До дня дитячої книги 

Сторінки з книги "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

...Михайлик мовчки дивився на старця. Завважив: вуста його беззвучно шепотіли молитву, а обличчя випромінювало умиротворення. Малому кортіло розмовляти.
- Дідусю Даниїле, чому ти на війні? Приїхав подивитися, як живуть скіфи?
Тонкі пальці Даниїла зупинилися, хоча не випускали з пучки відполіровану кульку.
- Це моя остання дорога, дитинко.
- Остання? Ти загинеш на полі бою? Впадеш, поранений, від ворожої стріли?
- Ні, не загину і не впаду від ворожої стріли. Я шукаю міст Чінват.
- Міст Чінват? Вперше чую про нього.
- Насправді мосту з такою назвою на землі не існує. Чінват оперізує небо осяйним луком, який напинають руки Всевишнього.
Мишко часто-часто лопотів віями, неначе в око залетіла порошинка.
- Мостом Чінват я піднімуся на небо, - пояснив Даниїл з намистинкою у пучці. - Коли Бог буде милостивий до мене, то відчинить переді мною ворота, які ведуть до раю.
«Жартує. Вважає мене за малого, дурненького», - з прикрістю думав хлопчик. Він кидав позирки на співрозмовника, пальці якого перебирали чотки, а вуста творили молитву.

Поле печалі

Над полем кружляли птахи і нетерпляче клацали дзьобами. Для людського вуха це клацання звучало і неприємно, і зловісно.
Жрець з оголеним торсом і непокритою головою читав молитву. Стояв він обличчям до сонця, що заходило. Біля полеглих невтомно порядкували насукаші, раби, оголені й мовчазні. Насукаші зносили трупи марами і клали їх головами на схід. При цьому слідкували, щоб до кожного полеглого був вільний підхід.
Монотонний голос жерця потонув у заливистому гавканні. Це примчала орда голодних жовтовухих псів. Вони спочатку з радісним вискотінням носилася поміж спотворених закоцюблих тіл, потім забиралися на трупи, розривали їх іклами і блискавично з'їдали.
Зажурені вояки верталися в наметове містечко. Насукаші теж пішли. На стоянці, що тулилася на узбіччі табору, вони старанно обливали один одного коров'ячою сечею. Потім довго молилися, сподіваючись добросовісною працею заслужити чарівний куточок у царстві Аїда.
Уранці, поки собаки з роздутими животами дрімали, насукаші зносили на купи залишки трупів. Полеглих готовили до відходу в інші, кращі світи.
Опівдні невідь звідки з'явилася хмара і зависла над полем печалі. З жовтого черева на висхлу землю закрапав дощ. Підупалі духом вояки оживилися. Підставляли забиті пилом обличчя під теплі краплі, насолоджуючись благодатною вологою. Полегшавши, хмара вітрильником поплила небесним океаном. Їй услід тоскно дивилися розчаровані люди.
Утрамбована копитами, колесами і людськими ногами земля не прийняла воду. Порохнява збилася в мілкі зерна. Волога з них швидко випаровувалася. Зерна розсипалися знову на порох. Білі коси пари тягнулися догори, навздогін небесному вітрильникові.
Раптом Мишко побачив веселку. Чітку й яскраву. Одним кінцем веселка торкалася поля, що віднедавна стало цвинтарем. Другого кінця він не бачив, бо той губився у осяйній далечині. Хлопчик озирнувся. Іскристими очима шукав товаришів. Чи милуються вони небесним дивом? І несподівано побачив Даниїла. Спираючись на ціпок, старець кудись поспішав. Густі вії малого тремтіли. Куди Даниїл почовгав? Чому візок покинув?
Хлопчик щодуху гукнув:
- Дідууусюю!
- Цить, - обірвав його сердитий окрик.
Мишко розгублено озирався. Хто врешті-решт пояснить йому: що відбувається? Та куди чимчикує Даниїл? Він же старенький. Ноги у нього кволі, як у дитини. Може зашпортнутися. Впаде, пораниться...
І тут хлопчик закляк. Від здивування перестали тремтіти вії.
Даниїл підійшов до веселки, обабіч якої сиділи, як охоронці, два пси. Білі, жовтовухі, з чотирма очима. Даниїл відкинув ціпок і випростав зігнуту спину. Відразу зробився високим, показним. Мишко здригнувся. Йому здалося, що дідусь дивиться на нього. «Пам'ятай, Михайлику, мій урок. Будь розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим», - немовбито наказував з відстані. «Дідусю, я буду таким», - гаряче шепотів хлопчик, нібито давав клятву. Старець кивнув головою. Невже з відстані почув ствердні слова? Старець заніс на веселку праву ногу, заніс ліву - і пішов. Пішов веселковим мостом, його широкими променями.
А потім сталося неймовірне. Мовби за наказом нечутного для людей голосу зарухалися тіні. Прибравши обрисів людських фігур, тіні вишикувалися вервечкою. Плавно хитаючись, прямували до повітряного мосту.
Хлопчик не йняв віри своїм очам. У тінистих фігурах він узнавав полеглих персів. Упізнав вояків, Гада і Подзьобаного, яким дав неприємні для слуху імена. Тримаючись за руки, ці двоє вибиралися на веселковий міст. Ковзали його променями, поспішали за Даниїлом.
Фантастична процесія невпинно піднімалася вигнутим, як спинка гігантського лука, мостом. Мишко згадав розповіді Даниїла про міст Чінват. Про те, що для праведників промені будуть широкі, а для грішників - тонкі й гострі, мов лезо. Згадав і завмер у тривожному чеканні. Невже котрась тінь не втримається, зірветься з веселкового мосту? Ніби на підтвердження слів старця, одна тінь враз оступилась. За нею ще одна. Обидві кумедно хиталися на тонких променях, як повітряні акробати на шворці. Але не втрималися - відійшли від променів і зникли. Розчинилися в сліпучому світлі Гойтасира.
Дивну процесію вів за собою Даниїл. І чим дальше старець простував, тим більший смуток огортав Мишка. Сльози заволокли йому зір, а серце стиснулося. Хлопчик затулив обличчя руками і заплакав: «Дідусь пішов... Залишив мене самого. Що на мене чекає у ворожому таборі?» Та враз стих, зачувши царевича голос.
- Не плач, брате, - заспокоював його Ксеркс. - Я знав авву змалку і однаково не плачу. Чоловік - воїн. Чоловік повинен виховати в собі сильну волю. Так учив мене Даниїл.
- Ми брати? - уточнив про всяк випадок Мишко (запитально крізь пальці дивився на Ксеркса).
- Так, брати, - підтвердив Ксеркс.