І. О Скіфіє, казковий краю!

Розділ 1. Нитка тугого клубочка, або як все починалось

Тим часом Євстахій, як мовиться, лежав на печі та жував калачі.
Добре жилося й хатній миші. Ще б пак! Її вже не ганяли коти та собаки, а торб із крупами та мішків із борошном в господі вистачало.
Сите, безтурботне життя розслабило мишу. Вона втратила пильність і одного разу потрапила на очі господарю.
Калач застряв у горлі Євстафія. Чоловік тупотів ногами, тряс кулаками:
– Де ти взялась на мою бідну голову? – присікувався. – Переведеш на нінащо мої харчі. Що я їстиму? Сконаю від голоду? Дзуськи! Конай, падлюко, першою!
І кинувся ловити мишу. Поперевертав стільці, відра, горщики. Навіть струтив з місця тапчан, якого з діда-прадіда ніхто не совав. Коли пробігав повз стіну, що за тапчаном, то перетнув смарагдовий промінь. Мить – і Євстахій уже не такий, як завше, а крихітний.
Гасає за мишею й не підозрює, що ростом з мізинець. Миша шугнула в нірку, Євстахій за нею слідом.
Ба, куди миша поділась? Євстахій озирається, у розпачі розводить руками. Він сам-один у тунелі. А тунелю кінця і краю не видно. «Що за чудасія,» – розмірковує уголос Євстахій.
Раптом слуху його торкнулась мелодія. Прислухався. Десь далеко співала дівчина. Голос видався Євстахію знайомим. Звучав він дзвінко, переливчасто, ніби кришталь.
Ноги самі зірвалися з місця і понесли Євстахія вперед.
Бігти вже не вистачало сил. Тож Євстахій ішов, накульгуючи від втоми. А коли надумав присісти й перепочити, то пісня обірвалась. А тут ще шлях йому перетнула завіса.
Завіса переливалася, швидко міняючи колір. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фіолетовою. Одним словом: грала кольорами веселки. Євстахій чудувався та чухав потилицю. Несміливо торкнувся завіси. Осмілів і проткнув її ногою, проткнув іншою.
«Ой!» – скрикнув і смикнувся назад.
З протилежного боку завіса була твердою, непрохідною.
Перед Євстахієм стояло чудовисько. Велике і кошлате, як бичара. На товстенній шиї сходилися докупи три шиї вишкірених собачих голів. На їхніх загривках кублилися довгі пейси. Хвостище собацюри загнутий, як каналізаційна труба, а на самому його кінці вогнем дихала драконяча пащека.
У бідного чоловіка від страху затремтіли коліна. Чудовисько обнюхало чоловіка липкими від шмарклів носами. При цьому виляло хвостом-драконом, ніби справді зраділо зустрічі з людиною. Несподівано собачі голови сонно позіхнули. Чудовисько скрутилось гігантським кренделем і уклалось спати під завісою. Серце Євстахія лунко гупало у грудях: дорога назад для нього відрізана.
Стримуючи часте дихання, чоловік озирнувся. Він бачив дерева з кривими стовбурами, миршавими плодами та тьмяними листочками. Із блідо-сірої трави витикалися фіолетові голівки тюльпанів. Химерний садок оповивала мертва тиша.
Поміж стовбурами дерев снували тіні, які мали обриси людських фігур. Тіні то зникали, то безшелесно випливали із зеленуватого мороку. По спині Євстахія заструмував річечкою піт.
– Вітаю сільського пророка, – розітнув загробну тишу глухий голос.
Ошелешений несподіванкою, Євстахій відскочив назад. Три собачі голови до нього вишкірились і загарчали. Євстахій боязко глянув на того, що порушив тишу.
На золотому стільці з високою спинкою сидів, недбало розкинувшись, чорний велетень. Він куйовдив над лівим вухом кучерявий чуб і свердлив Євстахія маленькими очицями.
Холодний піт повноводою річкою обливав спину Євстахія, неприємно лоскотав його. Незважаючи на цю прикрість і страх, Євстахій помітив: незнайомець одягнений у чорну хламиду, рясно обсипану золотими дрібками. Кінці хламиди були з’єднані на правому плечі вузлом. На голові – золота корона, що збилась на праве вухо чорного велетня.
– Ти... ти... хто? Де я? – ворухнув Євстахій задерев’янілим язиком.
– Телепню безбородий, невже мене не впізнав? Мене?! Аїда?! Могутнього бога підземного царства?! – розійшовся той не на жарти і навіть поривався зіскочити зі стільця
– Пробач, твоя величносте, що не взнав, – перелякано лопотів Євстахій.
– Ото ж то, – стишив голос Аїд.
Могутній бог підземного царства знову розвалився у кріслі. Він цілу хвилину свердлив Євстахія маленькими очицями. Нарешті прорік:
– Про мене всі знають. Знають і бояться. Олімпійські боги теж бояться. Ти, Євстахію, служитимеш мені. Ворожитимеш, доповідатимеш, що робиться на Олімпі. Хто з ким посварився, одружився і все таке… Я дуже зайнятий. А коли трапляється вільна хвилина, то не маю чоловіка, з яким би пліткував, чарчину перехилив тощо. Кора поїхала до матері. А без дружини я сумую. Бачиш, у моєму царстві вештаються тільки тіні покійників. Щоправда, у садочку гуляє писана краля. Розважає мене піснями. Але пісні її сумні. Пора вже з писаної кралі виймати душу. Хай блукає білою тінню у садочку, як інші.
Євстахій зібрався пояснити Аїдові, що він уже втратив дар провіщати. Гірше того, прибріхує. Несподівано він побачив Марусю. Стояла дівчина віддалік, під жовтою вербою. А сама худесенька, жовта, мовби зрізана вербова лозина. Личко дівчини зажурене, а погляд розсіяний, безтямний.
– Марусенько, сонечко, як ти сюди попала? І що це за сторона така дивна? – кинувся до дівчини Євстахій.
Вона на нього не зважала. Перебирала прозорими пальчиками розплетену косу і блаженно посміхалася.
Чорний велетень хихикнув. Євстахій, перемагаючи страх перед богом, якого боялися навіть олімпійські боги, не відступав від дівчини. Непомітно смикав її за сукню.
– Пробудись. Це я, Євстахій, твій земляк, – шепотів.
Аїд як стукне палицею об землю, як верескне:
– Вона моя. Не чіпай її! Не буди!
Підземний бог високо змахнув у повітрі другою, без палиці, рукою. З рукава на Євстахія дмухнуло їдким синюватим димом. У голові Євстахія запаморочилось. Дерева з тонкими і кривими стовбурами попливли перед ним, закрутились у сумному хороводі.
У напівстулені повіки Євстахія проникла цівка променя. Вона мала червоний підбадьорливий колір. Чоловік стрепенувся. Він помітив, що життєдайне світло виходило з персня, кільце якого обхопило його безіменний палець. М’язи Євстахія стали наповнюватись енергією. Чоловік випростався, відчуваючи в собі небувалу силу. Він інстинктивно потер коштовний камінь.
Тієї ж миті з його глибин вдарив вогнистий струмінь. Під його потужною дією навкруги все стало оживати. Миршава трава зазеленіла, листочки на деревах розправилися і – шурх! шурх! – шелестіли.
Євстахій спрямував перстень на Марусю. Облита чарівним світлом, дівчина потягнулася. Солодко позіхнула і мовила:
– Як довго я спала.
Маленькі очиці викотилися з орбіт. Аїд зіскочив зі стільця. Він дзиґою крутився на закаблуках, погрозливо цокотів зубами, шалено розмахував полами чорного плаща. А ще верещав, як несповна розуму:
– Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! І забирайся геть із мого царства!
Євстахію враз наче розвиднилось. Він нарешті дотумкав: перстень має таку силу, що здатна зруйнувати царство Аїда. Бог мертвих боїться червоного світла. Чоловік сміливо, з викликом сказав:
– Не репетуй. Піду з твого царства. Сумно тут. Піду. Але за однієї умови.
– Якої ще умови? – сполошився Аїд.
– Заберу з собою Марусю.
– Усе, що хочеш бери! Тільки забирайся з моїх очей! – несамовито кричав Аїд.
Бог гепнувся на стілець і прикрився чорною полою. Він боявся червоного вогню.
– Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловік. – Тут усе примарне. Ти теж примарний, чорний дурню. Не треба мені нічого від тебе. Тільки дівчини жаль.
Євстахій міцно тримав Марусю за руку. Неквапом простяг руку, яку прикрашав перстень, у бік згаслої ширми. Під нею скуцьорбився, немов беззахисний песик, собачище. Сніп червоного світла потужно висвітлив коридор. Псяру, як вітром здуло. Ширма заграла веселковими барвами.
Чоловік з жінкою, захищені божественним вогнем, вийшли з мертвого царства.
Після довгих мандрів підземним лабіринтом Євстахій привів Марусю у свою хижку. Хоча повернення з царства Аїду для обох не обійшлося без прикрощів. Перед самим виходом із тунелю їх догнали злі духи, посланці Аїда. Наздогнали і зробили їх невпізнанними. Так, на лисій, як ополоник, голові Євстахія закучерявилось волосся. А Маруся… Бідна дівчина від голови до п’ят вкрилась білою, як у овечки, вовною.
Коли молоді люди перетинали смарагдовий промінь, що сочився із-під тапчану, то відчули, як тремтіння хвилями пройшло їхніми членами. Мить і вони колишнього, нормального людського росту. Щоправда, ні Євстахій, ні Маруся не знали про це, більше того – навіть не здогадувалися про пережиті метаморфози. Бувають же на світі такі чудеса!
Найперше, що зробив Євстахій, прибувши додому, – через комин виліз із хижки. Зіскочив на землю й заходився поратися. Повідбивав дошки, повідчиняв вікна і двері. Маруся виглянула надвір, але тут же сховалась: до Євстахія підходили пастухи.
Вони виганяли кіз з високої лободи і  помітили біля покинутого житла незнайомих людей.
– Хто ви? Звідки прибули? Може, родичі Євстахія? – питали.
– Родичі, – буркнув Євстахій.
– Як звати-величати?
– Так, як і родича, – кинув у відповідь Євстахій. Він досі сердився на односельців.
Селяни перезирнулись.
– А чому жінка ваша у хаті? Не виходить, не привітається. Може, гидує нами?
– У моєї жінки алергія на свіже повітря, – різко сказав Євстахій.
Він розвернувся і пішов до хати, бо все ще ображався на селян.
Тим часом селяни завернули кіз, що розбрелись, і погнали їх у село. Дорогою перемовлялися:
– Відлюдьки. Той, перший Євстахій, хай йому легенько гикнеться, був золотий чоловік.
– Золотий... І в негоду до нього йшли люди.
– А цей якийсь бузувір.
– Не поженемо туди кіз.
– Взавтра не поженемо. А потім – побачимо…
У призначений час у Євстахія і Марусі народився здоровий білявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, Миша.
Тільки тобі, серденько, відкрию таємницю: Мишком батьки назвали сина на честь хатньої миші, що звела їх докупи.

Скіфська трава

Гай, гай, як швидко пливе вода в Кодимі. Зима – літо, зима – літо. Знову верба вквітчалась жовтими сережками, і знову Кодима скута льодяним панциром. Та за минулим не слід жалкувати. Бо ми мудрішаємо. Щось вдається нам краще, щось відійшло, а те, за чим бідкались і сумували, перестало нас дошкуляти. На наших очах ростуть діти. Найбільше наше надбання, наше продовження.

Михайликові стукнуло вісім років.
Батько з матір’ю не намилуються синочком – викапане янголятко. Хоча однокласники його дражнять капловухим, сухоребрим, обірванцем, іншими негарними словами. Та для них він найкращий, найдорожчий за всі принади світу.
А це взяло, бідолашне, і заслабло.
– Грошей на ліки, приписані фельдшером, немає. А дитина не затихає – бухикає, – зі сльозами жалілася Маруся. – О, Господи, змилуйся над нами. Дай сил вижити в скрутну годину.
Євстахій скрушно хитав головою. Дійсно, важкі часи настали. Підприємства не працюють. Колгоспи чиновники розвалили.
Уночі, коли Євстахій і Маруся заснули, сталося таке, що різко змінило життя-буття цієї родини.
Михайлик не спав. Він тихо стогнав, щоб не розбудити батьків. Раптом хлопчик помітив мишу. Вона сиділа на ковдрі й незмигно дивилася на нього. Миша була і звичайна, і незвичайна. Звичайна, бо справжня. Сіра, з рожевими вушками і тонким хвостиком. Незвичайна, бо вбрана у білий халат і білу шапочку.
– Я тобі, мишеня, ліки принесла, – заговорила миша людською мовою.
Михайлик затамував подих. Може, він марить? Миша знову подала голос:
– Ці ліки класні, від твоїх стародавніх пращурів.
У лапках хвостатої з’явився скляний голубий ріжок. На його тонкому кінці крутила голівкою лисичка. Вона підморгнула, немовби підохочувала до лікування. Хлопчик мимохіть роззявив рота. Миша – раз! – і висипала з ріжка якісь палички. Спершу Михайлик хотів виплюнути палички, як гидоту. Але коли розпробував, то із задоволенням проковтнув. Пхинькав:
– Хочу ще.
– Це не цукерки, а ліки. Ліків багато не уживають, – повчала хвостата лікарка. – Узавтра ще принесу.
– Де ти взяла ліки?
– Я ж казала: у твоїх далеких пращурів.
– А хто мої пращурі?
– Скіфи.
– Де скіфи живуть?
– Ох, довго розповідати, – зітхнула миша. – Сьогодні, мишенятко, ти слабий. Тож розповім згодом, коли почнеш поправлятися. Домовились?
– Гаразд, – кволо протягнув Михайлик. – Тільки не забудь, будь ласка, ліки принести. Вони мені сподобались. Смачні.
– Ліки називаються скіфською травою. Вона росте тільки у скіфських степах. Хоча про її лікувальні властивості знали далеко за межами Скіфії. Її возили на продаж у Грецію, Китай, Єгипет.
– Як ти дізналась?
– Бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я буду лікувати чарівною травою рівно одинадцять днів.
– Це добре Трава смачна.
День за днем котився собі, як колобок лісом. Михайлик видужував. Він потоваришував із мишею. Із задоволенням слухав її теревені. Якось похопився:
– Ти обіцяла мені розповісти про моїх пращурів – скіфів. Забула?
– Не забула.
– Чому ж не розповідаєш?
– Вичікувала слушного часу.
– Якого ще часу?
– Якого… Коли одужаєш, станеш здоровим. Важливо, щоб інформація, яку почуєш від мене, належним чином вляглася у твоїй голові. Розповідь про пращурів не пуста балаканина. Про минуле, своїх предків необхідно кожному знати. Я, наприклад, не поважаю мишей, котрі не цікавляться своїм родоводом.
Михайлик кулачком підбив подушку, ліг вище. Він звів докупи жовті брови і не проронив бодай слова. Насправді він старався виправдати сподівання миші: щоб почута інформація належним чином вляглася в його голові.
– Добре, – похвалила його миша, окинувши зірким оком. – А тепер слухай. Скіфи – древній народ. На нашій землі вони з’явилися три тисячоліття тому. Я буваю в тих скіфів, які жили дві з половиною тисячі років тому.
– Хіба можна ходити в гості до тих, кого давно нема? – засумнівався Михайлик.
– Можна – впевнено відповіла миша. – Мій рід володіє чарівним ключем, яким відпираються двері у Скіфію. О, пора приймати ліки. Де наш язичок? Ну ж бо, висолоплюй.
Скіфська трава річечкою сипались із голубого ріжка. Мишко смакував паличками, а миша нахвалялась:
– Я рвала скіфську траву з корінцями. В’ялила її на сонці, сушила, потім подрібнювала. Зібрала у чарівний ріжок і оце принесла тобі. Ріжок я поцупила зі столу вождя скіфів. Його звати Скіл.
– Скіл?
– Скіл.
– Він страшний?
– Його вороги бояться, а свої поважають і теж бояться.
Хлопчик уявив собі насупленого, огрядного чолов’ягу.
Ураз очі малого заіскрились, а вираз обличчя змінився на благальний.
– Мишо, будь ласка, вилікуй скіфською травою мою маму. Ти ж знаєш, вона запинається хустиною. Соромиться відкрити своє обличчя. Воно кошлате, як у овечки.
– Ні, мишенятку, не можу. Скіфська трава не від усіх хвороб.
Бліде обличчя хворого вкрилося червоними плямами.
– Не переживай, – втішала Михайлика миша. –Я чула, що енареї виліковують всі болячки. –О, придумала! Марії негайно треба відправлятись до Скіфії.
– От придумала. І зовсім не смішно. Людина не може мандрувати у минуле.
– Дійсно, у минуле для людини дороги закриті. Навіть не всі миші вхожі в Скіфію.
Хлопчик похнюпився.
Миша провела лапкою по вусах і таємничим голосом мовила:
– Мені розповідала бабуня. А бабуні – її бабуня. У твого батька є чарівний перстень. Він давним-давно належав скіфському вельможі князю Євстахію.
– Мій татко не князь, але його звати Євстахієм. У нього, дійсно, є перстень.
– Сам зрозумів: усе сходиться.
– Перстень старий, негарний і жодного дива за ним не водиться, – безнадійно махнув рукою хлопчик.
– Тепер, у двадцять першому столітті, перстень мертвий. Але в Скіфії він оживе, – вела своєї миша..
– А ти в цьому переконана?
– На сто відсотків. Перед давнім перснем, який належав вашому далекому пращуру, відчиняться двері Скіфії.
– А ті двері де? Вони близько?
– Ой, серденько, далеко. Дорога до них дуже довга і в’ється вона під землею.
– Правда, що в Скіфії вилікують мою маму?
– Правда. Марію обов’язково вилікують у Скіфії.

Батьки не розуміють сина
На дванадцятий день Михайлик вискочив з-під ковдри. Марія остовпіла.
– Не вірю власним очам. Синку, невже ти здоровий? – щиро дивувалась. – І це без ліків, без уколів?
– Мене лікувала миша, – похвалився хлопчик. – Миша приносила зі Скіфії чарівну траву. Уночі, коли ви з татком спали, вона лікувала мене. Скіфська трава солодка.
Маруся зітхнула: дитина хворою марила, їй ввижалась якась миша. Хай би виздихали вони до ноги.
Михайлик вмився, причесав русявого чубчика, який за час хвороби не байдикував, а тишком-нишком ріс. Одягнув випрасувану сорочечку і штанці. Сів за стіл.
Він наминав картоплю зі смаженою цибулею. Ніколи простий харч не смакував йому так, як сьогодні. Марія з ніжністю дивилась на сина, а очі в неї були сумні-сумні. Мишко перестав жувати. Поклав на материну руку своєю.
– Миша обіцяла мені, що в Скіфії тебе вилікують. Кажи таткові, та почнемо збиратися в дорогу.
Марія удала, що розсердилась. Гримнула на сина:
– Старанно жуй.
«Мама мені не вірить», – подумав хлопчик.
Попоївши, він вибіг на подвір’я.
Треба сказати, що Євстахієва родина не мала ні корови, ні свині. Котика – і того в них не було. З хлопчиком привіталося лише літнє сонечко, а з куща бузку до нього обізвалися гомінкі горобці. Мишко никав, кружляв подвір’ям. Помітивши батька, котрий порався на городі, помчав до нього. На ходу гукав:
– Татку, дивись, як я швидко біжу. Я вже здоровий.
Євстахій відклав лопату й упіймав сина.
– Та ти в нас козак, хоч куди. Треба подякувати сусідкам. Коли ти хворів, то вони приносили малину, калину, мед, – сміявся чоловік, тримаючи сина в обіймах.
Михайлик насупив бровенята.
– Сусідок я не бачив, зате бачив мишу. Вона приходила до мене уночі. Миша приносила ліки від наших далеких пращурів. Це миша мене вилікувала.
Євстахій сів на бур’ян, посадив сина собі на коліна. Ретельно обмацав йому лоба.
– Ти не віриш мені, я знаю. Мама теж не вірить, – розпачливо вигукнув хлопчик. – Таточку, миша сказала, що перстень, який ти носиш, – чарівний. Перед нами відчиняться двері у Скіфію.
Чоловік задумливо кахикнув. 
– Кажеш, хвостата тебе вилікувала.
– Не називай мишу так. Вона схожа на тітоньку. У білому халаті й накрохмаленій шапочці, напнутій на вушка.
Євстахій засміявся:
– У такої симпатичної лікарки я сам із задоволенням полікувався б. – Він удавано схопився за бік. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, клич мишку, хай мене полікує. Тільки так, щоб мама не бачила!
Батьків жартівливий настрій передався синові. Обоє качалися у високих бур’янах, боролися. Хлопчик пищав від задоволення. Коли вивільнився з батькових обіймів, то повідомив:
– Зараз я тебе познайомлю з мишею. І маму теж.
– І хутчіш, – реготав Євстахій. – Бо таку симпатичну лікарку перехоплять інші хворі.
Мишко поскакав через бур’яни до хати.

Євстахій примірявся до лопати, щоб продовжити копати. Аж малий знову біля нього.
– Татку, миша хоче з тобою поговорити.
– Хто хоче зі мною поговорити?
– Та ж миша. Вона зараз розмовляє з мамою.
Євстахій погладив хлопчика по головці. Зі співчуттям у голосі мовив:
– Бідолашний. Зарано встав із ліжка.
Аж тут долинуло з подвір’я:
– Хлопці, гайда до хати!
Це гукала Маруся.
Спересердя Євстахій сплюнув: «Не дадуть попрацювати». Він почвалав за Мишком, який підстрибував попереду м’ячиком.
У хаті урочисто тихо. Маруся сиділа на ослоні й тупила очі в бік телевізора, який давно зламався. Євстахій глянув у тому ж напрямку – і затряс кулаками. Кинувся зганяти мишу.
– Геть, капосна. Знахабніла – на телевізор вилізла, – волав.
Але до телевізора не добіг, бо став, як укопаний. Обхопив голову руками і до дружини:
– Маню, чи не марю я часом?
– Не мариш, любий. Тільки не карай тваринку. Вона – товаришка наша.
Миша, вбрана у зелену спідничку та білу блузку, гралась золотим ключиком. Привітно привіталась:
– Добрий день, Євстахію.
Ноги в чоловіка підкосились. Якби Михайлик не підклав таткові стільця, той би гепнувся на долівку.
– Люди, я дійсно лікувала Мишу травою. Траву я збирала у Скіфію. У Скіфії живуть ваші пращурі.
– Які ще пращурі? – промимрив Євстахій, який ще повністю не оговтався.
– Наші пращури. Скіфи! Хіба не зрозуміло? – нетерпляче вигукнув Мишко.
– О, Скіфія – казково багата країна, – пищала миша. – Євстахію, маєш пропуск у казку – чарівний перстень. Його камінець увібрав космічну інформацію минулих часів. Ваша родина має щасливу нагоду відвідати своїх далеких пращурів. Люди, не переживайте. Скіфи вас радо зустрінуть. Дитина ваша через хворобу ослабла. Потребує повноцінного харчування. Молока, сиру, м’яса… Я готова підвести вас до дверей, за якими починається їстівний рай.
Євстахію пригадалося, як десять років тому він, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ. Вивів звідти Марусю, яка стала йому вірною дружиною і народила сина. Для годиться чоловік запитав:
– А чому, мишо, ти виявляєш ласку до нас. Ми люди бідні. Мишам голодно живеться в нашому обійсті.
Миша звела докупи передні лапки, сумовито схилила набік головку.
– Дійсно, не весело нам, бо ми постійно голодні. Та ми повинні спокутувати гріхи своєї багато разів прабабки. Це вона позбавила тебе, Євстахію, талану бачити те, що приховане від очей смертних людей. Пророчий талан перебував у твоїй первісній бороді. Моя бабця, від природи запальна й необачна, обчикрижила твою бороду зубами. Відтоді ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж голодні.
Євстахій підскочив, почувши сповідь миші. Ось, виходить, хто позбавив його хисту, ось хто зробив його нещасним. Він кипів, прагнув помсти. Поривався покарати онуку запальної й необачної бабці. Але вчасно одумався.
– Чого ж ви, миші, не перейдете до сусідів. Туди, де водиться і пшениця, і пашниця, – змінив чоловік тему.
– Я не вільна вас покинути, – пискнула миша. – Мені наказали пращурі охороняти двері, які ведуть у Скіфію. Бо шлях туди пролягає якраз під вашою хижою.
– Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Михайлик. Йому кортіло негайно вирушати в дорогу.
Батько осадив сина суворим поглядом.
– Не заважай розмовляти… Скажи, мишо, чи шлях із Скіфії вільний? Чи зможемо без перешкод повернутися назад, на свою батьківщину?
– Звичайно. Для цього треба щосили дмухнути на перстень і сказати: «Хочу додому». Я тієї ж миті з’явлюсь перед вами. Приведу сюди, у вашу домівку.
Родина повеселішала.
– Маню, ти згодна побувати в Скіфії? – звернувся Євстахій до дружини, котра відмовчувалася.
– Згодна, – коротко відповіла.
Насправді Маруся переживала хвилюючі хвилини. Жінка подумки бачила себе без хустки, зав’язаної по самі очі. Шкіра в неї гладенька, мов рожевий оксамит, без жодної противної шерстинки.
Євстахій, піднявши руку, проголосив:
– Збираймо лахи, зачиняймо хату. Ми вирушаємо до Скіфії, своїх пращурів.
– Ура! – заволав хлопчик.
Городній інвентар зібрали і склали у сінях. Відра, каструлі, миски занесли в кімнату. На дверних петлях повісили замок. Миша командирським голосом наказала:
– Люди, відсовуйте тапчан! Проходьте попід стіною!

Мандри через століття
Попереду бігла миша. За мишею поспішав хлопчик. За хлопчиком пленталися його батьки. Євстахій і Марія не тільки плентались, вони раз по раз оглядались. Підземна дорога, що мала привести їх до прадавніх предків, виявилась до болю їм знайомою. Чи не збрехала капосна миша? Чи не веде вона їх, довірливих, у царство Аїда? Біля розвилки обоє страшенно розхвилювались. Взялись за руки і зупинились. Хвилювання батьків передалося Мишкові. Хоча й  з іншої причини. Він потерпав, що батьки передумають і повернуться назад. У хижку, що стоїть над глибокою кручею.
Хвостата проводирка взяла праворуч. Він Мишка не приховалося, як полегшено зітхнули його батьки. Їхня хода пришвидшилась. Хлопчик все озирався, запитально поглядав на батька. Євстахій награно-байдужим голосом повідав синові:
– Ми з мамою колись, ще до твого народження, мандрували цією дорогою. Ми зустріли в цьому місці песика із трьома головами. Він нас радо привітав.
Мишко пхикнув:
– Не буває собак трьохголових. Вигадуєш, татку.
– Той песик був останній із подібних йому. Коли ми поверталися, то він уже під ногами не крутився.
Батькова розповідь розвеселила Мишка, додала йому гарного настрою. “Татко – неабиякий вигадник ” – тішився думкою хлопчик.
Повеселіле подружжя звернуло увагу на те, що тунель гарно освітлений. Придивившись, вони помітили світлячків (Мишко їх давно помітив). Крихітні істоти обліпили стіни проходу. Зібралась їх міріади міріад, не менше. Тож світло, яке кожна істота випускало, у сукупності освітлювало добре простір. Завдяки гарній освітленості, та теплу, під землею люди почувалися досить комфортно.
Ця дорога мала початок і, здавалось, не мала кінця. Час для людей зупинився. Мешканці глибин існують за вимірами і законами, які закриті для людей. Зате відкриті для кротів, хробаків, медведок, личинок. Перебувати названій дрібноті у безпросвітних ґрунтових глибинах однаково, що для нас ходити по садочку гарної днини.
Михайликові ніжки запліталися від втоми. Тепер у вервечці, перед якої невтомно вела миша, хлопчик чалапав останній. Люди вибилися з сил. Марія накульгувала, Михайлик кривився від болю. Лише Євстахій кріпився. Він, як чоловік, ніс відповідальність за свою родину.
Нарешті довгий шлях перетнули двері. Від низу до верху вони щільно закривали прохід.
Незважаючи про смертельну втому, Михайлик кинувся до дверей. З цікавістю розглядав почорніле від часу, слизьке дерев’яне полотно.
Тим часом подружжя ділилося враженнями. Євстахій оком ґазди обмацав двері. Мовив:
– Дубові, міцні.
– Дуже міцні, – підтвердила Марія. – Укріплені залізними смугами.
Миша, балакуча на телевізорі, жодного слова не пискнула в підземеллі. Мовчала вона й тепер, встромляючи у замкове вічко золотий ключик.
Клац, клац, клац. Розпухлі від вологи, двері заскрипіли на іржавих петлях. Повільно крутнулися, тримаючись на осі. Михайлик навіть кліпнути не встиг, як миша шмигнула на протилежний бік. Двері хитнулися у зворотному напрямку і стали на місце.
Все відбулось так швидко, що люди остовпіли. Євстахій з дружиною мовчки перезирались та знизували плечима. Зате Михайлик виявляв незадоволення бурхливо. Не зважаючи на гидотний слиз і плісень, він кулаками, ногами і задничкою гамселив у двері.
Враз на дерев’яному полотні відчинилося віконце. З нього визирнула кошлата, подібна на лев’ячу, голова. Вона погрозливо ревнула. По тому вишкірила гострі ікла і продемонструвала їх. Далі випустила пазурі з широкої лапи і теж її продемонструвала. Стовбурчила і крутила баранячими рогами, лякаючи ними. Із-за спини звіра випросталися величезні крила. Пір’я на них колихалось і дзвеніло, немовбито металеве.
Люди відступали від жахних дверей. Марія, в смерть перелякана, раз по раз зойкала. Михайлик зіщулився від страху. Йому здавалося, що хижак ось-ось вилетить із віконця і встромить у нього гострі пазурі.
Напевне, Євстахію так само здавалось. Чоловік наставив на звіра руку (ту, що з перснем), немов захищався від нападу.
У цю мить щось трапилось. Страховидло почало зменшуватись. Невдовзі воно зовсім зникло.
Двері пронизливо заскрипіли. Вони широко відчинились.

Розділ 2. Скіфська могила
Сонце мружило довгі й прямі, як трамвайні колії, вії. Його дивувала несподівана поява людей на високій могилі. Невдоволене, буркотіло: «Сиділи б собі вдома на печі та гризли калачі. Ох, ох, ох! Нерозумні. Не відають, в який небезпечний час та дикий край перенеслись. Умиваю личко – хай собі як знають».
Михайлик тупав ногою об свіжо насипану землю.
– Татку, куди ми потрапили? Що це за горбок, на якому стоїмо? Хто його насипав?– допитувався.
Євстахій смикав плечима і безпорадно розводив руками.
– Хіба я, синку, знаю.
– І миша кудись запропастилась, – лаялася Марія, що з нею бувало вкрай рідко. – Куди вона нас завела? Кругом пожухла трава і дикі тварини. Наче в Африці. Ні стежини тобі, ні дороги. І прохолодно… Євстахію, глянь, що то під горбком біліє?! Часом не людські кістки? Ой, лишенько! Бідолашні ми. Тут водяться людожери та никають ватаги голодних вовків. А у нас із собою навіть палиці замашної нема. І чого, скажіть мені, було пхатися у невідомий край.
Євстахій який раз смикнув плечима і безпорадно розвів руками.
«Батько теж жалкує, що погодився мандрувати», – з прикрістю подумав хлопчик.
Він озирався. Аж до обрію гойдалися сірувато-срібними хвилями трави. Неподалік пасся табун коней, низькорослих, мишастої масті, з чорною смужкою на спині. Найбільший кінь витягнув шию і лунко заіржав. Коні попіднімали гривасті голови й тривожно форкали. Мов великі птиці, вони знялися над травою і полетіли вглиб степу. «Коні дикі», – подумав Мишко.
У степу було надзвичайно цікаво. Повертатися назад, в убогу хижку, він не мав бажання. Втягнув в легені повітря – воно смачно пахло квітами і травами. Розпростер руки, уявив себе літаком і полетів з горбка.
Ураз його шлях перетнув заєць. Від несподіванки хлопчик скрикнув і зупинився. Він помітив молоду лисицю, що причаїлася у низькорослому чагарнику. Тварини злякалися присутності людей і вдарилися бігти в інший бік. У Євстахія прокинувся мисливський інстинкт, тож побіг навперейми тваринам. Лисиця таки догнала зайця, вхопила його за задню лапу. Чоловік із погрозливими криками підбіг до волохатого сіро-рудого клубка, що кидався в різні боки. Кумася випустила ношу і дременула в чагарник.
Євстахій підважив за вуха невеликого зайця, що дрібно тремтів.
– Ай-я-яй, ніжку руда покалічила, – бідкався чоловік, оглядаючи тваринку.
Хлопчик пригладив шубку, що скуйовдилась під час ловів.
– Татку, можна я залишу зайчика у себе? Буду його годувати, доглядати.
Марія підібрала губи і сухо мовила:
– Ми ще самі не знаємо, де заночуємо.
Вона збиралася додати ще щось ущипливе. Уже й рота для того розтулила. Але мимохіть глянула вдалечінь. Глянула – і заклякла з роззявленим ротом. Чоловік з хлопчиком глянули у тому ж напрямку. До них наближався кінний загін.
Рука Євстахія, в якій тремтів заєць, ослабла, почала опускатись. Михайлик підхопив пухнастий клубок. Обережно поклав його у свій мішечок.

Перша зустріч із скіфами
Вихором налетіли верхівці.
– Хто ви? З якого племені? – кричали.
Над оторопілою родиною цвьохнув нагай з трьома хвостами. Той, що цвьохнув, погрожував:
– Відповідайте, бо клянусь всіма богами – ваші душі відправляться у світ тіней!
І на підтвердження своїх слів цвьохнув ще сильніше.
Маруся запнулася хусткою і затихла під нею. Нерівним голосом Євстахій почав розказувати про мишу, яка його родину привела в Скіфію. Він нахилився і шпортався в траві. Шукав там хвостату проводирку. Гаряче запевняв насуплених бороданів: миша обов’язково появиться і все сама пояснить.
Верхівці крутилися на конях і реготали.
Під час батькової нерозбірливої мови Мишко виглядав із-за маминої спідниці. «Вершники, мабуть, скіфи, про яких розповідала миша», –гадав собі. – То нічого, що скіфи сердяться. Вони просто нас не впізнали. Потім проситимуть у нас пробачення. Дивні. Неначе з екрана кінотеатру з’їхали. Довгобороді, чубаті. Одягнені дивно. Шкіряні штани заправлені у чоботи, сорочки навипуск, шкіряні жилетки з вишитими мордами тварин. У того бороданя, що лютує, вишита собака. Ха, ха, ха! Він і сам, як скажений пес. З очей іскри сиплються, а з рота слина летить. Так і називатиму його – Скажений. А другого назву Бородавкою. У нього на кінчику носа бородавка. Велика, зелена, ще й лисниться на сонці. Пху, гидота. Шапки у них класні. Гостроверхі, кольорові. Сині, зелені, червоні. За плечима у вояків луки. На поясі кожного шкіряний футляр, з якого стирчать хвостаті стріли. Дядьки – воїни», – зробив висновок хлопчик.
Раптом Скажений огрів Євстахія нагаєм по спині.
– Що ти калякаєш? Зрозуміти не можна, – визвірився.
Мирні роздуми Мишка враз обірвались. Він кинувся наперед.
– Батько правду сказав. Так і було. У Скіфію нас привела миша.
Одначе скіфи слухати пояснення сміливого хлопчика не хотіли. Навпаки, вели себе вкрай агресивно. Так, Бородавка спрямував на Михайлика свого коня і натяг повід. Пістрявий невеликий кінь присів на задні ноги, а передніми замотав у повітрі. І якраз над головою у оторопілої дитини.
Вояки грубо торсали прибулих, підсаджували їх на коней.

Село Криве Озеро двадцять п’ять століть тому
Спочатку їхали степом. Степом рівнинним, не обжитим, не обробленим людьми. Потім дорога обірвалась, круто пішла вниз.
Верхівець, позаду якого принишк Михайлик, замикав загін. Хлопчику не сиділось. Він крутив головою, озирався. Враз його зацікавив пейзаж, що відкрився згори. О, він таки впізнав місцину. Ще б не впізнати! У центрі її лежало озеро з хвилястими берегами.
Переповнений патріотичним почуттям, Мишко вигукнув:
– Криве Озеро!
– Не Криве, а Криваве, – поправив скіф і торкнув пужалном коня.
Хлопчик не помилився: дорога збігала вниз і вела до його рідного село. От тільки чогось в тому пейзажі бракувало. Уважно придивившись, Михайлик знайшов відповідь: над кручею не біліла батькова хата.
– Наче величезна книжка з малюнками. А під ними завдання: «Порівняй два малюнки і скажи, яка між ними різниця», – роздумував уголос.
Скіф озирнувся й гарикнув:
– Набридло їхати? Хочеш бігти за конем з петлею на шиї? Це можна. Злазь! – і притримав коня.
Мишко притих. Перспектива бігти за конем його злякала. О, ліпше сидітиме тихо. Верхи і дальше видно, і краєвиди чіткіші.
Кінь рушив з місця. Він обережно опускав копита на нерівну, розмиту дощовими потоками, стежку.
Увагу малого знову полонили картини, що відкривалися попереду. Відмінність між сьогоднішнім селищем і давнім його дуже вразила. Виявляється, саме озеро в скіфські часи було широченним. Водами була залита Калантирка. Береги озера були звивисті. І так само густо поросли кущами верби, рогози та очерету.
Попід вербами Михайлик помітив різнокольорові парасолі. «Під ними відпочивають скіфи», – собі гадав.
На пологих схилах зеленіли злакові рослини, як то пшениця, жито, просо. Ячмінь Мишко теж впізнав. Він низький, а колоски в нього з довгими колючими вусами.
Далі вже рухались низом. Тут, в долині, паслись свійські тварини. Онде череда корів. Корів стільки, що якби їх лічити, то до вечора й не порахуєш. Дивні корови. Не тому, що великі, сірі, а тому, що безрогі.
– Дядьку, чому корови без рогів? – не втримався, спитав.
– Чому… Узимку худоба мерзне. От і спилюємо роги, – буркнув скіф.
Мишко продовжував з цікавістю роздивлятися.
Он пасеться табун коней, риють землю свині, повискують поросята і п’ятачками штовхаються. Кумедні!
Людське поселення проглядалося все виразніше. Щоб до нього потрапити, потрібно було минути кордон із возів, поставлених півколом. Усяких возів. І малих, і великих, але здебільшого з халабудами. Таких возів Мишко ще не бачив. Ці були на високих дерев’яних колесах. Якби він, Мишко, став поряд, то колесо заввишки було б як він сам, а, можливо, й вище. І таких високих коліс вози мали по чотири, шість, а деякі й по вісім. «Не вози, а цілі вагони, або будинки. У них, напевно, скіфи живуть, коли подорожують», – розмірковував хлопчик.
Нарешті в’їхали у наметове містечко. Допитливий хлопчик завважив: здебільшого скіфські намети місткі, їхні стіни зібрані з повсті або шкіри тварин. Траплялися намети, розкладені нашвидкуруч – до палиць прив’язана рядюга. Траплялися напівземлянки, курені.
Але найбільше Мишкові подобались кольорові намети. От би пожити в такій хатці! А потім, так, між іншим, кинути хлопцям: «У Скіфії я жив у червоному наметі. Було класно». Хлопці луснуть від заздрощів. У нашому селі немає наметів, а вози тільки з чотирма колесами... Здорово, що я прибув у Скіфію! – радів. Мишко радів і посміхався доти, поки щось не штурхнуло йому в спину. І так боляче штурхнуло, що він скрикнув і застогнав.
Верхівець навсібіч цьвохкав нагаєм. Від коня зі свинячим вискотінням віддалялися маленькі двоногі істоти, з величезними головами. Головами ведмедів, вовків, кіз, лисиць, зайців, котів. Мишко примітив, що волосся на тих головах настовбурчене і ядучого кольору: малинового, зеленого, червоного, жовтого. З-під тієї копиці виглядали розмальовані дитячі личка. Вони показували Мишкові язики й некрасиво кривились.
Знову полетіли в нього грудки, камінці. Хлопчик притиснувся до вершника. Той енергійно розмахував нагайкою, підганяючи коня. Маленькі злі істоти залишилися позаду.

Скіл – вождь кочовища Кривавих
Віддалік білого шатра верхівці спішились. Безцеремонно струтили з коней полонених. Гупаючи їм в спини кулаками, спрямовували до шатра.
Євстахій з Марією почувалися кепсько. Михайлик, який стояв поміж батьками, супився. Він сердився на хвостату проводирку. «Люди, не переживайте. Скіфи вас радо зустрінуть», – запевняла. Аякже, зустріли… Кривдили, татка хотіли відшмагати. Невідомо, який зараз влаштують прийом. А сама вона дременула. Брехуняка!»
Проте навколо вирувало цікаве, не бачене досі, життя. Туди-сюди снували чоловіки, озброєні гострими ножами і мечами. Босі, коротко пострижені слуги мовчки носили горшки, гнули спини під повними мішками. Жінки, простоволосі, в яскравих сукнях, голосно перегукувались. Зненацька Бородавка кинув:
– Іде.
Суворі чоловіки притихли, напружились. Мишко сподівався побачити мускулистого чолов’ягу із суворим обличчям. А натомість побачив хлопчака років дванадцять. Він тримав палицю, набалдашник якої мав вигляд хижої птиці з розтуленим дзьобом. Хлопчака оточували довгобороді діди. За хлопчаком стояв дивак у довгому сірому балахоні. Не то чоловік, не то жінка. Підборіддя дивака було розцяцьковане жорсткими волосинами, кінці яких гидко кучерявились.
Вояки, що доставили родину Євстахія, зігнулись у шанобливому поклоні.
Вибалушеними і сивими, як у кота, очима хлопчак нахабно оглянув кожного полоненого. Ковзнув поглядом по Мишкові, котрий, не знати чого, витріщився.
Палиця зметнулась. Її кінець був спрямований на нещасних.
– Хто вони?
Голос хлопчака звучав високо і тонко.
Скажений і собі завів на високій ноті:
– О, Скіле, клянусь всемогутнім Папаєм і дружиною його Апі, ми затримали цих людей на могилі нашого покійного вождя. Хай йому краще ведеться в іншому світі!
Сиві очі розширились, зробилися блюдцями.
– Топталися на святому для нашого кочовища місці? Яке нахабство!
У Мишка закралася думку: чи бува хлопчак не за старшого серед скіфів. Ватажок їхній, чи головний начальник. Довгопола куртка, що на ньому, не з сірої саморобної тканини, а цупка, яскраво-жовта. Гостроверха шапка із золотою шишкою. Чоботи коричневі, м’які, з широкими розтрубами. Тільки штани на хлопчакові видавалися Мишкові звичайними. Але, придивившись, він помітив по боках червоні смужки. Ця остання деталь переважила всі інші. А ще із закамарків його пам’яті виплила розповідь миші:
«– Ріжок я поцупила зі столу вождя скіфів. Його звати Скіл.
– Скіл?
– Скіл.
– Він страшний?
– Так, його вороги бояться, а свої поважають і теж бояться».
Хлопчик остаточно утвердився в думці: хлопчак, якого звали Скілом, серед скіфів головний.
Тим часом Скіла оточили дружинники. На їхніх широких шкіряних пасках, що огортали стани, кріпилися куці ножі та мечі, загострені з обох боків. Насуплений, рішучий вид кожного вояка не обіцяв нічого втішного.
Скіл звів докупи червоні брови, набурмосився. Довга шия дивака у довгому сірому балахоні витягнулась і він вигукнув:
– Це шпигуни, нишпорки. Перс заслав до нас цю бродячу сімейку.
– Шановний шамане, твої уста зригнули істину. Клянуся бородою Папая, чоловік і жінка дуже уважно роздивлялись довкола, а хлопець шпортався в мішку, – вислужувався Скажений.
Мишко швиденько переклав мішок, в якому ворушився зайчик, позад себе.
Поряд із Скілом став жилавий дідок із облізлою головою.
– Ці люди видаються і мені підозрілими, – сердито мотнув облізлою головою.
Сонячна пляма відбилася від тієї голови і боляче штрикала Мишка в очі. Хлопчик сховався за батькову спину.
– І мені видаються підозрілими, – луною відгукнувся Скажений. – Хоча знають нашу мову, але говорять якось не по-нашому. І одяг їхній чудернацький.
«Це наш-то одяг чудернацький?» – мало не крикнув Мишко. Все ж не втримався – вискочив наперед і став поряд із батьком.
Скіл змахнув палицею. Жовті камінці, що правили хижій птиці за очі, зловісно блимнули.
– Дружино, слухай мою команду, – наказово верескнув хлопчак. –. Із чужинців здеріть шкіру. З малого теж. Хай не витріщається на мене, як на рівню собі. Шкіру вичиніть, висушіть. З неї ваші жінки пошиють мені шкіряний каптан. Гарний вийде плащик. Білий, м’який. Ги-ги-ги!
Він зареготав на увесь рот, демонструючи гострі зуби. Скіфи теж реготали, мов несповна розуму.
Мишко ввібрав голову в плечі, а очі боязко підвів на батьків. Ті стояли ні живі, ні мертві. Його обдала хвиля сорому за батьків. Перемагаючи страх, підбіг до навіженого хлопчака.
– Миша сказала, що у Скіфії будуть раді нас бачити.
Кричав голосно, як до глухого.
Дурний сміх обірвався. Сиві очі зробилися тарілками.
– Яка ще миша?
– Хатня. Миша мандрує світами. Коли я хворів, то вона лікувала мене скіфською травою.
Шаман склав білі ручки, долонька до долоньки, мрійливо закотив очі:
– О, скіфська трава має чудові лікувальні властивості. Всім народам відома вона.
– Миша приносила траву в блакитному скляному ріжку, – не втихав Мишко. Він сподівався, що навіжений хлопчак одумається і відмінить свій наказ.
Той насторожився.
– У скляному ріжку? – перепитав.
– У скляному, –без страху підтвердив хлопчик.
– І який він із себе? – уточнив вожак.
– О, дуже красивий. Уяви собі, на тонкому кінці ріжка сидить лисичка. У неї гострі вушка і, немовби живі, очі, – довірливо розповідав Мишко.
Скіл не зводив із хороброго хлопчика вибалушених очей:
– Скляний ритон у вигляді  ріжка – дарунок мого батька-царя, справді, кудись був дівся. Але сьогодні несподівано з’явився. Малий, ти знаєш злодійку? Назви її. Я велю їй відрубати голову.
Михайлик розгубився. Скіл гадає, що мовиться про людину. Скіл не повірять розповіді про мишу, яка розмовляє. О, тепер точно з них знімуть шкіру і пошиють з неї для навіженого хлопчака плащ. Он Скажений уже потирає руки. Недобре зиркає то на нього, то на татка, то на маму, то знову на нього, Мишка. Видно, все таки почне з нього.
Раптом крізь опущені густі вії хлопчик розрізнив червонясте миготіння. Так і є! Батьків перстень подавав сигнал.
– Скіле, зачекай! У нас є перепустка. Татку, покажи начальникові перстень, – заверещав:
Одначе батько сина не чув. Подумки він переглядав страшну картину: неповнолітній начальник скіфів походжав поміж скіфськими, з багатьма колесами возами. А на ньому – білий, пошитий із людської шкіри, каптан.
Щоб привести батька до тями, Мишко вхопив його за ліву руку й потяг за собою.
Хлопчак спочатку байдужим оком ковзнув по персневі. А далі стали відбуватися неймовірні речі.
Почалися вони з того, що Скіла неначе вітром підкинуло. Він зірвав із голови шапку із золотою шишкою. Смикав себе за рудий чуб і щиро побивався:
– О, Аполлоне, всемогутній боже, покарай мене. Я не впізнав високого гостя, що прибув від трисвітлого царя-батюшки.
І до Євстахія:
– Прости мені, князю. Пробач мені, вовкові дикого.
У Євстахія засмикалися повіки. Відразу обидва. Він таки нічого не второпав.
Шарпнувся наперед шаман. Заплутався у довгому балахоні. Бубух! Пилюга плащем окутала небораку. Сонячна пляма, яку створювала лискуча лисина, вибивала гопака. Бороди дідів нервово смикались.
Мишко зіп’явся на пальчики. Дотягнувся до батькового м’ясистого вуха і прошепотів:
– Татку, хлопчак залишиться без чуба. Скажи йому, що пробачаєш.
– Пробачаю, пробачаю, – машинально повторив князь.
Малолітній начальник виструнчився. Із запопадливими нотками в голосі відрапортував:
– Я, Скіл, вождь кочовища Кривавих скіфів, син Аріапіфа, внук Аргота радий вітати високого гостя біля свого шатра.
Лоб Скіла зросився великими краплями, бо ті, коли вдарялися об землю, піднімали фонтанчики пилюги.
Проте Євстахій знову не второпав, що він для скіфів із кочовища Кривавих великий пан. Продовжував супитися, лопотіти повіками і мовчати. Скіл не витримав мовчання, тремтячим голосом запитав:
– Шановний князю, звідки ти прибув і куди путь-дорогу тримаєш?
Мишко затамував подих – зараз скіфи їх викриють. Викриють – і кинуться здирати з них шкіру. Маруся, мабуть, те саме подумала, бо присіла.
Мишко чув, як у батька дрібно цокотіли зуби. Напевне, від страху він почав ламати пальці, совати перснем. Туди – сюди, туди – сюди. Мишко здригнувся. Йому здалося, що зігнуту постать батька окутав рожевий туман. Це була якась мить. Можливо, йому привиділось. Ой, що з татком діється? Тулуб його потягнувся догори і розправився. Голова теж задерлась. А права нога відійшла вперед, напівзігнулась. Татко заговорив. Хлопчик напружив слух. Голос лунав наче татків, і наче не татків. Цей голос звучав твердо, хрипкувато і сердито.
– Я, князь Євстахій, син царського вельможі Іксивіра, від імені трисвітлого владики всіх скіфів вітаю тебе, сина славного воїна Аріапіфа, внука царя Аргота.
Мишко із шумом випустив із легенів повітря. Переможно, не кліпаючи, він дивився на своїх кривдників. Із превеликою втіхою спостерігав, як пряма, мов патиччя, борода Скаженого поповзла вниз, а бородавка на носі Бородавки зблідла. Тим часом татко говорив сміливо:
– Нам стало відомо, що перси озброюються. Вони готуються до війни. Стало неспокійно у світі. Мені із сім’єю наказано мандрувати Скіфією таємно. Добрався я до кочовища Кривавих. Побуду серед вас, як речник трисвітлого владики. О, хай Папай пошле царю міцного здоров’я. По поверненні про все почуте й побачене доповім його величності.
На хлопчака без жалю не можна було дивитись. Скіл мало не плакав. Ще б пак. Він так непривітно зустрів князя. Навіть погрожував спустити з нього та його рідних шкіру.
Все ж Скіл справився із хвилюванням, взяв себе в руки. Коли шановний князь виговорився і замовк, то він зробив широкий жест рукою в бік розлогого шатра.
– Прошу ласкавих гостей на денну трапезу.
Мишко про себе злорадно відмітив: голос Скіла тремтів.
Вхід у біле шатро охороняли вояки, що схрестили сокири з довгими топорищами. Виглядали вояки суворо. Обидва в металевих панцерах, брови обох грізно зведені. Мишко набрався сміливості й торкнувся броні, яка скидалася на луску шишки. Зненацька перед хлопчиком виріс раб. Поперед себе він тримав срібний глечик і блискучий тазик.
– Готовий панові помити ноги, – припрошував.
– Відстань, – буркнув Мишко, відсторонюючи того.
Краєчком ока він помітив: слуги мили ноги татка і мами. Тож підкорився – став у блискучий тазик запилюженими ногами.
Трапеза в білому шатрі
У шатрі вождя було ще цікавіше, ніж надворі. Прохолодно, трішки темнувато. На стінах висіли вовняні килими, оленячі роги, ножі з красивими ручками, мечі у золотих піхвах. На долівці в кам’яній чаші жевріло вугілля. Відкрите вогнище у круглій хаті? Здорово! Можна пекти картоплю або руки зігріти, коли прибіжиш із морозу. Щоб жар не опав, хлопчик поклав зверху дрівце.
У чаші зашкварчав жар, затріщало. З середини вирвався високий, у ріст людини, вогняний язик.
– Займайте місця. Зараз будемо обідати. Князю, сідайте в голові столу, біля мене, – припрошував Скіл.
Мишко обкрутився на одній ніжці, шукаючи очима стіл. Але ні столу, ні стільців він не побачив. Скіл, сивобороді діди, військові начальники, дивак у балахоні, а також татко з мамою опустилися на  шерстяний килим. Діди підмощували під боки шкіряні подушки, схрещували ноги. Мишко примостився коло мами, яка сопіла під хусткою.
У шатро зайшла вервечка молодих скіфів, які несли срібні таці. На таці першого лежала обсмалена голову тварини, можливо, бика. Перший скіф зупинився біля Євстахія.
Від Мишка не приховалось: татусь кидав голодні позирки на іншу тацю. На ній високою гіркою лежали засмажені куріпки. У шатрі враз зробилося тихо. Так тихо, що Мишко почув шерхіт під стіною. Напевно, там вовтузився рогатий жук. Комаха не могла перевернутися зі спини на лапки. Хлопчик водив очима, напружував слух: чи перевернувся жук? Ні, не перевернувся. Так само шурхотить.
Тим часом Скіл опустив голову і задумливо мовив: «Гм». Шаман скуб шорсткі волосини на своєму підборідді й не зводив із Євстахія тривожного погляду. Сивобороді діди, вояки теж не їли. Усі немовби чекали якогось сигналу.
Скіф, який тримав тацю з обсмаленою головою, не сходив з місця. Мишко враз осяяла здогадка. Він нахилився до батька, прошепотів:
– Візьми шматок головизни.
Євстахій машинально потягнув за обсмалене вухо. Одначе голова виявилась цілою.
Скіл враз ожив. У його руках блиснув гострим лезом ніж.
– Князю, яке місце любиш? – жваво запитав.
Євстахій розгубився:
– Знаєш, Скіле, мені подобається... подобається…
– Знаю, знаю, шановний. Найсмачніші щоки. Ось зараз їх і відріжу, – догідливо метушився хлопчак.
– Дай і мені шматочок, – чемно попросив Михайлик.
Насправді, йому не хотілося тієї страви. Але він дотумкав: у скіфів голова подається шанованим гостям.
– Прошу, прошу, – впадав біля гостей господар. – Для тебе, Мишо, відрізаю вухо. Щоб добре чув. Відкривай рота.
Тримаючи у пальцях подрібнені кавалки, із яких стирчала обвуглена щетина, Скіл запхнув їх Мишкові за щоку. Немовби маленькому. Мишко щільно зімкнув губи, решта кавалків посипались йому на долоню.
Кругом пішла широка чаша. Першим пригубив її Євстахій, потім Скіл, шаман, діди.
У шатрі лунали зігріті хмільними напоями та ситими м’ясними стравами чоловічі голоси.
Тільки Мишко страждав, не знав спокою. Із наповненим ротом він совався на шкіряній подушці. Не наважувався ані жувати, ані цілим проковтнути шматочок м’яса. Виплюнути його теж не міг – боявся образити скіфів. Тож притих і чекав слушного часу.
Повітря вщент наповнилося людськими голосами та їстівними запахами. Мишко тихо підвівся, непомітно підійшов до кам’яної чаші, в якій догорало покладене ним дрівце. На жар посипалися кавалки м’яса з дитячої долоні. Хлопчик нагнувся і нишком звільнив рот від залишків їжі.
Із чаші вирвався сніп сліпучо-червоних іскор, що освітив темнувате житло.
Коло вогнища появився шаман. Він пригорнув хлопчика і схвильованим голосом звернувся до присутніх:
– Браття, цей хлопчик сам, без підказки вшанував богиню вогню. Табіті на мить вирвалась із обіймів вогню. Я бачив її. Обличчя Табіті випромінювало задоволення. О, Михайле, знаю, що ти приносиш своїм батькам радість. Наше кочовище матиме від тебе теж зиск.
– Коли розсипаються іскри, то гарний знак, – гомоніли діди.
Шаман посмикав шорсткі волосини на підборідді, схвильованим голосом продовжував:
– Велика богиня наказала Михайлика шанувати. Дозволь, Євстахію, ввійти у твоє родове гніздо. Кортить дізнатися, ким насправді є хлопчик і чи він увесь тут.
Євстахій на знак згоди кивнув головою.
Із діалогу дорослих Михайлик мало що второпав. А останню фразу він не зрозумів. Він хитро запитав шамана, сподіваючись відкрити для себе незрозуміле:
– А ким ти є насправді?
Чоловік у балахоні остовпів. Ледь чутно мовив:
– Я енарей, шаман. Але твоє запитання, хлопчику, мене насторожило. Дитячі вуста промовляють істину. Може, я не достойний спілкуватися із невидимим світом?
– Я пожартував, – виправдовувався Мишко. – Пробач мені, будь ласка. Ти справді спілкуєшся з істотами, яких люди не бачать?
– Справді. Але найбільше мені подобається відриватися від землі й літати.
– Літати? Куди?
– Приміром, до предків, або на зірку Сидень.
Мишко від здивування роззявив рота, у якому бракувало передніх зубів. Шаман поплескав хлопчика по спині.
– Ходімо до гурту, бо голодними залишимось.

Царський пояс
Трапезування в білому шатрі сягнуло апогею. Гості голосно плямкали, сьорбали, прицмокували. Ложками і виделками вони не користувались – харчі брали руками, що страшенно подобалось Мишкові. Він лизав солодкі кружальця ананасів і ласував подібними до велетенських стручків жовтої квасолі бананами. Він їх вперше вживав. Потім дійшла черга і до зморщених фініків – уминав їх за обидві щоки. Маруся дзьобала, як пташка, всього потроху. Євстахій налягав на запечену вепрятину, запиваючи її то підігрітим вином, то кобилячим молоком, котре скіфи кумисом називали. Мишко сьорбнув кумису –і зайшовся кашлем. Скіфи з нього сміялись, а сам він трішки засоромився. Кумис йому не сподобався – був кислий. А ще хлопчик прислухався до розмови старших.
– Здогадуюся, князю, чому трисвітлий владика направив тебе у наше кочовище, – говорив Скіл, віддираючи гострими зубами запечене м’ясо від кістки. – Учора завершилось змагання за царський пояс.
– Царський пояс? – перепитав Мишко. – Який він?
Скіл насупився і мовчки встромив зуби у м’ясо. Діди хитали довгими бородами, з докором зиркали на хлопчика.
Скіл старанно пережував м’ясо, яке відгриз від кістки. Пояснив, не дивлячись у бік Мишка:
– Мій дядько Іосаф був мудрий правитель кочовища Кривавих, хай йому добре живеться в іншому світі. Але він не мав синів. За законом Степу вождем кочовища має право стати родич небіжчика. Але він повинен перемогти на змаганнях інших близьких родичів. Переможцю передається пояс вожака племені. Пояс, який давним-давно подарував трисвітлий цар.
– Царський пояс, – поправив столітній дід.
– Тепер пояс на мені, – хвалився Скіл.
Він випнув живота, ніжно проводячи обома руками по стану. Мишко витягнув шию, щоб ліпше розгледіти царський пояс. Той сяяв, відбиваючи металевими бляшками зблиски вогню. На золотій пряжці була зображена голова вепра.
Діди навперебій розказували Євстахію про поєдинок між родичами небіжчика. При цьому вони розмахували руками, підсилюючи сказане. Верх над дідами взяв жилавий.
Скіл змагався удень і вночі, на коні й пішки. Скіл найспритніший, найвитриваліший. Він вправно орудує ножем, мечем, списом. Випущені Скілом стріли безпомильно влучають у ціль.
Присутні закричали:
– Слава Скілу! Скіл чесний, розумний. Скіл достойний бути вождем кочовища Кривавих скіфів!

Про нову Мишкову хатку та його товаришів. Екзекуція
Члени родини Євстахія розкошували – Скіл наказав виділити для них червоний намет. (Як він здогадався, який колір для Мишкові найліпший?) А ще їм дали візок із критим повстю верхом. Хлопчик кинувся обстежувати візок. Облазив його, обмацав. Хатка на колесах йому сподобалась. Класна. Хоча без вікон, зате в ній зараз, у спеку, прохолодно, а взимку, напевно, тепло. Обстежив, тож почав вибиратися назовні. Відкинув запону  і враз опустив її. Причаївся всередині.
Візок атакували ряджені істоти. Ті самі, що шпурляли у нього камінцями і грудками. Правда, спина тоді недовго боліла. Але Мишко образу ще пам’ятав.
– Но, но, но, – вгамовував шаман ряджених істот. – Миша прибув здалека. Він із роду царських вельмож. Хочете з ним дружити? Попросіть його про те чемно. Ну ж бо, починайте!
– Мишо! Мишо! Спускайся! Ми хочемо з тобою дружити, – долинали знадвору дитячі голоси.
Мишко несміливо виглянув. Зіркі істоти його враз помітили. Підскакували, вигукуючи.
– Він виглянув, виглянув. Миша пробачив нам. Миша не сердиться на нас.
Хоча Михайлик зліз із воза, але від нього не відходив (щоб вчасно сховатись). Він супився, а краєчком ока слідкував за кривдниками. Чи бува вони його не розігрують?
– Мишо, це твої нові друзі, –сміявся шаман, підштовхуючи дітлахів до Мишка.
Наблизившись, малеча стала виправдовуватись.
– Мишо, не ображайся на нас. Хочеш, будеш у нас за старшого?
Мишко носаком сандалії колупав суху траву. Він все ще недовірливо поглядав на дітвору.
– Далебі, вони менші за тебе, – сказав шаман. – Але твої, Мишо, ровесники зайняті. Пасуть худобу, супроводжують дорослих у походах і на полюванні.
– А чому вони розмальовані? – поцікавився Мишко.
– Вони самі тобі розкажуть, бо мені пора йти.
Шаман зігнув у лікті праву руку, долонею вдарив у долоню Мишка і виразно підморгнув йому. Мишко зрозумів: у скіфів так заведено вітатись і прощатись.
– Мишо, біжімо до мого шатра, – запрошував баском Ведмідь.
– До мого ходімо. Це поряд, через три намети, – благав тоненьким голосом Лис.
Ведмідь непомітно наступив Лисові на ногу. Той верескнув, від болю й образи. Тим часом Кіт із Вовком підхопили Мишка під пахви.
Хлопчики спинилися біля багаття. Коло нього поралися товсті жінки у яскравих довгих сукнях. Вони нагадували великі квіти. Тітоньки витріщалися на Михайлика, зображаючи на круглих лицях переляк. Одна сплеснула руками і заволала, наставляючи на хлопчика вказівний палець:
– Хто це?
– Мій товариш, – випнув сухоребрі груди Вовк.
– З якого роду, питаю?
– З роду Мишей, няв, няв, – відповів, ні разу не кліпнувши, Кіт.
– О, богине Гестіє! О, олімпійські боги, – звели докупи жінки руки. Вони завили тонкими (а одна грубезним) голосами. – Оберігайте цього нерозумного хлопчика від злих духів. Щоб у нього голова не макітрилась, а ноги були прудкими.
Після замовляння тітоньки заметушились. Мишко не встиг отямитись, як сидів на пенькові голий-голісінький, без штанців і курточки. Одна тітонька вивернула з макітри йому на голову голубу глину. Вона енергійно втирала глину у волосся, стовбурчила його. Тим часом друга тітонька пофарбувала йому вуха у рожевий колір. Навколо очей намалювала сині кружальця. Ніс пофарбували в чорне, рот обвели білим, квачиком натерла чорнилом щоки. А насамкінець встромила вказівний палець у сажу і намалювала вуса. Довгі, до самих вух. 
Тітоньки підморгували одна одній, прицмокували, споглядаючи плоди своєї праці. Заєць із Вовком підстрибували, взявшись за руки. Інші діти посміхались і привітно кивала. Усім подобався розмальований Мишко. До справи приєдналась та тітонька, яка Мишка роздягала. Вона наділа на нього курточку, потім штанці. Мишко закрутився, оглядаючи себе. Намацав пришитий до штанців хвіст. Хвіст був справжній. Добре гнувся, а його дрібні луски виблискували на сонці. Видно щур вчора або ж сьогодні здох. Хлопчик уважно обстежив аплікацію, нашиту на грудях. На ній була зображена миша. Тварина щирила гострі зуби. Її рожеві вушка і вуса ворушилися, мовби живі.
– Мишо, пострибай, – підохочували товариша скіфенята.
І Мишко підскочив. Відразу ж задзеленчали металеві пластинки, гойдалися дерев’яні палички, трісочки, пришиті до одягу.
Жінки раділи:
– Тепер Мишу ніякий злий дух не зіпсує, а зле око не зурочить. Миша, родителька роду, пильно охоронятиме хлопчика, відганятиме злих духів хвостом, вушками і вусами. Мишина мати подякує нам за працю.
Хлопчик не переставав дивуватися:
– Нащо ви мене розмалювали? Це така у Скіфії мода?
Тітонька, найповніша з усіх, погладила його по головці, як маленького і нерозумного малюка. Нахилившись, повчала:
– Дурнику, мода тут ні до чого. Наше кочовище складається з декількох родів. Кожен рід охороняє від злих духів і недоброго ока якась тварина. Добре. Коли вона має чотири ноги. Бо на чотирьох ногах стояти, ходити і бігати надійно.
– Це ведмеді, собаки, коти, зайці, лиси, – доповнив розповідь тітоньки Мишко.
– Так, діти повинні скидатися на своїх охоронців. Бо діти слабкі, на них часто нападають злі невидимі сили. Відбирають у них сили. Дитина потім хворіє, може навіть вмерти. Твій рід охороняє богиня мишей. І звешся ти Миша, як твоя покровителька.
– Мене звати Михайло, – виправив тітоньку хлопчик.
Тітонька на виправлення не зважала. Говорила тоном виховательки дитячого садочка наймолодшої групи.
– Скажу, поспішили з іменем твої батьки. У нас заведено так: дитина, коли підросте, сама собі вибирає ім’я. А до того її кличуть як тваринку-охоронницю. – Тут вона похитала докірливо головою. – Це прийшло від греків, не інакше, – називати дитину по-людськи. Ох-хо-хо.
Усі тітоньки теж осудливо охкали:
– Від греків погані звички приходять. Вино привозять із Греції. Наші чоловіки його раніше не знали.
Мишко вирішив їх заспокоїти.
– Я не хочу хворіти. Ходитиму в костюмі миші. Миша мене оберігатиме.
– От і добре, – зраділи жінки. – Ходи, Мишо, здоровий.
А тітонька, в якої був грубий голос, гула:
– Щоб твоя, синку, покровителька раділа, ти іноді попискуй. Так, як це роблять миші: «Пі, пі, пі».
Пищала вона, мовби дула в довгу трубу.
Мишко зайшовся реготом. Він підстрибував і по-мишачому пищав. Скіфенята стрибали разом із ним і теж вигукували, але кожен своє. «У-у-у-у», – ревів Вовк. «Няв, няв, няв», – нявкав Кіт.

Мама не взнала сина
Надвечірком Мишко прибився до свого, червоного, намету.
Марія дивилася на сина довго-довго. Мишко вже хотів підказати матері, що він є Михайлик, її син. Але Марія його випередила – таки впізнала. Сплеснула руками, заголосила:
– На кого ти схожий? Боже, а з волоссям, із волоссям що сталося? Чого воно синє і дибки стоїть? А хвіст, хвіст звідки взявся? Бр-р-р, ще й лускатий. Точно коростявий. Так, розвертайся і біжи до озера. Старанно помийся. Хутко!
– Не буду митися, – упирався Мишко. – Мене фарба і хвіст оберігають від злих духів і лихого око.
– Що, що, що? – присікувалась Марія, начебто не дочула. – Ану повтори!
Євстахій заступився за сина:
– Маню, облиш, не лай його. Ти ж сама бачиш: у Скіфії дітлахи бігають розмальовані. Раз йому подобається бути мишею, то хай нею буде, – розсудливо зауважив. – Насип нам краще юшки. Повечеряємо та підемо до Соловія. Послухаємо його пісень.
Маруся похитала з докором головою, зітхнула. Заходилася коло вечері: розстелила на траві солом’яний килимок, розклала на ньому неоковирні глиняні тарілки.
Хлопчик бовтав і перемішував дерев’яною ложкою куліш. Страва була густа, навариста.
– Чому суп без картоплі? Я картоплю люблю.
– У часи, в які ми прибули, в Європі картоплі ще не знали, – відповів йому батько, голосно сьорбаючи. – Бульбу завезли з Америки після відкриття її Колумбом. А це сталося тільки в нашій ері, точніше – у п’ятнадцятому столітті.
Мишко зітхнув.
– Жаль, що Колумб не жив серед скіфів. Тоді б він відкрив Америку раніше. Ми їли б зараз суп із бараболею.
Насправді, юшка була смачною і без картоплі.

Звідки єсть-пішла земля Скіфська
Передбачливі скіфи прийшли заздалегідь і розташовувались білякуреня, в якому мешкав Соловій. Князь Євстахій зі своїми прибув, коли надворі вже стемніло. Тож задовольнявся місцем під вербою.
Неподалік куреня палахкотіло багаття. Скіфи перегукувались, лузали насіння. На високому стільці сидів Скіл. Одяг на ньому білий, вільного крою. Поряд із ним діди, вояки-охоронці. Серед них Миша примітив Скаженого і Бородавку. Обоє, скрадаючись, віддалилися від гурту і кудись пішли.
– Соловію! Соловію! – вимогливо сканували діти.
Із куреня вийшов дідусь. Високий, худий, зігнутий, з білою, до пояса, бородою. Він скидався на пташку, але бувалу, зі стертими крилами. До грудей дідусь притискав, мовби дитинча, кітару. Скіфи радісно загукали:
– Соловію, брате, повідай нам правду!
Дідусь присів на пень, забряжчав, перебираючи струни. Скіфи притихли. Полинув старечий, але розбірливий  голос: 
Почну, браття, пісню свою не за билицями часу нашого, а про давно минуле.
Розкажу вам звідки єсть-пішла земля Скіфська і хто на ній перший правити почав.
Соловій зробив паузу, перебираючи струни. Мишко помітив коло вогнища Вовка з Лисом. Хлопчики лежали ниць, підперши кулаками підборіддя.
– Я піду до хлопців, там краще чути, – попередив матір.
Марія кивнула. Хлопчик з трудом рухався серед скіфів, що напівлежачи лузали насіння. Лис з Вовком посунулись, Мишко вмостився поміж них.
Натягнуті струни дружно дзвеніли. Соловій співав протяжно і повільно, наче розказував:
Далеко, далеко, за Гостинним морем,
 яке назвуть колись Чорним, височіла гора.
На тій горі живуть-розкошують олімпійські боги.
Наймогутніший серед них Зевс. Усі боги і народи поклоняються йому.
Засумував якось Зевс і земні принади йому не в радість стали.
Сів він у золоту колісницю, запряжену крилатими кіньми,
і високо в небо злетів.
Покружляв над Олімпом, політав над морем Гостинним.
У край незвіданий, пустинний спрямував Зевс візка.
Чудова, роздольна, багата на всякого звіра і рибу земля мліла під сонцем.
Серце бога найбільшого від щастя зайшлося.
Кинув погляд зіркий долі.
Берегом широкої річки, яку нащадки Дніпром назвуть,
Дівчина-краса, довга коса, походжала.
Упав із неба Зевс і якраз дівчині під ніженьки білі.
– Хто ти, красуне, і хто твій батенько? – запитав.
Дівчина гордо мовила:
– Мій батечко – бог найбільшої річки Борисфен. А я його улюблена донька.
Сказала і зашарілася. Вона покохала Зевса всім серцем і назавжди.
Соловейку, пташко крихітна!
Дай божественного співу свого мені про кохання цих двох розказати.
Забув Зевс про гору Олімпійську високу і про справи важливі усякі.
Кохається бог з царівною.
Не до правління йому тепер.
Соловій притих, побринчав трохи і скрикнув:
Таргітаю, сине Зевса, бога олімпійського, і дочки річки великої!
Ти є прадідом усіх нас.
Народив єси старшого Ліпоксая, середульшого Арпоксая і мізинчика Колоксая.
Ці троє – перші царі землі нашої.
О Скіфіє! Розпростерлась, ненько, від моря до лісів диких.
У яких людожери люті у шкурах звіриних никають.
Сягаєш одним крилом Істра, який назвуть Дунаєм,
а другим моря Меотіди, котре Азовським назвуть.
Раптом скіфи посхоплювалися з місць. Штурхали кулаками в зоряне небо й вигукували:
– Гу-ра, гу-ра! Сла-ва Скі-фії! Гу-ра! Сла-ва Скі-фії!
Скіфи шумно всідалися. Лузали насіння і слухали. Співак урочисто затяг:
Довгі й неозорі для орла, що високо літає, кордони твої, Скіфіє.
Двадцять днів у путі вершник мчить від краю до краю.
Стільки ж від моря Гостинного і до лісів диких.
Геродот-еллін край наш квадратом назве.
Міцний і непорушний квадрат оцей єсть і скіф у ньому господар.
Високо скіф над золотом стоїть, усіма речами земними,
що гниють, іржавіють, псуються і злодій під які підкопується.
Слава Скіфії во віки віків! Слава!
Скіфи проворно повскакували на ноги. Вовк, Лис і Миша разом з усіма несамовито сканували:
– Гу-ра! Гу-ра! Скі-фи не ра-би! Скі-фи віль-ні!

Нічний гість і підслухана розмова
Михайлик уже засинав. Якийсь чоловік просунув голову в намет і покликав:
– Євстахію, не спиш? Вийди. Важлива розмова.
Хлопчик чув, як батько у темноті намацував сандалії, як вийшов надвір, як за ним опустилась килимова завіса.
Сон остаточно відлетів. Мишко прислухався. Нічний гість про щось збуджено батькові розповідав. Повстяні стіни та килим на вході приглушували звуки, що линули знадвору.
Михайлик підкрався до виходу, відхилив килим.
– Невже ніхто не бачив? – дивувався батько.
– Злодій вибрав слушний час. Коли наші зібралися і й слухали Соловія, то він проник у біле шатро. Гадаю, це хтось із старшин. Бо тільки вони мають право входити у шатро вождя. Яка прикрість? Трисвітлий цар ось-ось повинен затвердити нового вождя кочовища Кривавих. І треба ж – царський пояс зник.
– Викрадення царського пояса потягне за собою фатальні наслідки, – пророчив батько. – Бо ж кочовище може очолити тільки той, хто здобув пояс і носить його.
– Ай-я-я-й. Що нас чекає? – бідкався чоловік.
Мама застогнала у сні. Мишко метнувся у куток, ліг.
«У Скіла викрали пояс влади», – думав, засинаючи.

Розділ 3. Кошлата бестія
У наметове містечко Кривавих прибув грецький обоз.
Ряджена дітвора завмерла обабіч дороги, пропускаючи скрипучу вервечку. Ось із дітьми порівнявся останній віз, Ведмідь заклав у рот пальці й пронизливо свиснув.
Скіфенята позривалися з місць. Вони обліпили останнього воза, наче рій мух. Ведмідь учепився пухкими рученятами за борт, підтягнувся і зник усередині халабуди.
Невдовзі монотонний рокіт містечка розітнув дитячий крик. У пилюгу звалився отаман дитячої ватаги.
– А-а-а-а! – вищав по-свинячому Ведмідь і водив круглими від жаху очима.
Запинало халабуди полетіло догори. Діти побачили кошлату бестію. Вона вишкірила до дітей довжелезні рідкі зуби і теліпала білими очиськами, що висіли на її щоках. Діти завмерли. З темної середини воза вилетіли кулачища. Мишко відбіг і з жахом проводжав той політ поглядом. Кулачища злетіли догори. Вони тримались на тоненьких, скручених у спіраль, цівках. Ось круто опустились і полетіли у їхній бік.
Скіфенята кинулися врозтіч. Але кулаки все одно їх наздоганяли. Наздогнали і гамселили по чому попало. Найбільше дісталось Ведмедю.
З халабуди неслась брутальна лайка:
– Лайно собаче! Щоб тебе корова ратицею дзизнула, щоб ти на їжака з дерева звалився, щоб тебе кропива тримала в обіймах. Злодюго паршивий!
Ведмідь все ще вищав свинячим голосом.
Тим часом останній віз віддалився.
Оговтавшись, діти оточили Ведмедя:
– Що то було?
– Не знаю. Воно величезне і страшне. Якби я не звалився з воза, воно б мені голову відкусило, – плаксиво жалівся Ведмідь.
– Як страшно, –тремтів Заєць. Він накинув на голову каптур із заячими довгими вушками. – Хай мене береже заячий владика від лихого.
– Страшко проник у містечко. Від нього всім нам буде лихо, – розважливо мовив Кіт. – Гайда за ним, няв, няв. Побачимо, який він на вигляд. Тільки обережно.
– У-у-у-у. Ходімо. Відразу дамо сигнал воякам. Вони знесуть страшкові макітру з плечей, – рикнув Вовк.
Треба сказати, що Вовк єдиний серед дітвори зберігав спокій. Очі у нього горіли, мов жаринки, що підтверджувало його рішучість.
Озираючись, ладні щомиті кинутись драла, хлопчики назирці йшли за грецькою валкою. Заєць і Миша плентались останніми. Вони щоразу наступали на п’яти Ведмедю, який теж відставав.
Колеса прибулої валки перестали скрипіти – вози зупинились. З мокрих коней зійшли вершники, охоронці каравану. Вони передавали коней скіфам, які прив’язували тварин до конов’язі.
Хлоп’ята збились докупи і тремтіли від страху та цікавості. Ось-ось із халабуди мав вилізти страшко.
Хлоп’ята затамували подих, коли запинало останнього візка полетіла догори. З халабуди вистрибнула ... дівчинка.
Мишко роззявив рота. І не тільки він.
Дівчинка була вища від нього на півголови. У темному кучерявому волоссі стирчало пір’я, личко замурзане, а поділ сукенки був драний, розірваний на окремі шмаття.
Хлоп’ята зціпили зуби і кулачки і мовчки спостерігали. Прибульця пострибала на одній ніжці (при цьому косувала на скіфенят). Ось вона перестало стрибати. Покрутило розчепіреними пальцями біля скронь, мовби крильцями, і показало їм рожевого язика. Крутнулась і побігло до візника, що випрягав коней.
Хлоп’ята почувались незатишно.
– А таки надуло нас дівчисько, няв, няв, – перший порушив мовчанку Кіт.
– Це Ведмідь винний. Він вищав свинячим голосом. От ми й відбігли трохи вбік, – виправдовувався Лис.
– Я думав, що то страхіття, а виявилася маска з кулаками, – пробасив Ведмідь.
Він оговтався, хоча однаково виглядав не як герой.
– Треба її провчити, у-у-у-у, – рішуче гудів Вовк, який дуже хотів бути за старшого в команді.
Усім сподобалася рішучість Вовка. Тож затаїлись і терпляче чекали.
Ось візник повів коня на водопій. Тим часом кошлата бестія залишилась сама.
Дівчинка поволі, не спіхом обійшла воза. Смачно позіхнула. Озирнулась і почимчикувала до акації, що росла на вигоні.
Ватага войовниче налаштованих хлоп’ят переслідувала дівчинку. В центрі перевальцем сунув Ведмідь. Він уже цілком оговтався. Більше того – згадав, що старший у команді.
– Хлопці, озброюйтесь. Обходьте дерево з двох боків, – взявся командувати Ведмідь.
Лис підняв сукувату ломаку, Вовк камінь, інші збирали на ходу черепки, камінці, грудки.
Аж тут від містечка долинуло:
– Мишо! Мишо! Ходи-но додому!
Це гукала Марія. Вона тримала біля рота долоні, щоб голосніший вийшов звук.
Мишко аж присів спересердя. Мама кликала його в таку відповідальну хвилину. Але треба маму слухатись. Він розвернувся і побіг до матері.
– Занеси батькові холодної води, – сказала вона. – Сонце, як розжарена сковорідка, а батько на відкритому майданчику, просто неба працює. Налий води у кухлик, він на ослоні.
– Чим татко займається?
– Шаман попросив його підготувати стартовий майданчик. Шаман полетить уночі на зірку Сидень.
– Матусю, я все пригадав. Татко мені розказував: шаман обіцяв тебе вилікувати.
Мишко говорив швидко, скоромовкою, бо ж поспішав на вигін, до хлопців. Метнувся за кухликом. Але дорогою зачепив огорожу, за якою сидів заєць. Риштовка впала на землю і тріснула Мишка по нозі. Хлопчик ойкав, крутився на одній нозі – здоровій.
Зайчисько вирвався на волю. Високо плигаючи, він щодуху мчав до кущів терену, під якими збилася войовнича ватага. Мишко, шкандибаючи, побіг за зайцем. Марія сплеснула руками.
– Води батькові занеси!
Однак син матері не чув.
Тим часом кільце серйозно налаштованих хлоп’ят звужувалось. Непричесане, немите дівча нарешті второпало, що прийшов час розплати. Дівча притиснулось до шорсткого стовбура акації і перелякано водило чорними оченятами.
Заєць, який торував шлях до жаданої схованки, заметляв поміж дітьми. Мишко на бігу гукав:
– Хлопці, ловіть сірого! Ловіть!
Хлоп’ята з гиком і свистом пішли навперейми. Дівча відірвалося від стовбура акації, теж гайнуло ловити зайця.
Знявся такий гармидер і галас, аж гай гудів.
Дівчинка з розгону впала на зайця. Хлоп’ята, голосно сапаючи, обступили її. Вона поволеньки підвелась. У її руках тріпався наполоханий заєць. Непричесана бестія скривила ротика, з якого полетіли образливі слова:
– Телепні! Не вмієте ні красти товар, ні зайців ловити. Ей, шмаркатий, забирай свого куцохвостого.
І презирливо сплюнула через плече. Мишко ображено випнув губи. Він торкнувся зайця, готовий його взяти. Але тварина шарпнулась і різко плигнула у кущі.
Мишко верескнув. Хлопчики реготали і показувати на нього пальцями. Примовляли:
– Телепню, не вмієш ні красти, ні зайця міцно тримати.
Дівчинка підскочила, наче її ужалила в п’ятку оса, або відразу дві. Замахала брудними руками.
– Чого, дурні, регочете? На себе подивіться! Заялозили пики, що страх бере. Ідіть до річки і скупайтесь, бо матуся не впізнає і не насипле кулешику своїм маненьким. Е-е-е-е, – пропищала противним голосом, ще й висолопила язика.
Скіфенята були ошелешені. Вони ж збиралися її бити. А дівчисько знову пошило їх у дурні.
– Мишо! Мишо! – настирливо гукала Марія.
– То до тебе гукає жінка? – уточнила дівчинка.
– Еге, його кличуть. Він грається з нами, бо не вміє на коневі триматися, – пропищав тоненьким голосом Лис і недобре хихикнув.
Хлоп’ята підтримали Лиса і дружно сміялись. Михайлик від сорому увібрав голову в плечі. Тієї хвилини він бажав, щоб перед ним розступилася земля. О, тільки б не чути недоброго сміху.
– Біжімо до твоєї матусі, – тріпнула бестія кучерявим волоссям.
Вона потягла присоромленого Михайлика за собою.

Перед польотом на зірку Сидень
– Чого причепилася? – незадоволено буркотів Мишко, притримуючи  вузлик, щоб не хитався.
Він сердився на дівчинку за те, що вона назвала його шмаркатим.
– Допоможу тобі кухлик з водою нести, – єхидно відповіла.
– Сам донесу. Мені не потрібна твоя допомога.
– Не ображайся на мене. Знаєш, якби не твій навіжений заєць, то я сиділа б зараз на вершечку акації.
– А це чому?
– Признайся, хлопці збиралися мене лупцювати?
– Збиралися, – щиросердо зізнався Мишко.
– Я про це й кажу: мене врятував твій навіжений заєць.
– Сама ти навіжена. Він хворий – лисиця покалічила йому лапку.
– Хворі зайці вище кущів не плигають. Не сумуй за ним. Без тебе він не пропаде. Мене звати Ія. А тебе?
– Михайло.
– Хіба ти дорослий, що носиш людське ім’я? Скіфи дітей не називають людськими іменами.
– Еге, – одним словом погодився Мишко.
Він не хотів розказувати цій обірваній, непричесаній дівчинці, що прибув із двадцять першого століття. Вона все одно йому не повірить. Похвалився:
– Мій татко будує стартову площадку. З неї шаман, коли стемніє, вирушить на зірку Сидень.
– Тебе візьмуть батьки на площадку? Ти шаманові вслід ручкою помахаєш? – єхидно спитала Ія.
– Я сам прийду, дорогу знаю. А захочу, то із шаманом подамся на зірку, – натхненно хвалився Мишко.
– Що робитимеш на зірці?
– Шаманові допоможу. Він вилізе на дерево нашого роду. Загляне у мамине гніздо.
– Для чого?
– У гнізді лежить мамина родова книжка. З книжки шаман дізнається, як її лікувати. Потім загляне у моє гніздечко.
– Я теж хотіла б побувати на зірці, – вголос мріяла Ія. – Моя матуся хвора.
– Ти не боїшся мандрувати? Мама дозволила тобі відправитись до Скіфії? Я чув: у дикому степу небезпечно.
– Моя матуся водиться з Вакхом та його п’яною компанією. Гадаю, матуся не помітила, що я з дому втекла.
– Вакх – він хто?
– Веселий бог. Ходить із Сатиром, у якого ноги волохаті, як у цапа, і з дівками. Мілетами і вакханками.
– А-а-а, – протягнув з розумінням Мишко.
Насправді він нічого не зрозумів.

Євстахій забивав четвертий, останній кілок.
– Нарешті дочекався води. Довго ж ти її, Михайле, ніс, – картав сина.
Мишко відвів погляд убік. Удавав, що уважно розглядає балабуху на вершечку кілка. Та мала вигляд людської голови.
– Татку, для чого ти повтикав кілки? – нарешті наважився подати голос.
– Не кілки, а обереги. Вони стоять насторожі.
– Насторожі чого?
– Злих духів. Щоб вони не завадили шаманові, коли буде злітати.
– Дядечку, я теж хочу подивитися, як шаман літає, – втрутилась у розмову Ія.
Чоловік наморщив лоба, задумався. Махнув рукою:
– Почне смеркати, обоє приходьте сюди. До того ж шаман мене попередив: «Михайло повинен стояти в окресленому оберегами колі, коли я полечу».
Мишко випнув груди, руки заклав за спину. Із гордим, незалежним виглядом він обходив майданчик, водночас прислухаючись до розмови.
– Михайлик полетить на зірку Сидень? – запитала Ія.
Мишко нашорошив вуха.
– Ні, не полетить. Просто стоятиме на майданчику.
Хлопчик незадоволено скривився. Жаль, що шаман його на зірку не візьме. Він би на дереві свого роду полазив. Цікаво ж.

Подорож на зірку Сидень
Полотно небесного куполу загадково синіло. З нього витикалися стурбовані мордочки зірок. «Ой, що буде, що буде, подруженьки», – перегукувались.

На стартовій площадці палахкотіло багаття. Неподалік стриміли тички розколеного стовбура, розчепірені внизу і зв’язані вгорі. Помічник ворушив жар залізним прутом. Присутні чекали шамана, який переодягався у кривобокому наметі.
А ось і він! Хлопчик з дівчинкою не втримались – зойкнули. Шаманова вдяганка виглядала дивовижно.
– Круто, – захоплено мовив Мишко.
– Глянь, яка шапочка на ньому, – штовхнула Ія Мишка в бік. – З торочками і вузликами. Я теж хочу мати таку.
– А мені б таку хламиду, – пирхнув сміхом Мишко. Усіх собак лякав би. Хламида довжелезна, низ її розходиться. наче ганчірки, пожовані тупими ножицями.
– Ой, Мишо, на фартух його глянь. Там стільки бляшок. І всі дзенькають, тарахкотять. Клас! – захоплено шепотіла Ія.
І справді, чого тільки на фартусі не було: і металеві бляшки у вигляді сонця і місяця, і дерев’яні фігурки пташок та рибок. А коли шаман повернувся до них спиною, то Ія мало не зомліла. Вона такого звіра ще не бачила. Той був схожий на кота, але морда мав велику, зубату, вусату. На загривкові кублилась жовта грива. Моторошно!
У руках шамана з’явився круглий, обтягнутий з усіх боків предмет, схожий на барабан. Чоловік, пританцьовуючи, повільно обійшов вогнище. Водночас він тряс круглим предметом. З його середини линув мелодійний передзвін.
Мишко боявся навіть кліпнути, аби чогось не проґавити. Він таємно мріяв згодом повторити рухи шамана і самостійно злетіти в небо. Не обов’язково йому відправлятись на зірку. Він політає, як ластівка. Або ж зовсім низько, над возами, як горобчик.
Шаман, перебираючи кумедно ногами, заніс барабан над вогнищем. При цьому викрикував незрозумілі слова.
Раптом Мишкового почув підвивання. Хлопчик крутив головою, прислухався. Невже недалеко є цуценята? Маленькі, вони завжди скиглять. Але за площадкою нависала темна темнота, хоч в око стрель. Хлопчик знову напружив слух. Ні, то не щенята. Звуки випливали з барабана. Ніби всередині спало дитинча. Зігріте теплом, яке йшло від вогнища, воно прокинулось і заплакало.
Освітлені спалахами вогню, Єстахій, Марія та Ія стояли непорушно, як мармурові скульптури. Дитинча плакало все голосніше. Шаман пританцьовував. Барабан почав вириватися з його рук. Істота, що жила в барабані, зробилась непокірною. Вона рикала, свистіло, шипіло, скреготало зубами, стогнало.
Раптом шаман різко стрибнув від вогнища. Якийсь час він бігав широкими колами і пересмикував членами тіла. Невдовзі монотонно заспівав. Той спів місцями переходив у підвивання, наслідуючи не то співу вітру, не то завиванню вовка:
О боги! Ми поклоняємось вам, шануємо вас,
 приносимо щедрі дари вам!
Ви наші охоронці, лікарі.
Оберігаєте нас у дорозі, даєте притулок у царстві Аїда.
Прихильними будьте до Марії, в яку урослася овеча шкура.
Маріїна душа страждає.
Розкрийте, о боги, небо.
Дозвольте вийти на Маріїне дерево, що на зірці Сидень росте.
Полярною її колись назвуть.
Маю зухвалість велику: взнати причину прокляття Марії.
Хай шкіра у жінки знову стане гладкою, а сама вона – веселою.
Хай  вигляд її тішить чоловіка і близьких.
О, могутні боги, будьте до мене ласкаві.
Дозвольте також увійти у гніздо Михайлика.
Батько його, Євстахій, помічений вами –
має перстень рідкісний, дивний.
Богиня вогню Табіті – вшанувала малого.
Дала знати, що хлопчик – посланець неба і
велику користь матимуть скіфи від нього.
О, боги! Відкрийте мені таємниці.

Несподівано шаман закляк на місці. Барабан теж вгамувався. Пильно вглядаючись у зоряне небо, шаман плавно звів догори руки. Ось він зробив широкий стрибок, потім другий, третій.
Ія міцно притиснулась до Мишка. Вона дрібно тремтіла і цокала зубами. Хлопчик з дівчинкою разом зойкнули: шаман відійшов від землі, злетів.
Волосся на голові шамана тріпотіло на вітрі. Він гріб руками і ногами, немовби плив, долаючи спротив. Ось шаман опустився на поверхню. Він тихо ходить, обмацує дерево. Обхопив широкий стовбур ногами і підтягнувся. Лізе догори. Зупинився. Засунув кудись руку, щось там шукає. Здається, знайшов. Сховав знахідку за пазуху.
Шаман поліз вище. Він виліз на вершечок дерева. Мишко чітко побачив гніздо. Воно ледь-ледь гойдалося на тонкій гілці. «Це моє гніздо, – здогадався Мишко. – У ньому зберігається моя душа і вся історія мого життя» – тепло думав. У руках шамана появилась глиняна дощечка, облита воском. Шаман ворушив вустами – читав. Прочитав і поклав дощечку назад у гніздо. У його руках з’явився пухнастий клубок. Той клубок пручався і лопотів крильцями. Чоловік сунув живий клубок за пазуху.
Шаман присів і плавно змахнув обома руками. Він легко злетів із родинного дерева.
Тепер шаман повертався на землю. Він летів, притискаючи одну руку до грудей. Це щоб крилатий клубок не випурхнув із-за пазухи. Що трапилось? Невже шаман із кимось бореться? Відчайдушно брикається ногами, вільною рукою сильно розмахує.
І тут Мишко чітко побачив, як ноги і руки шамана почала обплутувати блискуча срібна павутина. Вона була страшенно міцна, бо глибоко в’їлася чоловікові в тіло. У того навіть повиступали краплі крові. О, шаманові страшенно боляче. Павутина обплутує його все вище і вище – добирається до грудей.
Але шаман напружує м’язи – і розриває срібну павутину. Знесилений, падає на землю.
Євстахій із помічником кинулися піднімати шамана. Той прийшов до тями, повільно обвів очима присутніх. Несподівано подув вітер. Вогонь у багатті піднявся. Полум’я висвітлило закляклого хлопчика. Погляд шамана зупинився на ньому. Хлопчик затремтів від страху, таким страшним йому видався той погляд.
Помічник підбіг до Михайлика. Підхопив його обм’якле тіло і потяг до шамана. Жрець підніс до хлопчикового рота кулак. Усередину малого пурхнула пташка.
Мишкові зробилося жарко, водночас захотілося спати.
Наче крізь туман він бачив, як до шамана підвели напівмертву маму. Її провели крізь розчепірені високі тички, які горіли. На маму сипалися вогненні іскри. Але мама не згоріла. Вона вийшла ціла й неушкоджена.
Хлопчик міцно заснув.

Таємниця старої каблучки
Полум’я на площадці, з якої злітав шаман, уляглося. У пітьмі жар ятрився, мовби велика рана.
Ія водила очима, прислухалась. У темряві пирхали коні. Коло них порався помічник шамана. Мишко свистів уві сні носом. Під деревом напівлежала тітка Марія. Не відомо чи й жива. Дядько Євстахій з шаманом у наметі. Чому вони так тихо сидять? Мабуть, шепочуться. Про що?
Дівчинка, скрадаючись, наблизилась до намету. Притулилася щічкою до цупкої тканини.
– Ох, знали б ви, Євстахію, що я пережив під час подорожі. Зі мною зроду-віку такого не було. Дорогою на мене напали, як скажені пси, злі духи. Вони вимагали повернути їм справжню душу Михайлика. Я противився злим силам. За це вони мене щипали, били, дряпали, кусали. Потім накинули на мене металеву сітку. Я мало не задихнувся. Уже й не пригадаю, як уникнув полону. Дуже погано себе почуваю. Ох, як мені тяжко дихати. Папаю, укріпи мій дух, не дай відійти у світ тіней, допоки всього не передам Євстахію.
Голос шамана дедалі слабшав. Ія щільніше притулилась до намету – зробилася суцільним великим вухом.
– Правду повідала мені Табіті – ваш син, Євстахію, незвичайний. Злі духи бояться його сили. Вони викрали, коли Михайлик спав, його сильну душу. Вселили в нього іншу, слабку. Але душа людини завжди повертається на зірку Сидень, у своє родове гніздо. За нею я оце й мандрував. І не помилився. Відтепер Михайлик житиме зі своєю, сильною душею.
– Як нам із сином себе вести?
– Зараз він дитина. Коли виросте, матиме надлюдську силу.
Шаман застогнав. Ледь чутним голосом мовив:
– А перстень сховайте від нього. Бо з перснем він побачить і почує невидимий світ. Він зможе рухатися зі швидкістю думки. То велика сила. Хлопчик з нею може не впоратись. Він іще малий і досвіду немає... Ох, ох, прошу, відведіть мене додому. Мені треба відпочити.
Дівчинка спритно відбігла від намету. Марія ворухнулась.
– Тітонько, ви живі? Тоді давайте руку – допоможу вам підвестись, – упадала Ія. Ураз скрикнула: – Ой, яка ви красива! Шкіра гладенька, біла.

Розділ 4. Хитра пастка для Мишка
Мишко не впізнавав подруги. Чому вона ходить тихо, як котик? Мовчить, загадково блимає очима. Ні, такою Ія йому не подобалась. «Піду від неї. З хлопцями цікавіше», – вирішив.
Якимось чином Ія розгадала його думки. Вона позіхнула, театрально потягнулась і повільно сказала:
– Михайле, твій батько знатного роду, а одягнені ви просто. Навіть перснів не носите.
Хлопчик, не підозрюючи хитрої пастки, щиро зізнався:
– Матуся каже, що каблучки заважають їй мити тарілки і казан. – Він трішки подумав і додав: – У татка є перстень. Але він старий, на вигляд негарний. Татко схуд, і перстень спадає з пальця. Тому він його не носить.
– Михайле, покажи мені татків перстень, – лагідно попросила Ія.
– Кажу ж: він негарний.
Ія насупилася, підкреслено відвернулась. Мишка не витримав відчуження і зразу ж здався.
– Гаразд, ходімо, покажу.
Вони залізли у критий візок. Мишко метнувся у задній куток, до високого кошика. Там зберігався одяг, в якому вони прибули з Кривого Озера. Хлопчик вивернув все з кошика. Старанно трусив шмаття, обстежив кишені. Одначе персня він не знайшов.
– Перстень лежав тут, у кошику. Я його бачив, – оправдовувався.
Хлопчик страшенно нервував. Адже Ія могла йому не повірити і назвати брехуном.
– Мабуть, дядько Євстахій знову перстень носить, – гадала вголос Ія. І до Мишка: – Дай мені слово честі: про перстень таткові ні слова. Наче ми його не шукали. Домовились?
– Однаково ця штука мені не потрібна. Стара й некрасива. Раз хочеш, то обіцяю.
Обоє зіскочили з візка.
Євстахій неподалік порався. Ія бочком підійшли до нього. Вдавано байдуже ковзнула поглядом по руках чоловіка. Персня на них не було.

Дорога знахідка
Марія сунула глек під пахву:
– Дівчинко, приглядай за нашим добром. Щоб його собаки бува не розтягнули. Я ненадовго відлучуся – сходжу до річки, наберу води.
– Гаразд, тітонько Маріє. Я наглядатиму за вашим добром, – охоче відгукнулась Ія.
Вона пішла. Мишко примітив хлопців, що ганяли колесо поміж наметами, побіг до них.
Ія залишилась сама. Якийсь час ворушила коцюбкою жар і згадувала ранкову розмову зі своїм батьком Демидом. «Скіфи добрі покупці. Ми продали вже їм шовкову тканину. Олію оливкову теж продали. Ще залишилася пара мішків з фініками та ізюмом, трохи посуду і амфор з вином. За день з цим крамом повинні впоратись. Ти ж мені гляди, – чорні брови татка Демида зійшлися на переніссі, – ночуй зі мною. Щоб я тебе не шукав. Удосвіта, раненько, вирушаємо до Ольвії.»
Іншим разом Ія, почувши таку звістку, зраділа б. Але напередодні вона дізналася про чарівний перстень. Тому повідомлення про відбуття із кочовища Кривавих її засмутило.
«Перстень треба знайти, – твердила подумки. – Дядько Євстахій, звичайно, переховав його. Це, щоб Михайлик персня не знайшов. Бо в руках Мишка він може творити небачені чудеса. Так сказав шаман. Ой, як мені хочеться побачити ті чудеса ще до від’їзду. Куди міг дядько заховати персня?»
Дівчинка крутилась на всі боки. Уважно оглянула ділянку, яку обжила родина князя Євстахія. Зненацька Іїн погляд зачепився за горбок, що стримів під возком. Безперечно, його хтось нагорнув недавно. Бо ж ґрунт чорний, розпушений. Не випускаючи коцюбки, дівчинка доповзла до горбка на колінах. Копнула раз, копнула другий. Вона відкинула коцюбку. Обома руками, по-собачому, заходилась розгрібати вологу землю. І раптом наткнулась на амфору. У такому посуді зазвичай зберігали вино, олію або сипучі продукти. Дівчинка поторсала глек. Він піддався і легко вийшов із землі.
Амфора виявилася невеликою, яскравою жовтою, із широкою шийкою. Всередині амфори знаходилась картата тканина. Ія розгорнула тканину – на її долоню ліг перстень. Залізний, неоковирний. Та для Ії він був найкрасивіший, найгарніший за всі персні на світі.
Дівчинка поцілувала дорогу знахідку і поклала її у кишеню сукенки. Швидко згорнула шмаття, запхнула його назад у амфору. Старанно засипала глиняну посудину землею. Нагорнутий горбок приплескала долоньками.
Тепер залишилося знайти Михайлика.

Чудеса починаються
Тим часом Мишко безтурботно грався. Він ховався за наметом, коли Ія, сапаючи, підбігла до нього.
– Я знаю велику таємницю, – з ходу випалила.
Мишко просичав у відповідь, як гусак:
– Не вигадуй. Я знаю всі твої таємниці. Відійди – мене можуть застукати.
– Не віриш? Дивись!
Вона нашкребла у жменю землі і з’їла її всю, до останньої грудочки.
Таки скидалося на правду.
– Біжімо до акації. Я тобі щось розкажу.
– Гаразд, умовила.
Тільки під деревом вона тицьнула свою долоню Мишкові під ніс.
– Ну, що? Упізнав? – переможно питала.
– Перстень? – зумівся Мишко. – Де ти його знайшла?
– У ямці під вашим возом. Твій татко замотав його в ганчірку. Ганчірку поклав у амфору. А амфору закопав у землю. Знай – від тебе.
– Неправда! Я перстень міряв і носив скільки хотів. Навіть спав із ним. Татко ніколи не забороняв мені перснем бавитись.
– Усе змінилось. Учора я підслухала розмову. Шаман попередив твого батька: «Сховай перстень подалі від свого хлопця. З перснем він побачить і почує невидимий світ. І зможе рухатися так швидко, як думає. Бо для цього він ще малий.» Так і сказав.
Мишко кисло скривився. Він не повірив жодному почутому слову.
Хлопчик сів на траву. Ія примостилася поруч. Він знічев’я узяв перстень і почав його розглядати. Перстень як перстень. Правда, камінь почервонів і з середини став світитися. Михайлик ненадовго затримав свій погляд. Сонячне світло переломлювалось у глибині кристалів, назад поверталось у вигляді зірки. Дуже красиво. Мишко мимохіть торкнув камінь. Той крутнувся. Дивно. Раніше він не рухався, мертво сидів на кільцеві.
– На палець, надінь на палець, – штурхала розгубленого хлопчика Ія.
Мишко надів перстень на безіменний палець лівої руки.
Ія завмерла і не зводила з приятеля очей. А той повів себе досить дивно. Крутив білявою головою і наче до чогось прислухався.
Насправді хлопчик чув дивну мелодію. Звуки линули звідусіль, наче у природі грав великий оркестр:
– Хочу пити, хочу пити. Вмираю без води, – шерхотіла зів’яла травичка.
– Розійдіться, розступіться, бо рогами заколю, ніжками затопчу. Тут вам і смерть, тут вам і смерть, – трубив чорний рогатий жук, який тягнув за собою стебло споришу.
– Татку, принеси черв’ячка. Мамо, дай черв’ячка, – настирливо цвірінькали на дереві жовтороті пташенята.
– Увага! Увага! Взавтра Великим шляхом покотяться вози із пшеницею. Шанована нашим товариством Миша обіцяла прогризти дірку в мішку. Усі на збір урожаю! Усі на збір урожаю! – сповіщала птаству сорока.
Природа, виявляється, жила своїм, невидимим для людей, життям. Усе, до найнижчої стебелинки, гомоніло про щось своє. Мишко клацнув камінцем – і зробився невидимим.
Стривожена Ія підхопилась на рівні ніжки.
– Михайлику, де ти? Не жартуй так зі мною! Відгукнись!
Мишка повернув червоний камінець і клацнув ним ще раз. Якась невидима сила легко відірвала його від землі. Він звів руки над головою і плавно полетів. Завис на рівні верхньої гілки акації.
Ія бігала кругом дерева і кликала його, надриваючи голос.
– Я тут! – радісно гукав Мишко згори.
– Я тебе не бачу, – плаксиво відгукнулась Ія.
– Задери голову – і побачиш, – знущався Мишко. Він то знав, що вона його не побачить.
Дівчинка ридала:
– Противний хлопчисько. Я тобі відкрила таємницю, а ти зі мною негарно повівся.
Мишко клацнув утретє – і виріс біля подруги. Та аж підскочила від несподіванки. Напустилась на нього з кулачками:
– Я тобі відкрила секрет, а ти мене покинув. Повертай, нахабо, перстень, поки не вбився і не розквасив носа.
Вона як стояла, так і вчепилася за перстень. Силоміць здирала його з пальця. Мишко пручався як тільки міг. Тоді Ія з розмаху вгатила кулачком по персню і знову вчепилася в нього. Почулося: клац, клац. Дітьми швиргонуло догори. За руку Мишка міцно трималась Ія.
– Ой! Я лечу! Невже я лечу? – раділа дівчинка.
Мишко, на правах господаря персня, повчав:
– Не смикайся, бо гепнешся на землю.

Зустріч з Білою телицею
– Мишо, глянь, теличка біжить степом, мов навіжена?
– Яка вона біленька, гарненька. Ой, здоровенний ґедзь переслідує її. Ой, він її жалить.
– Ух, противний. Запосівся гаспид на теличку, продихнути їй не дає. Бідненька.
Теличка крутилася з піднятим догори хвостом навколо акації. Вона жалісливо мукала, а запалі боки її тремтіли.
Діти наламали з акації гілок і спустилися долі. Вони не розмикали рук, бо розуміли: теличка існує в невидимому для людей світі.
– Геть, проклятий, – лупили бридку комаху.
Ґедзь погрозливо гудів-гудів і зник із виду.
Нещасна тварина безсило опустилась на траву.
– Дякую, любі, – утомлено стогнала.
– Хто ти така? Чому тебе переслідує нахабний ґедзь? – запитала дівчинка.
– Ох, моя розповідь буде така ж печальна, як моє недовге життя, – мукнула телиця. – Я царівна, у свого батенька була найвродливіша дочка. Мене помітив могутній бог Зевс і закохався в мене. Та його ревнива дружина зненавиділа мене, вирішила звести зі світу. Вона перетворила мене, прекрасну царівну, на Білу телицю. Потім наслала на мене великого ґедзя. Він жалить і переслідує мене. Я божеволію від страху. Бігаю без упину з краю в край. Сама я так настраждалася, що співчуваю усім нещасним. Ось у тебе, дівчинко, засмучене личко. Що тебе непокоїть?
– О, прекрасно царівно, дійсно, я нещасна. Мене турбує моя матуся. Вона була прекрасна, як троянда у райському садку. А тепер змарніла.
– Поділися зі мною своєю печаллю. Горе зробило мене мудрою. Може, я тобі стану у пригоді.
– Спасибі, тітонько. Біда прийшла у нашу домівку, коли її поріг переступив веселий панок Вакх. Мама у його компанії веселиться. А після гулянки довго спить. Забуває про мене, про татка. А коли прокинеться, то лається, б’є посуд. Тому я втекла з дому. Нині подорожую з батьком.
– Знаю, знаю того безтурботного бога. Його ще звуть Діонісом. Нещасні ті, хто з ним товаришує, – теличка глибоко зітхнула. – Я тобі, дівчинко ось що пораджу. Як повернешся додому, то поведи свою матінку на річку. Те, що твоя матуся побачить у воді, злякає її. Вона отямиться. Не забуватиме про свою донечку та про чоловіка.
Теличка позіхнула, тицьнула морду в пожухлу траву, миттєво заснула. Діти колихали над царівною зламаним гіллям, проганяючи мух.
Тварина нарешті відіспалась. Звелася на ратиці, прогнула спину, мовила:
– Ви добрі, чуйні діти. Знайте, життя довге, сонячні дні у ньому межують із похмурими. І добре, коли є справжній товариш, який допоможе у біді.
– О, прекрасна царівно, ви для мене були справжнім товаришем. Поспівчувала, дала добру пораду, – щебетала Ія.
– До побачення, – мукнула на прощання Біла телиця.
Вона повільно побрела до Гостинного моря, яке колись назвуть Чорним.

Обряд дружби
Чим нижче з небесного купола скочувалося вогненне яйце, тим більше нервувала Ії. Дівчинка сушила собі голову над тим, як взяти у дорогу з собою Михайлика. Адже з ним вона може ставати невидимою, літати, потрапляти в цікаві пригоди.
І дещо таки придумала. Повеселішала й вичікувала слушної години, щоб задумане здійснити.
Родина Євстахія мирно повечеряла. Маріїна помічниця зібрала посуд і понесла його до річки, щоб помити. Подружжя з шаманом, який у них тоді гостював, гомоніли про своє, доросле. Потім Євстахій пригорнув дружину і затягнув неголосно: «Несе Галя воду. Коромисло гнеться». Жінка підхопила.
Мишко любив хвилини, коли батьки співали. Сам він тоді робився схожий на пластилін, що полежав на сонці, – м’який і лагідний. Саме такого, м’якенького і розчуленого, його штрикнула під ребро Ія.
– Хочеш із мною дружити?
Мишко витріщився на подругу:
– Ти що – з печі впала? Ми й так товариші. Ти спиш зі мною в халабуді, що на нашому возі, їси з нашої миски.
– Цього замало. Потрібно нашу дружбу скріпити. Тоді ми з тобою станемо як брат і сестра. Слухай. Я обходитиму вогнище, а ти йди за мною і ступай точно у мої сліди. Ну що, ходімо?
– А чом би й ні?
Діти повільно ходили навколо вогнища. Батьки із заплющеними очима старанно виводили про Іванка, який просив у Галі води напитися. Тим часом шаман накручував на палець шорсткі волосини, які росли на підборідді, й стежив за дітьми. Коли діти здійснили сьоме коло, шаман голосно кахикнув. Євстахій з Марією скинулися на півслові. Вони з нерозумінням дивилися на свого гостя.
А той став між хлопчиком і дівчинкою, пригорнув їх до себе.
– Євстахію, Маріє. Маю для вас гарну новину. Ці діти (я свідок) тільки що виконали обряд побратимства. Віднині вони брат і сестра. Вітаю, у вашого сина є справжній товариш. Ця дівчинка буде з ним у радості. І у важку для нього годину його не залишить.
Марія глузливо засміялась.
– Скаже таке. Вони ще діти. Сьогодні граються, а взавтра візьмуть і поб’ються. Говорив хтось: греки повертаються додому, в Ольвію. Ія з ними поїде. Так що діти, можливо, ніколи не побачаться. Ми теж не тутешні.
Ураз Марія похопилась і прикусила язика.
– Тітонько, дядечку! – кинулася Ія до Мишкових батьків. – Дозвольте Михайлу поїхати зі мною в Ольвію.
Марія наїжачилась.
– Мишко поїде до Ольвії?
– Тітонько, він скоро повернеться до вас.
– І слухати про це не хочу. Миша ще замалий, щоб без батьків подорожувати. Ніколи не відпущу свого сина так далеко. Мишуню, йди-но до мене, дитинко.
Але Мишко вдав, що не почув маминого оклику. Його схвилювало інше. Він може відправитись до Ольвії? Буде там без татка, без мами? Тільки з Ією? У нього ж є чарівний перстень! Класно придумала Ія!
Хлопчик вимогливо крикнув:
– Хочу в Ольвію!
Євстахій застережливо підняв руку.
– Тихо!
Та у цю мить біля чоловіка виросла Ія. Очі дівчинки блищали, а щічки пашіли від хвилювання.
– Дядечку, Михайлик став мені братом. Я буду про нього піклуватися. Михайлик погостює в мене. Потім із поштовим нарядом повернеться назад.
Чоловік стояв ні в тих, ні в сих. Марія міцно обхопила сина, наче боронила його від невидимого ворога. Хлопчик відчайдушно виривався з материних обіймів.
– Я вже не малий. Ія мені за старшу сестру. Ти чула: вона буде піклуватися про мене? Я хочу побувати в Ольвії.
– Яка твоя думка, шановний шамане? – звернувся до товариша спантеличений Євстахій.
– Моя думка, Євстахію. така. Ольвія – велике, цікаве місто. Його ще називають щасливим. Там є храми, високі будинки, некрополь, у гавані стоять морські судна. Хлопчик від народження воїн. А воїн не боїться небезпечних доріг. Хлопчика треба загартовувати змалку. Хай вчиться себе захищати. А ще хлопчик повинен багато знати. Знання приходять, коли дитина подорожує. Скіфи часто повторюють: не питай старого, а питай того, хто в багатьох місцях побував. Такий чоловік розумний, він мудро мислить.
Мишко підстрибнув і повис у шамана на шиї.
– Дякую, дядечку.
Обличчя шамана налилось буряковим соком, а очі полізли на лоб. Вимучено шипів:
– Костюм… Мій костюм…
Мишко гепнувся на землю, як гарбуз із плоту. На нього посипались різні металеві й дерев’яні штучки, як то гусочки, качечки, зайчики, горобчики... Одним словом, казна-що.