М. Бондаренко, О. Капітоненко «Корінням із Сумщини»

Спішу привітати художника Миколу Михайловича Бондаренка з виходом у світ його книжки «Корінням із Сумщини» з ліноритами, яку отримала від автора поштою.

Дороге видання. І з боку поліграфії, і графічного та змістового наповнення. Цупка картонна обкладинка. У книжковому блоці 76 сторінок, або 4 зошити крейдованого паперу. Друк кольоровий. Наклад 300 примірників.
У книжці графічне зібрання портретів уродженців Сумщини, котрі емігрували за кордон. Точніше, присвячена пам’яті 70-ти землякам, яких розкидали світами трагічно відомі події: державний переворот (гордо названий «Велика Жовтнева соціалістична революція 1917 року»), громадянська війна в Україні 1918 – 1921 років та радянська влада, що перемогла в протистоянні й протрималася до 90-х років.
Відкривається вступним словом Олександра Капітоненка, а за ним – Миколи Бондаренка.
За епіграф править пронизлива строфа Діамари Комілевської-Ходимчук, портрет якої на 70 сторінці:
Пам'ять про них незабутня
Зорею нехай іскриться!
Хай оживуть вони знову
В далекій своїй Україні…
Полум’ям рідного слова
Горіли серця їх в чужині.

Під кожним портретом коротка біографічна довідка, складена Капітоненком (голова СМГО «Сумщина-світ» та Фундації ім. Д. Бурлюка). Наразі читаємо: «Діамара Олексіївна, народилася 1925 року, уродженка м. Ромни, акторка, поетеса, авторка низки книг та п’єс, дружина письменника Леоніда Пархомовича-Полтави. Жила в еміграції у м. Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США». У книжці легко орієнтуватися, коли знаєш прізвище того, кого шукаєш (портрети і персоналії розташовані в алфавітному порядку).

Олександр Капітоненко розказує, що наприкінці 90-х роках вперше з’явився доступ до закритих державних архівів, почали надходити з-за кордону західні українські видання. В останніх публікували відомості про талановитих українців, що виїхали за кордон. В еміграції вони не загубилися. Проявили себе в літературі, літературі, науці, громадському житті. Надходили матеріали про сумчан також із США, Чехії, Росії, Японії, Великої Британії, Бельгії, Австрії. До проекту прилучилися краєзнавці Сумщини.

Тлом для портретів Бондаренко вибрав «малорухливу форму» – чорний квадрат, обірвані чи вирізані шматки якого залиті червоною фарбою. Художник пояснив: «Цим мені хотілося підкреслити важкий вибір цих людей: зрушити з місця і їхати в далекі чужі краї».
Кожна деталь окресленого квадратом простору (окрім портретів) в однаковому ракурсі й символічна. Справа зображені червоні грати, скручені вузлами дроти, чорна мапа сучасної Сумщини з червоними кордонами та червоним серпом і молотом. Зліва – «темний силует, чи то, ліпше сказати, тінь від зірки. У верхньому промені цієї зірки – силуети відлітаючих журавлів», – підказує Бондаренко.

Самі ж портрети чорно-білі, максимально наближені до глядача. Вони статичні, суворі, без зайвих деталей. Пом’якшують суворість хіба що гарні зачіски, намисто і капелюшки на жіночих портретах.

Микола Михайлович збирав світлини земляків давно. Зізнався мені, що художньо їх подати було досить складно. Адже фотографії різного формату, а силует, відбитий на них, переважно прямий. Якщо особистості зображати в анфас, то галерея виглядатиме строєм вояків. А такий прийом втомлює глядачів, не викликає інтересу. Саме з метою урізноманітнення та пожвавлення загальної картини малював портрети з поворотами голови, тулуба.

Бачу, що Художнику вдалися портрети жіночої статі. Вони з індивідуальними рисами, жіночні, навіть грайливі. Завдяки цьому прикрашають і пом’якшують серію великих сумчан.

Деталі одягу (верхня частина піджака чи блузки) зображені косими, під різним кутом лініями. Далебі, передають неспокій, трагічні переломи долі, небезпеку. Цікаве вирішення плечей та простору біля них. Риски в цих ділянках зі спрямуванням догори. Гадаю, вони символізують стерті крила птаха. На такий висновок наводять слова Бондаренка: завжди хвилюється, коли чує пісню зі словами «доки море перелечу, крилоньки зітру». До того ж думка про батьківщину, про Сумщину, окрилювала і живила в еміграції й на засланнях сумчан.

Цікаво вирішено питання пластики обличчя персон. Для цього Художник використав короткі прямі риски (прямі або косі), що у разі групування створюють квадрат.

Якщо одяг, що прикриває душу, чисто-білий, то площина обличчя – з чорними плямами і рисками. Останні кажуть про тимчасове буття людини на землі. Про те, що дух вічний, а тіло тлінне.

По-різному склалося життя сумчан, які увійшли в названу серію. Багато з них загинуло в сталінських таборах. Серед тих, хто виїхали за кордон, бачимо зірок світової слави. Це Степан Тимошенко (всесвітньо-відомий вчений у галузі теоретичної та прикладної механіки), Давид Бурлюк (батько українського футуризму, художник, поет, шоумен), Олекса Грищенко (живописець, мистецтвознавець, письменник.) Інші набули скромнішої слави. Але всі носили в серці отчий край і доступними засобами прославляли його.

З приємністю відкрила в галереї митців, близьких мені за духом і родом діяльності. Серед них:

Іван Багряний (Іван Павлович Багряний-Лозов’ягін), 1906 – 1963, уродженець м. Охтирка, письменник, художник, громадсько-політичний діяч еміграції, помер у м. Новий Ульм, Німеччина.

Василь Григорович Кричевський, 1872 – 1952, уродженець с. Ворожба Лебединського райому. Відомий український художник та архітектор, професор, почесний доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв УРСР. Помер в еміграції у м. Каракас, Венесуела.

Олександр Олесь (Олександр Іванович Олесь-Кандиба), 1878-1944, уродженець м. Білопілля, поет, драматург, прозаїк, перекладач. Помер в еміграції у м. Прага, Чехія.

Микола Михайлович не лише схиляє голову перед громадянським подвигом емігрантів. Він подивований стійкістю українців у непростих для виживання людини умовах. «Дивувала в них життєва сміливість. Від’їжджаючи, багато хто не тільки не знав якоїсь іноземної мови, а навіть не мав ніяких засобів для проживання. Та ціною неймовірних зусиль, завдяки тяжкій праці, терпінню, пройшовши тернистий шлях, стали на чужині самодостатніми людьми.»

Цього року художник і гравер Микола Бондаренко відзначає 45 років своєї діяльності. У його доробку кілька десятків плакатів, майже 500 портретів та стільки ж екслібрисів, ілюстрації до творів. Його роботи виконані як олівцем, тушшю, олією, так і вирізані на лінолеумі, дереві, металі. Це його, створена самим, держава. У ній йому комфортно, тут він повелитель і господар. Миколу Бондаренка знають у світі попри те, що він не дружить з Інтернетом, не удостоєний державою званням типу «заслужений» чи «народний» художник.

Щодо життєвої позиції, то Микола Бондаренко перебуває в опозиції до тих, хто нищить культурні пам’ятки. Отак, з хвилюванням і болем розказував, що не зміг відстояти в своєму районі від знесення Робітничого клубу, збудованого 1928 року в стилі конструктивізму за проектом архітектора Сергія Вікторовича Григорєва. Проте будинок знесли (часи Ющенка). Кажуть: через металобрухт. Григор’єв, що емігрував до США і багато будував у світі, на схилі життя відносив Робітничий клуб у Бурині до кращих своїх робіт. Від 2016 року одна з вулиць у Бурині носить ім’я славетного архітектора. Проте Робітничого клубу вже не повернути.

Я солідарна з Миколою Михайловичем. Справжнє мистецтво поза політикою. Митець не може вистрибнути зі свого часу. Він не є небожителем, а живе й діє на землі. Через це кожен твір є осколком свого часу. А тому боротьбу проти творів визнаних діячів розглядаю як неповагу до генія, пам’яті, предків. Як не бажання вчитися на помилках історії. Як власну непевність і нетерпимість до іншої думки. Як страх перед прийдешніми поколіннями, недовіру до свого народу. І загалом, коли гору беруть емоційні, безвідповідальні члени суспільства, то воно перебуває на дитячому етапі розвитку. Названі вади менталітету характерні для незрілих народів. Їхні країни називають третім світом. Для прикладу, німці не зруйнували пам’ятника російському солдату з дівчинкою на руках, що в Трептов-парку, хоча мали для того багато підстав.

Ось чому книжку «Коріння з Сумщини» треба сприймати як засторогу для політичних партій і влад, що без виключення є тимчасовими:
не створюйте нестерпних умов для творчих людей,
не знищуйте пам’ятників історії.

…На порі тихий, духовно напружений час – великий піст. Згадують добрим словом та поминають у церквах тих, хто упокоївся. Споглядаючи барви, якими залиті лінорити Бондаренка, у думках бачу свою маму, Єлизавету Дмитрівну. Вона з тих селянок, котрі залюблені в історичні романи Козаччини і, захлинаючись, при нагоді переповідають прочитане. А ще розмальовують комин і стіни у хаті квітами. Моя матуся не ходила в білому, чорному і червоному вбранні. Гадаю, інстинктивно відчувала: ці барви категоричні, різкі. Вони пов’язані зі смертю і болем.