Драч Іван. Сонячний фенікс. Вірші. Драматична поема. – К.: «Молодь», 1978. 160 с.

Симпатична книжечка з палітуркою сірого кольору, що являє собою картон, обтягнутий проклеєним штапелем. З орієнтуванням на правий берег жовтою фарбою (під золото) тиснено курсивними літерами: ІВАН ДРАЧ
Нижче: СОНЯЧНИЙ ФЕНІКС
Від нижнього краю обкладинки рветься крилатий кінь, як символ поезії (теж тиснення).
Редактор книги В.Ф. Гужва.
Над художнім оформленням попрацював І.М. Гаврилюк.
Тираж видання 16 тисяч примірників. Ціна 80 копійок.
На форзацах використано зображення безголової Ніке. У збірці не вказано, кому належать ці зображення. Невже радянський читач був такий обізнаний із творами мистецтва?
На фронтисписі фото-портрет молодого автора в масивних окулярах із прозорими стеклами. У поета приваблива зовнішність: тверді риси обличчя, вольовий і рішучий вид, впертий погляд, чуттєві вуста, високе чоло.
Відкриває збірку вірш «Слово про Партію».

Коли, голодні і холодні,
Коли в нещадному бою
Звелись ми на краю безодні,
Самої смерті на краю –
Я знаю Партію мою!

Коли в натхненні, дерзновенні
Вперед підносить руку Ленін –
Десницю правди впізнаю.
Вона ясних зірок сягає,
Вона на пульс віків лягає –
Я бачу Партію мою!

і так далі. Загалом п’ять шестирядкових строф. Остання, ударна, – трирядкова:

У солов’їному краю
Я чую Партію мою,
Я вірю в Партію мою!..

Відійшла в історію УРСР. Маємо незалежну Україну. Метаморфоз зазнав і наш поет. І не лише поглядами кардинально змінився. Метр постарів, поширшав, високе чоло стало ще вищим.
До слова, Марк Аврелій, римський імператор і філософ, якому випало жити у другому столітті, вважав, що для людини не є ганебним міняти свої погляди. Людина – частина природи. А в природі все і повсякчас в круговерті, короткочасне та плинне.
«6. Природа Целого занята тем, что существующее в одном месте перемещает в другое, изменяет его, изымает отсюда и переносит туда. Все подлежит изменению и нечего поэтому опасаться, как бы не произошло чего-нибудь нового. Все обычно, и удел у всего равный.» (Кн. 8)

Чому пишу про збірку, що випадково попала під руку, а перший вірш викликав іронію? Маю на те вагому причину: зачепила річ, що називається «Соловейко-Сольвейг». Драматична поема (47 – 157 с.).
Насамперед вразило входження Драча в світ майстра, що присвятив себе творенню скульптури. Я сприймаю скульптуру (як і більшість моїх співвітчизників) з художнього боку. Титанічна праця автора до народження образу в металі, камені, глині чи дереві для мене закрита. На відміну від нас, нерозумних, Іван Драч не лише вивчив лексичне гніздо, притаманне для цього виду мистецтва, він по-людськи увійшов у будні скульптора, побачив важку сторону його праці.
Аксіома, що бере початок від Леонардо да Вінчі: духовний предмет, копіюючи природу, покликаний нести у світ красу. З цього твердження випливає таке положення: образ, що є дзеркалом внутрішнього світу зображуваного, не завжди має привабливий вигляд. З цієї причини образ може не сподобатися замовникові. Тобто ремесло за певних обставин становить небезпеку.
Згідно з Драчевим сюжетом вродлива гестапівка дізналася, що Михайло Турчинов скульптор. Атож наказує ув’язненому створити її портрет із глини.

Ліпив її дивне обличчя – красиве, хиже і моторошне.
Знав – свою смерть ліплю. Якось цілу ніч працював.
Виліпив все, що надумав, виліпив все, що міг.
Ввійшла вона, глянула – враз кобуру одстебнула,
А я фартух собі мну, умитий, готовий до смерті.
Кулю за кулею вона всадила в обличчя
Скульптурі, своїй подобизні, кулю за кулею.
Вівчарка на мене кинулась, ліктем я затулився,
Вона вівчарку пришила і геть подалася…

Тим часом Турчинов виношує в голові образи Лісової пісні, такі,

«Щоб Леся світилася в кожній поставі…»

Скульптор ділиться своєю мрією з Мариною, вірною дружиною і ученицею. Життя Турчинова, надломлене концтабором, передчасно обривається. Марина клянеться втілити в життя мрію свого чоловіка.
Між першою і другою частиною драми вміщене «Місячне інтермецо», що починається ремаркою: «Марина спить і не спить. Дивне місячне світло заливає майстерню. Марина підводиться на тахті і бачить, як в прочинені двері повільно не то входять, не то впливають дивні постаті. Все це наче сповито серпанком. Навіть важко дібрати, який голос якій постаті належить. А місячною стежкою з озера і з-над озера линуть і линуть дивні істоти – вони заповнюють усю майстерню, сідають на лавки й на пеньки, на гранітні  куби й мармурові брили. Марина в нічній сорочці теж серед них скидається на сновиду. Вона хоче зачинити двері, та це їй не вдається…»

Коли читала ці рядки, не дихала. Реально чула голос Лесі Українки.
Ось Марину оточують персонажі з драми-феєрії «Лісова пісня». Дорікають скульпторці:

Ти поклялась нас в глині воскресити,
Звільнити з каменю, у мармурі відбити,
Сповити в гіпсі, вилити у бронзі…

Те саме співає хор дивних істот:

Ми прагнемо жити, ми прагнемо бути!
Нас треба з твердого каміння добути,
У скелі знайти між крихкого каміння,
Нас треба добути з твердого коріння!
Плети нас з заліза, вари з арматури,
Здирай із нас рашпілем чорнії шкури…
Ти ж стала на герць із своєї принуки.
Звільни з небуття нас! О муки! О муки!
Виборсуй нас з дерева, лий нас із міді,
Немов Мікеланджело, Мештрович, Фідій,
На тебе, на тебе чекаєм роками!..»

Драчеві образи об’ємні, скульптурні. Поет увійшов у ритм драми славетної поетеси. У його драмі присутні звуки і ніжної флейти і ударів по каменю.
Насправді поет торкнувся вельми пекучої теми: відповідальності митця перед людьми і Всевишнім. На чоловіка з творчого фронту покладено возвеличувати людину, спонукати піднімати до неба голову, мислити, роздумувати над вічними питаннями. Хор дивних істот застерігає митця:

Покликання не кидай на поталу
Житейській звабі і житейській млості…

До нестями закохуюсь в тих, над ким літає геній. Помітили: примхлива птаха не розбірлива? Обирає кого завгодно – від домашньої робітниці до президента країни. Головна умова її прихильності – це натхненна праця, жага до свого предмету і залюбленість в нього до самозречення. Біля такого чоловіка, шаленого до праці, й затримується геній. Махає крильцями із золотими пір’їнами. І вони дзвенять, дзвенять... О, дивні хвилини творчої праці. Саме в такі Іван творив Соловейка-Сольвейг.