Олександр Сизоненко "Корабели"
Олександр Сизоненко «Корабели»
13 вересня 2018 року, за тиждень до величного 95-ліття, одійшов у небуття Олександр Олександрович Сизоненко. Але душа письменника, увічнена в Слові, не зникла – живе серед нас.
У Кривоозерській районній бібліотеці для дітей я зняла зі стелажу пошарпану книжку Сизоненка «Корабели» досі не читала. Вихідні дані цієї книжки такі:
Сизоненко Олександр Олександрович. Корабели / Роман. – Київ: Видавництво ЦК ЛКСМ «Молодь», 1960. – 283 с. Тираж 24 000. Ціна 7 крб. 65 коп.
Художнє оформлення Г.Т. Ткаченко. Редактор Ф.І. Манець.
Тиражування проходило на Львівській книжковій друкарні Головного поліграфвидаву Міністерства культури УРСР, що на вулиці Пекарській, 28.
Перше книжкове видання художнього твору, що знайшов серед читачів добрий відгук і перевидавався, завжди представляє для книголюбів інтерес. Трішки опишу його. Ця книжка більшого формату за середній. Обкладинку має картонну, червонясту, зі сюжетною ілюстрацією. Фронтиспіс з ілюстрацією символічного характеру, що стосується усього твору. Точніше, з фрагментом картини, яка присвячена будням суднобудівного підприємства. На передньому плані дві робітниці в спецодязі. Вони привітно гукають до чоловіків, що працюють. Робітники зображені на тлі корпусу корабля з могутнім грибним гвинтом. Титульна сторінка комбінована (шрифт з декоративними елементами): намальовано пару молодих людей на містку в березовому лісі. Книжку прикрашає і графічна ілюстрація на третій сторінці: катер і троє чоловіків, один з яких із гвинтівкою. Безперечно, остання є світлиною до розділу «Стенд Дідова хата».
З прикнижкової анотації: «В романі оспівується труд кораблебудівників півдня України, серед яких автор працював вісім років. …Головний герой роману – директор заводу Іволгін, приїздить з Ленінграду. Цей молодий радянський інженер і організатор сучасного виробництва підтримує чесних, працьовитих людей, виганяє з заводу шахраїв, бюрократів.»
«Корабели» – перша велика робота Сизоненка. Вона була виношена, що видно з архітектоніки твору, бо ж добре продумана. Розповідь про життя суднобудівного заводу починається з мінорної ноти, з суботи, коли закінчився робочий день і тиждень. Група чоловіків, серед яких Злива (секретар парткому), Письменний (художник), Чеканюк (головний інженер), біля катера, що відвезе їх у заболочені плавні до стенду «Дідова хата». Залізняк приводить із собою незнайомця, Іволгіна Віктора Михайловича. Той виявився щойно призначеним директором заводу. Товариство запрошує директора поїхати у заплаву, де і відпочине після дороги, і виспиться на сіні.
Майже одночасно приїхала потягом з Ленінграду Ліда Танєєва, позитивний герой роману. Після закінчення Ленінградського суднобудівного інституту, як молодий інженер, отримала направлення працювати на Південному суднобудівному заводі, що в Миколаєві. Танєєва сприйняла рішення старших товаришів з радістю, бо ж любила книжки з описами давнини. Дорогою через вікно з цікавістю споглядала картини природи, які навівали відповідний настрій: «уявила собі ковилу, битву і походи, що прокотилися колись у цих степах, лишивши на згадку нащадкам суворі могили». Образ виписаний проникливо, з любов’ю. Вона білява, світлоока, струнка. Її батько був диригентом. Сама вона навчалася в музичній школі, відвідувала студію при диригентському факультеті.
Дійові особи роману яскраві, неповторні. Павло Щербак, корабел, взагалі ніколи не бачив моря. Після армії влаштувався на завод. Кмітливий, працьовитий хлопчина освоїв кілька професій. Став бригадиром. І, нарешті, радісна подія: «Павла прийняли в ряди Комуністичної партії. Цей день на все життя запам’ятався йому як день вступу в новий сонячний світ, у якому ти сам повинен бути чистим, світлим і добрим, як сонце, і, як воно, кожної хвилини потрібний людям». Бригада Щербака бореться за звання комуністичної. Бригада свідома того, що повинна не лише добре працювати, а й загалом жити по-комуністичному: в побуті показувати приклад «хорошою поведінкою, культурою». Також вести «непримиренну боротьбу з хуліганством, і якщо в твоїй присутності образили людину, – не проходь байдуже, захисти її! Зупини п’яницю, грубіяна, – їм не місце в нашому суспільстві!». Перша частини 11 розділу «Прямі стежки – не найлегші» присвячена будням бригаді комуністичної праці. Після роботи 11 робітників щодня збиралися в парткомі й розповідали і при свою роботу, і про те, що планували робити поза підприємством. Їх хвилювали питання: що значить жити по-комуністичному? Задля цього вирішили проштудіювати біографію Леніна та праці «рідного Ілліча». Злива учив кожного «бути прямим і сміливим, особливо, коли йдеться про боротьбу з поганим у людині, в її вчинках чи словах». Вдавався секретар парткому і до метафор: «Корабель на суші, це все одно, що людина в колисці».
Олесь Письменний, художник, прагне написати полотно, яке гідно представить героїчну працю корабелів. «Вірив, що … вона (дружина) збагне наймудрішу істину в світі, яка полягає в тому, що сенс життя і краса його – в близькості до людей, у можливості приносити їм найбільшу користь. І щоб це були конкретні люди, яких ти знаєш, любиш і які знають і люблять тебе, бо ти цього заслужив своєю працею.» Олесь повчає дружину: «Висловила обурення і пішла? Як дипломатичний представник? А ми не дипломатичні представники на своїй землі. Ми – господарі, Алю».
З ніжністю виписані жіночі образи. Для прикладу, Валя, молоденька вагітна дружина Павла Щербака. Вона лагідна, мудра, любляча, порадниця своєму чоловікові. Хоча подружжя мешкає у підвалі, вона не ремствує на долю. Алевтина Письменна, артистка, показана в складній ситуації. Вона без належного пієтету ставиться до свого чоловіка, художника, який її кохає. Жіночка працювала на заводі у відділі Танєєвої не за спеціальністю. Звільнена з роботи, працевлаштувалася в театр. Там духовно виросла, змінилася в кращий бік. Аякже. Займається улюбленою справою, кохає законного чоловіка.
Людина праці, що бере активну участь у величних завданнях, накреслених партією й урядом, зобов’язана бути духовно багатою. Над робітниками суднобудівного заводу взяли шефство артисти з філармонії. Митці розповідають трудягам про композиторів (Бетховена), їхню музику. Заводська молодь відвідала міський театр, уважно дивилася «Оптимістичну трагедію». «Мужня жінка-комісар серед анархістів, цих морських вовків, боротьба за людські душі і долі, в якій перемагають ідеї комісара, – все це віяло тим знайомим, тим рідним, тим зрозумілим героїзмом, з якого почалося наше життя, існування нашої партії і країни», – чуємо натхненний голос автора роману.
Незабутні сторінки, в яких описано атмосферу спуску «Братська», найбільшого в ті часи корабля, що став трудовим рапортом миколаївців ХХІ з’їздові КП СРСР.
Кульмінація твору – оцей з’їзд, що проходив у Москві в Кремлівському палаці, виступ Микити Хрущова. Павло Щербак, бригадир колективу комуністичної праці урочисто звітує партії і радянському народу про роботу як своєї бригади, так і всього Південного суднобудівного заводу. Щербаку аплодують.
Олександру Сизоненку належить творення величного слова «корабели». Тоді робітника суднобудівного заводу називали «судностроїтєль».
У романі багато афористичних речей із якоюсь узагальненою мудрою думкою: «Ех, життя! Яким треба бути пильним, щоб скрізь встигнути, щоб ніщо не лишилось докором твоєму сумлінню». «Самоунижение паче гордости». «Головна магістраль життя на землі – оцей могутній труд багатотисячного робітничого колективу. І все, що б ти не зробив, здається мізерним у порівнянні з тим, що створюють на заводі прості люди в робочих спецівках». «Небезпечно скалити зуби, говорячи про невідоме» тощо.
Насправді, роман на виробничу тему «Корабели» читати цікаво. Ми ж переглядаємо серіали, головні герої яких лікарі або вчителі, що діють у відповідних закладах. У такому разі чому не може зацікавити роман, в якому люди будують морські лайнери, що борознитимуть моря й океани? До того ж, коли написаний уважним до деталей, допитливим, вдумливим, ерудованим автором. Він знає історію краю, життя, людей усіх прошарків суспільства: і партійну еліту, і митців, і молодих, що освоюють робітничі професії, набувають досвіду.
Правда, змальована Сизоненком у художніх образах, навіть з позицій його комуністичного світогляду, викликає роздуми. Голову прострілюють асоціації, що в свою чергу роять запитання: Де сьогодні кораблі, складені в Миколаєві? Де великі багатотисячні трудові колективи, горді за продукти своєї праці? Чому про них лише згадка в літописах на кшталт «Корабелів»? Зате сьогодні мозолять очі безвідповідальні патріоти, що горло деруть на зібраннях.
Принагідно про автора роману, над яким він працював вісім років, починаючи з 1952-го. Тоді Олександру Олександровичу виповнилося 29. За плечами участь у бойових діях Другої світової війни (командир мінометної обслуги), що обірвалася важким пораненням ноги у центрі Берліна. Далі довге лікування у госпіталях Франкфурта-на-Майні та Москви. У Миколаєві працював простим робітником, пізніше місив тісто у пекарні, перейшов на завод 444 імені Андре Марті. Отримавши тимчасове житло, забрав до Миколаєва дружину з маленькою донечкою. У 1949 році в подружжя народиться син. Олександр – член літоб’єднання, на зібраннях якого читає свої оповідання. Володимир Югов, один із слухачів, залишив портрет молодого письменника: «Високочолий, кремезний, може, аж занадто стрункий, худорлявий та блідий не по сезону». У мріях він бачить себе великим письменником. Щоб мрія здійснилась, пише: обідньої перерви на підприємстві, а вдома – ночами. Його оповідання з’являються обласних газетах, у республіканському журналі «Вітчизна».
Попри труднощі, коли писав «Корабели», він був щасливий. З ним кохана дружина (працювала на заводі, також у нічну зміну), слухняні діти. Він також щасливий розповідач. Щасливий, бо розповідає про те, що мало місце в його житті, що сам пережив. У 1959 році в нього народився син. Його робота достойно оцінена владою міста. Сизоненко отримав квартиру, що вікнами виходила на центральну, Радянську, вулицю. З вересня 1955 року працює у відділі пропаганди і агітації Миколаївського обкому КПУ. До радісних подій належить вступ до Миколаївського педагогічного інституту імені В.Г. Бєлінського та народження другої донечки.
У «Корабелах» багато особистого, що мало місце в житті письменника. Для прикладу, Галина Дмитрівна, секретарка Іволгіна, тезка дружини Олександра Олександровича. Секретарка і вродлива, і розумна. Вона дає цінні поради своєму шефу, директору великого суднобудівного заводу, і той на них зважає.
Відомо, що Сизоненко любив твори Чехова. І ось читаємо: «Колись, ще в юності, захопившись Чеховим, який і понині лишається найулюбленішим його письменником, Віктор Михайлович запам’ятав, як Антон Павлович у листі до свого брата Миколи, талановитого художника, визначав риси культурних людей: «Вони не базіки і не лізуть з одвертими розмовами, коли їх не питають». І так ця фраза запам’яталась Іволгіну, що стала на все життя його правилом. Навіть у родинних стосунках. Вона навчила його цінити стриманість та делікатність і в інших людях». З кімнати директора заводу часто линули звуки дев’ятої симфонії Бетховена, до речі, улюбленого музикального твору нашого Сизоненка.
Або ж детальний опис службового приміщення, яке займала сім’я робітника заводу: «Кімната була низька, сира й темна, як усі підвальні квартири. Двоє ліжок, грубий стіл, стільці – оце і всі меблі. На стінах – килими, на підлозі теж лежав м’який килим, але вигляд квартира мала похмурий. В ній було дуже тісно, речі мовби налазили одна на одну». Чи не списана кімната з помешкання самого автора, коли працював на суднобудівному заводі?
Прозовий твір, тим паче роман, повідає про свого творця багато й такого, чого він не хотів би безпосередньо виносити на люди. Отак, текст видає неповагу Сизоненка до журналістів. Називав їх творителями, журналюгами, газетярами. А все через їхню професійну схильність до сенсацій. Деякі перекручують факти, не враховують конкретних умов та обставин. Серед отаких Сеня Тюрин. Сміливий здібний журналіст, завідував промислово-транспортним відділом у газеті. Він умів гостро і дотепно висміяти міське начальство. Цікаво, що крім постанов партії на промислову тему, Тюрин нічого не читав. За підтримки вигнаних із заводу ледарів написав наклепницьку статтю «Князь на заводі», якою мало не довів до смерті директора заводу Іволгіна («справедливого, чесного і відвертого комуніста-ленінця»)». Із Москви терміново прибула комісія, щоб розібратися, чи мають місце на заводі факти, наведені в статті. Відбулися відкриті партійні збори. Виступити довелося й Сені Тюрину. Промовистий штрих: «Тюрин сходив з трибуни, неначе спускався в колодязь».
Для Сизоненка зрозумілі й близькі муки художника, коли створені ним образи не життєздатні й мовчать. «Чого не вистачає моїй картині?» – роздумує Письменний біля готового полотна. Він же розумів романтику праці, коли бував на заводі. Але чомусь передати її не зміг. Розуміння прийшло до митця згодом: кожного корабела переповнювала гордість за свою незвичайну професією. Любов і радість відбивалися на обличчях робітників, у їхніх позах. Це робило їх оптимістами, господарями своєї долі. Резюме автора: «Чужої любові не було: вона вся стала його власною любов’ю. Бо була йому зрозуміла і могла сходити в його серці, як посаджені весною квіти».
Останні сторінки роману осяяні щасливою новиною: у корабела народився син. «Ви знаєте, в мене народився син!» – чи не у всіх наметах чувся довірливий радісний голос Щербака. (Комсомольці, з ініціативи Іволгіна, покинули гуртожиток, куди заселилися молоді сім’ї з дітьми. Комсомольці розбили наметове містечко в лісках і почали зводити будинки для робітників, що жили в підвалах, також для себе.) Ще й пак, народився майбутній будівник комунізму!
Допитливість, як одна з незаперечних складових потужного інтелекту, притаманна Сизоненку. Він, закоханий у Миколаїв, своїми краєзнавчими розвідками не може не поділитися з читачем. Ось Андрій Юрченко знайомить Ліду Танєєву з містом. У ненав’язливій формі читач дізнається, що в Миколаєві побував Мусоргський (у листах описував миколаївські краєвиди, що вразили його уяву); про Аркаса, головного командира Чорноморського флоту, астронома, етнографа, архітектора; про Ушакова, Нахімова, Корнілова, які відстоювали в боях із турками південь Батьківщини.
Не обійшов увагою Сизоненко і фігуру революціонера Гмирьова. Ветеран заводу Парфен Микитович (у нього під навислими бровами тремтіли сльози) дає Юрченку книжку. На обкладинці полум’я, а через нього по діагоналі бігла сонячними бризками назва «Гори, моє серце!». «Альоша Гмирьов, наш заводський поет, наш спільний друг, – кивнув він на своїх товаришів. – У двадцять чотири роки загинув у жандармських катівнях від тортур. А вірші, які вірші написав там, ти тільки почитай! Гори, моє серце! Для людей горів, для робочого люду! Та хіба ж тільки він один? Серце всієї нашої партії, починаючи з Ілліча, горіло й горить для людей.»
Принагідно нагадаю: донедавна Миколаївська наукова бібліотека носила ім’я О. Гмирьова. Але вітер сьогодення здув його з довгої назви бібліотеки. Чула іронічні зауваження в колі миколаївських митців: забагато честі поету-початківцю.
Сизоненко стверджував, що писав за велінням серця та з найкращих поривань. Товариші зі Спілки письменників визнали його видатним речником соціалістичного реалізму, ідейно-художнього напряму літератури СРСР. До речі, майбутній письменник народився в законослухняній сім’ї, виріс та змужнів у соціалістичній республіці. Був членом комуністичної партії і свідомо перебував у її лавах, допоки не обірвалася нитка життя. Він несхитно був переконаний: лише комуністи – правильні керманичі держави і захищають права робочої людини. Отож з позицій комуністичного світогляду придумував сюжети, в яких «правдиво, історично конкретно відображав дійсність в її революційному розвитку» («Філософський словник», К.: УРЕ, 1973).
Тексти, складені Сизоненком, дидактичні. Своєю видуманою реальністю, образами він невтомно повчає, напучує терплячого читача, як то правильно жити, думати, працювати в колективі задля побудови світлого майбутнього – комунізму.
Кінцівка «Корабелів», звичайно, життєствердна, щаслива.
Позитивні герої Сизоненка є носіями комуністичної ідеології. Монологи їхні довгі й патетичні. О, говорять вони красиво. А ще вірять у світле майбутнє своїх дітей і країни. В негараздах, як правило, звинувачують когось, а не себе. Біографії героїв, звичайно, символічні. Так, вершки міста, області, заводу високоморальні, розумні, далекоглядні. Хіба могло бути по-іншому, коли мантра вождя світового пролетаріату застерігала: «Влада центральної установи повинна базуватись на моральному і розумовому авторитеті».
За Бердяєвим, під час творчого акту митець звільнюється від земних пут і долає труднощі. Це в ідеалі. Бо коли письменник не вільний від «світу», служить і змушений прогинатися, то його праця грішить пристосовницькими моментами. У такому разі автор не в змозі досягти заповітної мети: вирватися за межі корисливого світу і прозріти свободу.
Через це твір в рамках соціалістичного реалізму не розкошує, не тріумфує, не хвалить творця за надмір творчих розкутих сил.
Такі мої роздуми по прочитанні роману Олександра Сизоненка «Корабели».
Низький уклін письменнику за його працю на духовній ниві.
Вічна пам'ять воїну, літописцю необоротного часу, титану духу.
Лідія Гулько