Мишка з дворовою нечистю

   Кучерява хвиля набрала розгону і плигнула на берег. Хутко відкотилась, залишивши на березі мерехтливу кулю. Подорожній вітерець чудувався видовищем. Підхопив іграшку, гнав поперед себе. Та бавився нею недовго. Над високому береговим урвищем, куля, досі невагома, почала важчати, рости. Секунда-дві – і на узвишші стоять хлопчик і дівчинка. Подорожній вітерець то підступав до дітей, то віддалявся. Ні, не перетворяться вони на невагому кулю. Доведеться мчати далі. Помчав.
Хлопчик з дівчинкою глянули одне на одного і дзвінко засміялись. Їхній настрій пречудовий. Ще б пак! У Іїній кишені лежить молодильне яблучко для матусі, а Михайликів стан обвивав царський пояс.
Бралося на вечір. Сонечко востаннє визирнуло з посмугованого рожевими розводами віконечка і нечутно прочинило рами. Унизу монотонно хлюпали хвилі. Діти прощально глянули на водне плесо. Взявшись за руки, вони побігли додому.
Попереду замаяв червоний дах будинку, в якому поселилась родина Демида. Ія випередила брата. Піднімаючи босими п’ятами порох, вона щодуху побігла. Михайлик для годиться піддав швидкості, але закашлявся і відстав.
Над Демидовим обійстям нависав вечірній морок. Гостроверхі тополі, що росли у дворі, почорніли від вороння, що обліпило їх. Ворони сердито каркали і перелітали з гілки на гілку.
Пилюга щипала очі. Хлопчик зупинився, заходився їх терти. Крізь розчепірені пальці він побачив таке, від чого мало не зомлів.
Перед високим тином, складеним із шорсткого ракушняка, крутилися чорні хвостаті істоти. Схожі на котів, вони безшелесно сновигали на високих лапах. Коти повернули морди у бік хлопчика, що закляк на місці. Люто шипіли до нього.
Михайлик перелякано гикнув: кошлаті химери мали дитячі обличчя, але перекошені, скривлені лютою ненавистю. Між вухами у них стирчали білі ріжки.
Хлопчик кинувся на протилежний бік вулиці. Притиснувся до стіни. Коти вигинали горбами спини, люто шипіли, втупивши в нього бурштинові круглі очі.
І тут до Михайлика дійшло: химер непокоїть те, що він, людина, їх бачить. Адже самі вони з невидимого світу.
Кішки загрозливо гребли кігтями землю. Непомітно, тихцем відступаючи, вони причаїлись за рогом.

Тітонька Неоніла – красуня
  Минувши хвіртку, Михайлик зашпортнувся за віник. Йому кинулось у вічі, що на подвір’ї справжній гармидер. Ось під ногами валяється лопата, далі – граблі. Хатнє начиння, розбиті горщики теж хтось порозкидав. Хлопчика це насторожило.
Проте через відчинені двері, із будинку, летіли радісні звуки. Хлопчик переступив поріг
– Мамусю, не бійся. Кусай, – вмовляла Ія матір скуштувати яблучко.
Тітонька Неоніла крутила плід у руках і дивувалась:
– Донечко, ти таки дістала молодильне яблучко? Чи воно дійсно чарівне?
Ія щиро доказувала:
– Чарівнішого не буває. Повір мені, мамо, ти відразу помолодшаєш. Це так легко перевірити. Проковтни хоч шматочок.
Дядько Демид сидів на ослоні, широко розвівши коліна.
– Та не тягни кота за хвіст, – просив дружину. – З’їж, раз донечка просить. Можливо, й допоможе.
Тітонько повільно піднесла яблуко до рота. Акуратно надкусила, старанно пережувала. Відкусила ще шматочок. «Смачне, видно, яблучко», – встиг подумати Мишко, бо більше він уже ні про що не міг думати.
У нього на очах відбувалось щось фантастичне.
Найперше – тітонька почала гладшати. Її зморшкувата жовта шкіра розгладилась, а крізь неї проступив рум’янець. Тонкі вуста відкопилились, налилися, стали схожі на пелюстки червоної троянди. Довгі вії зробилися пухнастими. З-під них зирк, зирк розкосі, як у лані, очі. Раптом – хрусь! Тітонька схопилася за поперек і перегнулась навпіл. Дядечко підскочив до неї й обхопив – силкувався тітоньку підвести. Вона ж відсторонила його. Сама легесенько розігнулась. Розправила плечі, випнула груди.
Ноги Мишка прилипли до мармурової підлоги. Серед кімнати стояла красуня. Струнка, висока. Голову вона тримала прямо, ледь схиливши на ліве плече. Поглядала то на нього, то на Ію – лагідно, ніжно. Ія заплескала в долоні. Підбігла до матері, повисла у неї на шиї.
– Матусю, ти найкрасивіша у світі, – щебетала дівчинка.
Дядечко Демид ніжно обняв тітоньку Неонілу за плечі. Підвів її до дивана, допоміг сісти. Чоловік не зводив із дружини закоханого погляду. Ія вмостилась між батьками. Всі троє почувалися щасливими.
«Оце так яблучко!» – дивувався Мишко, який досі не сходив з місці. – Жаль, що одне. Матусі моїй не дісталось.
Йому до сліз захотілося пригорнутись до своєї матері. Хлопчик три рази кліпнув, щоб не покотилися сльози і не виказали його. Дядечко Демид, мабуть, зрозумів його настрій, бо сказав:
– Михайле, не сумуй. Післязавтра на північ вирушає озброєний загін. Ти, хлопче, можеш їхати додому, до своїх батьків. Вояки-поштовики швидко пересуваються. Через пару днів цілуватимеш свою мамку.
Щаслива Ія розповідала батькам про пригоди на острові Буяні. А ті щомиті зойкали і сприймали розповідь дорогої донечки, як вигадку.
Мишко нарешті зрушив з місця. Підійшов до печі, що біліла в іншому кінці кімнати. Заглянув усередину – жар ледь жеврів. Коло печі лежала в’язанка хмизу, а на ній – декілька полін. Хлопчик узяв одне і кинув у піч. На черені затріщало, задиміло. Мишко нагнувся за другим поліном.

Друга зустріч із нечистю
  Тонкий слух хлопчика розрізнив ледь чутне шарудіння. Щось маленьке пробігло і сховалось поміж хворостин. «Таргани або інші великі комахи гріються коло вогню», – гадав собі Михайлик.
Вогонь набирав сили. Повітря коло печі зігрілось. Хлопчик підсунув ближче до вогню стільчика. Він дивився на язики вогню, вслухався у пісеньку, яку вони, мов живі, виводили різними голосами. Почав дрімати.
На припічку появився чоловічок. Він швидко швендяв туди-сюди. На ходу поправляв шапку і обсмикував поли червоної свитки. Із-під шапки виглядали гострі вушка. Кудлате волосся і борода некрасиво стирчали. Через неохайний вигляд чоловічок не сподобався Мишкові. Він не втримався і запитав:
– Ти хто такий?
Чоловічок зупинився. Бухикнув у кулак і скрипучим голосом відповів:
– Кикиморин супруг я. Сусєдком мене називають.
– Хто там проти ночі мене згадує? – обізвалось погрозливо із купи хмизу.
На поліні забралася сповита дрантям старушенція. Манюнє личко порепане. Кикимора нагадувала пересушений опеньок. Від цієї мізерної істоти віяло колючим морозом.
Сусєдко солоденько проспівав:
– Супруго, не хвилюйся, все гаразд. Це я балакую з людиною, яка нас бачить. Ти ж знаєш, люба: люди про нас знають, але не сприймають нас усерйоз. А малий слухає моє патякання і навіть спитав, хто я такий. От я і назвався. Кажу йому: «Любані моєї, Кикимороньки, супруг».
– Старий, ти мене заспокоїв. Піду знову спати. Ох-хо-хо! Цілісінький день стригла овець і тріпала загублену дівкою-роззявою куделю. А вночі знову братися до праці. Залізу до сусідів у курник та пощипаю там курей. Ох, важка то робота – шкодити людям. Е-е-е-е, а яка невдячна! Хоча би хто хоч раз подякував мені за важку працю. Жоден.
– Іди, іди, супруго, поспи. А нам для компанії гукни хлопців. Не всіх, а найкращих і найповажніших. Приміром, Домовика. І Дворового поклич. Хай пани приходять, покалякаємо.
Тільки-но Кикимора провалилась у хмиз, Михайлик засипав чоловічка запитаннями:
– Чим займаєшся на припічку? Ти не спотів? Хоча б шапку скинув. Піч вогнем дихає тобі у спину.
Чоловічок легко підстрибнув і сів натреновано на самісінький край припічка. Звісив ноги, жваво скрипів:
– Звісно, на припічку жарко. Але ми, Сусєдки, завжди тепло одягнені. Тулимося ближче до печі, бо тут є чим поживитись. От тільки погано, що з учорашнього дня в хаті нічого не варилось і не смажилось.
Він довго плямкав беззубим ротом і зітхав. Нарешті скрипнув:
– Не скоро будуть готувати у цій печі їжу, ой, не скоро. Хлопче, може, в тебе знайдеться хоч крихта хліба? Я такий голодний, що вовка б з’їв.
Мишко згадав про медовий пряник, який поцупив зі столу Посейдона і сховав у кишеню. Відокремив від пряника крихту, тицьнув її в іграшкові ручки.
– Яка смакота, яка насолода – примовляв Сусєдко, голосно плямкаючи.
– І мені, мені дайте медяника. Я теж люблю солоденьке, – пропищало щось зовсім близько.
Поліном, приставленим до стіни, щось повзло вгору. При цьому пирхало і хекало. На припічок видерлося дитинча. Страшенно кумедне. Мале і кругле, неначе горошина. Манюня голівка у білих кучерях. Коротенькі товстенькі ніжки. Зате язичище, висолоплений, знатний. Довгий, шорсткий.
– Киньте й мені щось на язик, – скиглило дитинча.
– О, Жировик завітав на гостину. Не сидиться, друже, за грубкою? Ха-ха-ха! Зізнайся: усі горщики вилизав, раз не полінувався забратися на припічок, – зайшовся скрипучим сміхом Сусєдко.
– Не знущайся з мене, Сусєдоньку. Краще дай лизнути пряничка. Він так звабливо пахне. Умру, якщо не спробую.
Сусєдко пожадливо накинувся на свою крихту. Уплітав її за обидві щоки. Раз по раз косував на Лизуна: чи бува той не підкрадається.
Мишко відокремив крихту і для пузанчика. Лизун зловив на лету язиком її. Заплющив очі, смоктав крихту, прицмокуючи.
Сусєдко щасливо покінчив зі своєю пайкою. Тепер він сумовито хитав кудлатою головою і жалівся:
– Погані наші справи, хлопче. Хата пуста. Ні коржика в ній, ні рисинки немає.
– Що ти лепечеш? – не йняв віри Мишко. – Дядько Демид заробив золоті монети, а на додачу отримав від караванника продукти: муку, олію, крупи. Я сам допомагав йому переносити у комору торби і корзини з цими продуктами. Будинок дядечко Демид теж придбав за кошти, зароблені в Скіфію.
Сусєдко зневажливо махнув рукою.
– Добро було та загуло. Бо свої статки треба чатувати і охороняти.
Ураз він прикусив язика, вушка нагострилися. Чоловічок поводив вушками, змовницьки підморгнув:
– Про це, хлопче, тобі краще за мене розкажуть пани. Вони все знають. Он уже лізуть нагору. Ач, як поспішають, аж перевертаються. Зголодніли, небораки.
На припічок забралась дивна парочка. Обоє пузаті, голови кошлаті, а очки із-під брів зиркали голодно, сердито. Один із них, трішки менший, цупив за собою на повідку цапка. Той крутив рогами і упирався – не хотів забиратися на припічок.
Сусєдко розтягнув рота до вух. Перегнувся у напівпоклоні перед пузанями, солодко скрипів:
– Здоровенькі були, пане господарю Домовий і ви, пане Дворовий. Прошу, приєднуйтесь до нашої компанії. Частує нас сьогодні оцей хлоп. Він нас бачить і чує. Його можна не боятись. Хлоп нас терпить.
– Менше патякай, а дай щось гризнути, – буркнув пузатіший, Домовий.
Хлопчик відломив від пряника два шматочки і сунув їх у крихітні ручки. Пани голодно накинулися на медяник. Цапок відчув, що поводок ослаб. Тож брикнувся і прожогом поскакав до порогу.
– Ей, дурню, куди ти? Вернись! Е-е-е-е, – навзрид заплакав менший пузанчик.
– Пане Дворовий, пане Дворовий, цить! Не побивайся. Та тварина не варта однієї сльози. А ти вже обмочив увесь припічок, – утішав плаксивого Сусєдко.
– І собака не варта сліз, на якій Дворовий любить кататись, – реготнув пузатіший. – Дворовий великий оригінал. Водить дружбу з козлом і собакою. А білих кішок, білих собак і сивих коней не переносить.
– Маєш рацію, пане Домовий. Я аж сатанію, коли бачу білу тварюку. У-у-у-у, розірвав би її. Знали б ви, як я люблю себе злого, лютого. Тоді так приємно лоскоче в животі. Наче сала поїв. Усі мої помічники: Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний, тікають від мене, злого, світ за очі. А я лютую, несамовито реву та горлопаню: «Розірву всіх, пошматую, подряпаю і затопчу в землю!» І так мені після робиться гарно та любо. Повалую, а потім сплю, мов скупана дитина. Прокидаюсь, а вони переді мною на колінах повзають та підсовують: хто кухлик бражки, хто хвіст севрюги копченої чи запечений шмат дикого кабана – усе, що вдалося поцупити з хазяйського столу. І такі покірні, такі лагідні, хоч у пазуху їх вкидай та…
– Ет, патякаєш, одначе. Кухоль бражки, копчена севрюга... Коли це було? Хіба що за колишніх господарів, – перебив Домовий. І додав єхидно: – Як мені донесли, Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний зрадили тебе, свого пана. Перебігли на сусіднє обійстя. Ще й рештки харчів прихопили з собою. Злодюги прокляті, запроданці. Це все твої помічники, Дворовий, нагадаю. Знай, більше з тобою панькатись не буду. За погану виховну роботу з підлеглими оголошую тобі сувору догану.
Пузань схлипнув. Тер кулачками очі та плаксиво шморгав носом. Ураз згадав про медяник – і заходився його гризти. Гриз і обдаровував свого начальника неприязними поглядами. Домовий теж захрумкав куснем.
– Про що мова? Я нічого не второпав? – вигукнув хлопчик.
– Наша мова не хитра. – Домовий струсив долонею з бороди крихти. – Нова господиня все сумувала. Не зачиняла скрині на ніч. Та й комори не зачиняла. Тим часом сусідська дворова нечисть пробралась на наше обійстя. Покрала золоті речі, цінні пожитки, харчі. Залишилося трохи борошна, але коргоруші на нього чатують. Тільки стемніє – винесуть і борошно.
– Коргоруші схожі на чорних кішок? – уточнив Мишко.
– Так, то вони нишпорять під тином. З усієї Ольвії збіглися, – сердито буркотів Дворовий, пережовуючи рештки пряника.
– Я готовий допомогти вам. Ми разом проженемо злих кішок, не дозволимо їм винести борошно, – гаряче пропонував свої послуги Мишко.
Домовий хмикнув.
– О, хлопе, ти щирий і добрий. Не втручайся у справи хатньої та дворової нечисті, хоча я сам серед них. То зла сила. Вона може тобі зашкодити і ти довго хворітимеш. Та й хижка, де зберігається борошно, трухлява. До неї ведуть підземні ходи, які вже відомі коргорушам.
– Хай для господарів втрата стане наукою. Надалі дбатимуть про своє майно і харчі. Зачинятимуть комори на засуви, – глибокодумно зауважив Дворовий.
– Таки буває, що біда навчить, як на світі жити, – увернув слово Сусєдко.
– Коли господарі жирують, тоді й мені добре живеться, – пропищав Жировик, який уплів свій шматочок і облизувався. – Я дуже люблю млинчики гарячі. Такі, що подають із вогню. А ще люблю вночі лизати жирні горщики та казани. Як приємно! Весь перемажешся кашею, засмажкою, жиром. А потім залізеш у темний куток, ляжеш під віником і вилизуєш себе цілий день. А вночі знову на промисел – по горщиках і казанах. Хіба буває щось приємніше?
Невидима хатня нечисть збилася докупи і хором затужила. Михайлик зібрався їх утішити. Аж тут до його слуху долинув Неонілин голос:
– Хлопчику, ти все ще біля вогню? Не заснув? Іди до нас. Повечеряємо та будемо готуватися до сну.
Маленькі чоловічки сполошились. Мишко покришив на припічок залишок медового пряника. Нечисті накинулися на крихти: кидали їх за пазуху, засовували за щічки. Квапливо збігли долі поліном, шугонули у хмиз. Хлопчик смачно позіхнув і приєднався до гурту.

Час бабусі Дрімоти
   Вогонь у печі майже згас. Ія посвистувала носиком уві сні. Вона бачила себе поряд із мамою. Вони йдуть некрополем, взявшись за руки, як подружки. У вільних руках торбинки. Це пожертва для Зевса. Ольвійська малеча ділиться враженнями: «Іїна мама молода, вродлива. Ні в кого немає такої гарної мами, як у Ії». Дівчинка посміхалась.
А Михайликові не спалось. Він і крутився, мов в’юн, і перевертався з боку на бік, і совався. Сон однаково його не брав на крила.
На вікно лягла довга тінь. Хлопчик звівся на лікті. На нього крізь шибку дивилася бабуся. Її лице було кругле, як паляниця.
Бабуся пройшла крізь щілину між рамами. Тихо підійшла до ліжка, на якому судомився хлопчик. Нахилилася до нього. М’якими лагідними руками вона поправила ковдру, погладила малого по голівці. Вмовляла:
– Спи, Мишуню. Я – бабуня Дрімота. Прийшла сон твій оберігати.
Ритмічно погойдуючись, Дрімота заспівала. Мишко опустив повіки. Він бачив гай, у якому білява гарненька дівчинка зривала квітку, ось таку. Дерева там хитали вітами, листочки шелестіли: люлі, люлі. А зозулі все отак: ку-ку, ку-ку. Дівчинка зустріла зайчика Дрімав він на горбку. Була б його спіймала, та зозуля зайчика злякала: ку-ку, ку-ку.

Розділ 10. Сумний ранок
  На паркан, складений із жовтого каміння, вистрибнув півень. Він напружив красиво оперену шию і на всю Ольвію дав про себе знати.
Михайлик солодко потягнувся. Тихо лежав, прислухався. Півень перестав горлопанити, його змінила жінка. Вона голосно й жалісливо лементувала. Хлопчикові не лежалось. Вистрибнув із-під ковдри, натягнув штанці, курточку. Припасував на стані знайдений пояс. Щоб ніхто його не побачив і не відібрав, поли курточки старанно обсмикав. Прудко вибіг надвір.
Перед будинком ходила тітонька Неоніла. Заламуючи білі красиві руки, вона голосила:
– О, боги, за що ви нас караєте? Як нам далі жити? Що нас чекає?
Михайлик розгубився. Питав сам себе: «Чому вона плаче? Раніше плакала через те, що була стара і некрасива. Помолодшала і знову плаче».
До нього підійшла Ія. Ніс у неї червоний, очі заплакані.
– Що трапилося? – стурбовано запитав Мишко.
Сестра сумно відповіла:
– Хтось нас обікрав. Уявляєш, злодій забрав усі золоті монети і бляшки, які нам давали скіфи за товар. А татко ще повністю не розрахувався за придбаний будинок. Видно, доведеться нам повертатись у землянку. Злодії винесли з комори навіть продукти. Залишилися лише сліди від розсипаного борошна.
Справді, у бік загорожі тяглася біла стежка. Михайлик згадав про коргоруш, які надвечірком никали кругом обійстя. Пригадав він і вечірню розмову з домашніми духами. Але переповідати сестрі свої спогади він бажання не мав. Духи його попереджали: той світ – невидимий і злий. Ще казали: тітонька Неоніла і дядечко Демид самі винні в тому, що їх обікрали. А Дворовий сподівався: втрата навчить греків дбати про своє майно. Мишкові гадав, що Ії буде неприємно про це з його вуст почути.
У двір зайшов дядечко Демид. За ним, перевалюючись на кривих ногах, чужий чоловік. Той на ходу сердито бубонів:
– Демиде, згідно з домовленістю, ти сьогодні повинен заплатити за зайнятий будинок. Тож я прийшов отримати платню.
– Розумієш, сталося непередбачуване, – розтягував слова дядечко Демид.
– Демиде, скажи прямо: у тебе є гроші чи немає? – наступав кривоногий.
Дядечко опустив голову. Він уважно розглядав свої старі черевики з нашитими поверх носаків латками.
Кривоногий колесом наїхав на Демида. Уже не бубнів, а надривно кричав:
– Ти обдурив мене. Усі гроші витратив на чарівні мастила для своєї дружини. Про це всі балакають в Ольвії. Он яка красуня враз стала. – Він перевів подих, ковтнув слину. Говорив повільно і жорстко: – Попереджаю востаннє. Якщо до заходу сонця не заплатиш за будинок, то забирайсь із нього геть. Зрозуміло я сказав?
– Зрозуміло, – ледь чутно відповів Демид.
Кривоногий покотився з двору. Відкинув ногою хвіртку і зник. Тітонька жалісливо заголосила:
– Що з нами буде? Куди нам подітися?
Ія гладила її блискуче каштанове волосся, вмовляла не побиватись. Дядечко Демид важко опустився на призьбу, обхопив обома руками голову, задумався.
Мишко постояв біля них, сумуючих. Розвернувся і попрямував за будинок. Він не помітив яскраво-жовтої амфори, яка валялася у спориші. Тож зашпортнувся за посуд і впав. Підводитися бажання не мав. Хоча з безхмарного неба до нього усміхалося сонечко, але він почував себе недобре. Настрій родини грека Демида передався також йому. Він опустив голову. У траві копошилися комахи. «Чому мурашки ніколи не плачуть, не рюмсають? – подумав. – Завзято цуплять на собі листочки, зелені стебла, ще щось. Усі кудись поспішають. Коли зустрічаються, то торкають одне одного вусиками. Мабуть, вони так цілуються і вітаються».
Подумки Михайлик перекинувся у Скіфію. Згадував скіфів, яких устиг полюбити. «Скіфи схожі на комах. У скіфів немає будинків, меблів, але вони через те не сумують. Полюбляють жартувати, голосно сміються. Мабуть, всі біди у людей від придбаних дорогих речей і будинків. У скіфів того добра немає. Воно їм, мабуть, і не потрібне. Бо скіфи над усе люблять подорожувати. А будинок місткий. Його не піднімеш, не покладеш на воза, не забереш із собою».
Тітонька Неоніла голосила все голосніше. Вона заважала Михайликові думати, згадувати.
У животі малого забулькало. Він згадав, що сьогодні ще не снідав. «Піду на пристань, попрошу в знайомої тітоньки кулешу», –  вирішив. Підвівся і непомітно вислизнув із двору.

Неприємна новина
  Чорнява кухарка в заяложеному фартусі зраділа Михайликові, як рідному. Мило белькотіла до нього, підливаючи куліш. Хлопчик знав, що у цієї рабині десь залишився малий син і вона за ним сумує.
Попоївши, він вдячно пригорнувся до кухарки. Жінка змахнула розчулену сльозу. Але помітила над казаном піна і метнулась до пічки.
Хлопчик подався на будівничий майданчик. Без діла вештався. Греки забороняли своїм дітям гратися тут. А самому гуляти не цікаво. На будівництві стояв робочий гул, із якого виривалися вигуки робітників та сердиті окрики начальників.
Несподівано Мишко помітив зігнуту постать Бородавки. Виглядав Бородавка нещасним. Чорний, худий, спина посмугована нагайкою. Хоча Мишко не любив цього раба, проте співчував йому.
Бородавка, побачивши знайомого хлопчика, винувато опустив очі, шморгнув. Мишко бажав підбадьорити сумного раба. Подумав, що знайдений царський пояс його розвеселить. Він задер курточку і надув пузце. Борода скіфа витягнулась, а брови полізли на лоб. Він нагнувся, поторгав пояс, помацав його. Розігнувся і хитнув головою – вправо-вліво.
– Що ти сказав? – скрикнув малий.
Скіф відкопилив нижню губу і знову хитнув заперечно головою.
– Пояс не справжній? Не царський?
Скіф із жалем скривився. На запитання стривоженого хлопчика хитнув головою ствердно.
Новина такою мірою потрясла Мишка, що він закрутився дзиґою.
Оце так удар!Виявляється, його та Іїні зусилля були марними. Пояс підроблений, виготовлений для маскараду.
Хлопчик зняв зі стану пояс і швиргонув спересердя його чимдалі. Відкинув як з очей, так і з думки. Із незалежним видом він почимчикував через будівельний майданчик. При цьому тримав руки в кишенях і суворо супив вигорілі брови. А насправді удавав, що в нього все гаразд. Це щоб не сміялися з нього, не тицяли навздогін пальцями: «Хвалько пішов. Ха-ха! Так йому і треба. Мало ще манної каші попоїв, щоб знайти царський пояс». Хоча ніхто на майданчику про його поразку (окрім Бородавки, звичайно) не знав. І Бородавка про це нікому не розкаже, бо ж не мав язика. Але Мишкові від того було не легше.
Зненацька його пальці торкнулись якогось стороннього предмета. Мишко зупинився, дістав його із кишені. На долоні лежав, відбиваючи сонячні промені, золотий ключик.
Хлопчик довго дивився на знахідку. Раптом обнадійлива думка майнула в його голові. Скринька Болотниці! Ось що могло виручити з біди родину дядечка Демида!

Останнє попередження Апі
   Михайлик виставив палець, який щільно обхопило відполіроване до блиску кільце. Надув щоки, дмухнув на червоний камінь. Старанно протер його полою курточки, поцілував. Після ритуалу пошани, прошепотів: «Богине, прекрасна, добра богине Апі, прийди до мене, допоможи мені».
Із червоних глибин камінчика виплило красиве жіноче обличчя. Хлопчик відкрив рота, щоб повідати богині про свої біди. Апі його випередила:
– Знаю, Михайле, про твоє бажання допомогти родині грека Демида. Друзям треба допомагати, особливо коли вони попадають у біду. Але ти ще малий для пригод серед невидимої нечисті.
Голос богині звучав суворо. Хлопчик палко переконував сувору Апі:
– Будь ласка, перенеси мене у болото. Я хочу допомогти Ії та її батькам. Вони лагідні, добрі до мене. А дядечко Демид придбав для мене на торжку сандалі.
– Гаразд, але це буде останнє твоє перетворення в невидимого. І добре затям: винесеш із болота шкатулку з дорогоцінностями, якщо будеш мовчати. А не втримаєшся, мовиш слово, чи навіть зойкнеш – назавжди залишишся у болоті. Мовчання для тебе – золото.
Богиня зникла. Мишко пхикнув: «Теж придумала складне завдання. Мовчати легко».
Хіба міг знати хлопчик, як-то важко тримати язик за зубами?
Найперше – він міцно-преміцно стулив вуста. Потім – заплющив очі. Втягнув у себе побільше повітря. Повільно його видихнув. І мало не скрикнув. Його з усіх боків стіною підпирали шорсткі стебла болотяних чагарів.

Знову в болоті
   Тут противно кумкали жаби і неприємно пахло багном. Але то все дрібниці, які він мужньо перетерпить. Де скринька з дорогими прикрасами?
Хлопчик озирнувся. Крізь смарагдові зарості сіріла камінна неоковирна споруда. Крізь вузькі віконниці линуло хропіння подружжя. Мишко подумки подякував Апі за те, що перенесла його в болото точно, що не схибила.
З-під нагорнутої купи бадилля щось мигнуло. О, так це ж золота скринька!
Хлопчик заходився згрібати зі скриньки бадилля, нагорнене Болотницею.
Ось він зняв і останню галузку. Зняв – і сахнувся. На скриньці завмерла, мовби перед смертельним стрибком, гадюка. Дійсно, вона тут же послала плескату морду. Хилитала нею перед переляканою дитиною, лякала роздвоєним язиком. Із язика скочувалася жовтими краплями отрута. Чубчик Мишка піднявся, наїжачився. Сам він затис долонею рота, щоб не закричати. Гадюка, наче заведена механічна іграшка, то вистрелювала вгору, то опускалась. Хлопчик від жаху заплющив очі. Коли наважився і розплющив одне, праве око, – гадюки він не побачив.
Над болотом зависла мертва тиша. Навіть жаби стихли. «Жаби в одній команді з гадюкою», – майнуло в голові малого думка.
Золота скринька, відкрита і осяйна, наче сама просилася до рук. Хлопчик так і зробив: підхопив її, важкеньку, завбачливо сунув під пахву.
Раптом мертву тишу розітнуло тонке дзижчання. Звук нагадував свист шпаги, якою хтось блискавично орудував. До Михайлика підлетів отакенний комарище. Комаха заповзялася часто-часто тріпати прозорими крилами. Повітря наповнилось ядучим зеленавим порохом. У горлі нашого героя залоскотало. Він стиснув пальцями носа і чхнув. Чхнув тихо, беззвучно. Відразу ж замахав вільною рукою, відганяючи комара. Але комарище не відлетів. Він нахабно тримався хлопчикового обличчя, витрушуючи з-під крилець ядучий порох. Більше того – примудрився сісти Мишкові на кінчик носа і штрикнув його. Мимовільно у Мишка покотилися сльози. Плакав він про себе, мовчки. (Хто плакав мовчки, той підтвердить, як тоді себе шкода. І болить дужче.)
Краєм заплаканого ока Михайлик помітив, як якась невидима рука розвела шорсткі стебла осоки. Леле! За стеблами хитався клубок густої тіні. Кошлатий клубок виплив наперед.
– Го-го-го-го! Ось де мій смачненький, ось де мій солоденький. Зараз я до нього доберуся.
Мишко широко розплющив очі. Голос, яким озвалась тінь, видався йому знайомим.
Тим часом таємничий клубок почав витягуватися. Врешті-решт став таким, як дядько. Мишко мало не вмер – перед ним виросла Богинка. Бабище, з величезною головою і роздутим животом, хиталася на кривих тонких ніжках. Клацнула чорними іклами і заволала на все болото:
– Поганцю, переламаю тобі ноги, щоб не гасав, не тікав від мене.
Болотяна нечисть розчепірила руки-крюки. Тяглася ними до хлопчика, погрожувала:
– Щоб не тікав від мене, щоб не тікав.
Ось-ось руки-крюки торкнуться Мишка, який від страху по кісточки вгруз у болото.
Та Мишко знайшов у собі крихту сил. Він ворухнувся, звів догори вільну руку (другою підтримував скриньку) – і злетів.
Дзвінкий дитячий голос розбудив сонне болото:
– Я переміг! Я переміг!
Тим часом навіжена бабця гатила в небо кістлявими кулаками. Гадюка, як заведена механічна іграшка, на всю довжину вистрелювала в небо. При цьому роззявляла червону пащеку і люто сичала. Комарище розмахував гострою шпагою. Але штрикав нею то Богинку, то гадюку. Богинка і гадюка залишили в спокої небо. Обидві, вражені гострою шпагою, ойкали і смикались.
Хлопчик перевернувся у повітрі і переможно засміявся.
Він із задоволенням спостерігав, як Богинка впіймала комара, який добряче дістав її гострим жалом. Комарище тільки хряснув між чорними іклами бабці.
Тим часом гадюка захлиналася отрутою, яка переповнювала її по вінця. Ось бабця оступилась і стала гадюці на хвіст. Гадина з розмаху встромила їй в спину жало. Богинка впала в багно і спустила нечистий дух.
На місце пригоди пригналась заспана Болотниця. Вона стала навкарачки, порилася, розкидаючи на всі боки бадилля. А потім як підскочить, як заволає:
– Хто забрав мою скриньку? Де вона? Де вона? Скажіть же: де вона?
Тут її безтямний погляд упав долі: на Богинку, яка дивилася незмигно в небо, на гадюку, яка, випустивши отруту, преспокійно відпочивала. Болотниця позеленіла від люті. Не тямлячи, що робить, вона схопила гадюку. Крутила нею, наче перевеслом. Потім швиргонула гадину, обм’яклу, в чагарі. Під кінець зла істота неймовірну високо плигнула. Вона вдарилась об сиру землю і назавжди стихла.
Хлопчик зробив над болотом прощальне коло. Над камінною неоковирною спорудою все ж затримався. Саме тоді у віконце заглядала якась болотяна істота. Заглядала і несміливо шкрябала у ляду. Хропіння стихло. Зсередини обізвався Болотяник:
– Хто, хто, проситься до хати.
– Це я, русалочка болотяна. Твоя дружина, дядьку Болотянику, від жадоби луснулась об землю і спустила дух. Чи можна мені у тебе зігрітись. Я без одягу і вже закоцюбла від холоду.
Заскрипіло очеретяне крісло. Болотяник солоденьким голосом співав:
– О, дівулько, прошу, ласкаво прошу, заходь. Мені, знаєш, самому якось того... незатишно. Удвох воно веселіше. Залазь усередину. Та хутчіше. Бо мені, старому, не терпиться на тебе глянути, роздивитися зблизька. Голосок у тебе тоненький, лагідний. Розтривожив мене, аж лапи трусяться. Ніяк не втраплю ними в капці. Чуєш, миленька, Болотниця дратувала мене грубими манерами. А ти не така – ти делікатна.. Хай небозі у тартарі легенько гикнеться. А ми тут, в моєму кам’яному теремі, якось-то впораємось. Еге ж?
Русалочка у відповідь грайливо хихикала. Невдовзі зникла за кам’яними стінами.
Це було останнє, що Мишко бачив у проклятому болоті.

Золота скринька
  Михайлик вийшов із-за рогу будинку, тримаючи під пахвою золоту скриньку.
Родина грека Демида сиділа на ослоні під виноградом, огорнута глибоким сумом. Хлопчик підійшов до них і мовчки подав господареві свою ношу. Грек тупився в скриньку. Він нічого не розумів. Неоніла кидала здивований погляд то на чоловіка, то на хлопчика, який невідь звідки появився. Першою обізвалась Ія.
– Ой, яка чудова скринька! Як сильно вона блищить! Невже золота? А що всередині? Брате, де ти її взяв?
Дівчинка присідала перед батьком навпочіпки. Вона і мацала, і гладила скриньку. Ні, таку чудову скриньку вона бачила вперше.
Михайлик просто пояснив:
– Апі допомогла мені добути цю скриньку з коштовностями. За них, дядьку Демиде, ти зможеш купити будинок. Прошу, прийми скриньку. Хай вона стане твоїй родині від мене подарунком.
Члени родини грека Демида молитовно склали докупи руки. Дивлячись у небесну синяву, схвильованими голосами промовляли:
– Дякуємо тобі, Апі – богине землі й води, дружино найбільшого скіфського бога Папая. Дякуємо за те, що не залишила нас у біді, за те, що змилувалася над нами, за те, що допомогла нам через свого посередника Михайла. Хай святиться твоє ім’я, велика богине Апі. Оберігай і наставляй Михайла на добрі справи. Хай він і надалі ходить здоровий, буде щедрий і не лінивий.
Мишко теж гаряче дякував богині. Він почувався надмірно щасливим. Його сестра разом зі своїми батьками житиме у великому будинку.
Мигнуло й згасло червонясте сяйво. Хлопчик здогадався: Апі почула подяку, яка щиро творилася людськими вустами.
Боги, як і люди, шанують вдячних.

Розділ 11. Пісня степу
Коні несли поштову будару легко, ніби з їхніх боків стирчали невидимі крила. Михайлик усе одно совався на перекладині та витягував тонку шию. Чи, бува, за горбком не з’являться вкриті очеретом, осокою та верболозами, береги Кодими. Ні, знову чужа сторона. Хлопчик мало не плакав. Спину йому від довгої подорожі ламало, ноги заніміли.
– Дядьку, коли прибудемо в Криваве Озеро? – скімлив.
По очі зарослий чорною кучерявою бородою, поштар-візник недбало кинув:
– Узавтра після обіду, коли на те буде ласка Аполлона.
Він вйокнув і хльоснув батогом коней. Потім затягнув пісню. Михайлик прислухався. Мелодія пісні була монотонна і невиразна. А слова – зовсім ніякі. Ну, що це за пісня?
Керікл їде на край землі. Гей, гой.
Згори дивиться червоне око. Гей, гой.
Коні у Керікла баскі, а руки вправні. Гей гой.
Керікл везе важливі листи. Гей, гой.
Куцохвостий перебіг дорогу. Гей, гой.
Він привітався з Керіклом. Гей, гой.
Ураз хлопчика осяяло: поштар співав про те, що бачив і про що думав. Це ж так просто.
Мишко на ходу складав і озвучував свою пісню:
Михайло їде до татка і мами. Гей, гой.
Михайло взавтра обійме татка і маму. Гей, гой.
А потім він заверещав. Верещав так голосно і пронизливо, що грек замовк і озирнувся. Вершники-охоронці здивовано косували на малого. Спантеличились люди, схарапудились коні, жирні перепілки повилітали з трави. А ворона, пролітаючи над возом, сердито каркала.
Викричавшись, хлопчик притих. Сум його покинув.
Керікл кашлянув і завів свою пісню. Монотонну і невиразну. Він співав про степ, про диких коней. Про те, що край дороги стояли і жували жуйку велетенські бізони. Ось перескакали дорогу руді козулі. Праворуч, у долині, як у жменьці, лежало селище. Люди цього селища не кочують, вони сидять на землі, обробляють її. Зараз вони косять жито залізними серпами.
Вколисаний монотонним співом та погойдуванням візка, хлопчик спокійно заснув.

Зустріч Михайлика зі Скаженим
  Колеса влетіло у баюру. Сильним поштовхом візок підкинуло. Михайлик прокинувся. Він потягнувся, глибоко вдихаючи повітря. Повітря приємно пахло димом.
– Скіфи! – радісно заволав. – Ми їдемо до скіфів!
Дійсно, поштовий загін звернув із великої караванної дороги і прямував у скіфський табір, на ночівлю.
Мишко потребував товариша для спілкування. Але вибір його товариства був обмежений. Звернувся до візника:
– Дядечку, правда скіфські намети схожі на гриби, а димові стовпи між ними ніби колони, що підпирають небо?
Візник хитнув головою. Грек Керікл мало говорив, він любив співати. Мишко ж не вгавав:
– Я знаю: скіф’янки розвели вогнище і готують на них вечерю. Вечеряють скіфи пізно. Потім довго сидять кружкома. Кожен розказує, що зробив за день. Хтось із старих розповідає казку або легенду про перших скіфів. Буває, грає на арфі чи кітарі. Мені подобається слухати розповіді коло вогнища.
Охоронці спішились край селища, на майданчику, відведеного для прибулих. Мишко зіскочив із воза і пройшовся. Його настрій значно поліпшився. Подумки уже бачив перед собою миску з харчем, навіть чув його пахощі. Покотилася від того слинка.
Ой, хто там сердито лається? Голос наче знайомий.
Михайлик скрався поза чужими возами і непомітно виглянув. Швидко присів, щоб горлопан його не помітив. Той видався знайомим. Хлопчик не втримався й ще раз виглянув. Ноги малого від побаченого вросли в землю. Оце так зустріч!
Коло візка з поштою стояв, широко розставивши ноги, Скажений. Мишко його ледве впізнав – так він змінився. Відростив живота, довге волосся і бороду завив гарячим залізним прутом. Ба, раніше вони стирчали прямо, як патиччя. А зараз кучерявляться. Тільки голос залишився той самий – сердитий. І трьоххвостим нагаєм так само цвьохкає раз по раз. Ніби рука сама сіпається і не може зупинитись. О, Скажений одягнений багато Його каптан вишитий червоними і синіми нитками і оторочений хутром. На скаженому м’які жовті чоботи. Гостроверха шапка з червоної повсті. «Скажений на новому місці не простий вояка, він начальник», – здогадався Михайлик.
– Ступай до шатра вождя Кмітливих. Олум дасть тобі доручення. Попереджаю, надалі тримай язик за зубами, – гаркнув Скажений до Керікла.
Раб закинув на спину мішок із дощечками, що правили за листи, та списаними пергаментними сувоями, подарунками, передачами. Наче чорна мураха, потяг його на собі у містечко. Скажений сунув слідом, цвьохкаючи раз по раз нагаєм. Позаду поспішав, кумедно перебираючи куцими ногами, грек Керікл.
Мишко довго ще ходив поміж возами. Він не наважувався відвідати містечко. А що, як його побачить Скажений? Він його точно впізнає. Бо ж він, Михайло, не змінився. І не погладшав, і одяг на ньому давній – із вишитою мишею-покровителькою на грудях. Може, трохи виріс. Але однаково білявий, капловухий і схожий на себе, колишнього, малого.
Хлопчик так сильно розхвилювався, що перехотів навіть їсти. Заліз у будку, протиснувся там між пузатими мішками. Підтягнув коліна до підборіддя і, обхопивши їх руками, розмірковував.
«Скажений продався чужинцям. Це він викрав царський пояс у вождя Скіла. Бородавка підтвердив, що їх було двоє, і той, другий, утік із поясом вождя. От би зараз зробитися невидимим. Проникнути у шатро вождя. Підняти там усе догори ногами і таки знайти царський пояс. А потім передати його Скілові. Щасливий Скіл голосно подякує: «Спасибі, Мишо, сине князя Євстахія. Хай Папай тебе, Мишо, охороняє і бородою відмітає від тебе всіх кривдників!» Шаман його привселюдно погладить по голові. А скіфи стануть кричати, підкидаючи башлики: «Гу-ра! Гу-ра! Миша – герой!»
Він із надією клацнув камінцем персня. Та нічого не сталося. Перстень німував. Богиня Апі залишалась невблаганною – не поспішала виконувати його бажання. Михайлик занепав духом. Без чарівного персня він – звичайний хлопчик. А значить, у шатро вождя Кмітливих ніяк не проникне.

Таємничий лист
   У будку просочилась темрява. Окутала пузаті мішки, на яких лежав хлопчик. Хтось підійшов до воза, гукнув
– Ей, хлопче, де ти? Ходімо вечеряти.
Михайлик зістрибнув із воза і підбіг до Керікла. В одній руці він тримав жовту торбинку, а другою торкався грудей, наче збирався бухикнути.
– Дядечку, що в торбинці? Гостинець від вождя Кмітливих? – запитав хлопчик, якого розпирало від цікавості.
– Так, гостинець. Тільки не для тебе. Керікл уміє берегти таємниці. Керікл розумний, – повагом відповів грек.
Коло багаття Мишко розташувався навпроти Керікла. Сьорбаючи гарячу лемішку, він непомітно стежив за хитрим греком. Той сидів, відвернувшись від решти візників та охоронців, які теж вечеряли. Їв Керікл мовчки і посміхався сам до себе. Ось він витер долонею рота, підвівся і боком прослизнув у дерев’яне помешкання для прибулих. Мишко трішки посидів і теж подався у помешкання.
Керікл облаштовувався на ніч і бубнів пісню, яка мала один мотив і не мала кінця. Грек збивав валик, набитий ганчірками, щоб підкласти його під голову. Мишко вдавано позіхнув і упав на нари, що стояли навпроти. Натягнув на голову ковдру і притих. Але згодом став крутитися, вдаючи, що шукає зручне положення для сну. Насправді, він вишукував у драній ковдрі таку дірку, через яку міг би підглядати за Керіклом. Затамувавши подих, він почав стежити за греком.
Ось Керікл скосив очі, прислухався. Хитнув кучерявою бородою, сунув руку під свою хламиду. Витяг з-за пазухи перев‘язану шнурком трубочку. Торкав пальцем печатку, прицмокував язиком і шепотів. «О, лист для скіфського царя. Керікл збереже лист і вручить його кому треба. Владика дасть Керіклу нагороду – золоті бляшки. То гарне золото. Скіфське золото – найкраще».
Чоловік висипав із торбинки золоті бляшки. Він їх рахував і прицмокував язиком. Награвшись досхочу, зібрав золоті бляшки у торбу. Торбу засунув під валик. На валик поклав свою голову, роззявив рота і смачно позіхнув. Потім довго чухав живота.
«Вождь кочовища Кмітливих скіфів передав цареві лист. Лист дуже важливий, раз за його доставку заплатив пригоршню золота, – гарячково думав Мишко. – Я не буду спати. Коли грек засне – украду того листа. А потім через поля побіжу до кочовища Кривавих. Вручу лист Скілу», – вирішив він.
Грек перестав шкребти живіт, лежав тихо. Михайлик напружував слух, прислухаючись до дихання сусіда. Все чекав, доки той захропе. Але непомітно заснув сам.

Михайлик переглядає радісне кіно
  На небесному полі Місяць пас отару зірок, а на земному охоронець будив Мишка.
Вії малого затремтіли.
– Швидко дуй у  свою будку, бо залишишся тут, – суворо наказував той, що термосив.
Хлопчик нехотя, позіхаючи, зліз із нар. На ходу продирав очі, які не хотіли розклеюватись.
Тільки-но він побачив на передку Керікла, як миттєво прочумався. Ой, чому він заснув? Чому не вкрав листа у грека?
Мишко страшенно на себе розгнівався. Тупнув спересердя правою ногою. А коли забрався у будку, то вдавав, що спить.
Зате Керікл почував себе чудово. Голосніше, ніж напередодні, він співав:
Ось-ось на Керікла гляне червоне око. Гей, гой.
Червоне око умивається. Гей, гой.
Чепуриться, рихтується в дорогу. Гей, гой.
Пташки заспівають пісню. Гей, гой.
Кози високо заплигають. Гей, гой.
Тим часом Мишко зловтішався: «Зачекай. Ось приїдемо в Криве Озеро і я розкажу Скілові про лист, який ти грієш за пазухою. Ще розкажу про Скаженого. Твоя пісня, Керікле, назавжди обірветься. Червоне око спохмурніє, а ти сам заплачеш. Знатимеш, як продаватися за золоті цяцьки».
Хлопчик остаточно заспокоївся. Він подумки переглядав кіно. Ось грек Керікл витирає сльози замизканим рукавом і повертає Скілові листа. Слізно просить його не карати. Скіл при всіх хвалить його, Мишка. Веселий шаман гладить його по спині, примовляючи: «Молодчинка, Мишо. Ти став Кривавим у пригоді. Молодчинка!»
Кіно страшенно йому подобалось. Мишко так розійшовся, що від реготу качався по мішках.
Розійшлися сутінки. Звідусіль линуло: бе-е-е, ме-е-е, му-у-у, ки-ги, ку-ку, кар-кар, вуть-вуть. У степу народжувався новий день.
Михайлик вибрався з будки. Умостився поруч із візником-поштарем і затягнув свою пісню:
Михайло по обіді повеселіє. Гей, гой.
Один дядько спохмурніє. Гей, гой.
Велике око вийшло зі спаленьки. Гей, гой.
Око Михайлові підморгує. Гей, гой.
Сонечко про все знає. Гей, гой.

Розділ 12. Михайлик плаче
  Він не повірив власним очам. Звівся на ноги, мружив очі й пильно вдивлявся в краєвид, що відкрився. Через якийсь час пронизливо заволав:
– Приїхали! Приїхали, гей, гой!
За пологим валом, у долині, тихо мліло водне плесо. Це було його озеро. Найкраще, найтепліше і найрівніше на світі – Криве Озеро.
Коли хвиля радості наполовину опала, Михайлик пригадав свій таємний задум. Тут же переможно повів сірим оком на візника.
Керікл, не відаючи про страшну кару, яка на нього чекала, безтурботно мугикав під ніс пісню. «Дістанеш на горіхи. Ой, дістанеш», – мстиво шепотів малий. Від задоволення він кусав губи і стискував кулачки.
Озброєний кінний обоз під’їхав до сторожової дерев’яної будівлі. Звідти вибіг приземкуватий босий скіф. Він прожогом кинувся до поштової будари. Керікл швидко закинув йому на спину мішок. Скіф поцупив мішок до коня, що пасся неподалік. Охоронці торкали нагаями коней, щоб їхати далі. Керікл натяг віжки.
Мишко нічого не розумів. Грек визвірився на нього:
– Чого рота роззявив? Біжи до своїх. Уже приїхав.
Хлопчик став упиратися:
– Відвезіть мене до білого шатра. Я з воза не злізу, поки не відвезете.
– Ач, яке розбещене, – вийшов із себе Керікл, високо заносячи батога – Сказав: злазь, не затримуй нас.
І що залишилося робити Мишкові? Звісно, брати свої манатки та покидати воза.
Будара, вантажена поштовими відправленнями, покотилася далі битою дорогою. А в ній важливий лист – тю! тю! – поїхав до скіфського царя. Хлопчик скривився, стримуючи сльози. Але не витримав напруження – заплакав уголос. Тепер шаман не погладить його прилюдно по голові, не похвалить.

Мишко серед своїх

  Здоровані-скіфи, котрі зі схрещеними топорищами охороняли вхід, зловили ґаву – Михайлик з розгону заскочив у біле шатро.
Скіл радився з дідами. Хлопчик кинувся до неповнолітнього вождя, галасуючи:
– Скіле, я бачив твого воїна у чужому кочовищі. Він служить вождеві Кмітливих.
Випуклі очі хлопчака дивилися перед собою відчужено і незмигно.
– Пригадай, той вояк раніше ходив у каптані, з вишитою на спині собакою. Він і сам злий, як дикий пес, – кип’ятився Мишко.
Обізвався володар найдовшої бороди:
– Ти з’явився у шатрі без дозволу. Ти перервав розмову старших. За непослух скіфи карають дітей.
Випуклі очі лизнули голі повіки. Скіл холодно кинув:
– Ми вислухаємо тебе, але тільки тому, що ти син шановного князя Євстахія.
Знову обізвався володар найдовшої бороди:
– Але попереджаємо: не вигадуй. Говори тільки правду.
– Я правду кажу, – образився Мишко. – Знайте: Скажений ходить у багатому каптані. Волосся і борода у нього зараз кучеряві. Скажений наглядає за рабами і кричить на них. А ще Олум передав для царя важливого листа. Я хотів викрасти того листа, але не викрав, бо заснув…
Хлопчик осікся. Він не на жарти сполошився: «Ой, чого я зізнався, що заснув. Тепер мене засміють і не повірять».
Але все виглядало так, наче діди про нього забули: переглядалися, значливо хитали білими бородами. Шаман кахикнув у кулак і заспівав тонким голосом:
– Миша, син князя Євстахія, подорожував до Ольвії. Хлопчик назад прибув з поштовим загоном, який, як відомо, заїжджає у кочовища і поселення. Він, дійсно, міг бачити у чужому кочовищі нашого воїна.
Діди збуджено гомоніли:
– Криваві не покидають свого роду.
– На таке здатен тільки зрадник.
– Скіфи вірні своєму роду до скону, – прошамкав найстарший дід. Присутні стихли. Через вуста столітнього говорить Папай. До слів столітнього слід прислухатися. – Мені казали, що з роду Собак зник один воїн. Раніше він був близький до тебе, Скіле.
Діди розхвилювались:
– О, тоді щез і царський пояс, що переходить від вождя кочовища до його наступника.
– Якщо не знайдемо царського пояса, нами буде правити той, у кого він зараз перебуває, – шамкотів столітній.
– Недолугий син Олума теж змагався з усіма, – пригадував уголос Скіл.
Діди шуміли:
– Він хотів очолити наше кочовище. Видно, не може змиритися з тим, що ти, Скіле, переміг його у чесному поєдинку.
– Нам треба йти на тих, хто пригрів Собаку, – наполягав жилавий дід із цапиною борідкою. – Хлопець сказав, що цареві передали важливого листа. Тож треба поквапитись.
– Слушна думка. Тільки-но цар узнає, що поєдинок відбувся, негайно видасть потрібний документ із печаткою, – повчав столітній.
Жилавий підхопився. Цапина борідка стирчала вперед. Дід, видно, згадав бурхливу молодість. Тож знову рвався в похід, жадав сутички з недругом. Гостро запитав, звертаючись до присутніх:
–  І кому ж привезуть гінці царський документ із печаткою?
Відповів столітній:
– Тому, хто носить пояс. Царський пояс. А ти, Скіле, умів пояс вибороти, та не вмів його зберегти, – дорікнув старий, опустивши очі.
– Тоді буде пізно розмахувати кулаками і кричати: «Олум злодій і негідник!» – попередив жилавий.
Погляд шамана ненароком упав на Мишка, який з відвислою щелепою слухав дідів.
– Гайда до батьків. Нам треба ще радитись.
Вийшовши із шатра, хлопчик опинився в обіймах батьків.
– О, мамусю! Татку! Що ви тут робите?
– Ліпше ти поясни нам, як міг минути своє шатро? – дорікнула Марія синові.
– Мамусю, мені треба було передати Скілові важливу новину. Не ображайся на мене, – виправдовувався Михайлик.
Брови Євстахія настовбурчились.
– Важливу новину? – перепитав.
Хлопчик не встиг переповісти батькові «новину», бо з білого шатра вийшли двоє. Один із них, сурмач, широко розставив ноги і щодуху протрубив військовий збір. Другий, глашатай, громовито прокричав:
– Гей, люде скіфський! Скіфи кочовища Кривавих! Збирайтеся біля великого шатра! Скіл буде говорити!
Скіфи немовбито чекали на цей клич, бо кидали все, що тримали в руках. Щодуху, наввипередки, з усіх кутків люди бігли до білого шатра. Чоловіки на ходу застромлювали ножі-акинаки за шкіряні пояси, поправляли сагайдаки, набиті гострими стрілами.

Треба сказати, що Євстахій і Марія досі не звикли до того, що скіфи страх як любили воювати. Тільки-но вони побачили і почули пожвавлення у таборі, як знітилися і заспішили до свого намету.
Мишко, якого міцно тримав за руку батько, оглядався. Уголос радів:
– Криваві готуються у похід! Вони заберуть у Кмітливих царський пояс. От побачите, повернуть пояс. Перемога буде за нами.

Перемога Кривавих скіфів
  Вихором увірвався Скіл зі своїми вояками у вороже кочовище. Кмітливих, які були метиковані, криваві застукали зненацька. Ті не встигли отямитись, як над їхніми головами вже свистіли трихвості нагаї.
– А-я-я-я-й! – волали недруги, кидаючись врозтіч.
Ховалися вони під возами, під шматтям, яке натягували на себе.
– Собаку, Собаку шукайте, – наказував Скіл.
Він несамовито носився територією ворожого кочовища. Під ним хропів присадкуватий і кошлатий, схожий на ведмедя, кінь.
Скажений наче крізь землю провалився. Ні під возом його не знайшли, ні з-під гори шмаття його не витягнули.
Скіл зі своїми хлопцями увірвався в шатро Олума. В один момент перевернули там все догори дриґом. Ретельні пошуки таки увінчались успіхом. У скрині, де зберігався дорогий одяг, криваві відшукали царський пояс. Скіл прийняв дорогу річ обома руками. Притиснув її до серця. Але милувався поясом лише одну хвилини. Коли пішла друга, то він уже припасовував пояс до свого стану. Окрилений знахідкою, Скіл заходився ще енергійніше командувати. Його вояки витягнули із-під перини спітнілого Олума. У скуйовдженому волоссі безталанного вождя стирчало гусяче пір’я.
Підстаркуватий Олум рюмсав, як малий:
– Я не винний. До мене приїхав чоловік і сам запропонував цей пояс. От я його і купив. Збирався, Скіле, пояс тобі повернути.
Скіл насупив червоні брови.
– Мені передали, що ти, Олуме, відправив до царя-батюшки листа. Дав знати про царський пояс?
– Дав знати, – плаксиво зізнався Олум.
– Тоді готов другого листа. Повідом царя-батюшку, що збрехав у першому.
– Приготую. Зараз же займуся цим. Тільки не карай мене, Скіле, – канючив Олум.
– Цар племен і кочовищ тебе покарає. Справедливо покарає, – обіцяв Скіл.
Поверталися Криваві у гарному настрої. Добро перемогло зло. Царський пояс знайдений. Скіл поправу стане вождем їхнього кочовища.
Дорогою, у степу, дружина Скіла помітила самотнього вершника. Кінь під вершником накульгував, а той періщив його, підганяв. Криваві наздогнали вершника. Придивилися – аж то колишній їхній побратим, вояка з роду Собак. Або Скажений, як його називав Михайлик.
Криваві оточили Собаку. Штрикали його під боки гострими списами, погрожували вбити.
– Хлопці, відпустіть мене. Я дам вам золоті бляшки – тільки відпустіть, – просився Скажений.
– Забув, йолопе, наш закон. Скіфа не купиш за золото. Скіф вільний, як вітер у степу, – гордо мовив Скіл і подав знак дружині.
Вояки заламали крадієві назад руки, накинули йому на шию мотузок. Тепер Скажений біг за конем Скіла мовби справжній собака. Біг і скавулів по-собачому від страху. Скажений добре знав: скіфи жорстоко карають злодюг і зрадників.

Помста. Гінці у червоних накидках

  Того дня не тільки приємно пахли польові квіти, але й радісно щебетали пташки. А ще небо було красивого блакитного кольору. Тобто ніщо у природі не провіщало сумного.
Скіфське кочовище, що розташувалося на березі озера, святкувало перемогу. Чоловіки сиділи кругом великого багаття. Вони перекидалися жартами, згризали з кісток смажене м’ясо, пили бузат. Жінки походжали перед своїми чоловіками в яскравих сукнях. На високих зачісках дивом трималися тоненькі, мов павутиння, хустки, і хвилями спадали на покаті жіночі плечі.
Тоді, коли дорослі відпочивали і розважалися, діти займалися важливою справою. Вони карали Собаку – зрадника і крадія царського пояса. Дітлахи обліпили дерев’яну клітку, в якій крутився та кидався з боку в бік зрадник. Діти плювали на нього. При цьому кожен хлопчик і дівчинка старалися так плюнути, щоб влучити Собаці слиною в обличчя. Найвлучніше чвиркав Вовк. Його плювки попадали злодюзі прямо в очі. Хлопчики і дівчатка страшенно заздрили Вовкові.
Мишко старанно і довго збирав у роті слину. Ось він завмер, готовий поставити рекорд із плювання. У цей відповідальний момент хтось смикнув його за руку. Хлопчик озирнувся. За ним стояли батьки.
– Чим ти займаєшся? – спитала мама.
Мамин голос звучав вельми суворо.
– Це Собака, я його назвав Скаженим. Він викрав у Скіла пояс, – поясняв батькам Мишко, ковтаючи слину, яку так старанно і довго збирав.
Проте тонкі мамині брови не розійшлися. Обличчя її залишалося серйозним.
– Не смій цього робити! Треба бути милосердним до людей, – сказала мама незаперечним тоном.
Хлопчик аж присів від такої несправедливості.
– Так він же злодій.
– Іди звідси. Знайди собі діло! – гримнув на сина батько.
Опустивши голову, хлопчик відійшов від клітки.
Прямою дорогою, що вела до білого шатра, пронеслися чужі вершники. За кожним розвівався, мовби вимпел, червоний плащ-накидка.
Чоловіки, які досі розважались, миттєво зірвались на ноги. Їхні дружини заголосили, як буває на похороні.
Їдка сіра пилюга, яку підняли копитами коні, перебила приємний запах квітів, спів пташок. Блакитне небо затьмарилось.
– Що трапилось? – звернувся Михайлик до Кота, який про все на світі знав.
– Прибули гінці від царя-батюшки. Няв.
– Вони завжди у червоних накидках?
– Зараз так. За кольором плаща здалеку видно, яку вість гонець несе. Коли плащ рожевий, або блакитний, то всі радіють – новина радісна. Червоний плащ – поганий знак. Няв.
Людська лавина збила хлопчиків з ніг і понесла до білого шатра.

Сумна звістка
  Людське море хвилювалось: жінки голосно ойкали, а чоловіки стояли з напруженими обличчями. Усі чекали на важливу звістку.
Із білого шатра вийшли прибулі гінці, за ним Скіл і шаман. Скіфи притихли.
Прибулі скочили на коней, які їм поштиво підвели конюхи. Скіфи розступалися, пропускаючи вершників.
– У хлопців довга дорога – треба побувати у всіх племенах і кочовищах, – сказав хтось.
Мишко помітив, як до його батька підійшов шаман і щось йому сказав. Пробратися до батька хлопчик не зміг, бо, пропустивши царських гінців, люди знову збились у тугий кулак. З усіх боків запитували:
– Скіле, що трапилось? Яку від царя-батюшки вість принесли?
Скіл по-дорослому поправив на стані широкий пояс. Підняв руку, закликаючи всіх до тиші. Солос Скіла тремтів.
– Слухайте, друзі, мене, свого вождя.
– Хай бог війни Арей тебе, Скіле, підтримає, коли говоритимеш, – обізвався столітній дід.
Скіл з вдячністю схилив голову. Коли він заговорив, то голос його уже не тремтів. І чим далі, то ставав твердіший, впевненіший:
– Біля кордонів Скіфії появився небезпечний ворог. Перський цар Дарій зібрав багатотисячне військо. Він побудував наплавний міст і переправив своє військо через Гостинне море. Перси пограбували сусідню з нами Фракію. Дарій планує захопити також наші землі.
Людське море сколихнулося, немов би над ним пронісся сильний вітер. Жінки в один голос заплакали, смикаючи на своїх головах волосся. Малі дітлахи, наче за командою, заверещали. Чоловіки зі стиснутими кулаками вигукували:
– Із нами Арей. Скіфи не віддадуть свої землі персу. Скіфи переможуть перса. Скіле, веди нас на ворога.
Із середини натовпу пробрався головний ратибора кочовища. Його обличчя було такою мірою спотворене шрамами, що від страху навіть малі діти притихли. Щоправда, одне, найменше, продовжувало вередувати, але на нього з усіх боків цитькали.
– Скіфи непереможні! – вигукували підбадьорені воїни. – Боги і предки захищають скіфів! Ратиборе, веди нас у похід! Ми готові битися з ворогом на смерть.
– Армія Дарія могутня. Вона добре озброєна. Щоб протистояти такому ворогові, нам бракує зброї та запасних коней. Царський гонець радив нам зніматись і швидко рухатись вглиб Степу, – сумно сказав Скіл.
– Але ж ми володіємо золотом. У нас є багато золота. Його тільки треба відкопати, – нагадав Скілові ратибора. – За наше золото можна купити у греків і зброю, і коней.
– Так, у могилах наших предків зберігається жовтий метал, – відгукнувся шаман. – Але, щоб увійти в могилу, взяти там якусь річ, треба отримати дозвіл від богів і пращурів. А боги і покійні довго думають, довго радяться.
– Закон Степу забороняє порушувати спокій тих, хто спочиває. Потрібно просити богів. Без їхнього дозволу входити в могилу заборонено. Так мене вчив батько Аріапіф і дід Аргот, – сумовитим голосом сказав Скіл.
Хлопчак опустив руду, аж червону, голову на груди. Він усе сказав своїм людям.
Скіфи теж мовчали. Мовчання спресувалося в гранітну брилу, яка всією своєю вагою опустилась на плечі кочівників.
Ця брила лягла й на малюка, який досі вередував. Малюк злякався гробової тиші, стих.
Раптом Михайлика осяяло. Ковтнувши для сміливості побільше повітря, він дзвінко крикнув:
– Я знаю, де лежить золото! Багато золота!
Присутні, як одна людина, повернули голови до крикуна. Як посмів неповнолітній утрутитись у розмову дорослих? Та ще й так нахабно пожартувати.
Шаман підкликав до себе сміливого хлопчика.
– Я знаю, де лежить золото! – вперто повторив Михайлик, який стояв між Скілом і шаманом.
Він бачив, як перелякалася мама, як знизував плечима батько, а скіфи недоброзичливо, навіть вороже, дивились на нього.
– Золото заховане в печері, що на березі Холодного озера. Та печера біля мосту.
Хтось гукнув:
– Криваві знають дорогу до Холодного озера.
Вигукнув ще хтось:
– В цьому озері небезпечно купатись.
– Там течія затягує на дно, – додав ще хтось.
Мишкові страшенно кортіло розказати скіфам про свою пригоду в Холодному озері. Про те, що утопленики там миють пісок, а золото і перлини збирають. Потім носять їх мішками до печери.
Однак скіфи не були налаштовані його слухати. Сердиті, вони кричали, звертаючись до Скіла:
– Ти віриш малому? Та він дражниться з нами! Вигадник!
На плече розгубленого хлопчика лягла широка тепла долоня. Перекрикуючи горлопанів, шаман сказав:
– Миша ділом довів, що прихильний до нас, що готовий нам допомогти. Це він підказав нам, хто заволодів царським поясом. Знайте й те, що у Миші є могутній покровитель на небі.
– Гу-ра! Гу-ра! – закричали скіфи. – Хай Папай дарує Миші здоров’я і доточує розуму.
– Я теж вірю Миші, – сказав Скіл.
Ратибора враз ожив. Заклично гукав, повертаючись на всі боки:
– Мужі-воїни, збирайтесь у похід. Сьогодні же вирушаємо до Холодного озера.
Помахом руки шаман зупинив скіфів.
– Затримайтесь, маю дещо сказати. Гінці передали й таке: трисвітлий цар-батюшка вимагає повернення в його ставку шановного князя Євстахія.
Михайлик лопотів білявими віями. Глянув запитально на батька. Євстахій у відповідь ствердно хитнув головою.
Заговорив Скіл.
– Браття і сестри, ми повинні подякувати князю Євстахію та його синові. Вони нам допомогли у скрутну годину. Що подаруємо нашим друзям?
– Чашу для Миші! – загукали ті, що стояли праворуч.
– Меч і коня для Євстахія! – кричали ті, що стояли ліворуч.
– Коралі для Марії! – надсадно кричали жінки.
– Добре! – погодився Скіл.
Коли Скіл передав Євстахію подарунки, то тричі, по-дорослому, з ним поцілувався.
На Маріїні груди лягла червона низка впереміж зі дзвінкими дукатами. Жінка зашарілася. Михайлик захоплено дивився на матір. Стояла вона у жовтих шароварах і червоному, розшитому квітами, скіфському каптані. На її волоссі блакитна тоненька хустина, всіяна золотими мерехтливими бляшками. Мишкові подобались і гостроносі материні черевики. Їхні широкі розтруби були припасовані різнокольоровими шкіряними шнурками. По боках звисали золоті китиці.
Розчулений до сліз, Михайлик вигукнув.
– Мамусю, ти у мене найкраща!
Марія ніжно пригорнула сина.