Кульмінація скіфо-перської кампанії

Буревії. Біля скіфської могили

  Підставляючи обличчя подувам східного вітру, перси вперто прямували до Борисфену. Скіфські загони, що зненацька з’являлися, вони ігнорували. Не наздоганяли їх і не переслідували.
Скіфи занепокоїлися. Що задумав Перс? Чому нас не наздоганяє? Змінив маршрут? Чому?
На сходках вони задавали один одному такі самі запитання. Відповіді на них ніхто не знаходив.
І ця невідомість збуджувала скіфів, вселяла в них тривогу. Їхні дружини, навчені старими чаклунками, спекли вночі по три медових коржі. Ворожили на них:
– Бог богів, наш боже. Якщо ти створив для чогось нас, то будь до нас милостивим. Дуже просимо, зроби нам добро. Пошли в Гетську пустиню уже зараз суховії, спеку, які ти маєш спустити на цю землю в наступні сім років. Випускай, Гойтосіре, з неба свої вогненні стріли. Хай Перс зрозуміє, хто в Степу найсильніший.
І Гойтосір прихилив своє вухо до скіфів.
Наступили такі спекотні дні, яких Гетська пустиня досі не знала. Від жарі повисихали всі до останнього джерельця і болота. Впали сухостійні трави. Опівдні повітря такою мірою ущільнювалося, що тяжко було дихати. Комахи, ховрахи, жуки, змії, їжаки, зайці, які дуже страждали, залізли глибоко в землю і там сиділи. Охляли коні. Їхні копита тріскалися і кровоточили. Породисті коні стали кволі, не такі, як раніше.
Одного дня на видноколі перси побачили руді вежі. Вони горами обступили Степ і швидко наближалися. Ураз подули, застогнали буревії й закружляли у шаленому танці. Вежі, а насправді стовпи піднятого вгору піску, пилу, решток рослин та різного бруду, обрушилися на персів.
Здавалося, наступив останній судний день. Ревла худобина, вівці розбіглися і жалібно плакали. Щоб не бути заметеними, люди стояли. Вони з останніх сил трималися за вози, за списи, встромлені в землю. Навколо них виросла сипуча купа. Хто не витримав напору вітру і падав, знаходив на споді купи могилу.
Три дні крутило і мело. Вітер, нарешті, стих. Напівживі люди і тварини стали вибиратися з кучугур.
Дарій розпорядився видати воїнам воду, яку підвозили досі тільки для його свити і великих начальників. Тоді ж напоїли коней, що залишилися. Стада тварин дорізали і спожили.
Армія мобілізувалась і швидко попрямувала на схід. До соковитих долин і смачної води Борисфену.
Минуло сім днів від сьогодні до сьогодні. На горизонті вималювався контур рукотворного горбка.
Зраділі вояки підняли гамір. Вони скакали вперед на конях і бігли наввипередки.
На сивому горбку, порослому сріблястим чорнобилем, ото вже відвели душу! В один мент розвалили кам’яний пояс могили. Струтили з її вершини кам’яну скульптуру бритоголового вояка. Із задоволенням били її на кавалки і розкидали. Не чекаючи підвід, на яких везли лопати, заступи, кирки, – ножами, нігтями, зубами вгризалися в осілу землю. З інвентарем, звичайно, робота закипіла. Вирили глибоку яму, з якої подавали землю торбами і клунками.
Землекопи не знали перепочинку. Ось-осьдечки доберуться до заповідних камер. А в них – коштовна зброя, посуд, сундуки із золотими пластинками. О, нарешті, нарешті на їхні руки ляже нагорода за всі митарства і страждання, які випало перенести в цьому негостинному Степу.
Але не лягла...
Невідь звідки примчали на конях скіфи. Розмахуючи дзвінкими мечами, ґвалтували:
– Дорогу гінцям від царя Іданфірса! Дорогу!
Перси гінців не перепиняли. Підпустили до самої розритої могили. Правда, перед цим наказали зійти з коней і скласти на землю зброю.
Прибулі витріщалися на купу вологого ґрунту, у розпачі хапалися за голови. Зображуючи невимовне горе, мовчки розхитувалися.
Тим часом перси прискіпливо вивчали гінців. На їхніх шиях золоті обручі. Знати, прилетіла важна птиця. Це тобі не гаркавий клоун. Матері його в печінку сто болячок. Знай наших! Гінці наполохані. Тільки один тримається гідно. На вигляд він вайлуватий, не показний, але обруч має найгрубіший. Безперечно, за старшого. Дехто зауважив, що той шкуда придивлявся до людей, роззирався. Так, немов би тут, серед персів, шукав свояка.
– У ноги царю Дарію! – ревнув воїн, що стояв у тіні владики.
Здригнулося повітря, але не гінці.
Не кинулися вони в ноги Дарію й не поцілували його запилених ботфортів. Навпаки, отямилися. Низькі, кривоногі, вони бігали навколо могили, слізно просили:
– Молимо, припиніть! Перестаньте! Ми заплатимо вам золотом. Дамо багато золота. Тільки не паскудьте наших могил. Не тривожте дорогих останків.
Копачі відмовчувалися. Але кожен примудрявся так швиргонути грудкою, щоб влучити у ворога.
Скіфи хапалися за голови й падали біля самого краю ями. Сльози лилися із їхніх почервонілих очей, а жести й міміка свідчили про глибоке страждання .
Дарію набридло спостерігати драму, що розігралася. З відстані задиристо попередив:
– Майте на увазі, винесемо з могил золото, а кістки викинемо наверх. Справлятимемо на них нужду. Велику і малу.
– О, Папаю, відведи від такого, – заламували руки прибулі.
Раптом біля могили з’явилися троє хлоп’ят. Вони метушилися, робили кола, нахилялися й зазирали в яму.
Один із них, у шовковому халаті й тюрбані, підійшов до Дарія і низько йому вклонився. Інші, у однакових дорожніх костюмах, синхронно повторили рухи першого.
Урочисту мить несподівано порушив серцерозривний крик:
– О, синку!
Усі стали свідками, як старший шкуда метнувся до одного з хлопчиків. Обхопивши дитину руками, він пригортав її, цілував і промовляв із сильним почуттям:
– Нарешті я тебе, Михайлику, знайшов. Ми знову разом. Досить з нас бід. Пора вертатися додому.
– Відійди, сину Єхидни!  Не торкайся мого охоронця! – підскочив до старшого скіфа хлопчик у тюрбані. На губах його пінилася слина.
Мишко зіщулився: злий Ксеркс здатний накоїти до біса лиха.
– Ах ти, перське щеня! – втратив рівновагу Євстафій.
Розгніваний, він вихопив із-за двобортної куртки приховану нагайку. Спочатку хльоснув нею по своїх черевиках, а потім високо замірився.
Більше Євстафій не хльоскав і не замірявся, бо опинився між двома сердитими вояками. Ті вмить відібрали нагайку. Героя, що наважився її підняти на царевича, повалили на землю і заходилися йому товкти боки.
– Припиніть! Не бийте мого татка! – сміливо кинувся на кривдників Мишко.
Хлопчик відпихав сердитих вояків, лупцював їх ногами. Ті й вухом не повели в бік малого, що пнувся до них. Продовжували знущатися над чоловіком.
Тоді Мишко вихопив із-за плечей лук. Відтягнув тятиву, голосно погрожуючи:
– Відпустите батька? Ні? Стріляю!
Але він не вистрелив. По-перше, забув вставити стрілу. По-друге, коло нього враз виріс сердитий перс. Він шарпонув лук і безпардонно відібрав його. Проте й обеззброєний, Мишко пнувся. Тепер свій запал він спрямував на Ксеркса.
– Знай: я не раб тобі! Ти не маєш на мене ніяких прав! Це мій батько! Він мене забере додому.
– Мовчати! – несамовито крикнув Ксеркс і клубком слини заліпив Мишкові ліве око.
Мишко тернув рукавом ліве око й знову пішов у наступ. Кричав з образою в голосі:
– Ось який ти! А я, дурний, повірив, що ти мій брат. Брехуняка! Злий і недобрий. Знати тебе не хочу.
Ксеркс зблід. Його засмагле личко скривилося, а тонкі вуста відкопилились і тремтіли.
– Мишо, я справді твій брат.
Царевич два рази голосно шморгнув. По паузі затягнув плаксивим голосом:
– Мишо, без тебе мені буде сумно. Не покидай мене. Будь ласка, не покидай.
Дарій змахнув хусточкою, начебто проганяв настирливу муху. Той, що стояв у його тіні, ревнув:
– Увага! Говорить цар Дарій!
Усі змовкли. Дарій пальцем підкликав до себе старшого гінця.
Князь Євстафій відтрутив вояків, що тримали його. Обсмикнув короткополий каптан, поправив широкий ремінь. Із самоповагою підійшов, ледь зігнувшись перед Дарієм у поклоні.
– Ким доводиться тобі цей малолітній? – суворо запитав Дарій.
– Михайлик – мій син, царю.
– Так знай, хлоп’як – наш трофей, наша воєнна здобич. Мій син Ксеркс тримає його як охоронця і товариша для розваг. Ксеркс не бажає з ним розлучатись. До того ж твій син, сміливий муже, був присутній на нарадах найперших воєвод. Йому відомі військові таємниці.
Руки Євстафія мілко тремтіли. Він переконливо просив Дарія відпустити сина. Цар обірвав князя на півслові:
– Ти забереш свого сина тоді, коли Іданфірс приведе до мене всіх своїх людей.
Зробилося до болю тихо. Мовчали гінці, мовчали господарі ситуації – перси. Можливо, ті й ті розуміли, як-то не по-людськи відбирати від батька сина.
Дарій заговорив, виділяючи кожне слово:
– Гінці, прибулі від царя Іданфірса, слухайте уважно. Я, Дарій Гістасп, цар Мідо-Персії і всього континенту, виконаю вашу просьбу. Мої воїни не ввійдуть у могилу. У подяку за це третього дня, як зійде сонце, Іданфірс приведе до мене свої царства. Хай шкуда покладе до моїх ніг зброю. У противному разі вони мають прийняти бій. Чесний і відкритий. Якщо ж Іданфірс знехтує цією умовою, тоді мої безстрашні воїни ввійдуть у цю могилу. Вони будуть розкопувати всі могили, які трапляться на нашому шляху.
– Я, Євстафій, радник царя Іданфірса, передам твої слова, Дарію, і твої побажання своєму владиці. Іданфірс прислухається до них, – гаряче запевнив князь.
Гінці на підтвердження кивали довгими бородами.
Дарій грізно звів брови і змахнув хусточкою.
Землекопи неохоче вилазили з ями. Повільно відходили, щоразу озираючись. Чи не передумає владика? Не зайве було б провчити шкуду: зруйнувати на його очах могилу, пограбувати її. Тим паче, до заритих скарбів залишилося землі на пару штиків.
Не дочекавшись царського знаку, який відмінив би непопулярний наказ, скрушно йшли геть.
Дарій обпік гінців, що переминалися з ноги на ногу, сердитим поглядом і гарикнув:
– Дозволяю покинути нас.
Конюхи підвели до прибулих їхніх кошлатих коненят. Скіфи сіли верхи. Конюхи так огрівали палицями коненят, що ті з пронизливим іржанням зривалися з місця.
Мишко сумовито дивився вслід загону, що віддалявся.
Що чекає скіфів? Яка його самого подальша доля?
Він передбачав нерадісний фінал. Армія Дарія, що відродилась на смачних водах і зелених ланах, безперечно, розчавить скіфів разом із їхніми союзниками.

На полі брані, яка не відбулася

  Вмите росою око Ахурамаздиного сина Мітри вихопилось із-за обрію. І враз спохмурніло. Люди не славили його піснеспівами. Без небесного благословення вони порядкували на полі. «Ох, не терпиться персам володіти землями і водами північних народів. Називають себе цивілізованою расою, а не відають, що на все воля Божа».
Небесне світило вдарило протуберанцями і гонористо почимчикувало блакитним куполом.
Як доносили Дарію лазутчики, Іданфірс активно гуртував свої сили. Однак не для того, щоб привести їх, покірних, у перський табір. Скіфи не бажали визнати Дарія своїм владикою. Вони вийдуть на поле бою, щоб помірятися силою.
Тож третього дня, від самого досвіту, перська армія нагадувала мурашник, на який лили воду.  Війська займали позиції згідно з попередньо розробленим планом. Для проведення успішної кампанії фронт мав нагадувати орла, що розпростер крила і готовий блискавично накрити собою жертву.
Дзьобом орла були лучники. Вони першими вступлять в бій, осипаючи шкуду смерчем стріл. На лучниках довгі лускаті панцирі. Вони дуже важкі, проте залізна броня надійно охороняє воїна до самих кісточок ступень. Тримають лучники великі луки і єгипетські шкіряні щити. О, щити ті особливі. Верхні краї заокруглені, а нижні прямі. Нижні щільно прилягають до землі. Родзинка єгипетського щита – оглядовий отвір. Прикритий щитом, перський лучник прискатиме стріли, влучаючи прямо в шкуду.
Шию і плечі орла створювали піші, що стояли несхитними рядами. Щит до щита, шолом до шолома. У витягнутих руках воїнів списи, готові прийти в дію за першим сигналом.
Серце орла – золота гвардія, десять тисяч безсмертних. Воїнів дисциплінованих, відбірних. Настрій їхній піднесений. Ще б пак! Адже сьогодні найважливіший день війни у шкудських несходимих степах. День перемоги. Тому й вирядилися безсмертні відповідно. На них блискучі металеві обладунки, під ними танцюють коні в пишній збруї. Між вухами коней коливаються червоні мітелки.
Широко розгорнуті крила орла – то кавалерія впереміжку з пішими. Їхнє завдання – оточити противника, взяти його в тісне кільце й вирубати до ноги.
Головним акордом битви наступить година, коли під барабанний дріб і завивання музичних інструментів цар Дарій на похідній колісниці, запряженій трійкою красивих різномастих коней, поведе безсмертних. Зав’яжеться короткий, але переможний бій. Радісно озвуться сурми, співаючи перемогу. Вояки несамовито кричатимуть: «Слава богам! Слава царю Дарію!» Тріпотітимуть, роздуті літнім леготом, зелені стяги, а на бунчуках дзеленчатимуть дзвіночки. Заспівають ріжки. Безсмертні, оточивши Дарія, урочистим кроком покинуть поле, всіяне тілами ворога. Гвардія поїде бенкетувати, гучно відмічати перемогу.
Так буде. А поки що Дарій у супроводі свити завершував об’їзд війська, що по чолу  розтягнувся на кілька стадій. Цар голосно підохочував воїнів до звитяги, обіцяючи хоробрим щедрі нагороди. Майже впритул до царської колісниці їхали на конях важкий Псталпс і стрункий у стані Артабан. Бадьорий настрій Дарія, його святковий одяг (червоний каптан і жовта шапка, оздоблена перлами), блискуча амуніція воєвод справляли на вояків гарне враження. Справа і зліва бажали царю здоров’я, слави, перемоги. З усіх боків лунав сміх, жарти, радістю світилися зарослі обличчя, що давно не знали ні сталевого леза, ні кістяної гребінки.
Зійшло сонце і перси застигли в тривожному чеканні. Дарій нервово м’яв у руках червону, гаптовану золотом, хусточку. На нього зрідка поглядав Псталпс. Головний начальник військ мав підозру, що владика нервує. А для тривоги таки були підстави. Противник непевний. Чи приведе Іданфірс людей?
Враз погляди воєначальника і царя схрестилися, вловивши коливання ранкового повітря. Помилки не було: обізвався противник.
З-за валуна викотилося тисячоголосе ревища, підсилене музичними інструментами. Такої сили звуки, від яких холола у жилах кров і терпло тіло, спроможні створювати тільки добре треновані горлянки кочівників.
Погляди перших осіб розбіглися і разом прикипіли до верхівки валу. Ось з його гребеня вистромилася щетина піднятих догори списів. Показалися вершники, коні, голови піших, вози.
Перси мовчки дивилися на орду, що збігала донизу, прискіпливо вивчали її.
Вершники рухалися впереміжку з пішими та возами, які тягнули бики.
Зійшовши на рівнину, натовп покотився назустріч вишикуваній чіткими рядами армії. На відстані польоту двох стріл натовп зупинився і зімкнув горлянки. Тепер з його боку линули лише хрипкі звуки ріжків та суворі оклики старших.
Персам було видно, як вершники і піші гуртувалися навколо бунчуків із кінськими хвостами та знамен із вишкіреними головами хижих тварин. Вояки шкуди у гостроверхих шапках, лопаті яких прикривають спини. Одягнені вони у повстяні каптани або шкіряні каптани, довгі штани, заправлені в розтруби чобіт. Озброєні короткими мечами та списами і, звичайно ж, луками. Деякі тримали важкі сокири або булави із шипами.
Тим часом візники розвертали вози, встановлюючи їх задками до поля битви. У їхніх коробах сиділи білобороді старці й дрижачими голосами напучували молодих, повчали їх. Жінки вибігли на узвишшя. Вигуками підбадьорювали чоловіків, розпалювали їх до бою. Боягузів обіцяли проклясти. Погрожували їм вічними муками у тартарі, найстрашнішому кутку царства Аїда.
Так, шкуда увесь, мов на долоні. Хоч і двигтіла земля, коли він наближався, та все ж числом він помітно вступає війську Дарія. О, хутчіше б зазвучали бойові сурми. Хутчіше накрити його стрілами і розчавити. А крикливих жінок захопити, як бранок. Хутчіше б.
Одначе скіфи не поспішали вступати в бій.
Після того, як кожен озброєний чоловік зайняв, указану старшиною загону, позицію, а кожен віз, тварина, жінка зручно стали, наступила черга спілкування з небожителями.
Біля найвищого бунчука появився головний енарей , якого називали Шаманом. Одежа на ньому звичайна – каптан, штани, повстяний башлик. Незвичайними були прикраси, які дзеленчали: глиняні дзвіночки та дерев’яні фігурки риб, птахів, оленів, містичні знаки.
Шаман, стрясаючи круглим плоским барабаном, всередині якого калатали дзвіночки, пройшовся широкими кроками. Іданфірс, що сидів на прудконогій кобилі, поступився. За ним відійшли й інші. Утворився майданчик. Шаман ходив колами і калатав. Ось звів руки до неба, тонким високим голосом крикнув:
– О, Арею, великий боже! Дослухайся мене! Раніше ти зглядався на мої благання! Почуй і зараз мене! Благослови скіфа на битву з персом! Хай скіф переможе перса! Хай гострі мечі скіфа змокнуть від крові ворога! Скіф палко обіцяє пролити кров перса в твоє ім’я, о, Арею!
– Обіцяємо! Обіцяємо! – відгукнувся натовп.
Шаман гучніше крикнув:
– Агов, Арею! Ти почув наші волання? Просимо, у знак прихильності до нас, пришли свого вісника! Він стане першою жертвою для тебе!
Люди охнули: на майданчику з’явився рудий заєць.
Перелякана тваринка притиснулася до ніг Шамана і витріщалася на оторопілих бороданів.
– Арей почув скіфів! Арей подав скіфам знак! – котилися хвилями вигуки й добігали до найвіддаленіших рубежів, зайнятих царствами.
– Безстрашні воїни! Слухайтеся мого наказу, – обізвався Іданфірс зі свого сідла.
Скіфи стихли, стримуючи коней, щоб не хропли.
– У зайця гострим не влучати. Не ранити його і не вбивати. Руками, тільки голими руками його ловіть. Тварина повинна бути цілою і неушкодженою. Я сам його підкину. Бог війни Арей, захисник і покровитель скіфів, воліє прийняти красиво першу жертву.
Хтось свиснув – лови почались. Заєць закружляв на місці, плигаючи то в один, то в інший бік. Вояки, що перегнулися в стані й широко розклали руки, полювали за ним. Чоловіки штовхалися, стукалися лобами, свистіли, улюлюкали. Дивина – тваринка вислизала з-під сотні ніг, взутих у м’які без підборів шкіряні черевики. Тоді вже в іншому місці зчинявся шум. Натовп ґвалтував, улюлюкав.
Погоня розігріла мисливський азарт вояків. Вони на часину забули, що зібралися на полі генерального бою. Донедавна похмурі й зосереджені, тепер реготали. Жартували, ганяючись за спритником, втішались ним, як радіє дитина іграшці.
Як же він вміло проскакував між ногами! Як вправно він лавірував поміж усіма! А ще кусався, коли смикали його за вуха. Дряпався, коли хапали за лапи.
Підхвалювали рудого: «Ай же мастак! Справжній посланець неба».
Скіфи кохали зайця. Навіть не квапилися йому обірвати життя. Однаково не уникне розправи. Полювати  за небесним посланцем випало їм вперше.
...Початок бою затягувався. Дарій звів очі. Опустив долі й знову звів. Якась чортівня. Йому здалося, що око Мітри сміялося, хитаючись у блакитних хвилях. Дарій уважно подивився довкруж, прислухався. Щебетали жайворонки, співали коники, виблискувала смарагдовими коштовностями роса на траві й кущах полину. А так не повинно бути. У день генеральної битви природа повинна завмерти, немовбито сумувати перед неминучими людськими втратами. У холодному небі має кружляти вороння і тривожно каркати. Невже боги на боці проклятого шкуди? Та що за шум вчинився в його рядах? Здаля видно, як їздці крутяться на конях, галасують. Піші бігають поміж кінними, немовби граються у квача.
– Що трапилося? Чому шумить, ґвалтує противник?
Питання Дарія передавалося від вуха до вуха. Через хвилину проводир військ Псталпс доповів:
– Противник ловить зайця.
– Що? Що? Що? Що?
Дарій щокав, як заведений механізм, і не міг зупинитися.
– Правда, мій пане. І не так ловить, як переслідує тварину. Зловить – і відпустить. Знову ганяється, – ніби виправдовувався проводир.
Чорні, мигдалевидні очі царя царів зупинились. Про себе Псталпс відмітив, що вони біліють, наливаються оловом.
Дарій тихо сказав:
– Завертайте війська. Відходимо.
– Звідки сонце зійшло?  – мимовільно скрикнув Псталпс.
Дарій похмуро пояснив:
– Ці мужі зневажають нас. Вони не гідні мене, царя Азійського континенту, супротивники.
Псталпс покірно подав знак старшому сурмачеві.
Перські війська розверталися і покидали поле брані, якій не судилося відбутися. За час існування Мідо-Перської імперії жоден ворог не вів себе у вирішальну годину так розкуто і нахабно.
А тим часом скопище вирувало, немовби перебувало на ярмарку. Захоплені ловами, скіфи не помітили на полі кардинальних змін. Ось їхній мисливський азарт досяг свою апогею – кошлатого спритника спіймав Скіфабр. Ратибора міцно тримав за вуха тваринку, що виверталася і відчайдушно била його лапами. Іданфірс, перш ніж прийняти зайця, висмикнув із його брови найдовшу шерстинку. Сильно подув на неї.
Гнучкою павутинкою літала шерстинка над збудженими чоловіками. Скіфи свято вірили в те, що в ній перебуває дух Арея. Перевтілений у шерстинку, бог війни зараз літає над ними і дарує кожному силу і відвагу, благословляє до бою.
Отож скіфи завзято дули знизу, щоб шерстинка якомога довше літала.
Коли шерстинка зникла, то скіфи наставили вістря наточених списів і загорлали:
– Слава Арею!
М’яко й непомітно увійшли леза у кошлате тіло. Держалками заструмували червоні річечки. Вояки п’яніли й божеволіли, вдихаючи запах крові. Натхненно ревіли:
– З нами Арей! Слава Арею!
Аж раптом хтось уважний заволав:
– Хлопці, Перс закивав п’ятами.
А тут і вершники стали кричати:
– Тікає Перс!
– Ой, боженьки, таки тікає! Злякався! – раділи на возах діди і витирали рукавами сльози радості.
Дружини, сестри і доньки скіфів, що ниділи на узвишші, зраділи переміні. Вони підскакували й плескали в долоні.
Піші не вірили вершникам. Бігли наперед, щоб самим переконатися у тій радісній звістці.
Хтось запальний під’юджував:
– Гайда на Перса! Доганяймо його!
Натовп горів бажанням помсти і крові.
– На перса! З нами Арей! Ми переможемо! – кричали.
Поміркований Іданфірс остудив гарячі голови:
– Скіфи, ви уже отримали перемогу. Це сталося тому, що сьогодні з нами Арей і всі небожителі. Вони тут, на цьому полі, серед нас. Невидимі боги нагнали на перса такого жаху, що він не витримав –утік. Браття-воїни, перемога за нами! Ура!
– Ура! – шаленіла юрба, підкидаючи вгору башлики.

Закрита рада

Око Мітри сонно кліпало віями-протуберанцями і нарешті зімкнуло їх. Не розімкнуло й тоді, коли над перськими військами голосисто проспівали сурми, скликаючи перших воєначальників на закриту раду.
На втомлену від людських емоцій землю спускалися сутінки.
Перші швидко зібралися в пурпуровому шатрі. Стояли перед царем, що сидів на похідному стільці, та мигуляли очима. Відтоді, як копито коня Дарія ступило на землю північного варвара, вид найпрекраснішого із людей змінився. Гай-гай, його борода, завжди така доглянута, така чепурна, тепер стирчала острішками. Щетина брів відросла і некрасиво стовбурчилась.
Порухом хусточки Дарій відкрив нараду.
– Мої доблесні воїни, – ввічливо звернувся, дивлячись у простір. – Я зібрав вас, щоб нагадати: збігає час, який я відпустив іонійцям, які стережуть міст, перекинутий через Істр. Вважаю, нам спішно треба повертатися до переправи.
Дарій ненадовго затих. Коли заговорив, мова його полилась вільно, без напруження. Але дивився так само у простір.
– Зайшли ми надто далеко. Від Істра нас відділяє п’ятнадцять днів шляху . А мали б розвернутися відразу, як отримали від шкуди дари: п’ять стріл, жабу, мишу і пташку. Тепер я розумію: Гобрій правильно тлумачив їхнє значення. Виправити помилку ще не пізно, але складно. Ворог поряд і до того ж у всій своїй силі. Як зграя голодних шакалів стане нападати на наші обози, крайні загони. Ми можемо втратити багато людей і коней. Тож давайте разом подумаємо, як убезпечити наше повернення. Прошу.
– О Дарію, ти найправдивіший у словах! Ти великий і мудрий!, – гукнув хтось неголосно з тих, що стояли попереду.
А ті, що стояли позаду, дружно обурювались:
– Шкуда відкрито знущається з нас. Обманом завів в безводні місця. А сьогодні як поступив? Ну, раз уже вийшов на поле, то давай битися. Аж ні... Влаштував лови. Тьху!
Дарій змахнув хусточкою, закликаючи до тиші.
Зігрітий похвалою найсвітлішого, заговорив скоромовкою Гобрій:
– Царю, ти знаєш, що я розпитував раніше, ще до походу, про шкуду. Тоді вже мав підозру,  що він недосяжний. Коли ж опинився у його степах, то остаточно утвердився в своїй думці. Це хитрий, підступний, віроломний народ.
– Грабіжники і злодії. Псують провіант, крадуть коней, – шуміли ті, що стояли посередині.
Хусточка знову ожила.
– Говоріть по суті.
– У мене, царю, є пропозиція, – обізвався Гобрій.
Дарій, зірко глянув на воїна.
– Прошу, озвуч свою пропозицію.
– Іонійці, що охороняють міст, ненадійні. Вони можуть прийняти шкідливе для нас рішення. Тому треба дуже швидко рухатися до Істру. Пропоную, як стемніє, розвести багаття, як зазвичай ми робимо. А коли зовсім стемніє, то знімаємося й уходимо. Але треба залишити воїнів, котрі знесилились і не здатні переносити дорожні труднощі. Також віслюків. Вони стануть ревти. Перекриють шум та скрипіння коліс.
Воєначальники насторожено перезирнулися. Вони чекали заключного слова найсвітлішого.
І Дарій велів:
– Наказую спішно збиратися в дорогу. По годині, другій безшумно знімаємося і рушаємо. Дозволяю розходитися.

Небесний гість

Наодинці Дарій не ховався зі стражданнями. Його блискуче, обпалене суховіями обличчя набрало мертвотного вигляду, а губи безтямно шерхотіли: «Боже, яка ганьба! Мої плани щодо знищення шкуди не увінчались успіхом. Я, цар 23 країн, не зміг стерти з лиця землі купу довірливих людей».
Хоча, хоча... Десь там, на денці єства, Дарій, як полководець, розумів ворога. Величезні простори, якими той володів, і мала чисельність народу спонукували його діяти нецивілізованими методами. Дарій віддавав належне військовому генію Іданфірса. Його тактика спаленої землі і заманювання ворога в пустелю дієво спрацювали. Як наслідок, боєздатність армії супротивника ослабла. Були суттєво підірвані його бойовий і моральний дух. О, чому він, Дарій, не прислухався до порад брата, воєводи Гобрія. Ще напередодні походу ці сміливі мужі попереджали його: у неозорих степах можливе фіаско. Так, він сам, своєю рукою підпалив собі бороду.
Гіркі роздуми царя переметнулися в інше русло: «І родовий перстень мідійських царів мені не допоміг? Чому? Адже я через сто років повернув його? Невже Сиріус, головний начальник над зірками, відвернув від персів своє лице?»
Кинувши погляд на перстень, цар обімлів. Прозорі грані каменю були каламутними – явний знак загрози і небезпеки.
Раптом пролунав різкий звук. І такої сили, немов би розірвалася навпіл вхідна килимова запона. Шатро освітилося білим світлом. Серед шатра стояв високий воїн, з вольовим обличчям. Його врунисте довге волосся над лобом перехоплював золотий обруч. Обличчя воїна випромінювало світло, а всі відкриті його члени сяяли сліпучою білизною. Дарій, хоч і злякався, але помітив на прибулому білосніжну туніку, а під нею сорочку із золотими поручами. Поверх них – блискучий короткорукавий панцер та малиновий плащ-покривало. На грудях воїна сяяла неймовірної сили зірка. У правій руці він тримав жезл, що нагадував палаючу свічу, а в лівій – круглий щит, від центру якого розходилися золоті промені. За плечима гостя розмірено колихалися крила, вкриті шовковими блакитно-білими пір’їнками, які мелодійно шелестіли.
– Хто ти? – пошепки спитав цар.
– Не Сиріус, до якого, Дарію, ти думкою линув. Я – начальник небесного війська, Архістратиг Михаїл, – пролунала відповідь, хоча вуста небесного гостя не ворушились.
Архістратиг кинув погляд на царя, що всією вагою втиснувся в стілець.
– Невеселий нині вид твій, Дарію. Та знай: попереду на тебе чекає справжній розпач.
– Іонійці зруйнували міст? – затремтів Дарій.
– Ще не зруйнували. Але зруйнують. І станеться це найближчими днями.
Дарій застогнав.
– Ніч літня коротка, як свист сокола. Іданфірс дізнається про твою втечу. Він випередить тебе, бо знає короткі шляхи. Кочівники легкі й мобільні, а у твоєму війську багато піших. Іонійським морякам шкуда пообіцяє волю. А ще свою допомогу, щоб звільнити Іонію від перського панування. Іонійці з радістю зруйнують міст, хвалячи богів і своїх рятівників. Шкуда повернеться в Степ і знайде твоє, о Дарію, знесилене переходом військо. Він вимотає твої сили, зненацька нападаючи. А потім і зовсім знищить. Ось така твоя перспектива, царю, найвродливіший серед людей, – глузливо закінчив небесний гість.
Те, що його армію проковтне Степ, Дарій не сумнівався. Від жахливої перспективи плечі його засмикалися – він зайшовся беззвучним плачем. Що він міг сказати у відповідь? Сперечатися? О, ні. З богами не сперечаються. Вони невидимі, але всесильні. Їм відомі людські ходи далеко наперед. Богів потрібно просити, щоб зглянулися над нами, немічними, щоб були милостиві до нас, грішних.
Дарій знайшов у собі сили й підвівся. Несміливо виправдовувався:
– Сто років тому загони шкуди ввійшли через Залізні Ворота у азійські країни, якими протікали річки з молоком і виноградним соком. Вони зруйнували царські палаци, витоптували посіви, зневажали хліборобів, обкладаючи їх непосильними податками. Без кінця грабували...
– О, не тобі, царю, засліпленому гординею, патякати на Промисел Божий, – різко обірвав мову царя Архістратиг. – Північні кочові народи – то Божий інструмент, кара народам, що стали безсоромними, розпусними, немилосердними. За їхні віроломні вчинки Господь відвернувся від них і вони понесли заслужених втрат.
Ноги в Дарій затремтіли і він осунувся зі стільця. Бухнувся Архістратигу в ноги. Цілував його золоті сандалії й щиросердо благав:
– Михаїле, змилуйся. Ти знаєш, що я у скруті. Не дай ворогові знищити моє військо.
– Багато просиш. А що даси взамін своєму небесному батькові?
– Побудую храми на Його славу. Добрими справами прославлятиму Його ім’я. Буду справедливим царем. Захищатиму сірих.
– Гаразд. Ще дай слово честі, що Ксеркса посадиш на царський престол.
– За Ксеркса просив Даниїл.
– Знай, вустами Даниїла промовляв сам Господь. І останнє. Поверни перстень Михайликові, синові Євстафія.
І тут збунтувалася горда натура Дарія. Скочив цар на рівні ноги, вужем закрутився.
– Невже мало того, що я виконаю для слави свого Господа? Перстень –така незначна річ. Ще пращур мідійських царів Дейок...
– Мені про це відомо, – обірвав Дарія Архістратиг. – Як і те, що у твоїх, царю, руках перстень – мертва річ. Хіба не так?
– Так, – кволо погодився Дарій.
– Він і не оживе. Бо такою є Його воля.
Дарій розгубився. В його уяві виплив служитель храму Вогню, довірлива з ним розмова в дуплі платану.
Архістратиг ледь усміхнувся. Він знав про душевні муки Дарія. Думки царя йому також були відкриті.
– За сто років, що минули, народилося п’ять поколінь, – розважливо мовив Михаїл. – Нові господарі персня молилися та приносили щедрі дари своїм богам. Тому ображений дух покинув камінь персня. У його блискучих кристалах за вищою на те згодою поселився новий дух. Він ревно охороняє свого господаря, допомагає йому при скруті. Засмучений царю, знай: на сина Євстафія покладено велику місію. Змужнівши, Михайлик повернеться додому. Чорноземна земля давно квилить за справжнім господарем. Полум’яним словом Михайлик згуртує несміливих хліборобів, навчить їх розрізняти добро і зло, вкаже правильну дорогу. На полях його вітчизни щедро заколосяться злаки. Довірливий народ звільниться від чужих і своїх глитаїв.
Слова грізного Архістратига звучали в повітрі гімном, хоча сам він беззвучно розтанув.
– Гей, охоронці! –гукав Дарій.
Колихнулася запона – біля входу виросли двоє вояків.
– Ідіть до синього шатра. Ксеркса і сина агагія Геммедати винесіть. А третього – не будіть. Надіньте на його палець ось цей перстень.
– Слухаємося, царю.