Світлій пам’яті Святослава Воїнова

Моя домашня бібліотека поповнилася рідкісним виданням:

«Слово о полку Ігоревім». Лінорити Миколи Бондаренка (Суми: ПВП «Видавничий будинок «Еллада», 2015 – 104 с.).

Рідкісне –через мізерний для такої гарної книжки наклад. Усього-навсього 200 примірників. Книгу подарував мені автор. У автографі вказано «на згадку про травневий Новгород-Сіверський».
З художником Миколою Михайловичем Бондаренком мене познайомив відомий словіст Святослав Святославович Воїнов (упокоївся в 2014 році). Знайомство відбулося на науковій конференції, що проходила в Новгород-Сіверському з нагоди 850-річчя «Слова о полку Ігоревім».
Після заходу пан Микола відразу заспішив на рейсовий автобус, до рідного села.
На жаль, наші шляхи ніколи більше не перетиналися.

Оце пишу, а Художник ніби стоїть переді мною. Прекрасне поєднання: видний чоловік (гарна статура, ріст, приємні риси обличчя, хвилясте темно-русе волосся) і надзвичайно скромний. Не пригадаю, про що говорили, але пам'ять чіпко тримає його тонкий гумор, дотепи, толерантне ставлення до тих, хто виступав.
Ми обмінялися адресами і телефонами. Невдовзі отримую від пана Миколи книгу «Україна – 1933: Кулінарна книга», адресовану Музеєві книги і друкарства України.
Якийсь час ми жваво спілкувалися. Микола Михайлович підготував для мене особистий екслібрис. Далі наше спілкування притихло. Могло б і зовсім умерти. Але Художник перший озвався: надіслав свою чергову книгу. Така, безперечно, прикрасила б і фонди Музею. Але Художник цього разу її подарував мені.

Пригадалося, коли читала у газеті «Культура і життя» статтю Василя Лопати, то була вкрай подивована тим, що славетний художник володіє і даром художнього слова. З часом зрозуміла, що особистість, котра працює у сфері мистецтва, зазвичай обдарована і талантом говорити або викладати думки на папері.

Наразі говоримо про художника  Миколу Бондаренка.
Передує графічній серії «Слова...» передмова від автора ліноритів. Читати її легко, бо ж написана тією зворушливо-простою мовою, яка не потребує ні домислів, ані розшифровок. Пан Микола розказує курйозний випадок, що стався у його класі, коли учні писали твір про перлину давньоруської літератури. Також роздумує над сьогоденням України і прагне зрозуміти її біди, керуючись текстом безсмертного твору.
«Читав, знову перечитував, і думалося: дивний люд живе на нашій благодатній землі! Щось зводили, розбудовували – хотілося кращого життя. А тоді починали руйнувати вже збудоване… Руйнація як спосіб заперечення минулого. Ми чомусь не вміємо своє нове додавати до вже існуючого і так створювати гармонію життя.»
Над графічною поемою «Слова...» Художник працював п’ять років. Закінчив свої 80 лінорити в 1997 році. Потім кілька років шукав спонсора, який оплатив би видання книжки. Зізнається, що не намагався відтворити дух ХІІ століття, бо ці намагання перетворяться на стилізацію під давню епоху. Адже відтворити справжні й дух епохи насправді не можливо. Далебі цікавіше «побачити в минулому ходу Історії, відшукати думки і відчуття наших пращурів, тотожні нашому часу».

На мій погляд, Бондаренко створив графічний переклад «Слова...». Прикметно, що він не вишукував для майбутньої ілюстрації якихось вузлових сюжетів поеми, бо для нього «у «Слові...» все важливе».

Миколі Михайловичу відомі роботи визнаних майстрів, що ілюстрували «Слово». Але перевагу він надає ілюстраціям з «Літопису Руського». Складає осанну цій прекрасній книзі старовини: «Є просто дивовижні роботи – безпосередність зображення, темп рисунка. Які цікаві ходи художнього мислення!» Художник зізнається, що в його ліноритах присутні фрагменти «тих рисунків: як штрих минулого». Дійсно, таких «штрихів» у його роботах немало. А це і зображення церков, князівського трону, половецькі хури, бойові прапори і хмара списів, силуети князів та вояків, їхні обладунки та строї. Ці образи подані не так, як у Лопати, не крупним планом. У Бондаренка вони середнього розміру, з багатьма дрібними деталями. Виконані в основному двох крайніх кольорах – чорному й білому, що є прообразами початку і кінця, добра і зла, радості й смутку. Іноді вводить блакитну фарбу (хвилі), червону (кров, щити, загиблих), жовту (шоломи, трон), сіру.
Кожен аркуш, це сюжетний закінчений малюнок, всі образи об’єднані однією ідеєю, у них багато символів. На багатьох аркушах образи подані на тлі карти Руси-України або поряд із нею. Прекрасно, близько до природи, виписані силуети тварин: коней, корів, кіз. Принагідно хочу нагадати, що пан Микола постійно мешкає в селі Успенка, що на Сумщині. Тож йому можна вірити, адже за наглядним матеріалом йому не треба виїжджати на природу.
Дивує ось що. На деяких аркушах десятки, якщо не сотні образів (людських голів, щитів, тварин та будівель. Але картину вони не переобтяжують. На деяких третина простору біла, тобто не заповнена силуетами чи кольоровими плямами. Потрібно володіти великим досвідом і талантом, щоб досягти ефекту гармонії, пронизаної повітрям. І Микола Бондаренко ними володіє.
Виділю роботу «Игорь к Дону вои ведете» як таку, в якій, на мій погляд, вповні розкрилися всі регістри таланту гравера. На передньому плані дванадцять степових хижаків, лисів та вовків, виписаних у різних позах. У лівому кутку могутнє дерево із кучерявою, вкритою снігом, кроною. На його голу, обпалену верхівку сіли перепочити три пташки. Тварини проводжають криком дружину князі Ігоря. Попереду гори, гори. А на горизонті чисте небо заштриховане косими штрихами, як символ небезпеки. Прекрасно зображена рілля, що звільняється від снігу, заплава річки з деревами, від яких падає пряма тінь. Звичайно, не важить те, що зображено, а важить, як зображено. А зображено класно. Картина дихає, легкий вітерець бавиться піднятими вгору знаменами і вони мають на тлі чистого безмежного неба. І таки безмежного, адже ця картина, як і решта, не втомлюють кількістю образів.

Засобами живопису Художник засуджує жадібність руських вояків, коли вони, розбивши половців, кинулися грабувати їхній стан: жінок, тварин, золото, дорогі тканини. Ось чому картина «…а съ ними злато, и паволокы…» перенасичена образами і у ній бракує повітря. При спогляданні картина пригнічує, викликає неспокій.

Микола Михайлович працював у царині створення плакатів. Набутий досвід допомагає йому гармонійно використати простір аркуша.

У Художника великий потенціал щодо розкриття внутрішнього світу героя через риси обличчя. Про це переконливо свідчить портрет князя Ігоря на картині «…а любо испити шеломомъ Дону».
Мені здається, що Миколу Бондаренка під час роботи надихало бажання сказати нам, українцям, щось надзвичайно важливе. З цією метою він підперся «Словом» і виголошує істини. Серед яких, можливо, найголовніша (бо ж закінчує нею своє переднє слово):
«Загородите полю ворота своїми острыми стрелами…»