Усі приємно збуджені - за тиждень Новий рік. Не терпиться і малечі, і старшим діткам. Вони знають: першого січня під ялинкою знайдуть подарунки. Серед них буде особливий, від Діда Мороза. Якщо малеча вірить в казкового героя, то старших діток, звичайно, не обманеш. Але, виявляється, і 15-літні надсилають білобородим листи. Просять подарувати їм те, чого ну дуже хочуть, а батьки ніяк не дарують. А насправді прагнуть розчулити добрих дядечків і тітоньок, що допомагають Дідові Морозу, й таки отримати бажане. До речі, в світі працює 19 резиденцій Діда Мороза. Приміром, український Дідусь сидить у Києві, в будинку 22, з вікон якого видно засніжений Хрещатик.
Найчастіше діти просять, звичайно, іграшок. Кожна друга просьба - телефон, «такий як у мого татка». Третє місце в дитячих пріоритетах посів планшет.
Планшет... Для дитини бажана іграшка, для батьків дірка в бюджеті. Через подібне пройшла моя сім'я, коли Артем почав канючити отого планшета. І батько знайшов вихід...
Ця історія лягла в основу моєї повісті: «Артем Стеценко розповідає»:

2... Батьки привітали мене зі закінченням п'ятого класу і подарували шкіряний м'яч. Мама приготувала святковий обід. Ми з батьком сиділи на дивані, а мама навпроти, на стільці, бо раз за разом бігла на кухню. Батько згадував своє дитинство, рідне село. Розчулений, я притулився до батькового плеча і слухав його розповіді. Реально відчував себе іменинником. Несподівано батько запропонував.
- Старичок (так він мене називає з трьох місяців), а чому б тобі не поїхати в моє рідне село? Ти бував там не раз. Знаєш: у тітки Людмили влітку дуже гарно.
- Чисте повітря, смачна артезіанська вода, огірочки зі свого городу, садок... - підспівала батькові мама.
Картопля застряла у моєму горлі. Я голосно гикнув. Мама вибігла на кухню. За мить подавала мені кухлик з водою. При цьому наказувала батькові:
- Вранці відвезеш Артема.
Я гикнув ще голосніше. Між гикавками прокричав:
- Не поїду в село. Залишусь у Києві.
- Випий води, синку, - сердечно припрошувала мама.
Я випив. Та не втримав кухлика і вилив залишок води на себе.
Мама, що вибігла на кухню, миттєво вернулася з рушником.
- Нема тобі чого у місті робити, - заспокоював мене батько і бив кулаком по спині, щоб картопля пройшла.
- Не правда. Я уже знайшов собі заняття.
- Не одне, а цілих три, - завважив батько. - Перераховую: лежати на дивані, тиснути на кнопки піїспі та хлопати дверцятами холодильника.
Мама зі співчуттям дивилася на мене. Але я знав: вона не на моєму, а на батьковому боці. Протистояння додало мені сил. Я обтерся рушником. Рішуче відвів батькову руку. Голосно і твердо сказав:
- Макс зібрав команду з хлопців нашої школи. Я працюватиму з Веніаміном у парі.
Мама зробила великі очі.
- Синку, ти працюватимеш?
Зігнута батькова спина вирівнялася. Його голос звучав твердо, як метал.
- У такому разі нам, твоїм батькам, потрібно знати все про твою роботу. Розказуй, в чому полягають твої службові обов'язки?
- Вони різні.
- А конкретно?
- Будемо мити автомобілі. Веня обіцяв мені віддавати половину зароблених грошей.
- Із тих грошей, які йому виділить брат. Бо половину коштів Максим забере собі, як організатор. Виходить, в ручку тобі ляже лише четверта частина заробітку.
- Ти ще, дитино, не знаєш життя, - вмовляла мене мама. - Трапляються такі водії, які маніпулюють дітьми, або й зовсім їм не платять. Нахабно заявляють: хлопці, ви погано моє авто помили, не стану вам платити.
- Хіба такого примусиш платити? До того ж Максим не повнолітній. Підприємство його незаконне, податків він не платить. На нього ще й можуть донести.
Я палко заперечив батькам:
- У Макса на Куренівці багато друзів. Вони заступляться за нього.
- Донесуть його конкуренти. Приїде міліцейський бобік. Посадять тебе з товаришем у нього і відвезуть до районного відділку. Хто за тебе заплатить штраф? Максим? Не заплатить. У відділок запросять мене, твого батька.
Мама зі скорботним обличчям хитала головою.
Мій батько працював адвокатом. Він знав усі закони, тож мама вірила йому беззаперечно.
Розмова для мене втратила сенс. Однаково вийде по-їхньому. Раніше я плакав. Але минулого року на мій день народження батько у присутності мами сказав: «Артеме, сьогодні ти став дорослим. Тобі стукнуло десять років. У давні часи хлопців твого віку батьки одружували. Ми тебе не одружимо, але плакати забороняємо. Концертів нам не влаштовуй. Просто запам'ятай: те, чого хочеш, сльозами від нас не доб'єшся». Я запам'ятав це попередження. Мої батьки, маю підозру, теж про нього не забули. Ох, краще б вони мене одружили. Наприклад, на Софійці.
Сльози мимохіть стали в моїх очах. Я відвернувся і шморгнув. Трохи посидів і вийшов на балкон. Стояв там і кулаками знімав сльози.
Через відчинені двері линули голоси батьків. Вони говорили про мене, мій ранковий від'їзд. Потрібно зателефонувати другові. Звичайно, вийде неприємна розмова. Веня назве мене зрадником. Стане наполягати: залишайся у місті.
- Привіт. Я дзвоню, щоб сказати: вранці мене не жди. Ми з батьком їдемо в село. Він залишить мене у тітки до кінця літа.
- Добре, - буркнув Веня.
У слухавці з'явилися противні гудки. Чому Веня сказав «добре»? А-а-а-а, він зрадів. Йому не доведеться ділити зі мною свої гривні.
- Синку, ми ще не закінчили обідати. Підійшла черга для солодкого. Сідай до столу, - покликала мама.
На підносі вона тримала пиріг.
Я сидів похнюплений, опустивши на груди голову.
- Артеме, для чого тобі гроші? - запитала мама, розрізаючи пиріг із полуницею.
Поза засмученої дитини мене виручила. Батьки не бачили мого обличчя, а тому не могли прочитати моїх думок. Я знав, що відповідь, типу, хочу купити п'ять пачок морозива, дві пляшки пепсі-коли і найбільшу упаковку чіпсів, для батьків не переконлива. До того ж вони вважали ці продукти шкідливими для здоров'я. І тут я згадав про свою давню мрію. Я дуже хотів мати планшет. Батьки знали про це. Але мама мого бажання не підтримувала.
Я підвів голову і сміливо сказав:
- Хочу купити планшет. У моєму класі учні з планшетами.
Мама швидко глянула на батька. Зараз вона почне загинати пальці з довгими нігтями і перераховувати всі мої електронні «штучки»: піїспі, приставку до комп'ютера (на яких я лише зрідка граю), сенсорний із мелодіями телефон.
- Молодчина, - несподівано підтримав мене батько. - Гарне бажання. У планшет можна завантажити пізнавальні фільми, художні книги, підручники...
- Ігри, - увернула мама.
- Планшет не іграшка. Планшет - інструмент для роботи та навчання. Артемові планшет потрібний. Гроші на його придбання наш син заробить у селі. Він уже дорослий.
- У селі?
Я був щиро здивований.
- За умови, якщо допомагатимеш Людмилі, - попередила мама.

3. Поки ми в дорозі, я розкажу вам усе, що знаю про село, куди їду, та про свою родичку. Це село первісні люди назвали дуже смішно - Криве Озеро. Начебто давним-давно у цій місцині розкинулося величезне озеро з крутими берегами. Чумаки, котрі везли сіль із Криму, біля кривого озера зазнавали неприємних пригод. Нині від великого озеро залишилося велике болото, яке заросло непрохідними чагарниками. Через болото перекинутий міст.
Людмила живе за кілька кілометрів від болота. Її будинок стоїть на схилі, що прямісінько збігає до річки Кодими. У цьому місці Кодима надзвичайно широка. Але річка мілка. Так само, як і озеро, її русло густо поросло верболозами, очеретом, ірисами, осокою.
Людмила наша близька родичка. Вона рідна тітка мого батька Юрія. Виходить, що для мене вона бабуся. Називати Людмилу бабусею у мене, навіть маленького, не повертався язик. Я завжди називав її тітонькою. До речі, тітонькою її називає і мій батько. Дивно, але Людмила мене жодного разу не виправила. Не настояла на тому, щоб називав її правильно - бабусею. Дивно.
О, тітонька нас чекала. Зварила зелений борщ і вареники з картоплею.
Я не можу зрозуміти: чому в Кривому Озері такі смачні страви? Адже в Києві, на ринку, продають такі ж самі продукти: картоплю, буряки, моркву? Але, борщ, який варить мама, не такий смачний.
Обідали ми у саду, під яблунею. Говорили про те, про се. Несподівано батько обійняв мене за Звернувся до Людмили:
- Тітонько, прошу, знайдіть для нашого старичка якесь заняття. Але таке, щоб він був зайнятий кожного дня. Артем прагне працювати.
Тітонька мало не захлеснулася борщем, так реготала.
- Прагне працювати?
Ні, вона не повірила моєму батькові. Я вирішив розвіяти її сумніви.
- Правда, правда. Мені потрібна робота. Я хочу заробити грошей. Хочу купити планшет. У нашому класу вже...
- Так, окреслимо коло щоденних робіт для Артема...

Книжку можна придбати за адресою

https://andronum.com/product/gulko-lidiya-artem-stetsenko-rozpovida/