Світлій пам’яті Олександри Федотівни Шевченко
Світлій пам’яті Олександри Федотівни Шевченко
Олександра Федотівна, в дівоцтві Кононенко, народилася 3 травня 1901 року в селі Марківці Чернігівської губернії. Батько походив із заможного роду, а мати – з кріпаків. Батько мав вищу освіту інженера. Вперше він побачив свою майбутню дружину в поміщика, коли вона прислужувала під час трапези. Дівчина запала юнакові в серце. Федот почав учащати до поміщика, бо прагнув бачити свою любку.
Наперекір батькам, які не давали благословення на шлюб, Федот одружився з 18-літньою коханою. Подружжя дало життя п’ятьом дітям. Жили вони в селі. До місця служби в Чернігові Федот добирався паровозом.
Їхня дочка Олександра (моя бабуся) закінчила церковно-приходську школу. Була нагороджена грамотою за успішне навчання і Євангелієм. Ця стара книга досі зберігається у моїй домашній бібліотеці. Здібній дівчині вчителі рекомендували продовжити навчання в Полтавській семінарії. Федот Кононенко дуже хотів, щоб донька здобула освіту. Але вона залишилася вдома, бо мати страждала серцевими нападами.
Взимку Федот простудився. Тяжко хворів легеневою хворобою, від якої помер. Його дружина, що мала хворе серце, померла через два тижні.
Так 16-річна Олександра залишилася без батьків та ще й з чотирма дітьми. Їхні імена: Ганна, Софія, Неоніла і Петро. Останній упав з високого дерева і помер. Завдячуючи чуйності поміщика, дівчина, що стала матір’ю сестрам, вижила й поставила на ноги дітей.
До слова, під час революції та громадянської війни маєток поміщика вцілів, його повстанці не спалили.
Олександра вийшла заміж за хлопця, що вийшов із багатодітної сім’ї коваля (мав 9 дітей), Шевченка Антона Степановича. У 1923 році в них народилися передчасно два хлопчики. Але на дев’ятий день немовлят не стало. Через два роки знайшлася моя мама – Ольга. Потім Сергій. Родина мешкала в Марківцях.
Антон Степанович, який хлопцем отримав професію залізничника, працював спершу майстром на залізниці. Потім обіймав посаду начальника станції «Снігурівщина».
У 1933 році (Олі було 6 років) Антона Степановича за хорошу роботу перевели працювати в передмістя Києва, Микільську Слобідку. До місця нового призначення Антон з дружиною і дітьми добирався товарняком. Родина оселилася в казармі, типу гуртожитка. Тут народилася Катя. Але в 3-річному віці дитина померла.
Діти, Оля з Сергієм, батькам викали.
Коли почалася війна, то мого діда не мобілізували. Він продовжував працювати на залізниці.
У перші дні війни німці розбили казарму. Слава Богу, що мої предки залишилися живими. Дід з бабою спорудили землянку. Хоча жили в тісноті, моя баба, Олександра Федотівна, ще й переховувала тут євреїв. Через роки вона отримала нагороду за свій подвиг з Ізраїлю. На жаль, цей почесний знак загубився. Хоча я його бачила. Він нагадував медаль.
У 1942 році Сергій сильно страждав через хворобу нирок. А коли наївся солоних огірків, то з ліжка не вставав.
Біля колодязя Олександра Федотівна зустрілась із німцем. Він запитав, чому вона плаче. Вона розказала про хворого сина. Той пройнявся бідою молодої жінки, приніс для її сина потрібні ліки. Отак німець врятував Сергія від страшного болю, можливо, смерті. Цей рятівник ще кілька разів приходив, приносив дітям шоколадні цукерки. Розказував, що в нього троє дітей. Старший син такого віку, як Сергійко.
А хворому потрібно було вживати жирні молочні продукти. Бабця відгодовувала кабанчика, якого тримали в клітці неподалік землянки. А ще вона почала їздити товарняком до сіл. Туди везла різні тканини, з яких зазвичай селянки шили спідниці та кофти. Олександра їх міняла на сир і сметану. Тяжка хвороба відступила і Сергій видужав.
Сестра Олександри Федотівни, Неоніла, приїхала до Києва. Вона працювала забійником на м’ясокомбінаті. Звідти приносила Кононенкам кістки і цим допомагала. Була одинокою, бо її коханого забрали на фронт, звідки він не повернувся. Взимку 1945 року Неоніла помила голову і пішла в гості. А після того захворіла менінгітом і померла.
Антон Степанович на підприємстві взяв позику, щоб збудувати власний будинок. Він мав багато облігацій. У 1955 році, щоб повернути державі борг, відправився в Монголію прокладати залізницю. Працював за кордоном три роки. Його зарплатню отримувала бабця. Дід просив її, щоб не купляла будь-що, а збирала кошти Любочці на піаніно. Проте бабця купила меблі.
Взимку дід повернувся до Києва і, звичайно, побачив бабине придбання. Старий кинувся до сараю за сокирою. Але дядько Сергій не дав йому порубати нові меблі.
Вперше мій дід плакав!!!
А потім надовго пропав. Шукали його всі. Бабця знайшла його край дороги у кучугурах. Добре, що був у кожусі. Розтирали діда Антона горілкою. А спати вклали на теплу піч.
Будинок, який будували родичі, мав два виходи. За задумом в ньому мали жити дві сім’ї: мого діда і дядька Сергія. Та через сварливу невістку сім’ї не ладили. Дядько зі своєю дружиною відокремився від батьків. Його частину будинку купили чужі люди.
У цьому же дворі виріс будиночок на дві половини. Його збудував Антон Степанович разом із своїм зятем, а моїм батьком, Іваном Черцовим.
Я народилась, коли моїй бабі виповнилося 48 років.
Мене спершу назвали Людмилою. Але батько записав Любов’ю. Бабця ще довго мене звала Людочкою, або Мілочкою.
Мама народила мене в казармі. Довго жила з дідом і бабою, бо батьки будували дім.
Одного разу дід прийшов додому сильно п’яний і вибив шибку. Я злякалась і почала невгамовно кричати. Бабця мене закутала у куфайку і віднесла до сусідів. Після того інциденту я ще довго ночами стогнала і плакала. З цієї причини бабця поїхала до Лаври. Коли набирала там воду, то спілкувалася з монашкою. Розказала їй про сімейну біду. Монашка навчила мою бабцю здолати біду, а саме виливанням на віск і читанням молитви.
Бабця зробила так зі мною кілька разів. Я почала спати спокійно.
У казармі взнали про моєї баби ефективний метод лікування. Просили вилити віск хлопчику, який пісяв під себе вночі. І той перестав так робити. Моя бабця допомагала й іншим проблемним діткам. Гроші за свою працю вона не брала. Тільки просила приносити свій віск.
Моя мама працювала на хлібзаводі, іноді в нічну зміну. Тоді бабця приносила мене до неї, щоб нагодувала грудним молоком. На прощання мама замотувала у згорток мене і буханку хліба. Це щоб ніхто про буханку не здогадався.
Одного разу, повертаючись зі мною додому шпалами, бабця почула зовсім близько гудок товарняка. Вона кинула згорток на насип, а сама притиснулася до шпал. Все закінчилось благополучно. Мені допомогла буханка хліба.
До семи років я з бабцею щонеділі ходила до церкву і причащалась. Цікаво, що в тій церкві вінчалися Гумільов із Ахматовою.
Діду і бабі я викала.
Дід був ще тим гулякою. Жив весело, грав на гармошці. Інколи не з’являвся додому по 2-3 доби. Якщо пропадав на день, то ввечері гучно кричав: «Ляпсандро, неси розсолу!». А коли приходив через 2-3 доби, то просив: «Ляпсандро, неси ікони». Баба Шура приносила вінчальні ікони. Дід падав перед ними навколішки і благав: «Мати Божа, прости раба Твого Антона грішного. Господи, і Ти почуй раба Антона». Дідові попускало. Він випивав розсолу і йому ще легше ставало.
Коли бабця йшла на вулицю, то одягала кращий одяг. Червоним буряком натирала щічки і губи.
Запам’яталось її густе чорного кольору волосся. Вона заплітала його у дві коси. Потім їх короною викладала на голові. Моя мама порадила бабі Шурі змінити зачіску, бо проділ, що посередині, став широкий. Вона відповіла: «Це дорога до Бога».
Баба Шура сама собі шила спідниці й блузки. У неділю одягала вишиту сорочку і обов’язково фартушок. Теж вишитий.
Шити і вишивати в неї добре виходило. Замолоду вона отримувала замовлення на виготовлення таких речей від дівчат.
А коли Шурочка не мала замовлень, то вишивала якісь речі для себе: сорочки, рушники тощо. Таких речей зібралося багато. Вишивальниця їх залишила на зберігання в селі у своєї сестри Ганни. Вона ж поставилася до вишиванок безвідповідально. Залишилася одна сорочка, вишита руками моєї дорогої бабці. Її я досі зберігаю.
Також від своєї матері моя баба навчилася вправно в'язати крючком.
А ще мала гарний голос. Запам’яталися наші з бабою поїздки до села на храмове свято. Родичі збиралися у садку за довгим столом. Харчі кожен приносив свої. Але їли і пили мало. Зате співали довго. Всі чекали, коли Шурочка затягне сумної. Вона співала, а люди витирали сльози, плакали. Так закінчувалося свято.
У село ми везли хліб, оселедці, ковбасу. Із села – пиріжки, яблука і груші. Бабця чекала цілий рік, щоб всмак поїсти фруктів із сільського саду. Та й піст тоді закінчився. Можна їсти вдосталь яблук.
Час від часу баба Шура згадувала своїх близнят, які померли малюками. Звинувачувала себе в їхній смерті (надірвалася важким казаном) і дуже за діточками тужила.
Під час строгого посту баба в перший і останній тиждень вживала зранку тільки проскуру зі свяченою водою. На стіл виставляла пісні страви. Дід не витримував – спускався в погріб і приносив шмат сала. Нарізав його часточками і нагло смакував при нас. Бабця хрестилася і шепотіла: «Антихрист. Що з нього візьмеш?».
Біля станції «Вигурівщина» дід отримав ділянку землі. Щоб до неї дійти, треба було здолати кілометр шляху. На нашому шляху траплялися рівчаки з водою. Там водилася сила-силенна п’явок. Бабуня занурювала у воду свої натруджені, у вузлуватих венах ноги. П’явки обліплювали їх і ссали кров. Коли п’явки, роздуті, мов колобки, починали відпадати, баба Шура виходила з рівчака. На свої ніженьки вона лила з бутля воду, витирала їх.
На городі ми саджали картоплю, моркву, буряки.
А ще бабця любила базарувати. З собою брала на продаж квіти і городину. Не для заробітку, а щоб поспілкуватися з подружками. Я того дня бігала поміж продавців і покупців у пошуках своїх знайомих. Ще б пак! Вони пригощали мене чимось смачненьким.
Запам’яталися й поїздки з бабою на Подільський ринок. Вони випадали на суботній день. Вийшовши з трамвая, далі прямували на базар. Базар – це пісня. Все тут гуло і перемішалося: жінки, чоловіки, кури, індики, гуси, кози, коні. Бабуня повільно ходила, все прицінювалась і торгувалась. Хотіла купити і товар кращий, і заплатити за нього дешевше. Насамкінець купляла пиріжки. Спочатку з горохом, потім з повидлом. А коли заходили в трамвай і сідали, то я отримувала від неї пачку морозива. Його заїдала величезним бубликом з маком − щоб не боліло горло!
Шевченко Антон Степанович упокоївся в 1966 році.
Шевченко Олександри Федотівни не стало 21 лютого 1982 року.
Їх поховали на кладовищі Микільської Слобідки (нині Лісове кладовище). Воно в районі метро «Лівобережна».
Світла пам’ять моїм дорогим предкам, вічний їм спокій.