Про козацькі прокляття

Японці завжди вибачаються. Бувають смішні ситуації. Приміром, чоловік відчинив двері й запрошує жінку першою пройти. А вона з поклоном йому: «Пробачте, пане».

На Стрітення відвідала храм св. Параскеви, названої П’ятниця, що в Кривому Озері. Перед освяченням води, що проходило надворі, підійшла до Івана, колишнього однокласника. Сивий-сивесенький. Але обличчя поголене, відкрите, просвітлене. І одяг на ньому охайний. Взуття блищить, на брюках прямі складки.
Ми разом поверталися додому. Спочатку згадували однокласників. Про тих, хто кривдив Івана, запитувала обережно, за прізвищами. Іван охоче про них розказував. Називав їх іменами й з легким серцем. Потім хвалився, що встановив у своєму будинку парове отеплення, прибудував теплий санвузол. Наразі доглядає стару матір (сказав: «мамку»).
Решту шляху Іван розказував про особисте горе. Перший син ще малям помер. Дружина зловживала спиртними напоями, через це розлучилися. Другий син у 21 рік працював у млині підсобним робітником. Та раптово, начеб то і без причини помер.
Щоправда, Іван приховав, що його самого час від часу відвозять у неврологічний диспансер. Сусіди кажуть, що «на нього находить».
Ми тепло попрощалися. Іван звернув до мосту, що з’єднує такі різні береги козацької річки. Я простувала додому і подумки себе питала: чому доля до Івана така жорстока? Чим він перед людьми і Богом завинив?
У пошуках причини, згадувала далекі роки, коли вчилися в одному класі, дружили, бувало, сиділи за однією партою.

У Кривому Озері дві середні школи. Івану, що живе на лівому березі Кодими, ближче до тієї школи, що в центрі селища. До того ж його батько працював міліціонером і підвозив би його до школи. Але він ходив у школу, що на правому березі. Треба сказати, що раніше руслом Кодими проходив кордон між землями Польщі та Росії. На правому березі зібрався неспокійний народ, нащадки козацької голоти. На другому березі (с. Калантирка) переважно поляки та євреї. Іван мені подобався. Начитаний, добре вчився, брав участь у спортивних змаганнях. Навіть своїм душевним складом відрізнявся від упертих і рішучих козачків. М’який, чемний, розумів жарти. Та чомусь його не любили. Хлопці називали його мінтярою. Його били, і дуже жорстоко.
Нам подобалося збиратися в його будинку. Свої житла ми називали хатами. А в Івана – то вже будинок: високі стіни, дерев’яна підлога, залізом критий дах. У будинку гарні меблі, бібліотека, що для ХХ ст. рідкісне явище. Його мама працювала вчителькою молодших класах, а батько робив у міліції. Він ходив у формі, але не мав офіцерського звання. Напевне, мої однокласники про його «службові обов’язки» знали, на відміну від мене. Але мене тоді це не чіпало. Я росла у законослухняній, не ледачій сім’ї. До того ж у школі вчили, що «всє профєсії нужни, всє професії важни».
Іван мав брата. Одного дня хлопчик не прийшов додому. Його довго шукали. Знайшли у заростях озера зі слідами насильницької смерті. Батько Івана упокоївся в розквіті сил. Та біди й надалі переслідували родину. Отак, Іванове невдале одруження і смерть дітей. Страшно про це писати. Чи не з прокляттям роду я зіткнулась? Чомусь згадала український дворянських рід Галаганів, яких прокляли козаки.

Начебто київський історик виявив у архівах документ, написаний кров’ю: «Ми, характерники Січі Запорозької, проклинаємо в сьомому коліні рід Галаганів». Відомо, що полковник Гнат Іванович Галаган разом зі своїми козаками підтримав Мазепу. Однак у травні 1709 року Галаган перейшов на бік Петра І. Пізніше брав участь у зруйнуванні Чортомлицької Січі. Ось тоді козаки й прокляли його рід. Однак спершу Галагани зазнали злету. Володіли маєтками, полями і підприємствами, здобували освіту в кращих університетах Росії та Європи, займали високі керівні посади. Але рід обірвався на сьомому коліні - 1869 року помер Павлусь, 16-річний єдиний син Григорія Павловича Галагана.
Григорій Павлович відомий меценат ХІХ ст. Для прикладу, він один із засновників першої української друкарні в Петербурзі (1861) і Київської російської публічної бібліотеки (1866), відомої під назвою Національна парламентська бібліотека України. Після смерті сина Григорій Павлович ще більше вкладає коштів у освіту та культуру. 1871 року відкрив середній навчальний заклад, що носив ім’я його сина – Колегія Павла Галагана. Тут безкоштовно навчалися обдаровані хлопчики.

Починала з Японії. Японією і закінчу свій допис. І не тому, що в японських містах і селах чисто. 2017 рік в Україні оголошений Роком Японії. Хочеться вірити, що вищі керівники країни переслідують мету підтягнути менталітет українця до рівня японця. Обіцяють у містах України висадити сакури, провести дні японської культури, здійснити обмін учнями і студентами між навчальними закладами, влаштувати зустрічі з відомими японськими діячами.
Я, наприклад, запитала: чому японці завжди вибачаються? Дійсно, чому?