Чеслав Мілош "Земля Ульро"

У попередньому нариcі я вела мову про Ясунарі Кавабата. Його романи вийшли в рамках програми Інституту Книжки в серії «Лауреати Нобелівської премії». Наразі розкажу про другу книжку з цієї серії:
Чеслав Мілош «Земля Ульро» (К.: Юніверс, 2015, 248 с.). Переклад з польської Наталії Сидяченко.

Чеслав Мілош слов'янин, поляк. Роки його життя 1911 - 2004. Він з небагатьох, хто за кордоном не перейшов на англійську, зрозумілу всім, а писав рідною мовою. 1980 року отримав Нобеля «за безстрашне провидництво, з яким він показав незахищеність людини в світі, що страждає через конфлікти».
У спадщині Мілоша вірші та прозові твори.
«Землю Ульро» я прочитала швидко. Другий раз читала повільно. А потім читала там, де відкривалася книжка. Її пора здати в бібліотеку, та от не здаю.
У книзі 42 розділи. Одні маленькі - на пів сторінку, більшість займає 3-4 сторінки.

Це інтелектуальне чтиво. В ньому не описано конкретне буття людини. Автору цікаво спостерігати та роздумувати над відображенням життя в мистецтві, творах філософів, релігійних діячів. Його захоплюють праці Достоєвського, Міцкевича, Блейка, Сартра, Камю, Гайдеггера, Сведенборга, який спілкувався з духами та ангелами. Про кожного митця та його працю Мілаш має власну думку.
Розповідь письменника вільна, невимушена і, що важливо, не грішить абсолютом, об'єктивною системністю. У тексті превалює суб'єктивне судження. Воно важливіше за предмет дослідження.
Початок книжки: «Ким я був? Ким є нині, по роках, тут, на Ведмежій горі, в моєму кабінеті над Тихим океаном?»
За всіма ознаками перед нами есеї-монологи, об'єднані ідеєю духовного викорінення сучасної людини.

Принагідно нагадаю: есей народився в Західній Європі. Точніше, засновником есеїстики вважають французького філософа ХVІ ст. Мішеля Монтеня (його «Проби» українською переклав М. Перепадя). Хоча і працю римського імператора Марка Аврелія Антоніна (ІІ ст.) «До себе самого» можна назвати збірником есеїв

Та послухаймо Чеслава Мілоша:
«Захопленість авангардною поезією, живописом, кіно, політикою, новими звичаями, тобто усілякою актуальністю, мало запровадити мене до снобізму і збочень, хоча без цього кандидатові у поетичний цех обійтися годі. Разом із захопленістю виявлялася і недовіра, теж, зрештою, небезпечна, бо завдяки їй я не раз піддавався геть тоталітарним, моралістично- терористичним спокусам. Так чи інакше мій внутрішній розвиток я виміряю поступовим зростанням недовіри до літератури і мистецтва мого століття.»
До речі, я давно зрозуміла, що в художній літературі не слід шукати відповіді на життєві питання. Опертя духовним візіям знайшла у Мілоша. «Одні у других шукають надію вибратися з клітки, чи зачарованого кола, але знайти не можуть нічого. Тому прогнозованою є втрата значення так званої художньої літератури, адже її «провідна» роль має недавнє походження. Це не означає, що така література мине безповоротно, але не в ній, однак, будуть шукати дані, найважливіші для людської долі».

Друже, якщо ти час від часу переводиш погляд на небо, прагнеш явити світові свої думки та ще й вразити образністю, афористичністю, свіжою метафорою, новими поетичними образами, то жанр есею саме для тебе. Це класний засіб для інтелектуала. І читай Чеслава Мілоша. В нього таки є чому навчитись.