Кривоозерський соловей, або п’ять талантів Миколи Іванова
Кривоозерський соловей,
або п’ять талантів Миколи Іванова
У спогадах Галини Могильницької є цікавий запис. 14 липня 1995 року вона відвідала в Києві музей Шевченка. Патріарх Володимир того дня освячував у музеї виставку картин одного художника. Галині запам’яталися слова патріарха: «Духовний подвиг не пропадає намарно ─ завжди знайдеться хтось, щоб про нього засвідчити». Наступного дня патріарха Володимира не стало.
Родовідне древо родини Іванових представляють мудрі іудейські чоловіки з роботящими золотокосими русинками.
Миколин дід по лінії батька, Данило Іванов, єврей. Він із села Сабатинівка Савранського району. У нашому селі з’явився після першої світової війни, одружившись із місцевою дівчиною Ганною. Коли створювалися колгоспи, «несвідомий елемент» Іванов упирався, не хотів віддавати для загального користування сільськогосподарський реманент і худобу: корів, коней, волів. За це «куркуля» заарештували й кудись погнали з двору. Отак Ганна залишилася без хвостів на обійсті, зате з двома дітьми ─ Сергійком і Лідою. Жінка розуміла: за таких жорстоких умов їй не вижити. Тож почала співробітничати із активістами. У ролі членькині комітету бідноти (комбід) ходила селом з комсомольцями, які колошкали тих, в кого могла бути закопана пшениця. Правління колгоспу на свята активістку Ганну не забувало ─ запрошувало привітати ветеранів, посидіти в президії. Жила вона з дочкою. Упокоїлася в 112 років.
Микола Іванов не високої про свою бабцю думки: «Була флегматиком, млявою і байдужою. Тупа, як двері. Вдень випивала чарочку горілки й засинала. Спала дві години. І так щодня».
Сергія Даниловича захопила Друга світова війна. Хоча закінчилася навесні 1945 року, але бойові дії для Іванова продовжувалися в дрімучих лісах Західної України. По прибутті додому розказував, що був контужений. Попав у полон до «бендерівців», а саме у Хустському районі Закарпатської області. Вони його катували, під кінець прив’язали за ногу до дерева. Кинули ножа і сказали: «Виживеш, якщо зріжеш це дерево». Ненависть до «бендерівців» з роками в серці Сергія не згасла.
Він одружився з Палагеєю Тимофіївною, яка в дівоцтві носила прізвище Вовк.
Молодята спочатку жили в старій бабиній хаті, потім у цьому ж дворі збудували нову (тепер дім № 117 по вулиця Січових Стрільців).
У Іванових народилося троє дітей: Миколка, Валя і Вітик.
Батьки добре ладили між собою і гарно виховували дітей. Діти росли слухняними, любили і поважали батьків.
Микола, старший син, народився 1 січня 1948 року. На нього батьки, зайняті «по вуха» у колгоспі й на власному обійсті, поклали обов’язок вихователя молодших дітей.
Сергій Данилович працював у колгоспі обліковцем: ходив у парі з бригадиром і заміряв обсяг роботи, яку колгоспники виконали за день. Пелагея Тимофіївна була ланковою рільничої бригади. Відповідальна, важка робота для жінки. Адже праця на ланах залежала від примх погоди. А коли встановлювалася, то ланкова звечора сповіщала всіх членів рільничої бригади і про вихід на роботу, і які знаряддя праці мати з собою. Не забуваймо, що телефонами тоді не користувалися. До того ж на полі Ганна гнула спину нарівно з нормачками, а ще керувала ними, втихомирювала, коли спалахували суперечки і сварки.
Спочатку Миколка вчився у місцевій восьмирічній школі.
Цікава фотографія тих літ. На деяких дітях піонерські галстуки. Значить, школярам по 10 років. Миколка у першому ряду третій ─ з правого боку. Гарна, фізично розвинена, розумна дитина. На ньому теплий костюмчик, але без взуття. Миколка, бачимо, босий не один. Отаке. Значить, у кінці п’ятдесятих років сільські діти весною і восени бігали до школи босоніж.
Микола Іванов вчився легко, на відмінно. Починаючи з молодших класів, учні щороку його обирали старостою класу. І він добре справлявся з організаторськими обов’язками.
У дев’ятому класі Микола сидів за партою в Кривоозерській середній школі №2. Тепер йому до місця навчання доводилося долати пішки чотири кілометрів. І це тільки в один бік.
Шлях цього школяра пролягав мимо моєї хати. Я вчилася в п’ятому класі, але нового учня виділила серед інших. Височенький худенький чорнявий хлопчина з великими уважними очима. Тоді, коли його однолітки-бешкетники метушилися, чіплялися один одного, плакали й вередували, Миколка Іванов стояв осторонь і з усміхом дивився на забави друзів. Так дивляться дорослі на пустунів-дітей.
У СШ № 2 відбулася романтична подія ─ Микола закохався в однокласницю. Сидів з нею за одною партою і давав списувати завдання під час контрольної роботи.
У середній школі, крім загальноосвітніх дисциплін, давали й робочу спеціальність. Один раз на тиждень Миколин клас проходив виробничу практику на деревообробному підприємстві в центрі Кривого Озера (за чотири кілометри від школи). У Свідоцтві, виданому 13.05.1966 р., сказано: «Рішенням Кривоозерського райпромкомбінату М. Іванову присвоєно спеціальність столяра ІІІ розряду».
Цього року Микола Іванов закінчив середню загальноосвітню школу, а саме 11 класів. Золоту медаль директор школи не причепив йому до сорочки, бо в атестаті було кілька четвірок. Їх могло б і не бути. Просто Миколі не вистачало часу для підготовки до уроків. Адже він прагнув використати всі доступні можливості, всьому навчитися. Приміром, навчився грати на гармошці та гітарі, читав книжки англійською мовою.
Він все ще без тями закоханий у свою однокласницю. О, тепер з іронією згадує шкільне кохання. Каже: почуття було таке велике, що ходив ніби в пекельному вогні. Пара домовилася не гаяти часу, а побратися. Уже й батьки готувалися до весілля.
І одружився б наш Микола, якби не прикрий випадок.
Того злопам’ятного вечора він мав виступати на голубому вогнику в будинку культури сусіднього колгоспу. Але культурний захід відмінили через термінове засідання правління. Хлопець скористався вільним часом ─ і гайнув через мости до милої. Перевів подих лише під її будинком. І тут через шибку бачить картину: його дівчина за столом фліртує з чужим парубком. І не з якимось там селюком, а дужим інженером. Ні, такої зневаги Микола не міг стерпіти. Він ураз оскаженів ─ і повибивав шибки на веранді. Зарікся у цей двір ніколи не ходити.
Енергія ще довго вирувала в його грудях і шукала виходу. Нарешті розрядилася римованими рядками. Ті перші вірші пропали. Але переживання 18-річного юнака, спричинені зрадою, раз по раз відгукувалися в Миколиній поезії.
Я ЗІГНУВСЯ І ПАДАЮ
Під проклятий мотив
Я зігнувся і падаю,
Як підбитий літак,
Я розстріляний зрадою.
Закружляли лелеки,
Зажурились вони ─
Я впаду недалеко
Від твоєї весни.
Я дивитися буду
Як ти заміжня йдеш.
Мої судорги білі
Не побачиш ─ минеш.
А мотив на касеті
Все співа про любов.
Певно, я божевільний
Раз таку я знайшов.
Під проклятий мотив
Я зігнувся і падаю.
Я ще не відлюбив,
А вже підстрелений зрадою.
МІЙ АНГЕЛ ІЗ СПОГАДІВ ДАЛЕКИХ
Мій добрий ангел із спогадів далеких
Все менше в пам’яті із того, що було.
Пролетіли мимо нас білі лелеки
І те раптове щастя вітрами рознесло.
Так значить разом не склалось бути нам.
І хоч були поцілунки божевільними,
Любов заблукала в юності десь там,
За чужими, за рушниками весільними.
Говорила мені, що я сон навесні,
Та не любила мене, не любила ніколи.
А я вірив у слова твої ті чарівні,
Та даремно лелеки кружляли довкола.
І кружляє тепер лише осінь холодна.
Ти щаслива із ним? Ні, то щастя не ваше!
Ми вже інші обоє сьогодні,
А що було, то твоє і моє. Лиш не наше.
Усе ж Микола Іванов вдячний Провиддю. Саме під тиском любовного потрясіння він почав складати вірші. Віднині поезія стала його хобі. Вона відгукується, мовби резонанс, на всі події й почуття, що сколихнули його душу.
Тим часом родина Іванових раділа. Їхній старший син отримав підтвердження про зарахування його до Української ордена Трудового червоного прапора сільськогосподарської академії (Київ). Батьки зітхнули з полегшенням: можна не турбуватися про Миколине працевлаштування в майбутньому ─ спеціаліст із дипломом на вагу золота.
Дійсно, навчання в інституті ─ велика подія для молодої людини та її родини. У 60-х роках минулого століття молоді люди отримували вищу освіту безкоштовно. Одначе спробуй, поступи! Адже інститутів мало, а конкурс між вступниками шалений.
Обравши заочну форму навчання, Микола працює в місцевому колгоспі начальником пожежної охорони.
Серед підлеглих і членів колгоспного правління він завоював авторитет. Якось старші товариші доручили йому підготувати до вступу в комсомол молоденьку доярку. Сказали: вона приїхала із Закарпаття, з Хустського району. Дівчина малограмотна, бо закінчила лише шість класів. І «дуже» віруюча.
Знайомство Миколи з Оленою, яку всі називали Лєною, переросло в глибоке кохання. Це почуття полонило Миколу такою мірою, що без Лєни він не уявляв подальшого життя. Сказав батькам, щоб готувалися до весілля.
Сергій Данилович від «добрих» людей знав усе про Миколину кохану. Те, що вона з Хустського району, відвернуло його від дівчини, вродливої, з веселою вдачею і завзятої до роботи. Батько категорично заборонив Миколі одружуватися з «бендеркою».
Але весілля таки відбулося. Хоча не без пригод та прикрих наслідків. Тоді господарі Іванови протягом одного тижня одружили сина Миколу і дочку Валентину. Три дні гості гуляли на Миколиному і три на Валиному весіллі. Як заведено, нареченим кожен гість подарував якусь потрібну в господарстві річ (ковдру, скатерку, подушку, столові набори тощо). Карбованці кидали у відкриту валізу.
По закінченню весілля Сергій Данилович покликав сина в кімнату. Зачинив за ним двері й твердо сказав: «Даю тобі, сину, пустий чамойдан. Іди з мого двору і ніколи сюди не вертайся». «Чому пустий?» «А шоб люди не казали: Іванов нічого сину не дав. Гроші я забрав.»
Микола з дружиною осів у центрі Кривого Озера. Жили вони в орендованому житлі. З 1967 року Микола ─ секретар комітету комсомолу Кривоозерського сільського професійно-технічного училища № 8 Миколаївської області. За сумісництвом ще й начальник Кривоозерського районного штабу «Комсомольський прожектор», ідеологічної організації.
Перед Миколою у центрі району відкрилися нові можливості. Він співає в народному хорі, що при Будинку культури, і танцює.
Олена підтримувала коханого чоловіка у всіх його починаннях. Сама також підтягувалася до його рівня. Так, здобула середню освіту у вечірній школі, влаштувалася на престижну роботу ─ у відділ статистики району.
У лютому 1970 року Микола Сергійович став членом КПРС. Цього року на нього посипалися Почесні грамоти. Одна «за активну роботу по комуністичному вихованню молоді». Друга «за добросовестный труд и активное участие в общественной жизни училища». А в грудні Миколу Іванова від імені Президії Верховної Ради нагородили ювілейною медаллю «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Иллича Ленина».
У 1971 році Микола Іванов на посаді інструктора районної комсомольської організації.
У 1972 році він закінчив повний курс Академії по спеціальності «Агрономія». Рішенням Державної екзаменаційної комісії від 2706.1972 року М.С. Іванову присвоєна кваліфікація ученого агронома.
Його кар’єрний ріст на диво стрімкий. У 1972 році М. Іванов інструктор райвиконкому, а в 1973 році секретар райвиконкому. У серпні 1974 року став членом товариства «Знання» (Миколаївська обласна організація) ─ читає перед різною аудиторією лекції.
Тоді в центрі Кривого Озера діяв цех № 3 від Первомайської швейної фабрики «Іскра». Виявляється, і там Іванов, як пропагандист, читав лекції. Звичайно, направлені на комуністичне виховання працівниць. Про це дізнаємося із Почесної грамоти від Кривоозерського райкому компартії «за активное участие в совершенствовании марксистско-ленинского образования и коммунистического воспитания тружеников села».
У 1977 році партія доручила М.С. Іванову очолити Кривоозерську кіномережу.
До речі, останню посаду Іванов заступив після мого дядька Федора Тимофійовича Гулька. Дядько, пригадую, журився: роботи в нього, як у директора кіномережі району, вище голови. Ще б пак. Телевізори ще не з’явилися в селах. Отож люди по вихідних увечері гуртувалися біля клубу. Там до фільму співали, танцювали. А коли в кінопрокаті з’явилися індійські фільми, плівки яких «крутили» багато годин, то заплаканий народ покидав кінозал тільки після других півнів. До того ж у директора завжди боліла голова: як розмістити всіх глядачів. Адже стільців у залі не вистачало.
То так вважав мій дядько. Бо молодий Микола такі прикрощі не брав до уваги. Для нього важила можливість спілкуватись із молоддю району. З приводу нової посади Микола розказує в передмові до першої своєї збірки поезій «Кришталеві дзвони»: «Одержавши диплом ученого-агронома, був призначений за рішенням бюро райкому партії (тоді все вирішувало бюро) директором райкіномережі. І знову люди, кіновечори, кіновікторини, кінозустрічі з відомими людьми. Головним учасником цих вечорів була молодь. А робота з молоддю мені була і знайома, і близька. Свої думки і побачене я записував віршованими рядками».
Оце зізнання написане в 1993 році. Треба сказати, що в цей час перед Миколою Сергійовичем відкрилися нові обрії, далебі не комуністичні. Бо в 70-их він ще вірив у торжество марксистсько-ленінських ідей.
Керівництво СРСР кінофікацію розглядало як важливий інструмент пропаганди і виховання у населення комуністичного світогляду. «Из всех искусств для нас важнейшим является кино». Це лише одна із широковідомих ленінських цитат стосовно кіно. Заповіти Леніна комуністи наполегливо втілювали в життя. У публічних місцях на стендах або передвижках під девізом «Справа Леніна живе і перемагає» розміщували розклад фільмів на місяць. Народ збирався, переслідуючи мету подивитися цікавий фільм. Перед початком його демонстрації виступали комуністи. Лекціями на кшталт «Жити, працювати і боротися по-ленінськи, по-комуністичному» втюхували в мізки змореного люду атеїстичні ідеї.
Обласні Миколаївські газети дуже хвалили Іванова. Ще б пак. Кінолекторієм «Справа Леніна живе і перемагає» в Кривоозерському районі охоплено понад шести тисяч глядачів. Отак то.
Фотографії Іванова з’являються у газеті «Заповіти Леніна». Наприклад, за 7 травня 1981 року Іванова представляють внизу на другій сторінці. Він у чорному костюмі, при галстуку. Сидить за робочим столом, на якій електролампа (засиджується допізна). Товариш Іванов готується до чергової лекції. Підпис такий: «Умілим фахівцем атеїстичної пропаганди в районі зарекомендував себе директор районної кіномережі М.С. Іванов. Він часто виступає з лекціями на атеїстичні теми, цілеспрямовано розвінчує реакційну суть релігії». Як тут не згадати крилату ленінську цитату: «Мы должны бороться с религией».
Микола Сергійович серед перших, шанованих людей району. Його вірші та виступи, а точніше звіти як директора райкіномережі, оприлюднює газета «Заповіти Леніна». Все у Миколи Сергійовича добре, все окей.
Кохання до милої дружини надихало Миколу до творчості. Щорічну профвідпустку подружжя проводило в краях, звідки родом Лєна.
ЦЕ ЗАКАРПАТТЯ
Дзеленкочуть у горах овечі отари.
Чуть пастух десь покрикує: «Гей!».
Сонце біле, розсипавши дивнії чари,
Зігріва звірину і людей.
На поляни тепло золоте посилає,
Ніжить жовтоцвітні кульбаби.
Цвітним ситцем в горах здавна засіває
Крутосхилі земельні «дараби».
В улоговини світить межи каміння,
Де біжить кришталева вода.
Туди, де над «звором» нависло коріння,
Цупкий мох і трави борода.
А ген троє яструбів хижих кружляють
Над гірським зеленим пасмом.
І високо хмари срібні пропливають.
Тихо, тепло, мирно і ясно.
Це Закарпаття тумани, спеки й зливи,
Гори, ліси, безліч каміння.
А ще чудові люди тут ─ трудолюбиві
Живуть не перше покоління.
Присвячений Закарпаттю й твір «Дощ у Велятині». Остання четверта строфа:
Дощ, розбійник нічний, зупинись.
Досить уже капати.
Постій, пожалій, не дражнись ─
…Можу заплакати.
Загалом вірш сумний. Цікаво, що викликало в ліричного героя неспокій, поганий настрій? Треба сказати, що село Велятино Хустського району для подружжя Іванових особлива зупинка. Село велике, тут мешкає 4,5 тисяч людей. Відоме як мінеральною водою, так і термальними водами, яку подають у басейни з кілометрової глибини. Температура води на поверхні 39 градусів за Цельсієм. Але в 60-х роках ця чудова місцина була бідною і важкодоступна для людей. Її з трьох боків оточували непролазні ліси і суцільне гірське пасмо висотою до 800 метрів. З четвертого боку село відмежовує від зовнішнього світу Тиса, в яку вливається річка Ріка. Звідси родом Олена, тут жили її батьки й родичі..
Дивний збіг: у ті роки моєму чоловіку на заводі ім. Антонова, де він працював, дали дві путівки в санаторій «Верховина». У Закарпатській області ми провели 24 дні. Корпуси санаторію стояли неподалік річки Ріка, в оточенні гір, вкритих ліщиною, буком, хвойними деревами. Щодня в ліс ми ходили за грибами, а на сонячних полянах збирали малину. Мій чоловік духмяні дари лісу відносив до котельної, щоб посушити. Коли врешті-решт ми, кияни, вгамували загребущий апетит, то переключилися на туристичні поїздки гірським краєм.
Отож, слухаючи захопливі розповіді Миколи Іванова про природу Закарпаття, місця, в яких побував разом із Лєною, я радо йому підтакувала і доповнювала своїми спогадами.
Перебування в Закарпатті, спілкування з людьми краю кардинально змінили Миколин ідейний устрій. Злам, мабуть, почався під час застільних розмов із Олениними родичами. Її батько, неграмотний чоловік, співпрацював у роки війни з НКВС. Тим часом його молодший, грамотний, брат приєднався до повстанців. Їх називали лісовими братами. Великого протистояння між братами не було, бо вони попереджали один одного у разі збройного наступу одних чи других.
З болем розказували закарпатці Миколі про совєтів. До їхнього приходу в 1939 році місцевий люд дуже страждав від окупантів, які до того ж ніколи не переводилися. Ними були і угорці, і румуни, і поляки, і чехи. Тож з надією люди ждали радянські війська. Але з їхнім приходом життя погіршилося. Селян загнали у колгоспи. За роботу платили не грішми чи продуктами, а записували трудодні. А ще відбирали майно: посуд, велосипеди, подушки, рядна. «Ми на вас чекали, а ви нас грабуєте», ─ плакали люди. Чоловіки подалися в ліси. Вночі відчиняли комори із забраними речами і повертали їх власникам. Лісові брати казали, що на їхніх руках немає крові. Микола їм вірив.
Отож припускаю: «Дощ в Велятині» є поетичним резонансом на невеселі спогади закарпатців.
У 1981 році Микола Сергійович Іванов обраний головою Кривоозерської селищної ради. Пригадую, мій батько ─ Пилип Тимофійович Гулько в якихось справах звернувся до молодого голови. Батько був задоволений результатом розмови. Хвалив Іванова, як уважного і людяного.
З 1985 року Іванов ─ начальник Кривоозерського міжгосподарського комбінату комунального обслуговування. З 1990 року він голова кооперативу «Сервіс», де виготовляли столярні вироби. Отак набута в дитинстві спеціальність стала сходинкою для кар’єрного росту Іванова.
Хоча щоденний розклад голови дуже щільний, Микола Іванов не перестає складати вірші. Це час розквіту його поетичного таланту. Є в нього низка віршів на громадянську тему. Поет згадує подвиг радянських солдатів на полі бою, радіє, коли на полях дозрівають важкі колоски. І не перестає славити рідний край. Криве Озеро називає куточком раю на землі. «Багато було можливостей переїхати в місто, влаштуватись на престижну роботу, але ми разом з моєю дружиною Оленою, до речі, теж сільською жителькою, завжди сходились на думці, що тут наше коріння, що не приживемось ми ні в малому, ні в великому місті», ─ зізнається поет читачеві у передмові до першої книжки (1993 рік). Він і пізніше писав, що вірний землі, де народився. Адже:
Тут моє все в оцім розмаї ─
Не виїхав раніше, тепер уже й поготів
Не полишу оці степи безкраї ─
До них душею й серцем прикипів.
Під час Горбачовської перебудови Іванова викликали в райком партії. Тоді він дізнався про створення в районі націонал-демократичної організації «Народний рух за перебудову» і що комуністи повинні примкнути до її рядів. Микола без вагань вступив у НРУ. Через місяць він уже в керівному органі ─ проводі Народного руху Кривоозерського району. Головою була вибрана Галина Могильницька, вчителька СШ № 1, авторка кількох поетичних збірок.
Микола Іванов з натхненням розказує про свою діяльність в НРУ. Під керівництвом Могильницької кривоозерські рухівці встановили пам’ятний знак жертвам голодомору на центральному кладовищі. Спочатку на вибране місце шапками, торбами, мішками, тачками і возами наносили землі. Висота горба сягнула трьох метрів. Потім на нього встановили дубовий хрест. «Люди працювали безкоштовно. За покликом душі, з величезним ентузіазмом і радістю.»
ГОЛОДОМОР
Я народився в сорок восьмім.
Мене минув страшний голодомор,
Що всіх косив у тридцять третім –
В отой скажено-сатанинський перебор.
Старші ж розповідають дуже мало,
Здебільшого сльозу втирають рукавом.
І хрестяться, коли нечаяно згадались
Чорні могили, братські, за селом.
І знов, як в тридцять третім,
З’явився жах на маминих щоках.
Вона згадала, як подружка в третім
Дитям лишилась на руках.
Згадала, як малі просили їсти,
Як з висівками їли лободу,
І як сільські наші активісти
Вигрібали хліб: «Вмирайте на ходу».
І як людей, немов снопи, збирали
За крихту хліба по селі –
Тих, що від голоду вмирали,
Поклавши на долівку мозолі.
І як за кожен колосок судили,
Як бив об’їждчик батогом,
Кого там бити? Але били –
Не хоронили – скидали за селом.
Як пасквілі писали на людей.
В НКВС – стріляли і судили.
Як матері своїх замучених дітей
Не рятували більше від могили.
Голодомор. А сталінські сатрапи
На Любашівці із відібраним зерном
Вагони стережуть – не попадись у лапи,
Й державу перевернуть уверх дном.
А люди падали, як мухи.
Та що їх палачам із того.
Повимирали цілі села з голодухи.
Чому? Навіщо? Ради чого?
Нехай ніколи не простить Вкраїна
Отих, хто звів в могили земляків,
Вознесе хай пам’ятник святим руїнам,
І владу збереже від нових павуків.
Дві каденції (від 1991 до 1998 року) Микола Сергійович обіймав посаду селищного голови. Із програми М.С. Іванова: «Співробітництво з КСП «Колос», підтримка релігійних громад, матеріальна допомога жителям, зменшення батьківської плати за дитсадки, впорядкування селища, збільшення площ під пасовища, організація заготівлі молока у населення, надання кожному земельної ділянки для городництва та забудови, електро- і водозабезпечення, підтримка медицини, освіти, культури».
Іванов виступає на народних зборах, розмовляє в кабінеті і на полі зі своїми виборцями. Безкоштовно роздає людям свої твори, надруковані на машинці.
Про Миколу Іванова як про поета з Кривого Озера дізнаються багато читачів, з’являються шанувальники його таланту. Нашого поета запрошують письменники на свої зібрання. У Миколаївській спілці письменників відбулося знайомство з Дмитром Кременем. Микола дав метру рукопис майбутньої книжки для ознайомлення з віршами і написання передмови.
Кременя полонила щирість і безпосередність Миколиного Слова. Називає його справжнім поетом, «вірником золотого поетичного слова», що «мислить афористично, образно, красиво». Водночас метр закидає поетові з Кривого Озера «невиваженість, невідшліфованість рядка».
Одна за одною виходять у світ Миколині збірки, відшліфовуючи перо і дар поета. Ці книжки з красивими назвами: «Кришталеві дзвони» (1993, Вознесенська друкарня, 106 с.), «Янтарні грона» (1994, Первомайська друкарня, 144 с.), «Журавлині ключі» (Миколаївська друкарня, 84 с.), «Зозуля кувала» (1994, Миколаївська друкарня, 111 с), «Ранні птахи росу п’ють» (1996, Миколаївська друкарня). Книжки з великим, як для самвидаву, тиражом ─ по 1000 примірників.
На початку кожної книжки міститься звернення до читача автора. Він свідомий того, що відповідає за слова, якими засіває землю. Так, у збірці «Журавлині ключі» Іванов зізнається: «У цій книжці мої тривоги і життєві роздуми, моє бачення сьогодення, моя любов до рідного краю і вічна тема кохання. Я пробую знайти і зрозуміти гармонію в природі, зрозуміти внутрішню суть людини. Я шукаю філософське осмислення подій, їх взаємний зв'язок. Не все вдається, але якщо ти, читачу, взяв у руки цю віршовану сповідь і знайдеш у ній те, що і тобі болить, вслухаєшся і вдумаєшся у ці рядки, і коли хоч один із цих рядків відізветься у твоїй душі рідним і добрим теплом, а чи смутком, то більшого щастя мені, як поетові, і не треба».
На другій сторінці обкладинки «Зозуля кувала» під портретом Миколи Іванова вміщено авторське розуміння поезії.: «Це мелодія душі, це пісня серця, це його величність Слово; це нескінченна дорога до Олімпу і людської Голгофи». (Якщо з Голгофою питань нема, то «лорога до Олімпу» такі викликає. Пояснюю поверховим знанням автора християнського вчення.)
Треба сказати, що якимось чином дві Миколині збірки опинилися в хаті моїх батьків. Час від часу вони попадали мені до рук, я їх читала. А це задумалася: де зараз Іванов, чи складає вірші, чи його творчий доробок не пропаде безслідно? Адже доля самвидаву не певна. Отакі питання привели мене до Іванова, до довгої розмови з ним. Саме ці розмови лежать в основі мого нарису про кривоозерського поета Миколу Іванова.
Я знайшла кілька поезій, в яких пан Микола роздумує над значенням поетичного Слова.
ЯНТАРНІ ГРОНА
Мої вірші – моя розрада,
Це пам'ять серця і душі.
Не можу не писать, бо сповідь,
І біль, і радість – ці вірші.
Моя надія і спасіння,
Справи минулі й майбуття.
Нащо живу і про що мрію,
І підсумки за прожите життя.
У днях прожитих заблукала совість,
Що до цих віршів пристає,
Вона сумнів мій і пересторога –
Закам’яніти серцю не дає.
Мої вірші – як серце Данко –
Моя любов, мої поклони,
Тому так хочеться донести людям
Віршів моїх янтарні грона.
У збірках багато любовної лірики. Рядки замилування жінкою, її вродою межують із прекрасними описами природи, з сільськими південними пейзажами.
За нагоди ці поезії хочеться вголос читати.
Не знаю чому, але сильні духом та з творчими потугами чоловіки здебільшого велелюбні. Потреба подобатися й бути коханим, підозрюю, притаманна й нашому герою. У Миколи м’який оксамитовий голос. Він красномовний, в ході розмови цитує вірші. А ще грає на гітарі, співає, класно танцює. Хіба поруч із таким Казановою не здригнеться жіноче серце, не заспіває з ним в унісон?
ЗОЛОТИСТІ КОСИ
Золотисті коси пахнуть
Стиглим житом, теплим літом.
Колобродить хитрун місяць
Нами, нашим білим світом.
Божевільним цвітом вишні
Нас дурманять, п’янять душі.
Хмільним голосом зозуля
Кує, сидячи на груші.
Ніжні щоки, ніжні губи
І такі гарячі груди.
Заспівали треті півні.
Скажи, що тепер нам буде?
Ти у мене на колінах,
Я цілую білі руки.
Божевілля, чи кохання,
Мука буде, чи розлука?
ВАШЕ ТЕПЛО Я ВІДЧУВАЮ
Ваше тепло я відчуваю,
Торкнувшись трепетно руки.
Я майже зовсім вас не знаю
Та біля Вас мої думки.
Може, я в чомусь помиляюсь,
Може, здалося в оцю мить –
Без Вас себе не уявляю
І серце збуджено болить.
З ким зустрічались Ви раніше?
І як без мене ви жили?
Навіщо з іншим цілувались?
Чому мене Ви не знайшли?
Так, ми зустрілись випадково.
Сьогодні вперше бачу Вас.
І я шукаю гарячково,
Як нам зустрітись іще раз.
БЕРЕЖУ УСМІШКУ ТВОЮ
Заморився, любов, заморився.
Наче воїн у пішім строю.
Своїй долі уже підкорився,
Бережу лиш усмішку твою.
Ти мене, моя ластівко, знаєш ─
Я дорогу і ніччю знайду.
Тільки ти мене, любко, згадаєш ─
В той же час я до тебе прийду.
Нехай місяць заходить за хмари
І не видно нічого навкруг,
Та дорогу покажуть Стожари.
Лиш чекай мене мила ─ мій друг.
Не літають вже чайки над морем ─
Темна ніч відібрала права.
Та кохання твоє більше моря,
І духмяниться влітку трава.
Останній термін головування був для Іванова дуже напруженим. У країні проходять мітинги, закриваються підприємства.
Я СТАРОЖИЛ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ
Я стомився стояти у чергах,
Я стомився дивитись на світ,
Де все треба шукать, діставати,
Де байдужості сірий наліт.
Я стомився автобус чекати,
Я стомився кругом на стіну натикатись ─
На незалежнії ціни, мізерну зарплату,
Хоч я звідси нікуди не хочу діватись.
Я стомився усім поклонятись.
Я стомився вставать по ночах.
Хороше життя тільки сниться,
Прокидаюсь і все розсипається в прах.
Я стомився від партій і Рухів.
Я стомився, набридло мітингувать,
Бо там кричать, значить, руйнують,
Коли будують ─ не кричать.
Я стомився. Та встаю, бо знаю ─
Прадіди тут, тут мої журавлі.
Я дуб з верхівкою живою,
Я ─ старожил на цій землі.
Подружжя Іванових звело двоповерхову садибу, наповнило його потрібними речами. Але головного тут не було: дитячого щебету. 45-річні господарі в тиші сумували. Свої тяжкі думки Микола переливає в поетичні строфи:
Я НЕ МОЖУ ДАТЬ ТАКЕ ТЕПЛО
Я не можу дать таке тепло,
Щоб, як сонце тебе гріло.
Значить, нам обом не повезло,
Значить, наше щастя відболіло.
Я стараюсь бути, як раніше,
Посміхаюсь вимушено знов.
Залиши мене самого поскоріше ─
Десь загубилась проклята любов.
Я з тобою в небо не злечу,
Від безсилля, Лєна, знемагаю.
Біля тебе вороном кричу,
А чому, чому?.. не знаю.
Перестала зовсім розуміти,
Що було ─ травою поросло,
Виросли каміння там… де квіти,
А може квітів там і не було.
У житті нашого героя відбулася цікава зустріч. І саме з дідом по лінії батька. Цього чоловіка під час колективізації заарештували й вивезли з села з тавром куркуля, разом з іншими «злісними ворогами українського народу». І ось цей дід, якого тепер звати Нохем Вучітел, прибув із США до Одеси на власному літаку. Далі на броньованому автомобілі він приїхав до Кривого Озера. Прибув з метою схилити внука Миколу до переїзду в США, де в Нохема були підприємства. Казав, що він не має нащадків чоловіків, а лише жінок. Дід розказав про свої митарства в 30-ті роки. З Кривого Озера їхню групу арештантів доправили до Любашівки, вузлової залізничної станції. Там він помітив поїзд із пшеницею, яку нелюди відібрали у голодних селян, а тепер транспортували за кордон. Пробравшись у вагон, Нохем заховався в зерні. Він мав із собою гроші, тож домовився з провідником, коли той його виявив, щоб приносив йому харчі й воду.
Дідову пропозицію, щодо переїзду в США Микола категорично відкинув. Хіба могло бути по-іншому? Дід явно капіталіст, експлуатує американських негрів. Зате пачку доларів з дідових рук Микола взяв ─ передав їх в Український Фонд миру.
Ось поетичні плоди тієї зустрічі.
ХАЙ ДЕХТО В ВИРІЙ ВИЛІТАЄ
Хай дехто в вирій вилітає ─
В Ізраїль, Америку. Далеко десь туди.
Моя ж краюха хліба тут зростає ─
Я тут родивсь, я ─ назавжди.
Оберігав мене ти, Боже,
В важку хвилину каяття.
Хай дехто в вирій вилітає ─
Тут мама, її зима й моя весна.
Хай там і море без печалі,
Хай там і білий мерседес,
Хай дехто в вирій відлітає ─
Я Батьківщину не міняю,
Навіть за тисячу чудес.
Манить багатством Лондон-Сіті, штат Техас.
В добру хвилину й злу годину
Хай дехто в вирій відлітає ─
Я твій, Вкраїно, й без прикрас.
Хай дехто в вирій вилітає ─
В Ізраїль, Америку. Далеко десь туди.
Моя ж краюха хліба тут зростає ─
Я тут родивсь, я ─ назавжди.
Узимку 1996 року Тетяна Сікорська ощасливила Миколу Іванова, народивши йому дитинку. Тепер всі думки щасливого татуся пов’язані з немовлям. Олена підтримала прагнення чоловіка виховувати дочку, бачити, як вона росте. Подружжя спокійно й виважено підійшли до розв’язання складного для обох питання. Вирішили розірвати шлюбні стосунки, в яких перебували 20 років, й розійтися. Микола Сергійович поступив як джентльмен: залишив колишній дружині двоповерхову садибу з хатнім начинням і автомобіль.
Тепер у нашого героя друга сім’я, другий будинок, нові звичаї і традиції. Водночас він не зраджує самому собі: так само закоханий у поетичне Слово і вірний набутим професіям.
У 1998 році Іванов обіймає посаду директора магазину «Сервіс».
Після Галини Могильницької, яка повернулася в рідну Одесу, Микола Іванов очолив районний Народний рух.
З 2000 року він директор заготконтори. У 2001 році партія його переводить на посаду начальника Кривоозерської транспортної колони, що числилася при райспоживспілці.
А потім… потім через сімейні обставини Микола вирішив податися світ за очі. Куди? Відповіді не мав. Але прагнув осісти в Західній Україні, краї, близькому його духові. Розкрив карту України й навмання тикнув пальцем. Під ним прочитав назву населеного пункту: Ярмолинці. Селище міського типу на Хмельниччині. Миколі було однаково куди їхати.
От разом із Анною, молодою жінкою, родом із села Сирове, туди й подався. Микола в Ярмолинцях не мав ні покровителів, ні друзів, які б на перших порах дали притулок. «Ми пропадемо», ─ плакала Аня.
Треба сказати, що з дружиною пан Микола не розірвав шлюбних стосунків. Та й Аня чомусь не хотіла офіційно оформити шлюб.
Микола Сергійович розповідає про митарства в чужому краю: «До нас ставилися насторожено. Те, що ми прибули з півдня, з Миколаївщини, казало місцевим людям: вони москалі». 2001 року в селі Тарасівка Микола влаштувався бригадиром городньої бригади у фермерському господарстві «Іскра». Через рік тарасівці обирають бригадира Іванова депутатом сільської ради.
У 2003 році він заготівельник Ярмолинецького коопзаготпрому. Протягом року стає директором цього підприємства. 4 липня М.С. Іванова нагородили Почесною грамотою «за досягнення високих показників в роботі та з нагоди Міжнародного дня кооперації». Згідно з результатами конкурсу серед працівників споживчої кооперації області за 2003 рік, М.С. Іванов «Кращий за професією» у номінації «Кращий заготівельник».
Через рік, у 2004 році, він директор виробничого підприємства «Мрія, яке спеціалізувалося на переробці тваринницької продукції.
Послухаймо самого Іванова:
«З 2005 року я підприємець. Мав три маленьких крамниці (продуктовий, господарський і з продажу запчастин для машин) і столярний цех, де працювало 37 робітників. Моє підприємство займало перші місця в районі. Я спонсорував відділ освіти в смт Ярмолинці. У березні 2006 року мене обрали головою Ярмолинецького району Хмельницької області. Отак, приїхав на Хмельниччину з 140 гривнями в кишені, бомжом, без зв’язків і підтримки. А через 8 років став міліонером. Мене запрошували до Хмельницької Спілки письменників, де я читав свої вірші. Вірші складав, але книг не друкував ─ не вистачало часу».
14 травня 2006 року в Ярмолинській бібліотеці для дорослих під час засідання клубу «Автограф» відбулася презентація творчості Іванова під назвою «Струмінь душі». 23 серпня 2007 року Іванов брав участь у роботі серпневої конференції педагогічних працівників району, що проходила в приміщенні районного Будинку культури. Подяка відділу освіти Ярмолинецької райдержадміністрації від 23.08.2007 р. Іванову Миколі Сергійовичу, приватному підприємцю, «за значну допомогу у підготовці закладів освіти району до нового навчального року».
Диплом про занесення на районну Дошку пошани «Працею звеличені» М.С.Іванова – приватного підприємця, «за вагомі добутки у праці та з нагоди Дня незалежності України» від 24.08.2007 р. А ще Подяка М.С. Іванову, приватному підприємцю, «за активну участь в підготовці та проведенні святкування Дня селища Ярмолинці від 12.07.2008 р.
А потім наступили переміни. І саме в приватному житті нашого героя. Тяжко захворіла Аня. Вона просила Миколу відвезти її до Врадівки, де жили її діти. А тут ще й Тетяна приїхала з донечкою, яка підросла й дуже любила татка…
НЕ ДІЗНАВАЙСЯ
Знову незручно в ці очі дивитись,
Бо, мов ангел, ти свята і відкрита.
Поруч з тобою хочеться молитись.
Щастя, що істина справжня закрита.
Я прошу: «Троянди, змовчіть, іще раз.
Ви були свідками мого падіння.
Випливаю із дна, як сліпий водолаз, ─
Не перекрийте мій шлях до спасіння.»
Я для милої хочу бути хорошим.
Нехай знає мене золотим-золотим.
Хай сніг на трояндах сліди припорошить,
Хай сліди міражем розтечуться, як дим.
Я люблю тебе, пташко, всім серцем люблю.
Клянусь: оступився я якось невчасно.
Від думок цих бентежно-гарячих не сплю.
Не дізнавайся… бо подумати страшно.
Микола повернувся до Кривого Озера. Він зайнявся підприємництвом. Очолив Народний рух Кривоозерського району.
Миколаївська обласна організація «Народний рух України» з нагоди 20-ї річниці Незалежності України нагородила Миколу Іванова Грамотою «за відданість ідеям державності й демократії, за великий внесок у здобуття і розбудову Української держави».
У 2009 році голова Кривоозерської райдержадміністрації М.І. Савчук вручив М. Іванову Грамоту, якою той був нагороджений «за активну життєву позицію, вагомий внесок у розвиток і зміцнення демократичної, соціальної і правової України та з нагоди 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову».
14 грудня 2011 року у Києві відбулися ХХ Всеукраїнські збори НРУ. Мандат М. Іванова № 319.
15.06.2012 р. Микола Іванов член поетичного клубу в Центральній районній бібліотеці. Його запрошують виступити й прочитати свої поезії районні навчальні заклади, бібліотеки й райдержадміністрація.
23 вересня 2012 року Кривоозерська селищна рада нагородила Іванова Грамотою «за сумлінну працю, активну громадську позицію, значний особистий внесок у розбудову української державності та з нагоди відзначення 250-річчя заснування Кривого Озера».
15 грудня 2012 року в Києві відбулися ХХІ Позачергові Збори НРУ, на яких взяв участь Микола Іванов (мандат № 150). Також брав участь на ХХІІІ Позачергових Зборах Руху в Києві (мандат № 142) від миколаївської крайової організації. Був нагороджений від НРУ Почесною Грамотою: «За активну громадянську позицію і відданість ідеям Народного руху України». Микола Іванов знайомий із Чорноволом, Танюком, Левком Лук’яненком.
Микола Сергійович каже, що в Києві відчув піднесення й бажання боротися і працювати задля незалежності й розквіту України. А коли повертався до Кривого, то попадав зовсім в іншу атмосферу. Колишні партійні товариші називали його бандерівцем, казали, що через таких, як він, розвалився СРСР, порвалися зв’язки з підприємствами республік; економіка України на дні, а народ бідує.
Одна із яскравих подій, це похід кривоозерських рухівців до «білого дому» ─ райдержадміністрації, проти Януковича. Попереду йшов Іванов із священником, за ним 300 членів НРУ.
У 2014 році Іванов з делегацією від Миколаївської області прибув на Майдан, де відбулася Революція гідності. Це був останній день Майдану, але ще палатки не зняли.
29.04.2017 року від Кривоозерської організації брав участь у ХХХVІ звітно-виборчій конференції Миколаївської обласної організації (мандат № 39).
Він член Клубу сімейного дозвілля, де замовляє післяплатою хороші книжки.
На думку нашого поета: «До складання віршів мене стимулювали часті переміни в житті. Вони викликали колосальний потік енергії й рій думок. Чомусь так складалося, що через один-два-три роки мені доводилося працювати на новому місці, а то й міняти місце переживання. У результаті внутрішньої напруги, переживань з’являлися римовані рядки».
Пан Микола каже, що віршування для нього процес легкий. Поетичні рядки в його голові виникають спонтанно і несподівано. Він їх не забуває, бо впродовж дня, коли з’являється вільна хвилина, швидко записує.
А ще пан Микола зізнався: ніколи не вивчав техніку віршоскладання, не слідкував за новими стилями в мистецтві. Просто послуговується знаннями, отриманими в школі, про хорей, ямб і дактиль ─ стопи з наголосом на першому, другому і третьому складі, відповідно. Слідкує і за співзвуччям кінців віршованих рядків. «Пишеться мені легко. Десь воно від Бога. Я пишу в різних формах. Мої деякі вірші, покладені на музику, звучать в одеських ресторанах.»
Я зауважила Миколі, що його вірш «Тітко Лідо» звучить у тій же тональності, що й вірш «»Льва Квітко єврейського радянського поета середини ХХ ст., який родом із села Голоскове. Микола Іванов сказав, що віршів Квітко не читав.
Для порівняння наводжу окремі строфи цих віршів. У Іванова:
Тітко Лідо! Тітко Лідо!
Знов говоримо про Вас,
Знов жалкуємо, бо знаєм
Вас не буде поміж нас.
Все здається: зайдете в хату
І посваритесь чуть-чуть.
Тітко Лідо! Тітко Лідо!
Вас вже звідси не вернуть.
Отже, Микола Іванов не наслідував знаменитих поетів. Він просто ловив мелодії, які в дану мить носилися в ефірі.
Свої поетичні твори він не відшліфовує. Каже, для філігранної роботи над текстом йому не вистачає часу. Адже щодня, зранку до вечора, треба працювати, заробляти кошти для сім’ї.
Оце поетове зізнання викликало роздуми. Я знаю чимало земляків, які в дитинстві й юності складали вірші. Серед них Надя Черевична, Ліда Гулько (моя тезка), Юра Марченко (загинув на полігоні), Марійка Бондаренко. Але Божий талант вони втратили, коли з’являлися сім’ї, діти. Щоденна круговерть, приземленість не сумісні з піднесеним духовним світом. Для осягнення небесної мудрості людина повинна мати і вільний час, і бути матеріально незалежною.
Загалом на поетичній ниві Микола Іванов трудиться вже 60 років. Для українського села відданість чоловіка справі, яка не дає йому матеріального зиску і стомлює, вважаю подвигом. «Я складаю вірші не для себе. Хочу залишити історію моєї країни, селища, села, у віршах. Я жив у непростий час», - каже він.
По-синівськи закоханий у свою малу батьківщину, Микола Іванов присвятив багато поезій рідному краю. Для прикладу:
ЦЕ КРИВЕ ОЗЕРО
Як райдуга, цвіт яблуневий,
Тут вишні піною киплять,
Тут плід калиновий рожевий
І бджоли з нектаром летять.
Тут трактори гудуть у полі,
Жовто-гарячий сонях пломенить,
З землею зв’язані тут далі
І нею кожен здавна дорожить.
Тут осінь буйна, мов вогонь,
Чарує листям кленово-червоним,
Тут хліб беруть з натруджених долонь
Із потом хліборобським терпнуче-солоним.
Живуть нащадки славних козаків ─
Я вам це місце радо назову,
Якому 230-ти років.
Це Криве Озеро, в якому й я живу.
У центрі Кривого Озера називають Миколу своїм поетом. Він же знаходить мужність заперечити: «Ні, я не ваш, панове. Я народився в селі Криве Озеро. Там моє коріння і рідня. Я їхній».
Парадокс: у рідному селі його таким не вважають. Микола Сергійович з гіркотою в голосі каже: «За всі роки проживання в центрі Кривого мене жодного разу не запрошували, як поета, ні бібліотеки, ні школи, ні клуби села Криве Озеро».
Невже батькове прокляття досі в силі й переслідує Миколу? Прокляття не від Бога, ось чому я вірю й гаряче сподіваюся на щасливу для Миколи-поета долю.
Вага років зігнула Миколину худорляву фігуру. На продовгуватому засмаглому обличчі срібна борідка. Лише очі, уважні, як у далекому дитинстві, світяться мудрістю й інтелектом.
У свої поважні 78 років пан Микола енергійний, має світлу і практичну голову. Трудиться в Кривому Озері на своєму підприємстві, яке, до речі, пов’язане із виготовленням дерев’яних ландшафтно-паркових конструкцій та столярних виробів, потрібних у побуті людині. Він у добрих стосунках із жінками, з якими його звела доля, з їхніми дітьми та внуками. Також Іванов вірний отриманого Божому дару ─ записує вірші, що прилітають до нього, коли їм заманеться. Каже: має 300 поезій, які взимку підготує до випуску в світ. Записує і мудрі думки, що звучать афористично.
Запам’яталися слова Миколи Сергійовича, коли ми прощались: «Село Криве Озеро назавжди в моєму серці. Де б я не був і ким би не працював».
Отакий він ─ кривоозерський соловей. Життя Миколи Іванова проходить у щоденних клопотах і праці. А вірші – то плід його схвильованої душі. Мотивацій же для пісень вистачає. Це і мамина усмішка, і очі коханої, і прощання з тіткою Лідою, і перший чи останній день лютого, і верби, що задивилися у воду.
Поезію Миколи Іванова бачу короною Кривоозерщини, яка прикрашає цей хліборобний край і надає образу цілісності.
P/S Євангелія від св. Матвія. Притча про таланти
25. «14 Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. 15 І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, ─ кожному за спроможністю його. І відійшов. 16 А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, ─ і набув він п’ять інших талантів. 17 Так само ж і той, що взяв два – і він ще два інших набув. 18 А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, ─ і сховав срібло пана свого. 19 По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку. 20 І прийшов той, що взяв п’ять талантів, ─ приніс іще п’ять талантів …21 Сказав же йому його пан: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, ─ увійди до радощів пана свого!»