Джеймс-Ернест Мейс
Джеймс-Ернест Мейс
Пам’яті мого батька
Гулька Пилипа Тимофійовича,
рік народження 1925-й
18 лютого на державному рівні відзначатимуть 70 років із дня народження Джеймса-Ернеста Мейса (1952–2004), історика, політолога, громадського діяча, дослідника Голодомору 1932–1933 років в Україні. Американець за походженням, корінний індіанець, Мейс більше десяти років мешкав у Києві.
Можливо, це ім’я читач відкриває для себе вперше. В такому разі знай шановний, саме Дж. Мейс запропонував запалювати свічки, як знак пам’яті про померлих від Голодомору. Наш герой прагнув, щоб свічки освітили «майбутнє без жертв, без насильства, без жахів».
Працюючи в Музеї книги і друкарства України, я мала доступ до чималенької гори книг про Голодомор. Чого варті чорні фоліанти «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні», до опису яких були залучені всі співробітники Музею. Тож дивує, що невелику (112 с.), дешеву книжку «Свічка у вікні» (2013) з бібліотеки газети «День», я досі пам’ятаю. При читанні її приємно лягала на душу людяність автора, його відданість українській справі. Вражала прискіпливість його до фактів та сміливі висновки, що не завжди узгоджувалися з політикою часу.
Моя робота є актом вдячності Джеймсу-Ернесту Мейсу, американцю, що перевтілився в українця, невтомному і чесному досліднику.
Щоб сприймати чужий біль, як власний, треба його розуміти, самому подібне пережити. Витоки зацікавленості питаннями геноциду, що лягли в основу теорії про Голодомор, Мейс знаходив у місці свого народження та обставинах, в яких зростав.
Він народився 18 лютого 1952 року в сім’ї стрілочника, пастиря місцевої общини християн-євангелістів. Серед його родичів були представники індіанського племені черокі, котрих 1835 року за рішенням федерального уряду примусово переселили з корінних земель до містечка в Оклахомі. Цю дорогу індіанці назвали «дорогою сліз». Біль предків увібрав у себе й маленький Джим. А ще їхніми сусідами були євреї, котрі розказували про страхи Голокосту. «Це було задовго до того, як я вивчив слово «геноцид», але вже тоді він опосередковано торкнувся мене.»
Хлопчик ріс соціально активним, боровся за свободу і мир у світі. Не дивно, що в кінці 60-х років він став марксистом і брав участь у протестах проти війни у В’єтнамі.
Навчався в університетах Оклахоми та Мічигану. У другому в 1978 році отримав диплом магістра історії. Його цікавила історія СРСР, зокрема 1920-х років. За порадою звернувся до Романа Шпорлюка. Професор запропонував йому займатися історією націонал-комунізму. Магістер прислухався до поради. Роман Шпорлюк став його науковим керівником. 1981 року Мейс отримав ступінь доктора філософії. Його дисертація називалась «Національний комунізм у Радянській Україні 1919 – 1933 рр.». У своїх роботах молодий учений доводив несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Шпорляк у своєму листуванні неодноразово називав Мейса одним із найталановитіших своїх учнів.
А далі Дж. Мейс на запрошення Омеляна Пріцака перейшов до Українського наукового інституту Гарвардського університету. Він, зокрема, обіймав посаду директора пілотного проєкту «Усна історія українського Голодомору».
1983 року в «Гарвардській серії Україністики» побачила світ монографія Мейса, в основі якої лежала його дисертація.
Водночас від 1981 до 1986 року він працював помічником і перекладачем україномовних джерел з Робертом Конквестом над книгою, відомою в українськом перекладі як «Жнива скорботи. З’являються перші статті Мейса про Голодомор.
У 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія комітету конгресу США із вивчення голоду в Україні в 1932 − 1933 роках. Не дивно, що Мейса запросили працювати головою Комісії. Він не лише вивчав архівні матеріали, але й опитував живих свідків, що опинилися в Америці та Канаді. Результатом прискіпливої роботи стало оприлюднення 204 свідчень очевидців про штучний голод в Україні. Свідчення увійшли в тритомну Білу книгу і волають про страшний злочин Сталіна зі своїми посіпаками в Україні.
Від імені Комісії Мейс підготував Звіт, який затвердив Конгрес. Людство отримало науковий і політичний документ, у якому вперше Голодомор було визнано геноцидом. У Звіті визначено, зокрема, такі методи геноциду: «максимальна конфіскація сільськогосподарських продуктів у населення села», «обмеження виїзду селян за межі свого району», «знищення навіть тих поміркованих національних прав, які були до того». У висновку стверджувалося: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили ґеноцид проти українців у 1932—1933 роках».
Члени Комісії також організували публічні слухання в семи штатах США. Цікаво, що на таких громадських слуханнях надали свої спогади про голодні 1932 – 1933 роки 57 чоловік.
На жаль, трагічні питання історії пов’язані з політикою. Так, із завершенням холодної війни інтерес до теми Голодомору в американській політиці занепав. Для подальшого дослідження Комісія не отримувала фінансової допомоги.
Невтомний Дж. Мейс 1993 року з нагоди 60-х роковин Голодомору підготував копії матеріалів Комісії, також аудіозаписи свідчень очевидців голоду для передання в Україну. До речі, лише через чотири роки після смерті Мейса матеріали Комісії опублікували українською.
Відданість Мейса українській справі та його наполегливість щодо ознайомлення людства із злочином більшовиків в Україні мала і зворотній бік. На Заході правду Мейса часто сприймали в штики. Його почали називати необ’єктивним ученим. Перед ним зачинилися двері академічних закладів.
Нашу країну Мейс вперше відвідав у 1990 році на запрошення Товариства «Україна». Він зустрічався з науковцями, брав участь в обговоренні теми Голодомору.
Принагідно згадаймо: цього року (26 січня) ЦК КПУ прийняв резолюцію «Про голод 1932 – 1933 рр. в Україні та публікації пов’язаних з ним архівних матеріалів».
Постійної роботи у США Дж. Мейс так і не знайшов. У нього виникли проблеми родинного характеру. Він розлучився з дружиною, з якою залишився спільний син.
Послухаймо Мейса.
«Після роботи в Комісії в мене виник дуже серйозний конфлікт із американськими слов’яністами, які фактично публічно звинуватили мене в тому, що я захищаю колаборантів і фашистів. Більше того, не лише російська, а й навіть така широкорозвинена американська демократія багато в чому закінчується там, де починається українське питання. Мої спроби влаштуватися у вузи Сполучених Штатів на постійну роботу закінчувалися невдачею – прямо мені говорили, що я не підходжу за віком, а неофіційно – що я вибрав не ту тему, не ту націю, не той народ.»
Джеймс Мейс прийняв непросте для людини комфортного Заходу рішення − осісти в Україні. Коли від В’ячеслава Брюховецького надійшло запрошення працювати у відродженій Києво-Могилянській академії, то прийняв його. Як професор вишу Мейс викладав політологію, як член приймальної комісії приймав і перевіряв тести з англійської мови. Завдяки співробітництву з Інститутом національних відносин і політології НАН України Мейс отримав доступ до спецсховища, де зберігались секретні документи і матеріали та перебували партійні архіви. Також співпрацював з редакцією газети «День» − працював консультантом, вів колонку, редагував англомовну версію газети. А ще читав лекції та виступав на різних заходах. І невтомно писав статті та книги.
У Києві Мейс знайшов свою суджену. 1993 року він одружився з письменницею Наталію Дзюбенко. Дружина стала для нього соратником і помічником. А насправді ангелом-охоронцем.
І слава Богу, що послав оцю святу жінку для Джеймса. Адже для чоловіка розумна жінка багато важить. Без неї він би безславно пропав. До того ж тоді у Мейса було мало однодумців.
Коли читаєш спогади пані Наталії, то неспокій огортає душу. Розумієш, що сухі факти біографії плодовитої на добрі справи людини не відображають реальної картини перебування на чужині. Хоча б таке: На момент їхнього знайомства у Мейса було тільки 20 доларів. А ще прострочена віза. Знімав житло у алкоголіка (по суті – одне ліжко), за 100 доларів. Наталія відчула: іноземець у побуті, як дитина: його потрібно підтримати. А ще вона відчула у бідоласі споріднену душу. Наталія забрала Мейса до себе, на Троєщину, у двокімнатну звичайну квартиру, до того ж без телефону. Цікава деталь: Джим довго дивився на прилеглі будинки району. Нарешті знайшов йому порівняння: «Марсіанський пейзаж».
Американця постійно докучали якісь люди. То гроші їм позич, то переклади з англійської (на англійську) за безцінь текст. Сам же Мейс вважав, що повинен бути в Україні, що його місія полягає в захисті тих, хто помер від голоду. Він не хотів, щоб їх спіткало забуття, як це сталося з його предками.
Сповнений високим покликанням, працював, як каторжний. Писав статті, робив переклади, листувався, готувався до лекцій. Був уважних до простих людей. Мав дар слухати і співпереживати. Розмовляв із старими і плакав разом із ними. Немовби то ніс відповідальність за нещасних людей. Його вважали диваком. І постійно запитували: що робить тут американець? Мейс відповідав: «Я не знаю, чому ваші мертві вибрали мене». Незважаючи на негаразди повертатися на батьківщину, в США, він не бажав. І з оглядом на свою місію казав: «У мене своя розмова з Богом».
Разом із дружиною Мейс заснував Український народний науково-дослідний інститут вивчення геноциду. Читав лекції і виступав на заходах пам’яті жертв Голодомору в різних містах, куди разом із Наталією добирався громадським транспортом.
А ще під вікнами свого будинку подружжя посадило 300 дерев.
Не забуваймо, що Дж. Мейсу випало жити на окраїні Києва у лихі 1990-ті роки. З болем пані Наталія згадує про знущання бандитів над її чоловіком. Він часто приходив додому чорний від синців. Його, одного з п’яти найбільших в світі спеціалістів по геноциду, на Троєщині не тільки били, але й крали в нього речі: шапку, рукавиці, сумку, гроші. Одного разу жінка, захищаючи свого чоловіка від п’яного бандита, кричала, кликала на допомогу. Та ніхто за скривджених не заступився. Останнього разу Мейса так покалічили, що він тяжко захворів. Після переніс кілька серйозних операцій: на підшлунковій, печінці, легенях.
Мейс прагнув розібратися в причинах корупції, бандитизму в Україні. Називав це ганебне явище постгеноцидним синдромом. Доводив: у 1932 – 1933 роках більшовики використали голод, як зброю задля досягнення своїх цілей. Саме тоді був зламаний хребет української нації. Так сформувався кримінальних тип особистості.
«…В тридцятих роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні Українській державі, випливають саме звідси», − читаємо у книжці «Свічка у вікні».
Процитую також уривок з інтерв’ю, яке дав радіо "Свобода" Дж. Мейс у липні 2002 року: "Голодомор є абсолютно центральний для розуміння теперішньої України. Я вважаю, що Україна сьогодні це абсолютно пост-геноцидне суспільство. Що причини, що незалежна Україна не могла досягти більше політично, економічно, це через те, що відбувся фундаментальний зрив в нормальному історичному розвитку українського народу, українського національного руху, української національної свідомості, політичної свідомості, і ми живемо наслідками цього процесу".
І хворим професор Дж. Мейс не полишав своєї справи: читав лекції. Він щиро вболівав за майбутнє своїх студентів. «Молоді, талановиті, просвітлені, відважні. Чи не стануть вони білими воронами в морі невігластва, тотальної глухоти, наркоманії, лицемірства, розпусти».
Впродовж останнього року подружжя брало участь в наукових конференціях США, Франції, Італії, Хорватії.
Наталія Дзюбенко згадує: «Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, він був дуже активний. Якось прямо з лікарні, ввесь обвішаний якимись трубками, примчав виступати до Верховної Ради. Це, до речі, був той виступ, коли він запропонував ідею виставляти свічки у вікні».
В 1990-ті роки підноситься патріотичний дух українців. Суспільство зосереджує увагу на трагічних сторінках, зокрема Голодоморі. У незалежній Україні історики переглядають історію країни. Найболючіші питання прив’язують до 1933 – 1934 років, коли від голоду померли мільйони українців. Хто винен у страшному злочині? Чому він мав місце? Патріотично налаштована молодь звинувачувала Росію. Адже імперія енергійно заперечувала визнання геноциду в Україні.
Патріоти настійливо вимагали: хай Росія вибачиться за геноцид. Хай вибачиться перед живими і мертвими.
Дивує, що Мейс не пристав на такі виклики. У книжці «Свічка у вікні» доводить: Росія не повинна вибачатися перед Україною за Голодомор. Бо Росія не СРСР, а окрема республіка. Розпорядження про Голодомор, як інструмент зламу України, та його проведення − робота Сталіна і його посіпак, головних начальників СРСР.
Він знову й знову роз’яснює, що таке геноцид. «Геноцид має дві фази: першу, коли руйнують національну модель пригнобленої групи, і другу, коли їй нав’язують національну модель гнобителя.» Або ж: «Геноцид здебільшого розуміють як спробу знищити або завдати шкоди якій-небудь національній, етнічній, расовій або релігійній групі з метою злочинно змінити національний характер деякого регіону засобами, перерахованими у Конвенції про геноцид: вбивство членів цієї групи і навмисним створенням для неї таких життєвих умов, які розраховані на цілковите або часткове фізичне знищення її […] в Україні одночасно проводили дві кампанії. Одна з них мала на меті заморити людей голодом до смерті, забираючи у них продовольство, друга – завдати шкоди їхній культурі, забороняючи її здобутки і репресуючи тих, хто створював її (друга кампанія була тривалішою і проводили її з 1929 по 1939 рр.). З цієї причини американська Комісія з питань Голодомору в Україні дійшла висновку, що українці були жертвами геноциду.»
Життя Джеймса-Ернеста Мейса обірвалось на 53 році, 4 травня 2004 року в Києві. Причиною смерті стало порушення кровообігу, яке спричинив тромбоз.
Він закликав українців розбудовувати свою країну. Журився: «В Україні чимало говорять про важку спадщину тоталітаризму й геноциду, але реальних кроків до її щасливого майбутнього робиться дуже мало.»
P. S. У США наш герой носив прізвище Масе. Одне зі значень цього слова в перекладі − «булава». Якщо в давнину булава була зброєю, то пізніше стала символом влади. Тож мав рацію Мейс, коли казав, що його вибрали наші мертві. Адже хтось повинен боронити їхню правду.
9 лютого 2022 року