Твори для дітей

– Не сумуй. Мине день-два – і татко буде вдома. Привезе тобі іграшки. А чим присікуватися до мене та гаяти час, краще вивчи молитву «Символ віри». Хоч щось корисне для душі зробиш. Батько буде задоволений. Похвалить тебе.

– Гаразд, вивчу, – покірно тягне Андрійко.

Він, дійсно, хотів, щоб татко, коли повернеться, його похвалив.

Галина з дітьми перейшла до вітальні, в якій відпочивали, пили гарячу каву або холодний компот, читали вголос казки і переглядали фільми. Мама спустила маленьку з рук на підлогу, заслану пухнастим килимом, а сама сіла на диван; розгорнула молитовник. Біля неї примостився Андрійко. Катруся помітила на другому кінці килима ляльку, що не зводила з неї ультрамаринових очей. Маленька радісно гукала, тріпаючи ручками. Перевернулася й поповзла до ляльки.

Галина обняла сина.

– Ця молитва дужа важлива. Її треба знати кожному християнинові. У Божих будинках під час служби всі присутні в один голос її співають. Ти хрещений, а значить – Бог поширює і на тебе свою благодать. Твій обов’язок, як християнина, знати цю молитву.

Материн голос звучав по-особливому проникливо й схвильовано. Андрійкові навіть здалося, що у їхній квартирі присутній ще хтось. Хлопчик обвів очима кутки. Затамував віддих, прислухався. Так і є – хтось шкрябає двері.

На очах принишклого третьокласника дверцята відчинилися. В отворі виросла маленька кудлата істота. Вона жалісно нявкнула. З піднятим догори хвостиком перебігла кімнату, видерлася на диван і вмостилася на Андрійкових колінах. Хлопчик перебирав пальцями шовкові волосинки на котиковій спинці. Кошеня від задоволення муркотіло. Тим часом лялька у Катрусиних ручках виробляла вправи на заздрість усім зіркам балету.

2. Тихим урочистим голосом Галина проказала: «Вірю в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, що видимі всім і не видимі».

Андрійко слухняно повторив кожне слово. Про те, що Бог створив небо і землю, він знав. Але слова про видиме і невидиме він не второпав. Наморщив лоба, м’яв непокірного чубчика.

– Синку, ти щось не зрозумів? – здогадалася про Андрійкову заковику мама.

– Так, не все зрозумів, – зізнався хлопчик. – Не второпаю про видиме і невидиме.

Хвильку задумливо водив сірими очима. Протяжно мовив:

– Хоча видиме, мабуть, те, що видно очима. Хіба насправді є невидиме? Я гадав, що той світ вигаданий. Він лише в казках, комп’ютерних іграх.

Мама пригладила розкуйовдженого чубчика. Пояснила:

– Невидимий світ також існує. Він буває добрий, лагідний до людини. Отакі ангели. Вони охороняють нас, радіють разом із нами. Невидимі для людського ока бактерії та грибки. Серед них є дуже корисні. Наприклад, деякі бактерії розпушують тісто. З такого тіста потім випікають пиріжки й хліб. А невидимі грибки допомагають дозріти сирові.

– Цей сир з дірочками? – уточнив Андрійко.

Галина хитнула головою. Хлопчик облизався – сир із дірочками він любив. Більш уважно слухав мамину розповідь.

– На жаль, трапляються злі невидимі істоти. Через них у людей багато клопотів. Завдають прикрощів також невидимі мікроорганізми – заразні мікроби та віруси. Коли такий вірус попаде всередину людини, то у неї з’являється жар. Вона чхає і голосно кашляє.

– І шмарклі течуть, – пригадав Андрійко.

Така хвороба йому була добре відома. Хоча раніше він не знав, що слабував через невидимих мікробів та вірусів.

Катрусі набридло бавитися без уваги старших. Маленька швиргонула у куток пластмасову подругу, капризувала. Галина підхопилася з дивану. За мить, пританцьовуючи з донечкою на руках, втішала її лагідними словами: «Усі забули про Катрусеньку, нашу дівчинку, нашу квіточку. Залишили її саму». Андрійко нахилився до Мурчика і щось приємне йому шепотів на вушко.

3. Друже, скористаймося, слушним моментом. Станьмо невидимками – і гайнемо до Китаю. Адже там нині батько вихрастого третьокласника Андрійка і маленької Катрусі.

Наразі летимо через широкі степи, дрімучі ліси, зелені долини, помаранчеві пустелі. О, ми благополучно перекочували через найвищі у світі гори, летимо вниз, до землі.

І треба ж такому статися! У наш бік війнув колючий вітер і відніс у провінцію Гуандун. Втішаю маленького друга:

– Не переживай. Місто, в якому затримався у справах Андрійків та Катрусин татко, звідси недалеко. Зате в нас з’явилася нагода побувати в китайській провінції.

Мій друг киває голівкою на знак згоди. Ми озираємося на всі боки. І що бачимо? У китайському містечку зовсім не так, як в українському! І будинки, і дерева тут інші. А люди при спілкуванні не говорять, а співають один до одного. Дуже кумедно виглядає.

Ой, край дороги якась підозріла метушня. Нумо туди.

4. На узбіччі сільської дороги ростуть… Звичайно, крислаті лопухи. Під ними роїться кубло вірусів (невидимих для людського ока). Але чому вони такі збуджені? Скачуть, кривляються, непристойно вигинаються.

– Чийсь день народження відзначають, – підказує мені друг.

Віруси пищать зрозумілою для нас, інтернаціональною мовою.

– Ля-ля! Ля-ля! У нашого вождя знайшлася головата двійня.

Така файна, така гожа, мов мак і рожа.

Ніжки швидкі, оченята меткі, а зубки гострі. Ля-ля! Ля-ля!

Китайський вірусний рід прославиться на увесь видимий світ!

У центрі заразних вірусів пританцьовує найгладший. Під пахвами у нього білі пакуночки. Цікаво, що в них?

– Сповиті немовлята! – підказує уважний друг.

Віруси вихоплюють з-під пахв щасливого неньо немовлят і на зелених ручках колишуть їх. Передають білі згорточки один одному по колу. Пискливими голосами приспівують: «Ля-ля! Ля-ля! У нашого вождя знайшлася головата двійня...» і так далі. Все швидше білі згорточки рухаються колом. Водночас вони ростуть, збільшуються. Перед нашими очима суцільний калач. «Звідси треба тікати», – думаємо одностайно.

5. Аж раптом хтось верескнув:

– Привіт, дядіньки і тьотіньки!

Серед збудженого кагалу вигинаються двоє. Один біленький, тоненький, довгенький і страшенно гидкий. Подібний на

– …глиста! – підказує друг.

Дійсно, схожий на паскудного паразита. З ним братан. Маленький, кругленький, без шиї. Гидотного рудувато-зеленавого кольору і неприємно пахне. На що він схожий?

– На заячий послід, – підказує дотепний супутник.

Однак портрети паразитів не повні без окремих спільних рис. У обох величезні роти, роздвоєні язики, сині носюри і тоненькі ніжки, схожі на пружини.

Віруси не відводять замилуваних поглядів від синочків свого вождя. Розчулено підшморгують. Враз кинулися до обох. Обнімають, цмокають у щічки. Хлопці штурхають родичів ніжками-пружинами і волають:

– Відваліть! Куряву, блін, збили, шо… апчхи! Дихать не можна!

– Здоровенькі будьте! – запопадливо бажають «дядіньки» і «тьотіньки».

Хлопці грізно насупилися. Вказівними пальцями кивають до найгладшого. Ще й словами його підганяють:

– Папашо, ходи-но до нас.

Той повільно, мов на страту, посунув до синів. А вони руки в боки. Ліву ногу виставили вперед. Крізь рідкі зуби наказують:

– Старий, шоб зараз і нємєдля був на нас прикид. Учті: не з Петрівського базару, чи Святошино. А конкретний – тіпа від Вороніна. Бо ми парні фартові. Ми наробимо у світі великого шороху. Поняв? Чи павтаріть?

– Поняв, поняв. Будєт сдєлано, – лепече гладкий і задкує.

Та враз крутнувся на брудних п’ятах. Насупив брови, гримнув на родичів:

– Вдіти і взути парнєй! Нємєдля!

Віруси кружляють так швидко, мовби їх вихором носить. Ми з другом нічого не второпаємо. За мить парубійки в модних «прикидах».

Розказую. Перший (глист) у зеленому комбінезоні. На вуха нап’яв картуза із величезним козирком. Другий (заячий послід) теж у комбінезоні, але каламутно-червоного кольору. Такого ж бридкого кольору солом’яний капелюх з опущеними крисами. На впалому пузі першого на шнурочку теліпається бінокль. На спині другого величезний, як розчавлена жаба, рюкзак. Зате на мерзотниках класні кросівки. На кашкеті першого нашита аплікація ГРИП, на пузці другого – ПНЕВМОНІЯ.

Такий портрет вірусів в інтер’єрі запилюжених китайських лопухів. Від розбишаків нам треба тікати, щоб не підхопити заразу. Вилітаємо з-під лопухів і враз бачимо...

6. …симпатичну дівчинка з величезними бантами. На дорозі вона грає гумовим синьо-червоним м’ячем.

Ми лавіруємо в повітрі. Сідаємо на тугенькі кісники, щоб перепочити.

Ого! Дівчинка так сильно вдарила ногою м’яч, що той перелетів через дорогу і закотився під лопухи. Мала побігла за м’ячем. Викотила його з-під лопухів, взяла на руки. Ой, на червоному бочку м’яча Грип і Пневмонія. Вигинаються, противно регочуть. Грип направив на дівчинку бінокля, а Пневмонія розв’язує шнурок на рюкзаку. З нього роєм вилетіли мікроби: Жар, Кашель, Нежить, Ломота, Судома, Нудота і зелено-синя скрючена Блювота. Ця погань обліпила ручки бідолашної дівчинки і чатує слушної миті. Бачте, не терпиться їй потрапити всередину дівчинки.

– Цзицзюнь, доню! – лунає з хатинки мелодійний голос.

За мить дівчинка у хатинці. Залишила м’яч у кутку, дзвінким голосом щось проспівала матусі, котра ліпить пельмені. У відповідь матуся лагідно співає, а рукою вказує на корзину.

Цзицзюнь вихопила з корзини пельмень і піднесла його до рота…

Поки Цзицзюнь уплітає пельмень, ми з другом кружляємо над столом і облизуємося. Апетитно виглядають пельмені, які ліпить китаянка. Виявляється (чуєте, господині?), у свинячий фарш вона додає соєвого соусу і пасти, кунжутної олії, а ще мілко посіченої капусти, імбиру, зеленої цибулі і, звичайно, солі.

Зав’язую в умі на пам’ять вісім вузликів. І дуже вчасно. Адже через поріг переступив сам пан господар. Родина весело спілкується, а точніше – співає трьома голосами.

7. Зненацька Цзицзюнь зайшлася сухим кашлем. З рота малої летить слина. Вона обприскала мамин смугастий фартушок, батькову картату сорочку. Мілкі краплі долетіли й до кошика зі смачними пельменями. А краплі слини живі. У них борсаються двійники Грипу і Пневмонії.

Виходить, поки я накручувала на ум китайський рецепт приготування пельменів, «фартові парні» часу не гаяли. З немитих рук Цзицзюнь вони разом із пельменем перекочували усередину дівчинки. А там для паразитів найкращі умови для розмноження: і тепло, і затишно, і багато поживи. Віруси роздулися й лопали. У такий спосіб вони родять синів і дочок. Сини і дочки так само розмножувалися. І всі разом народили стільки вірусів, що їм стало тісно у животику Цзицзюнь. Отож відчайдушно лоскотали дівчинці горло – рвалися на волю.

Маленьке личко Цзицзюнь посиніло. Вона не переставала кашляти і пирхати слиною.

Батьки перенесли хвору донечку на ліжко. Упадали перед нею, словами втішали. Батько-китаєць поцілував доню у гарячий лобик і почав рихтуватися в дорогу. Він підважив кошика з пельменями на плече і виніс на подвір’я. Далі приладнав його до велосипеда. Китаєць вирулив на дорогу.

З великим жалем покидаємо хвору Цзицзюнь. Ми встигли її полюбити.

8. Летимо за сумним чоловіком, батьком хворої дівчинки. Помічаємо, що дерев обабіч дороги меншає, а будинки все щільніше туляться один до одного. Автомобілі роєм джмелів обганяють нас і страшенно димлять. Отже, ми прибули до великого міста.

Сумний чоловік загальмував. Зіскочив із веломашини, притулив її до торгової лави. Швиденько застелив її чистим рушником. Розклав одноразові тарілки, на які висипав пельмені. Притрусив їх часником і полив соєвим соусом, оцтом та заправленою гірчицею.

А ось і перший покупець. За ним другий, третій. О, кого ми бачимо! Киянина Степана, татка малечі: Андрійка і Катрусі. У кінці вервечки він, голодний, облизується та ковтає слинку.

Черга підійшла і до нашого земляка. Степан закидає до рота смачні шматочки, з яких ми з другом проганяємо двійників Грипу і Пневмонії, невидимих вірусів. Вони же лупцюють нас носаками модних кросівок, гамселять зеленими кулачками. І таки нахаби лізуть до розтуленого рота.

Ми добросовісно захищали нашого земляка від вірусів. Однак найспритніші з них таки заскочили в рот чоловікові. Віруси перекочували до його горла, шлунку, кишечника… Який жах!

9. Степан ретельно витер масні губи і пальці паперовою серветкою. Хвильку про щось своє думав і зрушив з місця. Ми, звичайно, поруч із ним. Невидимі.

Степан зайшов у величезну крамницю, у відділ дитячої іграшки. Для Андрійка він купив крутого супермена. Можливо, у вас є такий. Він у синьо-чорних обладунках. Рухається повагом, не згинаючи колін. Правою рукою стріляє з пістолета, лівою – крутить коротким мечем. Водночас з-під вуха супермена зі страхітливим свистом вилітають стріли, що неодмінно попадають у ціль. Оце так іграшка!

Для маленької Катрусі татко купив кривоногого карапуза. Про око малюк смирненько сидить у блакитній коробці. А насправді, через целофан кривить рота з одним зубом. Симпатик!

У дамській крамниці Степан затримався найдовше – вибирав для дружини капелюшок. Переміряв усі. Вибрав із широченними солом’яними крисами, на яких красувався букет квітів.

– Тітка Галя подумає, що чоловік подарував кошика з квітами. Покладе його у вітальні на стіл, – шепоче мені на вухо дружок.

Дійсно, капелюшок нагадує кошика з букетом.

Обвішаний пакунками, торбами і коробками, татко київських дітлахів зупинив таксі. Через годину він піднімався на борт срібного лайнера.

У салоні літака класно. Повітря чисте, свіже. Пасажири респектабельні та тихі, як травневі хрущі на вишні. Прикро, що приємну картину псувало Степанове бухикання. Під кінець польоту бухикав усенький салон.

Врешті-решт муки для Степана скінчилися – він стоїть на порозі своєї домівки.

10. Ой, що в Степановій квартирі діється?! Від радості Галина зойкає, Андрійко верещить, Катруся голосно гикає. Мурчик забився під комп’ютерний столичок – з відстані узнавав господаря.

Степан кинувся до рідних, вони – до нього. Обіймались і цілувались так, наче сто років не бачилися.

Мурчик оговтався і вибрався з-під столичка. Господар почухав котика між вушками і той, втішений, муркотів.

А ми з другом стояли під стіною, невидимі, й зітхали. Адже капосні віруси вже хазяйнували в житлі Степанової родини.

Так закінчилася наша довга, як чекання милої людини, подорож у жахливий невидимий світ.

Післямова

...Затишна міська квартира. На пухнастому килимі бавиться з рожевощоким гумовим пузанчиком Катруся. Мама ганчіркою витирає меблі, дитячі іграшки, дверні ручки від плям і пилу.

Мелодійно калатає над вхідними дверима дзвоник. Галина впускає чоловіка з сином. Каже їм:

– Хлопці, ретельне вимийте руки.

Андрійко бурчить:

– Матусю, ти щоразу нам про це нагадуєш! Я про чисті руки віршика придумав. Усі слухайте.

Хлопчик театрально вклоняється присутнім і декламує:

– Якщо знадвору ти заскочив у теплу кімнату, то біжи мити руки у ванну кімнату. Ну, як? Прикольно? Ото ж-то.

2003 року