21 серпня в Коментарях надибала цікаву публікацію. (https://www.facenews.ua/news/2017/372164/).
Десятилітній Джуд Спаркс, що мешкає в штаті Нью-Мексіко (США), під час прогулянки з молодшими братами за містом спіткнувся об скам'янілу кістку. Хлопчик подумав, що то череп корови. Він покликав батьків, показав їм знахідку. Батько завважив: як для корови, череп великий. Для того, щоб остаточно з'ясувати, якій тварині належить кістка, чоловік зв'язався з Пітером Хаудом, професором біології, співробітником университету. Пітер прибув на вказане місце. Його вразила Джудова знахідка. Він розказав допитливій родині, що череп належить стегомастодону, предкові слона. Тварина паслася у цій долині ...мільйон років тому. Загалом, це другий повний череп стегомастодона, знайдений у штаті.
Отак то. Дитині належить цінне археологічне відкриття.

Логічне запитання: невже за п'ять століть із хвостиком, що минули після відкриття Америки адміралом Христофором дон Колумбо, жоден європеєць не бачив того скам'янілого черепа? Однозначно, і бачили, і спотикалися об нього. У такому разі, чому велика кістка нікого не зацікавила? Відповідь проста: бо ніхто не хотів витрачати на стару костомаху свого дорогоцінного часу. Є речі важливіші. 

А хлопчика вона зацікавила такою мірою, що свою радість він вирішив розділити з батьками. До слова, щоб мати допитливого, не ледачого сина, треба, батькам такими бути. Джудів батько на природі, звичайно, розслабився, хильнув пивця. Проте синова знахідка його зацікавила. Він зв'язався з потрібним чоловіком, чекав його, слухав...

Діти від природи надзвичайно допитливі. Не пригадаю ні назви книжки, давно прочитаної, ані сюжету. Але у пам'ять врізався один епізод. Для того щоб зустрітися з потрібною людиною, шпигун в убумовленому місці залишив записку. Зустріч не відбулася, бо записку знайшли діти. Виявляється, небезпеку для шпигуна становлять діти і собаки. Що ті, що ті надміру допитливі, ніколи не поспішають, знають усі таємні місця і їх періодично перевіряють.

Повертаючись у наш час, засвідчу й таке: хлопчики не лише допитливі, вони не гидливі. Батьки навіть не здогадуються, де вони бувають і яких небезпечних предметів торкаються. Днями спостерігала таку картину. Між контейнерами зі сміттям та різним хламом для вивезення никав хлопчик. Чималенький, років дев'яти-десяти. «Що тут  дивного, - скажете. - Літні канікули не закінчилися. Друзі ще не повернулися до міста, а цього привезли. От він перший обходить «цікаві» об'єкти...» Дивує, що хлопчика зацікавив поруділий від старості унітаз. Можливо тому, що його вирвали й винесли на смітник разом із кришкою. Так от хлопчик підняв рукою кришку. Потім довго і уважно розглядав усередині. Додам: хлопчик домашній, охайний.

Отже, всупереч неприємним моментам слава і честь допитливим!

Ростик, герой мого оповідання «Ольвійські дельфінчики», в Одесі на березі моря відкопав старовинні речі. Круглячки, що не привернули б уваги дорослих, він старанно помив і уважно розглянув.

Читайте:

Ольвійські дельфінчики

1. Чи буває щось гіршим, ніж спекотного дня кашляти, чхати та совати на шиї намотану мамою хустку? Отож поспівчуваємо Ростику. Вчора він допомагав таткові заганяти рибу в сіті, а сьогодні бухикає і тре розпухлого носа.
Ростик знає, що у мами при звуках його кашлю крається на часточки серце. Вона хитає головою і з докором зиркає на татуся. І той не витримав. Підхопився і кудись пішов.
А Ростикові хворіти ніяк не можна. У вересні він піде до школи, в перший клас. Він повинен бути здоровим. Правда, учнівської форми йому досі не купили. Мама каже: немає грошей. Але друзі Ростика заспокоїли: у старому одязі в школі краще. Зручніше бігати між партами, а на шкільному подвір'ї лазити на деревах. О, татко вернувся. Кинув хвірткою, наче стрельнув із петарди. На ходу гукає:
- Галино, пакуй торби - взавтра їдемо до моря!
Мама, коли почула приємну новину, то як стояла біля курника, так і остовпіла. З відстані озвалася:
- Петре, ти що? З печі звалився?
- Кохана, серйозно кажу. Кум Василь сказав: «Уночі повезу на Привоз ковбаси. Можу підкинути до перлини моря».
- Перлина моря велика? - поцікавився Ростик, якого мовби вітром підкинуло до батька.
- Одесу так називають, - відчепно пояснив той.
І знову до мами, що неквапно підходила:
- Кохана, довго не думай. Гарна нагода оздоровити нашого хлопця. Скористаймося.

2. Наступного дня Ростик уже стояв на березі Чорного моря. Його зацікавила рисочка, що розділяла сиве море і сиве небо. Він роздумував: «У тому місці, напевно, глибоко. Наша хата сховалась би разом із комином. А ще там плавають велетенські риби. Такі, як оця гумова жовта акула, що припнута до мосту. Чому вона косує у мій бік? А пісочок класний для будування. І воду не треба носити з колодязя. Під ногами хлюпає».
Хлопчик набрав у пригорщі мокрого піску, почав ліпити хатку. Будівля вийшла кругла, з гостроверхим дахом.
- Привіт, блідолиций! Звідки взявся? З неба звалився?
Ростик дивився на хлопчаків з облупленими носами. Доброзичливо пояснив:
- Ні, не з неба. З Малої Бугаївки. Дядько Василь вдосвіта привіз.
Хлопчаки реготали, як дурні. Вищий плескав Ростика по плечу, яке почервоніло на сонці.
- Значить, з Іспанії. Конкретно! Бичкам хвости крутиш?
Він чвиркнув через рідкі зуби і слиною влучив у круглу хатку. Потім ногу високо заніс, щоб її розвалити. І розвалив би, коли б не Ростиків батько. Хлопці злякалися його і втекли.
Петру сподобалася будівля.
- Класний замок. Сам збудував чи хлопці допомогли?
- Сам, - гордо відповів Ростик. - Я бачив такий будинок в книжці про морську русалку. Русалочка вночі припливе до замку. Ще зроблю вікна і двері. Тоді замок буде повністю готовий.
- Закінчиш по обіді. Мама нас чекає. Але спершу змий із себе пісок.
Перед Ростиком, що зайшов у воду, знялася пінява хвиля. На ній гойдалася русалка з розпущеним на воді голубим волоссям. Ростик кліпнув очима - русалочка зникла. Навкруги верещали дітлахи. А ще сновигала гумова акула. Її тягав за собою моторний човен. Акулу осідлали дядьки в червоних жилетках. Вони підскакували і розмахували руками - вдавали безтурботних дітей.
На Ростика лягла тінь від предмета, що хитався вгорі. Хлопчик закинув голову, примруживши від сліпучого сонця очі. У небі шугав червоний довгохвостий змій. Мить - і з рота вивергнув струмінь вогню.
Змія водив на міцній вірьовці присадкуватий, схожий на Котигорошка, дядько. Він глянув на Ростика добрими очима. Але не затримався, рушив берегом далі. Дядько цупко тримав на прив'язі страшного змія.

3. Таки сільських дітей з бідних родин не слід водити на ігрові атракціони, типу комп'ютерних ігор, кімнат жахів, шаленої гірки. Діти робляться нестерпно вимогливими і капризними.
- Хочу з'їхати з гірки, - скиглив Ростик.
- У нас немає грошей на дурні розваги, - трохи винуватим, але твердим голосом сказав Петро.
Хлопчик опустив голову і голосно підтягнув носом шмарклі. Несподівано зойкнула Галина. Одну руку вона тримала на своєму серці, а другою затримувала чоловіка.
- Петре, чого поспішаєш? Та зупинись, кажу. Глянь на капелюшки. А корали, корали, які! Червоні, аж очі вбирають. Не туди дивишся!
Петро розсердився по-справжньому:
- Галю, ти як мала дитина. Ростик замовкнув, так ти завела тієї ж. Я й кухлика пива від ранку не перехилив. А ви, обоє, наче зговорилися.
У суцільному гомоні відпочивальників та батькових повчань Ростик вирізнив тонке «Іа!» Хлопчик озирнувся. Над відчиненими дверима, з яких виходили смачні запахи, красувалися великі букви і тваринка, схожа на коня, із закрученим хвостиком. Ростик склав докупи букви. Вийшло: КАФЕ «МОРСЬКИЙ КОНИК». Несподівано тваринка моргнула йому одним оком і тоненьким голосом заіржала.
Хлопчик смикнув батька за руку. Спрямувавши пальця на коня, запитав:
- Хіба коні живуть у морі?
Петро глянув через плече.
- Ти про того? Намальованого? У морі мешкають тваринки, схожі на коней. Їх назвали морськими кониками. Але вони малі, мініатюрні.
- А чому цей коник моргає і подає голос? Він же не справжній?
Петро махнув рукою:
- Чого тільки не придумають комерсанти з метою закликати клієнта. Мабуть, реле вмонтоване. Тому коник, як заведений, то ірже, то моргає.
По паузі морський коник повторив свої дії. Ростик дзвінко сміявся. Коник із закрученим хвостиком йому сподобався.

4. Він таки добудував замок. І доріжку кругом нього посипав жовтим піском. Дах обклав синіми мушлями, зверху встромив прапорець. Запобіжно, щоб хвилі не злизали будівлю, з боку моря збудував міцну браму з ворітьми.
Коли замок був повністю готовий, то Ростик відійшов. Ходив неподалік. А насправді удавав із себе чужого хлопчика, що розглядає будівлю. Він був задоволений своєю працею.
Під його ногами блиснув якийсь предмет. То мигтіла, відбиваючи сонячні промені, копійка. Ростик пригадав хлопчачі розмови: якщо закопати монету, то у землі вона розмножиться. Не роздумуючи, він вирив на території замку, під ворітьми, ямку. Схоронив у ній свою знахідку і старанно утрамбував розритий пісок. При цьому примовляв:
Копієчко, копієчко - моя ти надієчко,
лежати не лежи, а крутись, вертись, перевертайся,
рости, розмножуйся, плодись,
мамі на капелюшок, таткові на пиво, а мені на забави.
Тупу-тупу ніжками, ляск-ляск ручками, зирк-зирк очками.
Капієчко-надієчко! Рясно плодись нашій родині на радість і втіху.

5. Кремезний дядько з червоним на прив'язі змієм до вечора не з'явився. Русалочка теж пропала. Жовта акула, припнута до мосту, відпочивала. Вона виглядала вкрай сумною й одинокою. Ростик підійшов до велетенської, надутої повітрям, рибини. Притулився до гумового боку, ніжно його гладив.
- Бідолашна, - шепотів. - Втомилася возити на собі людей. Ти, мабуть, зголодніла. На жаль, у татка немає грошей, щоб купити для тебе корму.
Гумова тварина здригалася, немовби плакала.
Коли хлопчик покидав пляж, вона сумовито дивилася йому вслід.

1. Тихо, навшпиньках Галина вийшла з кімнати. Ростик міцно спить. Можна вийде в нічне курортне містечко, погуляти.
Треба сказати, що Галині поталанило в особистому житті. Принаймні такої думки були всі Галинині подруги, родичі та сусідки. Самій же пані для повного щастя дечого не вистачало. Але про це вона соромилася комусь признатися. Навіть чоловікові. І треба ж було їй сьогодні випадково надибати караоке. Галинине серце тоді зайшлося й гучно калатало. Воно знало про її таємницю - заспівати на всю країну.
Для здійснення заповітної мрії Галина дещо придумала. Так, гуляючи курортним містечком, вона з чоловіком підійде до співочого гурту. Петро скаже: «Заспівай, дружино». Вона, звичайно, почне комизитися. Начебто без бажання, візьме мікрофон і заспіває. Так голосно заспіває, що її почує вся країна. Про неї напишуть у газеті. Усі захоплено говоритимуть: «Ви чули жіночку, що з Малої Бугаївки! Голос же який у неї! Унікальний».
Петрусь буде гордитися нею. Купить їй солом'яного капелюшка. А згодом - червоні коралі. О, сусідки луснуть від заздрощів. Нарешті, вона, Галине, стане повністю щасливою.

2. Ростик біля моря. На березі, крім нього, ні душі. «Відпочивальники на ігровому майданчику - веселяться й бавляться, - здогадався хлопчик. - Це добре. Ніхто не бачитиме мій скарб. Зараз викопаю його і теж піду на майданчик. Куплю бананового морозива, що в шоколаді та з горішками. Воно найсмачніше. Потім на каруселі покатаюсь. Ой, що за висока будівля над морем? Казковий замок? Так, це хатинка, яку я збудував для русалочки. Хатинка виросла разом із копієчкою. Тепер я можу вільно бігати доріжками, що під муром. Але спершу перевірю скарб. Його я закопав під ворітьми. Зараз розгорну землю. Ой, світло б'є в очі! Купа золотих монет?! А ще прикраси: і перли, і червоні корали. Матуся зрадіє», - тішиться хлопчик.
На замок лягла темна тінь. Чути, як зловісно шерхотять крила. Ростик підвів голову - і закляк. Навколо замку сновигав змій. Той самий, якого Котигорошко водив на вірьовці.
Змій сердито тряс головою, на якій червона корона. А ще пір'я на шиї стовбурчив і залізними кігтями землю шкріб. Зловісно шипів:
- Золото моє, Василіска. Перекушу хлопчиська, пережую, виплюну, затопчу і хвостом замету! Тут йому і смерть!
Змій цвьохнув довжелезним хвостом. Над дитячою головою зависла петля. Вона повільно опадала. Через секунду-дві зашморгне тонку шию.
Ростик увібрав у плечі голову. Що було сили кричав:
- Ой-йой-йой! Вирятуйте мене! Боюся!

3. Під ногами малого хитнулася земля. Товстенний мур блискавкою перетнула тріщина й розійшлася. З пролому висунуло рило якесь чудовисько. Жовта акула?!
Рибина миттєво хапнула Василіска. Перекусила його, пережувала, виплюнула, затоптала у пісок плавниками, ще й хвостом замела. Ні духу, ні сліду від агресивного плазуна.
Коли Ростик прийшов до тями, то хотів дременути. Рибина якимось чином розгадала його намір. Вона широко розімкнула щелепу - і хапнула Ростика. Але не перекусила його і не пережувала. Просто закинула у своє гумове черево і в море поплила.
Сидить бідолашний Ростик в темряві й зубами стукотить. Нарешті зубата пащека розтулилася. Але в черево навально хлинула вода. Вона підняла бідолашного й піднесла до отвору.
Водяний струмінь виштовхнув Ростика назовні й підкинув.
Хлопчик висів на гребні фонтана. Хвиля опала - він кавуном полетів донизу. Хвиля ожила - птахом злетів угору. Це жовта акула влаштувала для Ростика такі розваги, атракціон на воді.
- Тобі сподобався номер? - подала голос акула.
- Класно! - вигукнув, захлинаючись сміхом, Ростик.
Тієї же миті з гребня фонтана він гепнувся на широку спину рибини.
- Перепочинь, - порадила рибина.
- Я не втомився, - заперечив хлопчик. - Ще хочу підлітати й падати.
- Міцно тримайся за поручні, - радить риба. - Покажу тобі підводний світ.
Ростик намацав канатні поручні (за них трималися дядьки-веселуни) і міцно за них ухопився.
Рибина, плескаючи по воді хвостом, плила у відкрите море. Вона плила все швидше й швидше. Наразі широким тулубом розтинала морські хвилі, здіймала кругом себе бризки. Ростик вищав, як щасливе порося. Усе ж хлопчик помітив, що вода, яка досі вкривала йому коліна, вже дійшла його талії, грудей. Ось він занурився по саму шию...
Хлопчик преміцно склепив очі й затамував віддих. Акула пішла під воду.

4. Перемагаючи страх, Ростик розплющив очі. Надалі він їх уже не змикав. Більше того - навіть повіками не смикав.
Здивуванню малого не було меж. Отак велетенські яскраво-зелені рослини торкали його довгими-предовгими листками. Між ними пурхали різнокольорові яскраві рибки, швендяли рогаті й круглі, як колобки, морські тваринки. Ростик так осмілів, що смикав колобків за ріжки. Ці тваринки любили гратися. Оточили Ростика й грайливо буцкали його в руки.
Жовта акула прискорила свій рух, а рогаті тварини залишилися позаду. Ростик раптом побачив... велетенського гриба з червоною шапинкою. Ніжка гриба була всипана, мов очками, круглими віконцями. Дах диво-будинку обхопив щупальцями восьминіг. На квадратній фіолетовій голові морської істоти перемикалися троє великих очей: жовте, червоне, зелене. Довжелезні щупальці зміями звивалися у різних напрямках.
Ростик уважно придивився до восьминога. Зрозумів, що той керує підводним рухом. Ось зелене світло впало на акулу. Рибина здригнулася й поплила. Наразі обгинала гриб-будинок. Підплила до шлюзу, заплутаного виткими рослинами. Ростик зрозумів, що шлюз вів усередину будинка. Хлопчик розвів рослини руками. Рибина тихо, як човен, увійшла в темний канал.
Ростикові зробилося так страшно, що він притулився щокою до акулячої спини і міцно стулив повіки.
Несподівано рибина струснула тулубом. Ростик не втримався і злетів. На льоту два рази беркицнувся, а на третій став на рівні ноги.

10. - Привіт, архітекторе! Наслухався про твій замок, - задоволено потирав руки бородатий дідуган.
- Привіт, - протягнув хлопчик. - Де я?
- У підводному палаці бога всіх морів і океанів Нептуна. Тобто у мене, -бадьоро повідомив дідуган.
Вказівний палець він спрямував у бік мармурового ліжка. На ньому напівлежала дівиця, закутана голубим волоссям.
- Моя люба донечка.
Русалочка (а це була вона) граційно вдарила хвостом по рожевому ліжку. , Губки вона склала бантиком і запишалася. Та враз зіскочила з ліжка. Плигала на хвості й капризним голосом дорікала Ростикові:
- Ти хвалився, що замок будуєш для мене. Чи передумав?
- Не передумав. Замок твій, русалочко! - щиро відповів хлопчик.
Принцеса заспокоїлася. Смачно позіхнула. Підібрала хвоста й знову лягла на мармурове ліжку. Склала губки бантиком і запишалася.
Нептун вдарив тризубом по кам'яній підлозі. Урочистим голосом мовив:
- Маю до тебе, Ростиславе, ділову пропозицію. Донечка дуже хвалила твій замок, що на березі моря. Моєму архітекторові потрібний помічник. То я тебе беру на службу. Ти матимеш усе, що любиш. І солодке морозиво, і тістечка з різними смачними наповненнями, і каруселі, і комп'ютерні ігри.
Ростик обвів довкола уважним поглядом. Приміщення нагадувало велетенський акваріум. У ньому плавали, торкаючи слизькими бочками його, Ростика, яскраві рибки. Нечутно колихалися різнокольорові рослини. Але тут панувала гнітюча тиша. Інтерес до підводних красот у Ростика ураз пропав. Йому стало нудно й нецікаво. Він згадав татка, маму, товаришів, з якими на курній вулиці дотемна ганяв м'яча.
- Я хочу додому, - тихо, але твердо сказав.
- Прикро, - мовив Нептун.
Морський бог задумливо гладив білу бороду. Він поправив корону, що з'їхала на ліве вухо, і рішучим голосом розпорядився:
- Коли вже така твоя воля, Ростиславе, то дуй назад, до своїх батьків.
- О, Нептуне, дозволь погуляти на морських атракціонах, - похопився хлопчик.
- Гаразд.
Дідуган гучно ляснув у долоні. У відповідь пролунало тонке, але пронизливе іржання.

11. Перед Ростиком гарцював морський коник. Той самий, що підморгував йому та іржав над дверима їдальні. Коник вигнув перед Ростиком довгу шию. Хлопчик без вагання умостився на ньому.
Морський коник, як випущений з рогатки камінець, зірвався з місця.
Ото був атракціон! Коник і стрибав на довгому хвості, і шпарко мчав догори, і стрімко падав.
Несподівано Ростик опинився на синьому дельфіні. Хлопчик не встиг прийти до тями, а синій дельфін його, мов футбольного м'яча, послав поперед себе. Дмитрик уже на іншому дельфіні. Цей дельфін так само шпурнув його вперед. За мить Ростик гарцює на третьому дельфіні.
Ростикових пригод у морі словами не передати!
Одначе все колись закінчується. А ігри, взагалі, дуже швидко . Прощається Ростик із синіми дельфінами. Вони таємничими голосами малому обіцяють:
- Ростиславе, ми неодмінно з тобою зустрінемося. Не в морі, а на землі.
Хіба дельфіни живуть на землі? Ростик хотів заперечити дельфінам. Але синіх братів не стало - зникли під водою.

12. Безмежно щасливий хлопчик вийшов із моря. На березі він надибав високу, кучеряву, в білосніжних шатах тітоньку. Таку вродливу, що зойкнув і перестав дихати.
- Ви хто? Богиня? - спитав, видихнувши повітря.
- Угадав, Ростиславе. Я, справді, богиня. Зовуть мене Деметрою. Я піклуюся про злагоду в родинах, їхній достаток.
- Ви, напевне, хочете оберігати нашу родину, - здогадався Ростик.
- Твої батьки, хлопчику, совісні та працьовиті люди. Я люблю такі родини. Охоче беру їх під свою опіку.
- Дякую, Деметро. З вами дуже цікаво. Але я поспішаю до своїх батьків.
- Звичайно, повертайся до рідних. Ми з тобою, Ростиславе, ще зустрінемося. Тоді світитиме сонце. Ти мене впізнаєш.
«Що вона верзе? - гадав про себе Ростик. - Хіба боги ходять серед людей? Вони вигадані. Про богів розказують, пишуть, їх малюють. Занесло тітоньку. Збрехала. Вважає мене дурненьким.»

13. - Ростику, просинайся! Сонечко вже ген-ген, - тормошила Галина синочка.
Він розплющив очі. Відразу сів. Розказував мамі:
- Уявляєш, мені приснилася жовта акула, морський коник із довгим закрученим хвостом і сині дельфіни. Я розмовляв із Нептуном. У нього довжелезна біла борода. З ним була русалочка. Коли я вийшов із моря, то надибав Деметру - покровительку родин. Деметра обіцяла нашу родину оберігати. Уявляєш?
- Уявляю... А ми з татком, поки ти гуляв у сні, розважалися. Я співала в мікрофон. На майданчику встановили карооке, - сказала Галина.
- У мікрофон? То це дуже голосно. Тебе всі чули?
- У містечку, звичайно, чули. Але по телевізору мій виступ не показали.
- Не сумуй. Ти ще заспіваєш. Так заспіваєш, що всі від захвату ахнуть. Твоя мрія обов'язково збудеться, - палко запевнив матір Ростик.
Галина мовчки дивилася на сина. Роздумувала: «Ростик знає мою таємницю? Як він здогадався?»
Хлопчик, що накручував на палець білявого чубчика, підхопився.
- Треба бігти на берег. Треба відкопати скарб.
- Скарб? - іронічно перепитала Галина.
- Я копійку вчора знайшов і закопав. Вона за ніч розмножилася. Народила купу золотих монет. Я їх у сні бачив. Також червоні коралі. Вони тобі сподобаються.
- Фантазере ти мій, - шепотіла Галина, пригортаючи синочка до грудей.

14. Ранкове сонце весело усміхалося. Згори всім добрим людям обіцяло: «День буде гарним і вдалим».
Ростик так швидко біг, що залишив далеко позаду своїх батьків. З целофанової торбинки, що гойдалася в руці малого, стирчала лопатка. А ось і той грибок, під яким вчора сиділа з книжкою мама, і те місце, де він збудував замок для русалочки. Ой, де він? Де замок?
Хлопчик великими очима дивився на купу піску з глибокими дитячими слідами. Він упав на руїну і гірко заплакав.
Тим часом його батьки вибрали чисте місце і розстеляли килимки.
Ростик не хотів, щоб батьки бачили його заплаканим. Адже будуть вмовляти його, як маленького: не переживай, не плач. Він мовчки почвалав до води.
У морі боролися й збивали один одного з ніг знайомі хлопчаки з облупленими носами. Вони крадькома позирали на Ростика, котрий до них наближався.
- Це ви зруйнували мій замок? - сміливо запитав Дмитрик.
- І що? - зухвало кричали зловмисники.
При цьому гидко кривилися й показували язики.
Раптом сталося таке, чого раніше не бувало. Від катера, що тягав гумову жовту акулу, відчепився канат. Велетенська риба зійшла з траси. Вона їхала прямо на хлопчаків з облупленими носами, потім переслідувала їх. Хлопчаки скочать в один бік - акула за ними, гайнуть в інший - акула туди ж. Ноги у хлопчаків від жаху позапліталися. Обидва бульк! під воду. Риба, мов торпеда, переможно пройшла над ними.
Зловмисники, пожмакані й перелякані, виплили на поверхню. Тепер з них сміявся Ростик. Хлопчиська й оком не повели в його бік. Мовчки вилізли з води і кудись побігли.

15. У білявій голівці майнула класна думка: «Чого я нюні розпустив? Треба шукати копійку. Адже вона розмножилася за ніч».
І Ростик заходився копати. Копав він довго й навмання. Але копійки не знаходив. Місце, де її зарив, точно розпізнати він не міг. Роздумував: «Копійка десь тут є. Хлопчаки з облупленими носами її не знайшли. У противному разі хвалились би. Ааааа, копійка проросла і розмножилася глибоко-глибоко. Значить, треба копати глибше».
Копанка, що сягала його колін, усе глибшала й глибшала.
Раптом щось велике й страшне заступило сонце. Ростик підвів голову. Над ним несамовито літав вогнедишний змій. Червона потвора то злітала в небо, то падала донизу. І якраз над Ростиком. Трохи нижче опуститься - і придавить його.
Хлопчик заплющив очі. Тихо сидів у ямі. А коли розплющив очі, то побачив приземкуватого чоловіка, схожого на Котигорошка. Він сварив змія пальцем. Потвора, звісивши хвоста, тріпалася у повітрі.

16. Ростик не кидав лопати, копав. Ручки від роботи боліли, а піт крапав дощиком і заважав швидко працювати. Металева лопата дзенькнула: натрапила на щось тверде. Хлопчик присів, обережно розгорнув мокру землю. Пальчики намацали залізячку. За мить на долоні лежала металева пластина.
Ростик вибрався з ями. У морі він старанно вимив знахідку.
Пластинка на очах змінилася, пожовтіла. На ній була викарбувана жіноча голова з пишною зачіскою.
- Деметра, - вражено скрикнув Ростик. - Це вона, богиня. Я її впізнав
Він крутнувся, гайнув до копанки. Рученятами переминав мокрий пісок. Він намацав таку саму пластину.
У яму невпинно прибувала вода і підмивала піщані стіни. Хлопчик на небезпеку не зважав. Він все глибше занурював руку. На дні мулу мацав маленькі кружальця. Сів у теплу воду. Змивав із кружалець бруд, уважно їх розглядав. З червоних шматочків до нього усміхалися дельфіни. «Виходить, богиня Деметра і дельфіни знали, що я знайду скарб. Тому й обіцяли зі мною зустрітися», - блиснула в головці малого думка.
Він затиснув у кулаках залізячки. З ями голосно кликав:
- Тату! Мамо!
- Синку, коли ти встиг таку глибоку яму вирити? Ой, швидко з неї вилазь. Вода підмиває пісок. Кому кажу: вилазь, бо привалить! - наказовим голосом кричала в яму Галина, що перегнулася в стані.
Хлопчик звівся на повний ріст.
- Я оце знайшов. Гляньте.
Він передав батькові знахідку.

17. Петро старанно вимив у морі кожну річ. Потім уважно розглядав синову знахідку. Чухав у задумі потилицю. Галина закусила вуста і позирала, то на знахідку, то на сина. Ростик чомусь звернув увагу на інтелігентного лисого пана, що походжав берегом. Можливо, через його окуляри. Вони скидалися на склянки, в яких мама консервувала на зиму салати, вишневий компот.
Пан підійшов до збентеженої чимось родини. Знічев'я кинув оком на те, що крутив у руках зніяковілий глава родини. Раптом пан повів себе вкрай неадекватно. Він вихопив з рук глави жовту пластинку. Рвучко підніс її до носа. Розглядав крізь лінзи-склянки. Бурмотів:
- Неймовірно... Антична доба. Грецька колонія. Ольвія. Неймовірно.
- Перепрошую пана. Вам щось відомо про ці залізячки? - запитав Петро, забираючи пластинку.
- О, так це ж ольвійські монети! Ось ці - золоті, - чоловік торкнув пальцем жовтий кружок, який цупко тримав Петро. - На них зображена богиня плодючості та сімейного оберегу Деметра. Монети називали асами. Аси ходили в 350 - 330 роках до нашої ери. А дрібні називали дельфінчиками, бо на них зображені дельфіни. Вони слугували в Ольвії розмінною монетою. Дельфінчики старіші за аси. З'явилися приблизно в шостому столітті до нашої ери.
- Дядечку, за них можна купити мені морозиво, таткові пиво, а мамі капелюшок і коралі? - встряв у розмову Ростик.
Пан повільно зняв із носа окуляри з товстезними лінзами. Він поклав теплу долоню на вигорілий чубчик малого археолога. Стишено мовив:
- Не лише морозиво за них і купиш. Усе, що бажаєш, і що бажають члени твоєї родина, придбаєш.
- І комп'ютер? - пошепки спитав Ростик.
Він давно мріяв про комп'ютер. Мріяв вдома вести на екрані бої з ворогами.
- Комп'ютер також, - підтвердив дядечко.
Ростик підстрибнув. Лисий дядько, безперечно, багато знав. Усім словам, які він сказав, Ростик вірив.

18. Батьки жваво говорили з паном про умови передачі державі археологічних знахідок. Ростик втратив інтерес до розмови. Йому стало не цікаво. Він тихо відійшов від групи, зайшов у море. Стояв по коліна у воді, а погляд тримав на ледь помітній рисочці, що розділяла блакитне море з блакитним небом. Ще й приклав долоню до лоба, щоб краще бачити.
Раптом на горизонті з'явилися дельфіни. Вони вистрибували з води і лопотіли в повітрі плавниками. Затим, осідлавши високу хвилю, злетіла в небо пара з італійської міфології: русалочка з Нептуном. Обоє розмахували руками і щось вигукували. Можливо, віталися з Ростиком. Насамкінець над морем зависла невагома Деметра. На пишному волоссі богині вінок із житніх колосків та червоних маків.
«Нічого дивного, - роздумував хлопчик. - Гарячий час. На полях збирають урожай. А Деметра не лише охороняє родини. Вона є богинею родючості та врожаю. Ось чому Деметра, як дівчина, у вінку.»