Пращурі

Царина кореня родовідного дерева для кожної людини закрита. Однаково пращурам складаймо осанну. Славімо їх за бажання плодитися і продовжувати себе у дітях. Вінцем їхнього перебування на землі є ми, нині сущі. Також покоління, що прийдуть у цей світ після нас.
У моєму набутку крихта відомостей про родичів, які жили у XVIII - XIX століттях. До найдавніших віднесу спомин баби Мотрі, яка з хати Андрія Яковича Голоти. Стара вплітала в розповіді спомини своїх предків. Бабині розповіді такою мірою врізались у мою пам'ять, що коли читала історичну літературу, то на українських теренах бачила і своїх пращурів. Зі строкатого гамузу вийшла вельми живописна картина:
...Голота узнав від приятеля, що в село прибули гайдамаки. Наразі зачаїлись у свого товариша. Чекають години, коли зморені люди заснуть. Ось тоді й почнуть виганяти з хат неукраїнців.
Неспокій з такою силою охопив чоловіка, що перейшов у страх. Гай, гай! Гайдамаки не минуть його хати. Адже кожен у селі знає: дружина козака Голоти полька. Не минуть... Он в Умані катували жидів і поляків. Їхні будинки підпалили. У вогонь кидали дітей і жінок. Не пожаліють і його дітей, хоча ті маленькі. Він - чоловік, батько і господар. Його обов'язок оберігати родину. Та годі думати, треба діяти. І швидко.
Спочатку метнувся до хати. Щільно зачинив за собою двері, щоб ніхто, навіть діти не почули того, що скаже дружині. Бліде обличчя й округлені очі без слів повідали жінці про смертельну небезпеку.
Тихо переповів їй поголоску. Вона мовчки вислухала і почала плакати. Різко обірвав стримане голосіння: «Не плач, полко. Збирай, лишень, речі. Дорога не близька. Може, безповоротна». Вона зняла кулаком сльози, висікалася у сорочку. Підійшла до жердини і заходилася стягувати дитячі речі, свої кофти, спідниці, чоловікові сорочки та штани. Він вийшов надвір. Провіряв кінську упряж, оглядав і торсав колеса возу.
От і стемніло. Голота обережно виїхав зі свого двору. На возі сонні діти та дружина, хатній скарб. І лише за селом, в степу, чоловік почав цвьохкати батогом. Шалено гнав коней, торуючи шлях на південь, до моря.
Рівнинний шлях переткнула крута западина, що перейшла в долину. Проти місяця мерехтіло хитке плесо широкої річки. Кликати паромника глупої ночі, то даремна справа. Та й піднімати галас небезпечно - з діброви ймовірно примчать гайдамаки.
Річка виявилася не тільки широкою, а ще й глибокою. Діти з жінкою стояли, щоб не захлиснутись водою. Мішки ж з пшеницею, борошном, хлібом промокли. Ця переправа була такою важкою, що залишилася назавжди у пам'яті. Її часто згадуватиме Голотиха, яку чоловік називав «полкою», її діти, онуки.
Господар зупинив коней на березі Кодими. Цю річку і місцину він добре знав. Не раз тут ховався у густих верболозах, козацької пори. Знав, що правий берег заселений біднотою, яка перебралася на вільні землі з Польщі. Можна було б там осісти. Та чи слід ризикувати? Адже гайдамаки не сьогодні-взавтра прилетять на конях на заселену поляками територію і влаштують на згарищі танок смерті.
Він ішов поряд із возом. В одній руці віжки, в другій вузлуватий батіг, яким періщив зморених коней. У цих місцях Кодима широко розливалася. Влітку вода входила в найглибше русло, а на болоті буйно росла висока трава, осока, аїр, непрохідний очерет. Лише в одному місці річка нібито стала на диби, прооравши крутий глибокий вигин.
Густі чагарники і болота залишилися позаду. Низька смарагдова трава доходила до самих берегів, підмитих швидкою водою. Але далі картина знову повторювалася: з густими чагарниками й широкою болотистою місцевістю.
Голота натягнув віжки, супроводжуючи рух довгожданим для коней звуком: Трррр. Коні стали. З возу вистрибували діти, зі стогоном злізла Голотиха.
«От і приїхали!», - сказав господар. По хвилі шпарко рубав верболози. Дружина викладала ними бистрінь, щоб вдруге не намочити мішки з продуктами харчування. Тим часом діти з цікавістю розглядали краєвиди. Довго споглядала гору, яка нагадувала хребет велетенської тварини, що перекривала дорогу до моря. Потім запримітили піщане дно річки, встелене жовтим крупним піском. Останнє відкриття малечі надзвичайно сподобалось.
Зморені коні, здавалось, з останніх сил вибрались на смарагдовий берег. Потім хазяїн погнав їх долиною, а далі на чистий узгірок. Чоловік озирнувся і сказав: «Тут і сядемо».
Отака історія прибуття на поселення в село Криве Озеро мого прадіда. Однак залишились питання, занесені без сліду столітніми снігами та пісками. І на них не знайти відповіді. Хоча б на два: звідки прибув Голота? Через яку широку і глибоку річку переправляв родину вночі?
Проаналізувавши бабину розповідь, я дійшла: родове гніздо Голотів перебувало у районі активних дій гайдамаків, ймовірно, на землі сучасної Черкащини. Великою річкою, що перетнула шлях мого пращура під час втечі, гадаю, став Південний Буг. Отакі мої припущення.

Народна пам'ять про відчайдушного лицаря-козака Голоту, що жив у XVII - XVIII ст., закарбувалась в народних думах. Вони вразили Марію Пригару. Стали для письменниці джерелом натхнення.
На Маріїних творах, мов на вітрилах, полиньмо в той неспокійний час.
...Парубок не змирився з тим, що на рідній землі панують чужинці. Так, поляки поневолили людей. Як бидло, використовували їх на полях і важких роботах. Великої біди завдавали землякам і татари-буджаки. Ті спалювали села, хутори і зимівники. Хапали наших хлопців і дівчат. Гнали їх до моря, на невільницькі ринки. А далі одні ставали рабами у турків, другі у персів, треті в арабів.
Утік наш парубок від пана. Він цілеспрямовано торував шлях до Запорозької Січі.
Глянули брати на прибулого. На його жупані дірка на дірці, голе тіло крізь них видно. Шапка шибайголови вітром підбита і травою підшита. Одним словом, голота. Так його й прозвали. А ще про хороброго Голоту склали пісню.

Ой там гуля степами козак Голота,
Не боїться ні вогню, ні меча, ні третього болота!

Не переймався запорожець тим, як виглядає. Одіж його так само в дірках. Зате з добрим конем, що невтомно біжить три дні. І зброю має справну: списа, рушницю-пищаля, а при боці гостру шаблю. Розказували, що Голота до свого сідла приторочив ще й молота-келепа - ним у бою ворогів торохкав. Мав Голота і вірного друга, Максима. Завжди козаки разом, і в бою, і в походах, і на гулянках. Аж раптом побратим зник. І тільки через три місяці на Січ прийшла звістка: бачили Максима в колодках у Килії. Мурза Гасанбей править за нього аж три тисячі золотих цехінів. Погрожував старий пес: якщо не отримає викупу, то продасть бранця, кому схоче.
Поки запорожці журились і гадали, де взяти золота, Голота осідлав коня і махнув до Килії.
Після багатьох пригод, на Голоту, що оглядав довкілля з вершини дуба, запримітив сам Гасанбей.
Ні, таки подам дослівний опис письменниці, бо в неї краще виходить:
«То не степовий орел каменем упав згори, нагледівши ситого ховрашка поміж ковилою. То козак Голота перейняв мурзу, накинув на шию аркана, зв'язав руки й ноги сирицею.
- Якби не Максим, - каже, - була б тобі, вражий сину, з душею розлука! А так - їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима, ще й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш - більше заплатиш!
Прив'язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи:

Ой ти ж поле, поле киліїмське!
Бодай ти літо й зиму зеленіло,
Як мене в лихій годині сподобило!
А козаки щоб довіку гуляли,
Хороші мислі мали,
Воріженьків під ноги топтали!»

(Пригара М. А. Козак Голота : збірка оповідань за мотивами українських народних дум : для мол. шк. віку / гравюри Г. Якутовича. - К.: Веселка, Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2010, - 80 с. : іл. - (Українській дитині).

Щодо походження прізвищ моїх предків

Сучасні Голоти вважають себе нащадками козацького роду. Вони пишаються славними предками.
Цікаво, що матері мого батька і мами з роду Голотів. Але про це згодом. Поки що торкнуся питання походження мого батька, бо ж запліднена материнська клітина отримує кров чоловіка. Новонароджена людина носитиме прізвище батька. До того ж у прізвищі закодоване походження людини.
На думку Володимира Осипчука, мого доброго знайомого, дослідника, поета і журналіста, у прізвищі Гулько вчувається мотив приналежності до племені уличів. За тисячоліття і віки це слово трансформувалось у гулич. З віками набуло форми Гулько.
Що нам відомо про уличів? Науково підтвердженої інформації стосовно племені не багато. Історики називають уличів примарними, загадковими, таємничими, а ще нащадками давньослов'янських племен антів. Кажуть, під час утворення Київської Русі уличі представляли собою чисельні високоорганізовані соціальні утворення. Навіть мали свою столицю - Пересічень.
Для кращого розуміння місця уличів серед інших племен, процитую свідчення географа ІХ ст. Баварського: у бужан було 230 міст, уличів - 318, волинян - 70 міст. Можливо, словом «місто» географ називав взагалі людські поселення, зокрема хутори. Та однаково виділення серед інших племен уличів вказує на їхню поширеність і вагу в часи Середньовіччя.
Київські князі прагнули взяти під контроль Дніпровський шлях, заселений уличами. У літописах відбиті військові сутички уличів з Олегом та Ігорем. Для прикладу: «Игорь же сидяще в Киеве княже и воюя на Древляни и на Угличе». Після трьох років облоги впав таки Пересічень. Хоча уличі чинили спротив, одначе кияни витіснили їх з Подніпров'я.
У кінці Х ст. племена уличів прийшли на Побужжя, де заснували 50 фортець.
У наших краях уличі з'явилися трохи пізніше, бо втікали від печенігів та половців.
Чомусь літописці після 942 року уличів взагалі не згадують.
Та чи може безслідно зникнути великий народ, що колонізував північні причорноморські землі у першому тисячолітті? Ось чому наші вчені висунули гіпотезу: назва етнографічної групи українців, що живе у гірських районах західних областей України, а саме гуцулів, похідна від «уличів». Тобто, сучасні гуцули є нащадками цього східнослов'янського племені.
Не втримаюсь закину: про мій філологічний слух, то за вимовою і творенням слово «Гулько» ближче до слова «уличі», ніж «гуцули».

У нашому селі багато носіїв прізвища Гулько. Приміром, сусідив з Тимофієм, моїм дідом, Іван Микитович Гулько. Через дорогу жив ще один Іван Гулько, чорнобровий красень. Але вони просто наші однофамільці, сусіди. Між ними і нами не існувало ніякого родинного зв'язку. І таких однофамільців у нашому селі чимало.
У нашому селі під час колективізації діяла банда Гульків. Ця родина чинили збройний спротив представникам радянської влади. Справа зі захоплення глави банди перебувало в ті часи під грифом «Секретно». Начебто, щоб затримати куркуля, комсомольці підпалили його хату. Раділи кати: куркуль задихнувся і згорів. Проте на попелищі не знайшли його кісток. Тим часом селяни пошепки казали: коли палала хата, Гулько забрався у піч. А вночі, коли село заснуло, він покинув попелище. Куди чоловік подався з рідних місць, того не відомо.
Поминального дня (3 травня 2011 року) на цвинтарі я розмовляла з Григорієм Пилиповичем Гульком, двоюрідним братом мого батька. Спитала дядька і про банду Гульків. Чи маємо з ними родинні зв'язки. Відповідь звучала категорично:
- Ніяких. То наші однофамільці. Вони родичі Парасці Чорній.
Щодо дівочого прізвища моєї мами - Данильченко, то його етимологія, на перший погляд, без таємниць. Тоді, коли активно творилися прізвища, жив якийсь Данило. Розважливий і мудрий чоловік. У всякому разі, батьки його таким хотіли бачити. Адже давньоєврейське ім'я Даниїл, в перекладі означає «Божий суд». Гадаю, Данило виправдав сподівання батьків. Дітей його називали поштиво Данильченками. Кожного представника чоловічого роду, що відійшов від кореня Данила, люди кликали так само - Данильченком.
Та є прізвище, що єднає роди моїх батьків - Голота. Його носили мої бабусі: Мотря (батькова мати) і Оксана (мамина мати). Моя мама стверджувала, що свекруха була їй тіткою.
Отже, стовбур мого родинного дерева створили предки родин, що носили такі прізвища: Гулько, Данильченко, Голота.
До речі, колись сім'єю називали всіх, чиї родинні зв'язки сягали до четвертого-п'ятого коліна. А ще дім у Святому Письмі крім значення людського житла часто вживається у переносному - сім'я, рід, народ, династія.

Розгляну згадані прізвища з боку граматики. Вони належать до іменникового типу, хоча й утворені різним способом. Так, прізвище Голота утворене лексико-семантичним способом, тобто від загальної назви і майже без змін. Данильченко - морфологічним, за допомогою суфікса -енко. Прізвище Гулько, вважаю, пройшло найдовший шлях творення, зазнавши суттєвих змін внаслідок опущення та приєднання тих чи інших елементів. Після відповідних метаморфоз це прізвище закам'яніло, набувши сучасної граматичної форми.
Щодо відмінювання названих прізвищ. Форма множини вживається найчастіше на позначення членів родини. Вона утворюється за аналогією до форм множини загальних слів відповідної відміни. Наприклад, родина Гульків, Голотів, Данильченків.
Чоловіче і жіноче прізвище Голота відмінюється за зразком іменника мама.
Чоловічі прізвища Гулько, Данильченко відмінюються як іменник скло, але у знахідному відмінку приймають закінчення -а.
Аналогічні жіночі прізвища не відмінюються.