Про крилату ягідку

У Дмитрика, п'ятирічного хлопчика, зникла улюблена іграшка. Хлопчик довгий час не знає спокою: усе шукає пропажу. Килимок на підлозі загортав. І під ним улюбленої іграшки не знайшов.
Стоїть Дмитрик серед хати, кулачком тре очі. Сльози ось-ось річечкою ринуть. Аж тут дідусь у двері.
- Дідусю, ви не бачили мого воїна? - кинувся до старого Дмитрик.
- Я у хліві порався. Там кози мекають, свині рохкають і кури кудахкають. І жодного воїна, - жартує дідусь.
Хлопчик тупнув ніжкою.
- Я не про живого воїна, про іграшкового питаю!
- Он про що. І через це хлипаєш?
У очах хлопчика стоять сльози. Дідусь опустився на ослін. Дмитрика посадив на коліна. Повчав малого: Знайшов - не скач, згубив - не плач.
Дмитрик тернув бульку під носом.
- Це віршик?
- Ні, прислів'я. Хоча прислів'я може бути доладним, як віршик.
- Ой, здогадався. Ви придумали прислів'я, щоб я за улюбленою іграшкою не сумував.
- Прислів'я, Дмитрику, то народна мудрість. Ач, яке коротке, яскраве і соковите.
- Ніби ягідка суниці.
- Так. А ще крилате, мов би ластівка. Хтось мудро й доладно про щось сказав. Відтоді й живе вислів між людьми. Літає від хати до хати, від села до села. І великі міста не минає, у кожну домівку заглядає. Людям у нагоді стає.
- Дідусю, ви знаєте багато прислів'їв?
- Багато, - підтвердив дідусь.
- І мене навчите?
- Аякже! Навчу, якщо не хлипатимеш. Бо мудрим ніхто не родився, а навчився.
- Знову прислів'я! - радіє Дмитрик. - Коли я виросту, то всі книжки перечитаю і мудрим стану.
- Це правильно, бо книжка - маленьке віконце, а через нього увесь світ видно.
- А про ледарів прислів'я знаєте? Учора татко сварив Марійку. Казав, що на дискотеці вона кізкою скаче, а подвір'я замітати не хоче.
- Про ледарів? Та скільки завгодно! Український народ ледарів не любить. Атож запам'ятовуй:
До роботи плачучи, а до танців скачучи.
Ховається від роботи, як пес від мух.
Жвавий, як рак на греблі.
Дідова розповідь Дмитрикові подобається. Він прагне побільше приказок знати.
- А про нашого Тарасика прислів'я знаєте? Братик дуже впертий. Надумає собі щось - і неодмінно зробить. Він скаламутив воду, яку кури п'ють. Тараса мама за непослух не раз лупцювала.
- Тарасик таки впертий. Про таких кажуть: Хоч кілка на голові теши, а він своє. А впертюхи теж відмовку придумали: На мені покатаєшся як на їжакові.
Дідусь передавав діалог дуже кумедно. Дмитрик голосно сміявся. А про себе вирішив: «Ніколи не буду впертим». Він дещо згадав.
- Оленка мені хвалилася: коли виросте, то буде першою красунею України.
Дідусь на те:
- Про хвальків прагнеш узнати? Аби встигав запам'ятовувати:
Хвалилася кобила, що з возом горщики побила.
Не хвали сам себе, нехай тебе люди хвалять.
Вівсяна каша хвалилася, ніби вона з маслом родилася.
- Ого, як багацько! - радіє Дмитрик. - А про брехунів є прислів'я? Бо Ілько так бреше, що й повірити можна.
- І про таких народ не забуває:
Вдача собача: як не брехне, то й не дихне.
Так чисто бреше, що й віяти не треба.
У Ілька, коли брехатиме, запитай:
А ти часом не з Брехунівки?
- Та й дотепно ж! - сміється Дмитрик. - Усім брехунам так казатиму.
Зненацька скрипнули двері. З рум'яним від морозу обличчям увійшла бабуся. Вона дорікнула малому:
- Ти, козаче, у хаті грієшся, а вояк на призьбі на березневому холоді вартує. Глянь на нього. Посинів, бідолашний!
Дмитрик скрикнув від несподіванки - на бабусиній долоні пластмасовий вояк. Це його він так довго шукав.
Хлопчик кинувся до бабусі. Вихопив улюблену іграшку. Підстрибував, цілував її.
Дідусь підняв вказівного пальця і мовив:
- Знайшов - не скач.
Дмитрик дзвінко засміявся. Він продовжив прислів'я:
- Згубив - не плач.
Бабуся гадала, що це гра така. Старенька докинула своє прислів'я:
- Сонечко у дорозі не спіткнеться.
«Чому бабуся саме це прислів'я сказала?» - замислився хлопчик.

Дійсно, чому?

01.03.2003