Розділ 4. Хитра пастка
Мишко не впізнавав подруги. Чому вона ходить тихо, як котик? Мовчить, загадково блимає очима. Ні, такою Ія йому не подобалась. «Піду від неї. З хлопцями цікавіше», – вирішив.
Якимось чином Ія розгадала його думки. Вона позіхнула, театрально потягнулась і повільно сказала:
– Михайле, твій батько знатного роду, а одягнені ви просто. Навіть перснів не носите.
Хлопчик, не підозрюючи хитрої пастки, щиро зізнався:
– Матуся каже, що каблучки заважають їй мити тарілки і казан. – Він трішки подумав і додав: – У татка є перстень. Але він старий, на вигляд негарний. Татко схуд, і перстень спадає з пальця. Тому він його не носить.
– Михайле, покажи мені татків перстень, – лагідно попросила Ія.
– Кажу ж: він негарний.
Ія насупилася, підкреслено відвернулась. Мишка не витримав відчуження і зразу ж здався.
– Гаразд, ходімо, покажу.
Вони залізли у критий візок. Мишко метнувся у задній куток, до високого кошика. Там зберігався одяг, в якому вони прибули з Кривого Озера. Хлопчик вивернув все з кошика. Старанно трусив шмаття, обстежив кишені. Одначе персня він не знайшов.
– Перстень лежав тут, у кошику. Я його бачив, – оправдовувався.
Хлопчик страшенно нервував. Адже Ія могла йому не повірити і назвати брехуном.
– Мабуть, дядько Євстахій знову перстень носить, – гадала вголос Ія. І до Мишка: – Дай мені слово честі: про перстень таткові ні слова. Наче ми його не шукали. Домовились?
– Однаково ця штука мені не потрібна. Стара й некрасива. Раз хочеш, то обіцяю.
Обоє зіскочили з візка.
Євстахій неподалік порався. Ія бочком підійшли до нього. Вдавано байдуже ковзнула поглядом по руках чоловіка. Персня на них не було.

Дорога знахідка
Марія сунула глек під пахву:
– Дівчинко, приглядай за нашим добром. Щоб його собаки бува не розтягнули. Я ненадовго відлучуся – сходжу до річки, наберу води.
– Гаразд, тітонько Маріє. Я наглядатиму за вашим добром, – охоче відгукнулась Ія.
Вона пішла. Мишко примітив хлопців, що ганяли колесо поміж наметами, побіг до них.
Ія залишилась сама. Якийсь час ворушила коцюбкою жар і згадувала ранкову розмову зі своїм батьком Демидом. «Скіфи добрі покупці. Ми продали вже їм шовкову тканину. Олію оливкову теж продали. Ще залишилася пара мішків з фініками та ізюмом, трохи посуду і амфор з вином. За день з цим крамом повинні впоратись. Ти ж мені гляди, – чорні брови татка Демида зійшлися на переніссі, – ночуй зі мною. Щоб я тебе не шукав. Удосвіта, раненько, вирушаємо до Ольвії.»
Іншим разом Ія, почувши таку звістку, зраділа б. Але напередодні вона дізналася про чарівний перстень. Тому повідомлення про відбуття із кочовища Кривавих її засмутило.
«Перстень треба знайти, – твердила подумки. – Дядько Євстахій, звичайно, переховав його. Це, щоб Михайлик персня не знайшов. Бо в руках Мишка він може творити небачені чудеса. Так сказав шаман. Ой, як мені хочеться побачити ті чудеса ще до від’їзду. Куди міг дядько заховати персня?»
Дівчинка крутилась на всі боки. Уважно оглянула ділянку, яку обжила родина князя Євстахія. Зненацька Іїн погляд зачепився за горбок, що стримів під возком. Безперечно, його хтось нагорнув недавно. Бо ж ґрунт чорний, розпушений. Не випускаючи коцюбки, дівчинка доповзла до горбка на колінах. Копнула раз, копнула другий. Вона відкинула коцюбку. Обома руками, по-собачому, заходилась розгрібати вологу землю. І раптом наткнулась на амфору. У такому посуді зазвичай зберігали вино, олію або сипучі продукти. Дівчинка поторсала глек. Він піддався і легко вийшов із землі.
Амфора виявилася невеликою, яскравою жовтою, із широкою шийкою. Всередині амфори знаходилась картата тканина. Ія розгорнула тканину – на її долоню ліг перстень. Залізний, неоковирний. Та для Ії він був найкрасивіший, найгарніший за всі персні на світі.
Дівчинка поцілувала дорогу знахідку і поклала її у кишеню сукенки. Швидко згорнула шмаття, запхнула його назад у амфору. Старанно засипала глиняну посудину землею. Нагорнутий горбок приплескала долоньками.
Тепер залишилося знайти Михайлика.

Чудеса починаються
Тим часом Мишко безтурботно грався. Він ховався за наметом, коли Ія, сапаючи, підбігла до нього.
– Я знаю велику таємницю, – з ходу випалила.
Мишко просичав у відповідь, як гусак:
– Не вигадуй. Я знаю всі твої таємниці. Відійди – мене можуть застукати.
– Не віриш? Дивись!
Вона нашкребла у жменю землі і з’їла її всю, до останньої грудочки.
Таки скидалося на правду.
– Біжімо до акації. Я тобі щось розкажу.
– Гаразд, умовила.
Тільки під деревом вона тицьнула свою долоню Мишкові під ніс.
– Ну, що? Упізнав? – переможно питала.
– Перстень? – зумівся Мишко. – Де ти його знайшла?
– У ямці під вашим возом. Твій татко замотав його в ганчірку. Ганчірку поклав у амфору. А амфору закопав у землю. Знай – від тебе.
– Неправда! Я перстень міряв і носив скільки хотів. Навіть спав із ним. Татко ніколи не забороняв мені перснем бавитись.
– Усе змінилось. Учора я підслухала розмову. Шаман попередив твого батька: «Сховай перстень подалі від свого хлопця. З перснем він побачить і почує невидимий світ. І зможе рухатися так швидко, як думає. Бо для цього він ще малий.» Так і сказав.
Мишко кисло скривився. Він не повірив жодному почутому слову.
Хлопчик сів на траву. Ія примостилася поруч. Він знічев’я узяв перстень і почав його розглядати. Перстень як перстень. Правда, камінь почервонів і з середини став світитися. Михайлик ненадовго затримав свій погляд. Сонячне світло переломлювалось у глибині кристалів, назад поверталось у вигляді зірки. Дуже красиво. Мишко мимохіть торкнув камінь. Той крутнувся. Дивно. Раніше він не рухався, мертво сидів на кільцеві.
– На палець, надінь на палець, – штурхала розгубленого хлопчика Ія.
Мишко надів перстень на безіменний палець лівої руки.
Ія завмерла і не зводила з приятеля очей. А той повів себе досить дивно. Крутив білявою головою і наче до чогось прислухався.
Насправді хлопчик чув дивну мелодію. Звуки линули звідусіль, наче у природі грав великий оркестр:
– Хочу пити, хочу пити. Вмираю без води, – шерхотіла зів’яла травичка.
– Розійдіться, розступіться, бо рогами заколю, ніжками затопчу. Тут вам і смерть, тут вам і смерть, – трубив чорний рогатий жук, який тягнув за собою стебло споришу.
– Татку, принеси черв’ячка. Мамо, дай черв’ячка, – настирливо цвірінькали на дереві жовтороті пташенята.
– Увага! Увага! Взавтра Великим шляхом покотяться вози із пшеницею. Шанована нашим товариством Миша обіцяла прогризти дірку в мішку. Усі на збір урожаю! Усі на збір урожаю! – сповіщала птаству сорока.
Природа, виявляється, жила своїм, невидимим для людей, життям. Усе, до найнижчої стебелинки, гомоніло про щось своє. Мишко клацнув камінцем – і зробився невидимим.
Стривожена Ія підхопилась на рівні ніжки.
– Михайлику, де ти? Не жартуй так зі мною! Відгукнись!
Мишка повернув червоний камінець і клацнув ним ще раз. Якась невидима сила легко відірвала його від землі. Він звів руки над головою і плавно полетів. Завис на рівні верхньої гілки акації.
Ія бігала кругом дерева і кликала його, надриваючи голос.
– Я тут! – радісно гукав Мишко згори.
– Я тебе не бачу, – плаксиво відгукнулась Ія.
– Задери голову – і побачиш, – знущався Мишко. Він то знав, що вона його не побачить.
Дівчинка ридала:
– Противний хлопчисько. Я тобі відкрила таємницю, а ти зі мною негарно повівся.
Мишко клацнув утретє – і виріс біля подруги. Та аж підскочила від несподіванки. Напустилась на нього з кулачками:
– Я тобі відкрила секрет, а ти мене покинув. Повертай, нахабо, перстень, поки не вбився і не розквасив носа.
Вона як стояла, так і вчепилася за перстень. Силоміць здирала його з пальця. Мишко пручався як тільки міг. Тоді Ія з розмаху вгатила кулачком по персню і знову вчепилася в нього. Почулося: клац, клац. Дітьми швиргонуло догори. За руку Мишка міцно трималась Ія.
– Ой! Я лечу! Невже я лечу? – раділа дівчинка.
Мишко, на правах господаря персня, повчав:
– Не смикайся, бо гепнешся на землю.

Зустріч із Білою телицею
– Мишо, глянь, теличка біжить степом, мов навіжена?
– Яка вона біленька, гарненька. Ой, здоровенний ґедзь переслідує її. Ой, він її жалить.
– Ух, противний. Запосівся гаспид на теличку, продихнути їй не дає. Бідненька.
Теличка крутилася з піднятим догори хвостом навколо акації. Вона жалісливо мукала, а запалі боки її тремтіли.
Діти наламали з акації гілок і спустилися долі. Вони не розмикали рук, бо розуміли: теличка існує в невидимому для людей світі.
– Геть, проклятий, – лупили бридку комаху.
Ґедзь погрозливо гудів-гудів і зник із виду.
Нещасна тварина безсило опустилась на траву.
– Дякую, любі, – утомлено стогнала.
– Хто ти така? Чому тебе переслідує нахабний ґедзь? – запитала дівчинка.
– Ох, моя розповідь буде така ж печальна, як моє недовге життя, – мукнула телиця. – Я царівна, у свого батенька була найвродливіша дочка. Мене помітив могутній бог Зевс і закохався в мене. Та його ревнива дружина зненавиділа мене, вирішила звести зі світу. Вона перетворила мене, прекрасну царівну, на Білу телицю. Потім наслала на мене великого ґедзя. Він жалить і переслідує мене. Я божеволію від страху. Бігаю без упину з краю в край. Сама я так настраждалася, що співчуваю усім нещасним. Ось у тебе, дівчинко, засмучене личко. Що тебе непокоїть?
– О, прекрасно царівно, дійсно, я нещасна. Мене турбує моя матуся. Вона була прекрасна, як троянда у райському садку. А тепер змарніла.
– Поділися зі мною своєю печаллю. Горе зробило мене мудрою. Може, я тобі стану у пригоді.
– Спасибі, тітонько. Біда прийшла у нашу домівку, коли її поріг переступив веселий панок Вакх. Мама у його компанії веселиться. А після гулянки довго спить. Забуває про мене, про татка. А коли прокинеться, то лається, б’є посуд. Тому я втекла з дому. Нині подорожую з батьком.
– Знаю, знаю того безтурботного бога. Його ще звуть Діонісом. Нещасні ті, хто з ним товаришує, – теличка глибоко зітхнула. – Я тобі, дівчинко ось що пораджу. Як повернешся додому, то поведи свою матінку на річку. Те, що твоя матуся побачить у воді, злякає її. Вона отямиться. Не забуватиме про свою донечку та про чоловіка.
Теличка позіхнула, тицьнула морду в пожухлу траву, миттєво заснула. Діти колихали над царівною зламаним гіллям, проганяючи мух.
Тварина нарешті відіспалась. Звелася на ратиці, прогнула спину, мовила:
– Ви добрі, чуйні діти. Знайте, життя довге, сонячні дні у ньому межують із похмурими. І добре, коли є справжній товариш, який допоможе у біді.
– О, прекрасна царівно, ви для мене були справжнім товаришем. Поспівчувала, дала добру пораду, – щебетала Ія.
– До побачення, – мукнула на прощання Біла телиця.
Вона повільно побрела до Гостинного моря, яке колись назвуть Чорним.

Обряд дружби
Чим нижче з небесного купола скочувалося вогненне яйце, тим більше нервувала Ії. Дівчинка сушила собі голову над тим, як взяти у дорогу з собою Михайлика. Адже з ним вона може ставати невидимою, літати, потрапляти в цікаві пригоди.
І дещо таки придумала. Повеселішала й вичікувала слушної години, щоб задумане здійснити.
Родина Євстахія мирно повечеряла. Маріїна помічниця зібрала посуд і понесла його до річки, щоб помити. Подружжя з шаманом, який у них тоді гостював, гомоніли про своє, доросле. Потім Євстахій пригорнув дружину і затягнув неголосно: «Несе Галя воду. Коромисло гнеться». Жінка підхопила.
Мишко любив хвилини, коли батьки співали. Сам він тоді робився схожий на пластилін, що полежав на сонці, – м’який і лагідний. Саме такого, м’якенького і розчуленого, його штрикнула під ребро Ія.
– Хочеш із мною дружити?
Мишко витріщився на подругу:
– Ти що – з печі впала? Ми й так товариші. Ти спиш зі мною в халабуді, що на нашому возі, їси з нашої миски.
– Цього замало. Потрібно нашу дружбу скріпити. Тоді ми з тобою станемо як брат і сестра. Слухай. Я обходитиму вогнище, а ти йди за мною і ступай точно у мої сліди. Ну що, ходімо?
– А чом би й ні?
Діти повільно ходили навколо вогнища. Батьки із заплющеними очима старанно виводили про Іванка, який просив у Галі води напитися. Тим часом шаман накручував на палець шорсткі волосини, які росли на підборідді, й стежив за дітьми. Коли діти здійснили сьоме коло, шаман голосно кахикнув. Євстахій з Марією скинулися на півслові. Вони з нерозумінням дивилися на свого гостя.
А той став між хлопчиком і дівчинкою, пригорнув їх до себе.
– Євстахію, Маріє. Маю для вас гарну новину. Ці діти (я свідок) тільки що виконали обряд побратимства. Віднині вони брат і сестра. Вітаю, у вашого сина є справжній товариш. Ця дівчинка буде з ним у радості. І у важку для нього годину його не залишить.
Марія глузливо засміялась.
– Скаже таке. Вони ще діти. Сьогодні граються, а взавтра візьмуть і поб’ються. Говорив хтось: греки повертаються додому, в Ольвію. Ія з ними поїде. Так що діти, можливо, ніколи не побачаться. Ми теж не тутешні.
Ураз Марія похопилась і прикусила язика.
– Тітонько, дядечку! – кинулася Ія до Мишкових батьків. – Дозвольте Михайлу поїхати зі мною в Ольвію.
Марія наїжачилась.
– Мишко поїде до Ольвії?
– Тітонько, він скоро повернеться до вас.
– І слухати про це не хочу. Миша ще замалий, щоб без батьків подорожувати. Ніколи не відпущу свого сина так далеко. Мишуню, йди-но до мене, дитинко.
Але Мишко вдав, що не почув маминого оклику. Його схвилювало інше. Він може відправитись до Ольвії? Буде там без татка, без мами? Тільки з Ією? У нього ж є чарівний перстень! Класно придумала Ія!
Хлопчик вимогливо крикнув:
– Хочу в Ольвію!
Євстахій застережливо підняв руку.
– Тихо!
Та у цю мить біля чоловіка виросла Ія. Очі дівчинки блищали, а щічки пашіли від хвилювання.
– Дядечку, Михайлик став мені братом. Я буду про нього піклуватися. Михайлик погостює в мене. Потім із поштовим нарядом повернеться назад.
Чоловік стояв ні в тих, ні в сих. Марія міцно обхопила сина, наче боронила його від невидимого ворога. Хлопчик відчайдушно виривався з материних обіймів.
– Я вже не малий. Ія мені за старшу сестру. Ти чула: вона буде піклуватися про мене? Я хочу побувати в Ольвії.
– Яка твоя думка, шановний шамане? – звернувся до товариша спантеличений Євстахій.
– Моя думка, Євстахію. така. Ольвія – велике, цікаве місто. Його ще називають щасливим. Там є храми, високі будинки, некрополь, у гавані стоять морські судна. Хлопчик від народження воїн. А воїн не боїться небезпечних доріг. Хлопчика треба загартовувати змалку. Хай вчиться себе захищати. А ще хлопчик повинен багато знати. Знання приходять, коли дитина подорожує. Скіфи часто повторюють: не питай старого, а питай того, хто в багатьох місцях побував. Такий чоловік розумний, він мудро мислить.
Мишко підстрибнув і повис у шамана на шиї.
– Дякую, дядечку.
Обличчя шамана налилось буряковим соком, а очі полізли на лоб. Вимучено шипів:
– Костюм… Мій костюм…
Мишко гепнувся на землю, як гарбуз із плоту. На нього посипались різні металеві й дерев’яні штучки, як то гусочки, качечки, зайчики, горобчики... Одним словом, казна-що.

Розділ 5. Про те, що повзало, скакало, літало, гасало скіфським степом

 
То не грім гримить – торговий караван скіфським степом котиться. І все на південь, до моря. На одному возі трясуться, підскакують на горбках хлопчик і дівчинка. Дівчинка куняє, скрутившись на рядні бубликом, а хлопчикові не спиться. Вистромив голову з будки, роздивляється. Бубнить собі під ніс:
«У придорожній спориш сховалася гладка польова миша. Зелені коники підстрибують, наче прив’язані до ниточок. Викрешують із крилець тріскучу мелодію. Оси, жовті від люті, літають низько над квітками. Джмелі смугасті падають у траву пухнастими клубочками. Руді шершні, сині мухи залітають у будку. Ух, противні – лоскочуть. Геть, нахаби! Гадюки і вужі звиваються мотузками, шмигають у траві. Метелики пурхають. Метелики схожі на летючі квіти. Гладка гусінь гойдається на стеблі пирію і регоче. Сонечко пишається: «Я найкрасивіше, наймодніше». Зелена ящірка гріє на горбочку животик. Зайці гасають, вовки сірі голови з трави попіднімали. Собаки дикі бродять. Гострі морди повертають до каравану, насторожено дивляться нам услід. Хрущі сплять на гілках. Важкі дрохви у ямках сидять, дрохвенят висиджують. Великі стрепети хмарою шумливою пролетіли. А журавель, в якого червона смужка на голові, шукає поживу. Спина у нього блакитна, а шия чорна, блискуча. Дуже гарний птах. Посмітюхи чубаті у траві лежать. Вони заливаються. Це така у посмітюх пісня. У небі орли завмерли. Дикі кабани зі своїми смугастими дітками риють землю. Рохкають. Дальше, ще цікавіше. Там бродять велетенські, мов танки, бізони. Волохаті зубри штрикають одне одного рогами – граються. Лані у степ полетіли. Вони наполохані рипінням коліс. Дикі коні, що їх скіфи тарпанами називають, мотають мордами і хвостами – мух відганяють. У степу мекають дурні кози. Олені позадирали гіллясті голови, до каравану придивляються. Хороше в степу тваринам! Звичайно, краще на тварин дивитися зблизька. Але охоронці заборонили мені з сестрою зіскакувати з воза. Охоронці їдуть верхи на конях і озброєні. За непослух нас відлупцюють».
Ія засвистіла носом. Мишко нахилився, уважно її оглянув. Сумніву не було, вона міцно спала. Він зборов спокусу встромити Ії в ніздрю соломинку, полоскотати її. Але вчасно скумекав: саме час, щоб порушити дане Ії слово честі. Вона примусила його повторити такі слова: «Обіцяю без Ії камінь на персні не чіпати, невидимим не ставати і з будки самому не вилітати».
Хоча він міг і не повторювати цих слів. Проте пожалів тоді Ію. Щоб вона не засмутилась і не заплакала. Але зараз вона спить. Не буде ж він її будити і пропонувати: «Давай політаємо». Хай собі відпочиває.

Як Немиза побив грека Нота
Мишко крутнув червоний камінець і миттєво злився з прозорим повітрям. Крутнув ще раз – вилетів із будки.
Ось він і на волі! Розчепірив, як жабеня у воді, руки і ноги, подриґав ними. Як здорово літати! Тепер можна кудись і податись.
Літав Мишко, борсався у повітряних водах, перевертався, ставав сторчма головою доти, поки на нього не дихнуло чимось гарячим, не обдало пекучим вогнем. Глядь, неподалік літає панок. Пиндючиться, надуває запалі щоки. А сам такий задрипаний, такий обшарпаний, худий та нещасний. Шмаття кругом нього теліпається, мов ганчірки, якими підлогу миють.
– Я – Нот, бог південного вітру. Це я приношу дощі в ці степи, – дмухнув гарячим.
– Зрозуміло, – недбало кинув Мишко і відлетів на безпечну відстань.
– Зрозуміло? Що саме, – ще гарячіше дмухнув панок.
– Чому ти замурзаний… Зізнайся, вилив воду й вивалявся у калюжі, як свиня.
Мишко не церемонився з хвальком. Він сподівався, що той образиться і полетить геть.
Нот же від нього не відходив. Жваво спілкувався, а точніше сказати – хвалився.
– Малий, знаєш, хто я? Мій батько – Зоряне Небо, а мати – Вранішня Зоря. І брати мої могутні: Борей, Зефір і Евр. Затямив? Кажеш, я замурзаний? Так, трішки повалявся у болоті. Ну і що? Захотів – намок, захотів – висох. Сам собі пан. Що хочу, те й роблю.
– Дурний ти, як сім мішків диму. Лахмітник нещасний! – презирливо крикнув хлопчик.
Він зібрався втекти від пришелепуватого вітру. Кинув прощальний погляд на лахмітника і поклав руку на перстень. Ба, що з Нотом діється? Смикається, позирає угору і жалісливо скимлить.
Мишко й собі задер голову. Він побачив біле пір’ячко, що гойдалось у блакитному небі. Дивина: пір’ячко падало, бо швидко збільшувалось.
– У-у-у-у! – заскавчав Нот.
Бог південного вітру шугонув донизу, полетів до зеленого байраку. Зелені хащі загули і стихли. Нот заховався там, причаївся.
Раптом Мишка підхопила якась потужна сила. Підкинула, мов гумовий м’яч, а потім опустила. Погойдала і знову швиргонула. «Що за чортівня?» – гадає собі хлопчик. Глянув направо, глянув наліво і зрозумів: він сидить на велетенському білому птахові. Той легенько махав срібними, на півнеба, крильми. Голову птаха, мов корона, вінчали золоті промені. Птах повернув до Мишка голову і величаво назвався:
– Я – повелитель вітрів Немиза! Забороняю грецьким вискочкам господарювати на своїй території.
–Угу, – погодився Мишко.
Раптом Немиза як завиє:
– Ей, Похвисте! Козаче! Де ти гуляєш? Чому нашу землю висушує чужинець?
Прилетів ще один вітер, бо від його подуву Мишком добряче трусонуло. Хлопчик учепився всіма пальчиками за пір’я повелителя вітрів. Несподівано він побачила мальованого вродливця – бога вітру Похвиста.
– Пробач, батьку! Більше не буду! – просвистів Похвист.
Цей вітер став роздувати щоки. Він випустив повітря, спрямовуючи сильний струмінь на Мишка.
– Чого розсівся, батька нашого загнуздав? – визвірився на Мишка.
Хлопчик посунувся на слизьких пір’їнах повелителя вітрів Немизи. Не втримався і поїхав згори, наче з льодяної гірки. Гепнувся б додолу, якби не ухопився за широченні шаровари Похвиста. Бог вітрів величаво поплив над степом. І Мишко, звичайно ж, поряд.
Волосся у Мишка від вітру куйовдиться. Він розпластаний, летить уперед, аж гай гуде. А подорожній вітер завзятий, веселий. Перегукується він різними голосами: то тоненько завиє, то грубіше затягне. Наче дражниться. Шаровари на ньому із синього атласу, напинаються, мовби вітрила. А в руках батіг звивається довгим хвостом. Куди Похвист направить пужално – туди і подме вітер. «Наші вітри знатні, веселі!» – втішається Михайлик.
Похвист сердито підвиває:
– Куди сховався грек поганий?
– У байраці він! – підказує Мишко.
– А я гадаю собі, чому байрак хвилюється? Аж там Нот сидить, від переляку гіллям лопоче. Зараз злодюгу вижену!
Похвист завмер на місці, наче літак-бомбардир перед злетом. У розпущені на всеньке поле штани він нагнав силу-силенну вітру. А потім як пішов, як пішов... Мишко вже з останніх сил тримався, щоб не відірватися. А над самісіньким байраком Похвист як завиє, як загуде! Пташки з переляку попадали на землю, а лисиці, зайці, куниці й усяка дрібнота чкурнула. Тільки хвости –довгі, куці й обскубані, мелькали.
Мишко захлинався від реготу: Нот, пихатий грецький божок, пошарпаний і ледь живий, з байраку викотився клубком. Котився, котився він степом. І таки зачепився за колючий повій. Притих, завмер під ним.
Мишко під’юджує Похвиста:
– Вітре, дай чужинцеві прочухана!
– Годі з нього. Тримайся міцніше, зараз на північ полетимо. Там попорядкуємо.
– Ой, мені летіти в інший бік. Я в Ольвію добираюсь. До Ії в гості.
– Тоді бувай, хлопче. Коли зустрінеш на Півдні Борея, Зефіра і Евра, то перекажи їм: «На наші терени несіть дощі та виливайте воду. А сушити землю вам зась. Бо владика неба Немиза і моторний Похвист вас обскубуть, як лис чорну ворону!» Не забудь, Михайле, при цьому роздути щоки і вирячити очі. І голос твій хай гримить. Полякай грецьких нахаб, полякай. Хай їм грець!

Степові пірати
Мишко залетів у будку вчасно. Віз високо підстрибнув, а потім ускочив у ямку. Від сильного поштовху Ія прокинулась. Поки вона продирала очі, Мишко вдавано позіхав.
– Спати хочеться. Я трішки посплю. Не заважай мені.
Він приліг і для переконливості заплющив очі. Але заснути йому не довелося. Візники тривожно закричали.
– Вершники! Ліворуч чужі вершники!
Діти сторожко вдивлялись у далину степу. На обрії вони помітили темну цятку. Цятка швидко росла, а потім розсипалась на менші цятки.
– Фракійці! Наближаються фракійці, – несамовито горланили грецькі візники й охоронці.
Ія верескнула:
– Нам кінець! Братику, я боюсь. Фракійці жорстокі. Відрізають людям язики, виколюють очі. Хочу до мами!
Вона мовчки плакала. Мишко зібгався в клубочок, наче сподівався, що таким маленьким фракійці його не помітять. У цю мить мигнув, як добрий знак, червоний промінь. Хлопчик стрепенувся. Насварився на сестру:
– Не нюняй! Хапайся за персня і гала-драла з воза.
Ія терла кулачком заплакані очі.
– А як же татко? Що буде з добром, яке на нашому возі?
– Тоді як хочеш, а я мотаю звідси.
І він рішучим жестом торкнувся персня.
– Братику, зачекай! Не залишай мене! Боюся.
Вона заплакала вголос. Брат вимогливо наказав сестрі:
– Тримайся за мене міцніше. Я стартую.
За мить обоє, невидимі, зависли над валкою возів, які збивалася в коло.
Плаксивим голосом Ія повторювала:
– Татко, мій бідний татко...
Мишкові кортіло бачити все поле. Тож клацав, і клацав перснем.
Повітряна хвиля підносила дітей все вище і вище. І так продовжувалося до тих пір, поки обоє не стукнулись головами об хмару.
О, тепер відкрилася перспектива, якої Мишко бажав. Усе, що діялося на полі, він бачив, як на власній долоні. Так, греки підігнали вози, установивши їх колом, один біля одного. Вершники-охоронці займали перед возами бойові позиції. Вони прикривалися круглими щитами, вставляли стріли в луки, відтягували тятиви.
Ія наважилась розплющити очі. Проте від страху зойкнула і знову заплющила їх. Боятися, дійсно. було чого. Степові пірати гнали коней чвалом, на величезній швидкості. Відстань між греками і піратами невмолимо скорочувалась.

Планетники – жителі хмар. Перемога
Михайлик пильно вдивлявся вперед, на поле, де ось-ось мала зав’язатися запекла битва. Раптом його плеча хтось торкнувся. Хлопчик різко крутнув головою. Він побачив гологолових малюків. Ті сиділи на хмарі й усміхалися до нього беззубими ротами.
– Ба, ви хто? – запитав здивований хлопчик.
– Ми планетники, – хором повідомили малюки. – А ти хто? Ми тебе раніше не бачили.
Мишко зібрався відповісти, але не встиг. На заваді стало пронизливе: “Пі!” Усі – і малюки-планетники, і Мишко з Ією, завмерли від несподіванки. На камінному, пласкому боці персня з’явилося вродливе жіноче обличчя. Навколо нього розгойдувалося, мовби трава, смарагдового кольору волосся. Ія скрикнула від захоплення. Мишкові теж сподобалась тітонька, хоча виглядала вона суворо.
– Богиня Апі! Богиня Апі! – плескали в долоні беззубі малюки.
Богиня привітно кивнула планетникам. Мишка вона обдала крижаним поглядом.
Видиво подовжувалося буквально кілька секунд. Воно зникло так само несподівано, як і появилось. Правда, тихо, без попереджувального звуку.
– Ти наш. Ти наш, ми вже це знаємо, – раділи малюки. – Гайда до нас на хмарину, помандруємо світами.
На хмарині було, як на пуховій ковдрі, – м’яко і тепло. Зверху вона була рожева, а знизу – синя.
– Ви тут, хлопці, добре влаштувались. Як на килимі-літаку, – захоплено вигукував Мишко.
– Так, так, нам теж подобається на хмарі кататись, – хором відповіли малюки. – Але ми не тільки розважаємося. Ми й працюємо.
– Хіба що плюєте на всіх, – підкинула гостре слівце заплакана Ія.
– Так, так, – весело погодились малюки. – Коли ми плюємо, то йде дощ. А вже якщо розсердимося на когось, то лупцюємо його градом. Ми справедливі.
– Справедливі? Тоді провчіть степових піратів.
І Мишко показав планетникам пальцем на вершників, які мчали на шаленій швидкості.
Ія враз стала лагідною.
– Любі хлопчики, допоможіть моєму таткові. Татка зарубають варвари, якщо їх не зупинити.
– Так, так, нам це під силу. Апі веліла нам допомагати вам у скрутну хвилину. Ця хвилина наступила, – дружно гукали планетники.
Велика хмара здригнулася, розплющилася і затужавіла. Стала схожою на величезну тарілку. Затим плавно пішла донизу. Із страшенним гуркотом вона плила на фракійців.
Степові пірати страшенно галасували, гикали, мов дикуни, свистіли. Вони старалися з усіх сил, щоб у смерть налякати торговців, яких зібрались грабувати. Наставивши перед собою списи, фракійці гнали коней. Ще секунда, дві, три – і нахромлять мирних греків на гострі палиці.
Раптом піратів огорнула темрява. Ні зірок тобі, ні місяця не видко. Закрутилися вершники на місці.
– Ой, що трапилось? Мана, мана... – перелякано кричали.
І тут на їхні голови посипалися блискавки-стріли, а за тим – здоровенні, як гусячі яйця, градини. Коні спотикались і падали. Пірати перелітали через їхні голови і далі ковзалися на животах по білій слизькій землі. А величезні градини періщили їх. І довго не переставали карати.
– Ай-йа-яй, – верещали ранені, покалічені варвари. – Боги, змилуйтеся над нами. Нікого не будемо грабувати. Ой, схаменіться, не карайте нас. Ой, боляче!
Планетники спрямували хмарину трохи вбік. Ну й реготали ж Мишко та Ія. Підскакували і гукали з хмари до фракійців:
– Так вам! Так вам! Злодюги! Собаки дикі! Маєте товар? Будете знати, як нападати!
Раптом на дітей лягла чиясь тінь. Вони попіднімали голови. Над ними зависла інша, червона хмара. На тій хмарі стояв на повний зріст воїн у металевому панцирі й бойовому шоломі. Правицею вояка-здоровань опирався на меч, із якого скочувалася густа темно-червона кров. Лівою рукою вояк держав круглий блискучий щит. Гребінь шолома підтримував живий сфінкс.
Мишко відразу впізнав сфінкса. Таке страховисько – з головою лева, крутими рогами та величезними крильми, охороняло двері у підземеллі, які вели до Скіфії. Тоді він, Мишко, сфінкса страшенно злякався.
– Слава богу війни Арею! – заверещали хором малюки.
Бог війни насупився і грізно глянув униз, на побоїще. Та за мить він ліниво позіхнув і махнув рукою, наче прогнав настирливого комара. Червона хмара розчинилась у повітрі.
– Арей похвалив нас! Так, так, Арей похвалив працю планетників! – раділи малюки і радісно підстрибували.
Вони так розійшлися, що Мишкові з Ією стало тісно на хмарі. Малюки бігали, підчіплювали одне одного, падали, ставали сторчака та переверталися. Усе ж похопились. Висипали на степових піратів відразу десять торб граду. Тепер степові пірати ледь ворушилися на споді крижаної гори.
Мишко з Ією торжествували. Пролітаючи над крижаною горою, кричали:
– Катюзі – по заслузі!

Розділ  6. Коваль Вакула
Це трапилося у переддень прибуття до Ольвії. Тріснуло дерев’яне колесо і розкололось навпіл. Щоб замінити зламане колесо цілим, а також відремонтувати вози караван з’їхав з Великого шляху. Верхівці повертали коней у бік хутора. Там над яром мешкав коваль Вакула.
До краю навантажені вози зупинилися під високим парканом, зібраним із гострих кілків.
Ія кізкою вистрибнула з будки. Вона стрибала, розминаючи засиджені ноги. Запропонувала Мишкові:
– Гайда у степ збирати квіти. Віночки сплетемо.
– Не хочу. Я не дівчинка, щоб плести вінки, – відмахнувся хлопчик.
Ія побігла, тріпаючи сорока кісками, які вона заплела в дорозі. Мишко прислухався, роздивлявся. Його серце тривожно калатало, наче в передчутті лихого.
З приземленої, схожої на драний капелюх, хижі доносилося важке дихання і таємничий гул. Позаду хижі щось гупнуло, наче вивалилось із вікна.
У двір вийшов здоровенний, подібний до шафи, чолов’яга у довгому закіптюженому фартусі. «Коваль Вакула», – здогадався хлопчик. Старший караванник розказував ковалю про свій клопіт . Той слухав, однак скоса, із-під обгорілих брів, що хижо стирчали, поглядав на Мишка. Хлопчик сполошився: «Чого це він?»
Коваль із караванником рушили до кузні. Але на півдорозі коваль зупинився. Постояв, наче роздумував, а потім різко розвернувся. Він блимнув на хлопчика вовкуватими очима, оскалився до нього. У малого від страху затремтіли жижки, а чубчик поліз догори.
Чоловіки зайнялися справою. Мишко прийшов до тями і попрямував за хижу. Він сподівався там спокійно, без пригод пересидіти.
У спориші щось мигнуло. Мишко нахилився, відгорнув батоги трави. На землі лежав золотий ключик.
Хлопчик протяг руку, щоб підняти знахідку. Але у цю мить застережно пікнуло. На пласкому боці коштовного каменя, мов на екрані, появилась сувора Апі. Богиня погрозила Мишкові тонким пальцем. «Набридла. Теж мені вихователька», – розсердився хлопчик. Наперекір засторозі він підняв ключик і поклав його у кишеню штанців. Лице Апі ще більше спохмурніло. Вона змахнула хустинкою. Перстень вкрила непроглядна мла – він зробився для людей невидимий.
Мишко ще дужче розсердився. Тупнув ніжкою.
– Недобра, негарна тітка.

Пригода в яру
З кучерявої гущавини, що вкривала яр, вибігла чорна кішка. Вона муркала й терлась об ноги хлопчика. Мишко нахилився, бажаючи кішку погладити. Але кішка від нього відбігла. Вона озиралась і не затихала, муркала, нібито кликала за собою. А потім зникла в кучерявій гущавині.
Не роздумуючи, хлопчик скочив у хащі, побіг крутим схилом донизу. Несподівано він опинився в темній безодні.
Пташки тут мовчали, наче ніколи й не водились. Від мертвої тиші Мишкові зробилося лячно. Він почав видряпуватися нагору. Раптом його ніг щось торкнулось. Він боязко опустив погляд. Це була та сама кішка. Він нагнувся, щоб узяти кішку на руки. Зненацька вона високо плигнула і закрутилась колесом. Мишко не встиг перевести подих, як кішка перетворилась на потворне бабище. Зігнуте, з величезною головою, якою трясла. Некрасиво роздутий живіт, обвислі, мов банани, груди теж тряслись. А з чорної дірки, яка правила за рот, стирчало три довжелезних зуба.
– Зловився, м’якенький! Спіймався, біленький! – проспівала бабище котячим голосом. – Займусь приємною справою – повикручую тобі рученьки і ніженьки. Зроблю з тебе гарненького інваліда. Потім підкину до чужих людей. Няв, няв! А їхнього біленького хлопчика вкраду і теж зроблю інвалідом. Няв, няв! Приємна забава!
У Мишка від страху тремтіли коліна, він горів, як у пропасниці. Подумав, що треба кликати на допомогу. Однак язик не слухався, не повертався. Бабище боляче смикнула його за руку і поволокла в густі зарості.
Колючки акації дряпали лице і руки, хапали за штанці. Бабище, перевалюючись на кривих ногах, вперто тягла дитину за собою.
Враз із дерева щось звалилось і перегородило їм дорогу.
– Геть, Богинко, стара дурепо! – верещала чудернацька істота. – Чуй, у малого ключик від моєї скриньки. Хлопець мій!
Богинка по-котячому запхинькала:
– Він такий пухкенький, такий біленький. Я хотіла йому тільки ручки і ніжки повикручувати, потім людям підкинути. Няв!
Мишко не встиг отямитися, як уже інша дика бестія тягла його. Ця тітка була гола. Її брудне тіло прикривали довгі до п’ят пасма сплутаного волосся. У тому волоссі чого тільки не було: і галузки осоки, і бронзове дзеркальце з довгою ручкою, і сині квіточки. Квіточки неприємно смерділи брудними шкарпетками.
Тітка на ходу різко зупинилась. Мишко полетів уперед і врізався головою в стовбур. Але гола тітка йому плакати не дозволила. Гадюкою шипіла над ним:
– Чуй, повертай ключик! Хутко!
Михайлик від страху кліпав очима, повними сліз. Дика істота його грубо обмацала, повивертала всі кишені. На штанцях теж.
Золотий ключик ліг на брудну, порепану долоню. Тітка плигала від радості, противним голосом співала:
– Ось він, золотенький, мій ключик гарненький! Знову в мене.
Вона гепнулась коло засмученого Мишка, затарахкотіла:
– Чуй, я ключик навмисно гублю. Потім шукаю. Коли знаходжу, то страшенно радію. Так я завжди при ділі. Чуй, бачила, бачила, як ти його поцупив. Не віриш? Я тоді гостювала у свого товариша, коваля. Чуй, пила з ним на пару бражку. Коли це бачу: якісь фури під’-їжд-жа-ють. Товариш замахав на мене: «Геть звідси!» Я й випала через вікно. Ключика зронила. Чуй, зирю з кущів. А малий, чуй, ти, ключик знайшов і в кишеню поклав. Наче власний.
Її зелені, як ряска, зіниці розширилися від люті. Вона накинулася на хлопчика з кулаками. Волала, бризкаючи слиною:
– Ось тобі за це! Ось маєш за це!
Проте екзекуція тривала не довго. Навіжена тітка лупнула себе кулаком по лобі. Загадково поводила очима. Далі обережно виплутала з волосся бронзове дзеркальце. Уважно себе розглядала. Вона знімала зі щік піну від слини і бубніла:
– Противний хлопчисько, через нього я геть заслинилась.
І до хлопчика:
– Чуй, я поважна пані. Мене шанують на болоті. Я Болотниця. Годі, дурню, тремтіти. Я діток не ламаю, як Богинка. Тільки лоскочу їх, а потім затягую в болото і топлю. Мені страшенно подобається їх лоскотати. І-і-і-і-і!
Болотниця взялася штурхати і щипати Мишка. Хлопчик відчайдушно боронився. Через хвилину вона знову розглядала себе в дзеркальці. Гундосила, гидко кривлячи рота:
– Мій чоловік – Болотяник. Чуй, ми живемо у кам’яному будинку. Нас усі на болоті поважають. Навіть начальник Водяник приходить до нас у гості. Чуєш, хто я?
– Чу-ю, – із відразою протягнув Мишко.
– Отож бо.
Несподівано Болотниця стихла. Прикладала долоню то до одного вуха, то до другого, то до обох разом. При цьому страшно водила виряченими очима. Хлопчик теж прислухався. Там, на дні глибокого яру, хтось стогнав, булькав, зітхав, цмокав. Болотниця скочила на ноги і пронизливо заверещала:
– Не сердься, любчику! Чуй, іду! Спішу! Лечу! Перевертаюся!
Вона шарпнула Мишка за руку. Як фурія, не минаючи колючих чагарів, котилась на дно глибокого яру.

В болоті
Земля під ногами нарешті вирівнялась. Одначе радості було мало – колючі чагарі змінило слизьке болото.
У заростях очерету стояла неоковирна кам’яна споруда. Дверей вона не мала. За вікна, певно, правили вузькі лази, прикриті лядами.
Болотниця потягла свою жертву слизькими від мулу сходами. Вони вели на плоский дах. Зла істота запхала хлопчика у комин і зіпхнула його вниз.
Мишко упав на мокру долівку. На колінах він притьма відповз убік. І дуже вчасно – слідом гепнулась Болотниця. Напівзігнута, вона кружляла по хижці доти, доки не зачепилась за жабуриння, що темніло в кутку. Від жабуриння валив страшенний сморід. Болотяниця уляглась на тій купі й захропла.
На кріслі, сплетеному з іржавого очерету, сидів дідусь. А насправді велика жовта голова з куцими ніжками, які висіли, не торкаючись землі. Дідусь глибокодумно водив водянистими очима. Ось зачепився ними за Мишка й дурнувато залупав. Почав зітхати, прицмокувати. Мишко не втримався, вголос засміявся. Жовта голова на нього не гримнула. Хлопчик так осмілів, що відкрито старого перекривляв: охав, стогнав і прицмокував. Голова вилупилась.
– Ти чого?
– А ти чого? – душився від сміху хлопчик.
– Я – Болотяник. Моя служба така – всіх лякати, – поважно булькотіла голова.
– Ай-ай-ай-ай, – верескнув Мишко.
Він прийняв правила гри і вдавав із себе переляканого.
Голова аж тріскалася від натуги: роздувала товсті щоки, пускала ротом різнобарвні бульбашки. Мишко грайливо кинувся ховатись. Покружлявши навколо очеретяного трону, він не знайшов кращого місця, ніж присісти за купою смердючого жабуриння.
– Гей, утопленику, де ти? Відгукнись! – совалася голова на очеретяному кріслі.
– Я не утопленик, – огризнувся Мишко.
Голова витягнулася від здивування.
– Досі не утопленик? Чому не утопленик? Гей, дружино! Чому погано свою службу несеш? Ти мене чуєш?
Жабуриння заворушилось.
– Чую, чую.
Мишко принишк, затамувавши подих. Він у смерть боявся Болотниці. Через пару секунд кам’яна споруда здригнулася від хропіння.
Тонкий слух хлопчика вловив: за стіною спершу жвакало болото, потім застогнали східці.
З комина щось впало. Якийсь час те, що впало, борсалось у довгому, зеленого кольору волоссі й бороді. Потім скочило на коряжину, що лежала під стіною. Сильно ляснуло по коряжині чорним лускатим хвостом.
Болотяник, як молодий, зіскочив із крісла. Куцими ніжками шаркав:
– Прошу, прошу до господи! Здоровенький був, начальнику Водянику, в моїй хаті!
Жабуриння зашерхотіло.
– Чуй, старий, у нашій.
– У нашій, – слухняно повторила голова.
– Хух, високі східці у твоєму теремі, куме Болотянику, – відхекувався начальник Водяник.
Він шпарко розмахував паском із зеленої твані, як віялом.
Голова пихато надулась.
– Я же не якийсь там голий і босий грецький божок.
– Чуй, ми, – зашерхотіло жабуриння.
– Я ж і кажу, ми не якісь там голодранці, як божки чи німфи, – слухняно поправив себе Болотяник і скочив у крісло. – Ми конкретні. Нам з дружиною, щоб повно було у хаті, повно у коморі. І у дворі щоб хвости крутились. А як же? По-іншому не можна! Бо жаби засміють. Гм, а ти як ся маєш, начальнику Водянику?
– Дякуючи богові, ім’я якого боюся вимовити, – непогано. Є хліб і до хліба. Оце я тобі, куме, подарунки тобі приніс. Тримай, лишень, ширше кишеню. Осьо мукичка, осьо жбаночок медку, а це вже в’ялена плітка.
– Хе, хе. Бачу, справно платять мито і мельник, і пасічник. Та й рибалки рибку поставляють, – примовляв Болотяник, приймаючи дарунки.
– Як же інакше? Звісно, платять. Бо бояться. Ти ж знаєш, куме, який я сердитим. Бувало, як розійдуся – млин підмию чи греблю зірву. У-у-у-у, як я люблю сердитись.
– Розумію. Я теж сердитий. Така насолода капостити та псувати те, що довго будували. Що за вузличок, начальнику Водянику, у лапах тримаєш?
– Це подарунок для твоєї чарівної дружини.
Жабуриння зашерхотіло.
– Га? Що? Чуй, де подарунок? Ой, які гарненькі перли. А обручка яка золота. Так і сяє, так і блищить. Аж очі вбирає. Чуй, старий, то я добро складу на купку.
– Іди з богом, жінко. А ми тут з начальником Водяником вип’ємо ситра. То з яким, куме, давати сиропом? Сам я люблю з чорничним. Переконували мене комарі, нібито у чорницях багато якихось вітамінів. Казали: дуже корисні для зору.
Болотниця відхилила ляду, задерла ногу і перескочила через вузький лаз. Мишко тишком-нишком гайнув за нею слідом.
Скрадаючись, Болотниця полізла в зарості осоки. Присіла там, понишпорила у баговинні. У її в руках з’явилася скринька. Клацнув ключик. Віко скриньки відхилилось. Раптом вдарив такий сильний спалах, що у Мишка засмикались повіки. Чи бува не золото в скриньці?
Хлопчик непомітно підкрався. О, він не помилився. Скринька доверху була наповнена золотими пластинами, монетами, коштовним камінням, дорогими прикрасами.
– Тепер усе буде на одній купці, – шепотіла Болотниця.
Вона гралася прикрасами, цідити крізь розчепірені пальці золоту крупку. Монети брала на зуб, кусала їх і від утіхи заплющувала очі. Награвшись досхочу, Болотниця старанно замкнула скриньку на золотий ключик. Потім довго прикривала скриньку бадиллям.
Болотниця сторожко зиркнула праворуч, зиркнула ліворуч. (Мишко дихати перестав і від страху зажмурився, щоб вона його не бачила.) Переконавшись, що ніхто не підглядає, вона встромила ключик у волосся і рушила до хатки. Раптом – бубух! Болотниця зачепилась за корчомаху і ляпнулась голим черевом у багно. Мишко аж затремтів від радості – золотий ключик випав із її волосся.
Болотяна істота вибралась на стежку і почвалала до неоковирної споруди.
Мить – і Михайлик біля ключика. Поцілував його, золотенького, сховав у кишеню.
Із болота вела тільки одна доріжка. І проходила вона повз житло Болотяника.
А хатці точилася жвава розмова. «Послухаю їхні теревені», – вирішив хлопчик. Притулившись до вузького лазу, він слухав перемовини болотяних істот.
– Начальнику Водянику, як працює твій підводний завод, що у Холодному озері?
– Підводний завод у Холодному озері працює непогано. Хоча є проблема.
– Проблема?
– Ще й яка. Утоплеників не вистачає, а роботи на заводі непочатий край. Селяни чомусь бояться купатись. То не маю кого топити.
– Чуй, куме, нагорі, у Вакули, ціла валка возів. Відремонтують вози і поженуть їх, зрозуміло, коротшою дорогою – через міст. То ти їх там і перестрінь. Чуй, за пораду віддяч подаруночком. Тільки не забудь. Хоча я тобі сама про те нагадаю. Не тепер, згодом.
Почулося: гуп, гуп. Мишко здогадався: Водяник на радощах бив хвостом по коряжині.
– Надзвичайно приємна для моїх вух новина. Обов’язково накажу утопленикам підпиляти бики мосту.
– А ми з дружиною маємо для тебе, начальнику Водянику, теж подаруночок – хлопця для роботи, – скочив з очеретяного крісла Болотяник, бо воно заскрипіло. – На жаль, він досі не утоплений. Але ця робота приємна. Голову малому в твань – і випустить дух. Ей, де ти там? Вилазь із схованки. Чого притих? Тьху, мабуть, заснув.
Мишко відсахнувся від лазу. Він на такій швидкості дременув, що схарапуджені жаби вискакували з-під ніг його ніг, як зелені іскри.
Тихе гниловоддя хвилювалось.

Продовження пригод у болоті
– Хто швендяє у моєму князівстві? – глухо прокотилось понад болотом.
Над тванню виросла потвора. Безчуба і безноса, усіяна іржавими бородавками. Вилупилося червоне і кругле, як тарілка, око. Мить – і око заплющилось. Під ним з’явилося друге, жовте і мале. Голос, змінений, тоненький, проспівав:
– Радість яка. В Ічетика клієнт – капловухий шибеник. Киць, киць. Будеш щурів ловити у моєму палаці.
– Я не котик, – образився Мишко.
– Дарма. Не був котиком – станеш ним. Комишевим. З великою головою і куцим хвостом. Хочеш?
– Не хочу. Відчепись. Ти гидкий, бридкий, від тебе смородом тхне.
Хижо блиснула червона тарілка, а трубний голос прогудів:
– Клієнт мені не подобається. Ображає князя болотяного, Ічетика. Котиком комишевим не хоче служити, щурів ловити. Чи ба, який розумник! Шмаркач.
Князьок устромив брудного порепаного пальця в рот, зображаючи задумливу дитину. Блимнуло жовте, маленьке око. Тоненький голос співав:
– Що з хлопчиськом робити, раз не виходить по-доброму? Трудна задача. Як її розв’язати? Хто мені підкаже.
Мишко обірвав роздумування Ічетика:
– Котися до чорта. А я йду...
Він не закінчив фразу, бо щось зашурхотіло. Ічетик – буль, буль, буль. Накрився лататтям і стих.
Хлопчик підвів голову – над ним тріпав крильцями цуцик. Одна лапка у цуцика нормальна, а друга без п’яти, ще й обсмалена.
– Чого тобі треба? – задерикувато спитав Мишко.
– Ти мене кликав, от я й примчав.
– Не кликав я тебе. Іди до біса.
– Так, я і є біс, безп’ятий. Бачиш лапку. Вона без п’ятки. Її вовчисько відкусив. Мене всі Анчуткою називають. Я на службі у начальника Водяника, – замугикало бісеня. – Непорядок, скажу, на болоті. Ой, непорядок. Треба, щоб начальство з неподобством розібралось.
Мишко від несподіванки гикнув – бісеня спритно вихопило його з болота. Несло його низько, волочачи ноги над мочаром. Дотягло ношу до неоковирної кам’яної споруди і скинуло в комин. І саме слідом. Куми – Водяник з Болотяником, підскочили від несподіванки.
– Начальнику Водянику непорядок на болоті, – мугикало бісеня, виструнчившись. – Усякі двоногі розгулюють, ухиляються від роботи. Непорядок.
– Дякую за службу, – похвалив безп’ятого Водяник.
– Служу рідному болоту!
Ічетик лупнув здоровою лапою по каліченій і жалісливо заскавчав. Він злетів під стелю і вилетів через комин надвір.
– Гм, – прочистив горло Водяник, розглядаючи з цікавістю Мишка. – Як я зрозумів – це мій подаруночок. Я правильно зрозумів?
– Авжеж. Начальник Водяник догадливий. Про цього хлопчиська ми щойно балакали. Зараз я його швиденько порішу. А то знову втече, – стелився листом Болотяник.
– О, нє, не треба. Я сам обожнюю топити дєток. Прощавайте.
Водяник хапонув Мишка за шию лускатим лапищем із перемичками. Відштовхуючись від долівки хвостом, поцурпелив дитину до лазу.
Мовби вітром здуло Болотяника з крісла. Боляче копнув куцою ніжкою Болотницю, яка стогнала і переверталась уві сні на купі жабуриння. Та підскочила. Дурнувато витріщалася на свого чоловіка.
– Коли обходитимеш болота, начальнику Водянику, то заходь. Не минай моєї хати, – припрошував господар.
– Нашої, любчику. Чуй, і торбинку з подарунками не забудь прихопити, – верещала вслід начальникові, що віддалявся, Болотниця.
– Бувайте, бувайте, – бурмотів Водяник.
Болотяник знову копнув куцою ніжкою Болотницю. Вона ображено відкопилила губи. Позіхнула і почвалала до купи з прілим жабуринням. Знову спати.

Мишко в неволі
Водяник лупив хвостом по воді, здіймаючи високу хвилю. Тут, у Холодному озері його батьківщина. Підводні палати, заводи, безголосі раби. Лупив і заодно тримав Мишка. Капосне хлопчисько всю дорогу пручалось. Вкусило його, начальника Водяника, дряпалось. Навіть блискучу луску на пузі поздирало. У глибокому озері він його, бешкетника, швидко прикінчить. Більше не буде таким спритним.
Злий водяний бог ляснув Мишка по голові. У хлопчика потемніло в очах, ноги підкосились. Водяник наклав, мов каменюку, лапище на біляву голівку. Хлопчик борсався під водою, пускав ротом бульбашки. А злий бог від задоволення реготав.
На руці напівпритомного хлопчика мигнув батьків перстень (досі був невидимий). Із глибини кристалів каменю виплило зображення Апі. Обличчя скіфської богині випромінювало співчуття. «Не бійся, Михайлику, я тебе в біді не залишу», – сказала і зникла у глибині кристалів. Перстень теж зник із виду (ніби розчинився у воді).
– Клієнт готовий, спустив дух. Можна брати до праці, – похвалив себе Водяник. І вже голосно: – Ей, ви там! Поставте утопленика на конвеєр.
Підплили два блідих, мов смерть, чоловіки. Довжелезна борода кожного обплутувала почорнілі ноги, а сині нігті стирчали довгими покрученими патиками. Чоловіки мовчки, наче роботи, підчепили Мишка тими синіми палюгами і потягли за собою.
Невдовзі вони опинились на дні озера. Мишко роззирався, чудувався побаченим. Немовбито він перебував на дні акваріума. Тут росли яскраві химерні рослини, рухалися великі, малі й зовсім крихітні риби, жуки, раки. Окрім рослин і тварин плавали також люди. Ні, не водолази. На них не було ані величезних окулярів, ані бачків із киснем. Ці люди тупо і незмигно дивилися перед собою. Вони мовчки, як механічні, працювали. Одні ганяли воду, другі мили пісок, треті носили мішки з намитим золотом, четверті лазили навкарачки по дну озера, збираючи перламутрові зерна.
«Ей, ви там» вдвох підважили мішок із золотом і поклали його на Мишка. Хлопчик хитався під вагою поклажі. Але покірно потягнув мішок у вказаному напрямку.
Здавалось, тунелю не буде кінця-краю, таким він видавався Мишкові довгим. Нарешті попереду заясніло. Вода почала міліти і вже доходила Мишкові до колін. Він подумав, що зможе драпонути з озера. Коли ж задер голову, то побачив над собою скляний ковпак. Придивившись, помітив обриси мосту.
Тунель вів прямо до печери. Берег у цьому місці нависав над водою козирком.
Пройма входу в печеру яскраво світилася, нібито всередині горіло розпалене кимось багаття. Чим ближче підходив Мишко, цуплячи на собі мішок, тим світило яскравіше. Раптом вдарили два потужних прожектори. Мишко не втримався на ногах і впав. Важенний мішок, наповнений золотом, притиснув його до прибережного жовтого піску. Прожектори погасли. Хлопчик прийшов до тями, розплющив очі. На нього витріщався котяра з величезною головою і куцим хвостом. «Комишевий кіт», – здогадався хлопчик.
Котяра був унікальний. Не тільки через величезну голову і куций хвіст. Очища у нього були, мов електричні фари на автомобілі. Вони вмикались і вимикались. Раптом котяра неприродним, металевим голосом нявкнув:
– Перевірку здійснено. Швидко проходь. Не затримуй конвеєра.
Зігнутий у три погибелі, хлопчик підважив мішок. Поцурпелив його в печеру.
Печера нагадувала комору. Під стіною стриміла купа насипаного золота, яке мерехтіло і відбивало яскраве світло. На вершечку купи, мовби сніг на горі, сяяли перли. Унизу сяяння було надзвичайно сильне – золоту купу обрамляли мерехтливі діаманти.
Мишко скинув із плечей мішок, присів, почав гратися блискучими камінцями.
– Не затримуй конвеєра, – погрозливо нявкнуло.
Хлопчик вискочив надвір і налетів на утопленика, який пер на собі мішок.
– Чому не висипав товар? Чому не забрав мішок? – нявкнуло неприродним металевим голосом..
– Сам висипай, – огризнувся Мишко. – Досить мене експлуатувати. Я втечу звідси.
Він розігнався – і стукнувся лобом об скляний ковпак. Сльози двома річечками потекли з сірих очей. Нікого з рідних не було поряд. Ніхто не пожаліє його, не заспокоїть. Мишко витер сльози і зайшов у воду.

На заводі пусто, жодного утопленика. Михайлик спочатку зрадів цьому, але, подумавши, засмутився. «Утопленики підпилюють бики мосту. Водяник потопить торговців-греків і вершників, які їх охороняють. Треба негайно греків попередити про небезпеку. Як вибратися звідси? Богиня Апі, яка живе в персні, не з’являється. Сердиться на мене. Сердиться тому, що я її не послухався, підняв золотий ключик», – роздумував невесело.
– Хлопчику, чому байдикуєш? Чому не працюєш?
Мишко крутнувся на голос. Коло нього стояла красива жінка у білих шатах. Біле кругле обличчя її випромінювало доброту. Хлопчик благально склав руки.
– Тьотю, мені негайно треба вийти з озера. Мене шукає Ія, моя сестра. Ми разом подорожуємо, їдемо до Ольвії.
– З Холодного озера, хлопчику, не виходять, – сказала красива жінка. І поцікавилась: – Яким чином ти потрапив у це озеро?
– Я не послухався великої богині Апі, яка живе у батьковому персні, – підняв із споришу золотий ключик. Потім мене заманила в яр Богинка. Вона хотіла мені повикручувати ноги і руки. Болотниця мене лоскотала. Болотяник хотів утопити, а Ічетик збирався перетворити на комишевого кота. Інчутка вихопив мене з болота і переніс до Водяника. Так я опинився у цьому озері, – зовсім тихо закінчив Мишко розповідь про свої довгі поневіряння.
– Бідна дитина, – скрушилась жінка у білих шатах. – Я – дружина Водяника, але жалію всіх утоплеників, особливо хлопчиків. Я теж мала колись сина. Схожого на тебе, білоголового і капловухого.
– А ти, тьотю, вродлива, як моя мама. Матуся далеко від мене. Будь ласка, допоможи мені вийти з озера.
– Ти розчулив мене. Я тобі допоможу вийти з озера. Тільки пообіцяй, що надалі слухатимешся богині Апі.
– Обіцяю. Я можу навіть піску поїсти.
– Я тобі вірю. Давай, дитинко, руку – виведу тебе із зачарованого озера.

Після всього
Запряжені коні нетерпляче кресали копитами. Візники вмощувалися на козлах. Охоронці сідали на коней. Тільки Ія ходила туди-сюди і нервово кусала нігті. Мишко тихенько підкрався ззаду і гавкнув. Дівчинка підскочила. Вона мовчки з підозрою дивилася на меншого брата. По хвилі неприємним голосом верескнула:
– Де тебе так довго носило? Скоро вирушати, а тебе немає і немає.
І накинулась на брата з кулачками. Мишко ледве ухилявся від стусанів. Потім і сам пішов у наступ. Кричав:
– Я у розвідку ходив! Утопленики підпилюють бики мосту.
– Якого мосту?
– Яким поїдемо. Підпилюють, щоб вершники і вози у воду попадали, а всі ми потонули. Утоплениками будемо тягати мішки з піском на дні озера.
Ія нічого не зрозуміла. Вона хитала головою, і всі сорок кісок зарухалися, мов живі.
– Що ти верзеш? Утопленики, мішки…
– Зрозумій нарешті. На дні озера є завод. Там працюють утопленики, – повільно і виразно почав пояснювати Мишко.
Однак Ія його перебила:
– Годі вигадувати. Залазь у будку, бо вже вирушаємо.
Мишко зі сльозами на очах доводив:
– Сестро, мостом не можна їхати. Він упаде. Бики підпиляні!
Передні вози, порипуючи застояними колесами, виїжджали на дорогу. Ія штрикнула Мишка під ребро і побігла до старшого караванника.
– Дорогою, що веде до мосту, не можна їхати.
– Чому?
– Я чула, що міст несправний.
– Несправний?
– Так. Ще чула: під мостом чорти водяться.
– Мене й самого коваль Вакула насторожив, видався підозрілим. Гадаю, він знається з нечистою силою. Недарма ж кажуть: було б болото – чорти знайдуться. – І вже веселіше: – Гаразд, дівчинко. Випробовувати долю не станемо. Поїдемо іншим шляхом. Вози відремонтовані, колеса справно крутяться. Тихіше їдеш, то що?
– Далі будеш, – доточила приказку Ія.

Розділ 7. В Ольвії, щасливому місті
Озброєна до зубів охорона розступилася, пропускаючи через міську браму вози, повні скіфського краму. Дерев’яні колеса дружно торохкали: «Ми вдома. Ми в Ольвії!»
Мишко у великому місті вперше. Він наслухався від скіфського шамана та сестри про ольвійські дива, тож витягував шию та крутив навсібіч головою, щоб чогось не проґавити.
– Пхе, – кривився. – Казали: Ольвія – щасливе місто. Велике і цікаве. Нічого цікавого тут не бачу. Їдемо якимось жовтим тунелем, якому нема кінця.
– Ти просто телепень, тому нічого цікавого не бачиш. Знай, за жовтою стіною ховаються двори з будинками, садками і виноградниками. У дворах є портики, вкриті черепицею, де відпочивають. Гречанки люблять вишивати, в’язати. Деякі з них книжки читають, грають на кітарі. Чоловіки п’ють вино і дивляться на річку. А там пливуть човни з білими вітрилами.
Мишко втупився в жовту стіну. Враз стіна ворухнулась. Крутнулася хвіртка. На вулицю вийшов чоловік, за ним жінка. На обох однакові довгі світлі хітони.
– Подивися праворуч. Не дери догори голову, дурню! Під ноги перехожим дивись. Бачиш?
Із-під довгих хітонів чоловіка й жінки миготіли коричневі шкіряні сандалії.
– Бачу сандалії, – щиросердо констатував Мишко.
– От телепень, – процідила крізь зуби Ія. – Рожеву бруківку бачиш?
– Бачу, – буркнув Мишко.
Він образився на Ію за телепня і дурня. Одначе Ія не зважала на зміну його настрою. Жваво розповідала:
– Такої бруківки у скіфів немає. У кочовищах після дощу всі брьохаються у багнюці, як свині. А в Ольвії – бруківка. О! – Зараз ми рухаємося головною вулицею міста. Вона тягнеться з одного його кінця в другий. Є ще дві, теж довгі дороги. Але вони не такі красиві. Тут розташувалося Верхнє місто.
– Виходить, є ще й Нижнє місто?
– Авжеж ж. Я живу в Нижньому. А у Верхньому мешкають багатії.
Глухі стіни з обох боків широко розійшлися. Відкрився майдан, який підковою обступили високі будівлі.
Ія, яка увійшла в роль екскурсовода, натхненно розповідала:
– Перед нами головний майдан. У неділю і великі свята тут гуляють містяни. Чисто вбрані, вони відпочивают, гризуть горішки.
– Високий будинок з білими колонами – царський палац?
– Ні. У будинках, які на майдані, не живуть. У них працюють. Царя в Ольвії нема. Справами міста займаються всі, хто в ньому живе.
– Іє, ти теж займаєшся справами міста?
– Дорослі займаються. Хіба не зрозуміло? Усі збираються на цьому майдані. Довго галасують. Буває, чубляться. Але щось одне та вирішують. Подивися праворуч. То храм бога Зевса. Перед храмом камінний стіл – жертовник.
– На ньому спалюють людей? – округлив очі Мишко.
– Жертва – це щось смачне: мед, олія, запечений баранчик. Може бути тканини або прикраси. Хто що має, те й кладе на жертовник.
– А в будинку з білими колонами ти була?
– Ходила близько, але всередину мене не пустили. Там усі якісь заклопотані. На ходу перемовляються, кудись поспішають. А от увечері – уже нікуди не поспішають. Тоді з вікон лине приємна музика. Татко казав: там якийсь концерт. Жінки в концерті рухаються, як лебеді. Вони вбрані в гарні сукні, їхнє волосся розпущене. Коли матуся очуняє, то ми всією родиною підемо в концерт.
– Привіт, нечепуро! Уже повернулась. Ну й довго же ти мандрувала.
Віз оточила замурзана, босонога, в коротеньких сукенках дітвора.
– Як бачите, повернулась. Обіцяю: лупцюватиму вас ще більше. Уже не радієте моєму поверненню?
Хлопчики і дівчатка неголосно хихикали. Вони йшли за возом і по черзі, навперемінно запитували:
– Однооких дикунів бачила?
– А амазонок?
– А скіфів у степу?
– Які вони? Кажуть, що страшні, дикі. Це правда?
– То хто з тобою? Забився в куток і мовчить. Фі, скіф смердючий.
Мишка аж затіпало від почутого. Досить з нього того, що Ія ображає.
Вози зупинилися біля довгих присадкуватих комор. Ія кізкою сплигнула з воза. Мишко неквапом вибрався з будки. Він тримався сестри, неприязно поглядаючи на стіну, яку створила ольвійська дітвора. Войовничий настрій дітей його непокоїв.
– Чого витріщились? – задиралася Ія. – Це мій брат. Він гостюватиме в мене. Розступіться, мене мама чекає.
Ія сміливо пішла на войовничу стіну, яка під її сміливим напором розбіглась. Міцно тримаючи Мишка за руку, сестра повела його за собою.

Зустріч із п’яними грецькими божками
Хлопчик і дівчинка стояли на високому березі. Перед ними відкривалася прекрасна панорама безмежного водного плеса. Те плесо скидалося на велетенське дзеркало. Захоплений прекрасним краєвидом, хлопчик вигукнув:
– Море?!
– Море праворуч. Це річка Гіпаніс, – голосом всезнаючої вчительки обізвалась дівчинка.
– Нічого собі річка. Я ще таких великих річок не бачив. Кодима теж широка. Але заросла очеретом. Влітку на другий берег я переходжу вбрід. Кораблів же тут сила-силенна. На них катаються?
– Це вантажні судна, – відповіла повагом Ія, яку розпирали гордощі від того, як вона багато знає. – На суднах возять до Греції і Риму пшеницю. А звідти, татко розказував, привозять дорогий посуд. А ще тканину. Тоненьку і таку, що блищить. І зброю, яку купують багаті скіфи. На тих суднах, що далі стоять, можна подорожувати. Ми з татком і мамою прибули в Ольвію на трієрі з Мілети. Чув про таке місто?
Однак Мишко з почутого затямив одне: на судні можна відправитись у плавання.
– Хочу кататись...
– Не канюч.
– Іє, ми можемо тихенько, невидимі, пробратися на трієру. Попливемо на край світу, у казкову країну. Давай?
– Мені теж хочеться побувати в казковій країні. Але спочатку підемо до мене додому. Я скучила за мамою.
Мишко плаксиво скривився. Ія тупнула ніжкою і суворо наказала:
– Не дратуй мене, не пхинькай. Ти вже не маленький, щоб вимагати і плакати.
Берег був обривистий і крутий. Тут запросто можна було зламати ногу. Якщо не зламати, то підвернути. Ія повела брата найкоротшою стежкою, відомою тільки їй. А найкоротший і найшвидший шлях – часто небезпечний. Мишко спотикався і падав. Він піднімався – і знову влітав у вибоїну, зашпортувався за щось. Побив коліна, зчесав лікті. Ія бігла вниз легко, немов кізка. І зовсім не зважала на стогони і скарги меншого брата.
Нарешті хлопчик і дівчинка збігли з крутого берега. Хлопчик дивувався:
– Куди ти мене привела? Тут немає ні будинків, ні наметів. Тільки купи сміття та битої цегли. Невже ще треба кудись іти? Я втомився!
– Не вередуй. Ти не малюк. Ми вже прибули.
Вона крутнулась, як дзиґа, і зникла.
Він чекав її, але вона не з’являлась. Залишений у безлюдному місці, хлопчик роззирався. Він звернув увагу на купу червоної битої черепиці. Підійшов ближче. Із тієї купи линули приглушені голоси. Мишко прислухався. Хтось співав, хтось бринькав на музичному інструменті, ще хтось зойкав.
Раптом у центрі червоної купи виросла кудлата голова. На її тім’ї біліли гострі ріжки, а на обличчі випиналося тупе рило. Голова поводила дикими очками і високо плигнула. Перед оторопілим хлопчиком приземлилася дивна істота, гібрид людини і тварини. Тулуб, як у людини, а ноги і сідниці, як у цапа. Гібрид обізвався – кумедно мекнув. Крутнув коротким хвостом і поскакав на двох ратицях до річки.
Із ями вилізли дівулі. П’яні, з розплетеним волоссям. Дівулі волочили по землі флейти, тягнули бубон. Одна зупинилася біля Мишка. Варнякала до нього:
– Малий, гайда з нами. Не хочеш? У-у-у! Я тебе відлупцюю.
Мишко сахнувся від схибнутих дівуль. Але далеко не забіг, сховався за купою мотлоху. Дівулі, хитаючись, поваландали за дядьком-цапом.
Хлопчик непомітно виглянув із схованки. Саме із ями, навколішках, виповзав заспаний панок. На його ніс з’їхав вінок, сплетений із листя винограду. Панок поправив вінок, смачно позіхнув і почалапав берегом.
Дивна компанія. Раптом Мишко пригадав одну розмову. Тоді він разом із Ією ніс воду батькові, який готовив стартовий майданчик для шамана. Він, Мишко, запитав сестру:
– Ти не боїшся мандрувати? Я чув: у дикому степу дуже небезпечно. Мама дозволила тобі?
– Моя матуся водиться із Вакхом та його компанією. Гадаю, вона не помітила, що я з дому втекла.
– Вакх – він хто?
– Веселий бог. Ходить із Сатиром, у котрого ноги волохаті, як у цапа, і п’яними дівками, мілетами і вакханками.
Тоді він нічого не второпав із розповіді Ії. Нині почав дещо розуміти.
– Так це ж п’яничка Вакх! Чому я відразу не здогадався, не впізнав його, – картав сам себе. – А з ним волохатий Сатир. Ще дівчата, яких називають мілетами і вакханками. Швидко же вони чкурнули! Певне, Ія їм дала прочухана. Молодчинка Ія! Цікаво, що вона робить у ямі?
Він підійшов до самого входу. Побачив обвалені східці, які вели кудись круто вниз. Раптом його слуху торкнувся жіночий плач. Голосила жінка. Їй вторила Ія.
Мишка пройняв страх.
– У ямі лігво людожера. Ридає жінка, Ія плаче. Вони пручаються, але втекти не можуть.
Не роздумуючи, Мишко скочив у яму. Притримуючись за вологі слизькі стіни, він сміливо спускався вниз. Жіноче ридання чулось зовсім близько. Східці враз обірвались. Мишко опинився у круглому підземному приміщенні. У кутку блимав каганець і висвічував убогу обстановку, а ще горбату темну фігуру. Темна фігура ридала у два голоси.
– Фіалочко, ну скажи мені, що це не сон. Що це ти, моя квіточко, – виводив хрипкуватий, ніби простуджений голос.
– Матусю, це я, твоя доня. Ми знову разом. Я ніколи, ніколи не покину тебе, – плакав знайомий голосок.
Мишко намацав стілець і присів. Стілець перекособочився і хлопчик із гуркотом впав на сиру землю. Темна фігура розділилась на дві половинки. Одна підбігла до Мишка. Голосом Ії вона затараторила:
– Не забився? Стільчик на трьох ніжках. Будеш про це знати. Обережно сідатимеш.
Мишко випростався і вільно задихав: перед ним стояла Ія – жива і здорова.
– Мамусю, знайомся: мій товариш Михайлик, – звернулась Ія до жінки, яка наблизилась. – Він скіф. Але не простий. Його батько, Євстахій, князь.
Жінка протягнула:
– Здраствуй, Михайлику.
Мишко помітив, що вона хиталась і некрасиво плямкала.
– Матусю звати Неоніла, – сказала Ія.
Раптом тітонька заточилась і упала.
– Мамусю, тобі погано? – кинулась піднімати матір Ія.
Вона ляснула себе по лобі, а потім стала енергійно термосити неню. Голова Неоніли буцнулась об землю.
– Уставай. Слухай мене: ми зараз підемо до річки. Ні, ні, не пручайся. По-твоєму не буде. Тобі треба помитись. У воді всі болячки пройдуть.
Жінка смішно, наче маленька, відбивалась. Мишко підбіг, обхопив тітоньку Неонілу за поперек. Ія взяла її міцно за руку. Діти обережно повели хвору жінку східцями вгору.
Там, нагорі, сьогодні було гарно – тепло і сонячно.

Справдилось віщування Білої телиці. Мишко визволяє з полону принцесу
Дорога до річки тяглась і тяглась. І все через тітоньку Неонілу. Вона щохвилини спотикалась. А це взяла й загорланила пісню. Діти насилу притягнули її до купальні.
Поки Ія порядкувала біля матері, Мишко підійшов до пружка води. Вкотре подивувався ширині Гіпаніса. Протилежний берег ледь-ледь проглядався. Оце так річка!
Ія обережно завела матір у воду. Та нахилилась. І тут щось трапилось, бо Неоніла перелякано закричала:
– Ой, бачу страхіття. Воно хоче мене втопити! Рятуйте!
Жінка з жахом вдивлялась у воду і тремтіла.
– Мамо, заспокойся. Не треба води боятись, – вмовляла Ія матір.
– Страшна баба у воді сидить. Вона мені погрожує, – виривалась Неоніла.
– То не баба, а ти відбиваєшся у воді, – терпляче пояснювала дівчинка.
–Я? Та страшна баба – то я? Ой, леленьки, яка ж я страшна, худа та чорна, – заголосила Неоніла, заламуючи кістляві руки.
– Мамусю, не плач. Зараз помиєшся і станеш знову молодою і гарною. Тіло зарожевіє, щічки зарум’яняться, очі засяють, як зірочки, – упадала біля матері Ія.
Мишко поривчасто скинув штанці, сорочечку. З розбігу він шубовснув у лагідну купіль.
Жінки милися і на Мишка не зважали. Хлопчик розважався сам. Спочатку він плавав. Потім пірнув і поплив під водою. Повз нього у супроводі гладкої рибки проплив косяк мальків. Хлопчик ув’язався за рибками.
– Принцеса в небезпеці, наша принцеса в небезпеці, – схвильовано гомоніли мальки. – Бідна принцеса. Вона так необачно попала в сіті.
– Покажіть мені ті сіті, я визволю принцесу з неволі, – подав голос Мишко.
Рибки, до найменшого, лупатого малька, повернули до хлопчика блакитні опецькуваті мордочки. Оглянувши хлопчика, стиха перемовлялися:
– Він миршавий, у нього відсутні передні зуби. А сіті міцні-преміцні.
– Де такому визволити нашу принцесу!
– Плітка кусала сіті – не перекусила, карась кусав – не перекусив, навіть зубата щука кусала – не перекусила. Не перекусить і цей хвалько.
– Ох-ох-ох, бідна наша принцеса. Так необачно потрапила у сіті.
Рибки гірко плакали, розбовтуючи плавниками у воді солоні сльози.
– А я, Михайлик, визволю принцесу, – вів своєї сміливий хлопчик.
– Гаразд, пливи за нами. Хоч порегочемо з тебе, коли беззубим ротом вовтузитимешся коло ятера, – пихато мовила гладка рибка.
Під стіною очерету стояли натягнуті на палиці й круги риболовні сіті.
Ноги хлопчика вгрузали у слизький мул. За литки його щипали п‘явки, а під підошвами ворушилися сотні малесеньких рачків. Це було страшенно неприємно й боляче. Він обіруч взявся за палицю і напрігся, щоб підняти ятір. Ураз хлопчика насторожив шурхіт очеретяного листя. Почулося важке чалапання. Густі зарослі прийшли у рух, стовбурі очерету загойдались. Хлопчик зойкнув, випускаючи з рук палицю. Перед ним стояв не дядько, не звір, а волохатий стовп. На вершечку волохатого стовпа на кишці теліпалося синє яйце. Яйце шипіло, збільшувалось. Хлопчик приклав до вуст пальчики й не зводив з яйця зачарованого погляду. На його очах яйце перетворилось на величезну кулю противного брунатного кольору. Раптом – трісь! Куля лопнула і з неї шмарклями потекла зеленава рідина. Повітря виповнилось смердючими випарами. Хлопчик затамував подих і пішов під воду.
– Допоможіть! Рятуйте! Захистіть мене! – кричав хтось.
У крузі ятера крутились в’юнець, пліточка і карасик. Вони стогнали і плакали. Разом із ними крутилась ще одна рибка. Ця рибка була надзвичайно красива. Яскраво-блакитна, з довгим і прозорим, як вуаль, хвостиком, а на її круглій лупатій мордочці, вгорі, коливалися маленькі червоні ріжки – корона.
Вражений красою четвертої рибки, хлопчик мимоволі скрикнув:
– Принцеса!
Так, це була коронована принцеса. Мишко боявся виплисти на поверхню, щоб не бачити волохатого, бридкого стовпа. До того ж треба було визволяти з неволі принцесу. Він сунув руку в пастку – витягнув рибку з ятера.
Принцеса виглядала дуже нещасною. Оченята у неї почервоніли від сліз. Мишко не знав, як її втішити. Він поцілував принцесу і випустив на волю. Також випустив вусатого в’юна, метку і грайливу плітку та мудрого надутого карасика.
Рибки кружляли навколо свого визволителя. Кожна підпливала до нього і дякувала. А принцеса мовила, витягнувши трубочкою рота:
– Спасибі, хлопчику. Якщо ти попадеш у біду, то я тобі прийду на допомогу. А зараз запрошую в гості до мого татуся Нептуна, морського царя. Пригощу тебе цукерками з помадкою, ванільним морозивом, яке посипане смаженим арахісом. А захочеш – то медяником, який притрушений цукровою пудрою.
У Мишка покотилася слинка. Він полюбляв медові пряники. А найбільше такі, що посипані зверху пудрою. Як же йому кортіло пряника скуштувати.
Ураз хитнулися підводні хвилі. Вони донесли Іїн голосочок.
– Михайлику! Агов, Михайлику! Приплинь, приплинь до бережка!
– Мене кличуть, – із жалем у голосі мовив хлопчик. – Іншим разом неодмінно вирушу з тобою, принцесо, у підводний замок до морського царя Нептуна. А зараз ніяк не можу…
І хлопчик поплив до берега. Блакитна рибка тріпнула вуалевим хвостиком і подалась до Чорного моря.
На березі Ія повідомила радісну новину:
– Матуся змінилася! Правду казала Біла телиця. Після купання матуся зовсім іншою вийшла з річки. Вона мені пообіцяла, що не дружитиме з Вакхом і бавитиметься зі мною.
Мишко щиро радів гарним перемінам.

Вдома на них чекала ще одна приємна новина. Для своєї родини Демид купив новий будинок. Діти цьому страшенно зраділи. Особливо Ія. Вона хвалилась:
– Я допомагала таткові в дорозі. Ми вдвох заробили купу грошей. Тепер житимемо у Верхньому місті. Мене вже ніхто не посміє називати нечепурою.
Мишкові кинулось у вічі те, що Неоніла ходила засмучена.
– Що з тітонькою? – запитав сестру.
– Розумієш, братику, матуся страждає.
– Страждає? Чому?
– Вона переживає. Каже: «Я зробилася стара, некрасива».
Таки правда. Тітонька була негарна: жовта і зморшкувата. Наче квашене яблуко, яке достали з діжки і забули про нього.
Ія сумувала. Вона не хотіла ні гратися з меншим братом, ні мандрувати з ним містом.

Бородавка – без’язикий раб
Щодня Мишко пропадав на пристані. Йому подобалось тут. Хочеш купайся, а хочеш просто спостерігай, як розвантажують судна. На пристані працював і дядько Демид. Він обережно носив перед собою пузаті амфори з пахучою олією, корзини з бананами, апельсинами, ананасами.
Коли Мишкові набридало спостерігати за розвантаженням суден чи никати без діла, то він брав на кухні глечик і йшов із ним до джерела. Набирав холодної води і носив її поміж робітників, які зводили стіни якоїсь довгої будівлі. За це йому щось перепадало: жменя фініків чи горішків. А куховарка йому наливала у глиняну миску юшки. Юшку щедро притрушувала петрушкою і часникам. Смакота!
Так було й того дня. Мишко переходив від одного робітника до іншого. Кожному подавав повного кухлика. Підійшов до приземкуватого раба з червоною посмугованою спиною. Тихенько його торкнувся. Раб ценькнув ланцюгами й повернув до водоноса бурякове від спеки обличчя. Погляд хлопчика прикипів до бородавки, що звисала з носа раба.
Помилки не було – перед ним стояв Бородавка. Скіф гостро блимнув на водоноса. По тому злодійкувато відвів очі вбік. Михайлик навіть перестав дихати, такою несподіваною для нього була зустріч.
Раб вихопив глек із рук оторопілого водоноса. Забулькав, обливаючи волохаті груди водою. Коли повернув глек, то хлопчик відразу ж чкурнув від нього.
Засапаний, Мишко прибіг до Демида.
– Дядечку, там Бородавка! – хвилюючись, казав.
– На чому бородавка? – підняв чорні брови чоловік.
– На носі. Така величезна, як жаба. Бородавка украв у вождя пояс влади.
– Що ти мелеш? Як бородавка може щось украсти. Вона сидить собі на носі. То вся її робота, – спокійно сказав Демид.
– Ой, дядечку, який ти нездогадливий. Річ не про бородавку, яка сидить на носі. А про раба з бородавкою. Він скіф. Я його раніше знав. Він украв у вождя кочовища, де ви торгували, царський пояс. Я Бородавку на будівництві бачив. Треба відібрати у нього пояс.
– О, тоді це вже серйозно. Я знаю: у скіфів вождь без царського пояса не має сили. Не поталанило бідоласі. Чи, може, ти все це вигадав?
– Правду кажу.
– Гаразд. Тоді ходімо до начальника, який командує цим рабом.
– Ходімо, дядечку.

Начальник розмахував руками і кричав на робітників. Демид зупинився на півдорозі. Виглядав він уже не таким рішучим.
– І чого я, старий дурень, повівся на просьбу малому, – картав сам себе.
– Якщо не підійдеш до начальника, то я сам до нього підійду і про все розкажу, – запевнив чоловіка Мишко. Виглядав він рішуче.
Демидові стало соромно перед «малим». Він ковтнув повітря і підступив до крикливого.
Той на півслові обірвав лайку, розвернувся.
– Чого тобі?
– Та тут хлопець. Сам він із Скіфії. Каже, що упізнав одного раба. Ще каже, що той раб украв у вождя кочовища цінну річ.
– Із скіфами ми дружимо. Про якого раба мова?
Мишко підбіг до начальника.
– У нього на носі здоровенна бородавка.
– А, той... Він недавно у нас. Я сам купив його у работорговця. Спритний і хитрий раб. Уже робив спробу утекти. І за це позбувся язика. Для певності закували його ще й у залізо – більше не втече. Гі-гі,-га-га!
Мишко швидко запитав:
– Пояс царський у нього відібрали? Де він?
– Гі-гі, га-га! – дико реготав начальник. – Розсмішив мене, малий. Та на ньому штанів не було. А ти кажеш – пояс.
– Фракійці рабів голими продають, – піддакнув осмілілий Демид.
Ураз начальник побачив якийсь безлад на майданчику. Він так голосно загорланив на винних, що Демид від страху затрусився і кинувся навтьоки.

Розмова з начальником засмутила Мишка. Він ішов і високо підкидав носаками сандалів, які йому купив дядько Демид, камінці. Насправді він думав про той клятий царський пояс. Де він міг бути? Хто його вкрав? Через кілька днів трисвітлий цар оголосить усім племенам і кочовищам про наступника померлого вождя племені Кривавих. А без пояса Скілові не бачити себе вождем, як вух без дзеркала.
Ідея виникла блискавично. «Про пояс побалакаю із Бородавкою. Він німий, але ж має голову. Хай нею киває. Я все зрозумію».
Він щодуху побіг назад, на будівництво.
Бородавка недобре позирав на нього. Здогадувався скіф: малий повернувся не з доброго дива.
А той стояв із міцно стисненими кулаками. (Так він почувався сміливим.) Голосно і твердо сказав:
– Ти мене впізнав.
Бородавка заперечно хитнув головою.
– Упізнав, упізнав. Тоді чому відвів очі? Але не бійся. Я тебе не видам. Нікому про тебе не скажу.
Бородавка опустив голову, уважно розглядав свої ланцюги.
Мишко упевнено вів далі:
– Скажи мені правду: ти вкрав пояс?
Раб завмер, наче прислухався до голосу совісті. І та йому наказала: зізнавайся.
Голова скіфа зарухалася. Вгору-вниз, вгору-вниз.
– З тобою був іще хтось?
Знову голова пішла вгору-вниз.
– Ви продали пояс?
Раб енергійно замотав головою вправо-вліво. На додачу махав руками, сердито белькотів без’язиким ротом. Явно, він був незадоволений поведінкою товариша.
– Добре. Той, другий, теж раб?
Вправо-вліво
– Він утік від тебе. Забрав пояс із собою?
Вгору-вниз.
– Ти знаєш, де він?
Вправо-вліво.
От і вся розмова з без’язиким. Але й за це Мишко йому був вдячний.

Про молодильне яблучко і допомогу ластівок
«Чомусь не завжди так виходить, як хочеться», – з сумом констатував наш герой. Він ішов вулицею, що нагадувала жовтий коридор, і мала привести його до будинку Демида. Звідкілясь появилась Ія. Вона так налетіла на Мишка, що замало не збила його з ніг. Відразу ж напустилась:
– Де ти гасаєш? Я облазила всю Заячу балку. Там будяками ноги подряпала. І на торжку була, і у храм Аполлона заглянула.
– Я зустрічався з Бородавкою, скіфом. Розмовляв із ним.
– Чим Бородавка в Ольвії займається? На торжку сидить, шкури лисячі продає?
– Та ні. Бородавка – раб. Він украв у вождя скіфського кочовища царський пояс. Бородавку спіймали фракійці й продали грекам.
– А де зараз пояс? Ти його колись бачив? Який він? – загорілась Ія.
– Бачив. На Скілові. Металеві пластини на поясі сяяли, як золоті. А на пряжці – морда вепра з отакенними іклами.
Хлопчик тяжко зітхнув.
– У Бородавки пояса нема.
– Нема? Де ж він?
– Хтось інший його забрав. Чого мене шукала? З тітонькою Неонілою погано?
– Так само… Матуся передала мені одну розмову. Їй запам’яталась розповідь вакханок про яблучко.
– Яблучко? Зелене чи з червоними бочками? – жартував Мишко. Він уже забув про безрезультатну розмову зі скіфом.
Ія не відреагувала на жарти. Вперто вела своє:
– Чарівне. Його називають ще молодильним. Досить з’їсти одне яблуко, щоб помолодіти. Михайлику, моя мама мріє про таке яблучко.
– Де воно росте?
– Вакханки розказували, що яблунька росте на острові Буяні.
– Негайно відправляймося на острів. Я цілу пазуху яблук нарву.
– Досить і одного.
– Не досить. Хочу щоб і моїй матусі дісталось.
Мишкові страшенно кортіло мандрувати. Ія обдала брата холодом:
– Цього разу нам і чарівний перстень не допоможе.
– А це чому?
– Дерево охороняє Вогнедишний Змій. Він має сто очей і світить ними вдень і вночі.
– Твоя правда. Небезпечно, – притих Мишко.
Ія похнюпилась, мовчки копирсала землю босими ногами. Тим часом Мишко тер пальцем перстень і невтішно думав: «Апі надто сувора до мене. Захоче – допоможе, а захоче – перстень зробить невидимим. Ох, скоріше б підрости. Тоді чинитиму по-своєму, як захочу».
На цьому роздумування малого обірвалось. Білявий чубчик, що відріс і стирчав догори, черконула на льоту ластівка. Пташку явно щось непокоїло. Ось вона летить назад. Діти почули жалісливий писк:
– Мої синочки-красунчики випали з гнізда. Котяра їх поїсть. Цвірінь, цвірінь. Яка біда! Допоможіть мені, хто може! Порятуйте моїх діток!
За дерев’яним бараком, в якому жили наймані робітники, пташка низько пролетіла. Крильми вона майже торкалася землі.
Хлопчик кинувся обстежувати це місце. І замало не наступив на пташенят. Четверо голих, із синіми животиками страхіть забилися під лопухи.
Звідкілясь узявся худий облізлий кіт. Невтішна ластівка-мами голосно цвірінькала, скликаючи на допомогу своїх родичів. Невдовзі в небі ширяли сотні ластівок. Вони лупцювали Мишка крильми, дряпали його кігтиками, боляче били дзьобами. Хлопчик виставив лікоть, прикриваючи ним обличчя. Гукнув до Ії:
– Хутко шукай драбину!
Котяра терся об ноги Мишка і нявкав:
–Молоденьке м’ясце пахне. Смачний сьогодні обід.
– Тпрусь, розбишако! Лови мишей! – втратив рівновагу Михайлик.
На додачу він копнув кота ногою.
Ластівки повсідалися на шворку, на якій робітники сушили білизну. Вони допитливо вертіли голівками. Далебі слідкували за дитячими рухами.
Нарешті Ія роздобула драбину. Діти прихилила її до стіни. Мишко ліз нагору, тримаючи в сорочечці пташенят. Добрався до гнізда і обережно поклав у нього пташенят. Опинившись у м’якій хатці, пташенята порозкривали величезні, у жовтих заїдах роти і вимогливо закричали:
– Мамо, дай черв’ячка! Тату, дай комашку!
Пташенята були до того гидкі, що Мишко поривався плюнути на них. Але вчасно схаменувся. Ластівка-мати образилась би на нього. Бо для кожної матусі її дитинка найкраща у світі.
– Спасибі тобі, хлопчику, – щебетали ластівки.
Мишко у відповідь тільки кивав головою.
– Ми тобі теж колись у пригоді станемо, – щебетали, пролітаючи.
Мишко відреагував миттєво:
– Зараз станьте мені в пригоді!
– Чим тобі допомогти? – хором запитали ластівки. – Розкажи нам про свій клопіт.
Пташки повсідалися на шворку, на якій сушилась білизна. Ураз стихли і нагострили слух. Хлопчик почав жваво їм розповідати:
– На острові Буяні росте яблунька, на якій ростуть молодильні яблучка.
– Росте, – хором підтвердили ластівки. – Але ми ніколи на тій яблуньці не відпочиваємо. Її охороняє Вогнедишний Змій.
Хлопчик продовжував так само жваво розповідати:
– Мама дівчинки, що мені нині допомагала, довго слабувала. Вона постаріла. Наразі через це тужить. Вона мріє про молодильне яблучко. Пташки, будьте ласкаві, підкажіть, як для Іїної мами роздобути яблучко.
Ластівки зчинили такий галас, що Мишко нічого не міг уторопати. Погаласувавши, пташки знялися в небо і зникли з виду. Голодні пташенята сховались у гніздечку і теж притихли.
– Михайлику, про що ти розмовляв з ластівками? – смикала Ія брата за руку.
Хлопчик переказав розмову.
– Як завжди, – підсумувала Ія. – Спочатку дякують, а потім чкурнуть. Тільки їх і бачили.
У Мишка засвербіло коліно. Він сів на листок лопуха і підкачав штанину. Поряд із ним сіла Ія. Мишко чухав коліно, а Ія від нудьги вивчала свої брудні п’яти.
Зненацька над ними немовби вітер пролетів. На принишклих дітей з неба посипалися стебла якоїсь пахучої трави з синенькими квіточками.
Хлопчик з дівчинкою підхопились. Над ними кружляли ластівки. Вони голосно щебетали:
– Це сонна трава. Укиньте її у воду, яку п’є змій. Зірвіть яблуко і мерщій тікайте. Змій небезпечний. Бувайте!
– От невдячні. Ще й травою нас обсипали, – сердилась Ія, обтрушуючись.
– Навпаки – ластівки вдячні, благородні, чемні, – заступився за пташок хлопчик. – Скинули нам сонне зілля. Воно допоможе нам отримати жадане яблучко.
Ія вирячила очі. За мить вигнула стан і кізкою плигнула в один бік, плигнула у другий. Поки подруга виконувала танець радості, Мишко зібрав пахучі стебла трави із синенькими квіточками.
Розділ восьмий

Вогнедишний змій і злощасне яблучко
Діти приземлились на острові Буяні. Вони міцно трималися за руки (їм боязко), роззирались. Помітили камінь, що горбатився серед острова, – і шусть до нього! Але коли бігли, то ніжки замочили. А все тому, що з-під того каменя дзюркотів струмок. Огинав його, великого, і котив свої води далі.
Спочатку наші герої причаїлись. Але згодом осміліли, виглянули зі схованки. І що ж вони побачили?
На голому, як барабан, острові росло одне-однісіньке дерево. Але таке гарненьке, таке гоже, що очей від нього не відірвеш. На тому дереві висіли яблучка. Мовби намальовані. Виблискували яблучка рум’яними бочками і звеселяли мертвий простір.
Михайлик, переповнений радістю, сильно стиснув пальчики сестри. Вона, теж переповнена радістю, не те що не скрикнула, навіть не скривилась від болю. Хлопчик прошепотів:
– На стовбур подивись. Бачиш?
Глянула Ія й затремтіла від страху. Ой леле! Змій обвив своїм пружним тілом стовбур яблуньки, мовби грубезною пружиною. А який химерний! Величезний, довгий, гладкий. Лускатий тулуб від голови до хвоста вкритий жовтими наростами-баньками. Баньки поперемінно то загорялися, то гасли. Плеската морда звисала набік, а з пащеки дзюрили зелені патьоки слини. Ось зміїще замотав головою. Як лупне хвостищем по сухій репаній землі – рудий порох піднявся стовпом під небо. Після того вдарили сто смертельно-яскравих ліхтарів.
Діти притиснулись до каменя, затулили долонями очі. Мишко першим прийшов до тями.
– Іє, ти мене чуєш? Висип зілля у воду!
Дівчинка спритно виконала команду. Зелені стебла із синіми квіточками підхопив струмок. Через хвилину зело кружляло навколо яблуньки. Зміїще сунуло у річечку трикутну плескату морду. Гидотно хлебтало воду та цмакало, старанно пережовуючи зілля. Раптом притихло. Баньки заволокли синяві, як смерть, плівки. Вогнедишний Змій захропів.
Хлопчик з дівчинкою вибігли зі схованки. Мишко високо підскочив і нагнув гілку. Ія зірвала з неї яблучко. Гнані страхом, вони тієї же миті злетіли.
Хоча острів Буян швидко віддалявся, але діти проворно дриґали ногами, гребли руками. Це щоб швидше відлетіти на безпечну відстань.
Ненароком оглянулись. Матінко рідна! Навздогін їм летіла каменюка, за якою вони на острові Буяні ховались. Раптом у небо шугнула велетенська синьо-червона квітка. Її оповивав чорний дим. Пелюстки у квітки довгі-предовгі, ще й розтріпані. Палила вона все навкруги і нищила. То Зміїще проснувся і дихнув жаром. Він лютував. Ба, помітив пустку на гілочці. Мав же сто очей, пригадуєте? А то дуже багато.
Жаркий подих вогненної квітки торкався дитячих п’яток. Але їх не обпікав. Хлопчик із дівчинкою встигли віддалитись на безпечну відстань.

Унизу хлюпотіли морські хвилі, а на обрії в рожевому тумані маяв рідний берег. Ще хвилинку, хвилинку з хвостиком і опустяться на нього дитячі ніжки.
Ія мацала яблучко, пестила його в кишені. Вона жадала глянути на нього зблизька. Тож не втрималась і дістала. Крутила яблучком перед очима. Яке ж воно гарненьке, яке соковите – зернятка прозирають крізь золоту м’якоть. Змахнула необережно рукою і ...
О, боги олімпійські, боги скіфські – разом узяті! Допоможіть їй, нерозумній!
Соковите яблучко, поблискуючи золотими бочками, полетіло донизу. Ось воно вдарилося, мов камінець, об чорну хвилю і зникло під нею. Через пів секунди над цією ж хвилею зависли діти. Та де там! Від яблучка вже й слід розійшовся.
Не роздумуючи, Мишко з Ією шубовснули у чорні води.

Про правила дорожнього руху та Поліцая-Акулу
Хух! Далебі, варто й перепочити. Хіба що повідаю про таке.
Малий Михайлик, який навчався в школі-садку, і старшенька за нього Ія про море знали небагато.
– Море – це велетенська калюжа, – сказав би Михайлик.
– У морі можна досхочу купатись, – сказала б Ія.
– Там плавають маленькі рибки. У морі живуть також великі та хижі риби. Такі, як акули. Я їх бачив у букварі, на сторінці з літерою «А»,– додав би Михайлик.
Дитячу розповідь доточу своєю:
– Море – це гігантська країна. У ній править морський цар. Сам він мешкає у прекрасному підводному палаці. Цар видає закони, а всі жителі Морської країни сумлінно їх виконують. У морі діють навіть Правила підводного руху, як у нас на дорогах. За порядком у воді слідкує не державна автоінспекція, а Поліцай-Акула. Рибина підсліпувата, у неї не всі вдома, зате надзвичайно метка. Ще б пак! Мала відмінний нюх, зуби у три ряди, а на кінчику носа – чутливий датчик. Про всяк випадок.

Так-от, щойно діти пірнули у темні незвідані людьми води, як відразу ж знялися білими гребенями високі хвилі. Ними, наче дротами, побігли тривожні позивні: «У морі чужинці! Вони порушують Правила підводного руху. Це становить небезпеку для всіх мешканців Морської країни!»
Поліцай-Акула мирно собі спав. Він, можливо, й не почув би тривожних позивних. Але із датчика вистромилась голка. Вона боляче штрикнула Поліцая в ніс. Чудово, ти здогадався: Поліцай-Акула на тривожні позивні відреагував блискавично.
Не встигли діти освоїтися у воді, як зубатий Поліцай налетів на них, мов торпеда.
Налетів і проковтнув. Разом із сандалями.
Спочатку рибина, розпанахуючи могутньою тушею воду, неслася вперед і прямо. Потім різко змінила курс – пішла донизу. Можеш собі уявити, як-то в акулячому череві почувалися горе-мандрівники! Вони і пускали ротом бульбашки, і пнулися навшпиньки, хапаючи ротом повітря. Мишко намацав перстень і без ліку клацав камінцем. Через суцільну темряву він не побачив Апі. Богиня не залишила дітей наодинці з бідою. Вона змахнула блакитною хустинкою і діти стали невидимими. Хоча про тую зміну самі вони не здогадувались. Поки що.
Бравий Поліцай нарешті зупинився. Сьорбнув води з чималий вагон. Довго ганяв воду від щоки до щоки, а потім її виплюнув.
Мишко з Ією закрутились у брудному потічку. Їх понесло, понесло... І винесло б невідомо куди, якби вони не зачепилися за білу колону.
Поки Ія відкашлювались, Мишко оглядав величезну кімнату. Він дивився на високі колони, на широкий басейн. Примітив також дідугана. Той сидів на високому стільці і пестив бороду. Не просто бороду, а справжнє бородище. Скидалось бородище на товстенного пітона, бо звивалося через усю залу. Мишко пошепки наказав:
– Ховаймося, поки нас не побачив бородатий.
Вони сховатись за колоною.
– Мерзотник! Пачкун! – гримів дідуган. – Мене, морського царя, Нептуна, облив брудною водою.
– Царю Нептуне, даруй, я не хотів. У морі склалась надзвичайна ситуація...
– Яка ще надзвичайна ситуація? – перелякано смикнувся дідуган.
– Із неба у найтаємніший сектор звалився людиноподібний восьминіг.
– Ой-йо-йой! – Нептун обхопив бородище двома руками. – Тільки цього мені не вистачала. Ти хоч того монстра затримав?
– Аякже!
– То де він? Тягни його за вуха, до мене!
– Він десь тут, царю Нептуне. Я тільки що його виплюнув.
Дідуган схилився з крісла. Насупив кудлаті брови, обнишпорив колючим поглядом усі кутки. Навіть за колону, до якої прилипли діти, заглянув.
– Мерзотнику, розігруєш мене? Ніде нема людиноподібного восьминога!
– Царю Нептуне, я добре пам’ятаю, що проковтнув того восьминога-шпигуна! – мало не плакав Поліцай-Акула.
Нептун як стукне об кам’яну підлогу тризубом, як закричить:
– Мовчати! Чуйте всі: оголошую Поліцаю-Акулі сувору догану. Кругом марш! Не з’являйся на мої світлі очі три дні й три ночі.
Рибина винувато опустила хвоста. Вона попленталась із зали, перебираючи плавниками.
Мишко нарешті докумекав: Богиня Апі змінила гнів на милість. Вона зробити його з Ією невидимими. Виходить, нема чого й ховатись. Приємною новиною він дуже потішив сестру.
Діти на радощах вибігли зі схованки, підстрибували.
Раптом в залу вбігла розпашіла русалка. Стріпуючи голубим волоссям, вона несамовито кричала:
– Таточку Нептуне, сьогодні ми обіцяли всім мешканцям Морської країни тиху, лагідну погоду. Але море хвилюється. Риби нервують. Що трапилось?
Морський цар приречено склав руки на грудях.
– Усе, все, Моряночко, здаюся. Твій татко обіцяє не гупати, не розмахувати тризубом. Ой, зійди, доню, з моєї борідки, не мни її, не паскудь.
Моряна пхикнула, але з пухнастої бороди зійшла.
Діти звернули увагу на те, що охоронці, які стовбичили обабіч високих дверей, виструнчились. Кожен підніс до рота довгу рожеву мушлю і протрубив. По тому хором вигукнули:
– Увага, увага! Відійдіть, розступіться! Прибув високий гість із самого Олімпу!
Нептун зіскочив із трону, виструнчився. Моряна склала губки бантиком і швиденько підбила синє волосся. Вона зіперлась на татків стілець, прийнявши кокетливу позу.
Фррр, фррр! Перед троном виріс стрункий світлочубий юнак. Його сукенка надзвичайно сподобалась Ії. Така собі коротенька, жовта, шовкова. Трималася на вузлі, зав’язаному на одному плечі. Тим часом Мишко не міг відірвати погляду від сандалів юнака. Сандалі були не прості, а з крильцями. Це вони лопотіли – фррр, фррр! Дивовижні скороходи!
Високий гість із Олімпу вручив царю Нептуну великого конверта. Вручив – і фррр, фррр! По тому миттєво зник.
Ображена Моряна відкопилила губи.
– Простофіля, на мене, принцесу, навіть не глянув.
Вона театрально позіхнула. Задерла голову і почимчикувала в садочок. Діти не втримались, побігли слідом. Із цікавістю заглянули в морський садочок. Там росли височенні кольорові рослини. Вони мали тільки по одному довжелезному листку. Листки беззвучно, по-гадючому звивалися. Знизу догори і згори донизу. Чудасія!

Лист від Посейдона
Підтягнувши бородище, Нептун зручненько всівся.
Він кумедно супив білі кошлаті брови, коли розглядав папірус, скручений в рурку. Довго дивився на коричневу печатку, яка нагадувала йому шоколадний медальйон. Не зборов спокусу – куснув. Задумливо жував сургуч. Бридливо скривився і виплюнув. Обережно розгорнув аркуш. Нюхав його, тер напис пальцем. Заглянув на зворотний бік. Роздував щоки і витріщався.
Мишка розбирав сміх.
– Цар не грамотний. Тримає лист догори дригом.
Ія проспівала тоненьким голосом:
– Царю Нептуне, я можу допомогти прочитати.
Дідуган витягнувся на коронному стільці.
– Хто ти? Наказую, з’явися!
– Людський восьминіг, царю Нептуне! – хором відповіли діти.
– Що? Восьминіг? Поліцай Акула тебе не вигадав – ти таки є! Я видам наказ тебе покарати. І негайно. – Дідуган приклав вказівного пальця до лоба. – Що б таке з восьминогом-шпигуном учворити? І щоб йому боліло, і щоб я реготав, і щоб було кумедно. О, придумав! Накажу кинути восьминога у стайню. Мій крилатий кінь його погризе. Я буду на екзекуцію дивитись, ляпати в долоні й реготати. Яка краса, яка розкіш – муки ворога!
Здалеку донеслось грізне – і-а-а-а! Діти зіщулились. Від страху притулились одне до одного.
– Агов! Восьминоже, де ти? Не тікай. Я маю тебе неодмінно покарати, – гукав на всі боки збуджений дідуган.
– Я боюся. Я тремчу від страху, – дражнилася невидима Ія.
Цар підхопився з високого стільця. Гасав залою і плескав руками, неначе ловив міль. Ураз заплутався у довгій бороді й розтягнувся на кам’яній підлозі. Невидимі хлопчик і дівчинка бігали неподалік і заливались срібним сміхом. Дідуган навкарачки доповз до коронного стільця. Важко хекав. Всівся, плаксиво канючив:
– Восьминоже, прошу, зробись видимим. Ти веселий, до мене звертаєшся поштиво. Мені подобається, коли мене поважають.
Розсіяний погляд Нептуна зупинився на аркуші папірусу, що валявся на підлозі. Дідуган ухопився за щоки, наче у нього заболіли всі тридцять два зуби. Жалібним голосом стогнав:
– Прочитай мені, будь ласка, листа. То не царське діло бути розумним.
– А карати будеш? – хором спитали діти.
– Нє, нє, нє! Хай мене покарає за брехню Папай. Щоб я вмер і тільки трішки дихав, – завзято божився цар.
Мишко про всяк випадок крутнув камінцем. О, гора радості! Сердита Апі дозволила їм бути видимими.
Дідуган щиро дивувався:
– Ти диви! Воно і справді має вісім ніг. Правда, калічка – зрослося двома кінцівками.
Нептун грубо закричав, трясучи листом:
– Чого стовбичиш! Сто болячок тобі в печінку. Наказую: читай.
Діти злякалися і зникли. Цар пхинькав:
– Куди ти подівся? Пробач, більше не лаятимусь. Розумієш, мені вперше принесли листа з Олімпу. А читати я не навчився. Хоча мама водила мене, малого, за ручку до школи, а татко лупцював за двійки. Е-е-е-е!
Діти видимими крутилися перед плаксієм. Той сяяв, наче ранішнє сонечко.
– На льодяника! Та бери, дурне! Я його, правда, два рази лизнув. Не хочеш? Добре, сам долижу. Прошу, прочитай ту писульку злощасну.
Ія розгорнула рурку, голосно і чітко прочитала:
«Вельмишановний царю Нептуне! Запрошую твою величність і красуню Моряну на бал-маскарад, який відбувається у палаці культури “Океан”».
З водяною повагою і наймокрішими побажаннями бог усіх морів і океанів Посейдон».
– Моряно, Моряно, донечко! – заволав, як ошпарений окропом, дідуган. – Ходи-но сюди.
– Татку, що трапилось? – вибігла з морського садочка русалка.
– Доню, швиденько чепурись. Ми відправляємось на бал-маскарад. Посейдон нас запрошує. Може, нарешті, заміж вийдеш.
– Ой, як гарно! Як чудесно! Я собі знайду на балі жениха! – плескала у долоні, підстрибуючи на хвості, Моряна.
Вона крутнулась і поскакала до своєї спальні. Діти (невидимі) побігли слідом.

У таємній спальні
Скажу одразу: дверей, що вели б у русалчину спальню, зовсім не було. Моряна наказала їх замурувати. Проникнути в таємну спальню можна було тільки через крихітну шпарку.
Ось Моряна зупинилась перед глухою стіною. Вона так тихо прошепотіла заклинання, що діти його й не розчули. Мить – і русалка перетворилася на рибку. Яскраво-блакитну, з довгим і прозорим, як вуаль, хвостиком. Коли Мишко помітив червоні ріжки, що коливались на її круглій лупатій мордочці, то затремтів від збудження.
– Принцеса! Це вона! Я її впізнав! – шепотів сестричці у вухо.
Рибка ловко шмигнула у шпарку. Діти невідступно подались за нею.
Принцеса Моряна була надто вередлива. Коли вона побачивши непроханих гостей, то страшенно розсердилась. Зробилася синьою, як лампа, якою гріють вуха. Хвиськала хвостом, кричала:
– Капосні діти, як ви посміли увійти у мою таємну спаленьку? Поясніть, яким чином ви сюди проникли?
– Ми з братом можемо ставати невидимими. Тоді легко проходимо крізь найменшу шпарку, – несміливо пояснила Ія.
– Ставайте собі невидимими, але дорослих не турбуйте. Прошу, відстаньте, відчепіться від мене, не заважайте. Мені конче потрібно зайнятись макіяжем.
Діти перезирнулись. Обоє піднімали й опустили гострі плечі – слово «макіяж» вони чули вперше.
Проте Мишко не збирався відступати. Він впевнено почав:
– Принцесо, пригадуєш, як ти була заплуталась у риболовних сітях? Знай: то я тебе визволив із них.
Довгі голубі вії принцеси затріпотіли, зображуючи радість:
– О, привіт! А я тебе не впізнала.
– Гаразд, пробачаю, – поблажливо сказав Мишко. І тут же нагадав: – Принцесо, ти обіцяла мені допомогти, коли ускочу в халепу. Пригадуєш?
Моряна промимрила:
– Напевно, обіцяла. Я – вихована. Завжди дякую. Наліво і направо роздаю обіцянки. Так заведено серед панів. Принцеси полюбляють обіцяти, але обіцянок виконувати не поспішають.
Вона розкладала скляночки з білилами і рум’янами. Спитала, ніби між іншим:
– Яка твоя, хлопчику, просьба? Сподіваюся, маленька?
– У море впало молодильне яблучко, яке ми з сестрою зірвали на острові Буяні. Прошу, допоможи яблучко в морі знайти.
Тоненькі пальчики зупинилися на скляночці, а рожевий ротик капризно скривився.
– Цур, твоя просьба велика. Її важко виконати. Напевне, ти звернув увагу на те, що море безмежне? Це однаково, що в копиці сіна шукати голку. – Принцеса замахала руками, наче проганяла настирливу муху. – Годі. Не заважайте. Зараз мені не до вас. Потім якось зійдемося, побалакаємо...
Мишко розгубився. Ія чемно попросила:
– Принцесо, дозволь нам піти з тобою на бал-маскарад. Дуже хочеться на ньому побувати. Будь доброю, візьми нас із собою. Ми будемо слухняними дітьми, чемними.
– Дозволяю, – бубоніла Моряна, випнувши трубочкою губи, які мастила помадою. – Але з умовою.
– Якою? – хором спитали діти.
Моряна, яка уже підмальовувала синім олівцем брови, відповіла:
– На балі-маскараді ви до мене не наближаєтесь. І взагалі будете невидимі.
– Чому?
– Не зрозуміло? Бо ви без хвостів, без крилець, худі й страшенно некрасиві. Своїм, пардон, виглядом ви відженете від мене всіх женихів.
– Невидимі, так невидимі, – погодився Мишко.
Хоча він трішки образився на принцесу. Особливо за Ію. Вона – класна дівчинка і навіть симпатична.
Діти покірно чекали, доки русалочка притрушувала ніс і личко голубим із блискітками пилом, який називався пудрою.

Старший змій сердиться
Таки із пам’яттю моєю негаразд. Не пригадаю: розповідала чи не розповідала про те, що Вогнедишний Змій мав старшого брата? Про всяк випадок повторю. Старший брат жив у морі-океані. І на його мешканців – риб, жуків, коників, русалок, навіть на морських царів і богів, наводив неймовірний страх.
Тієї саме днини Змій Старший плавав собі в Чорному морі гладким черевом догори. І треба ж було такому статися, щоб каменюка, яку підкинув молодший брат, поцілила в пузо старшого. Як підхопиться старший, як налетить на молодшого.
– Як смієш ти мене, Змія Старшого, зобиджати і по животику моєму кругленькому каменем гупати?
Вогнедишний Змій виправдовувався:
– Не тебе, Змія Старшого, я хотів покарати. А тих крадіїв, котрі поцупили золоте яблучко з яблуньки, яку охороняю. Чим кричати і ображати мене, маленького, ліпше допоможи повернути яблучко. А заодно – приведи до мене крадіїв.
Змій Старший запевнив молодшого:
– Не журися, брате, Вогнедишний Змію. За хвилину-дві знайду крадіїв. Ти сам їх на смерть покараєш.
Змій Старший настовбурчив пір’я, розчепірив лапи, вигнув спину коромислом. Як же він зірвався з місця, як же він шугонув у море! Жаль, що ти, серденько, не бачив.
Скажу коротко: перецідив Змій Старший крізь гострі зуби усеньку чорну воду в морі, однак яблучка він не знайшов.

На веселім балі-маскараді
А тим часом Моряна поспішала на бал-маскарад. І так поспішала, що навіть забула про свого батечка, царя Нептуна. Принцеса з розгону заскочила в карету-човен. (Мишко з Ією, невидимі, гайнули слідом.) Крилатий морський кінь, який нетерпляче кресав копитом, зірвався з місця.
Діти поприпадали до віконця, щоб роздивитися флору і фауну на дні моря. Та де там! Кінь летів на такій шаленій швидкості, що по боках карети вода вирувала і пінилась. Яка там флора, яка там фауна! Нічогісінько за віконцем не видно. Мишкові навіть здавалось, що він сидить не у кареті, а в каструлі, в якій вариться-кипить манна каша.
Невдовзі кінь почав гальмувати всіма чотирма копитами і двома величезними крилами. Карета зупинилась. Русалка виплигнула з неї. Задерла носа і поскакала на хвості вперед. При цьому принцеса некрасиво вихиляла сідницями, які обтягувала коротка спідничка.
Діти вийшли з карети, боязко косуючи на коня. Ураз стрепенулись від крику.
– Йо-йо-йой! – ґвалтувала Моряна.
Такого плачевного фіналу слід було чекати. Моряна, яка дерла догори носа, з розгону наскочила на тапчан. А на тапчані лежав горілиць молодий бог. Цей бог спритно підхопив принцесу. Утішив її, уложив коло себе. Принцеса, на здивування дітей, не те що не йойкала, навіть не пручалась. Лежала любесенько поряд із молодим богом, ніби з власним чоловіком.
– Отакої, – пхикнула Ія. – Принцеса очима стріляє та шкіриться на кутні. Ходімо від них. Мені тут не цікаво.
Мишко роззирнувся. Гості, які зібралися в просторій залі, вели себе вкрай дивно.
– Розляглися, а на вид не хворі. Усі гладкі та білі, – дивувався хлопчик.
Повз них вихором пронісся хлопець, узутий у крилаті сандалі.
– Іє, ми знаємо цього юнака. Він – високий гість із Олімпу, – вигукнув Мишко. – Гайда за ним.
Юнак зупинився біля тапчана, на якому напівлежав головатий велетень. Діти наблизились, щоб почути розмову.
Головатий ліниво, мов лев, позіхнув.
– Просять дозволу подати до столу рибу-молот? Мені однаково, що жувати. Іди геть. Набрид.
Головатий повернувся до красивої гладкої пані, що лежала у нього під боком. Слухав патякання пані й час від часу прикладався до срібного кухля.
– Привіт! – зависли коло юнака невидимі діти. – Ми тебе бачили у морського царя Нептуна. У тебе класні сандалі.
Засмучений юнак обкрутився на одній нозі.
– Хто ви? Де ви? Чому ховаєтесь?
– Принцеса Моряна наказала нам бути невидимими. Сказала, що ми некрасиві, своїм видом усіх женихів від неї відвадимо. Ми дали Моряні слово честі не з’являтися нікому на очі, – пояснила Ія.
– Зрозуміло, – протягнув юнак, похитуючи головою. – Раз дали слово, тоді дотримуйтеся його.
– Хто ти? – поцікавилась Ія. – Як тебе звати?
– Я – Гермес, – назвався юнак. – Розношу всім новини і накази від олімпійського бога Зевса.
– Гермесе, тоді ти всіх тут знаєш. Розкажи, будь ласка, нам про гостей бога всіх морів і океанів Посейдона, – попросив Михайлик.
– Залюбки. Тим паче, що вони дістали мене вже до печінок. Гасаю цілими днями, як хлопчик. Розношу їм листи, останні новини, а подяки ні від кого не чую. Ходімо. Тільки не відставайте. Бо мої сандалі, буває, мене не слухаються – летять попереду.
Гермес озирнувся. Тицьнув пальцем у гладку парочку, від якої щойно відійшов.
– Головний олімпійський бог – Зевс. Зараз він напідпитку і тихий. А коли розсердиться, то не підходь – приб’є. Головна його зброя – грім і блискавки. Від них нікуди не сховаєшся. Зевса ще називають Громовержцем.
– Тітоньку, яка до Зевса притулилася, вродлива. Як її звати?
– Гера. Дружина Зевса. Скажу вам по секрету – молодиця хоч і гарна, але мені неприємна. Жорстока, лиха, підступна і до всіх жінок ревнує Зевса.
Поміж гостями дибуляли, високо піднімаючи коліна, слуги зі срібними тацями. Один із них зупинився біля Гермеса. Мовчки подав тартинку з підсмаженою креветкою. Зевсові хлюпнув у кухоль вина з морських водоростей. Гера манірно взяла з таці шматок піци з морепродуктами.
– Пихатий, – кивнув Мишко у бік слуги. – Виблискує, наче сонце, а сам мовби води у рот набрав.
– Бо не справжній, а склепаний із золота.
– Невже? – не повірили діти.
– Усіх слуг, що тут вештаються, змайстрував Гефест, син Зевса. Он він… Щебече з вашою принцесою.
– Моряною? – уточнила Ія.
– З нею. Гефест – великий трудяга, майстер «Золоті руки». Усі його витвори, зроблені так майстерно, що згодом оживають. Жаль його. Шкутильгає.
– Бідненький. Необачно спіткнувся, – пожаліла Ія вголос Гефеста.
– Не спіткнувся. Татко Зевс так «ловко» швиргонув синочка з гори, що той скалічів назавжди.
– От звір! – обурився Мишко. – Оце татко... Нічого й казати.
– Громовержець помстився рідному синові за його прихильність до людей. Скажу вам: олімпійські боги – пихаті й зарозумілі. Самі живуть у розкошах. Їх не обходить те, що люди в долині ледь животіють. Лише брат Зевса – титан Прометей, маючи благородне і любляче серце, зглянувся на нужденних. Він навчав людей будувати житла, плавати на човнах, напинати вітрила, полювати на звіра, приручати тварин. Прометей запряг у ярмо дикого бика. Він перший приборкав вільного коня. Ці тварини стали вірними помічниками людини. Прометей навчив смертних збирати цілюще зілля і лікуватися ним, знаходити дорогу по зорях та за летом птахів. Навчив добувати із землі кольорові метали: мідь, золото, срібло. А ось і він. Розмовляє з богинею мудрості Афіною.
Гермес люб’язно розкланявся з богами. Мишко не міг відірвати очей від героя. Від його мужнього і доброго обличчя, від сірих розумних очей. Із заздрістю дивився на м’язи, які горбочками випиналися з-під легкого, бурштинового хітона.
– Прометей дружить із Афіною? – уточнила Ія.
– Так, Афіна – войовнича мудра дочка Зевса, прихильна до свого дядька. Вона зробила йому важливу послугу.
– Розкажи, Гермесе, розкажи, – підохочувала Ія.
– Із задоволенням розкажу. Якось Зевс розсердився на Прометея і вигнав його з Олімпу. А на додачу ще й відібрав у людей вогонь.
– Уявляю собі: у хатах було холодно, люди мерзли, – перейнявся співчуттям Мишко.
– Без вогню люди не могли готувати їжу, освітлювати житло, – додала Ія.
– О, словами не передати тих страждань, яких зазнали люди. Прометей вирішив допомогти смертним. Для цього він пішов на хитрість. Попросив Афіну потай відчинити двері чорного ходу, які вели на Олімп. Афіна послухалася. Прометей проник на Олімп. Там він узяв із священного вогнища іскру. Сховав її в очеретині й виніс з Олімпу. Вогонь передав людям.
– Прометей – справжній герой. Прометей врятував людей від загибелі, – захоплено вигукнув Михайлик. Він пишався поступком Прометея.
Слуги-роботи розійшлись, пропускаючи когось із новоприбулих. На середину зали виїхав двоколісний візок, запряжений баскими чорними кіньми. З двохколісного візка зійшов велетень у чорній мантії, короні, усипаній коштовними камінцями. Він подав руку білявій молодій жінці, яка повагом зійшла. До білявки підійшла висока пані, голову якої прикрашав вінок із колосків та червоних маків.
– Привіт, донечко! Я вмираю від туги за тобою.
Жінки ніжно обнялись.
– Прибув бог царства мертвих Аїд із дружиною Корою, – повідав про прибулих Гермес. – Кора – донька богині Деметри.
– Чому Деметра у вінку? – поцікавилась Ія.
– У такий спосіб богиня засвідчує свою прихильність до смертних. Після сміливого вчинку Прометея деякі боги і богині почали виявляти турботу про людей. Деметра – сестра Зевса, вона ж богиня родючості. Деметра навчила людей обробляти землю. Богиня пильнує, щоб колоски на полях наповнювалися, ліси зеленіли, а на луках росла соковита трава.
– Деметра добра і дбайлива, – підсумував Михайлик.
Тим часом на середині зали появилась нова процесія. На ситому крилатому коні велично сидів велетень-бог. Його оточували дівчата у прозорих довгих сукнях, із подолів яких струмувала на мармурову підлогу вода.
– Океан з океанідами, – представив прибулих Гермес. – Дівчата добрі, жалісливі.
– Хлопці, погляньте, як Зевс з Океаном цілуються. Громовержець не полінувався підвестися, – дзвінко сміялась Ія.
Зненацька ударили музики, полинула весела пісня. Увалилася компанія, яку Мишко відразу впізнав.
– Ми з Ією цих веселунів знаємо. Це Вакх, Сатир і вакханки.
– Ух, як я їх ненавиджу, – прошипіла Ія і сплюнула через плече. – Ходімо від них.
Гермес зірвався з місця. Ба, не розрахував швидкості, бо за мить зник з виду. Діти кружляли залою, шукаючи товариша. Непомітно опинились у найдальшому кутку зали.
Там перебували гості, так скажемо, другосортні. Обличчя вони ховали під масками. Діти кружляли поміж собаками, кішками, зайцями, вовками, скіфами, персами, римлянами, амазонками і ще якимись рядженими. Ті веселилися через край.
Нашим героям передався гарний настрій другосортних гостей. Мишко не втримався – клацнув камінцем. Видимі, діти закружляли у веселому танку.
Усе ж краєм ока хлопчик помітив таке: ряджений Чорний принц вів себе дуже дивно. Він рухався обережно, скрадаючись. Водночас зиркав на всіх жовтими, як у яструба, очима. Але Мишко так розвеселився, що відразу ж про це забув.

Знову про царський пояс
Ненароком погляд Мишка впав на гурт дядьків у шкіряному одягу. Смикнув Ію за руку.
– Які смішні скіфи. Пузаті, патлаті. Не скіфи, а карикатура на них.
Однак Ія не засміялась, на що розраховував Мишко. Навпаки, із серйозним видочком прошепотіла:
– На одному дядькові пояс! Бачиш?
– Дійсно, пояс.
– Розшитий металевими пластинами, а на пряжці зображений вепр. Про такий пояс ти мені розповідав?
– Ой, той самий. Царський. Я його узнав! – трусився, ніби в лихоманці, хлопчик. – Ми повинні заволодіти поясом. Я передам його Скілові.
– Яким чином заволодіємо?
– Підійдемо і тихенько розстебнемо пряжку. От і все. Ми ж будемо невидимі для пузаня. Розстебнемо і чкурнемо.
- Що ти верзеш? Штани тримаються на поясі. Без пояса вони спадуть, а дядько засвітить сідницями.
– Твоя правда. Штани спадуть, – неохоче погодився хлопчик.
– Уявляєш, брате, який лемент зчиниться. «Серед нас злодій! Тримайте його!» – кричатимуть...
Тоненький Іїн голосок заглушило оголошення:
– Увага! Увага! Запрошуємо шановних гостей до святкового столу.
Усі – ряджені й не ряджені, боги, напівбоги і смертні – кинулись у одному напрямку. Щоб не бути розтоптаними, Мишко клацнув перснем. Наші герої, невидимі, летіли над усіма.
Довжелезний і широкий стіл нагадував футбольне поле. Чого там тільки не було! Ія ласо поглядала на банани. Але вона не дозволяла собі бодай торкнутися екзотичного фрукту. Звичайно, щоб не видати себе, невидиму. А Мишко торкнувся. Більше того, тихцем поцупив із тарелі медовий пряник. Усе ж їсти його не наважився, сунув пряник у кишеню. Згодом поласує.
Незадоволена Ія смикнула брата за руку.
– Не облизуйся. Стеж за скіфом.
Наразі обоє не спускали очей з маски гладкого скіфа. Гидливо кривились, коли той запихав за щоки все, що згрібав зі столу брудними руками, коли дудлив вино великими кухлями. Пирхали сміхом, коли п’янюга кумедно хилитався. Ось він зсунувся і звалився під стіл. Невдовзі звідти почулося хропіння.
О, щаслива хвилино! Діти знімали пояс, а п’яний дядько від задоволення посміхався у вуса і плямкав губами. Ха, ха, неборака гадав, що хтось любенько його обнімає.
Мишко обвив знятий пояс навколо свого стану. Напустив на нього сорочечку.
– Ура! Пояс ми відшукали! – торжествували діти.
Усе скидалося на казку.

Навіжена трапеза
Коли перша хвиля радості уляглась, діти підлетіли до Моряни. Заспівали принцесі з двох боків у вуха:
– Моряночко, ку-ку. Ми біля тебе.
Моряна скосила очі на Гефеста, який зосереджено жував копченого осетра. Вона притулила долонею рота, таємничим голосом повідала:
– Капосні діти, заздріть моєму щастю. Гефест признався мені у коханні. Я стану дружиною олімпійського бога. Усі русалки, мої подруги, луснуть від заздрощів.
Морянине щасливе базікання заглушила мажорна музика. Гості стихли. Їхні погляди були спрямовані на золотих роботів, які перли на плечах величезну срібну тацю.
Діти підлетіли до таці. На ній лежала величезна риба. Щелепи рибини були неймовірних розмірів. На кінці мали наріст, який нагадував гігантський молот.
– Риба-молот, – першою здогадалася Ія
– Про цю рибу Гермес доповідав Громовержцеві, – статечно додав Михайлик.
Тільки-но срібна таця торкнулося столу, як вгору вистрелило крісло. Над усіма височів старий у зубчастій короні та в білій до п’ят сорочці.
Діти повернулися до принцеси.
– Хто він, Моряно? – запитали.
– Ой, як ви мені набридли, – капризувала майбутня олімпійська невістка. – Самі могли здогадатися: Посейдон.
Старий в довгій льолі звернувся до гостей з таким словом:
– Любі друзі! Наша трапеза почнеться із рибної страви. Напередодні ця риба сама приплила до мене. Вона повідала таке: «О вельмишановний Посейдоне! У мене ні з того, ні із сього вселилася велика радість. Я регочу і не можу заспокоїтись. Бажаю своєю радістю поділитись із твоїми друзями та богами. Благаю, принеси мене в жертву. Усі, хто мене покуштує, будуть радіти і без кінця реготати. Це так чарівно!Хі-ха-ха, хі-ха-ха». Риба реготала, як навіжена.
Стіни зали здригнулися від вигуків:
– Слава мудрому і щедрому богу всіх морів Посейдону! Хай множаться його багатства, гладшає його дружина, а діти не хворіють на ангіну.
Крісло з господарем балу-маскараду зірвалось і полетіло донизу.
Німфа, дівиця у прозорій блакитній сукні, подала Посейдону кривий ніж із красивою білою ручкою. Бог поплював на долоні, потер руки. По тому з розмаху садонув у рибину ножа.
Зголоднілі гості не чекали, допоки господар покрає всю тушу. Вихоплювали шматки з-під ножа, жадібно нести їх до рота. Той, хто проковтнув хоч манюній кавалок, починав виробляти неймовірне: бігати на четвереньках, плигати, як коза, скакати, як гірський цап. При цьому кричали, гавкали, нявкали і ревли, уподібнюючись диким звірам.

Маска Чорного принца
Моряна задивилась на гостей, як вони божеволіли. Свій шматок (частину щелепи) вона підчепила на паличку останньою. Раптом Морянині голубі великі очі зробилися, так скажемо, дуже великими. У тому кавалку лежало, лежало... Авжеж – молодильне яблучко. Принцеса кліп, кліп фарбованими віями. Враз перед її очима мигнула чиясь луската не то рука, не то нога – і хап яблучко. А Моряна все кліп, кліп. Вона так нічого й не второпала. Наче яблучко було. Можливо, то їй тільки здалося. Вирішила бідолаха, що у самої потихеньку того – макітриться в голові. Кругом же неї діялось таке, таке...
Одначе нащо нам той ґвалт. Ми ж з тобою, серденько, нормальні. Тому переповім про все спокійно.
Пригадуєш маску Чорного принца із зіркими яструбиними зіницями? Насправді під чорною хламидою ховався Змій Старший. Коли господарі балу-маскараду та їхні гості дуріли, Змій Старший кружляв навколо столу і за всім, що відбувалося, пильно стежив. Тільки-но Моряна вибалушилась на яблучко, Змій зразу ж побіг до неї. Прибіг і спритно вихопив золотеньке. А вже коли зібрався сунути його під пахву – то яблучко зникло. Змій Старший від люті заревів. Зірвав із себе маску і став шалено нею розмахувати. І цим не задовольнився. Перевернув стіл, швиргав навсібіч наїдками, чавив банани і виноград.
Цікаво, що ніхто не звертав уваги на неадекватну поведінку Змія. Бо кожен казився по-своєму.
Проте Моряна, молодчинка, зорієнтувалась правильно. Вона заклала в рот два пальці й гучно свиснула. Тієї ж мить до неї десь із-під стелі спустився крилатий кінь. Він не переставав махати крильми, готовий зразу ж злетіти. Діти повскакували в карету-човен. Коли Моряна зачиняла за собою дверцята, то послала прощальний погляд на Гефеста. І треба ж було, щоб кульгавий бог кокетував з Афродітою, богинею кохання. У принцеси від ревнощів блакитні очі позеленіли. Вона стиснула кулачки і кинулася, трясучи ними, до нареченого.
Мишко у відчаї закричав:
– Принцесо! Ти обіцяла допомогти мені в біді. Прошу, виручи!
Олімпійська наречена зупинилась. Якусь хвильку вона вагалась: повертатись їй до батька Нептуна, чи залишатись з Гефестом. Голос кохання у цій боротьбі переміг. Моряна наказово махнула рукою.
– Но! Пішов!
Крилатий кінь зірвався з місця. Вихором вилетів через дірку в куполі, що автоматично відчинялась і зачинялась, не пропускаючи бодай краплини води в помешкання бога усіх морів і океанів.
Так карета-човен опинилась у морі. Вона шалено мчала вгору, до світла.