Дарій тікає

Розділ 1. Приємні несподіванки в житті Мишка

  – Досить спати! Прокидайся! – музикою звучав батьків голос.
«Який прекрасний сон», – думав Мишко.
Активні, настирливі поштовхи привели хлопчика до тями. За мить він сидів і тер очі. Крізь пальці дивився на візію, схожу на батька.
– Синку, чи ти здоровий? Перси не завдали тобі шкоди? Не поранили? – розхвилювався Євстафій.
– О, татку, – простогнав хлопчик.
Він обхопив батька за ноги й притиснувся до нього теплим після сну тільцем.
Князь ніжно гладив біляву голівку. Обоє, батько і син, переживали хвилюючу мить єднання.
– Чому ти в перському таборі? – запитав Мишко. І сам собі відповів: – Знову прибув як гонець Іданфірса.
– Та ні. Скіфи увійшли в табір Дарія. Тому я тут, – просто пояснив Євстафій, всідаючись на вовняний ліжник.
Новина так вразила Мишка, що він округлив очі й роззявив рота. Згодом уточнив:
– Скіфи тут? А де Ксеркс? Аман? Скіфи їх повбивали? Кажи чесно – їх нема серед живих?
– Синку, заспокойся. Гадаю: твої друзі живі й здорові.
– Де вони? У полоні?
Мишко скривився, готовий заплакати.
– Не в полоні, а в дорозі. Поспішають до Дунаю, до залишеного мосту. У них одне зараз на думці: якомога швидше опинитися на Азійському континенті, – заспокоював, як міг, Євстафій сина.
– Тоді чому Ксеркс не попрощався зі мною? – дивувався Мишко.
– Напевно, йому не дозволили. Перси дуже тихо знялися.
Хлопчик розхвилювався:
– Залишили мене самого? Але ж мене могли розірвати вовки?
– Ти був не сам. Перси залишили слабих і ранених воїнів. А ще старих віслюків. Вони так ревли всю ніч, що наші коні тремтіли. У таборі світилися вогнища. Ми гадали: ворог на місці. Як вияснилося, перси обвели скіфів кругом пальця.
Переконавшись, що друзі у безпеці, Мишко задихав рівніше. Відразу ж накинувся на батька із запитаннями, яких зібралося у нього ой, як багато.
– Татку, чому не відбулася битва? Ми з хлопцями стояли на гарбі. Зверху дивилися. Чекали, що полетять стріли і дротики, вершники підуть один на одного... Нам розказували: скіфи забули про війну, коли побачили зайця. Улаштували на нього справжнє полювання. Так було?
– Майже.
– Невже скіфи не боялися персів? Адже їх було набагато менше.
– На полі, у відкритому бої, перси, дійсно, становили для скіфів смертельну загрозу. Вони вистроїлися перед армією Дарія тільки тому...
– ...що перси розвалили могилу їхнього знатного пращура, – продовжив жваво Мишко.
– Так, скіфи готові були вступити в бій, відстоюючи свою честь. Та він однаково тривав би недовго.
– Чому?
– Бо скіфи розуміли: перед могутньою армією вони не встоять. Тому готові були за першим сигналом розвернулися й тікати.
– І що далі?
– Займалися б звичним ремеслом. Уночі нападали б на персів, відбираючи у них коней, транспорт, зброю. Людей брали б у полон і відправляли на невільницькі ринки. Армія Дарія стали б для них поживою, підтримкою для ледачого існування. Скіфи жадібні до чужого добра. Але вони мають страх перед тими, хто їм мстить за образи і грабунки.
– Виходить, скіфи не сміливі.
– Чому ж? Сміливі. Вони вміють швидко гуртуватися, блискавично нападати. Заволодівши чужим добром, миттєво зникають.
– Ніби зграя левів, яка виходить вночі на полювання, – подумав вголос Мишко.
А про себе він подумав, що сміливість скіфів не є мужністю, якої його повчав Даниїл. Він зітхнув. Євстафій пригладив на голові сина чубчик, який стовбурчився.
Мишко зібрався спитати батька про матір, але в намет заглянув молодий скіф. Він нагадав:
– Князю, у царя Іданфірса зібралися старші. На вас чекають.
– Зараз буду, – відгукнувся Євстафій. І, розвернувшись корпусом до сина, мовив: – Ходи до польової кухні. Поснідаєш, а там і я повернуся. Треба вирішити твою долю.
Князь притулився вустами до пахучої голівку (о, як він скучав за нею!) і, відірвавшись, швидко вийшов.
Мишко почав одягатися. Костюм, дарунок Ксеркса, йому дуже подобався. Він любовно погладив бляху на грудях. Вона не тільки прикрашала кірасу, а й оберігала його життя. А от ковпак він не наважився одіти. Серед персів зображення вовка його оберігало, а у скіфів, навпаки, могло викликати неприязнь, агресію. Хлопчик засунув ковпак за пазуху. Туго підперезався ременем і вийшов із намету.
Надворі він солодко потягнувся. Стояв на місці та роззирався на всі боки.
Дивним виглядало містечко. Антураж, а це похідні намети, ятки, шатра, вози, колісниці, голодні віслюки і хворі коні, що не переставали ревти, – колишній, перський. Але порядкували тут скіфи. Одні з них хазяйновито торсали колеса, інші ловили тварин, що никали містечком у пошуках їжі. Оглядали їм зуби, прив’язували до возів або збивали з них череди і гнали у Степ.
Ослаблені люди, залишені персами, протягували до скіфів руки. Плачучи, вони розказували про підлий обман своїх:
– Начальники наказали нам залишатися в таборі. Говорили: Дарій бере з собою здорових воїнів. Вони темної ночі нападуть на шкуду і знищать його до ноги. Начальники брехали. Дарій утік. Залишив напризволяще нас. Згляньтеся над нашим горем. Бачите, які ми нещасні. Будьте милосердними до нас.
Несподівано Мишко виявив на своїй руці перстень. Майже одночасно на нього звалилася купа приємних несподіванок. Останню, надзвичайної ваги новину, він прийняв тихо, із замираючим серцем. Несміливо торкнувся блискучих кульок. Погукав на камінь. Протер його рукавом. Як багато пригод пов’язано з цим перснем! Тепер він, Мишко, знову може ставати невидимим. Зможе політати над табором. Досить тільки натиснути кульку. Аж раптом він почув голос Даниїла. Та ні, дідуся він не бачив. Але чітко чув слова, мовлені старцем раніше, у шатрі Дарія: «Небо дало тобі, малому, змогу чудесним чином розважатися, щоб ти звик перемагати страх. Ти підріс і став на вищий сходень. Для дальшого росту повинен пройти випробування вже без персня, без сторонньої допомоги».
Мишко задумливо лопотів віями. І тут він помітив Скіла. Виглядав той дуже заклопотаним.
Першим бажанням Мишка було кинутися до товариша, обійняти його. Але не наважився. Йому кинулось у вічі те, як Скіл змінився. Це був не колишній задиристий парубійко. Скіл став бравим, вояком. Навіть шкіряну шапку він носив тепер заломленою набакир. З відстані видно: Скіл рветься до бою, прагне подвигів.
Зіркий Скіл теж помітив Мишка. Повагом підійшов до нього, поручкався.
– От і зустрілися, – кинув недбало.
І, ніби ненароком, торкнувся рукою шапки. А на шапці – золота пластина зі зображенням оленя. Вірний знак того, що заслуги Скіла на війні визнані самим Іданфірсом.
– Привіт, Скіле! – радо обізвався Мишко. – Знаєш, а мене перси взяли у полон.
– Знаю, – байдуже кинув Скіл.
– Від кого?
– Не від кого? За твоїм вбранням.
Мишко почервонів.
– У полон не хитро попасти. Головне, що руки, ноги і зуби цілі, – заспокоїв його Скіл.
Мишко обкрутився, демонструючи Скілові не тільки всі члени, а й навіть зуби.
– Так, все ціле, – підтвердив Мишко. І довірливим тоном почав розповідь: – Але спочатку перси наді мною знущалися. Навіть скупали у коров’ячій сечі. Слухай, розкажу.
– Іншим разом, малий, розкажеш, – заспішив Скіл. Розвернувся і через плече кинув: – Кликали на нараду. Іданфірс збирає старших.
Він пішов розмашистою ходою. Навіть жодного разу не озирнувся.
Мишко довго дивився на осяяну червоними кучерями голову товариша. А коли вона зникла в метушливому натовпі, то тяжко зітхнув і засумував.

Скіфи у перському таборі

  Він знову сам-один. У нього знову немає товариша. Скіл назвав його образливим словом «малий». Цим дав зрозуміти, що він, Мишко, для нього як менший брат. А братика люблять, жаліють, слідкують за ним, щоб не встругнув шкоди. Але з меншим не товаришують, не діляться таємницями, не проводять разом день, від ранку і до самого вечора. Ксеркс не такий. Правда, спочатку царевич вів себе зарозуміло. Потім, проте, вони потоваришували. Та ще й як! Багато мандрували, шукали пригод... Цікаво, чи сумує за ним Ксеркс? Ось до кого він, невидимий, відправиться. Ох, і здивується же Ксеркс, коли він, Мишко, несподівано виросте перед ним. «Дочекаюся татка і полечу доганяти персів», – вирішив.
Куріли багаття, розведені скіфами, і поширювали апетитні запахи смаженини. У Мишка покотилася слинка. Підстрибуючи, він подався до найближчого гурту.
Коло трьох казанів чаклував зігнутий кухар. Замазураний підліток повзав на колінах перед вогнем, розкладеним у ямці. Він вкладав туди круглі коров’ячі кізяки і дмухав на них, щоб добре горіло. Помаранчеві язики вогню тягнулися канавкою й лизали усі казани. На витолоченій траві сиділи кружкома чоловіки і жваво розмовляли. Кухар розігнувся і гукнув до них. Підбігли молодші. Шпарко підхопили казан й понесли його до свого гурту. Обережно вивалили вміст казана на комишеву циновку, розстелену посередині. Пустий казан проворно віднесли назад.
Чоловіки глибоко втягували пару, що кучерявився над золотистою пшоняною кашею. Брали її не виделками, не ложками, а пальцями. Старший у колі розподіляв м’ясо. Він брав шматочки трьома пальцями і клав товаришам прямо у рот.
– Чого гав ловиш? – крикнув на Мишка кухар, що стояв зігнутий над казаном. – Допоможи перекласти.
Щоб не обпектися, Мишко обгорнув руки засмальцьованими ганчірками. За командою кухаря вони разом переклали крайній казан на звільнене місце. Там язики вогню були сині.
– Ходи-но їсти! – гарикнув кухар на Мишка і закашлявся від диму, що війнув у його бік.
На сплетеній із личаних стрічок підстилці лежала гора коржів. Мишко вибрав найбільший. Чемно попросив:
– Насип, будь ласка, на корж каші.
Кухар, не розгинаючись, мовчки виконав просьбу.
У колишньому перському таборі все рухалося і перегукувалося. Кожен скіф поспішав себе задовольнити, тобто підібрати якомога більше залишеного персами добра. Щоб спокійно поїсти, Мишко не знайшов ліпшого місця, ніж пристати до гурту, що розташувався неподалік.
Чоловіки жували та час від часу прикладалися до турсуків, що лежали у траві, мовби поросята. Перекидалися короткими фразами.
– Затягується нарада.
– Затягується.
– І чого, скажіть, довго радитися?
– Дійсно, чого радитися?
– Та сідаймо на коней, доганяймо Перса, поки він далеко не зайшов.
Останній цвіркнув вбік крізь зуби, як красномовне продовження почуттів, що його розпирали.
– Ми не повинні випустити Перса із Степу.
– Не повинні.
– Дуже гарні в нього коні.
– Колісниці теж гарні. Міцні й швидкохідні.
– Відберемо коней, відберемо колісниці.
– Не підпустимо до мосту. Хай чалапає до Залізних Воріт.
– Ой, добряче провчимо Перса.
– Добряче.
– Хай ніхто не зазіхає на наш Степ.
– А то радяться…
Мишко наминав свою пайку і прислухався до балачок. Він ледве не вдавився коржем, коли на стежці, якою пішов Скіл, побачив батька. Хлопчик вистрибом помчав йому назустріч.
Цього разу Євстафій не був налаштований сюсюкатися з сином. Рішуче сказав:
– Слухай мене уважно.
– Я – суцільна слухавка.
Мишко награно підставив від природи відстовбурчене вухо.
– Будь серйозним, – насварився князь. – Настають дуже гарячі дні. Іданфірс розпорядився доганяти Дарія. У погоню відправляємося прямо зараз. Дітям у свиті царя нема місця. Відправити тебе до матері теж не можу. Тож давай, синку, раду сам собі. Постарайся пристати до когось із кухарів. На війні коло казана найбезпечніше.
Жвава уява Мишка відразу ж намалювала замазураного підлітка, що повзав на колінах, підпихаючи під казани коров’ячі кругляки. І він подумки (щоб не псувати батькові настрій) дав собі слово, що ніколи не стане кухареві служкою, не заховається за казаном.
Розвернувши сина лицем до себе, Євстафій рвучко його обійняв. Слова князя звучали проникливо, схвильовано:
– Прошу, дбай про свою безпеку. І завжди пам’ятай: якщо з тобою трапиться лихо, то нас, твоїх батьків, воно тяжко ранить. У мами слабке серце, може не витримати... Ніколи не забувай про це.
– Татку, я добре подбаю про себе, не хвилюйся, – гаряче запевняв Мишко батька.
Коло них шанобливо зупинився молодий скіф. Він тримав за повід коня.
Євстафій легко скочив на низькорослу тварину. Натягував ремінь повода і продовжував повчати:
– Прошу, будь обережним.

Хрипко вили шкіряні скіфські сурми, закликаючи до походу. Окличники і ватажки загонів вигукували бойові гасла. Навколо них гуртувалися поплічники. Найголосніше дзвенів командирський голос Скіла. Йому допомагали гуками помічники. Мишко завважив, що загін молодих вовків розрісся. Тепер він становив кілька тисяч молодих відчайдух. Хлопчик зітхнув і засумував. Та вже через дві хвилини подумки заспокоїв себе: «За літо я витягнуся, стану сильний. Тоді Скіл сам запросить мене у свій загін».
На цьому місці його роздуми хтось грубо обірвав, гупнувши кулаком в спину. Старечий голос проскрипів:
– Підсоби дарунок неба.
Треба сказати, що грубість стародавніх людей не ображала Мишка. Він розумів: такою була їхня природа. Вони ніколи не дякували один одному за допомогу, не просили вибачення, не панькалися, не казали: «прошу», «будь ласка». Грубість у ті часи вважалася ознакою сили. Сильному слабший прощав зневагу до своєї персони, образу і навіть побої. Тільки сильних і старших шанували. А з рівнею собі, з дітьми як перси, так і скіфи поводилися грубо.
Мишко не огризнувся. Навпаки, проворно розвернувся, готовий допомогти.
Що за мана!
Не кліпаючи, він дивився на обкурений казан (дарунок неба!), на старого чоловіка в замусоленому халаті. Сива кіска, туго заплетена на тімені, спадала на його безволосе обличчя. Старий лаявся і смикав казан, який по верхньому колі мав декілька, схожих на повітряні петлі, ручок.
– Чого вилупився? Берися! – кричав старий, смикаючи за ручку.
Мишко, звичайно, міг би втекти. Але чомусь не втік.
Казан виявився важенним. Хлопчик з усіх сил уперся ногами, підважуючи його. Старий скомандував:
– Узяли! І – раз!
Чарівні слова подіяли. Казанище легко злетів і благополучно осів на возі.
Старий заходився порядкувати коло бронзового велетня. Турботливо підпихав під його чорні від кіптяви боки сіно. При цьому беззубий його рот рухався і з нього линув лагідний шепіт до казана, мов до дитини. Мишко стовбичив поряд, але старий нехтував його увагою, удавав, що не помічає.
Тим часом у таборі чинилося справжнє стовпотворіння. Вигукуючи гасла, вершники поскакали у відкритий Степ. Рушила босонога біднота, збиваючи хмару пилу та горлаючи пісень. З шаленим скрипом зрушували з місця застояні дерев’яні колеса гарб і возів. (Їх навмисно змащували якомога рідше. Хай оглушливе вискотіння вселяє у ворога страх і паніку. Тоді легше заволодіти його добром.)
Старий усівся на лаву. Розбирав віжки, що переплуталися, і негарними словами лаявся, згадуючи персів.
– Діду, візьми мене з собою, – пискнув Мишко.
Старий навіть вухом не повів. Тримаючи в руках міцно віжки, заніс вузлуватий батіг – вперіщив коней.
Сива кіска метнулася вгору. Дерев’яні колеса закрутилися.
– Чого гав ловиш! Стрибай! – сердито крикнув старий, не повертаючи голови.

Розділ 2. Дорогою до Істру. Фанагор

У Степу носився запах великої поживи, і кочівники від того шаленіли. Три скіфські царства, що зійшлися для спільного бою, уже не розходились. Їхні царі домовилися дальше діяти разом і узгоджено. Савромати, будини і гелони, для племен яких минула перська загрози, теж не покидали гурту. Трималися скіфів чіпко, сподіваючись зірвати великий куш.
Увесь цей галасливий натовп кинувся наздоганяти Дарія. За кінними поспішала голота. Гримкотіли на бездоріжжі вози та гарби. Перегукувалися візники. Валували собаки й пастухи, які гнали череди, звичайно ж, з думкою її примножити.
Та чомусь, як шпарко не мчались верхівці, а наздогнати персів не могли. Не перевернулись же вони на вовків, що зирять із яруг, чи на степових орлів і воронів, що слідують невідступно.
На коротких зупинках скіфи вивчали відбитки, залишені стопами, копитами, колісьми. Ті відбитки и чіткі, не змиті, не зрівняні ні дощем, ні вітром. Старші запевняли, що сліди давні, бо дощів давно не було. Молодші зі старшими не погоджувалися – сліди таки вчорашні. І старші, бувалі вояки, чомусь вірили молодшим.
На одному возі підскакував на вибоїнах і горбках наш герой. Нудьгуючи, він попервах хотів розговорити старого. Проте візник прикинувся глухим. Звівся на ноги, періщив коней і валував: «Ліниві, старі шкапи. Пора з вас здерти шкуру». Мишко розшолопав: старий мріяв побільше урвати від персів «дарунків неба» і через це втратив смак до спілкування.
На зупинках старий не спускав на землю казана, не куховарив. Сам харчувався де-небудь, а його малолітній пасажир перебивався водою і сухими коржами. Та Мишко від того не страждав. Навпаки, потерпав, щоб не довелося мати справу з сухими кізяками.
Другого дня їхній віз, підскакуючи над землею, як циганська хура, вирвався наперед. Тепер він тарахкотів колесами нарівні з швидкохідними колісницями. Мишко з надією вдивлявся в горизонт. Тішився: «Я стану свідком грандіозного побоїща. Коли вернуся на батьківщину, розповідатиму друзям про побачене. Ох і заздритимуть же мені хлопці».
Повз них миготіли гостроверхі стовпи зі слідами глибоких зарубок. Скіфи ковзали по них поглядом. Мишко здогадувався, що то дорожні знаки, встановлені, можливо, ще кіммерійцями.
Одного разу Мишко куняв, вколисаний рівномірним похитуванням короба. Раптом хтось голосно назвав його ім’я.
Хлопчик широко розплющив очі. Переповнений радістю, рибкою скинувся.
– Фанагоре!
Батьків побратим смикав на себе повід, осаджуючи гарячого коня.
– Привіт, Михайлику, сине князя Євстафія! Чому на возі, чому не в сідлі?
– Це тимчасово, – запевнив Мишко. – Узагалі-то я числюсь у загоні Скіла, серед вовків.
– То чому не серед вовків? – награно серйозно спитав Фанагор.
– Скіл не може мені вибачити того, що я був у полоні. Вважає мене перським шпигуном, – на ходу збрехав Мишко.
(Йому дуже хотілося, щоб у Фанагора склалася гарна думка про нього.)
– Іданфірс задоволений Скілом. На останніх зборах старших знову його виділив, – повідомив Фанагор.
– Виділив? Як?
– Похвалив привселюдно. Надав більше прав. Іданфірс розпорядився: «Хай Скіл з молодими вовками веде перед. Скіл уже нам довів, що мислить стратегічно. Він хоч і наймолодший серед ватажків, але перший зрозумів, що Перса треба завести в Гетську пустиню».
Мишко почав судомитися, наче по ньому повзали мурашки. Насправді він почувався мулько-мулько. «Скіл зазнається ще більше. Може так статися, що він і через три місяці мене до себе не візьме. Скаже: рости, малий. І мені доведеться ще довго підскакувати на возі».
І він мимохіть зітхнув. Фанагор зиркнув на співбесідника, що сидів у задку з низько опущеною головою.
– Чому тяжко зітхаєш, друже Михайлику?
– Мені сумно, – зізнався хлопчик. – Їздовий удає з себе глухого. Не хоче зі мною розмовляти. Фанагоре, візьми мене до себе. Джурою, наприклад.
– І що ти вмієш робити, сине мого побратима?
– Що накажеш, те й робитиму.
– Джурою, наприклад, кажеш? А що ж... Мені справді не завадило б мати хлопчину, який би і зброю почистив і доглянув коня.
Оченята у Мишка заіскрилися.
– Фанагоре, я готовий для тебе все, все, що скажеш, зробити. Ти не пожалкуєш, що мене взяв. Підступи ближче, я плигну на твого коня.
– Не так спішно, друже. Зачекай. Ось закінчиться війна. І тоді...
Хлопчик мало не плакав. Дорослі фантастично щедрі на обіцянки. Але мають погану звичку їх не виконувати.
З висоти коня Фанагору відкрився якийсь безлад. Не прощаючись, він хльоснув хлистом і віддалився.

Нарада старших охоронців мосту

  Швидко, дуже швидко мчали скіфські вершники. Бита дорога їм добре відома, а високі могили і кам’яні стовпи – гарні дороговкази. Мчали, звичайно, найкоротшим шляхом. Чи ж могло бути інакше? Адже Перс тримає в думці одне: якнайшвидше ступити на залишений міст. Тож стане рухатися найкоротшим шляхом.
Пересідаючи на запасних коней, Скіл з вовченятами першим домчав до Істру.
Ось перед ними відкрилася широка панорама ріки. Вервечкою перетяли її в найвужчому місці шістсот кораблів, створивши переправу, наплавний міст. Грайливі хвилі плюскалися об дерев’яні боки трієр і дієр, присипляючи увагу людей.
Раптом Скіл вхопився за голову й розвернувся до своїх.
– Хлопці, а Перса-то немає на березі. Не видно його й на переправі.
Після галопуючого бігу коней важко втримати на місці. Вершники ослабили поводи. Коні пішли колами, гучно дихали.
Вовченята чудувалися. Справді, куди ділися перси? Досі в Степу? У дорозі?
– О боги, чому розвели нас з ворогом? Чому не вказали нам правильний шлях? – докоряли молоді вояки небожителям.
Не отримавши відповіді, зіскакували зі змилених коней. Падали в жовтий пісок і в розпачі товкли землю лобами.
Минуло трохи часу і берег закишів людьми царя Скопасіса.
На березі появилася Савроматка. Вона підбігла до Скіла. Зірвала з голови смугасту хустку й, тріпаючи розкошланими пейсами, верещала:
– Де Перс? Персяка де? Кажи!
– Чого причепилася, – огризнувся Скіл. – Не бачиш? Нема його. Нееема. Розминулися з ним.
– Отакої, – прошепотіла цариця затерплими губами.
Ноги її, широко розставлені, захиталися. Жінка осіла на теплий пісок. Сиділа й мовчки зіпала відкритим ротом, який безголосо верещав.
Прибули інші царства.
– Гей! Чому так сумно? – допитувалися задні передніх.
– Кажуть, що розминулися з Персом, – кочувала поверх голів відповідь.
– Розминулися? Як могло таке статися? – не вірили задні переднім.
– Що ж, почекаємо їх тут, коло переправи. Нікуди вони від нас не дінуться, – буркотіли більш розважливі.
Кутиком скошеного ока Мишко помітив, як старий потягнувся до «дарунка неба». Хлопчик завмер. слідкуючи за діями візника. Ось старий відгорнув від казана солому, взявся за його ручку, поторсав...
Невже дідуган зібрався куховарити?
Мишка мовби вітром здуло з возу.
Через хвилину його білява голівка зникла у тихих водах Істру. Зникла і знову з’явилась.
Мишко із задоволенням плавав і пірнав. Його не турбували клопоти дорослих. Він плюскався б у теплій воді дуже довго. Та, побачивши на березі Іданфірса в оточенні царів, мигцем вибрів із річки.
Хлопчик підійшов до царської свити. Проте батька ні коло царів, ні в натовпі, що гудів, не помітив.
За всіма ознаками розпочиналася цікава вистава. Пошуки батька Мишко відклав на потім. Адже він ніколи не забував про свій обов’язок, а саме все бачити і запам’ятовувати.
Іданфірс накручував срібного вуса на палець і похмуро зорив на моряків. А ті стояли, спершись на парапети, і цвіркали слиною у воду. Іданфірс кахикнув у кулак, прочищаючи горло. Гукнув високим, як для своїх років, п’ятдесят з гаком, голосом:
– Мужі іонійські, ламайте переправу та йдіть собі. Віднині ви вільні. Моліться за своє звільнення богам і нам, скіфам. Ваших колишніх господарів ми доведемо до такого стану, що вже ні на кого вони не підуть війною.
– Слава богам! Слава скіфам! – обізвалися моряки і стали високо підкидати солом’яні капелюхи.
– Тоді починайте валити переправу, – закликав Скопасіс.
– Негайно почнемо. Аякже, – кричали у відповідь моряки.
З берега було видно й чути, як моряки, радісно галасуючи, метушилися на переправі.
Раптом із віддаленого корабля долинув начальницький голос.
– Агей, скіфи! Чуєте мене? Нам треба порадитись.
– Радьтеся. Тільки не довго, – погодився Іданфірс.
Те, що без переправи перси загинуть у безмежному Степу, збагнув навіть Мишко. Збагнув і злякався. Не за себе, звичайно, а за Ксеркса, свого названого брата. Адже царенко для скіфів гарне надбання. Якщо його не вб’ють, то з багатою виручкою продадуть у рабство.
І Мишко вирішив, що має побувати на раді іонійців. Він узнає про рішення греків й помчить до Ксеркса. Про все царевичу розкаже.
«О, сувора Апі. Дозволь перенестися на судно, де збираються старші охоронці мосту», – молитовно й гаряче шепотів, приклавши до вуст червоний камінь.
Він несміливо стиснув одну кульку, за нею другу й третю. Ура! Вийшло!
Ніхто на березі не помітив зникнення білявого хлопчика.
Він же, невидимий, перемістився над водою і благополучно приземлився на корабель. Сюди з інших кораблів поспішали старшини.
Невдовзі всі зібралися.
У центрі крутився худорлявий довгоносий чоловік. Очі його збуджено палахкотіли.
– Для тих, хто мене не знає, повідомляю: я Мільтіад, афінянин, полководець і тиран херсонесців, що на Геллеспонті. Товариші, у нас з’явилася щаслива нагода звільнитися від персів і скинути ярмо, яке накинув на нас ще Кір, онук Астіага Мідійського. Починаймо руйнувати переправу. Небо послало нам визволителів.
– Підтримуємо! – кричали з одного боку палуби.
– Воля! Воля! – збуджено сканували з другого.
Мільтіад почувався героєм. Він крутився і вклонявся то одним, то другим. І тих, і тих підохочував:
– Поспішаймо. Поки Дарій в дорозі, розводьмо мости. Пливімо додому. Скіфи розгромлять Дарія. А без царя царів, на батьківщині, ми зі зброєю в руках постоїмо за себе. Здобудемо собі волю, а Іонії незалежність.
– Воля! Незалежність Іонії! – гукали патріотично налаштовані старшини.
Радісні гуки старшин почули на інших кораблях. Переправа ожила. Моряки, переживаючи радісне збудження, до самозабуття кричали:
– Воля! Незалежність!
Між тим нарада старшин продовжувалася. Від борту відійшов кремезний чоловік.
– Я, Гістіей, тиран Мілета, – представився доброзичливо і чемно. – Шановне товариство, хочу вам дещо нагадати. Дозволите?
– Чого ж, говори, Гістіею. Ми тебе поважаємо як серйозного товариша.
– Дякую. Кожний із нас є тираном міста. Так?
– Так, – підтвердили старшини.
– Тоді давайте подумаємо над таким. Якою буде наша доля в разі, якщо скіфи розіб’ють військо Дарія?
Старшини мовчки лупали очима.
– Мовчите. Гадаєте, що так само залишитеся при владі? Та без персів кожне місто захоче мати демократичне управління. Не тиранське. Зрозуміли, до чого я веду?
– Залишимося без влади, – здогадався хтось один.
– Невже вас влаштовує така перспектива?
– Не влаштовує, – казали старшини в різнобій.
– Твоя правда, Гістіею, – зашуміли, ніби проснулися, всі іонійці.
– Краще міст не чіпати. Дочекаємося Дарія, – крикнув хтось голосистий.
– Але ж скіфи чекають нашої відповіді, – метнувся наперед і дзиґою закрутився худорлявий. – Вони поряд, на березі. Якщо не погодимося – обстріляють нас стрілами. Ще гірше – вийдуть на міст і нас порубають.
Розважливий Гістіей поклав руку на плече худорлявого верткого Мільтіада. Доброзичливим голосом повчав, звертаючись до принишклих старшин:
– Скіфи довірливі, мов діти. Тож скористаймося вадами ворога. Почнемо руйнувати переправу, але тільки з його боку. Зруйнуємо не дальше, ніж на відстань польоту стріли. Скіфи повірять, що ми виконали їхню просьбу. А коли засумніваються, то однаково нам не причинять шкоди. Суден же у них нема. То що? Пристаєте на мою пропозицію? Усі згодні?
– Згодні, – відгукнулися іонійці. Мільтіад, опустивши потухлі очі, кивнув довгим носом.
– Тоді командуйте, – велів Гістіей.
Голосистий прокричав:
– Увага! Моряки першого і другого судна! Знімайте настили! Розводьте кораблі.
Радісно-збуджені моряки, все ще вірячи в щасливу нагоду звільнитися від перської кормиги, моторно кинулися виконувати наказ. Моряків з берега підохочували вигуками скіфи.
Тим часом Гістіей, перехилившись через борт судна, начальницьким голосом загукав:
– Мужі скіфи! Ви прибули вчасно і дали нам корисну пораду. За це ми також станемо вам у пригоді. Ми зруйнуємо переправу і виконаємо все можливе, щоб стати вільними. Ви бачите, що ми уже валимо міст. Вам же час розшукати персів. Знайдіть їх. Помстіться персам за нас і за самих себе так, як вони того заслуговують.
Скіфи торжествували. Обнімалися, цілувалися. Помахами рук і мімікою засвідчували іонійцям братерські почуття.
Старшини ж показували на довірливих скіфів пальцями й стримано реготали.

Персів і скіфів розділяє валун

Брехня іонійської верхівки так обурила Мишка, що він навіть забув про своє палке бажання попередити названого брата. Тепер у нього з’явилося інше, не менш палке бажання, – повідомити скіфам про обман.
Хлопчик метнувся з корабля. Літав над скіфами і надривно кричав:
– Скіфи, не вірте іонійцям! Іонійці брешуть!
Проте його голос тонув у збуджених криках скіфів. Ось над усіма вивишився голос Іданфірса:
– Сміливі воїни, розвертайте коней. Перехопимо Перса у відкритому Степу, подалі від Істру. Там легше зав’язати бій.
– Яким шляхом їдемо? Найкоротшим Перса не знайшли. То куди мчати? – уточнювали ватажки.
– Туди, де є вода і пасовища. Перси та їхні коні знесилені. Вони їдуть зеленими землями, – повчав Іданфірс.
Вершники помчали у відкритий Степ.
Дивні їхні коні – саурани. Розігнавшись, ці коненята мчали так швидко, що аж вітер співав у вершника за вухами. У довгих, затяжних походах скіфи переміщалися тільки на сауранах.
Прийшов у рух транспорт. Гуркотіли високі колеса, підскакуючи на нерівному полі. Лунали лайки візників.
Мишко з сумом дивився на стовпи пилу, що куріли за тими, що віддалялися.
– Гей, підсоби дарунок неба, – почув скрипучий голос.
Мишко навіть не озирнувся. Його пальчики мимохіть намацали кульки персня, стиснули їх.
Враз тіло малого зробилося прозорим і легким. З-під його ніг виплила земля. Повільно, насолоджуючись волею, він піднімався в лазурове небо.
...Вершники здолали вже не одну сотню стадій . Мишко летів назирці. А насправді чатував слушний момент, тобто зупинку скіфів, щоб появитися перед ними й повідати про змову проти них.
Проте скіфи не зупинялися. Вони гнали й гнали вперед своїх витривалих коней.
Стояла гарна, тепла, сонячна днина. Блакитна твердь неба була розцяцькована чорними точками. Мишко знав, що то нерухомо стоять орли, розпростерши для рівноваги крила.
Враз його осяяла думка: піднятися вище орлів і помилуватися далекими краєвидами.
Жахливий парадокс! Чим ближче до сонця, тим холодніше. Мишко закоцюб. На руках його виступили сироти, а зуби вибивали гопака. «Іншим разом позмагаюся з орлами», – сказав він сам собі й зупинився. Цокотів зубами, роззирався.
О, яка красива й різна матінка-земля! Там голубіє море, там зеленіє степ, а там жовтіють гори.
Попід горами навскач летіли скіфи. Мишко проводжав їх довгим поглядом. Він дотумкав, що вдалині жовтіли не гори. Просто рівнина в тому місці перейшла в узвишшя. А точніше – у гряду валунів, порослих хирлявою рослинністю. Погляд хлопчика поволеньки попрошкував через ті валуни. Його увагу привернула темна смуга. Над нею димом курів пил.
Страшна догадка блискавкою пронизала мозок хлопчика: «Там ідуть перси!»
Він навіть перестав цокотіти зубами. Дивився на темну смугу і роздумував: «Чи треба скіфам знати, що ворог близько? – Скіфи злі. Вони агресивні, прагнуть крові. У сутичці загине багато персів. Серед них Ксеркс. А Ксеркс повинен жити. Ксеркс – майбутній великий цар. Коли він стане повнолітнім, то струтить золотого боввана».
Розлука зі Ксерксом зробилася нестерпною. Мишко прожогом полетів до названого брата.

Розділ 3. Дарій бере Мишка під своє крило

Чому перси довго добиралися до переправи? Заблукали в безмежному Степу? Збилися з дороги?
Саме через те, щоб не блукати, Дарій наказав їти назад по своїх слідах.
Тож персам довелося знову іти Гетською пустинею. Знову армія Дарія долала кількасот кілометрову дистанцію під пекучим, мов тангур, сонцем.
Від втоми і спраги падали коні. Падали люди. Трупи бідарів, безкінних не піднімали й не спалювали. Жовтовухих собак відпустили. Тепер вони бігли за крайніми возами й загонами. Тих, що вибились із сил і падали, собаки дзявкітливою зграєю оточували й розривали. Після собак наступала черга бенкетувати вовкам і лисам, птахам.
Незважаючи на труднощі, перське військо невпинно рухалося до широко плинного Істру.
Ксеркс замало не звалився з коня, коли на круп його коня невідь звідки опустився Мишко.
Царевич так злякався, що безперестанку гикав. І дуже довго не міг відтягнути слова.
– Не бійся, брате, я справжній, живий, – заспокоював царевича Мишко.
Він обійняв Ксеркса за стан, притиснувся до нього.
Ксеркс й після цього безсловесно кліпав повіками і гикав. Мишко похвалився своїм перснем:
– Бачиш? Він знову мій.
Ксеркс у відповідь голосно гикнув.
Мишко знову похвалився:
– Завдяки персневі я став невидимий і оце прилетів до тебе. Зрозумів?
У Ксеркса напружилася спина і прорізався голос. Звучав він вельми погрозливо:
– Брате, ти вкрав перстень у царя Дарія?
Щоб відвести біду, Мишко розповів, коли і за яких обставин він побачив на своєму пальцеві перстень. Закінчив свою розповідь словами:
– Знай, я дуже переживав за тебе.
Зігрівши Мишка вдячним поглядом, Ксеркс і собі пригадав:
– Я проснувся на возі. Він летів у ніч, підскакував і трусився. Зупинився тільки тоді, коли зійшло сонце. Я кинувся тебе розшукувати. Але не знайшов.
Хлопчики міцно притулилися одне до одного. Вони втішалися зустріччю.
На радощах Мишко забув розказати Ксерксові про скіфів. А саме про те, що вони недалеко.
– Ми – брати і вже ніколи не розлучимося, – запевнив Ксеркс.
– Мене чекають батьки, – несміливо сказав Мишко.
Ксеркс низько опустив голову. Мишкові навіть здалося, що царевич схлипнув. І він дуже жалкував, що не мав змоги в цьому пересвідчитися. Заспокоював брата:
– Не переживай. До самої переправи ми будемо разом.
– Справді? – озвався Ксеркс і глибоко шморгнув. Крутнувся назад (Мишко встиг помітити, що вії у нього мокрі) і спитав: – Брате, дай мені перстень. Я хочу політати.
– Не дам, брате, – категорично відмовив Мишко.
Царевич спалахнув. Він звик командувати і отримувати бажане. І хто такий цей Мишко? Хлопчисько, син шкуди. Ворога, через якого досі нема ні спокою, ні справедливості на землі.
– Перстень визнає своїм володарем тільки мене, – боязко оправдовувався Мишко. – Але ми зможемо разом літати.
– Зможемо? – зрадів Ксеркс.
– Так, зможемо, брате. Для цього нам треба міцно взятися за руки.
– Полетіли? – затремтів Ксеркс, вхопивши Мишка за руку, на якій був чарівний перстень.
– Охолонь, царевичу, – як грім з ясного неба, пролунав противний голос. – Чи ти передбачив наслідки свого бездумного вчинку? Обізвуться сурмачі, охоронці кричатимуть: «Вай! Вай! Зник царський син!».
Застукані зненацька, хлоп’ята перезирнулися. Аман володів фантастичним талантом нечутно з’являтися.
Зате Байбак почувався героєм. Він упритул підігнав до червоного жеребця, на якому сиділи друзі, свою сіру кобилу. Зухвало присікувався до Мишка:
– Звідки ти взявся? Від шкуди? Де він? На тому ж полі, де ловив зайця? Впився бузатом  і гуляє? Ге?
– Та ні, скіфи зовсім близько. Ось за чим валуном, – добродушно мовив Мишко.
– Що? – скрикнули хором хлопчаки-перси.
Царенко зблід. Він заходився несамовито гупати кулачками у повстяну подушку сідла. Його обличчя стало тверде й безсердечне, а тонкий рот волав:
– Найсвітліший уникає зустрічі з ворогом!
Коні рвонули вперед. Подавшись різко назад, Мишко дивом утримався в сідлі. Сіра кобила не відставала від червоного жеребця, скакала поряд.
Тільки згодом Мишко второпав, куди його везуть. Везли його, звичайно ж, до Дарія, або до іншого великого начальника. І там примусять його розказати все, що він знав про скіфів.
«О, небожителі, не залишайте мене наодинці з бідою. Підкажіть, як мені бути», – шепотів Мишко, підводячи очі до сліпучого неба.
Нічого не змінилося на небі. Навіть колір його залишався тим же. Чомусь Мишко згадав Даниїла. Дідусь вчив його бути розважливим і хоробрим. Значить, перш ніж розкривати рота, треба зібратися з думками. Це, щоб не наговорити зайвого. А коли вже скажеш слово, то хоробро його захищай.
Мишко вже не зважав ні на тряску їзданину, ні на пішаків, ні на вершників, яких минали. Навіть забув про своє рішення все бачити і до всього прислухатися. Він напружено думав. Найбільше він переживав за батьків. Перси тікали. Тепер вони не становили загрози для скіфів, для його батьків. Потім Мишко подумав, що найкраще, коли люди живуть дружно і мирно. Коли ніхто нікого не ображає, не вбиває, не грабує.
«Хай і перси, і скіфи будуть живі та здорові», – укріпився в своїй думці Мишко. І він дуже втішався, що так класно придумав.
Галопуючі коні швидко наздогнали колісницю, розмальовану ліліями. Побігли поряд легким кроком.
– Царю, прийми мене. Маю для тебе важливе повідомлення, – закричав Ксерокс, перемагаючи вітер.
Дарій, що дрімав на м’якому сидінні, стрепенувся. Порухом руки велів пустити до нього сина.
Царські охоронці від’їхали від колісниці. Догідливо пропустили червоного жеребця і відігнали подалі сіру кобилу.
Ксеркс кинув шкіряний повід одному із охоронців царя. Легко скочив у колісницю. Вимогливо крикнув до Мишка:
– Стрибай!
Нерухомим жаб’ячим поглядом Дарій дивився на синового товариша. Чому цей хлопчисько досі ошивається в його стані?
Візник, що сидів на одному з четвірки коней, запряжених у похідну колісницю, озирнувся. Дарій подав знак – візник завзято запрацював хлистом. Високі колеса то провалювалися у рівчаки, то вискакували на бугри. Хлоп’ята вхопилися обома руками за бік колісниці, щоб з неї не випасти. Ось колеса вирівнялись і з монотонним гуркотом котилися відносно рівнинним Степом.
Ксеркс чемно почав:
 – Царю Даріє, Ахеменіде, дозволь звернутися.
– Дозволяю.
– Михайло, син Євстафія, обмовився, що шкуда звідси недалеко.
– Це правда? – насторожився Дарій.
– Правда, – твердо сказав Михайлик. – Скіфи за цим ось валом. Вони рискають на конях, розшукують тебе, царю. А ще вони не хочуть підпускати тебе до мосту. Навіть заохотили іонійців розібрати міст.
– Брехливе щеня, я відрубаю тобі голову, – збісився Дарій і замахнувся коротким мечем.
Мишко зі страху втиснувся у самий куток колісниці. Хоча він до смерті перепудився, проте гнув своє:
– Правда, правда.
А потім так осмілів, що поривався сказати: «Я був на раді старших охоронців мосту. Чув їхні виступи». Та чомусь він не наважився про це сказати.
«Здається, хлопчисько не вигадує», – думав Дарій, вкладаючи у піхви меч. Цар тримався за колісницю, що летіла в розкритий Степ, як птах, і нервово смикав плечима.
Мишко скосив оченята. Він вповні задовольнився побаченим: шкіра на лобі Дарія ворушилася, мов хробаки після дощу. Мишкові враз зробилося до сліз жаль засмученого вродливого чоловіка. Перемагаючи подуви вітру, крикнув:
– О, царю! Не переживай. Маю також приємну новину для тебе.
– Говори! – різко розвернувся Дарій.
– Міст не зруйнований. Гістіей умовив іонійців не зраджувати перса Дарія, зберегти міст.
Задумливий Дарій старанно витирав хустинкою річечку, що струмувала з-під брудного тюрбана. Мишко про себе зауважив: рука царя тремтіла.
Розмова вичерпалася. Ксеркс, що досі мужньо мовчав, загукав до охоронця. Той підігнав до колісниці червоного коня. Царевич наказав подати коня і для свого названого брата.
Залишаючись у колісниці, яку несли довгоногі коні, Мишко мовчки споглядав таку картину. До Ксеркса, під яким танцював червоний кінь, наблизився на своїй сірій кобилі Аман. На його товстій мармизі грала лестива посмішка.
Із легкої задуми хлопчика вивів Дарій. Він торкнувся вказівним пальцем персня і спитав, підморгуючи:
– Допомагає?
– Так, – стрепенувся Мишко. І тут же похвалився: – Я можу ставати невидимим, літати. Не віриш?
Дарій усміхнувся. Промовляв, дивлячись кудись уперед:
– Найвище благо на землі – мудрий і вірний друг. Ти хоч і дитина, але правильно поступив, розказавши мені, царю Дарію, про супротивника. Заодно довів, що вірний Ксерксові. – Дарій перевів очі на принишклого хлопчика. – За це я беру тебе, Михайлику, під своє крило.
Біля колісниці з’явився вершник, що тримав запасного коня. Коня для названого брата царевича.

Щасливі дні й сумні хвилини в житті Мишка

Перси рухалися удень і вночі. Навіть спали вони на ногах. Від постійної гонитви, люди і тварини страшенно змучилися. Вони знемагали від втоми і жаги.
Серед сотень тисяч нещасних вповні щасливими почувалося двійко хлоп’ят. Ще б пак! Вони володіли чарівним скарбом. А богиня Апі була доброю до них, усі їхні забаганки задовольняла.
Невидимі, Мишко із Ксерксом шмигали в повітрі, мовби ластівки. Іноді піднімалися високо-високо. Тоді з глибин небесного океану линув їхній радісний сміх.
Той радісний сміх, звичайно, чув Аман, який нудився на возі. Друзі не брали його в своє коло. Через це він сердився на Ксеркса, а ще дужче – на Мишка. Сердився і, звичайно ж, ссав пальця.
П’ятнадцять, можливо, менше днів рухалися перси до Дунаю. Хто знає, хто скаже? І ось наступила остання ніч їхнього перебування на північній землі. А ніч тоді стояла, як ебоніт . Втомлені, нещасні вояки ступили на берег. Вони спотикалися у грузькому піску, опускались на коліна й цілували його.
О, Гетська пустиня! О, жорстока Скіфія! Ви залишились позаду!
Із запаленими смолоскипами чи жмутками сухої трави, накрученої на палі, перси вдивлялися в ніч. Морок непроглядними шатами висів над водою.
Коло візка, на якому куняло двійко хлоп’ят, зупинився вершник у червоних штанах. Перегнувшись у сідлі, він взявся грубо торсати Мишка, будити його. Ксеркс заступився за брата. Вершник тримався незалежно.
– Наказано шкуді стати перед найсвітлішим.
Мишко незчувся як опинився на коні.
Цар Дарій визвірився до нього:
–Ти, брехливий злий демон, де міст?. Я, Дарій Гістасп, Ахеменід, мав необережність тобі, шкудське щеня, повірити.
Переляканий Мишко непомітно задкував. Наткнувся на похмурого вояка й зиркав туди й сюди. Поміж вояками він помітив водяну поверхню, що мерехтіла від запалених вогнів. Але на ній не вимальовувалося жодного контуру корабля.
– Не зрозумів, – протягнув хлопчик.
Він уже повністю проснувся, головка його проясніла й добре працювала. Ось він на хвильку задумався. Чітко уявив раду іонійців на кораблі. Уголос пригадував:
– Гістіей сказав: «Скіфи довірливі, мов діти. Тож скористаймося вадами ворога. Почнемо руйнувати переправу, але тільки зі скіфського боку. Зруйнуємо не дальше, ніж на відстань польоту стріли. Скіфи повірять, що ми виконали їхню просьбу. А коли засумніваються, то однаково нам не причинять шкоди. Суден же у них нема. То що? Пристаєте на мою пропозицію? Усі згодні?
– Згодні, – погодилися іонійці. Мільтіад теж погодився.
– Тоді командуйте, – велів Гістіей.
Хтось крикнув:
– Увага! Моряки першого і другого судна! Знімайте настили! Розводьте кораблі».
Мишко затих і запитально дивився на Дарія. Йому хотілося, щоб цар похвалив його за гарну пам’ять. Дарій же дивився крізь нього. Уголос розмірковував:
– Виходить, переправа існує. Зруйновано тільки підступ до неї.
– Це можна перевірити, – встряв у розмову довгоногий, довгошиїй і довгоносий, схожий на журавля, воєвода.
– Яким чином? – швидко запитав Дарій.
– Голосно гукнути.
– Гукай!
– Я так не зможу. Тут потрібен муж із дуже сильним голосом.
Дарій жваво відгукнувся:
– О, у моїй свиті є такий чоловік. Він єгиптянин. Володіє найсильнішим серед людей голосом. Знайдіть його.
Швидко розшукали єгиптянина. Привели його до царя, розтлумачили суть справи.
Тлустий чоловік спочатку ретельно прочистив кашлем горло. Потім він широко розставив для опори ноги і приклав долоні до рота. Нарешті крикнув.
Мишко присів, пронизаний гострим болем. Він обхопив вуха обома руками, щоб щільно їх затулити.
Голос єгиптянина виявився такої неймовірної сили, що від нього оглухли люди. Навіть риба, що поснула, скинулася. Вода, досі тиха, враз стала горами й плюснула на берег. Злякалися коні й шарпнулися назад.
– Еге-ге! Гістіею, мілетянину, відгукнись! – ревів єгиптянин.
Від темних шат відійшло:
– А-гууу!
Пригнічені перси не йняли віри. Їм здавалося, що звук є луною, яка повернулась. Тож штовхали єгиптянина в тлусті боки й примушували ще й ще раз гукати. Коли пересвідчились у тому, що іонійці обізвалися, то ще дужче нервували. Грубо обурювались:
– Чого зволікають ті ледарі? Їм однаково, вони у безпеці. Не направляють до нас кораблів? Гукай, хай кораблі хутчіш шлють, – накинулися звідусіль на володаря найсильнішого серед людей голосу.
– Давай кораблі! – натужно ревів єгиптянин.
Невдовзі до берега долинув стукіт багатьох молотів.
Перси радісно шуміли: іонійці взялися наводити міст.
З нічного мороку виплив один корабель, за ним другий. З берега було видно, як моряки прив’язували канатами ці кораблі до тих, що вже створили наплавний міст, як слали між ними дошки для переходу.
Дехто з персів не витримував напруження – кидався у воду, плив назустріч кораблям. Люди хапалися за весла, за борти, самотужки видряпувалися нагору.
Нарешті моряки прив’язали до мосту останнє судно. З нього звісили ребристі дошки, що лягли на прибережну смугу.
Униз зійшов другарій усіх кораблів – усміхнений Гістіей. Він вклонився Дарію і запросив його першим ступити на корабель. Цар розпорядився, щоб піднімалися його найближчі помічники, члени його свити.
Посіпаки, штовхаючи один одного, кинулися до корабля. Хтось спіткнувся і впав. Ніхто його не збирався піднімати. Ступали прямо на бідолаху, топталися по ньому. Кожен переймався своїм: хутчіше попасти на корабель і спасти власну шкуру.
Тим часом моряки мовчки поновлювали на березі ями. Встановлювали в них стовбури дерев, які прихопили з собою зі судна. Засипали їх землею, трамбуючи її. Останній корабель моряки прив’язали канатами до стовбурів. Тепер від хитавиці, яку створять під час переходу люди, тварини, вози, міст не відійде від берега.
За царською свитою на рятівний міст рушили безсмертні.
Прості воїни пересварилися між собою, бо ж кожен пнувся наперед. Вони страшенно потерпали: шкуда міг будь-якої хвилини з’явитися на березі.
Людський гамір перекривали охриплими голосами наглядачі за переправою, котрі наводили порядок.
У цій веремії сиротами почувалося двійко хлоп’ят. Вони трималися за руки, а в їхніх очах блищали діамантами сльози.
Біля них призупинився Дарій. З ходу звернувся:
– Михайлику, пам’ятаєш? Ти під моїм крилом. Як вдячний і щедрий цар, я виконаю будь-яке твоє бажання.
В уяві Мишка повстав сумовитий образ матері.
– Бажаєш залишитися зі Ксерксом? Тоді сміливо ступай на міст, – припрошував широким жестом Дарій.
Обвітрене личко Ксеркса освітилося вдячною усмішкою. Мишко ж вагався.
– Ти, хлопчику, ще не бачив світ, – швидко говорив Дарій, а зором чіпко тримав все, що діялося на березі. – Персія – казково багата країна. У нас є чудові палаци, бібліотеки, в яких зберігаються глиняні таблички з письменами. Є тінисті садки й виноградники, плодоносні поля. Ти будеш їсти вишукані страви, відпочиватимеш на килимах та замшевих подушках. Будеш виховуватися наставниками у величі та ніжності, станеш освіченим. Навчившись чистописанню, дійдеш до вищої досконалості.
Усе ж Мишко знайшов у собі сили протистояти східним принадам.
– Я дуже скучив за мамою. Я залишаюсь, – тихо сказав.
– Що ж, людина сама обирає свою долю, – відповів Дарій, слідкуючи за переправою.
– Ходімо, Ксерксе, – мовив Артабан і простягнув руку племінникові.
У Мишка щось обірвалося всередині. Названий брат від нього віддалявся. Від розпачу Мишко криком кричав. У собі.

Розділ 4. Велика Скіфія розправляє крила

  На березі Істру з’явилися скіфи.
Боги жорстоко помстилися їм – дали можливість споглядати хвіст перського війська, що лежав на мості. У міру того, як хвіст підтягувався, падали настили, розходилися кораблі.
Знемагаючи від люті, доярі кобил стискували до болю руків’я мечів. Їхні дружини, посинілі від злоби. Ті й ті горлали:
– Хай небо помститься тобі, Дарію!
– Хай тебе все життя переслідують наші прокляття!
– Хай кривавий дощ проллється на тебе, Дарію!
– Нехай земля зрадіє твоєму прахові!
Пирхаючи слиною, Іданфірс із коня натужно кричав у бік мосту:
– Підлі, харапудливі, найбоягузливіші з всіх людей!
А своїх людей цар царів заспокоював такими словами:
– Іонійці не заслуговують нашої поваги. Це раби, невільники, що люблять свого господаря. Вони не схильні втекти від нього, стати господарями своєї долі.
Невдовзі берег кишів людьми, кіньми та возами. Все рухалося, перебувало у хаотичному стані, слало персам прокляття, обурювалося і галасувало.
Довелося Мишкові ліктями прокладати собі дорогу. Розшукуючи батька, він звернув увагу на бравого вершника. Той гордовито сидів на білому коні з пишним золотистим хвостом і гривою. Перська кіраса вояка не облягала. Шолом йому теж був завеликий. Зате бронза блистіла, мов золото, а півняче пір’я переливалося веселковими барвами. Вершник притримав коня й озирнувся. Гукнув згори:
– Здоров, малий!
Мишко тихо наблизився. Хто цей красень? Помітив червоний кучерявий чуб, що вибився із-під важкого шолома.
– Скіл! – підстрибнув від радості Мишко. – О, я тебе спершу не взнав. Ти став просто дядьком.
В очах хлопчика відбивалося щире захоплення.
Скіл гордовито ощирився, демонструючи ряди білосніжних зубів.
– Поспішаю на нараду. Цар царів збирає, – недбало кинув.
Ватажок вовченят миттєво розчинився в натовпі.
Ця зустріч додала смутку Мишкові. Він остаточно утвердився в думці: Скіл не візьме його у свій загін.

Для зборів вожді вибрали високий берег. Перед ними леліла, немовби глумилася, мерехтлива твар широкої ріки. За ними вирував натовп, який списами стримували охоронці.
Вожді, як плоть від плоті свого люду, почувались зле, некомфортно. Ворог вислизнув із-під носа. Бажання поживитися ним не вдоволене. Так, вони об’єднали своїх людей і витіснили Перса зі Степу. На часі святкувати перемогу. А де нагорода? Де череди жирних баранів і биків, табуни породистих коней? Де сакви з награбованим добром?
Збори проходили бурхливо. Вожді кричали, сперечалися. Камертоном відгукувався натовп, що стояв непохитною стіною.
Ніхто не звернув увагу на білявого хлопчика, котрий наблизився до першого радника Іданфірса зі спини, обійняв його.
Князь Євстафій рвучко озирнувся. Він глибоко дихав, щоб стримати хвилювання. Широкою, розплющеною руків’ям меча, рукою накрив синову – засмаглу, в подряпинах.
Радісний і заспокоєний, хлопчик притих. Все почуте й побачене він вбирав у себе, мов вата воду.
Іданфір сидів на солом’яній рогожці, переплівши перед собою ноги. Над ним стояв із дзвінком Шаман.
Вожді, обурені наглою втечею персів, шуміли. Цар царів накручував на палець срібний вус і гостро зиркав на тих, що горлали.
– Перс утратив багацько коней.
– Перс ослаблений. Його легко тепер скубти.
– Чого зволікаємо? Переправляймося.
– Іданфірсу, наші стріли і мечі просять крові. Веди нас на ворога, поки він близько!
Цар царів утихомирював горлопанів:
– У нас нема кораблів. Ми не можемо швидко переправитися через Істр.
Підскочила Савроматка, немовбито сиділа на пружині.
– Широкий Танаїс савромати щасливо долають з допомогою волячих бурдюків. На бурдюках переправимося і через Істр, – верещала.
– Така переправа займе багато часу, – зауважив Євстафій.
Обабіч цариці виросли Гелон з Будином. Дружно підтримували її пропозицію.
Шаман вимогливо калатав у дзвінок, закликаючи до порядку.
– Давайте тверезо оцінимо ситуацію, – закликав збори Іданфірс. – Звичайно, можна на бурдюках переправитися через Істр. Можна догнати ворога. А що далі? Дійсно, військо його після двох переходів через пустиню ослабло. Та в цілому воно сильне. Числом боєздатних людей наші царства йому вступають. Вважаю, до відкритого бою ми не готові.
Вожді стояли на своєму, викрикували:
– Для чого затівати відкритий бій?
– Відкритих боїв ми взагалі уникаємо. Нас задовольняють періодичні наскоки.
Іданфірс сплюнув. Кинув своєму раднику:
– Знову за рибу гроші.
– Походи в чужих землях завжди проходять важко. Добро, яке візьмемо, не виправдає труднощів. Не забувайте, тамтешні племена перешкоджатимуть нам вільно рухатись, – переконував Євстафій.
Вожді продовжували галасувати, хоча й не так вимогливо.
Підняв руку Скіфарб, прохаючи слова. На черепі ратеводи, лискучому від поту, вирізнялися два бугри, що нагадували роги. Та люди здригнулися від полум’я, яким дихали його розкосі, мов у рисі, очі. Всі зачаровано дивилися на Скіфарба. Ось герой, походи з яким завжди багаті на здобич.
– Хочете отримати нагороду за перемогу над Персом?
– Хочемо! – хором відповіли вожді.
– І ви її отримаєте. Уже взавтра у ваших казанах булькатиме вариво із жирних баранів. Кожен із вас прижене череду ситих овець і биків. Сакви ваших людей розпухнуть від добра, яке справедливо належатиме їм.
– Веди нас у похід, ратеводо! – надривно закричали вожді.
– Веди нас, Скіфарбе! – ревів натовп, який зім’яв охоронців і підійшов впритул.
– І я вас поведу, – виголосив Скіфарб. – Кажіть, кого першого воювати. Невра? Тавра? Андрофага? Меланхлена? Чи зарозумілого Агафірса, що одного коріння з Персом?
– Агафірса! кричали вожді, шумів натовп.
– Названі царі не підтримали нас. Але вони взнають силу нашого гніву. Смерчем пройдемо крізь їхні володіння, залишаючи по собі жар і попіл. Помста і тільки помста керуватиме нами в поході, – підсипав жару Скіфарб.
– Помста! Помста! – лютував натовп до нестями, до самозабуття.
Шаман калатав і калатав дзвінком. І тільки з поваги до Іданфірса, котрий підвівся, люди притихли. Цар царів зібрався виголосити заключне слово.
– Тому, хто кине грудку, відплатою буде камінь, – повчали нас діди. Перс порушив спокій Степу, що є нашим спільним житлом. Озброєним походом він образив нас. Скіф змиває образи тільки кров’ю. Я Іданфірс, син Савлія, цар царів, заявляю: скіфи занесуть над Персом спис свого шаленого гніву. Мідо-Перська імперія ляже під копитами наших невтомних коней. Кров зі своїх мечів ми знімемо волоссям дружин Дарія. Розказують, їх у Дарія аж чотириста. Його сини стануть вашими рабами. Так буде. Адже скіф додержується закону своїх предків: кров проливає і хвалиться цим. А зараз ми оголошуємо війну сусіднім племенам і царствам, які вели себе зарозуміло, не підтримали нас у священній війні.
– Слава Скіфії! – на високій ноті вклинився Фанагор. Він тут же поправив себе, ще гучніше крикнув: – Слава Великій Скіфії!
– Слава Великій Скіфії! – заревів натовп.
Закалатав дзвінок. Люди стихли. Піднявши над головою руки, Іданфірс поклявся:
– Перед небом, перед сонцем, перед землею і водами заявляю: віднині Велика Скіфія, мов степовий шуліка, розправляє крила над усіма просторами. Товариші! Перемога за нами! Хвала Гестії! Хвала Папаю! Хвала Арею!
Мишко незмигно дивився на Іданфірса. Цар царів, одягнений у світло-сірий костюм, сам нагадував шуліку. Великого хижого птаха з родини яструбових. Картину доповнювали його сріблясті відстовбурчені брови, пухнаста борода, що сягала грудей, та товстий гачкуватий ніс.
– Хвала Гестії! Хвала Папаю! Хвала Арею! Хвала Іданфірсові! – кричали вожді, кричав натовп, підкидаючи вгору башлики.
Люди обнімалися, цілувалися, зі сльозами на очах вітали один одного з перемогою.
Іданфірс розкланявся на всі боки. Нарада завершилась.
Підбадьорені палкими словами ратеводи і натхненними царя царів, всі стали розходитись.
Мишко відкрито пригорнувся до батька.
– Коли я зустрінусь із мамою? – питав, зазираючи батькові у вічі. – Я скучив за нею.
– Ой, синку, гадаю, не скоро.
Хлопчик відвів очі. Серце його розривалося від суму.
– Не переживай. Марія у безпечному місці. Наша родина обов’язково збереться докупи. Я стурбований іншим.
– Чим?
– Перемога надихнула скіфів до нових подвигів, піднесла їхній дух. Вони прагнуть крові, рвуться помститися тим, хто не підтримав їх під час воєнної кампанії. Та ти в цьому й сам переконався.
– Але ж Дарій пішов. У Степу знову тихо. Війна закінчилася.
– Для кочівників війна ніколи не закінчується. Війна для них – це спосіб життя. Скіфи існують за рахунок пограбувань, нападаючи на осілих, на їхні поселення. Передбачаю: зіткнення з сусідніми племенами будуть жахливими. А я мушу супроводжувати Іданфірса. Тобі ще рано бачити людську жорстокість. Тому дуже хвилююся за тебе. Напередодні я мав розмову з Фанагором. Мій побратим повертається до себе, у Сіднік. А ось і він...
До них, дійсно, підійшов Фанагор.
– О, радий, радий тебе, Мишо, бачити! – щиро вітався.
Хлопчик притулився до теосьця. Не втримався і цмокнув його у жорстку щоку.
– Ви стали близькими, – із задоволенням відмітив Євстафій.
– Ми подружилися у стані Дарія. Фанагор тоді приніс дари від скіфів, – охоче пояснив хлопчик.
Він ще не знав, що саме його батько, якому були відомі акторські здібності брата, порадив Іданфірсові відправити його з ризикованою місією у стан Дарія.
– Мушу йти, – вибачився Євстафій.
Дорогою він озирнувся і змовницьки підморгнув побратимові.
– Друже, пригадуєш нашу попередню розмову? – загадково спитав Фанагор Мишка, коли вони залишилися наодинці.
– Стосовно чого?
– Тоді ти пропонував мені свої послуги, як джура, як помічник.
– Пригааадую. Але ж ти відмовив мені.
– Тоді відмовив. Однак обіцяв узяти, коли закінчиться війна.
– Війна закінчилася, значить...
– Значить, я тебе наймаю. Згоден?
– Чесно береш до себе?
Мишко пильно-пильно дивився в очі співрозмовника. Чи не розігрує той бува його. Дорослі, вони такі... Із завмерлим серцем хлопчик перепитав:
– Чесно-чесно?
– Чесно.