Художні твори  віддзеркалюють внутрішній світ автора, його думки, погляди, уподобання. Як позитивні, так і негативні. Прагнеш узнати про чоловіка все-все? Тоді уважно прочитай його виступ, книжку (якщо письменник), розглянь скульптуру чи картину (якщо скульптор або художник), вслухайтесь у його пісню чи музику (якщо співак чи музикант). Виявляється, ні листи, ні щоденники не розкривають глибини душі такою мірою, як текст, складений про когось чи про щось. А ще кажуть, що митці зображують самих себе. Тобто не лише передають свої відчуття, свій настрій, але й наділяють образи своїми рисами.
Провиддя подарувало мені нагоду перевірити твердження розумак.
У МКДУ щороку в жовтні проходить фестиваль дитячої книги. Зазвичай, стіни залів прикрашають ілюстрації модних художників, котрі працюють у царині художнього оформлення дитячої книжки.
Я пройшлася залою, де ось-ось мала розпочатися презентація книжки. Помітила автора. Письменниця розмовляв з художницею, що проілюструвала її книжку. Художниця інтимно переповідала товаришці діалог, що, видно, залишив у її памяті осад. При цьому приємні риси обличчя художниці змінилися. Вона негарно перекривляла того, про кого говорила. В її сміху звучали злостиві ноти, а вся фігура нервово смикалася. Я підійшла до столу й взяла книжку. Уважно переглянула ілюстрації. Не всі малюнки мені сподобалися. Приміром, оцей їжачок. Він насуплений далеко не кумедно. Немовби хоче в когось запустити грудкою. Чому білочки склала лапки й очі у них недобрі? Таку позу приймають тітоньки, коли сваряться.

Мій пригнічений настрій гнав мене вперед, до нових відкриттів.
У великій залі виставлялися роботи художника-ілюстратора Богдана Поліщука до книжки Оксани Кротюк «От би мені коника».
Я прискіпливо (точніше – упереджено) оглядала Богданові роботи. Спарені аркуші, взяті в рами, представляли публіці проект книжки, що вийшла цього року. Кожний аркуш залитий кольоровою фарбою. На ньому ілюстрація, також є місце для віршика. Колір приглушений, не крикливий. Деталі малюнка дрібні, детально і тонко виписані. А далі я вже не бачила ні кольору фарби, ні деталей. Мене почав розбирати сміх. У образах тварин я впізнавала самого Богдана. Його манеру стояти й про щось своє думати побачила у Цапові. А Богданів поворот голови й добрий вираз обличчя – у довгому, як сарделька, Песикові. На жаль, фотознімки вийшли поганими. Бо картини були під склом, а через вікна лилося яскраве світло. Та хто знає Богдана, і в цих недосконалих знімках узнає його самого. 
Чомусь пригадала заповіт Миколи Гоголя митцям: насамперед дбай про лагідність вдачі та моральні чесноти.