Дарій наступає

Розділ 1. Перси з відстані

    У грудях Мишка нуртував священний вогонь. Він щиро прагнув звільнити рідну землю від зайд. Тож натягував повід, стискував коліньми роздуте черево коняки й хвацько розмахував хлистом. Коняка іржала, мотала головою і прудко бігла.
Іноді на шляху мобільного загону траплявся видолинок, порослий рогозою, очеретом, вербняком. Тоді горластий окличник сповіщав про зупинку. Перепочивши, хлопчаки знову сідали на коней і рушали. І так тривало доти, поки далекозорий не крикнув:
– Перси!
Вовченята миттєво вискочили на високу могилу, яку минали. Із висоти коня, та ще й з горбка їм відкрився далекий горизонт. Лівий його край був затягнутий щільною завісою пилу.
Озвався окличник, котрий у поході став тінню Скіла:
– Увага і покора!
Скіл насупився, баском розпорядився:
– Перси ще далеко. Почекаємо їх у кручі. Хай коні перепочинуть. І пам’ятайте: ми повинні зненацька з’явитися перед ворогом. Галасуємо і випускаємо по ньому стріли. Коли перси мобілізуються й підуть у наступ, то вдаємо, що їх злякались. За моїм сигналом, прикрившись наплічними щитами, розвертаємось і скачемо назад. Хай перси нас доганяють. Затямили?
– Скіле, ми сміливі. Ми готові тримати бій, – вигукували парубійки, в яких уже пушок висіявся над верхньою губою.
– Ніякого бою! Персів стільки, як очеретин у болоті, а нас жменька. З сильним ворогом не слід заводитись. А вже коли Перса знесилимо, тоді покажемо, на що ми здатні. Зрозуміли?
– Зрозуміли, – дружно відповіли молодші вовченята і неголосно старші.
Стишені перед зустріччю з ворогом, малолітні месники поїхали до зеленого вибалку. На його дні дзюркотів струмочок. Хлопчики зіскакували з коней. Підводили їх до струмка, напували, потім прив’язували до кущів і стовбурів низькорослих дерев. Самі пили з долонь воду, вмивались.
Михайлик звернув увагу на те, як піднімались та опускалися боки його коняки. Місцями облізла шерсть змокла і побіліла від солі.
Несподівано біля нього виріс Скіл. Сиві очі викотились із орбіт і палахкотіли вогнем, а тонкі губи ворушились, віщуючи лихо.
– Недоумок! Якого коня ти взяв? Це ж виїжджена шкапа! – кричав.
Михайлик низько опустив голову. Він уже й сам дотумкав, що тварина стара.
Скіл плюнув собі під ноги. Підвів голову і з серцем вигукнув:
– О, Папаю, чому допустив, щоб мамій зашився серед вовків.
Верховний скіфський бог мовчав. Можливо, він не розчув звернення рудого ватажка. Далебі густі зарості поглинали голоси і закривала небо.
Вартовий, що чатував над кручею, свистом подав знак. Вовченята спішно відв’язували відпочилих коней. Тягнули їх за собою, видряпуючись крутими схилами.
Прикриті гущавиною, вони вивчали ворога, що наближався.
Перси, поділені на колони, рухалися рівнинним степом, немовби рукави великої річки. Узбіччями сунули обози, які тягнули мули і воли. Обвішані баулами, простували, мов вежі, верблюди. За обозами трухикали табуни і череди.
Мишкові зробилося страшно. Піт скочувався великими горошинами по його спині й неприємно лоскотав. Але хлопчик не крутився, не тягнувся рукою, щоб ті горошини зняти. Від страху він затерп. До нього дійшло, що він перебуває на справжній війні, що для персів він є ворогом і що кожен перс, не моргнувши оком, готовий вцілити в нього, пославши смертоносну стрілу.
Не повертаючись, він скосив очі на Скіла. Чи не здогадається ватажок про його страх? Скіл на нього не дивився. О, товариш виглядав героєм. Вибалушені очі його ще більше вибалушились, а гострі зуби оскалились. «Триматимуся Скіла. У тяжку хвилину він прийде мені на допомогу», – заспокоїв Михайлик самого себе. Він значно підбадьорився.
Окличник, мабуть, теж злякався, бо не подавав задиристого голосу. Скіл вимогливо скомандував:
– На коней!
Парубійки першими опинилися верхи.
– Вперед! На Перса! – крикнув Скіл і стрілою вискочив із байраку.
– А-гу-гу! А-гу-гу! – погрозливо кричали старші. Молодші підтримували їх, але неголосно.
Передні перські колони помітили загін вершників, який летів прямо на них. Перси загукали: «Шкуда! Шкуда!» Виокремився загін кавалерії, що поскакав назустріч супротивникові. За кавалерією рушили піші строї.
З одного і другого боку заспівали, замерехтіли тонкі стріли.
Хоча ворожі стріли не долітали, переляканий Мишко припав до коня. Навколо нього гиготіла і кричала дітвора. Перекошені обличчя вовченят виражали дику радість і лють.
На відстані кількох польотів стріли Скіл крикнув, стримуючи гарячого коня:
– Назад!
Хлопчаки покірно виконали команду старшого загону.
Саурани повільно набирають швидкість. І через це відстань між супротивниками зменшувалася. Стріли, випущені персами, зі свистом пролітали і встромлювалися в землю, а деякі з дзенькотом вдарялися в наплічні щити.
Скіл, який скакав попереду, озирнувся і крикнув:
– Швидше!
Вовченята лягли на шиї коней. Спритно розмахували хлистами, били п’ятами коней, спонукуючи їх бігти на повну силу.
Мишко з жахом помітив, що товариші його обганяють. Ось він опинився у хвості мобільного загону. Ось відстав...
І раптом сталося жахливе. Коняка заточилась – розтяглась на траві. Мишко беркицьнувся через її голову.
Він тут же підхопився. Одним махом відкинув сагайдак з луком. Шпарко заходився біля коняки. Тягнув її за вуха, підштовхував, благав, щоб встала.
Коняка жалібно стогнала. Враз звалилася на бік і витягнула ноги.

Мишко у полоні

Високим валом ішли коні. Гриви їхні розвівалися, а груди то злітали, то опускались. «Мабуть, так котяться океанські хвилі», – чомусь подумав хлопчик. Він сів за нерухомою конячиною, як за бар’єром, і міцно заплющив очі. Невдовзі хвилі вирували навколо нього.
Від стукоту копит і людських криків Михайлик оглух. Якась дужа рука відірвала його від землі, високо піднесла й помістила на щось трясне, рухоме.
– Тримайся за пояс! – наказав наче з води глухий голос.
Перемагаючи страх, хлопчик боязко розплющив очі. Крізь тремтливі вії він бачив широку спину, обтягнуту шкіряною кірасою. На ній гадом звивався жмут волосся, переповитий шнурком. Вояк, якого Мишко подумки назвав Гадом, озирнувся й гарикнув:
– Тримайся!
Він так шалено погнав вороного коня, що з голови хлопчика злетіла шапка-ковпак. Тепер вітер куйовдив йому русяве волосся і приємно холодив. У голові малого прояснилось, затіпалися думки: «Як мені бути? Просити Апі про допомогу? І до кого податися? До батька? Скіла? мами?»
Відсиджуватись у лісі, коли в степу сходилися перси і скіфи, щоб помірятися силою, йому не хотілось. Брати участь у походах теж відпало бажання. Інша справа – просто спостерігати з безпечного місця за сутичками. Це ж так цікаво!
І Михайлик вирішив: «Залишуся у Гада. Образить мене або налупцює – втечу».
Настрій його значно поліпшився. «Треба до всього уважно придивлятися. Потім розкажу про все Скілові. Він мене за це похвалить», – подумав.
Те, що він знову буде з вовченятами, Мишко навіть не піддавав сумніву.
Він з цікавістю роззирався. Кругом нього коні. Вони шалено мчать, витягнувши шиї та розвіваючи хвостами. Коней дуже багато. Усі вони великі, породисті, різних мастей. Слухняно несуть довговолосих кавалеристів. Ті одягнуті в шкіряні костюми. На їхніх головах гостроверхі шапки або бронзові шлеми з красивими пір’їнами. Обличчя вояків не голені, зарослі. Мишкові подумалось: перси схожі на скіфів, як схожі домашні свині на диких. Скіфи мускулисті, з твердими обвітреними обличчями, а перси одутлуваті. Та й у стані вони ширші.
З-під копит коней стала підніматись їдка пилюка. У горлі залоскотало і Михайлик зайшовся кашлем. Одначе саме ця прикрість додала йому настрою. Адже він дотумкав: Скілові таки вдалося повести за собою персів. І саме туди, де росли чахлі, кволі рослини.
Від летючого галопу вороний бурхливо дихав. Ось його крок зійшов на алюр, а потім і на важку ступу.
Розвіявся їдкий пил. Під копитами вороного чвакало болото.
Голосисті мідні сурми проспівали зупинку.
Гад зіскочив з коня, завів його в річку. Кінь пив воду як не в себе. Коли відірвав морду від води, то Гад погнав його зеленим моріжком. З висоти коня хлопчик спостерігав, як розгарячені вершники зіскакували з коней. Знімали з них чапраки, сідла, заводили тварин у воду. Змивали з їхніх боків сіль. Прив’язували коней до встромлених у землю списів і самі заходили в річку. Милися.
Потім Гад погнав коня крізь вируючу гущу, зіткану з людей, з коней, возів.
Перський стан отаборювався. Візники та раби знімали з возів казани з кіптявими боками, мішки з провіантом.
Одноманітність, шум і крики почали малого втомлювати. Він послав погляд вдалечінь. О, там, до самого видноколу, порядкували чужинці. Їх, як комашні, видимо-невидимо. Форкали коні, ревли віслюки, бики. Сторожовими вежами виднілися поодинокі сірі верблюди. Мишкові подумалось, що така кількість людей і тварин здатна розтоптати копитами, полонити всю Скіфію. І від цієї невтішної думки йому зробилося сумно-сумно.
Ось Гад зупинив коня. Прив’язавши його до конов’язі, підійшов до вояка з товстим, подзьобаним віспою, обличчям. Хлопчик залишався сидіти верхи. Він дивився, як бритоголові, босі раби розкладали шатро. Те шатро було розлоге, красивого пурпурового кольору.
Враз Михайлик насторожився. Гад з товаришем відверто дивилися на нього. Від Рябого струмувала така негативна енергія, що в серце хлопчика закрався страх. Раптом його обпекла здогадка: «Мене продають!» Він інстинктивно смикнув руку, на якій був батьків перстень. Підніс родинний скарб до очей. Залишилося тільки стиснути кульки.
У цей відповідальний час повз нього проїхала колісниця, розмальована красивими ліліями. Мишко з піднятою рукою та відкритим ротом задивився на чоловіка в колісниці. На його малиновий халат і жовту шапку, схожу на диню. Хлопчик здогадався, що то головний Перс, – цар Дарій.
Затамувавши подих, Мишко дивився на героя. На якусь мить їхні погляди схрестилисб.
Колісниця під’їхала до пурпурового шатра й зупинилась. До неї прудко підбігли два вояки. Вони допомогли Дарію зійти. Підійшов ще один, сутулий, у сірому довгому каптані. Каптан прикрашав яскраво-жовтий фартух. Дарій щось сказав трьом. При цьому виразно кивнув у бік все ще нерухомого Мишка.
А далі все відбулось миттєво. Вояки стягнули Мишка з коня і відібрали в нього перстень.
Зафартушений передав перстень цареві.
– Поверніть перстень! – крикнув хлопчик і рвонув уперед.
Несподівано він зашпортнувся і впав. Хоча страшенно боліло коліно, все ж підхопився на ноги. Аякже – він повинен, він мав повернути перстень. Перстень – його порятунок. Без персня він пропаде, заблукає у прадавніх світах. Ніколи не повернеться в рідне село.
І раптом він затерп. Перед ним стирчали, мов два нахабні пальці, хлопчаки.
Так ось хто зробив підніжку! Через цих шмаркатих він упав і забився.

Комаха з Байбаком знущаються над Мишком

Мишко з-під лоба вивчав своїх кривдників. Вони однакового з ним росту. Один схожий на бридку комаху – безволосий, сухий і чорний від засмаги. Другий ще бридкіший – товстий, безбровий. Схожий на байбака. Мигуляє свинячими очицями і смокче великого пальця.
У Мишка було бажання врізати обом, щоб надовго його запам’ятали. І він дуже пошкодував, що сам-один. Тож не зможе по-чоловічому відстояти свою честь.
Хлопчаки вели себе нахабно. Особливо Комаха – руки в боки, противно шкіриться.
О, від таких треба тікати.
Бідолаха зацьковано відступав. Він ненароком помітив, як Дарія обступили вояки у шкіряних панцирах і блискучих шоломах. Від пурпурового шатра відійшли Гад з Рябим. О, вони прямують до нього!
За чоловіками рушили хлопчаки. Похмурі погляди тих і тих не обіцяли нічого втішного.
Мишко зрозумів, що за ним полюють. Від страху серце його шалено стукало в реберця. Він притиснувся до вороного, немовби шукав у нього захисту.
Раптом Комаха побіг. Став перед Мишком, топнув ногою і заявив:
– Малого беру собі. Буде моїм рабом.
– І моїм теж, – реготнув Байбак і заклав пальця у рот.
На Мишкове здивування Гад покірно зігнувся і відступив. Підійшов до свого коня. Узяв його за повід і мовчки кудись повів. Рябий спересердя плюнув собі під ноги й теж кудись подався.
Мишко страшенно розгубився. Він добре знав: діти бувають жорстокішими за дорослих. Він мав підозру, що хлопчаки з садистськими нахилами. І він не помилився.
Тим часом малі недруги перемовлялись:
– Хлопни йому тамгу. Надумає втекти, до нас приведуть, – повчав Байбак.
– Хвалю, Амане, за пораду. Так, з моєю міткою його ніхто не привласнить, – сказав Комаха.
Діалог насторожив Мишка. Що б то значило?
Відгадки він не встиг придумати. Байбак заніс над ним пухкого кулака і наказав:
– Пішов!
Михайлик зібрався уточнити, куди йому йти. Але не встиг спитати. Байбак так стусонув його в спину, що в грудях кавкнуло і заболіло.
І він побіг. За ним бігли, не відстаючи ні на крок, кривдники. Водночас кулаками спрямовували свою жертву на шлях, відомий тільки їм.
Невдовзі хлоп’ята опинились біля похідної кузні.
Навколо горна ходили ковалі-близнюки. Кудлаті, з закіптюженими обличчями та в довгих шкіряних фартухах. На їхніх плечах і руках ворушилися вузлуваті м’язи.
Здоровані поклонами вшанували Комаху і хором обізвалися:
– До ваших послуг, ласкавий пане.
«Ласкавий пан» грубо штовхнув до одного з них Мишка. Наказав:
– Постав на цього раба тамгу царевича Ксеркса.
Здоровані крутнулися до праці.
Один із них швидко переглянув металеві прути, встромлені в землю. Вибрав такий, що мав на одному кінці кружальце з химерним плетивом. Поклав прут на розжарене вугілля.
Тим часом другий нагнітав міхом у горн повітря.
Ось перший зняв прут із жару. Пильно оглянув його. Клацнув язиком і переклав на червоніше місце.
Дії першого коваля послужили для кривдників Мишка немовби сигналом. Вони тут же схопили свою жертву під руки.
Перший коваль кинув на Мишка багатообіцяючий погляд і зняв із жару залізяку.
Відчуваючи небезпеку, Мишко почав пручатись. Проте кривдники тримали його дуже міцно. Особливо старався Комаха – тонкі й синюшні від засмаги ікри на його ногах напряглися, мов струни.
Чоловічки Мишкових очей розширилися, коли перед ними з’явився червоне кружальце. У хлопчика вселилась надлюдська сила. Він різко смикнув руку, яку тримав Байбак, і таки вирвав її. Різко махнув звільненою рукою, відсторонюючи розжарений прут. І тут же закричав від болю – тавро торкнулося долоні.
Мишко крутився й гамселив кривдників ногами. І вони не втримали його – відпустили. Він же, звиваючись від болю, опустився на землю. Хукав на рану і навзрид плакав.
Тим часом «ласкавий пан» вихопив у першого коваля залізяку. Швиргонув її на червоне вугілля, яке невтомно роздмухував другий коваль. Холодним голосом наказав:
– Ставай, падлюко, на коліна!
Здоровань упав, мов скошена лобода. Повзав у ногах малого тирана і цілував його брудні сандалії.
– Помилуй, ласкавий пане, – благав.
Проте Комаха залишався невблаганним і холодним, мов крига. Він схопив здорованя за чуба й потяг на себе.
Очі чоловіка зійшлися на цятці, що червоніла в правиці навіженого малого. Мить і розпечена печатка лягла на його закіптюжене чоло.
Чоловік бився головою об землю і беззвучно ридав.
Комаха взявся карати другого коваля – бив його залізним гарячим прутом. Замахнувся і на Байбака. Переляканий хлопчина верескнув і закивав п’ятами.
Здійснивши розправу, Комаха продовжував лютувати. Несамовито гупав залізним прутом об землю і примовляв до нього, мов до живого:
– Чому не ліг шкуді на щоку? Получай на горіхи! Ось тобі! Ось тобі!
Потім кричав, бризкаючи слиною, на переляканих ковалів (вони зарились головами у пісок):
– Тюхтії, злидні, не могли втримати малого. Закатую вас.
Мишко так злякався, що навіть перестав плакати. А от хукати на долоню не переставав – дуже боліла рана.
І те, чого він найбільше боявся, сталося. Комаха взявся за нього. Вхопивши за чуба, валував:
– Досить скімлити. Ти раб і не маєш права плакати. Іди!
– Куди? – повернув на мучителя очі, повні сліз, Мишко.
– Мовчати! Раб не має права голосу! Пішов!
І гупнув Мишка в спину.
Мишко біг, не озираючись. Він щоразу наштовхувався на тварин і людей, що метушилися, снували в різні боки. Наштовхнувся і на зафартушеного. Той спочатку метнувся вбік. Але зупинився. Надривно гукав:
– Царевичу, зупинись. Вислухай мене.
Та злий «царевич» навіть не сповільнив крок. Зафартушений наздогнав його. Дріботів поряд і деренчав:
– Бачу злих демонів. Вони літають навколо шкуди. Шкуда дикий. Не торкайся його. Шкуда заразний. Жени його до стада священних корів. Знезаразь його. Вай, вай, я уже заразився.
Він підстрибував і обмахувався фартухом. І через це відстав.
Між тим царевич гострими і твердими, як камінчики, кулаками спрямував Мишка в інший бік.
«Що значить: жени його до стада священних корів? – розмірковував Мишко, який біг підтюпцем. – Мабуть, мені доручать пасти корів. О, краще бути пастухом, ніж служити злій Комасі».
Вони обминали підводи, кибитки, гарби, колісниці. Поміж возами бігали голодні собаки і ґвалтували. Нещасний Мишко звернув увагу на не менш нещасних, ніж він, собак. Білої масті, жовтовухі, з чотирма очима. (Чорні цятки над очима собак Мишко прийняв за очі.)
У степу паслось величезне стадо різношерстих биків і корів. Серед них бродили сірі та безрогі тварини, які перси, вочевидь, відібрали в осілих скіфів.
Мишко сподівався, що Комаха направить його до пастуха. А пастух вручить йому палицю і поясне, як і коли треба завертати корів.
Ось мучитель загукав:
– Агей, підійдіть до мене.
Пастухи підійшли і зупинилися кроків за п’ять від царевича. Мовчки чекали наказу.
– Скупайте мого раба, – велів Комаха.
– Я сам скупааа... – почав було Мишко.
Комаха так сильного його штовхнув, що він миттєво опинився поряд з пастухами.
Пастухи мовчки зірвали з Мишка одяг і тримали його за руки. Вони немовбито чекали якогось сигналу. Про те, що сигнал надійде від череди, свідчили напружені погляди пастухів, спрямовані на корів.
Один пастух радісно загигикав. Він тицяв пальцем, вказуючи на якусь корову.
Мишко теж подивився у тому напрямку. Увагу пастухів, безперечно, привернула корова, яка негарно розклала ноги і задерла хвоста.
Раптом пастухи підхопили Михайлика і прожогом побігли до корови, з якої водоспадом текла сеча. Пхнули малого під паркий струмінь. І тримали під струменем доти, поки корова сама не зійшла з місця і не стала гризти траву.
Пастухи повернулися до своїх прямих обов’язків. З криками: «Куди пішла! Щоб ти здохла!» – завертали корів.
Залишений серед стада, Мишко довго не міг прийти до тями. Такого сорому й приниження він ніколи ще не зазнавав. Він не рухався, сподівався померти на місці.
– Чого розсівся! – шулікою налетів на бідолаху мучитель. На додачу ще й боляче копнув носаком сандалії.
Нещасний Мишко підхопився на рівні й побіг. Він біг, як вихор, коли попереду блиснула голубою спинкою річечка.
З розгону шубовснув у теплу воду. Плюскався в ній і присідав. І зовсім не реагував на Комаху, який ґвалтував:
– Не змивай священну сечу! Не змивай!
Царевич так розійшовся, що надавав Мишкові болючих ляпасів. Вигнав його з води і кудись погнав. Мишко на тумаки вже не реагував. Він тішився, що змив сліди ганебного купелю.
Коло синього невеликого шатра царевич гаркнув, мов до собаки:
–  Стояти!
Мишко зупинився. Він зіщулився і тремтів, готовий до найгіршого. Відкинувши наверх шкуратяне запинало, Комаха затягнув жертву всередину.
Там, у шатрі, Комаха вів себе як господар. Відкрив красиву скриню, розмальовану яскравим орнаментом. Рився у ній і викидав одяг.
До намету нишком підійшов Байбак і боязко зазирнув. Його острішкувата голова то з’являлася у отворі входу, то зникала. Від Мишка не приховалося: царевич косував на товариша, але вдавав, що не помічає його.
Комаха так грюкнув віком, що Мишко підскочив. Не повертаючи голови, мучитель гаркнув:
– Одягайся!
Рана на долоні пекла, заважала вибрати потрібну річ. Тож Мишкові доводилось орудувати однією рукою. До того ж лівою. Він чув над собою гаряче дихання і через це страшенно нервував. У нього почала тремтіти здорова рука, з носа потекло. Ненароком він помітив, як тонкі й натягнуті цівки на ногах мучителя затремтіли. Нещасний Мишко скоцюрбився від страху. Ось-ось на його спині затанцюють гострі й тверді, як камінчики, кулаки. Від страху він звалився лицем на купу. Гарячково накладав на себе штанці, сорочки, фуфайки...
Раптом мучитель радісно скрикнув. Ноги його підстрибнули й жваво протупотіли до виходу.
Поведінка царевича видалася Мишкові дивною. Він тихцем, навшпиньках підкрався до виходу і визирнув.
Його мучителі оточили білого, як молоко, старця.
– Привіт, авве Даниїле, – ввічливо вітався Комаха. При цьому низенько зігнувся і поцілував старцеві руку.
Байбак скривився, зображаючи на пухкій мармизі радість. Свинячі очиці малого розбіглися в єхидній посмішці. Ненароком він помітив Мишка, що визирав із намету. Помітив – і показав кулака.
Мишко шарпнувся назад. Він знову опинився біля скрині. Стояв ні живий, ні мертвий, навіть не дихав. Прислухався. Знадвору линули спокійні голоси. У намет ніхто не заходив.
Перевівши подих, Михайлик нахилився до одягу, що лежав, скинутий гамузом. Одяг був пошитий із цупкої дорогої тканини. Прикрашали його аплікації з кольорової шкіри, шматочки хутра, коштовні каміння і перли.
Мишкові впали в око червоні штани і синя двобортна вовняна фуфайка. Та все ж він не наважився їх одягнути. І мав рацію. Яскравий одяг помітний. У ньому не просто втекти, сховатися від Комахи. Тож одів усе сіреньке: штанці, курточку, ковпак. Довго розглядав бронзову бляху, що прикрашала головний убір. На ній був зображений вовк. Але який! Фантастичний! Згорнутий бубликом, з довжелезною шиєю, великим вухом і оком, та ще й з фігуркою гірського козла і головою лося на тулубі. Класно!
Костюм на Мишкові сидів, мов вилитий. Курточка груди йому не стискувала, штани в паху просторі. «У скрині зберігається одяг для царевича», – здогадався Мишко.
Знадвору линули все ті ж голоси. Противні належали мучителям, а лагідний – дідусеві. Виходити з шатра Мишко не мав ні крихти бажання. Він хукав на рану і роззирався.
Шатро було похідним. Воно служило для сну, гарним укриттям від дощу, спеки, тварин та небажаних людей. Під однією стіною лежав складений килим, під іншою скриня.
– Чого принишк! – підскочив Мишко від сердитого окрику Комахи. – Виходь, готуй нам вечерю.
Низько опустивши голову, Михайлик несміливо наблизився до гурту.
– Як тебе звати? Якого батька ти син? – поцікавився старець.
Комаху немовби вжалила оса. Він засмикався, кричав:
– Він шкуда. Мій раб.
Байбак висунув пальця з рота і гундосив:
– Шкуда непокірний. За це...
Дідусь підняв застережно руку. Кривдники хоч і притихли, але слали на Мишка нищівні погляди.
Обличчя старого було таким людяним, а голос таким лагідним, що Михайлик над силу тримався, щоб не розплакатись.
– То як тебе звати? – допитувався Даниїл.
– Михайлом. Мій батько, Євстафій, служить радником у царя Іданфірса, – ковтаючи сльози, відповів Мишко.
– Значить, ти князівський син. Знатна птаха.
– Шкуда для перса – запеклий ворог. Він язичник, – знову засмикався царевич.
А Байбак із пальцем у роті присікувався до нещасного:
– Ну, признайся, хто твій бог. Правда ж Папай, правда?
Минуло два місяці відтоді, як зубата миша відчинила таємні двері й впустила Михайлика з батьками у прадавній світ. І цього часу вистачило, щоб він переконався: тамтешні люди щиро вірили у богів і просили в них допомоги, захисту. Із запитання він збагнув, що перси іншої, ніж скіфи, віри. Але богів, яким поклонялися перси, він, Мишко, не знав. Чомусь пригадалося таке. Його мама Марія навіть у Скіфії продовжувала тихцем, щоб ніхто не бачив, молитися богові, якого називала Господом.
Михайлик несміливо сказав:
– Мої батьки потайки моляться Господові.
Сказав і злякався. Адже хлопчиська могли й далі чіплятися до нього, розпитувати. І легко вияснили б, що він, Мишко, нічого не знав про маминого Бога.
На зігнуту голову лягла стареча рука. До слуху хлопчика долинуло монотонне шепотіння.
По щоках Мишка самовільно покотилися сльози, він беззвучно заплакав.
Коло Даниїла зупинився двохколісний візок. Їздовий зіскочив із коня, підійшов до старця й взяв його під руку.
– Ксерксе, відтепер Михайлик тобі не раб. Він тобі брат за вірою, – прощаючись, сказав старець.
Михайлик витер рукавом сльози. Він з надією глянув на царевича. Байбак з Комахою обмінялися красномовними поглядами і значливо хитнули головами. Мишко жалісливо шморгнув носом. У його життя нічого не змінилось. Царський синок його так само зневажає. За брата, свою рівню він його не матиме.
На табір м’якими шатами лягали сутінки. Довговолосі вайлуваті вояки гуртувалися навколо вогнищ. До одного такого гурту підійшли голодні діти.
Байбак, розштовхуючи вояків, протиснувся наперед. Гукнув до чоловіка, який орудував у казані великою ложкою:
– Тут голодний царевич. Він хоче м’яса. Давай великі шматки і жирні.
– А нам що залишиться? Пуста юшка? – обурилися вояки.
– Хто там свариться, хто незадоволений? – скрикнув Байбак і розвернувся. Свинячі очки зорили лихими вогнями.
Невдоволені притихли. Зметикували: краще не заводитись із противним малим, дружком царевича. Ще чого доброго – дійде до Дарія.
Повар мовчки виловив шматки м’яса. Переклав їх на глиняну тарілку і подав товстому нахабі.
Хлопчаки-перси згризали м’ясо з кісток і шпурляли ними у Мишка. При цьому кожен старався вдарити його якнайболючіше. Комаха кидав кістки сильніше, але Байбак те робив частіше. Тому бідоласі не завжди вдавалось ухилитись. Коли мучителі наїлися, то разом накинулись на Мишка.
– Чого розсівся. Збирай кістки, неси собакам.
Собаки, почувши їстівний запах, підняли страшенний гавкіт. Вистрибували одне на одного, смикали торбу і скавуліли.
Кидаючи голодним тваринам кістки, Михайлик не переставав дивуватись. Навіщо перси ведуть за собою собак? Собака – друг людини. Собака добрий охоронець, з нею гарно на полюванні. Чому собаки супроводжують персів?
З такими запитаннями він звернувся до сухого, як осінній листок, раба. Той прикинувся глухим і повернувся спиною.
Коло синього намету Мишкові знову влетіло.
– Рабе, чому так довго повертався, – присікувався Байбак і штурхав Мишка облизаними пальцями.
– Я не раб, – огризнувся Мишко.
– Мовчати, – визвірився й собі Комаха. – Розстеляй килим. Готуй нам постіль. Сам сидітимеш біля входу. Стерегтимеш нас усю ніч.
– Аякже, стерегтиму. Сподівайся, – бурчав під ніс Мишко, готуючи для паничів постіль. – Уранці, зла Комахо, мене тут не побачиш.

Розділ 2. Мишко у візку Даниїла

   Зблідли зорі. Під синім шатром рівно похропував у сні хлопчик. Рівно похропував він і тоді, коли над військовим станом завили ранкові сурми. Та тільки-но з шатра донісся сердитий окрик: «Рабе, вдягай мене!», –хлопчик вихором схопився на ноги.
Наш герой біг стрімголов, не розбираючи дороги. Біг, допоки не вибився з сил. Притулився до конов’язі й голосно відхекувався. Потім дивився голодними очима на вояків, що некрасиво плямкали. Ті їли в’ялене м’ясо, нарізане тонкими смужками, смачні коржі, урюк, ізюм. Сам він уже другі сутки не мав ні скоринки в роті.
Літній вояка кинув йому шмат коржа. Мишко на лету, мов цуцик, пійняв подачку.
Натягнувши на лоба ковпак, він гриз ячмінний корж і простував навмання.
Військо готувалося виступати. Старші начальники давали вказівки молодшим, а ті керували простими воїнами. Вершники і піші формували колони.
У перській армії звучало багато мов. Мишко дивувався, що розуміє кожне слово, сказане чужинцями. Але пояснення своїм здібностям він не знаходив.
Так непомітно він вийшов за межі військових колон. Далі степовий простір займав гужовий транспорт. Гарби, вози, візки, тачанки. Одні з них мали зверху будки, на інших мішки з провіантом були прикриті від негоди шкурами або конопляним чи личаним текстилем.
Страхітливо ревли в’ючні віслюки, протяжно – уярмлені бики, іржали тяглові коні. Візники порядкували коло тварин, торсали колеса, перевіряючи їх на міцність. Піднімали рогожини та смикали мішки. Деякі були наполовину порожніми. Знаків розпачу на їхніх закопчених сонцем обличчях Мишко не помітив. Ще б пак! Коли повертатимуться додому, то мішки і бесаги тріщатимуть від награбованого добра.
Кожен, кого він минав, займався спішною справою. Нікому до нього не було діла. Непотрібність почала Михайлика гнітити. Йому не вистачало співбесідника, гарного товариша. Щоб себе розважити, уявив собі як-то Комаха сам умивається, сам одягається, як-то розмахує гострими і твердими, як камінчики, кулаками, погрожуючи збіглому рабу розправою. «Дзуськи, не знайдеш мене. На моїй щоці нема твого тавра. Ніхто мене до тебе не поверне. Я вільний», – підскакував розвеселілий хлопчик.
– Гей, Михайле, куди стопи свої направив?
Від несподіванки ноги малого налилися свинцем. Він остовпів і не міг зрушити з місця. Повільно розвернувся. Це щоб побачити того, хто його впізнав, і відразу ж дременути.
До нього з візка тягнув ліву руку Даниїл. (Правою старець чепурився – розчісував широку білу бороду.)
Дихання вирівнялось. Хлопчик підійшов до візка.
– Дитинко, чому безцільно бродиш? Жуєш на ходу. Чому не поснідав із Ксерксом? – питав Даниїл, здуваючи з перламутрового гребінця срібні волосини.
Мишко насупився і мовчав, що не завадило йому підмічати кожен рух старця. А той уже здув останню волосину. Нагнувся. Довго шпортався на дні короба. Поклав на коліна торбу. У торбу вклав гребінець. Опустив торбу. Прилаштував її десь у себе під ногами.
Ясні й прозорі, як джерельна вода, очі старця зупинилися на малому.
– Дідусю Даниїле, хлопці мене ображали. Коли вечеряли, то кидали в мене кістками. Мені не дали ані шматочка м’яса. Я заснув голодний. А перед цим, вдень, вони знущались із мене. Хотіли випалити на моїй щоці тамгу. Але я вивернувсь, розжарене залізо торкнулося моєї долоні. Глянь, яка рана , – плаксивим голосом поскаржився Мишко.
– Айяяй! – щиро співчував Даниїл. – Здогадуюся, дитинко, що тобі довелося пережити.
– І це не все, – з більшою охотою скаржився Мишко. – Ксеркс наказав пастухам скупати мене у коров’ячій сечі.
Він жалісливо шморгнув.
– Шкоди від такої купелі тобі не буде, – заспокоював Даниїл.
Мишко відвернувся. Він не міг змиритися з приниженням, якого зазнав.
– У східних народів існує звичай опускати новонародженого в купіль, взяту з-під корови. Потім дитя швидко замотують у овечу шкуру. Читають над ним молитви. Люди щиро вірять, що скупане дитя не хворітиме, на нього не нападуть злі демони. Не будуть щипати його, лоскотати, – доброзичливим тоном пояснив Даниїл.
– Злі демони? – не повірив Мишко.
– А чому дитя заходиться плачем? Звісно, воно не може пожалітися, як оце ти мені. Сказати, що її мучать, лякають якісь істоти. Та демони сатаніють, знаючи, яких страждань завдає дитячий плач батькам.
Їздовий уже сидів на коні й розправляв переплутані віжки. Ось він змахнув вузлуватим батогом. Застояні колеса, змонтовані з цільних кругляків стовбура дерева і настромлені на вісь, пронизливо заскрипіли. Візок Даниїла повільно рушив за передніми возами.
Тримаючись за верхню дошку полудрабка , Мишко канючив:
– Дідусю, дозволь мені бути з тобою.
– Ти служиш Ксерксові.
– Не одному, а двом. У царевича є товариш. Він теж недобрий, – нагадав Мишко.
– Аман... Нічого. Хлоп’ята трохи посердяться на тебе та й дозволять їсти з одного з ними казана і пити з одного турсука. Не достойно честі людини паразитувати. Так завжди було й буде.
– Я тобі буду служити за харчі, а не злим хлопцям. Вони ніколи мене не визнають рівнею.
– Люди – як дерева. Ростуть і змінюються. Бажаєш, щоб достойні визнали тебе рівнею собі, прийняли у свій гурт? Тоді зроби щось краще за того, який те саме робить. Людина людину поважає за гарну працю.
Мишко опустив голову. Він сердився на кривдників і не мав бодай крихти бажання для них старатись.
Даниїл зітхнув. Дивився зі співчуттям на похнюпленого хлопчика. Тихо мовив:
– Що ж, приєднуйся до мене.
Старець не встиг і оком кліпнути, як у його ногах вже сидів малолітній пасажир. Личко його випромінювало безмежну вдячність.
Даниїл кахикнув. Ховаючи під широкою бородою усмішку, забігав пальцями по відполірованих до блиску кульках, нанизаних на червону нитку.
Михайлик мовчки дивився на старця. Помітив, як вуста його беззвучно шепотіли молитву, а обличчя випромінювало умиротворення. Малому кортіло розмовляти.
– Дідусю Даниїле, чому ти на війні? – подав голос. – Приїхав подивитися, як живуть скіфи?
Тонкі пальці Даниїла зупинилися, не випускали з пучок кульку.
– Це моя остання дорога, дитинко.
– Остання? Ти загинеш на полі бою? Впадеш, поранений, від ворожої стріли?
– Ні, не загину і не впаду від ворожої стріли. Я шукаю міст Чінват.
– Міст Чінват? Вперше чую про такий міст.
– Його нема на землі. Він оперізує небо осяйним луком, який напинають руки Всевишнього.
Мишко часто-часто лопотів віями, немовбито в око залетіла порошинка.
– Цим мостом я піднімуся на небо, – пояснив Даниїл, не випускаючи з пучок кульку. – Коли Бог буде милостивий до мене, то відчинить переді мною ворота, які ведуть до раю.
«Жартує. Вважає мене за малого, дурненького» – подумав хлопчик. Він кидав позирки на співрозмовника, пальці якого вже перебирали чотки, а вуста творили молитву.
З передніх колон долинули співучі звуки, які створювали бойові сурми. Кожен військовий розумів їхню у мову. Та мова служила інформацією на відстані, спонукувала до дії. Сурми сповістили про появу ворога.
Повз валку возів проскакали вершники. Поспішали до місця бойових дій піші воїни. Між собою вони перегукувалися:
– Шкуда вилетів із засідки! Провчимо його!
Якась могутня хвиля підхопила Мишка. Стоячи на возі, він тягнувся всім корпусом уперед. Десь там, попереду, вовченята завдають жару персам. Проте через ліс списів, спини вершників, що рівномірно колихалися верхи на конях, та клубки пилу далечінь була непроглядною. І без візуальної панорами Мишко був переконаний: Скіл, ватажок вовченят, хитрощами заманює персів у Гетську пустиню. Йому подумалося: з кожним днем загін Скіла збільшується. До нього прибувають хлопчаки з усіх скіфських кочовищ і царств.
Жвава уява Мишка намалювала яскраві картинки, вибудувавши з них авантюрний, захопливий фільм. Ось безстрашний загін Скіла вривається в стан Дарія. Зав’язується короткий, але запеклий бій. Скіл визволяє його, Мишка, з полону. Мобільний загін Скіла переможно зникає, посіявши серед персів паніку і страх.
Щасливий фінал значно підбадьорив Мишка.
Вози гуркотіли твердим, як долівка печі, Степом. Сонце піднімалося все вище й вище, посилаючи на землю пекучі привіти.
Невгамовні музичні інструменти сповістили: ворог втік, шлях вільний.
Мишко нудився без діла і розмов. Він з надією поглядав на Даниїла. Але старець тихо напівлежав, прикривши очі повіками з голубими прожилками. Ледь чутний шурхіт кульок видавав, що він не спить. Мишко не наважувався його турбувати.
Назустріч возам, що сунули один за одним у хмарі міцного пилу, проскакав загін верхівців. Візники гукали до них:
– Розбили шкуду? Провчили?
– Шкуда – боягуз. Здалека випускає стріли. Боїться наблизитися. Тікає, як полохливий заєць.
Візники реготали, а верхівці нахвалялися:
– Ще не довго залишилися тим зайцям стрибати. Наздоженемо і всіх до ноги виб’ємо.
– Правильно, до ноги. Відберемо у нього биків і коней. Повернемося додому з добром шкуди, – казали візники.
Мрійливі посмішки ще довго зберігалися на запилених обличчях.
– Марнота марнот, – зітхнув Даниїл, не піднімаючи повік.
Спостережливий хлопчик завважив: Даниїл користується прихильністю царя Дарія. І візок у нього міцний, з високими колесами, і коні ситі, молоді.
Біля них зупинився вершник у червоних штанах. Такі штани носила тільки прислуга Дарія. Вихопивши із сакви кошик із витою з вербових прутиків ручкою, вершник переклав його у візок. Вйокнув на коня і зник у натовпі, що невпинно переміщувався.
Михайлик перевів запитальний погляд на Даниїла. Старець монотонно шерхотів чотками. Хлопчик несміливо зняв із кошика рушник у червону і синю смуги – і зойкнув. Чого там тільки не було! І запечене на вогні курча, і біла, мовби льодяні сосульки, редиска, і горішки, і медові коржики, і халва. Турсук із свіжою водою. Ще якийсь напій у закоркованому алебастровому глечику.
– Снідай, Михайле, – велів Даниїл, не піднімаючи повік.
Хлопчик накинувся на страву, аж за вухами лящало. Таких смаколиків він, здається, зроду-віку не вживав.
Помолившись, Даниїл приєднався до трапези. Їв старець дуже мало, м’ясних страв зовсім не торкався.
Хлопчик наминав запечене курча, тримаючи його обома руками за крильця. Довірливо ділився:
– Я люблю м’ясо. Скіфи кажуть: від м’яса передається воїнові сила, спритність і наполегливість тварини, яку той вживає.
– Тваринна їжа розпалює кров, затьмарює розум, а думку робить млявою, – сказав Даниїл. – Я змалку обмежував себе в харчуванні. Тому мій розум завжди ясний. Завдячуючи своїм здібностям, прихилив до себе серця царів.
– Через те, що мало їв?
– Цим теж. Харчами ми вибудовуємо собі тіло. А тіло в свою чергу повеліває нашим духом. Через надмірний апетит людина стає рабом своєї плоті.
– Коли я виросту, то буду атлетом, – поділився Мишко однією із своїх багатьої заповітних мрій.
– У людині найбільше ціниться сила духу. І треба невпинно дбати, щоб дух міцнів, не розслаблявся.
– Як? – запитав хлопчик, щоб підтримати розмову.
– Ну, хоча б помірно харчуватися, загартовувати тіло фізичними вправами.
Розлучатися з рожевою мрією, а саме мати красиве мускулисте тіло, Михайлик не бажав.
– Дідусю, будь ласка, розкажи про себе. Де ти народився? Хто твій батько?
Даниїл пригладив вуса правою рукою (з лівої звисали чотки) і почав розповідати:
– Мій батько Йоакима був юдейським царем. Якось вавилонський цар Навуходоносор пішов війною на Єрусалим. Він узяв у полон мого батька і пограбував наше царство. Навуходоносор розпорядився, щоб привели до нього хлопців з юдейського царського роду і шляхти. Вродливих та метких розумом. Серед вибранців був також я.
– Для чого? – подав голос Мишко (він уже умняв запечене курча).
– Нас, хлопчиків, учили письму і халдейській мові. Від царського столу нам поступало вино і харч. Але я не осквернявся багатим харчем – віддавав його наглядачеві. Задовольнявся питною водою та рослинною їжею. Мої товариші, Ананія, Мисаїл, Азарія чинити так само.
– А хлопці не схудли? – питав Мишко, пережовуючи маску халву.
– О, навпаки. Краще виглядали за хлопців, які харчувалися від царського столу.
Данії поклав на язик зернята сухого винограду. Старанно пережував їх, запив водою. Продовжував розповідати:
– Після школи ми служили в царському палаці. Небесний Бог був до мене, отрока, дуже щедрий. Відкривав мені тайни нічних видінь.
– Пробач, дідусю, я не зрозумів.
– Цебто, дитинко, я міг розгадувати сни.
З повним ротом Мишко лопотів пухнастими віями. Він пригадав, що за собою теж помітив дивні речі. Проковтнувши халву, похвалився:
– А я розумію всіх, хто говорить. І не тільки розумію. Вільно говорю мовою співбесідників, хоча раніше її не знав. Виходить, небесний Бог щедрий і до мене? Він турбується про мене? Так?
Згадуючи співбесідників, Мишко, звичайно, мав на увазі Ксеркса з Аманом. Але імен своїх кривдників він не хотів називати. Він свято вірив у те, що їхні шляхи вже ніколи не переткнуться.
– О, твоєї голови, дитинко, торкнувся дух мудрого ангела.
– Мудрого ангела? – здивувався Мишко. Він змахнув долонею з кінчиків вуст залишки їжі й запитав:– А який він із себе.
– Охоче розкажу. Тим паче, що Премудрість являлася мені у сні. Слухай. На її голові золота корона. У руках жезл царської влади і сувій з письменами. Її лице, руки і крила вогненно-червоного кольору, а одяг сяє золотом. Ангел сидить на троні, що має сім підпірок, як сім стовпів. А ноги він тримає на камені.
– Чому на камені?
– Камінь – символ непорушності основ.
Старець замовк і лагідно дивився на хлопчика, що сидів у його ногах із круглими оченятами. Погляд дитини був повернутий у себе. Замислений і схвильований.
– Премудрість перебуває у центрі сфер слави, – додав старець.
Мишко залопотів віями. Він не зрозумів смислу слів, але зізнатися вголос не наважився.
– Радій, дитинко. Ти володієш величезним духовним скарбом – розумієш мови, якими спілкуються люди різних народів і племен, – підбадьорював малого слухача Даниїл.
Мишко стрепенувся. Він справді зрадів, отримавши пояснення своїм здібностям. Підсунувся поближче до Даниїла. Довірливо запитав:
– Що Навуходоносору наснилось?
– Різне... Я витлумачував йому сни та попереджав про небезпеку. За це цар підняв мене над іншими. Давав щедрі подарунки, дорогі каптани. Навіть поставив начальником над Вавилонським краєм. Та обов’язки пригнічували мене.
– Чому?
– Бо відбирали час, який я зазвичай проводив у молитвах.
– Аааа, – з розумінням протягнув Мишко. Він пересвідчився: молився Даниїл з величезним задоволенням.
– Я попросив царя перекласти з мене обов’язки на моїх товаришів. А сам залишився тільки головою вавилонських мудреців. І так було доти, доки цар не велів своїм найкращим майстрам зробити золотого боввана.
– Великого?
– 60 ліктів заввишки і 6 ліктів завширшки .
Мишко прикинув, скільки то буде в метрах. Вийшли вражаючі цифри: 30 метрів на три.
– Боввана поставили на рівнині Дура, – задумливо мовив Даниїл, перебираючи чотки.
– І що сталося після? – вигукнув нетерпляче Мишко.
Тонкі пальці старця зупинились.
– А після окличник гукав на всі боки: «Вам, о народи, племена і язики, велено: як тільки почуєте звук сурми, сопілки, цитри, гарфи, гусел, гудьби і усякого роду музичних інструментів, падайте ниць і вклоняйтеся золотому бовванові. А хто не впаде ниць і не вклониться, той буде вкинутий у піч, розжарену вогнем».
– Зрозуміло. Люди, коли чули позивні, падали на коліна і клали поклони.
– Усі, окрім мене і моїх товаришів.
– Цареві на вас донесли?
– І ще як ґвалтували: «Ці мужі нехтують твоїм наказом, царю. Вони твоїм богам не служать. Золотому бовванові, що ти поставив, не кланяються!».
– І як відреагував цар? – швидко запитав Мишко. Він дуже потерпав, що дідусь почне молитися і розмова обірветься.
Даниїл таємниче підморгнув:
– Цар наказав моїх товаришів зв’язати і вкинути у піч, розжарену вогнем.
– Який жах!
– Не бійся. Мої товариші не згоріли в печі, – усміхнувся старець.
– Не може такого бути! – не повірив Мишко.
– І неможливе стає можливим, коли живеш з вірою в Бога. Ананій, Мисаїл і Азарій ходили вільно у вогнедишному горні. І не просто вештались. Вони хвалили Господа. Закликали людей і тварин, гори і доли, джерела і річки, моря і вітри хвалити Його та прославляти.
Мишко мовчки лопотів пухнастими віями. Даниїл звернувся до нього:
– Скажи, дитинко, як називають того, хто користується всіма благами, але не платить за них?
– Безсоромним,  крадієм.
– Отож-то. Усе, що оточує людину, створене Богом. Тому прокидаючись вранці, найперше – подякуй Творцеві. Зі словами подяки відходь до сну. Протягом дня теж не забував Йому дякувати.
– Товариші мене засміють, – признався Мишко.
– А ти мовчки, про себе дякуй Творцеві.
– Ось де він, негідний! – раптом пролунав найпротивніший серед людей голос.
Від страху серце Мишка стиснулося і стало маленьке-маленьке, мов голубине яйце.

Листи, якими обмінялися перси і скіфи

  Таки так, у візок заглядав Комаха. За ним визирала товста мармиза Байбака.
– Аввуню, раб утік від мене. Не хоче мені, сину Дарія, служити. Раб ухиляється від праці, –жалівся Комаха.
Старець журливо похитав головою. Мишко непомітно наліг на бік візка, щоб зіскочити з нього й дременути. Даниїл якимось чином здогадався про таємний намір свого пасажира. Узяв його за руку і міцно тримав у своїй.
Мишко кидав полохливі позирки на Комаху. Царевич у відповідь йому слав блискавки і громи.
Пригладивши вуса, Даниїл докинув:
– Михайло теж жалівся мені. Казав, що ти, Ксерксе, і твій товариш Аман ображали його. Дійсно, він голодний ліг спати?
Голос старця звучав вельми суворо, що Мишко з радістю про себе відмітив. Серце його стало наповнюватися свіжою кров’ю і збільшуватись.
– Шкуда брехун, – задерикувато вигукнув Байбак.
– Негідний поступок безчестить вас, панове. Легко знущатися над беззахисним, – суворо мовив Даниїл.
Мишко остаточно переконався: дідусь на його боці. Підбадьорений, він виставив праву долоню. Ображеним голосом крикнув:
– Я – брехун? А це що?
Мучителі відвели очі. Свіжа рана з обрисами кружальця в ажурному плетиві свідчила проти них. Присоромлені, вони мовчки трюхикали за візком, але й не відставали від нього.
Тепер надійшла черга Мишкові вергати на кривдників блискавки і громи. Що він і робив із величезним задоволенням.
Даниїл підсунувся до самого краю.
– Гайда, плигайте у візок. Місця для всіх вистачить, – підохочував хлопчаків.
Сказав і звів очі на небо. Старечі пальці заходилися коло чоток.
Поступок Даниїла вельми засмутив Мишка. Та чи варто гнути кирпу, сидячи у чужому возі? Набурмосений, він теж відсунувся.
Комаха одним махом скочив на візок.
А от Байбакові одним махом вискочити не вдалося. Він і чіплявся за дошки, і підстрибував на одній нозі, а другу задирав. Та все марно. Байбакова безпорадність так розвеселила нашого засмученого героя, що він спочатку тихо сміявся, а потім на все горло зареготав. Ксеркс теж сміявся.
Візник озирнувся. Потягнув на себе віжки і спинив коней. Аман викараскався наверх. Захеканий, він прилип до задка. Смоктав пальця і сердито глипав на хлопців, які взяли його на глузи.
Помолившись, дідусь спрямував ясні очі на Ксеркса.
– Дитинко, сонце моє скотилося на край даху.  Я потребую помічника. Михайло залишиться зі мною. Він совісний, лагідний хлопчик. Знай, більша половина твого життя буде пов’язана з військом і проходитиме у безкінечних війнах. Полководець повинен переносити труднощі легко. Своїми геройськими вчинками має запалювати простих вояків до звитяги. Перемога за армією, що піде у вогонь і воду за своїм вожаком. Звикай у походах обходитись без прислуги.
Сумовитий голос старця і перспектива розлуки подіяли на Ксеркса. Він опустив безволосу голівку і мовчав. Мишкові навіть здалося, що його мучитель плаксиво шморгнув носом.
Даниїл, надавши голосові мажорних ноток, запитав:
– Що нового у ставці?
– Цар Дарій наказав писареві скласти лист. Уже відправив його шкуді, – озвався Аман, якому, видно, набридло мовчки сидіти.
Мишко нагострив вуха.
– І про що йшлося в тому листі? – байдуже спитав старець, перебираючи чотки.
– Що шкуда дурний і повинен покоритися, – підсунувся до гурту Аман.
– Такий короткий лист? – пожартував Даниїл, тримаючи у пучках кульку.
Повз увагу Мишка не пройшло таке: Комаха глибоко шморгнув, а кутики його тонких вуст нервово смикалися. Царевич випростався і голосно сказав:
– Отче, слухай. Я, Ксеркс, син Дарія, Ахеменід, арій, говоритиму. Найрозумніший із людей – цар Дарій, послав гінця до царя шкуди Іданфірса з мудрим листом. Зміст листа такий: «Дивний чоловіче! Чому ти тікаєш від мене, адже у тебе є вибір. Якщо ти вважаєш, що здатний дати мені відсіч, тоді зупинись і ми зійдемось у чесному герці. Коли ж ти слабший, то знову перестань тікати. Принеси своєму владиці в дар землю і воду та прийди сам для переговорів».
– І що відповів Іданфірс? – випалив Мишко, котрий слухав, затамувавши подих.
Ксеркс знехтував увагою Мишка. Дивився на Даниїла, немовбито на його запитання відповідав:
– Іданфірс прислав негідну чесного мужа відповідь. У своєму листі він нахвалявся: «Мої справи, о Персе, такі. Я й раніше не тікав, переляканий, ні від кого. І від тебе не тікаю. Тобто я не чиню тепер нічого нового, порівняно з тим, що звик робити за мирного часу. Поясню також, чому я негайно не розпочинаю з тобою бій. У нас нема ні міст, ні обробленої землі. І тому страх, що вони будуть захоплені та пограбовані, не спонукує нас розпочинати битву з вами. Коли ж тобі конче потрібно битися, то у нас є батьківські могили. Спробуй знайти їх і розвалити. Ось тоді ви дізнаєтеся, чи будемо ми боротися за могили, чи ні. Але до того, коли у нас не буде причини, ми з тобою битву не розпочнемо. Щодо битви я сказав досить. Владиками же своїми вважаю тільки Зевса, мого пращура, і Гестію, царицю скіфів. А замість дарів землі та води я надішлю тобі такі дари, які тобі личать. А за те, що ти оголосив себе моїм владикою, тобі доведеться плакати».
Ксеркс передихнув.
– Ось таку негідну відповідь, авве, прислав поганий шкуда.
– Марнота марнот, – зітхнув Даниїл, перебираючи чотки.
Біля візка зупинився вершник у червоних штанах. Стримуючи баского коня, крикнув:
– Отче Даниїле, найсвітліший із людей просить прибути до нього.
На голос вершника озирнувся візник. За знаком Даниїла, поданим ціпком, він зіскочив на землю. Прикріпив до візка держак, на якому колихався фарбований вохрою кінський хвіст і дзеленчали дзвіночки. Забрався на коня і вправно вивів свій транспорт на широкий проїзд. Розмахував батогом і несамовито кричав:
– Дорогу! Дорогу!

Сон Дарія

Ставка Дарія розташувалася в центрі елітного війська. В нього входили безсмертні, а саме десять тисяч заможних мужів або синів тих, кого Дарій називав своїми друзями. Це військо охороняло Дарія і становило ядро мідо-перської армії.
Безсмертних здалеку розпізнали за одягом, зброєю, амуніцією коней.
Одяг безсмертних – останнє слово стародавнього кутюр’є, що спеціалізувався на одязі для військових. На костюм із щільної льняної тканини, що складався із вільних штанів та вузького каптану, вояки одягали шкіряний панцир. Для бою користувалися непробивними панцирами. Металеві пластини на них тулились одна до одної, як лусочки на шишці. Від ворожих стріл та ударів меча воїна оберігав бронзовий шолом. Начищений до блиску, він палахкотів, мов сонце опівдні. Гребінь шолома вінчали пір’їни казково красивих птахів.
Та що вже казати про зброю! Гострі леза мечів дзвеніли у повітрі, а їхні руків’я прикрашали ковані декоративні штучки, коштовне каміння. Щити – дерев’яні, круглі, орнаментовані мідними пластинами. Луки великі, з розгонистими плечима.
Безсмертні їздили верхи на арабських скакунах, що славилися рухливістю і граціозністю. Шерстяні килими на їхніх спинах і крупах вбирали солоний кінський піт, щоб не роз’їдав тіло вершника. На вузді золоті та срібні пластини з чеканкою богів і тварин. Під час парадів і заключних переможних акордів на полі брані безсмертні надівали на голови коней суцільні золоті маски та нагрудники. Видовище – вершник і кінь при парадній амуніції, приголомшувало глядачів.
Та повернімося до візка Даниїла. Тим паче, що він уже під’їжджав до пурпурового шатра.
На ходу з нього вистрибнув Ксеркс. Слідом приземлився Мишко, в якого від довгого сидіння затерпли ноги.
Спітнілі коні зупинились. До них підбігли двоє рабів. Мовчки прилаштували до візка східці. Допомогли Даниїлу зійти. Один повів старця, другий зняв східці й безшумно зник.
Мишко з Ксерксом застигли в очікуванні: як-то Аман злізатиме.
Байбак натужно сопів біля задка. Коротка його нога ніяк не дотягувалася до землі, а зіскочити він боявся. Личко його почервоніло від натуги, а нога все тяглась, тяглась долі... Байбак уже ледве тримався на гребені борту. Ось-ось з нього звалиться. Саме цієї миті й чекали хлоп’ята. Об’єднані пустотливим настроєм, вони зійшлись і торкали один одного плечем. Насміхалися з неповороткого Байбака, під’юджували його.
Якимось дивом нога Амана все ж торкнулася землі.
Пересмішники глянули один на одного і скривились. Кожен почував себе вкрай розчарованим.
Віддихавшись, Аман із Ксерксом кудись пішли. Мишко тужливо дивився їм услід. Йому не вистачало друга однолітка. Дідусь добрий, лагідний, все повчає його. Але з дідусем не побігаєш наввипередки, не пограєшся в схованки, не станеш мандрувати в пошуках пригод.
Ненароком зір Мишка зачепився за пурпурове шатро. Він пригадав, що саме до цього шатра підвіз його Гад. Саме коло нього сталася трагічна подія. В уяві хлопчика замиготіли кадри сумного кіно, якому він подумки дав назву: «Як у телепня Миші відібрали перстень». На кадрі з царською колісницею кіно обірвалось – Мишка покликав Даниїл. 
Старець сидів на складаному стільці під повстяним навісом.
– Дитинко, сядь коло мене, – велів Даниїл.
Мишко зметикував: вільний стілець не слід займати. На нього сяде той, хто покликав Даниїла на аудієнцію. І знайшов краще місце – за стільцем старця.
Швидким кроком прийшов Дарій. Схилився перед Даниїлом, засвідчуючи йому глибоку повагу.
– Царю царів, живи довго! – привітався старець.
Опустившись на стілець, Дарій довірливо мовив:
– О, Даниїле, голово над віщунами. Стривожився дух мій. Перед світанком мені приснився сон. Досі перебуваю під його вагою. Вислухай видіння моєї голови і розтлумач його.
– Видіння перед світанком правдиві. Повідай мені свій сон, Дарію, а я відкрию тобі думки твого серця.
– Видіння моєї голови на моєму похідному ложі були такі. Дивлюся і бачу міцне дерево з пишним зелом. Сіла на нього птаха. Вона прилетіла з чужого царства. Птаха не співала. Тільки зронила з лапок три речі. Тут же знялась і до своїх полетіла. Речей тих я не запам’ятав. Що б то значило? Поясни мені, отче.
Після недовгої паузи зазвучав старечий голос:
– Сон твій і видіння твоєї голови, царю, ось які. Пишне дерево – то є ти сам. Сильний і всевладний. А чужа птаха – то гість з боку недруга. Він принесе тобі дари. Речі, які принесла птаха, тобі не пам’яталися. Це значить, що дари будуть невартісними. Гадаю, це будуть речі-символи.
– Чи слід мені приймати від недруга невартісні дари?
– Треба знати, що виношує в думках ворог. Тому дари прийми. Запитай про їхнє значення у гінця. Пояснить він чи ні, але з миром його відпусти. Порадься з товаришами. Прислухайся до їхніх слів. Особливо до чоловіка безпристрасного, не заздрісного.
– Я є цар. Звик сам виносити вердикти.
– Тільки не цього разу. Твоє серце, о царю, засліплене. Воно може побачити не істинні символи, а такі, що бажає.
Дарій стих, певне, роздумував. Даниїл ворухнувся, неголосно кахикнув.
– Дозволь, о царю, повідати також мою печаль.
– Дозволяю.
– Сонце моє пожовтіло . Перш ніж ступити на міст Чінват, я повинен тобі, Дарію, передати слово, мовлене до мене Ангелом, в якому я побачив марево майбутньої великої війни.
– Слово, що Ангел мовив тобі, отче, на третій рік Кіра, першого мідо-перського царя?
Відповіді не прозвучало. Але коли старець заговорив, голос його помітно тремтів від хвилювання.
– Тоді я перебував на березі Тигру. Підводжу очі – і враз потерп від страху. Переді мною стояв чоловік. Одежа на ньому виткана з льону, стан підперезаний золотим поясом з Уфазу. Тіло чоловіка тверде, мов камінь з Татшішу. Обличчя сяяло, мов блискавка, а очі горіли, мов смолоскипи. Руки і ноги на вид, як гладенька блискуча мідь, а голос такий сильний, мовби промовляє хор. Чоловік так звернувся до мене: «Даниїле, улюблений мужу! Вважай на слова, що я тобі скажу. Стань на ноги, бо я посланий до тебе». Я зі страхом у серці підвівся. Ангел сказав: «А тепер сповіщу тобі правду. Ось іще три царі настануть у Персії; потім четвертий матиме більше багатств, ніж попередні. Він підбурить усіх проти грецького царства й зачне війну. Цей цар стане ще більш могутнім царем, пануватиме з великою владою і чинитиме, як схоче». Після цих слів Ангел розчинився в повітрі.
Дарій молитовно промовив:
– Великий ти, Господи, Боже Даниїла. І немає іншого, крім Тебе.
Раптом Михайлик, що притулився до стільця Даниїла, побачив Ксеркса з Аманом. Його так зацікавив діалог, що він навіть не помітив, коли ті підійшли. Михайлик уважно слухав розмову, але вже не відводив очей від хлоп’ят.
Даниїл кахикнув. Старечий голос на диво лунав чітко.
– Прихили вухо уваги, Дарію, бо з вуст моїх поллється срібна порада. Чоловік вільний у своїх вчинках. Нехай твої дії будуть суголосні Божому задуму. Я знаю усіх твоїх синів. Але тільки один із них, Ксеркс, коли вб’ється в силу, здатен скинути золотого рукотворного боввана. Тоді збунтуються земля і небо. Всі народи втягнуться у війну. Вистояти в борні й керувати імперією з усіх твоїх синів, царю, зможе тільки Ксеркс. А стурбований я через те, що Ксеркс не старший твій син. Тому, коли прийде час визначитися із спадкоємцем на престол, ти, о Дарію, згадай моє слово.
Від Михайлика не приховалося:о Ксеркс запитально дивився на батька, а у свинячих очках Амана блиснула здогадка. Аман наліг на спадкоємця престолу і задихав йому в потилицю.
Даниїл ворухнувся, силкуючись звестися на ноги. Мишко, що принишк, як миша під віником, підхопився. Услужливо допоміг старцеві піднятися зі стільця.
Дарій теж встав. Широким кроком вийшов із-під навісу. Зупинився біля Ксеркса. Цар розвернувся, напевно, хотів щось сказати. Але Даниїл уже молився, обхопивши високий ціпок обома руками. Спина його випрямилась, увесь він став великим. Молився старець голосно, ніби у церкві вів службу.
– Хай ім’я Боже буде благословенне від віку до віку, бо в ньому мудрість і сила. Він змінює час і пори року, царів скидає, царів постановляє, дає мудрість мудрим і розум розумним.
Розчулений, Дарій поклав на синову голову долоню. Батько і син шанобливо слухали святі слова.
Під променями потужного сонця на правиці Дарія засяяв перстень, розсіваючи зірчастими гранями червоні промені. Торкнулися вони й зору Мишка.
Хлопчик від побаченого мало не зомлів. Дивився на свій скарб, мов зачарований, і не міг відірвати погляду. Коли оговтався, то потягнувся до персня. Ступив крок, ступив другий. Третій крок він не ступив – Даниїл взяв його за плече.
Хлопчик викручувався зі старечих рук:
– Та пусти мене!
Одначе Даниїл чіпко тримав його, продовжуючи творити молитву:
– Відкрив єси мені те, про що ми благали. Відкрив нам справу царську...
Про духовні скарби

Коли Даниїл закінчив молитву, то за знаком Дарія підбігли слуги. Вони взяли старця попід руки.
– Отче, для нас ти лагідне вечірнє сонце, що світить з вершини гори. Дозволь насолодитися твоєю присутністю, – припрошував Дарій. – Не покидай нас. У моєму шатрі знайдеться куток з м’якими килимами. Слуги принесуть тобі солодкі плоди і прохолодні напої.
– Мені, дійсно, треба відпочити, – погодився Даниїл. Перевівши прозорі очі на Мишка, сказав: – Дитинко, іди за мною.
Слуги відвели Даниїла в один із закапелків царського шатра, допомогли йому лягти.
Відпустивши килимову заслону, слуги вийшли. Мишко підклав шкіряні подушки під голову і спину старця, щоб той напівлежав у зручній позі.
Даниїл часто і голосно дихав. Мишка дещо мучило. Провагавшись, обережно повів:
– Дідусю, цар Дарій заволодів моїм перснем. Ти знав про це?
Даниїл затих, ніби заснув. Опущені повіки старого смикались. Хлопчик втратив над собою контроль. Він накинувся на старця, мов шуліка на курча. Кричав:
– Чому ти зупинив мене? Не дав підійти до царя? Чому? Перстень – власність мого батька. Я хотів його забрати назад.
Повіки Даниїла піднялись, відкриваючи небесно-чисті очі.
– Дитинко, – виразно мовив. – Для кожного листочка на дереві, кожної шерстинки на тілі тварини чи волоска на людині, небом визначений час: як довго рости і коли відійти. Цьому правилу підлягає і виконання бажань. Для твого бажання ще не надійшов зоряний час. Треба покірно його чекати.
– А я не мооожу чекати. Не мооожу. Знай, я міг би уже зараз повернути свій скарб. А ти мені не дозволив. Чому? Ну, відповідай, –кричав нестямно Мишко.
Він увесь напружився. Очі його бігали, а руки тремтіли. І тільки лагідний погляд старого стримував його від істерики. Даниїл спокійно доводив:
– Позавчора володарем скарбу був Дейок, вчора – твій батько, сьогодні – Дарій. Кажу для того, щоб ти зрозумів: матеріальні речі непевні й мінливі, як погода. Вони псуються, злодії їх можуть викрасти. Тому не переймайся втратою персня.
– Не переймайся... Та зрозумій нарешті: я в жорстокому світі. А перстень мені допомагав. Перстень захищав мене. З перснем я міг ставати невидимим. Я швидко переміщувався. Я багато узнав і побачив. Побував на острові, де росте яблуня з молодильними яблуками. А ще у палаці Нептуна, в хатинці Болотяника і на дні озера, де за начальника Водяний. І взагалі – я скучив за батьками. Сьогодні міг бути з ними. А ти мені став на заваді. Мене тут ображають. Ксеркс наказав випалити на моїй щоці тавро, як на бичкові. Про це ти знаєш...
Хлопчик плаксиво шморгнув.
– Згоден, гарну штучку ти мав. Дуже гарну. Але ми живемо в світі, де заведений чіткий порядок. Усе на землі підпорядковується високій меті. Гадаю, небо дало тобі, малому, змогу розважатися, щоб ти звик перемагати страх. Ти підріс і став на вищий сходень. Для дальшого росту повинен пройти випробування вже без персня, без сторонньої допомоги. А те, що ти страждав, то добре. Страждати людині не завадить.
– Не завадить... – буркнув сердитий Мишко.
– Страждання гартують людину, додають їй досвіду. Збагачують знаннями і роблять милосердною. Дякуй Всевишньому за страждання, що піднімають, возвеличують твій дух
Мишко незадоволено сопів. Та цей дідуган його так і не зрозумів. Співає своєї і своєї.
– Збирай вічні, духовні скарби, – повчав старець. – Вони будуть завжди при тобі. А все інше, приміром земні блага, слава – дадуться. Самі прийдуть.
Пергаменні повіки опустились. Вуста заворушилися, творячи беззвучну молитву.
Сперечатися не мало сенсу. Мишко зняв із Даниїла сандалі. Прикрив його ноги килимком, щоб не кусали мухи.
Підборіддя старого опустилось. Він стих.
Мишко відхилив завісу й вийшов із опочивальні.

Даниїл у ямі з левами

Його підстерігали колишні мучителі. Та чи колишні? Ксеркс з одного боку, Аман з іншого схопили Мишка за руки. Оскалювали до нього зуби, видом і шипінням зображували людожерів. Затягнули свою жертву в найтемніший куток. А там притиснули до стіни шатра й цокотіли зубами, штурхали його, щипали.
Мишко так перепудився, що у нього навіть пропав голос. Проте оборонятися не переставав – відбивався ногами.
Настрій кривдників несподівано змінився.
Ксеркс, який весело дивився у величезні очі Мишка, запропонував:
– Михайле, будьмо братами.
Кутиком скошеного ока Мишко відмітив: товста мармиза теж змінилась. Тепер вона випромінювала привітність.
Рука Ксеркса смикнулася і черкнула носа розгубленого Мишка.
– Ну що? Відтепер брати? – наполягав царенко.
– Брати, – буркнув Мишко.
Він по-дорослому потиснув протягнену руку. Поручкався також з Аманом.
Хлоп’ята всілися на шкіряні подушки, що грудились під стінами шатра. Якийсь час мовчали. Мишка непокоїло питання: чи щирий поступок хлопців? Як далі складуться їхні стосунки?
– Одного разу Даниїл провів ніч у ямі з левами, – порушив мовчанку Ксеркс. – Брате, авве розповідав тобі про це?
– Дідусь провів ніч у ямі з левами? – не повірив Мишко.
– І уяви собі, хижі звірі його не покусали.
– Казка, вигадана юдеями, – буркнув Аман.
Байбак скривився, демонструючи різці, що негарно стирчали вперед. Мишкові зробилося прикро-прикро. Він вкотре пересвідчився: Байбак не поважає дідуся. Іншим разом він, Михайло, постояв би за Даниїла. Провчив би пересмішника. Але вони щойно побраталися... Не варто першим порушувати мир.
– Колись у мідійському царстві було 120 сатрапів, – таємничим голосом почав розповідати Ксеркс. – Над ними стояли три князі. Про Даниїла, як про мудреця, пророка, знали не тільки в Мідії. Цар вирішив поставити Даниїла старшим над трьома князями.
– Дідусь мені про це розповідав, – зауважив Мишко.
– Добре, – не образився на зауваження Ксеркс.
Аман нічого не сказав – він зосереджено ссав пальця.
– Сатрапи і князі страшенно заздрили Даниїлові, – продовжував царенко. – Вони зговорилися аввуню звести зі світу. Чіплялися до його справ, намовляли проти нього царя і простих людей. Якось заздрісники зібралися і пішли до царя. Сказали: «О царю! Князі царства, намісники, радники і правителі врадили між собою таке. Хай вийде твоя постанова про те, що протягом тридцяти днів всі моляться тільки тобі. А того, хто молитиметься до котрогось бога або людини, царські слуги вкинуть у яму з левами». Мідійський цар охоче пристав на ту раду. Даниїл, звичайно, знав про постанову. Проте він продовжував молитися своєму Богові та припадати навколішки.
– Дідусь ніколи Йому не зрадить! – впевнено сказав Мишко. Він пишався поступком Даниїла.
– І тоді не зрадив, – підтвердив Ксеркс. – Нишпорки тут же донесли на Даниїла цареві. Мідійський цар дуже засмутився.
– Він любив і шанував Даниїла, – подумав уголос Мишко.
– Але він був царем. А цар на перше місце повинен ставити закон. І тільки закон.
Носик царенка при цих словах задерся. Смагляве тверде личко в точності відтворило вид Дарія, коли він оголосив війну північним народам. Після паузи, яку не посмів порушити Мишко (Аман ссав смачного пальця), Ксеркс продовжив:
– Стражники схопили Даниїла і вкинули у глибоку яму. В ній, мов змії, колами ходили голодні леви. Для певності стражники замурували яму каменем. Довгою видалася та ніч Мідійському цареві, дуже довгою. Тільки-но розвиднилось, він крадькома вийшов із спальні. Потім побіг притьма. Наблизився до ями і жалісливим голосом крикнув: «Даниїле, слуго Бога Живого! Чи зміг твій Бог, якому ти служиш, врятувати тебе від левів?» У відповідь почув: «Царю, живи навіки! Мій Бог послав Ангела свого. Він затулив пащі левам. Леви не з’їли мене». Мідійський цар мало не вмер від страху. Він наказав стражникам відсунути камінь. Даниїл був визволений. Ось такий мій учитель. Герой...
Мишко так заслухався, що аж рота роззявив. Потім, звичайно, стулив. Але ще довго перебував під враженням від почутого. «Даниїл всю ніч провів із левами. Злі тварини його навіть пазуром не торкнулися. Виходить, існує сила, про яку ніколи не треба забувати. Вона невидима, але могутня. Щоб отримати від неї допомогу, треба не сердити її негідними вчинками, а славити. Як славив Даниїл, як славили юнаки, яких людці кинули у вогненну піч».
Тим часом Ксеркс із Аманом зчепилися.
Аман буркотів, не виймаючи пальця з рота:
– Вигадка, брехня. Не могло бути такого і край.
Царевич палко захищав Даниїла.
Невідомо чим би закінчилося суперечка. Швидше усього розпалені хлопчики побилися б. Але вони стихли, коли зачули вигуки, що линули знадвору.
– Називає себе послом шкуди! А на шкуду не схожий. Провчіть його за брехню! Провчіть!
Немовби вітром здуло хлоп’ят із сідельних подушок.
О, бодай найцікавішого не проґавити.

Скіфські дари

– Ледащо! Яким вітром тебе принесло до порогу мого шатра? Не дорожиш ти своїм червоним життям, тонким як нитка, – гримів Дарій.
– Хто ти такий, щоб мене повчати? – гаркаво огризався невисокий верткий чоловік.
– Йолопе, перед тобою владика, цар царів Дарій, – вийшов із себе Артабан, брат Дарія.
Гаркуша хихикнув.
– Коли ти – Дарій, тоді я – пан посол від скіфів.
І крутнувся на триста шістдесят градусів. Але Дарій мовчав і вид його був вельми грізний. Одначе пан посол не зважав на той грізний вид. Крикнув кумедним голосом:
– Цар Іданфірс просив передати царю Дарію дари.
– Нічого в нього не було, крім шкуратяної торби, – нарікали здоровані-вояки, що підпирали з боків пана посла.
Мишко витягнув шию. Йому здалося, що він раніше знав цього чоловіка. Ой, чи не з ним побратався його батько?
Хлопчик прискіпливо вивчав прибулого. На мить їхні погляди схрестилися. Прибулий ледь-ледь йому кивнув. Сумніви Мишка розвіялись остаточно. Так, у стан Дарія завітав теосець Фанагор.
Пан посол перевернувся через голову, а потім ще два рази. Став на долоні й заходився танцювати. Перси реготали і свистом його підохочували. Дарій, що зберігав суворий вид, крикнув:
– Досить блазнювати. Давай дари!
Ловко перевернувшись у повітрі, пан посол став на ноги. Із вигуком:
– Ось тобі, царю, перший дар, – тицьнув Дарію щось у руки.
Перси охнули: на долоні владики лежала вбита синичка. Дарій гидливо смикнув руку – пташка впала на землю.
Поки воєначальники оглядали труп, який за лапку тримав Артабан, теосець зайнявся своїм каптаном. Із кумедно-зосередженим обличчям він обмацував його, хлопав по ньому долонями, здіймаючи кругом себе хмару пилу і неприємні запахи. Перси хоча й морщили носи, але терпляче чекали на результат. Радісно гигикаючи, пан посол усім своїм видом дав знати: я таки знайшов, панове, те, що шукав. Він картинно завернув край каптану. Перегнувшись у стані, вп’явся зубами в латку. При цьому ще й рикав, як тигр.
Кумедна поведінка пана посла розвеселило хлоп’ят. Аман навіть забув про смачний палець – реготав на всю пельку. Сміявся також Мишко. А от Ксеркс не сміявся. Ксеркс копіював Дарія. Так само, як татко, він збирав на лобі шкіру в складки й ворушив ними, мовби черв’яками. От тільки у Дарія на лобі повзали товсті, в палець, хробаки, а Ксеркс, як не старався, а зібрав таких, що годилися хіба що для наживки.
Мишко не знав з кого сміятися: з пана посла, чи з Ксеркса. Поведінка обох його страшенно смішила. Раптом його пронизав гострий біль.
– Ти чого? – визвірився Мишко на Амана.
Кривдник, наставивши облизаного пальця, щоб ще раз штурхнути, і собі крикнув:
– А ти чого?
– Чому Ксеркс перекривляє Дарія? – щиросердо спитав Мишко.
Аман зашипів до нього змієм:
– Не перекривляє. Наслідує і вчиться.
Мишко роззявив рота. Он воно що. А він думав – перекривляє...
Нарешті пану послу вдалося відірвати латку. Підморгуючи, він розхитував стиснутим кулаком. Ураз крутнувся на п’яті й виголосив:
– Дарію, вручаю тобі також інші дари. Тримай широко руки.
Від постаті Дарія, його похмурого обличчя віяло таким холодом, що пан посол позадкував. Як ображений хлопчик, він безпорадно озирався, мовляв: боюся до нього підступати. Воєначальники стояли теж насуплені, теж не охочі до сюрпризів.
До пана посла підбіг Ксеркс.
– Я візьму дари. Давай.
Рот теосьця розтягнувся до вух, оголюючи ясна з рідкими зубами. Очі дурнувато лупали.
– Хі, хі. Ти хто?
– Я син щасливого царя Дарія, – голосно і чітко відповів Ксеркс.
Пан посол здивовано смикав плечем і озирався до тих, що реготали.
Терпець царенкові урвався. Він тупнув ногою і вигукнув із погрозою в голосі:
– Негайно давай дари. Я сам передам їх царю.
Ніби сильні подуви вітру струтили з місця Мишка. В один мент він опинився біля Ксеркса. Не забарився підійти також Аман.
Мишко завважив, як очні яблука Фанагора стали збільшуватися. Ще трішки – і з них цвіркне водичка.
– Хлопці, ви чого? Чешуться руки? Кортить пана посла відлупцювати? Ге?
Фанагор крутнувся і по-качиному побіг. Шлях спритникові заступив здоровань-воїн з оголеним мечем. Біля обох виріс Ксеркс.
Личко царенка перекосилося від люті. Він сичав, простягаючи до пана посла руку:
– Давай дари.... Не віддаси, голова злетить, як капуста.
Здоровань-воїн описав наточеним лезом у повітрі дугу.
Фанагор принишк і щось квапливо тицьнув у простягнену руку царенка. Зображаючи на обличчі переляк, плаксиво просив:
– Прошу, не ображайте пана посла. Пан посол хороший.
Мишко з Аманом підбігли до Ксеркса. Царенко тримав мерзоту: мертву жабу і мишу. Хлоп’ята почувалися вкрай розчарованими.
– Це ще не все, – обіцяв веселенький Фанагор. – Решта у сагайдаку. Гей, грабіжники, поверніть хорошому послові сагайдак.
Упродовж цієї вистави Дарій стояв, мов гранітна брила. Проте за кожним порухом прибулого він пильно слідкував. Ось кивнув воякові, що стояв до нього найближче – і у хорошого посла полетіла шкуратяна торба.
Фанагор пійняв торбу на лету. Притуляв її до грудей, як дорогоцінний скарб. Із торби стирчали оперені хвости стріл. Теосець церемонно вклонився Дарію, потім воякові, що швиргонув торбу. Після прелюдії довго длубався на споді торби.
Усі напружено чекали. Нарешті пан посол театрально вихопив із торби стріли. Підкреслено урочистим жестом подав їх Дарію.
Цар уважно оглянув п’ять звичайних із бронзовими наконечниками стріл.
– Розтлумач, негідний, що значать дари, які ти мав нахабність мені принести? – озвався льодяним голосом.
Фанагор боязко зиркав знизу вгору на здорованя-вояку, що заступив йому шлях. Захникав:
– Панові послові наказали віддати Дарію дари і рвати з його табору кігті.
– Перси – арії, культурна нація. Перси не затримують послів. Гей, дайте дурню перепустку.
Наказ владики був миттєво виконаний.
Фанагор уважно розглядав тьмяний металевий круглячок, що звисав на шкіряній вірьовці. Глибока зарубка на круглячкові, безперечно, означала якийсь таємний знак. Поклавши круглячок на зуб, теосець хитро стрельнув у Дарія оком.
– Пішов геть! – накричав на посла Дарій.
Втягнувши голову в плечі, Фанагор побіг. Через кілька кроків полохливо озирнувся. Ноги його за щось зачепилися і він упадав. Кумедно і довго піднімався. Вояки реготали й улюлюкали. Голосніше всіх лунав дзвінкий сміх Амана. Ксеркс теж сміявся.
Не сміявся тільки Дарій. Красиві, мигдалевидні очі царя були повернуті в себе.
Теосець щез із виду. Михайлик насунув на лоб ковпак і непомітно завернув за шатро. Потім притьма побіг.

Чому Мишко не покинув стан Дарія?

Фанагор біг і час від часу озирався. Коли Мишко порівнявся з ним, то він на ходу сказав:
– Ми з батьком твоїм побратими, з однієї чаші пили. Євстафій здогадався, що перси взяли тебе в полон. Просив мене: «Зустрінеш мого сина, виведи його із ворожого табору». За тим он, бачиш? кряжем стоять наші. Князь Євстафій серед них. Він хвилюється, чекає тебе.
Звільнення стало таким реальним, таким близьким, що хлопчика від радісного збудження кинуло в жар, він затремтів.
– Мишо, слухай уважно, – мовив Фанагор, не повертаючи голови. – Пластина, що на ковпаку, тебе охороняє.
– Від чого?
– Від полону і рабства. У перському таборі ти можеш вільно переміщатись. А я тут чужинець. Не маю права вести за собою приближену до сина Дарія особу. Мене спинять. Тоді не допоможе і царська перепустка. Виходить, друже, нам треба розійтися.
– Розійтися?
– Так. Далі підемо порізно, поодинці. Прошу, не випускай мене з виду. Іди слідом. Перед виходом, десь за возами, зніми з себе одяг. Біжи степом і приєднуйся до мене. Усе зрозумів?
– Зрозумів, – відгукнувся Мишко, якого розпирало від бажання розпитати Фанагора про батька.
Усе ж подумки визнав: порада слушна.
Обходячи людей, тварин, намети, вогнища, вози, Мишко тримав Фанагора в полі зору. Кроки хлопчика, на початку такі швидкі й жваві, стали сповільнюватись. Дистанція між ним і Фанагором збільшувалась. Врешті-решт він чесно собі признався, що не хоче покидати перський стан, виходити за його межі. І цьому Мишко знайшов гарне виправдання. І навіть не одне, а декілька. По-перше, він помирився з Ксерксом (Амана він чомусь до уваги не брав). По друге, йому подобалося слухати Даниїла. По-третє, його зацікавило: чи дійсно Даниїл відправиться до предків веселковим мостом. Хоча… хоча... його тримало серед ворогів зовсім інше. Перстень. Та хіба міг він прийти до батька без фамільного скарбу? У Скіфію його родина прибула, завдячуючи персневі. Тож і з Скіфії додому вони відправляться з допомогою персня. Залишатися у стародавньому світі ні він, Мишко, ні його батьки не мали ні найменшого бажання. А мама, взагалі, проклинала той день, коли погодилася мандрувати в далекі світи. Мама, якщо не помре, дізнавшись про непоправну втрату, то тяжко захворіє. Але ж як сказати про це Фанагорові? Чи зрозуміє він? Може, нічого не казати? Розвернутись і піти собі. Але ж його чекає батько. До кряжа вже рукою подати.
Мишко дивився на узгір’я і зітхав. Нарешті він зібрався з духом. Наздогнав Фанагора і випалив:
– Дальше я не можу йти.
– Що значить – не можу? – різко зупинився Фанагор. – Ти здурів? Та мій побратим посивів, коли дізнався, що ти не повернувся з походу.
Хлопчика мучило сумління. Усе ж він поборов спокусу.
– Передай таткові, що перси мене не ображають. У мене з’явилися тут друзі.
Фанагор незмигно і довго-довго дивився на понурого хлопчика. Так дивиться хіба що лікар-психіатр на хворого. Тихо запитав:
– Мишо, ти в своєму розумі? Забув: перси наші вороги. Вони жорстокі.
– Я не повернуся.
Сказав і відвернувся.
– Ех, – струснув кучерявим волоссям Фанагор. – Ти таки не сповна розуму. Гадаю, переконався в тому, що мені вдається корчити із себе дурня?
– Тааак, переконаався, – протяжно відповів Мишко.
– Але я граю. А ти дурний натурально.
За такі образливі слова належало образитись. Та чи варто? Адже Фанагор їх промовляв схвильованим голосом. І виглядав теосець розгубленим, ось-ось заплаче.
– Не хвилюйся за мене, побратиме мого батька, – заспокоював. – Я обов’язково повернуся. І не сердься на мене. Передавай привіт таткові.
Фанагор заволав, мов дикун. Обкрутився на п’яті, мов дзиґа, і впав. Він бився головою об землю і стогнав. Мишкові подумалося: Фанагор не грає. Він так зображає свій розпач.
Втішати дорослого чоловіка не мало сенсу. Хлопчик розвернувся і почвалав назад. Його схилену постать сумовитим поглядом проводжав теосець.

«Дідусь, мабуть, проснувся. Треба йому допомогти підвестися». Турботливі думки підганяли Мишка.
Біля пурпурового шатра збиралися військові начальники. Під час перепочинку Дарій часто проводив наради, і Мишко звик до такого режиму. Він прослизнув у шатро. Підняв край килима, що закривав опочивальню. Заглянув усередину. Старець тихо сопів уві сні. Мишко відпустив килим. Якусь мить роздумував, чим йому зайнятись.
Знадвору доносився монотонний гул. Штовхатися серед збуджених і сердитих вояків Михайлик не хотів. Насправді він тільки в присутності Даниїла і Ксеркса почував себе в безпеці. Тож вирішив дочекатися кінця наради. Там проснеться дідусь, хлопці прийдуть. Знову завирує життя з усіма притаманними йому сценами, фарбами і звуками.
З мирними думками хлопчик попрямував у закапелок, де узнав фантастичну історію перебування Даниїла в товаристві левів.
Однак сидіти самому, навіть на зручних подушках, було сумно. Мишко совався, роззирався і не міг придумати, чим розважити себе. Прислухався. Монотонний гул стих, тепер звучали окремі голоси.
– Нахаба. Негідні речі назвав дарами.
– Приніс смердючі трупи дрібних тварин.
– Владика повівся з дикуном благородно. Відпустив його. А треба було його підняти на списи.
– Чому гаркавого, явно хворого на голову, допустити до владики?
– Моя думка така стосовно дарів, – пролунав голос Дарія. – Скіфи віддають себе мені, царю Мідо-Перської імперії, свою землю і свої води. Хіба не зрозуміло? Миша живе в землі. Вона харчується тими ж злаками, що і людина. Жаба – у воді. Пташка подібна до коня. А п’ять піднесених стріл означають, що скіфи віддають мені свою військову міць.
Після виступу Дарія злунали схвальні вигуки. Їх накрив по-журавлиному клекотливий голос:
– Дозволь, царю, висловити свою думку.
– Дозволяю, говори, воєводо Гобрію.
– Гадаю, негідні дари означають: якщо ви, перси, не полетите в небо, як пташки, не сховаєтеся в землі, ставши мишами, або не скочите в болото, як жаби, то ви взагалі не повернетесь додому. Вас вразять наші стріли.
Зчинився страшенний галас. За окремими вигуками Михайлик зрозумів, що начальники підтримували Дарія. Вони гнівно звинувачували у легкодухості воєводу Гобрія.
Раптом напружений слух вирізнив старечий стогін і зітхання. Хлопчик метнувся до опочивальні.

Урок Даниїла

Старець лагідно дивився на свого помічника, що стояв на вході. Мишко ж пригадав, що вів себе напередодні нечемно, навіть кричав на старого. Тож почувався мулько.
– Дитинко, від чого знітилося твоє серце? – поцікавився Даниїл.
– О, дідусю, пробач мені, – обізвався Мишко і кинувся до старця.
Даниїл так само лагідно дивився на хлопчика, що, стишений, сидів коло нього. Нарешті мовив:
– Прихили душу свою, дитинко, а не тільки вухо, до слів, що зійдуть з моїх вуст. Не все ти зараз зрозумієш, але постарайся хоч запам’ятати.
Миайлик завмер. Він зрозумів, що дідусь зібрався сказати йому щось дуже і дуже важливе. І не помилився.
– Небо зобов’язало мене опікуватися тобою, дати тобі на початку дороги добру науку. Щоб стопи твої твердо ступали, а нога не спіткнулась, – урочисто почав Даниїл.
– На початку дороги? Дороги додому? – стрепенувся хлопчик, вихоплюючи з потоку слів потрібні йому слова. – Я поверну перстень і відправлюся назад, у своє рідне село?
– Тебе турбує чи повернешся туди, звідки вирушив? – засміявся в широку бороду Даниїл.
– Найбільше, – признався Мишко.
– Заспокойся. Ти повернешся, але іншим.
– Іншим? Ким? Комахою? Слимаком? – жахнувся хлопчик.
– Розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим, – серйозно мовив Даниїл.
Миша гучно відпустив повітря. Перспектива повернутися у двадцять перше століття у вигляді комахи чи слимака його таки не на жарти злякала.
– Прошу, повтори чесноти, які щойно почув, – голосом строгого учителя велів Даниїл.
– Я повернуся додому сміливим, – бадьоро почав Мишко.
Даниїл розхвилювався:
– Запам’ятай: на першому місці стоїть розважливість. Здатністю розважливо поступати людина відрізняється від тварини. Перш ніж дати комусь згоду чи почати діяти – подумай. Це вбереже тебе від прикрощів, а то й біди. А уже на другому місці стоїть... ні, не сміливість, а мужність.
– Однаково, – кинув Мишко.
– Більше. Мужній чоловік – зрілий і свідомий. Він стійкий, хоробрий, рішучий. А ще – відважний і сміливий. Добре, назви решту позитивних рис людини.
Мишко задумався. Одну рису він все ж пригадав.
– Справедливість.
– Правильно. Ти повинен до всіх ставитися справедливо. Четвертою чеснотою є... Ну ж бо. Називай.
Але Мишко як не морщив лоба, як не тер пальчиками скроні, а не міг пригадати четверту чесноту. Хоч плач.
– Поміркованість, – підказав Даниїл.
– Поміркованість, – покірно повторив Мишко.
Він задумався. Що б то значило?
– О, поміркованість – золота середина. Треба бути скромним, без надміру будь у чому. Як у любові, так і в ненависті, як у питві, так і в наїдках. Не уподібнюйся упертюхам. Поступайся заради досягнення мети. Погоджуйся з іншими.
Мишко притих і задумався. Даниїл лагідно дивився на нього. Потім перейшов до закріплення уроку.
– То яким ти маєш повернутися додому?
– Розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим, – обізвався Мишко.
– Скільки цих чеснот?
– Чотири!
– Скільки ніжок у стільця?
– Чотири!
– Чотири чесноти мужа, як чотири ніжки стільця. Без однієї ніжки стілець хилиться, а на двох не втримається, впаде. Горе тому, хто пов’язаний з негідним чоловіком. Горе краєві, яким керують мужі без згаданих чеснот. Багату на надра й чорнозем країну занапастять і перетворять на руїну, а його жителів, робочих бджілок, – на німих рабів. Викохай в собі, дитинко, названі мною чесноти. Вони стануть тобі каменем, на який обіпрешся, коли очолиш хліборобів.
– Буду розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим, – охоче обіцяв Мишко. Він задумався.
– Дідусю, ти мені розказував про червоного ангела. Пригадуєш?
– Ангела Премудрості Божої, – поправив Даниїл, тихо перебираючи чотки.
– Чесноти, яких ти мене щойно вчив, пов’язані з ангелом Премудрості Божої?
– Пов’язані, – підтвердив Даниїл, жваво ворушачи чотками.

Розділ 3. Кривавий бенкет

  Армія Дарія рухалася безперервними сивими потоками. Голубі же потоки Гіпанісу і Тірасу  залишалася недосяжними для змучених спрагою солдат. Скіфи не підпускали їх до річок, повних живої прохолоди.
Домовитися зі скіфами про битву, яка вирішила б хід війни, перси не могли. Іданфірс уникав зустрічі з Дарієм на полі, уникав відкритого, чесного бою.
Скіфські ватаги діяли нишком, як крадії. Зазвичай після гучного нападу, вдавалися до хитрощів. Розвертали коней і стрімголов тікали.
Проте не існувало в давні часи засобу, яким можна було б наздогнати скіфів. Їхні невеликі кошлаті коники, розігнавшись, неслися Степом, мовби хорти по здобич. Вершники зливалися з ними. Ставали фантастичними істотами, що не відали втоми.
Перси переслідували скіфів, допоки ті не розчинялись у тремтливій від спеки далечині.
Уже майже місяць триває ця дивна війна.
Ганяючись за окремими загонами, перси опинилося в серцевині Гетської пустині. Тут не побачиш ані людських жител, ані оброблених полів, ані оливкових садів чи виноградників. Таких милих, таких природних для звиклих до цивілізації персів. Замість приємних куртин обрій підпирав рудий, випалений сонцем степ. Під ногами набридливо шерхотіла порепана земля. Над головою бовванів розпечений дзвін неба.
З кожним днем настрій персів погіршувався.
– О вічне небо! Де багаті села? міста? поля, на яких довгі колоски гнуться до землі? Які дарунки повеземо своїм вірним дружинам? – ремствувалии вояки.
Замість води у їхніх турсуках пінилося прокисле вино. А воно не вгамовувало спрагу, навпаки – розслаблювало, хилило до сну. І зробилося зовсім зле, коли на тілах людей і тварин появилися кровоточиві язви.
Без води і від хвороб стада овець, биків і корів, які супроводжували армію, швидко танули. Хворих тварин перси на місці дорізали. М’ясо в’ялили на сонці. Зі знятих шкур зішкрібували залишки сала і м’яса й сушили їх, розтягнувши на возах. Під шкурами ховалися опівдні, ними прикривали тіло від гострих, як стріли, сонячних променів.
Над військом літали зграї чорних воронів і голошиїх грифів, у високому небі стояли степові орли. Немов посланці смерті, птахи невідступно супроводжували Дарія. З висоти підмічали впалу людину чи худобу. Робили широкі кола над жертвою, слідкуючи за її рухами. Далі з моторошним шумом крил та гелкотінням накривали її. Швидко пожирали, залишаючи після трапези жовті кістки.
Коли перське військо зовсім підупало духом, сталася велика сутичка. Сталася вона несподівано і тихо. Без підготовки і без оголошення.
Про лихо, що чатувало за пагорбом, ніщо не провіщало. День такий же, як учора і позавчора: спекотний, палючий, нестерпний.
Спочатку сторожі, молоді, завзяті вояки, що вели за собою передні колони і тримали від них дистанцію, помітили на пагорбі вершників у гострих башликах. Молодь прагнули бойових подвигів. Бажаючи похизуватися перед товаришами, що рухались колонами, вони помчали до пагорба. Вершники не зникали. Випускали стріли та образливими вигуками і прокльонами підохочували персів до сутички. Розлючені сторожі підлетіли до підніжжя пагорбу, готові відстояти свою честь.
І тут ніби з-під землі вийшли скіфи. Вийшла їх сила-силенна. Мов зграя голодних гієн, оточили сміливців. Відтиснули їх за пагорб і погнали в жолобину рельєфу, що здаля не проглядалася.
Протистояння було коротким і жорстоким. Скіфи легко розправилися зі жменькою персів.
Передня колона, що тримала на оці сторожів, поїхала їхніми слідами. Назустріч персам вийшли скіфи. Оточили їх і загнали в улоговину. Поклали усіх до ноги.
За передньою колоною пішла наступна. Пагорб також її проковтнув, як пустельний велет.
Крики і стогони поранених виходили, здавалось, через глибокі тріщини землі. Серед вояків війська, яким керував Артабан, брат царя Дарія, ширилося хвилювання.
Артабан наказав спішно сурмити збір всього війська. Минуло добрих пару годин, поки всі колони зійшлися. Коли Артабан повів військо до загадкового пагорба, скіфи вже безслідно зникли.
Онімілі від жаху, перси дивилися на земляну чашу, вщент наповнену частинами людського тіла, политу кров’ю і скроплену свіжим мозком. Навіть бувалих у боях вояків вразила жорстокість скіфів.
О, шкуда заманив у пастку їхніх товаришів і влаштував там справжню бійню. Знімав одяг з ранених і убитих. Збиткувався над ними. Молотами трощив черепи. Списами колов і штрикав. Мечами різав. Сокирами рубав. Шматував людей, як туші баранів.
Боже Праведний, які жорстокості чаїть у собі цей несходимий Степ? Де його кінець?
Від того дня, як копито коня Дарія ступило на землю Скіфії, уперше його армія зазнала відчутних втрат. Зате скіфи, на ділі переконавшись у дієвості заповіту «доблесного мудрого Бати», окрилились. Вони раділи, як діти: бог війни Арей від пуза напився крові. Капризне ж божество вимагало повторення кривавих бенкетів. Так запевняли енуреї-ворожбити, підтверджували царі. І скіфи на зброї поклялися влаштовувати для божка ще гучніші криваві свята.
За розпорядженням Іданфірса всі царства та союзники передислокувалися в Гетську пустиню. Вони йшли назирці, крадькома за персами, мовби зграя головних вовків за отарою. Час від часу нападали на крайні обози й грабували їх. Особливо докучали персам нічними розбоями.
Армію Дарія скіфи вже сприймали не ворогом, а жирним пирогом, дарунком верховних богів – Папая і Гестії. Щоб ласувати тим пирогом якомога довше, Іданфірс наказав не псувати водойм. Більше того – скіфи стали залишати персам, для підкріплення, невеликі череди.

Поле печалі

Над полем кружляли великі птахи. Вони нетерпляче клацали дзьобами. І те клацання звучало моторошно.
Жрець з оголеним торсом і непокритою головою читав молитву. Стояв він обличчям до сонця, що заходило. Біля полеглих порядкували насукаші, раби – голі-голісінькі й мовчазні. Вони зносили трупи марами, клали їх головами на схід і так, що до кожного був вільний підхід.
Монотонний голос жерця потонув у заливистому гавкоті. Це прибігла орда голодних жовтовухих псів. Вони з радісним вискотінням носилися поміж спотворених людських тіл. Забиралися на трупи, розривали їх іклами і блискавично поїдали.
Зажурені перси поверталися в наметове містечко. Насукаші теж пішли. На стоянці, що тулилася на узбіччі, вони старанно обливалися коров’ячою сечею. Потім довго молилися, сподіваючись добросовісною працею заслужити собі чарівний куточок у царстві Аїда.
Уранці собаки з роздутими животами дрімали, а насукаші зносили на купи залишки трупів. Готовили полеглих до відходу в інші, кращі світи.
Невідь звідки появилася хмара, що зависла над полем печалі. З її темнуватого споду на висхлу землю закрапав дощ.
Підупалі духом, перси ожили. Вони підставляли брудні, забиті пилом обличчя під теплі краплі, насолоджувалися благодатною вологою. Полегшавши, хмара стала підніматися. Білим вітрильником вона величаво поплила небесним океаном, залишивши розчарованими людей.
Утрамбована копитами, колесами і стопами земля не прийняла воду. Порохнява збилася в мілкі зерна. Але волога з них швидко випаровувалась. Зерна розсипалися знову на порох. Білі коси пари тягнулися догори, навздогін білому вітрильникові.
Раптом Мишко побачив веселку. Чітку й яскраву. Одним кінцем веселка торкалася поля, яке віднедавна перетворилося на цвинтар. Другого кінця він не побачив – той губися у осяйній сонцем далечині. Хлопчик озирнувся. Іскристими очима він шукав товаришів. Чи милуються вони небесним дивом? І ненароком побачив Даниїла. Спираючись на ціпок, старець кудись поспішав.
Густі вії малого затремтіли. Ба, куди Даниїл зібрався? Чому іде він полем печалі?
Хлопчик щодуху гукнув:
– Дідууусюю!
– Цить, – обірвав його хтось.
Мишко розгублено озирався. Хто пояснить йому, що насправді відбувається? Куди попрямував Даниїл? Він же старенький. Ноги у нього кволі, як у дитини. Легко може зашпортнутись. Впаде, пораниться...
І тут Мишко закляк. Від здивування у нього навіть перестали смикатися вії.
Даниїл підійшов до веселки. Обабіч неї сиділи, мовби охоронці, два пси. Білі, жовтовухі, з чотирма очима.
Даниїл відкинув ціпок і випростав зігнуту спину. Він зробився високим, показним. Мишко здригнувся. Йому здалося, що старець дивиться прямо на нього. «Пам’ятай, Михайлику, мій урок. Будь розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим», – немовби наказував Даниїл. «Дідусю, я буду таким», – гаряче шепотів хлопчик, ніби давав клятву. Старець кивнув головою, наче на відстані почув відповідь. Ось він заніс на веселку одну ногу, заніс другу – і пішов. Пішов веселковим мостом, його блакитними широкими променями.
А потім сталося неймовірне. Наче за наказом нечутного голосу на полі зарухалися тіні. Вони піднімалися, розправлялись, набираючи обрисів людських фігур. Тіні вишикувались ланцюгом. Плавно розгойдуючись, поплили до повітряного мосту.
Хлопчик не йняв віри своїм очам. У тінистих фігурах він узнавав полеглих персів. Тримаючись за руки, вони вибиралися на веселковий міст. Ковзалися його променями, поспішали за Даниїлом.
Фантастична процесія невпинно піднімалася вигнутим, як спинка гігантського лука, мостом. Мишко згадав розповіді Даниїла про міст Чінват. А саме, що для праведників промені будуть широкі, а для грішників – гострі, мов лезо. Він затерп в дожиданні. Невже якась тінь не втримається, зірветься з веселкового мосту? І тут, ніби на підтвердження його підозр, одна тінь оступилася, за нею ще одна. Тіні кумедно розхитувалися на тонкому промені, як повітряні акробати на шворці. Раптом вони відійшли від променя. По тому зникли, розчинившись у сліпучому жаркому повітрі.
Перед дивної процесії вів Даниїл. І чим далі старець відходив, тим смуток сильніше огортав Мишка. Сльози заволокли йому зір, а серце стиснулось. Хлопчик затулив обличчя руками і заплакав. Даниїл пішов. Залишив його серед чужих. Що його чекає у ворожому таборі?
– Не плач, брате, – заспокоював його Ксеркс. – Я знав авву змалку – і однаково не плачу. Чоловік – воїн, з сильною волею. Так учив мене Даниїл.
– Ми брати? – уточнив на всяк випадок Мишко, дивлячись на Ксерокса крізь пальці.
– Так, брати, – підтвердив Ксеркс.
Мишко шморгнув. Йому сподобалась відповідь царевича. Попри неприємні години, а він таки дорожив дружбою з Ксерксом. Ксеркс сміливий. Ксеркса слухаються навіть воєначальники.
– Ти можеш на мене покладатися, брате, – запевнив Мишко названого брата, витираючи рукавом сльози. Він навіть придумав собі обов’язки. Оголосив їх: – Я стану твоїм охоронцем.
– Я теж, – зметикував Аман.
Веселка давно розійшлася, а хлоп’ята ще довго вдивлялися в небо. Вони зрозуміли, що небо – не пуста блакитна ємкість. Небо – це помешкання суворих, але справедливих жителів.

Розділ 4. Ксеркс – верховода. Пригоди хлоп’ят

Зазнавши численних втрат, перське військо зупинилось. Розтягнуті на кілька днів шляху, колони підтягувалися, концентруючись навколо ставки Дарія.
Лазутчики доносили: скіфські ватаги вештаються неподалік. Їхні сили з кожним днем збільшуються. Новина підбадьорила персів. Воєначальники наказували воякам гострити на каменях списи і мечі, лагодити взуття і одяг, бути готовими до бою.
Вечорами коло багать, розпалених із сухих кізяків та кущиків перекотиполе, перси гомоніли про одне: супротивник гуртується задля вирішальної битви. Вдень вони сторожко прислуховувалися до бойових сурм. І з досадою спльовували – не звучало в них ні тривоги, ні наступу ворога.
Хлопчики, яких звела доля на скіфсько-перській війні, відтепер не розлучалися.
Верховодив ними Ксеркс. І зовсім не через те, що його батько – цар царів і головнокомандуючий величезної армії. Ксеркс був сміливий і наполегливий, чого бракувало Мишкові. Їв і спав він мало, чим вельми грішив лінькуватий Аман. А ще Ксеркс не знав втоми.
Хоча, коли бути відвертим, то не так і важили названі чесноти Ксеркса. Насправді, Мишко його боявся. Він здогадувався, що Аман теж боїться царевича. І що залишалося боягузам? Звичайно, покірно виконували всі забаганки верховоди й не суперечити йому.
Не суперечили вони, коли Ксеркс надумав їхню групу переодягнути. Наслідуючи свого батюшку-царя, сам він одягнув шовкові штани і узорчастий халат. На голову наклав білий тюрбан.
Мишко уважно розглядав свою нову шкіряну кірасу. На її полках спереду і ззаду перетиналися ремені. До місця перетину кріпилася кругла відполірована до блиску бляха. Мишко здогадався, що призначення блях – охороняти воїна від пробивних стріл, уколів списів та ударів мечем. Кіраса йому сподобалась.
Штани хлопчики заправляли у ботфорти – високі, шнуровані чоботи. За ременями, що туго оперізували їхні стани, вони носили ножі й топірці.
Мишко набрався сміливості й попросив у командира дозволу залишити старий ковпак. (Дуже йому подобалася бронзова пластина із зображенням скрученого бубликом вовка.) Ксеркс великодушно дозволив.
Що одяг класний, Мишко пересвідчився, нишком оглядаючи Амана. Вайлуватий Аман виглядав у новому прикиді красенем.
Обов’язків хлопчики не мали. Щоб не сумувати, самі собі шукали пригод. Щоразу кудись мандрували. Пішки або на конях. Ну й страху ж вони набрались, коли ненароком забрели у табір безкінних, бідних вояків. Виглядали ті страхітливо. Не голені, не чесані, босі. Замість одягу ганчірки, які не прикривали тіло, вкрите сірою степовою пилюкою. Ці люди не мали навіть наметів, щоб сховатися від жорстокого, як скіфська зброя, сонця. Сильніші з них опівдні заривалися у землю, з якої стирчали тільки їхні голови, опухлі від високої температури. Ослаблені ховалися за дерев’яними щитами. І всі вони чухалися. Зривали струпи, під якими ятрились рани, і бурмотіли прокляття. Зовсім хворі лежали горілиць, не маючи навіть сил звести руку і прогнати мух.
Малим паничам, що тинялися без діла і витріщалися, усі вони слали похмурі погляди.
Хлопчиків охопив страх і вони втекли.
Одного разу нерозлучна трійця надибали табір ремісників. Там трудилися ковалі, зброярі, мідники, кравці, інші. Ксеркс зацікавився виготовленням луків і зупинився біля такої майстерні.
Патлатий мідієць шарудів соломою на возі, дістаючи з-під неї луки. Подавав їх воякам, котрі хотіли їх придбати. Вояки прискіпливо оглядали зброю, обмацували її. Коли подобалася, то перевіряли на ділі: клали стрілу на тятиву. Прислухалися, як дзвенить струна, цокали язиком. Починалася торгівля. Задоволені покупці відходили, а мідієць повагом перераховував дарики. На золотих монетах цар Дарій був зображений озброєним і вродливим – із короною та кучерявою бородою. Мідієць загорнув монети в ганчірку і ховав вузлик за пазухою. Починав обслуговувати наступного покупця.
Під навісом трудилися лучники-майстри. Літній робітник розчіплював стовбурці дерева до потрібної товщини. Двоє юнаків перевіряли їх на міць – згинали і розгинали. Потім обмацували дерево, розглядали його, чи нема якогось ганчу.
Хлоп’ята звернули увагу на сумного єгиптянина, стан якого огортав шмат смугастої тканини. У його ногах лежав оберемок древків, а ще купа рогових пластинок, жмут білястих ниток, посудина з клеєм. Ксеркс і Мишко споглядали, як чоловік наносив на древко клей, потім з одного боку ліпив нитки, з другого – пластини.
– З якого дерева луки? – запитав Ксеркс (він крутив у руках червоний прут).
– Пане, ви тримаєте древко тиса. Робимо луки також із акації і ріжкового дерева, – ожив майстер.
– Для чого нитки ліпиш на лук? – поцікавився Мишко.
– Нитки... – хмикнув єгиптянин. – Не нитки, а сухожилля тварин.
– Сухожилля? – спитав Аман і позіхнув.
– Так. Сухожилля тварин не тільки міцні, вони ще й мають здатність розтягуватися. Приклеюю їх на спинку лука, а внутрішню частину укріпляю пластинками, знятими з рога буйвола.
Майстер пояснював і не переставав працювати. Його рухи були точними і вправними.
Мишко розколотив паличкою темну в’язку масу в горняті. Зморщив носа:
– Смердить.
– Я вже очамрів. Клей варять зі шкур звірів та міхурів риб. Смердить нестерпно – тихо пожалівся чоловік.
До них підійшов патлатий господар. На витягнутих руках він тримав великий із розгонистими плечима лук.
– Буду радий обслужити сина найсвітлішого, – напівзігнувся перед Ксерксом. – Прошу, пане, купи цей лук. Він не тільки красивий. Довго служитиме. Жаль, що про нього мало знають старші воїни. Такий лук для них є ще новинкою.
– Старші воїни узнають про цей лук, – запевнив господаря царенко. – Я, Ксеркс, купую в тебе цей лук. Моїм охоронцям теж підбери луки. Але невеликі.
Господар крутнувся. Швидко повернувся з двома луками. Спинки їхні були вигнуті буквою «М». У центрі – зручна рукоятка. Мишко уже мав змогу переконатися: щоб влучити в ціль, послати далеко стрілу, треба докласти сил. Тому зрадів цій деталі. Тримаючи лук за ручку, він зможе прискати у ворога стрілами раз за разом.
Бажання випробувати на ділі зброю для хлопчиків стало невгамовним. Навіть Аман, який раніше позіхав, тремтів від хвилювання.
Хлопчики вихопили із заплічних чохлів по стрілі. Вставили їх у канавку, що біля ручки. Тамуючи подих, натягнули тятиви пружних луків – і відпустили.
Стріли звилися високо-високо й зникли.

Про перстень та Хмаринку-мандрівницю

Основною одиницею перської армії була колона. Вона налічувала одну тисячу воїнів і ділилась на десять сотень. Сотня в свою чергу ділилась на загони, по десять воїнів у кожному.
Коли військо зупинялось на тривалу стоянку, то кожен загін, яким керував десяцький, розвертав по кругу вози, окреслюючи в такий спосіб свою територію. У центрі ставили казан, розводили під ним вогнище. Підносили мішки з крупами, в’яленим м’ясом. Тут харчувалися, спілкувалися, спали. Тут же проходили збори.
Коням спутували ноги, щоб далеко не заходили, і відпускали. Однак перепалений ґрунт був голий, помережаний глибокими тріщинами. Тварини часто провалювалися в них і ламали собі ноги. Жалібні стогони ранених коней рвали серця персам. А ще ревли охлялі бики і верблюди. На тварин не можна було без сліз дивитися – кістки та шкура.
Перси з дня на день чекали вістей від Іданфірса. Однак шкуда мовчав, гінці від нього не прибували.
Через таку невизначеність люди почувалося кепсько. Їх до смерті втомила спека, замучила спрага, а дзижчання ґедзів і мух до болю напружувало нерви.
Після короткої нічної прохолоди та погожого ранку для всього, що дихало, починалося справжнє пекло. І тривало так, здавалося, вічно.
Опівдні прозоре, обезводнене повітря хиталося перед очима, створюючи видимість повноводої ріки. Простягни руку – і торкнешся дорогоцінної вологи. Припадай до неї запеченими вустами і нап’єшся досхочу. Але то був обман, створений природою, степове марево.
Люди ремствували на долю. Вдивляючись у хитку далечінь, подумки, а то і вголос промовляли:
– О, північний Степе, ти як танур . Ти негостинний до нас, ти безлюдний. Наші мішки і сакви спорожніли, а коні охляли. Степе, стань лагідним до нас, стань щедрим. Хай шкуда принесе нам в дар свою землю і воду.
У стражденному людському морі тільки хлоп’ята не знали горя. Звичайно, спека їм теж докучила. Та й тільки. Адже воду їм виділяли із царських запасів, що невпинно підвозилася для великих воєначальників та їхніх коней.
З турсуками за плечима хлопчики обнишпорили всі кутки й закутки перської армії. А коли обнишпорили, то занудьгували. Навіть придбані в патлатого мідійця луки їм набридли. Ксеркс, лук якого висотою перевершував його зріст, першим залишив зброю в шатрі. Прикладу царевича наслідували його охоронці.
Треба сказати, що Мишко ставився до зброї, як до іграшки. А іграшка, навіть найулюбленіша, швидко набридає. А ще Мишко зметикував: слушний час розповісти друзям про перстень. Він гадав собі, що Ксеркс, дізнавшись про чарівну штучку, хутко відбере її у татка. Яким саме чином? Те Мишка не цікавило. Він собі гадав, що царевич міг і вкрасти у Дарія перстень.
О, володіючи чарівним перснем, він з товаришами не нудьгуватиме.
Якось по обіді хлоп’ята лежали у синьому шатрі на килимі. Спати їм не хотіли, а цікаві теми для розмови вичерпались.
Ось тоді Мишко й повів мову про свій перстень. Голосові він надав таємничості. Щоб підкреслити важливість якогось моменту, сідав і розмахував руками. Притишеним голосом розповів, як за допомогою персня він літав на острів, де мешкав велетенський змій, як мандрував у тілі акули морем, як побував на бенкеті у підводному царстві. Розповідь вийшла довгою, але ні насторожений Ксеркс, ні сонний Аман її жодного разу не обірвали. Слухали мовчки. Нарешті Мишкова розповідь дійшла до фатального місця, а саме як перстень потрапив до рук Дарія. І тут Ксеркс вигукнув:
– Досить!
– Що значить, «досить»? – уточнив Мишко.
– Значить, закрий пельку. Дарій – посланець неба. Дарій є посередником між Господом і людьми. Найсвітліший має таку силу, що йому не потрібні якісь там персні.
– Але ж мій перстень не простий. Він чарівний, – оторопів Мишко.
Солодко позіхнувши, Аман заявив:
– Я теж не вірю.
– Не вірите? – сів на килим Мишко. Він набрав повні груди повітря. Говорив, карбуючи кожне слово: – Панове, вам доведеться мені повірити. Я легко доведу вам, що все розказане є правдою.
– Доводь, – єхидно підкинув Аман.
– Зараз підемо і розшукаємо зафартушеного, – заявив Мишко. – Це він забрав у мене перстень.
– Хто? Хто? – сів і собі Ксеркс.
– Чоловік. Він сутулий. На ньому довгий сірий каптан і яскраво-жовтий фартух. Він завжди тримається царя Дарія.
– Ой, не можу, – дригав короткими ногами Аман. – Це жрець. Він і намет свій ставить поряд із шатром Дарія.
– Ось жрець і підтвердить мої слова, – не образився Мишко. – Ну що? Ходімо?
– Куди? – округлив очі Аман. – Хлопці, може, поспимо? За наметом жарко, як у танурі.
Він стих, удаючи, що засинає.
– Ходімо, – підхопився на ноги Ксеркс. Зиркав на Мишка і кричав: – Мої охоронці повинні бути чесними і відданими мені воїнами. Не фантазерами, що є якістю брехунів.
Не зважаючи на полудневу спеку, на майданчику перед пурпуровим шатром проходила нарада.
– Охоронці, за мою, – наказав Ксеркс і енергійно запрацював ліктями.
Мишко майже прилип до плеча царевича. Він потерпав, що хтось із вояків візьме його за барки й витурить за межі майданчику. А йому до сверблячки кортіло побувати на військовій раді. Це додало б такого перцю його розповідям!
Тривожний настрій затуманював очі воякам. На появу дітей практично ніхто з них не відреагував. А ті, що відреагували, сторонилися, пропускаючи до найсвітлішого його сина разом з охоронцями.
Пропхнувшись наперед, Ксеркс, опустився перед Дарієм на коліна і вклонився. Мишко з Аманом синхронно повторили рухи царевича.
Після ритуалу поваги, хлопчики всілися на п’яти. Ксеркс став копіювати свого великого татка. Мишко споглядав мавпування Ксеркса і душився від сміху. Водночас він пас очима Амана. Чи не надумає той покарати його, Мишка, за непоштиве до царевича ставлення. Байбак солодко позіхав. Його голова з острішками відрослого волосся хилиталася на всі боки. Врешті-решт беркицьнулася вперед і застигла на грудях. Почулося рівномірне сопіння.
Наставивши вказівного пальця, Мишко хотів штрикнути сонька. А той взяв і бухнувся лицем поміж широко розставленими коліньми. Мишкові страшенно кортіло ляснути Байбака по круглому задочку. Але в останню мить він пожалів товариша. Хай поспить.
Тепер Мишко крутився на всі боки, шукаючи очима жерця. Задивився на Дарія, котрий сидів на складаному стільці в оточенні безсмертних. Воєначальники розташувалися перед царем півколом. Деякі з них сиділи на вузьких килимках і витирали рукавами піт. Серед сидячих Мишко помітив того, кого шукав. Жрець обмахував брудним фартухом своє обличчя, червоне, як стручок гіркого перцю.
– Дозволяю, говори, – кинув Дарій невисокому воїнові, що вийшов наперед.
– Твої війська, Дарію, дуже віддалилися від рідних місць, від переправи. Хай історія цього походу не залишиться в пам’яті нащадків, як історія Хмаринки-мандрівниці.
– Про що ця історія? – спитав зацікавлено Дарій. – Розкажи її мені.
– Слухай, о великий. Було так, чи ні, а окрім Бога нема тому свідків. Захищена високими горами мліла під лагідним сонцем родюча долина. Там текла річечка. З квітучих дерев і кущів линули дзвінкі голоси птахів. У потрібний час рослини кропив дощ. Усе тут росло й квітувало та піснями хвалило Творця. У блакитному небі бавилася Хмаринка. Одного разу до Хмаринки підлетів Вітерець. Огорнув він її довгим серпанковим хвостом. Стали вони бавитися. Хмаринка дзвінко сміялася. Так двоє, обнявшись, підносилися все вище і вище. Непомітно опинилися навіть вище вкритих вічним снігом гір. О, як серденько Хмаринки тоді зайшлося. Досі вона милувалася тільки своєю долиною. А виявляється – світ такий широкий! І в ньому так багато чарівних куточків!
– Мушу, сестро, тебе залишити. Повинен далі летіти, – сказав чемно Вітерець.
– О, не покидай мене, друже! Візьми з собою. Я так хочу побачити світ і всі його чарівні куточки, – благала Хмаринка.
– Ти народилася в долині. У потрібний час поливаєш рослини, – умовляв Вітерець подругу.
– Я тільки-но зблизька гляну на чарівні куточки й повернусь у свою долину, – запевняла товариша Хмаринка.
Вітерець міцно її обійняв, вони дружно полетіли у невідомі краї.
Довго чи недовго вони летіли, тільки Хмаринка стала важчати. Зате Вітерець на просторах набрав сили, зробився буйним. Він гнав і гнав вперед Хмаринку і не давав їй спочинку. Хмаринка відчула, що надходив час для пологів – вона мала розродитися дощем. Тож просила Вітра віднести її додому. Але Вітер обпік Хмаринку холодним подихом і втік.
Розповніла Хмаринка ходила в чужому небі та вдивлялася в далечінь. Чи не біліють там її гори, чи не видніється рідна долина? Тепер вона розуміла, що на батьківщині найкраще.
Раптом до Хмаринки підступила величезна Хмара. Притиснулася до неї чорним боком. Хмаринку опоясав вогонь, слідом прогуркотів грім. Хмаринка охнула і вилила на чужу землю життєдайну воду. А коли вилила, то зовсім зникла.
Воїн низенько вклонився Дарію і зразу ж зник у натовпі. Дарій опустив красиві очі й сумовито дивився на свої запилені жовті ботфорти. Воєначальники стихли, подумки прокручуючи прослухану історію. Як її прилаштувати до ситуації, в якій перебувають?
Від тиші, що запала, ворухнувся Аман. Розігнувся і нишком глянув на Мишка. А той показав язика і наставив вказівного пальця, щоб штурхнути. Та в цю мить обоє здригнулися від неймовірно сильного голосу:
– Армія царя Дарія – не Хмаринка, а Персія – давно не долина, оточена високими горами. Персія – це Мідо-Перська імперія, кордони якої сягають Єгипту і Індії. Головний наш ворог явани. Шкуда – союзник яванів. І наше завдання – його знищити.
– Треба примусити шкуду прийняти бій. І це можливо, – прогуркотів грізний на вигляд начальник.
– Можливо? – запитально округлив очі Дарій. На лобі царя зібралися в жмут зморшки. Товсті, як хробаки. – Псталпсе, поясни.
– О, владико, згадай зухвалий лист Іданфірса. Хіба шкуда в ньому не хизувався: «Коли тобі конче потрібно битися, то у нас є батьківські могили. Спробуй знайти їх і розвалити. Ось тоді дізнаєшся, чи будемо ми боротися за могили чи не будемо».
Виступаючий передав послання скіфів зміненим, кумедним голосом. Аман, що досі сидів тихенько, зареготав. Мишка теж розбирав сміх. Він ненароком глянув на Ксеркса і чомусь подумав, що зморшки на лобі царенка не виразні. «Скажу йому про це», – вирішив Мишко.
Воєначальники збуджено перемовлялися:
– Могили шкуди – високі горби, які видно здаля.
– Вони розкидані по всій Скіфії. Так запевняли фінікійці.
– Чув я: найбільше могил коло Борисфену, у середній його течії.
Дарій рішуче змахнув червоною хусточкою, гаптованою золотими нитками. Шум опав. Краплями літнього дощу вистукували слова царя Дарія:
– Слухайте мене, слухайте уважно. Віднині ми кардинально міняємо тактику ведення війни. Прямуємо чітко на схід, до Борисфену. Напади шкуди відбиваємо, але зі шляху не сходимо. Першу високу могилу, що трапиться на шляху, наказую розкопати. Хай мої воїни поглумляться над останками шкуди. Вони гідні ганебної шани.
Дарій змахнув хусточкою і встав. Нарада закінчилася.
Одні воєначальники подалися праворуч, інші – ліворуч, решта збивалася в окремі купи і радилась. У цій веремії з поля зору Мишка зник жрець. Хлопчик безпорадно озирався. Він звернув увагу на те, що Ксеркс і Аман тинялися поміж воїнами. Він зрозумів: товариші забули чого прибули сюди. А ще йому подумалося, що історія чарівного персня для них виглядала такою ж казковою, як історія Хмаринки-мандрівниці.
Михайлик з досадою махнув рукою. Він втратив інтерес шукати жерця.