Маріо Варґас Льоса "Витівки кепського дівчиська". –

Харків: Фоліо, 2010. 480 с.

11 листопада 2014 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася зустріч студентів з Маріо Варгас Льосою, перуанським письменником. Льоса виступав дві з половиною години. Жаль, що досі не ознайомилася з його виступом. При нагоді обов’язково задовольню свою допитливість. Поки що знайшла лише повідомлення, які передували зустрічі. Чого вартий відгук Едуарда Лімонова. Приїзд нобелівського лауреата до Києва він розцінив як підтвердження того, що перуанець «принял сторону убийц и карателей». Так Лімонов називає активних учасників Майдану у Києві.
Чомусь вважають, що людина найбільше оголює свою душу в щоденниках і листах. Дійсно, оголює, але не повністю. Подумайте лишень. Доросла свідома людина добре засвоїла правила спілкування, моральний кодекс, божі та людські закони. Тобто може передбачити реакція людей на ту чи іншу сказану річ. Тоді, який резон виглядати негідником? Тим більше говорити не те, що офіційно прийнято в суспільстві, де приречений жити? Проте думку людини неможливо вбити. Вона рветься на простір, вимагає бути озвученою і почутою. Не вирити же ямку і не нашепотіти туди все, що накопичилось неприємного для чужих вух. Письменник, щоб звільнитися від думок, озвучення яких йому надасть клопоту, вкладає їх у вуста своїх видуманих героїв. Чому не терапія? І сам видужаєш і, якщо поталанить, отримаєш гонорар.
Маріо Льоса, дай Боже йому здоров’я, написав більше 30 романів, також есе, п’єси. Письменник не лише продуктивний, його твори читають на всіх континентах. Чому читають? Гадаю, тому, що піднімає питання, які хвилюють людство. Треба сказати, що від початку творчої діяльності він заявив про себе як сміливий письменник і громадянин. Його перший роман «Місто і пси» (1960) викликав у Лімі скандал, який закінчився публічним спаленням книги. Ще б пак! Письменник зобразив дикі звичаї, що панували у військовому навчальному закладі. Льосі читачі, звичайно, повірили - сам навчався там.
Льоса активний політик.1990 року він балотувався на пост президента країни, хоча безуспішно. Але не засмутився. Засів за письмовий стіл – і результат: 2010 року став лауреатом Нобелівської премії з літератури.
Оце прочитала роман Льоси «Витівки кепського дівчиська». Твір викликав роздуми. Перш ніж повернути книжку до бібліотеки, вирішила написати відгук про неї та звірити цитати.
Події, описані в романі, починаються влітку 1950 року, в мирній латиноамериканській країні Перу, в Лімі, а ще точніше – в Мірафлоресі. Тоді і там підліток Рікардо закохався «як дурне теля» у Лілі. Але дівчисько виявилося штучкою тією. Бувши перуанкою, Лілі удавала з себе чилійку. Отож її приймали в «пристойних домах». Це рівнозначно, якби емігрантка-українка видавала себе за англійку. Для Рікардо, осліпленого коханням, неправильна вимова Лілі звучала музикою, додавала їй шарму. Він тричі освідчувався їй у коханні. Але тітонька Андріано швидко вивела Лілі на чисту воду. Всі дізналися, що вона перуанка. Для Лілі «пристойні дома» закрилися. Присоромлене дівча зненацька зникло.
Рікардо здобув вищу юридичну освіту і поїхав до міста своєї мрії - Парижа. Поки він шукав роботу, то познайомився зі земляком Паульом, який працював у ресторані. Пауль підгодовував його. Наш герой теж робив товаришу послугу: допомагав йому розселяти земляків, членів Руху революційних лівих. Перуанці приїжджали до Парижу за стипендіями, які їм виділив Кубинський уряд. Пауль був членом цієї партії. Схиляв і Рікардо влитися в її ряди, отримати стипендію і поїхати на Кубу для навчання. Але Рікардо чесно зізнався: політика його не вабить і він не бажає жити в постійному стаху.
Виявляється, на Кубі, де перемогла соціалістична революція, діяли тренувальні центри з підготовки революціонерів і партизанів. На них після навчання покладалося влаштовувати в своїх країнах повстання, заколоти, революції, робити державні перевороти. За задумом комуністів, Перу мала стати другою соціалістичною республікою на латиноамериканському континенті. Через те що США оголосили блокаду Кубі, то за стипендією потрібно було їхати до Парижу, лояльної до революціонерів. Далі молоді люди добиралася до Куби. Там безкоштовно їх навчали премудростям, як підняти народ, незадоволеного діями влади. Серед перуанської молоді Рікардо пізнає Лілі. Він показує дівчині Париж, вчетверте освідчується їй у коханні. Врешті-решт Лілі йому віддається – і зникає.
Рікардо витримав іспит з іспанської, який влаштувало ЮНЕСКО. Нарешті він має таку жадану роботу. Паралельно працює у міжнародних організаціях ООН і МАГАТЕ. Як перекладач, бере участь на різних конференціях та конгресах. Звичайно, мав змогу побувати чи не на всіх континентах та великих містах. Хоча доля дарує йому зустрічі з Лілі й бурхливий з нею секс (при тому, що Лілі щоразу одружена), він невтомно розказує нам про історію країни, в якій опинився, музеї, живопис, звичаї народу, архітектуру міст. Дуже цікаві сторінки з розповідями на тему музики: напрямки, всесвітньовідомі гурти, пісні, модні мелодії, про відомих виконавців.
І ось Рікардо через двадцять років приїжджає на батьківщині. В Лімі він бачить розкішні нові райони, «куди перебралася багата публіка, яка полюбляє комфорт. Навколо виросли гігантські передмістя, які тепер евфемістично називали «молодими селищами», в них знайшли притулок мільйони селян, які спустилися з гір, утікаючи від голоду та бандитів, тому що свої збройні акції терористи проводили головним чином у Центральній сьєрі, і тепер переселенці животіли в халупах, споруджених із дощок, жерсті та рогож – із усього, що було під рукою, і в цих поселеннях, як правило, не було ні водогону, ні світла, ні каналізації, ні вулиць, ні транспорту. В Лімі багатство сусідило з убозтвом...»
Хвиля насильства захлеснула Перу. У країні багато достойних людей, які мріяли про розквіт Перу, країну з рівними для всіх можливостями. Друзі дитинства Рікардо постаріли. Вони переживають розчарування. Запитують себе: «Чому ми замість того, щоб іти вперед, вічно задкуємо й нині живемо гірше, ніж учора й навіть аніж тоді, коли тільки починали жити. чому загострилися контрасти, збільшилась нерівність, непевність у завтрашньому дні, насильство?
– Як ти вірно зробив, племіннику, виїхавши до Європи. – Ці слова дядько повторював як заклинання, смикаючи нещадно відпущену сиву борідку. – Уяви, що б зараз із тобою було. якби ти жив тут – адже тут тільки й чуєш що про бомби, викрадення, перебої з електроенергією... До того ж для молодих у нас роботи немає.»
Рікардо заперечив дядькові. Він, дійсно, живе в прекрасному місті, має роботу. За паспортом він француз. Але що це дає його душі? Хто він? І з гіркотою відповідає: «Істота, позбавлена коріння, тінь.» Проте дядька не розчулили ностальгічні зітхання племінника. Навпаки, він нагадав йому відомий факт: шістдесят відсотків молодих перуанців мріють виїхати за кордон. Куди завгодно, тільки б виїхати. «І хто їх за це попрікне? Хто? Якщо батьківщина не може дати їм ні роботи, ні перспектив, не може гарантувати особисту безпеку, цілком зрозуміло, що вони мріють виїхати.»
Цікаво, що Льоса не повчає і не вказує на освітлену дорогу. Він художніми засобами зображує реальність. Тобто позиція Маріо Льоси відповідає визначенню Чехова: письменник – не лікар, письменник – біль.
Розповідь ведеться від першої особи, скромного, щирого, дещо іронічного Рікардо. Відповідно, речення у творі прості. Нема натяків і недоказаного. Книга читається легко.
Проте Рікардо, на мій погляд, не такий уже й простачок. Перечитайте уважно хоча б його роздуми щодо втрати всіх заощаджень, які пішли на лікування смертельно хворої Лілі. До речі, передостанній її чоловік, японець, сильно збуджувався, коли Лілі з роздутим від таблеток животом і вставленим у задній прохід вентилятором, стоячи рачки, випускала на нього і його друзів гази.
Сприймаю роман Маріо Льоси «Витівки кепського дівчиська» як енциклопедію ХХ століття, а самого автора – громадянином світу.
Рекомендую прочитати.