На тему виховання

Розвію міф, що найщасливіші в суспільстві діти. Самі себе вони такими не вважають. А тим більше підлітки, що набули досвіду зі спілкування з дорослими. 

Про що підліток мріє? Про крутий ґанджет - кращий друг людини? Гіроскутер? Міні Сігвей? І про ці штучки також. Але найпалкіше дитина мріє бути дорослою. Чому? Бо дитину без кінця смикають. Як у школі, так і вдома. На неї кричать, її лають, штурхають, повчають, обіцяють наступного разу «серйозно» покарати, наприклад забрати на місяць планшет. Дитина в родині або раб, або іграшка, або хлопчик, на якого п'яний батько чи неврівноважена матуся зганяють поганий настрій. Виходить, що дитина беззахисна і в рідних стінах. Самі вони не знають, як вийти з цього кола. Вважають, що дорослі на всі запитання знають відповідь. І саме бажання порозумнішати, бути незалежним, самодостатнім, знати, як діяти в тій чи іншій ситуації лежить в основі прагнення дитини бути дорослим.

При школах діють кабінети психологів. Вони потрібні й на часі. Артем за допомогою до такого психолога не звертався. Але розказував, що в їхньому класі психолог проводив опитування у вигляді тестів. Потім розмовляв окремо з кожним учнем і вказував називав його, як позитивні, так і негативні риси. Виходить, що подібні кваліфіковані спеціалісти в школах потрібні. 

Великим попитом у розвинутих країнах користуються тьютори. В українській системі освіти ці спеціалісти поки що екзотика. Англійське слово тьютор перекладається так: учитель, вихователь, наставник, особистий куратор учня. Тьютор може працювати в спілці з дитиною, починаючи з дошкільного віку до її повноліття, або ж до закінчення вишу. Це друг дитини, але не вчитель. Виступає посередником між дитиною і вихователем у дитсадочку, учня з учителем. Забезпечує якісне індивідуальне навчання в дитсадочку, школі, інституті. Допомагає вирішити якісь організаційні питання, проконтролювати виконання розкладу уроків, психологічно налаштовує вихованця на продуктивну працю. Велика роль тьютора у житті дитини, котра не виявляє інтересу до шкільних дисциплін, або ж якимись своїми нахилами дратує рідних. Тьютор, якому дитина довіряє, знає, що саме дитину цікавить, допомагає розкритися творчому потенціалу свого вихованця.

В українських реаліях, на мою думку, з роллю тьютора можуть успішно справлятися дідусь або бабуся. Старі люди зазвичай спокійні, мудрі, з життєвим досвідом. Вони нікуди не спішать. Спокійно вислуховують дитину. Коли читаєш біографію Олеся Гончара, то відкривається визначальна роль у захопленні Олеся літературою, дідуся з бабусею. Саме під впливом цих глибоко віруючих людей, їхніх розповідей і нічних молитов у майбутньому творився роман «Собор». Показовими в цьому плані є дитячі роки Бенні Хілла, легендарного англійського коміка. 

Альфред (справжнє ім'я) народився 24 січня 1924 року в британському місті Саутгемптоні. Талант пересмішника, зображення вад людей у смішному вигляді, дали про себе знати у його ранньому віці. Так, хлопчик одягав мамину спідницю й копіював сусідок, що приходили до них, щоб теревенити і пліткувати. На вистави приходила вся вулиця. Не дивно, що сусідки вломили ногу до Хіллів, що вельми засмутило матір. Батько у свою чергу теж синочком був незадоволений: той, жартуючи, виплескував усі домашні таємниці. Малого виховували і словом, і ляпасами. Та ні те, ні те не допомагало, не принесло бажаного результату. Хілл продовжував смішно копіювати людей. Атож не дивно, що батьки вислали неслухняного Альфреда на проживання до рідного діда. Але старий достойно оцінив почуття гумору в дитини. Сам від душі сміявся, а хлопчика заохочував копіювати повадки людей. Коли Альфред підріс, то дідусь влаштував його в комічну групу.

Та повернімося до наших реалій. Сумна подія, що мала місце в одній із Київських гімназій, лягла в основу моєї повісті «Артем Стеценко розповідає». Шестикласника Артема безпідставно звинуватили в тому, що він пізно ввечері побив хлопчика із п'ятого класу. Артему не вірять ні батьки, ні вчителі, а однокласники з ним не розмовляють. Хлопчик, що зазнав психологічного тиску, страждав. Після розмови з батьками він усамітнився й роздумував. Ось цей епізод:

«Щільно зачиняю двері, що ведуть у мою кімнату, і падаю на ліжко поверх ковдри. Зазвичай удень я швидко засинаю і сплю дві години. Потім виконую домашні завдання. Та цього разу заснути не зміг. Що робити? Як довести всім (і рідним, і однокласникам, і вчителям), що невинен? Мені потрібний друг, який повірить, який допоможе мені вибратися з халепи.

Несподівано я згадав дідуся. Того, що з Одеси. Я поважав дідуся. На жаль, бачив його лише влітку, коли з батьками відпочивав біля моря. Тоді я залишав у спокої батьків і цілісінькі дні проводив із дідусем. Ми з ним облазили усі цікаві місця Одеси, відвідували музеї. В Одесі найбільше мені сподобався археологічний музей. Там я бачив саркофаги з муміями, які привезли з Єгипту. Але найулюбленіше моє заняття в Одесі - розмовляти зі старим. Він ніколи на мене не кричав. Іноді лаяв за те, що я, малий, щось зламав. Але лаяв не образливо. Навпаки, я сам себе картав і подумки обіцяв: буду слухняним хлопчиком. 

- Привіт, дідусю.

- Аааа, Тьома, любий хлопчик. Уже зробив уроки?

- Ні, дідусю, ще не робив.- Чому голос сумний. У чергову халепу вскочив?

- Дідусю, мені, справді, погано. Мене вплутали в дурну історію.

Дідусь уважно слухав мою розповідь. І лише тоді, коли я все-все розказав (навіть переповів розмову в кабінеті директора та вдома) і замовк, він висловив свою думку.

- Справді, негарна історія. Стверджуєш, що зовсім не причетний до неї. У такому разі, чому носа повішав?

- Бо мені ніхто не вірить. Софійка пересіла від мене. Ніхто в класі зі мною не розмовляє. 

- Дійсно, ситуація не проста. Але будь сильний духом, не дай себе зламати. Доведи всім, що не винний.

- Як довести?- Знайди винуватого. Спочатку поговори з тим хлопцем, якого скривдили. Як його звати?

- Вітька.

- Дізнайся, де Вітька живе, в якій родині виховується. Артеме, я вірю в тебе. Борися, любий хлопчику, за себе, за правду. Тебе однокласники ще більше поважатимуть, ніж до історії.

- Дякую, дідусю, що мені повірили.»
31 січня