Напередодні війни

Розділ 1. Священна рада

     Екбатани. Замок мідійських царів. Зала засідань.
Поміж колон, що підпирали перекриття з плоским дахом, стоять мужі в багатих каптанах. Фарбована борода і байдужий вид – надійний схрон в’юнких думок. Ба, повчала Книга мудрості: «Ревниве вухо все чує, і навіть шепіт нарікань від нього не затаїться. Тож бережіться пустого нарікання і здержуйте язик від обмови, бо і потаємне слово не перейде гладко, і брехливі уста погублять душу». Дарій надто рішучий. Не доведи, Боже, пізнати на собі його гнів. Так, приборкав повсталих у провінціях Еламу, Вавілону, Парфії, Гірканії, Арсенії, Маргіани. Так, розділив військову і цивільну владу. Так, створив могутню армію і флот. Так, упорядкував поштову дорогу. Тепер дорога охороняється, на ній станції, де міняють коней. А зручності потребують коштів... Ось знову зібрав перших... Вочевидь, накаже наповнити скарбницю. Але ж і так кожній сатрапії, залежно від кількості розораної землі та її родючості, законом визначено мито. Провінції додають ще зерном, фруктами, вином, худобою, килимами, одягом – золотим і срібним. Індійська сатрапія платить навіть золотим піском. Невже і цього мало? Вай, вай, подейкують про похід на зарозумілих яванів ... Чи повернуться сторицею затрати?
Висока завіса, розшита металевими і шовковими нитками, сколихнулась і розійшлась. За завісою безшумно розчахнулись двохстулкові двері. Товсті євнухи, озброєні мечами, опустились на коліна обабіч входу і застигли, мов статуї. І тільки їхні брови – вісники внутрішньої напруги, то піднімались ,то і опускались. Воїни за першим знаком готові пустити в хід зброю.
У залу ввійшов чоловік, міцної статури і моложавий. Цар Дарій.
Сатрапи, воєводи, скарбники, судді, радники, володарі країн, яким дозволялося бачити лице царя, впали доли, цілуючи килими. Воєводи прийняли вірнопіддані пози.
Зайнявши тронний стілець, Дарій ввічливо звернувся:
– Вітаю всіх і дозволяю сідати.
– О, дозволь стояти і насолоджуватися твоєю вродою! – закричали перші особи імперії.
Колихнувся золотий жезл, що мав владу перетворювати слова в наказ. По тому війнуло індійськими благовоніями. Це перська і мідійська знать, підбираючи подоли, сідала на дивани. Правителі з числа підкорених народів раболіпно опускались на м’які килими.
Рукою, вільною від скіпетра, набалдашник якого мав вигляд лева, Дарій розправив на колінах старовинний кандіс. У його узорах, затканих парчевими малинового кольору квітах, значилися й крилаті колеса – символи Мідо-Перської імперії.
Перші стривожились. «Цар царів у золотих тіарі! Найвродливіший із людей одягає її в особливих випадках. О, Боже, укріпи дух підупалий, щоб покірно прийняти всі новини, якими б лютими вони не були.»
Вийшов наперед Псталпс, воєвода над воєводами, проводир військ. Важкий, сильний і грізний, ровесник Дарія, він завжди супроводжував царя у бойових походах. Поцілувавши владику в золоту бороду (знак особливої поваги і дружби), став по його праву руку.
Раптом урочистість, розлиту в повітрі, порушили дзвінкі голоси. Вони проникали крізь колони, прикрашені єгипетськими та індійськими тканинами. В залу засідань вбігли хлопчики від п’яти до дванадцяти років. Старший і менший відразу опустились на підлогу, викладену різнокольоровим шліфованим камінням. Добули з кишень сердолікові статуетки слонів і, стиха перемовляючись, ними грались. Середульший забрався у крісло, видовбане з рожевого мармуру, що формою нагадувало гігантське яйце. Вклавши ніжки у спеціальну виїмку та зручненько сівши, хлопчик звів іскристі оченята на царя, красивого у вихідному одязі та славі.
Брови Дарія зійшлися під низько опущеною тіарою. Видовженим обличчям владики пробігла тінь задуми, а тупі з фарбованими нігтями пальці забігали дощечкою билець. Хлопчик і собі набурмосився, і собі застукотів по підлокітнику. Мавпування малого не викликало в присутніх ні подиву, ні сміху. Знали далебі: сини царя царів повинні бувати на засіданнях перших. Вони там навчаються мудрій науці керувати країною.
Пальці, обтяжені масивними перснями, зупинилися. Смоляні, блискучі очі проникливо дивилися на васалів. А ті принишкли і, затамувавши подих, тупилися в жовтаво-зеленаві узори на колінах. Хлопчик старанно скопіював батькові жести і погляд.
Зметнувся в руках Дарія скіпетр і стукнувся об камінну підлогу. В густій від напруження тиші владно зазвучало:
– Я – Дарій, син Гістаспа, Ахеменід, арій, цар персів і всього материка, муж найрозумніший і найпрекрасніший із усіх людей, скликав вас на священну раду. Оголошую своє рішення. Від сьогодні Мідо-Перська імперія перебуває  з північними народами в стані війни.
Витримавши значливу паузу, Дарій продовжив:
– Бог Ягве через своїх пророків заповідав підкорити ці народи і навернути у одну з нами віру. Я готовий заповіт пророків виконати. Ви знаєте, що моїм найпершим бажання є торжество справедливості на землі. Але тільки тоді наступить на континентах справедливість, коли язичники схилять переді мною голови. Мої хоробрі, мудрі товариші, надійшов час помститися ворогові за образу столітньої давності. Я спрямовую свій караючий меч на північні народи.
«Що значить «образа столітньої давності»? – розмірковували перші. – Вай, вай, то було так давно і так багато ворогів прокотилося землями імперії».
Колесом випнув груди Пстасп і поклав руку на залотокований пояс. Говорив проводир ніби вергав у горах каміння. Мова його переконлива, сильна.
– Як пара і дим передують вогневі, так кровопролиття провокують образи. Великий Дарій попросив зібратися у старовинному замку мідійських царів, щоб оживити нашу забудькувату пам’ять. Згадаймо, шановні, час, коли найміцнішим царством в Азії було Мідійське. Тоді Ассирія, Єлам, Урарту в усьому вступали йому. Однак шкуда , напівдикий кочовий народ, порушив цей порядок і заклав камінь несправедливості. Мадій, син Протодія, привів доярів кобил у Верхню Азію. Вони, мов всеїдна сарана, нападали на мирних жителів, залишаючи по собі трупи, руїни і випалені поля. Тільки через двадцять вісім років цар Кіаксар, згуртувавши мідійські племена, відкинув шкуду. Господарі зайшли у палац, що в Екбатанах, і жахнулися. Палац був дощенту спустошений. Зловмисники винесли з нього всі скарби. Навіть позривали золоті та срібні бляхи зі стін, колон і карнизів, якими ті були обкладені . Шкуда й надалі продовжував грабували хліборобів. Здавалось, позбутися його неможливо. Тоді Кіаксар пішов на хитрість. Він запросив ватажків ворога на бенкет... Вино там лилося, мов із фонтану. Шкуда чудувався його кольорам, ароматам і пив, як звик, нерозведеним. Коли без пам’яті впився, то Кіаксар подав знак. Мідійці оголили мечі, вправно запрацювали ними. О, без верховодів шкуда притих. Частина служила охоронцями при дворі Кіаксара, решта пішла в Припонтійські  степи. Вельможі, доблесні воїни! Прислухайтесь: до нас взивають кістки пращурів. Вони настійливо вимагають помститися кревним ворогам. Вимагають повернути на батьківщину святині.
Гуркотливий голос затих. Присутні збуджено закричали:
– Дарію, ти переможеш! Ти повернеш святині! Справедливість торжествуватиме в світі!
– Веди нас, царю! Ми готові помститися молокоїдам!
– Перси з мідійцями – один народ. Образа мідійців є образою персів.
Тінь легким крилом торкнулася твердого обличчя Дарія, коли в букеті гомону вирізнив ображені голоси:
– Шкуда гордий. Його царі гидують нами. Не родичаються, не видають заміж за нас своїх дочок.
Тільки наближені знали: Дарій бажав поєднатися шлюбом із дочкою шкудського царя Іданфірса. Але посли тоді повернулися ні з чим. Чи не затаєна образа потьмарила розум Дарія? Чи не бажання помсти заволоділо його єством?
Збуджені й ображені голоси покрив бас головного скарбника. Пузатий мідієць зі старанно вибіленим лицем і наведеними чорною фарбою бровами моторно викотився наперед. Торохкотів:
– Коли йдеш полювати на лисицю, то бери зброю на лева. Так радять молодим мисливцям старі, бувалі. Перемогти шкуду не просто. То природжений воїн. Розказують: його діти з п’яти років беруть участь у грабіжницьких походах. Військо Дарія має бути чисельне людьми і сильне зброєю. Панове, закликаю вас: сумлінно віднесіться до розпорядження царя царів щодо наповнення царської скарбниці. Не переживайте: витрати повернуться щедрою рікою.
Сатрапи схилили голови й мовчки вивчали лілії, виткані на їхніх каптанах.
– Дійсно, нам вкрай потрібні кошти, – підтвердив Дарій. – Я маю на меті завершити консолідацію північних земель. Задля швидкої перемоги моє військо повинна переважати числом людей, коней, гужового і водного транспорту тих, на яких піду. Шкуда – ворог, який заважає здійсненню моїх грандіозних планів . Такого ворога я повинен змусити визнати мене, царя Дарія, своїм повелителем.
Дарій передихнув. Набравши в груди повітря, на нижчій ноті закликав:
– Я просив вас, хоробрі і мудрі товариші, зібратися, щоб разом обміркувати важливі справи. Тож прошу до слова.
Виступи – напористий скарбника і запобігливий Дарія, викликали в головах «хоробрих і мудрих товаришів» рій насторожених думок. Першим обізвався цар, що прибув із віддаленої провінції. Смикаючи кудлату бороду, повів:
– Чув я: живе шкуда безжурно. Нема в нього мурів, нема засувів, дверей теж нема. А живе він із скотарства і торгівлі.
Відгукнувся сусіда кудлатого. Він сидів на п’яті однієї ноги, обнявши коліно іншої.
– На берегах Понту не знайти більш можного народу ніж шкуда. Так розказував мені один фінікійський моряк. Шкуда має стільки овець, худоби, коней, що коли ті йдуть дорогою, то пастухи їх не можуть завернути. Але не легко добратися до тієї країни. Спершу треба переплисти бурхливе море. Потім здолати три дурні сили: залізного жеребця, вовка, у якого пащека окована залізом, і яструба зі залізним дзьобом. Вони вірно служать шкуді. Охороняють його стада, отари і табуни.
– Річка тече назад, а жаба вірші читає , – пхикнув проводир військ.
Дарій виразно глипнув на балакуна й зайшовся сміхом, пирхаючи слиною в причіпну, завиту мілкими кільцями, бороду. На диванах догідливо хихикали.
– Не вірите? Так розказував мені один фінікійський моряк, – виправдовувався цар і крутився на п’яті.
Хтось гукнув зі срібного дивану:
– Фінікійці, проте, не бояться супроводжувати обози купців, що валкою йдуть тими землями.
– Фінікійці дуже корисливі. До тих мандрів мають шкурний інтерес, – відгукнувся Псталпс. – З фінікійцями у нас існує домовленість. Ми платимо їм золотом зі скарбниці. Фінікійці вивчили землі північних народів, склали географічні карти місцевостей, де побували. Завдяки фінікійцям ми добре поінформовані про північні землі. Також знаємо, які племена їх населяють. Карти допоможуть там орієнтуватися під час війни, – прогуркотів у відповідь Псталпс.
Тему, підняту срібним диваном, продовжив золотий:
– А мені один яван хвалився: «Скіфи платять за товари золотими пластинками, не рахуючи їх. Замовляють нашим майстрам коштовний посуд і найдорожчі прикраси для своїх дружин, а собі – дорогу зброю і вино».
Великі землевласники, що почувалися досі напружено, скуто, враз ожили. Потираючи руки, мріяли вголос:
– На наших полях працюватимуть тисячі рабів. Наші пагорби і узгір’я вкриються живим руном. Левадами кочуватимуть стада жирних биків і табуни витривалих коней.
– То багата хлібом, худобою і рибою країна, – піддакували правителі країн.
Вельможі притихли, коли взяв слово молодий чоловік, приємний на вид та з пропорційними членами. Його шанували за те, що був однієї з Дарієм крові. Проте за відверту сміливу мову боялись.
– Розплющ, Дарію, очі та прихили до моїх слів вухо уваги. Маю сказати тобі дещо важливе. Народ, на який зібрався іти війною великий числом і озброєнням. Він не має ні міст, ні доріг, ні міцних кам’яних будинків. Нема у нього і майна. Шкуду інші народи і племена порівнюють із кураєм, що носиться степом, не відаючи, де і коли спинить біг. То міраж у пустині, за ним можна бігати без угаву. Чи слід тобі, царю, йти на північні народи? Чи не принесе похід розчарування? Спустошить скарбницю, а законослухняний народ відірве від повсякденних справ.
У прикрій задумі Дарій гладив жезлом влади причіпну бороду. Хлопченя, що мавпувало, повторило рух великого татка, не спускаючи з нього іскристих оченят.
Легким поклоном ушанувавши царя царів, Артабан відійшов. Його місце зайняв воєвода Гобрій. Не тільки довгі ноги, шия та ніс робили воєводу схожим на журавля. Навіть голос чесного і сміливого мужа по-журавлиному клекотів.
– О, царю, найдобріший і найблагородніший із людей. Зізнаюсь, до мене теж дійшли чутки про те, що шкуда недоступний. Розказують: він кочує з місця на місце, здіймаючись в небо неначе птах. Розказують: його важко прибрати до рук, а ще важче керувати ним. Його неможливо підчинити собі, неможливо встановити над ним контроль. Так, цей народ наївний і довірливий. Цим скористався Кіаксар Мідійський. Але шкуда гордий, вільний духом і безстрашний. Узяти верх над ним неможливо. Гадаю, захоплення його земель не принесе Персії користі. Закону твого кочівники не стануть триматися і данини не принесуть.
Землевласники сопіли:
– Щоб худоба слухалась, треба пускати в хід палицю. Добрий цар кожному дозволив виступити. Та це не значить, що треба його бажанням суперечити.
Ураз Дарій випростався. Очі царя горіли, мов смолоскипи. Охоплені страхом, вельможі принишкли. Не повертаючи голови, Дарій кинув слово Псталпсові. Груди воєводи роздулися, голос загуркотів:
– Цар царів бажає нагадати всім історію, з якої почалася Велика Персія. Слухайте уважно і робіть висновки. Кір, син Камбуза, онук Астіага і правнук Кіаксара одного разу зібрав персидських вельмож і воєвод, наказавши почистити забур’янене поле. Наступного дня Кір наказав влаштувати бенкет, на який запросив тих самих персон. У розпалі бенкету Кір звернувся до гостей із питанням: «Який день вам більше до вподоби?» Мужі хором відповіли: «Другий!» Тоді Кір дав їм урок: «Такі дні у вас будуть завжди, якщо ви, перси, станете володарями Сходу. Ідіть з війною на сусідів і підкоріть їх. Зробіть їх своїми слугами». Роги Кіра Великого за два десятиліття піднеслися над десятками народів. Великий цар довів кордони Персії від Єгипту до Індії. Але не сподівався знайти смерть від меча масагета, що є братом шкуди.
У Залі засідань зробилося тихо. Піднявши скіпетр, Дарій, твердо, з металевими нотами в голосі, заявив:
– Непоступливість, впертість, бунтівливість вдачі важко піддаються перевихованню. Як пошесна смерть, вади батьків передаються дітям. Наказую шкуду знищити до ноги. Мені не потрібні горді раби. Такі, над якими неможливо взяти верх, якими неможливо керувати. Волію ворога бачити мертвим. Землю його заселять слухняні, працьовиті народи.
Окинувши швидким поглядом васалів, що принишкли, Дарій виголосив:
– Моя мета – створити імперію, круглу подібну до сонцю. У цю імперію увійдуть усі народи і племена, що мешкають навколо Понту Евксінського . Це буде імперія Ахеменідів, імперія аріїв, імперія цивілізованого народу.
Сила і впевненість Дарія у повній перемозі запалили присутніх. Від диванів і високих баз котився схвальний гомін. Підсилений колонами, він розростався і дзвенів, мов буревій, що рвався на простори. Вельможі потіли від радісного збудження:
– Напоїмо кров’ю шкуди його же Степ. Помстимося за пограбування Екбатани.
– Перекинемо понтонні мости з Азії в Європу.
– Понт Евксінський стане Перським озером. Озером Великої Персії, єдиної в світі держави.
– Відріжмо яванські міста, в які від шкуди надходить хліб, м’ясо і риба.
– Дорогою підкоримо фракійські племена.
– Знищимо шкуду і степовим коридором рушимо далі. На коліна поставимо народи Середньої Азії. Примусимо їх платити нам мито.
Величним порухом скіпетра Дарій закрив Священну раду.
Перші особи імперії підвелися. Із вигуками:
– Дарію, ти переможеш! – впали долілиць.
Поки вельможі, плутаючись у довгій одежі, піднімалися, хлопчики зібрали іграшки і побігли наввипередки. Хлопченя, що старанно копіювало великого татка, обережно злізло з кам’яного стільця. Підстрибуючи, дитя вправно минало збуджене панство, допоки не зникло за високими колонами.

Перстень Дейока

Вельможі дрібушили задки з притисненими до грудей руками. Головний канцелярист палацу підповз на колінах до трону і заходився цілувати розшиті перлами жовті черевики владики. Дарій великодушно дозволив йому підвестися.
– Яких благ проситимеш?
– О, царю! Не благ проситиме твій вірний слуга. Він хоче повідати про печаль, яка жалким скорпіоном вселилася в його серце.
– У чому сіль твоєї печалі?
– Твій вірний слуга, о царю, одного разу заглибився в читання старих глиняних табличок. Натрапив на лист дружини Камбіза. Мандіна зверталася в ньому до батька, царя мідійського. Лист дуже сумний.
– Що засмутило царицю?
– Вона зі страхом писала при зникнення електрового персня. Він мав напис «Всеперемагаючому».
– Перснів у доньки царя, як листя на оливі.
– О, царю, той перстень особливий. Він належав ще патріархові мідійських царів Дейокові. Вважалося, що камінь персня має велику магічну силу. Оберігає спокій царя, державі додає сили, народу – добробут, країну відводить від смут.
– Про який камінь мова?
– Про астерікс, дванадцятипроменеву зірку. Рідкісний камінь.
– М-да, – мимоволі протягнув Дарій.
Перстень дійсно заслуговував на увагу.
– Астерікс найжаркіше розгорається, коли над сузір’ями й зірками головує Сиріус. Мій пане, війна проти поганців проходитиме у місяці сівану і тамузу . Саме тоді небесний жезл влади триматиме Сиріус. Астерікс в цей час матиме найбільшу силу.
– Сиріус – головний серед зірок східного горизонту, як пророк серед людей на землі, – задумливо мовив Дарій. По паузі ворухнувся, щоб підвестися.
– Царю, твій вірний слуга ще не все сказав, – наполягав начальник канцелярії, припадаючи вустами до парчевого одягу.
– Говори, – великодушно дозволив Дарій і затримався на кінці стільця.
– У бібліотеці зберігається багато давніх письмен. Серед них твій вірний слуга знайшов донесення головного жерця, котрий спілкувався з духами. Духи напророчили смуту, в яку порине країна після Камбіза. Жрець радив майбутньому цареві не знімати з руки перстень з написом «Всеперемагаючому».
– Я подолав смуту і без персня, – різко відповів цар, але сів глибше.
– Слава богам, у великому царстві спокійно! – патетично вигукнув канцелярист. – Проте жрець попередив: без персня мир і спокій не певні, хиткі. Незадоволені та заздрісники піднімуть чорні хвилі, які знесуть корабель добробуту країни в морську пучину.
– Досить хляпати язиком! Кажи: хто привласнив перстень Дейока? Де крадій? У якому він царстві? Чи довів ти, слуго, справою, що відданий мені?
– Твій вірний слуга, о царю, усе зробив, що в його силах. Звертався за допомогою до зіркогляда. Зіркогляд сумлінно прослідкував шлях зірок. Йому відкрилося таке. Олімпійських богів прикро вразив вчинок Кіаксар, коли той наказав знищити п’яних гостей. Богиня Афіна явилась у сні засмученому євнухові, охоронцю покоїв цариці Мандіни. Афіна втішила євнуха і запевнила, що рід мідян і персів розвіється, як попіл, коли їх позбавити персня «Всеперемагаючому». Шкуда викрав перстень і втік з ним в Лідію. На жаль, слід крадія пропав. Твій вірний слуга, о царю, звертався за допомогою до ворожбита...
Чоловік запнувся, ріденькі вуса його тремтіли.
– Ну ж бо, говори! – вийшов із рівноваги Дарій.
– О царю, ворожбита оточили злі демони. Вони лютують через те, що Кір Великий дозволив євреям повернутися в Палестину і відновити свій храм. А ти продовжуєш політику Кіра Великого. Дав притулок в Єрусалимі біженцям з Єгипту, які сорок років блукали пустелею. Дозволив їм відбудовувати їхній храм.
– Даю притулок і дозволив відбудовувати храм, бо переконаний: на зміну вередливим божкам іде Ієгова, Бог Всеперемагаючий.
– Олімпійські боги сильні. А у Ієгови прихильників мало. Пробач за сміливість.
– Говори по суті.
– Демони збили темну хмару і правда стала непроглядною. Ворожбит порадив, щоб ти, мій пане, відвідав храм Вогню.
– Храм, збудований пророком, який славословив Господа і піднімав свій голос в ім’я найкращого порядку і Його шанування?
– Так, царю. Служителі цього храму безстрашні й незалежні. Нікого над собою, окрім Господа, не визнають. Навіть тебе. О помилуй, великий, що необачно бовкнув.
– Досить, іти геть.

У Храмі вогню

Кінний супровід з’їхав з бруківки. У правічному лісі коні сповільнили біг і невдовзі зупинилися. Спираючись на плече охоронця, Дарій повагом зійшов із колісниці.
Двоє воїнів, одягнених у вузькі льняні формені каптани, відділилися від решти, готові йти за повелителем народів. Цар наказав усім залишатися біля коней. Сам відійшов, пропускаючи слугу, що цупив на спині мішок із золотом – пожертву для богів. Коли зігнута постать зникла в гущавині, Дарій рушив слідом.
Спочатку лісова стежка вилась полого, потім стрімко пішла вгору. Добре натреновані ноги Дарія легко долали підйом, а руки хапали гілля розлогого ялівцю, щоб не скотитися, не впасти в провалля.
Лису верхівку гори вінчала камінна споруда храму, що за формою нагадувала ромб. Як твердили місцеві жителі, храм збудував Заратустра. Але коли саме збудував, того достеменно ніхто не знав. Одні присягалися, що храм збудовано тисячу років тому, інші – сто. Розказували також, що пророк клав камінь з думкою про Невидиме Божество, Батька Вселеної.
Після короткого перепочинку, Дарій направився до отвору в стіні, що слугував входом. Підійшов і, щоб не черкнути камінний поріг і не образити тим невидиме божество, високо заніс ногу.
Раптом угорі загуркотіло. Дарій принишк, прислухався. По хвилі громохко прорекло:
– Бачу тебе я, Дарію, що прийшла у мій храм багатий. Як мені тебе назвати, я не знаю, хоча похожий ти на чоловіка.
Вражений несподіванкою, Дарій опустив ногу, повільно звів очі. Він уперся поглядом у неотесаний камінь, що тримав над входом споруду.
Згори знову прорекло:
– Усе ж назву я тебе швидше безсмертним, аніж смертним.
Таємничий голос більше не озивався. Дарій переступив поріг.
Він опинився в однокамерному приміщенні. Центральне місце в ньому займав жертовник, що розміщувався на площадці, на яку вели чотири грубі камінні сходини.
Навколо жертовника снував служитель храму – маг, від голови до п’ят закутаний білим плащем та підперезаний трьохколірним, шириною в чотири пальці, шерстяним поясом. Дарій знав, що кольори поясу символізували чесноти служителя, а саме благочинність його помислів, слів і справ.
Щоб привернути до себе увагу, Дарій кахикнув. Голі стіни миттєво відбили той звук, десятикратно підсилюючи. Маг знехтував увагою Дарія. Вперто удавав, що не помічає прихожанина.
Дарій знічев’я роззирнувся. Стіни храму, старанно побілені, плавно переходили в синій купол, символізуючи вічне небо. На куполі золотом сяяли шість планет і зорі. Золотом сяяло також сонце, зображене навколо великої круглої дірки, через яку в космос виходив дим і доходив до богів.
Тим часом маг натягнув на лице білу маску. Це щоб диханням не осквернити вогонь, запалений від блискавки. Помив руки і поклав на жертовник чисті дрова.
Вогонь швидко набирав силу. Його жадібні язики стали вириватися вище бортів жертовної чаші. Служитель змахнув рукавом – у вогонь посипалось насіння. У храмі приємно запахло. Стінами забігали, доганяючи одна одну, фантастичні тіні. Вони то витягувалися, то стискувалися. У їхніх бігучих обрисах Дарій узнавав контури помешкань, де бував, коней, обличчя друзів, але частіше – ворогів.
Чоловік у білій одежі прийняв скорботну позу і монотонним голосом молився.
Чи то під дією пахощів, чи то у незвичній обстановці, але хвилювання охопило зазвичай врівноваженого, холодного царя царів. Тіні на стінах вже компонувалися, створювали сцени. Вони були пов’язані з добуванням ним, Дарієм, слави, визнання, царського трону. Він чув тупіт кінських копит, брязкіт і свист схрещених мечів. Узнавав гадюче шепотіння зрадників, чув хрускіт зламаних хребтів.
Біль, розпач і страх охопили Дарія. Голова його розболілася й не переставала. Він страждав, бо усвідомлював провину перед небом і його жителями. «О, боги, прошу, дайте мені шанс. Я доведу вам свою відданість. Але вгамуйте біль. Він стає нестерпним. Не витримаю – збожеволію», – стогнав.
Від несподіваного доторку Дарій здригнувся. Чоловік, загорнутий у білий плащ, вказував йому на вихід.
Вони попрямували до розлогого платану, дупло якого було впорядковане під кімнату для побачень.
Опустилися на лаву. Цар поштиво мовчав.
– Боги милостиві до тебе, царю, – співуче почав служитель храму. – Щедро обдарували тебе вродою, гармонійними членами, розумом, доблестю, волею і щедрістю. Ти підкорив чужинські племена і вісімдесят народів. Але залишив їхні храми не зруйнованими. То якому богу ти поклоняєшся?
– Ахура Мазді , – хрипкувато відповів Дарій.
Він кашлем прочистив горло і стих.
Маг теж мовчав. Прислухався чи то до шелесту світло-зеленого листя, чи до музики небесних сфер, яку чують тільки вибрані. І чим довше він мовчав, тим неспокійніше почувався Дарій. Ніби виправдовуючись, сказав:
– Моє бажання – справедливість. Брехливому я не товариш. Я не запальний. Коли я гніваюсь, то твердо володію собою. Як воєначальник, я – відмінний воєначальник. Я володію невтомною силою в руках і ногах. Як вершник, я – відмінний вершник. Як стрілець із лука, я – відмінний стрілець із лука, як у пішому, так і в кінному строю. Цими здібностями обдарував мене Ахура Мазда. І я вміло їх використовую.
Скошений швидкий погляд мага ковзнув по рівному лобі Дарія, його тонкому загнутому носі, чепурній бороді. Відвівши очі, служитель дорікнув:
– Ти направив свої ступні до давнього храму, переслідуючи приватну ціль.
– Так, – з образою у голосі підтвердив Дарій. – Задля перемоги над поганцями я повинен заручитися підтримкою Сиріуса. Шкуда викрав перстень Мадіни, що мав напис «Всеперемагаючому». Хто носить перстень, що є власністю мідійських царів? Назви його!
Маг натягнув клобук і відвернувся. Говорив він вельми холодно, карбуючи кожне слово:
– Перстень перебуває у неправедного,  шкуди князя Євстафія. Він із роду Іпока. За велінням неба перстень носить його син Михайлик. Хлопчик одного віку з твоїм меншим сином, Ксерксом.
– Отче, мене цікавить: чи поверну я перстень?
Дивлячись крізь латаття дерев, збайдужілий маг мовив:
– Я просив про те небо. Штука в тому, чи ти, царю, захочеш залишити перстень при собі.
– Коли перстень опиниться на моїй руці, я його вже не зніму.
Дарій грізно стулив брови, що красномовно підтверджувало незворотність його рішення.
– Михайлик має сильного небесного покровителя. Тож тобі, царю, доведеться вибирати.
Найвродливіший із людей гордовито розправив плечі.
– Я – Дарій, син Гістаспа, цар персів і всього материка...
Маг мерзлякувато пересмикнув вузькими плечима і ще глибше натягнув на голову клобук. Чоловік безшелесно, мов тінь, вислизнув із дупла.

Розділ 2. У білому шатрі

І розлетілися гінці тривожної вісті в царства і племена, з якими межувала Скіфія. Летіли і криком кричали:
– Народе, тривога! Погибель іде на твою землю! Усі табуни, усе твоє багатство Перс  собі забере!
А царям передавали:
– Якщо ти стоїш, то не сідай. Якщо сидиш, зразу ж вставай. Перс захопив Фракію, полонив гетів. Захопить і твої стада. Спіши до білого шатра царя калліпідів, що проти північного вітру від Ольвії. Іданфірс запрошує на саміт.
Чому ж тоді царі віддалених земель прибули на зібрання раніше тих, чиї стада паслись неподалік скіфських? Невже безпека рідної землі для них мало важила?
Кожному прибулому скіфи раділи, як улюбленому синові . Старики, вбрані в святкові каптани, тримали за поводи їхніх коней. Царі зіскакували з сідел і ставали на оксамитову червону доріжку, що вела поміж двох багать. Очищені від злих духів, заходили у біле розлоге шатро. Там їх вітали старші скіфи, а молодші догідливо підкладали замшеві подушки.
Біля входу в шатро прив’язаний до стовпа бичачий бурдюк із розчепіреними ногами. Сліпий раб невтомно орудував у ньому ложкою, мов веслом, збиваючи кобиляче молоко в міцну піну. Тут же без’язикі раби розливали напій у обкладені золотими пластинами чаші. За окликом старшого чашника понесуть їх гостям, дотримуючись віку та чину кожного.
Царі сиділи півколом на килимах, постелених на землю. Перед ними низькі столи зі срібними ніжками. На стільницях тарелі зі смажениною – найкращими шматками баранини і конини. Поміж тарелями солоні й медові коржі, лимони, горіхи, сушений виноград, цибуля. Заповідали предки: спершу трапеза, а розмова тектиме сама собою.
– Чому страв не торкаєтесь? – питали господарі.
– Такий у нас звичай, – відповідали гості, ховаючи очі. – Треба знати того, з ким їси хліб-сіль. А ми один-одного не знаємо.
Так і сиділи мовчки. Дивилися один на одного та проганяли лопухами мух.
Приємний запах баранячого лою дражнить. Царі відверталися від столу: не гоже бенкетувати в того, хто ще вчора був твоїм ворогом.
У кам’яній чаші, викладеній на землі, яскравою квіткою жевріло вугілля. За вогнищем місце Іданфірса – царя усіх скіфських царів. По праву його руку (у ній символ влади – золотий топірець) Аріапіф, господар шатра. По ліву – Скопасіс і Таксакіс, перші царі. Нижче – князі. Серед них головний ратевода Скіфарб і перший радник Євстафій. До князів туляться наполохані греки.
Ревниве око запримітило, що під Іданфірсом не парчева подушка, а згорнуті килими. Знак того, що господар не вивищував себе. Обличчя його привітне і спокійне. Візія про нехитре око. Кожен рух завважить хитрий скіф’яра. О, бач, бач, скосив очі... Придивляється... Яким кроком зайшов новоприбулий, чи низько вклонився, вітаючись, як глянув на сусіда, коли всідався... Усе бачить старий шуліка та мотає на білий вус.
– Чого зібрали? Кажіть, що мислите казати, бо хочу завидна бути вдома, – подав голос Невр, вертлявий, зі скуйовдженим волоссям на голові та щоках чоловік.
– Годі паритися! Починайте, – луною відгукнулися сердиті гості.
Жоден мускул не сіпнувся на закам’янілому обличчі Іданфірса. Доброзичливим голосом відкрив збори:
– Привіт вам, сміливі сусіди, царі царів, Тавр, Агафірс, Андрофаг, Меланхлен, Невр, Гелон, Будин і Савромат. Я, Іданфірс, син Савлія, праправнук Спаргапіта, просив вас зібратися у білому шатрі. І на те маю вагомі причини. На наших західних рубежах з’явився ворог в образі перського ведмедя. Як повідомили мої дозорці, Перс перекинув мости через Боспор Фракійський і широко плинний Істр. Він нахабно перевів своє військо на Європейський материк. Перепочивши, пішов шляхом, який веде у наші степи. Розказують, військо Перса таке чисельне, що тремтить земля під його вагою.
Гості задумливо хитали головами. Хоча очей не піднімали – тупилися у вовняний килим, на якому сиділи, підібравши ноги.
– Достославні, настала для нас година печалі та горя. Не залишайтеся безучасними. Не дайте нам загинути. Бо тоді ми або зовсім підемо з цих степів, або з Персом укладемо угоду. Хіба вам від того буде ліпше? Він іде однаково, що на нас, що на вас. Коли нас переможе, то не задовольниться цим. Тоді й ви не матимете спокою, – закликав Іданфірс. Голос його під кінець тремтів.
– Не матимемо, ой не матимемо, – підтвердив кремезний Гелон.
– Спільне горе гуртує і зближує, – голосніше мовив Іданфірс, справившись із хвилюванням. – Забудьмо старі образи. Обнімімося та випиймо чашу дружби. Станьмо віднині братами.
Скіфські князі підштовхували гостей:
– Чого там, забудьмо старе. Обнімімося, випиймо чашу дружби.
Тільки не квапилися гості брататися зі скіфами. Ой, не квапилися… Супилися та відсторонювалися від них, як від набридливих мух.
– То гора до гори не приходить, а людина до людини приходить, – глибокодумно зауважив цар Скопасіс і потягнувся з повною чашею до Меланхлена.
– Раніше я з тобою не їв ні хліба, ні кисляку. Тож і тепер не стану, – буркнув у відповідь Меланхлен і загорнувся у чорний плащ.
Сіпнув плечима Скопасіс і важко опустився на згорнуті килими. Перевів очі на царя царів. Вид того незмінний – привітний і спокійний.
Хіба могло бути інакше? Привітне обличчя – ключ до зачинених дверей. А сусідські двері треба будь-якою ціною відчинити! Навіть ціною самоприниженням, що для скіфа, дитини степового вітру й волі, найважче давалось. Він, Іданфірс, таки схилить сусідів на свій бік. Згоден, його люди докучали їм грабунками. Та коли загальному добробуту погрожує сильний ворог, то на часі забути образи. Треба гуртуватися, триматися купи.
Вивишив голос Скіфарб, прозваний Кривим Демоном. Невисокий жилавий чоловік, з голим чотирикутним черепом. А стільки ж то на його головоньці рубців і червоних шрамів!? Не чоловік, а злий демон – безжальний і страшний. «Довіку тебе б не бачити», – побажав тоді сам собі не один прибулий.
– Перс веде за собою такі сили, яких не бачили ні орли-могильники, що літають над нашими степами, ні вовки-сіроманці. Сімсот тисяч озброєних воїнів.
– Сімсот тисяч... – жахнувся білявий Будин.
– Так, сімсот тисяч, – підтвердив Скіфарб. До того ж багато з них на конях, закуті у лати. Жодне царство не зможе протидіяти такому війську, дати достойну відсіч.
Вклинився в розмову Євстафій, що сидів поруч із ратиборою:
– Поодинці не зможе. А коли об’єднаємо сили – зможемо. Не пустимо ворога в свої поселення і землі.
– Кожний хай сам дбає про свою голову, – буркнув Агафірс і нервово струснув фарбованим, яскраво-синім чубом.
– Моя хата скраю, – піддакнув чолов’яга, бритоголовий і зі страхітливими вусами. Тавр.
Гості кидали підохочувальні позирки один на одного. Хто перший осадить господарів, друзяки?
– І чого, скажіть, Перс пішов шляхом, який веде у ваші степи? – глузливо питав Тавр і водночас накручував на палець смоляного вуса.
– Звісно чого... Щоб захопити наші землі, а людей і худобину взяти в полон, – спокійно пояснив Євстафій.
Тавр перестав мучити вуса. Засвітив навсібіч зубами.
– А мої люди розказують інше.
– Мої теж кажуть: Дарій іде, щоб помститися за грабунки і шкоду, яку чинили ваші предки, – підтримав Тавра знову Агафірс, товстун з білим обличчям і намальованими бровами. Мочка одного вуха його витягнулася під вагою масивної золотої сережки і лежала на покатому плечі. – Ви вдерлися в їхні землі без нашої участі. Панували там доти, доки вам дозволяло божество. Те саме божество зараз примушує персів відплатити вам тим же. Ми і тоді не заподіяли ніякої шкоди цим мужам і тепер не станемо першими їм мстити. Тому залишаємося вдома.
– Правильно. Перси ідуть не на нас, а на винуватців несправедливості, – підтримав Агафірса Меланхлен, висунувши дзьобатого носа з плаща.
Скопасіс, що сидів навпроти Меланхлена і задумливо смикав руду бороду, розкрив рота, готовий заперечити. Аж тут підхопився Невр. Лихими вогнями дихали його очі. Дорікав, розмахуючи кулаком:
– Це ваші предки розбили Мідію і перетворили зали царського палацу на конюшні. Вивезли золоті та срібні вироби, коштовні тканини. Грабували храми, а статуї богів розбивали...
– Не вигадуйте. Такого не було, – щиросердо заперечували скіфські вожді.
– Було, було таке, нам розказали... – шуміли прибулі, які вже посхоплювалися з подушок.
– Ті, що розказували, брехуни і паплюжники, – гнули своєї господарі.
– Розказували перські гінці. Вони нам пояснили, що йдуть тільки на кривдників пращурів. Нас перси не чіпатимуть, – низьким басом відгукнувся похмурий на вид Андрофаг, коло якого з обох боків було пусто .
– То ви у зговорі з персами? – здогадалися скіфи.
Гості пропустили запитання мимо вух. Знай кричали:
– Ви постійно непокоїли наші племена.
– Нападали, як гієни.
– Вимітали дочиста продукти і забирали наше добро.
– До богів дійшли наші плачі. Вони наслали на вас помсту в образі перського ведмедя.
Скіфи стримано виправдовувалися:
– Ви теж нас рубали і полонили. Теж палили і громили наші кочовища.
Проте гості не чули господарів. Галасували і звинувачували їх у всіх своїх бідах.
Серед несусвітнього гамору підвівся теосець Фанагор. Молодий з кучерявим чубом чоловік вихопив ріжок і щодуху подув в нього. Потім пронизливо крикнув:
– Увага! Вислухайте мене.
Неординарною поведінкою Фанагор домігся свого. Усі нараз стихли, загострили слух.
– Ми, греки, прибули без запрошення, – говорив Фанагор у повній тиші. – Прибули, бо сподівалися знайти на саміті однодумців. Ми готові підставити плече для захисту скіфських поселень. Готові, бо знаємо Перса не з розповідей. Його лють пізнали на власній шкірі. Товариші, перський ведмідь прагне створити світову імперію. Той, хто сподівається відсидітися у лісах і перечекати там лихі часи, помиляється. Коли в казані вариться вода, прохолодного місця в ньому жабі не знайти. Ми, греки, закликаємо всіх розпити чашу дружби! Геть Перса з нашої землі!
– Геть! Геть! Геть! – сканували в один голос греки. Їх активно підтримали скіфські вожді.
Шатро здригнулося від гучних вигуків, а у вогнищі затанцювали червоні язики.
Потім виступив Гелон, батько якого був греком. Хвилюючись, чоловік повідав, як перські загони, переслідуючи масагетів і саків, заходили не раз у їхні землі. Одного разу так розігналися, що опинилися аж під містом Гелоном. Дерев’яне місто спалили, а гелонців захопили з собою, як живий товар.
Скіфи сподівалися на те, що палкі виступи Фанагора і Гелона повернуть збори у потрібне русло. Одначе прибулі продовжували впиратись.
– Царі преславні, – вкрадливо мовив Іданфірс. – Ми сусіди з вами. Живемо бік обік. Для нашої землі настали лихі дні. Не згадуймо того, що минуло. Помирімося. Фанагор правильно сказав: ніхто не відсидиться. Якби Перс ішов тільки на нас, його шлях пролягав би прямо. Але він своїми діями показав, що йде проти усіх народів і племен. Уже здалися йому без бою скірміади і ніпсеї. Перс поширив свою владу на гетів , що найближчі до нас. А тепер іде війною на нас. Дуже просимо, врятуйте нас від сильного ворога.
– Ач, що намислили! Їх рятувати! – відкрито глузували упертюхи. – Самі спасайтеся! Нам легше буде дихати, коли вас не стане!
– Приєднуйтесь до нас, – закликав Таксакіс. – Давайте разом ворога зустрінемо мечами булатними.
– Краще вже хай змії сиплються з неба, ніж з непевним сусідом дружити , – надсадно крикнув Невр.
Скіфським вождям набридло принижуватися перед негідними уваги царками. Хтось із них гукнув:
– Не пристанете до нас – проклянемо.
А Скіфарб похмуро пообіцяв:
– Виженемо Перса – візьмемося за вас.
Знали вороженьки, що Кривий Демон слів на вітер не кидав. Іншим разом тремтіли б від страху, почувши подібне. Та хіба бояться гієни оточену з усіх боків антилопу? А тут ще гарячий Невр цвіркнув Скіфарбові дулю. Дражнити Скіфарба однаково, що гратися хвостом лева.
Налилися кров’ю очі Кривого Демона, а стиснуті зуби з протягом скрипнули. Припадаючи на коротшу від народження ногу, він рвучко вхопився за руків’я акінаку. Але тільки на половину витягнув з піхов меч.
Твердою рукою Євстафій стримав відчайдуху. Водночас перший радник вмовляв непоступливих царів:
– Ми жалкуємо, що чинили з вами несправедливо. Віднині станемо жити з вами, як з братами. Допоможемо вам, коли покличете нас боронити від ворога.
– Гей, товариші сусіди, не вірте скіфським обіцянкам-цяцянкам. Перси влаштують облаву на скіфів. Охоплять їх петлею і вирубають до ноги, – репетував білолиций Агафірс. – Без них нам буде лучче.
– Спаргапіфе, красеню, кажуть: твоє коріння в Мідії . Так? Своїх чекаєш? – підкинув господар білого шатра, Аріапіф.
Цар агафірсів проігнорував гостре запитання. Як і решта прибулих, він нахабно реготав:
– О, швидше б на ваших кістках станцювати!
Шумувала кров у скронях скіфів і гарячою хвилею обпікала їхні члени. О, як вони бажали крові. Як поривалися, дико скрикнувши, занести меч над головою пересмішника. А потім до повного забуття, до хмільної радості мстити за образу, мстити...
Спохмурнів вид Іданфірса. Зморшки, як зламані стріли, спотворили його вид. Вигукнув цар царів, вкладаючи в слова усю біль і стурбованість:
– Товариш сусіди, забудьте старі кривди. Нуже сідаймо тісним колом на одному килимі. Конче треба домовитись, як мечами зустріти ворога.
І знову мудрі слова стекли, як вода крізь пальці.
Першим до виходу рвонув Невр. За ним поспішили інші. І, як змовилися, всі вони ставали на поріг. Непокоїли мертвих духів сусіда і відкрито зневажали його живого.

Саміт однодумців. Скіл

Погаласувавши, скіфи всідалися. Люб’язно пропонували Гелону, Будину і Савроматові, котрі лишилися, займати почесніші місця, ближче до вогнища.
Слуги піднесли до Іданфірса дерев’яний столик, стільниця якого мала вигляд прямокутного блюда. На ньому лежала засмажена голова вола із виваленим язиком – страва, приготовлена для богів.
Засунувши топірець за ремінь, Іданфірс рвучким жестом вийняв із піхов короткий і гострий, як бритва, меч. Розмахнувся ним і садонув у жертовне м’ясо. Підняв волячу голову над собою. З опущеними очима, поважно, на розпів затягнув:
– О, милостиве небо, благослови наші схилені голови. О, грізний Арею, подателю достатку, впурхни в біле шатро щасливою пташкою. Хай добробут, сила і успіх на війні ніколи не покидають нас.
Присутні пошепки повторили слова короткої молитви.
Іданфірс обережно поклав на столик голову вола з виваленим язиком. Провівши кінчиками пальців по довгій сріблястій бороді, він заходився рубати пожертву на кавалки. Жирні кидав у вогонь, пісні швиргав гостям, монотонно промовляючи:
– Жертовного м’яса скуштуйте... Жертовного м’яса скуштуйте...
Раби забігали за спинами гостей із повними чашами. Скіфи спершу хлюпали напій на землю. Обережно дули на піну й зі заплющеними очима тягнули напій. Насолоджувались його прохолодою і смаком. Передавали чашу сусіду, нижчому за рангом чи віком.
Дехто вибрав собі товариша, щоб з ним при свідках побрататися. Серед щасливчиків виділялися жартівливим настроєм Євстафій з Фанагором. Спочатку чоловіки опустили в повні чаші свої ножі. Потім кожен чиркнув себе по руці й зцідив кров у свою чашу. Переплівши правиці, чоловіки пили коктейль. Не зі своєї чаші, а побратима. Відтепер вони брати. Радітимуть успіхам один одного і допомагатимуть у випадку біди.
Побратими знімали піну з вусів. Били один одного по спині й, задоволені, реготали.
У білому шатрі гомінко від невимушеної розмови. Смачніщі шматки м’яса та жиру господарі брали пальцями і клали у рот гостям. Напували їх також зі своїх чаш. Розпарені наїдками та напоями, ті й ті час від часу кидали позирки на старшого.
Іданфірс ледь торкався страв і задумливо дивився на полум’я. Ось він стрепенувся, відганяючи невтішні думи, і подав голос. Присутні похапцем ковтали жованку, щоб жодне слово найстаршого не пролітало мимо вух, як оці мухи. Крий їх, боже. Так же багато нечисті злетілося на дух печені.
– Коли скіф не знає, як йому бути, то згадує подвиги героїв, їхні повчання. Ті повчання передаються на сходках одноплемінникам, а біля родинного вогнища – синам. Повчання служать для скіфа священним заповітом, законом. Слухайте, мої товариші. Слухайте пророчі слова шанобливо, з острахом. Я – Іданфірс, цар скіфів, співатиму.
У шатрі запала тиша, яку порушували тільки пискливі крики ластівок, що стрілами миготіли над верхньою дірою шатра.
Прикривши запалі очі пергаментними повіками, Іданфірс став ритмічно розхитуватися. Правицю зі зімкненими трьома пучками він картинно відвів убік. Високим фальцетом затягнув:
– Кращим із кращих був скіф Бата.
Не було йому рівного ні в бою, ні в мудрості.
Якось повертався Бата з полювання.
Собака бігла за ним.
Пролягав шлях Бати через чуже поселення.
Люті пси оточили героя і захлиналися гавкотом.
Собака Бати злякалася, кинулась тікати.
Чужі пси погнались за нею.
Як випущена стріла, бігла собака Бати.
Старі й малі пси від неї відстали.
А молоді, дужі пси мчали,
Розтягнувшись в Степу поодинці.
І тут собака Бати стала.
Псу, що за нею мчав,
Першому прокусила на шиї вену.
Потім другому псу...
Так усіх псів по одному й загризла.
Доблесний, мудрий Бата повчав:
О скіфи, згуртованих вам не здолати.
Стоять вони міцно, як коли в огорожі.
Пориваєтесь добром згуртованих оволодіти?
Тоді роз’єднайте їх.
Роз’єднаний народ – то гумус, солодка пожива сміливому.

Присутні хором підхопили.
– Роз’єднаний народ – то гумус, солодка пожива сміливому.
Все ще з картинно відведеною правицею, Іданфірс натхненно закликав:
– Хай в основу наших дій, браття, ляже заповіт доблесного мудрого Бати. Щоб сили Перса роз’єднати, гуртуймося під одними знаменами і бунчуками. По одному знищуймо ворожі загони. Хто прийде у наш Степ із мечем, від меча загине.
– Хто прийде у наш Степ із мечем, від меча загине, – натхненно повторили вожді.
– Бажаю почути думку кожного. Прошу до слова, – люб’язно запросив Іданфірс.
Присутні водночас повскакували з подушок і водночас закричали. Порухом сріблястої відстовбурченої брови Іданфірс попросив свого радника навести лад. Євстафій по-діловому розпорядився:
– Першими хай виступають шановні гості.
Скіфські вожді покірно опустилися на шкіряні подушки.
Під мелодійний дзенькіт ланцюжків і браслетів до чаші з вогнем підійшов Савромат. Голову йому прикривала смугаста косинка, два кінці якої кумедно завернуті за вуха, а третій пиндився на короткій круглій спині.
Обсмикнувши каптан, щедро прикрашений кольоровими аплікаціями і шматочками хутра, Савромат заверещав:
– Хлопці, знайте, Перс прямуватиме в бік Залізних Воріт . Треба збивати його з цього курсу. І направляти до північних племен.
– Правильно кажеш, царице. Треба спроваджувати Перса на північ. До тих, що відмовилися розпити чашу дружби, – крикнув кремезний Гелон.
– Го-го-го, сподівалися відсидітися. Аякже! Втягнемо їх також у війну, – зайшовся сміхом білявий Будин.
Савроматка наставила в бік чоловіків долоню, мовляв: заткніть пельку. Верещала далі:
– Треба постійно тримати під контролем шлях, що веде до Танаїсу. Адже Персяки щоразу звертатимуть на нього. Треба знекровлювати ворога. Коли він дійде до Меотіди , то повинен бути ослабленим. А ще краще вступити з ним у відкритий бій і одразу же знищити. Так голові буде легше.
– На Перса! На Перса! – кричали Будин з Гелоном і помахами рук підохочували всіх до сканування.
– Та не вистачить у нас сил для відкритого бою, – втихомирював завзятих гостей Іданфірс.
Цариця роззявила рота, щоб заперечити. Однак Іданфірс говорив надто гучно:
– Спустіться на землю, – остуджував гарячі голови. – Так, сміливі наші воїни. Але чисельністю вони Персові вступають. Про вирішальну битву зарано говорити. Коли ж ворожі загони розтягнеться у безкрайніх Степах, ось тоді, як собака Бати, станемо їх непокоїти. На початку війни нашим завданням буде знекровлювати ворога несподіваними нападами. Це ослабить його сили. Ще пропоную розділитися. Хай царство Скопасіса рухається вздовж морського берега. Тобто дорогою, що веде до Меотіди і Залізних Воріт...
– До Скопасіса приєднаються племена Савроматії, – ввернула-таки своє цариця, котра досі стояла біля камінної чаші з вогнем.
– Гаразд, – великодушно погодився Іданфірс.
Задоволена Савроматка рушила до своєї подушки. Всідалася і гордовито поглядала на вождів.
– Другу силу становитимуть царства Іданфірса, тобто моє, і Таксакіса, – продовжував ділитися планами цар царів. – До нас приєднаються племена гелонів і будинів. Ми триматимемося від ворога на відстані одного дня шляху. Наше завдання таке. Станемо заманювати ворога на землі тих племен, які відмовилися від союзу з нами. Втягнемо їх також у війну.
– Раз добровільно не погодилися, то воюватимуть проти волі, – підкинув Скіфарб.
Вожді кивали довгими бородами.
– Вони вимушені будуть захищатися. Нападатимуть самі на Перса.
– Товариші воїни, давайте пропозиції, як ослабити ворога? – запрошував Євстафій.
З усіх кутків лунало:
– Засипати колодязі та водойми.
– Випалювати траву.
– Не пускати Перса на землі орачів. Зараз наливаються соком зерна вівса, пшениці, жита.
Вожді такою мірою були збуджені, що не звертали увагу на підлітка, який сидів скраю. Відреагували тільки на його дзвінкий голос:
– Шановні старші, дозвольте мені сказати.
Господар шатра, Аріапіф, змахнувши пишною чуприною, насторожено глянув у бік того голосу. Євстафій нахилився до царя царів і щось швидко йому сказав. Іданфірс бадьоро обізвався:
– Дозволяємо. Говори, Скіле.
Наперед вибіг підліток. Вклонився Іданфірсові, торкаючись руками ворсу килима. А коли розігнувся, то благальним голосом повів:
– О царю царів, дозволь мені сформувати окремий мобільний загін.
Вожді, приголомшені нахабністю неповнолітнього, стихли. Іданфірс критичним поглядом окинув вискочку. На круглому виді хлопчини палахкотіли рум’янці, одного кольору із кучерявим, кружкома постриженим волоссям. Але сиві очі дивилися по-дорослому – твердо, незмигно.
Скіл не розгубився під гострим поглядом Іданфірса. Не тільки витримав його, а й узявся пояснювати:
– У мій загін увійдуть молодші воїни, посвячені у вовки. Також хлопчики, які ще не ходили в походи. Це для масовості.
Шатром кочували несхвальні перемовини:
– Діти – найбільший скарб.
– Дітей треба оберігати.
– Жінок з дітьми відправимо до північних племен.
Скіл швидко повернувся до перемовників.
– Мій загін не воюватиме. Мій загін відведе Перса від орачів-скіфів. Заманить його в пустельні місця.
Вожді перезирнулися, осудливо смикали плечима. На поважному зібранні молодші вбирають слова старших, як спрагла земля воду. А цей пнеться, мов жук-рогач.
– Товариство, Скіл наймолодший серед нас. Але завважте, він зі славного роду Ахсартаггата. Батько його – Аріапіф, у шатрі якого ми зібралися, а дід – шановний Аргат. Скіл добре вів плем’я з роду Кривавих, – вгамовував вождів Євстафій.
Недовірливі погляди тут же обмацали на хлопчині широкий у пів стана ремінний пояс, обкладений металевими пластинами. Виділили золоту чепрагу із зображенням голови вепра. Такий знак влади не передається від батька до сина, він виборюється в чесному поєдинкові.
– І куди ти, Скіле, сине Аріапіфа, надумав заманити Перса? Можливо, все таки поділишся своїми планами зі мною, ратеводою, – іронічно запитав Скіфарб.
– Між гетами і Понтом у напрямку від Істра до Тіри лежить Гетська пустиня. Рівний і безводний простір – то гарна пастка для Дарія. У пустині його люди і коні почнуть падати від жаги, – серйозно відповів хлопчина, крутнувшись в бік ратибори.
– Оцей заведе Перса у Гетську пустиню? – сміхотливо перепитували Скопасіс із Таксакісом і разом підморгували Скіфарбові.
– Стратег, – іронічно тягнули вожді.
– Поки ви тут балакаєте, перси без перешкоди мандрують Степом. А мій загін помчить назустріч ворогові швидше вітру. Ми з’явимося перед ним несподівано. Перси кинуться нас доганяти. Ми вдамо, що злякалися – і направимо своїх коней у бік пустині. Поведемо персів за собою. Ми заманимо ворога в безводні місця. Перс обов’язково піде нашими слідами, – гаряче запевняв Скіл старших.
– Хлопці, дитя гарно придумало, – верескнула цариця. – Погодьтеся, треба відразу збити Персяку зі шляху, що веде до Танаїса .
– У нас розроблений інший план ведення війни, – похмуро кинув Таксакіс.
Скопасіс на знак згоди з Таксакісом хитнув головою і огрів царицю осудливим поглядом.
Іданфірс, крила брів якого враз сердито настовбурчилися, безапеляційним тоном мовив:
– Пропозиція Скіла не суперечить загальному планові. Я, Іданфірс, підтримую молодого воїна. Дамо молодому воїнові шанс на ділі довести, що він здатний мислити стратегічно.
– А я, Аріапіф, дозволяю молодшим взяти з моїх косяків необ’їжджених коней, – весело докинув господар білого шатра, закладаючи за вухо кінець оселедця.
Скіфські царі перезирнулися – чи не забагато уваги якомусь там хлоп’якові.
А тут ще й князь Скіфарб схвально відгукнувся:
– Щоб дружина Скіла виглядала здалеку чисельною, то хай безвуса молодь усіх царств приєднуються до нього. Це буде для молодих доброю школою.
– О, у Гетській пустині сонце колесом котиться по землі і траву спалює начисто. Від спеки земля там потріскалася і можна вкладати долоню. І так спекотно вдень, що і вершник, і кінь не можуть дихати, – розказував Скіл і голос його збивався від хвилювання.
– Згода, – поставив крапку Іданфірс.
Не обертаючись, Скіл шанобливо позадкував. Дійшов до своєї подушки і навмання опустився. Та ще довго обличчя підлітка маківкою горіло поміж чоловічих – покалічених, спотворених шрамами, обпалених сонцем і негодою.
– Товариші воїни, я закликаю вас випити до дна чашу нашої майбутньої перемоги! – виголосив Іданфірс.
Слова царя царів всі гучно підтримали.
Несподівано із-за столу, біля Скіла, висунулась білява голівка. Вона належала Михайликові, синові князя Євстафія. Досі хлопчик терпляче лежав під столом. А це не витримав – визирнув. На малого однаково ніхто не звертав уваги – погляди вождів прилипли до пузатої чаші. На її боках чітко витиснені сцени звитяги. Молоді чоловіки величаво несли її на підносі. Чаша пішла кругом. Старший, відпивши, передавав її нижчому за чином. Урочистість моменту підсилювало святкове парубоцьке вбрання. Мишко замилувався шароварами – синіми і зеленими, заправленими у широкі розтруби шкіряних черевиків; сорочками, розшитими смужками позументу; тканими поясами з різнокольоровими китицями. О, як йому подобався цей убір! Красивий, а головне – зручний.

Розділ 3. Мишко збирається на війну

  Голосили у ніч скіф’янки. Ба, сподівались плачем розв’язати в серці вузол, затягнутий бідою.
– О, горе! Чорне горе суне Степом, доганяє нас!
– Все пропало! Все загинуло! І ми загинемо!
– Папаю, чому гніваєшся на нас?
– Моє вогнище назавжди зруйноване. Несподівано вогонь задуло в ньому.
Жінки рвали на собі волосся, дряпали до крові щоки. Заплакані малюки просили «моні». Отримавши ляпасів, верещали гучніше матусь. Старики, які навчилися стримувати гнів, обіруч згрібали холодний попіл і посипали ним голови. Сидячи, розхитувалися, всім своїм видом зображаючи невтішне горе.
Кучматі чоловіки, повні енергії й сил, притихли. Чекаючи розпорядження старших, сиділи кружком і жували терпкі корінці трав, бридливо через плече їх спльовували.
Поміж прибитих горем окремих фігур і груп збудженими табунцями носилася дітвора. Під ранок хлопчики чатували коло головного шатра. Дуже їм хотілося першими почути рішення старших і переповісти його рідним.
Прогорлали другі півні. Із білого шатра вислизнули Скіл і Мишко. Їх відразу ж оточила босонога ватага. Горохом сипалися запитання:
– Коли рушаємо на Перса?
– Сьогодні?
– Ні? Взавтра? Признавайтеся, коли?!
Гордий увагою, Скіл повів своїх шанувальників подалі від шатра. Мишко тупцяв поряд. Але спритніші хлопчики відтіснили його від свого кумира.
Скіл зупинився. По-дорослому розправив плечі, випнув груди. Набравши поважного вигляду, голосно почав:
– Товариші, цар царів Іданфірс дозволив мені сформувати мобільний загін. Я, Скіл, син царя Агіапіфа, віднині у вас за старшого.
О, нарешті прозвучало те, чого найбільше прагнули гарячі серця. Хлопчики підняли руки і несамовито закричали. Викричавшись, щільно оточили Скіла. А той, щоб виглядати старшим, супив червонясті брови, ламким баском наказував:
– Беріть у дорогу луки, стріли та наплічні щити. Кладіть у торби коржі, турсуки наповнюйте водою. У кого нема коня, може взяти його з царського косяка. Аріапіф дозволяє. Сідла, чапраки і збрую теж дарує Аріапіф.
Хлопчики підстрибом побігли до своїх кибиток і яток – рухомих, переносних жител. Скіл гукав навздогін:
– Місце зустрічі – вигін! Коло шовковиці!
У Мишка шалено калатало серце. Його жвава уява малювала захопливі картини. Ось загін молодих вершників летить на персів. Він Мишко, звичайно ж, попереду, біля ватажка. Коні гаряче дихають. Вітер струмує й обпікає його обличчя холодними струменями. А вони, сміливі воїни, летять верхи і несамовито галасують, розмахуючи списами. Списами? Здається, Скіл не говорив про списи...
Мишко задумливо тріпотів довгими віями. І несподівано побачив батька. Той саме прощався з побратимом. Прибулець із загадкового Сіндіка заспішив у своїх справах.
Хлопчик узяв батька міцно за руку. Це щоб сонні люди, які снували в різні боки, їх не роз’єднали. На ходу довірливо ділився:
– Татку, Скіл формує із хлопчиків загін. Я теж хочу воювати. Ти мені дозволяєш?
Не стишуючи кроку, Євстафій категорично відрізав:
– Ти відправишся у безпечне місце. Поїдеш на північ. Разом із мамою.
– Не поїду. Скіфенята змалку в походах, – скиглив Мишко і з надією позирав на батька. Але суворий вид того не м’якшав. – Хіба ти забув: у лісах, на півночі, живуть людоїди. Та краще я впаду на полі бою, ніж буду підсмаженим на вогні дикунами.
Схилившись над сином, князь упівголоса казав:
– У багатьох бідах, що звалилися на скіфів, вони самі винні. Зневажливо ставилися до сусідів. Тих, що живуть у лісах, прозвали людоїдами. От і потерпають зараз від своєї зарозумілості. Мізкують, як лісових людей задобрити. Попереду кибиток із жінками, дітьми та немічними поженуть череди биків і баранів.
– Як подарунок?
– Так. Ти не переживай. Щедрий дарунок розтопить лід у серцях лісових людей. Вони вас приймуть добре.
Мишко зрозумів, що розмовляти з батьком на тему «Я їду на війну» не мало сенсу. Попри перешкоди, а він таки буде у мобільному загоні Скіла!

Марія зі змученим від безсоння обличчям кинулася до чоловіка. Євстафій обійняв дружину, турботливо її заспокоював.
Тим часом Мишко заскочив у ятку. Не гаючи часу, став збиратися. Зняв із цвяхів, забитих у дерев’яні стояки каркасу, дерев’яний футляр – сагайдак, обтягнутий шкірою. У ньому батько зберігав оперені стріли.
Крізь повстяну стіну проникав гомін батьків:
– Поспішай, господине нашої кибитки, – казав батько. – Доведеться тобі разом із нашим сином Михайликом поїхати у безпечне місце. Збирай домашні лахи. Допоможи зібратися також мені, бо вирушаю у далекий похід.
– О, господарю моєї голови, сподіваюся розлука буде не тривалою, – заголосила мати.
Батьки й наодинці дотримувалися правил ведення діалогу, прийнятого у скіфів. Ще б пак! Якщо скіфи запідозрять у них чужинців, тут же розправляться. Скіфи на розправу спритні. Не жаліють ні рідного брата, ні царя.
Мама плаксиво шморгала. Коли заговорила, то голос її звучав стишено. Мишко напружив слух.
– Хай Господь оберігає тебе, Євстахію, на кожному місці й повсякчас.
– Піду до коней. Перевірю упряж, колеса огляну. А ти, серденько, поспішай. Мишо, збирай речі, що у ятці. Ти мене чуєш? – долинув батьків голос.
– Уже збираю, – озвався Мишко, який ласо поглядав на шкіряний жилет з нашитими на нього металевими пластинами.
Хлопчик  зітхнув. У блискучих обладунках, які до того ж дзеленчали, він не вийде непомітно з ятки.
Ось він і зібрався. Можна відправлятися. Одначе в останню мить рішучий настрій малого покинув. Він уявив, як то засмутяться батьки, коли відкриється його втеча. Мама заголосить, а татка засмутиться. Чи правильно він чинить?
Роздумуючи, Мишко мимоволі потер палець, який чесався. І саме той, на якому носив перстень. Батьків чарівний перстень.
Пухнасті вії хлопчика затремтіли від радості – з глибини каменю виплило суворе жіноче обличчя.
– Богиня Апі! – з ніжністю в голосі прошепотів.
Рот Апі в’юнився, видаючи зрозумілі звуки:
– Оберігай батьків від хвилювання. Дай знати їм про своє рішення.
– Я їм напишу. Можна? – зрадів винахідливий хлопчик.
Чи кивнула на знак згоди богиня, того Мишко не помітив – зображення розійшлося, зникло в червоних глибинах каменя.
Не гаючи часу, хлопчик кинувся до широкої макітри. В ній зберігалося приладдя для писання. Добув зі споду дощечку, облиту воском. А ще писало і рівняло – кістяну паличку, що мала один кінець гострий, а другий широкий. Схилившись над триногим стільцем, єдиними меблями в їхньому переносному житлі, вивів: «Татку, мамо, не хвилюйтесь. Я приєднався до вовків. До зустрічі».
Залишивши дощечку на стільці, він сторожко визирнув із ятки. Контури мішкуватої фігури батька сіріли біля коней. Засмучена мати зносила на купу глиняний посуд.
Хлопчик непомітно вийшов. Він ще довго петляв поміж кибиток, возів, людей, що гули, мовби розтривожені оси. Батьків сагайдак, який він прилаштував до ременя, розхитувався і бив по ногах. Але Михайлик на біль не зважав. Його гнала вперед думка: «Тільки б Скіл із хлопцями не поїхали. Тільки б не запізнитися на війну!»

Вовча зграя

Висока трава обважніла від роси і з хрускотом лягала під копита сауранів. Їх переслідували підлітки. Свистіли випущені ними аркани. Коли петля зашморгувалася на шиї коня, тварина люто хропла і змієм звивалася вгору. Хлопчаки, мов дикі кішки, вистрибували верхи й упокорювали коней.
Саурани напівдикі. Вони невеликі, як лошаки. Пістряві, з довгою шерстю і з темною смугою повздовж хребта. Похожі на ведмедів. Ці коні не вимагали особливого догляду. Скіфи їх шанували за витривалість. У довгі, затяжні походи відправлялися тільки на них.
Під Скілом танцював огузкуватий жеребець. Він раз по раз загинав назад шию і тягнувся горбоносою мордою до коліна парубійка, щоб вкусити. Скіл стьобав нахабу по морді. Кінь протяжно іржав і підкидав широким крупом.
Михайлик боявся гарячих коней, тож обходив їх десятою дорогою. Він примітив конячину. Вона сумирно пасла припорошений спориш. Конячина паслась і тоді, коли він боязко застеляв її прогнуту спину вовняним чапраком, кріпив ременями сідло (дві подушки, набиті оленячою вовною), підтягував підпругу. Хлопчик так осмілів, що сам надів на коняку вуздечку. І дуже втішався, що вона не смикалась, не виривалась. Викарабкався наверх і гордовито поглядав на товаришів, яких не слухались коні – норовили скинути з себе, вкусити.
Малолітні вершники щільним кільцем обступили свого ватажка. Настрій хлоп’ят був піднесений. Вони рвалися в похід, прагнули бойових сутичок і подвигів.
Скіл супив брови і кривив губи, вдаючи із себе сердитого дядька. Це виглядало досить кумедно. Мишко, який почувався пречудово, стримував себе, щоб вголос не розсміятися. Він озирнувся, шукаючи поглядом однодумців. Ненароком помітив, що обличчя деяких хлопчаків були розмальовані. Поспішаючи на війну, вони нанесли примітивні малюнки. Так, рот і очі обвели білою глиною, а щоки і лоб розмалювали жовтою вохрою і сажею. Проте виглядали хлопчики неперевершено, головне – люто. Кожен, хто трапиться на шляху такого страхітливого вояки, тікатиме від нього, як від тигра, що вибрів з очерету.
Михайлик заздрив розмальованим. Хоча він не виділявся з гурту. На ньому такі самі штанці й сорочка, пошиті з вовняної самотканої тканини. Така ж шапочка-ковпак – повстяна, гостроверха, з лопатями, що звисали, прикриваючи плечі та шию. У його сагайдаку такі ж стріли, такий самий за плечима невеликий лук.
Правда, у нього, Мишка, нема торби з харчем і турсука з водою, які хлопці прилаштували до сідел. Нема й аеродинамічного щита, який надійно захищає спину від ворожих стріл. Але він обійдеться без одного, другого і третього. Головне, що він їде на війну, як справжній мужчина. О, він ще покаже Персові, де раки зимують! Ой покаже! Знатиме його!
Скіл підняв руку. Хлопчисько, що взяв на себе роль окличника, дзвінким голосом прокричав:
– Увага і покора!
Стримуючи коня, що шарпнувся, Скіл баском виголосив:
– Безстрашні воїни! Наш мобільний загін хай стане згуртованою вовчою зграєю. Як вовки не знають втоми, коли переслідують здобич, так і ми готові йти до повної перемоги.
– Готові! Готові! Готові! – збуджено сканували хлопчики і розмахували кулаками.
– Слухайте, мене, свого ватажка. Слухайте і пам’ятайте. Старші товариші дали нам відповідальне завдання. Ми повинні спрямовувати Перса у Гетську пустиню, в безводні місця. Тож вирушаємо назустріч ворогові. Хай у поході нашим провідником буде бог Арей!
– Слава Арею! А-гу-гу! А-гу-гу! – протяжно й погрозливо кричали «воїни».
– Безстрашні воїни! Віднині вигук «А-гу-гу!» стане нашим бойовим кличем.
– А-гу-гу! А-гу-гу! – виттям відповіли вовченята на заклик старшого.
Ватажок загону розвернув коня і першим поскакав у відкритий Степ. За ним хвацько скакали парубійки. Замикали загін наймолодші. Усі вони переможно, до хрипоти в горлі вили, наслідуючи братів-вовків.