«В мене була лиш мати...»

З початку 2015 року проходять урочистості з нагоди 80-річчя від дня народження Василя Симоненка. Музей книги і друкарства України підготував виставку під назвою «Україно! … ти моя розпука вікова…». У вітринах книги з творами Симоненка, публікації про поета, зокрема дослідницька робота Любові Сердюк-Баран «Літопис Щербанівського роду, роду В.А. Симоненка». Унікальні експонати надійшли з відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Привертають увагу пожовклі аркуші, надруковані на машинці та списані рукою. На них відбиті влучні народні вислови. Їх записала Ганна Федорівна Щербань, мати ювіляра.
То хто вона, мати Василя Симоненка? Якими талантами володіла? Як вдалося сільській жінці закласти фундамент людяності, патріотизму і, врешті-решт – вічного життя для свого сина?

Батьківщина Ганни Федорівни Щербань в селі Біївці Лубенського району, що на Полтавщині. Дівчинка знайшлася року 1910-го, місяця вересня, в 16-й день. Батьки новонародженої – Федір Трохимович Щербань і Варвара Прокопівна, як про заздрісне око, звичайні селяни. Адже генеалогічне дерево батька мало дворянську гілочку, а материну голову вінчала корона – темно-каштанова коса, що торкалася нижнього рубця довгої спідниці.
Треба сказати, що село Біївці на початку ХХ ст. представляло собою поселення з 123 дворами, 750 жителями, 750 десятинами орної земні. В селі діяла церковна школа.
Щербані окрім Ганни народили ще трьох дітей, але вік їхній через інфекційні хвороби виявився коротким. Отож уся любов і увага родини зосереджувалася на донечці. Проте мати дівчинки слабувала на серце, а батько пропадав на роботі. Ганнуся сиділа зі своєю бабою Варварою (з батькової руки) і слухала її розповіді. Баба знала силу-силенну цікавих історій, а ще вона зберігала справжній скарб – царську грамоту. Грамота давала право її батькові, а Ганнусиному дідові – Максимові Остапенкові, бути дворянином. Дід заслужив те право на війні.
Варвара Максимівна зналася на лікарських рослинах. До неї частенько приходили хворі з Біївців та ближніх сіл. Баба заводила їх до хати, садовила під іконами на ослін, застелений домотканим рядном. Починала читати замовляння. Майже всі діти в Біївцях вважали її своєю бабусею, бо вона їх «зловила» під час пологів. Померла Варвара Максимівна влітку 1918 року, на 81-му році життя, передавши свої знання восьмилітній онуці. Розказують, що мала була викапана баба.
А з царською грамотою нічого путнього не вийшло. Начебто вона перейшла на зберігання до Петра і Федора, синів Варвари Максимівни і Трофима Федоровича. Але хлопці тій грамоті не надали значення. А коли згадали про неї і почали шукати, то не знайшли. Ось така оказія.
Спілкування з мудрою Варварою Максимівною для Ганнусі не пройшло безслідно. Відтепер вона прислухається до мови односельців, цікавиться обрядами, різними способами лікування, вчить народні пісні.
У січні 1918 року в Біївцях перемогла радянська влада. Не всі селяни вітали більшовиків. Через це кілька років точилася громадянська війна. Брав у ній участь і Федір Трохимович.
П’ятнадцятирічна Ганнуся залишилася без матері. Федір Трохимович свідомо вдруге не одружувався. У 1926 році він разом із дочкою побудував хату.
«Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковнопарафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилась в ШКМ – школі колгоспної молоді», – розказувала Ганна Федорівна на схилі літ. Потім вона поступила до інституту народної освіти. Але на заваді навчанню став інцидент, який перекреслив заповітну мрію юнки. У нею закохався і не давав їй проходу Іван Перелай, теж студент і теж родом з Біївців. Хлопчина так розпалився, що вирішив Ганну взяти за себе. Однак дівчині він не подобався, його настирливі залицяння її дратували. Тоді Іван вирішив гордячку провчити – і добився, що її виключили з інституту. 
Які аргументи міг привести ображений Іван, що вплинули на рішення директора інституту? Адже виключення – крайня міра покарання. Гадаю, Іван дав знати про причетність скоком-боком Щербанів до дворянства. Досить вагомий аргумент для виключення. Адже комуністи, обіймаючи керівні посади, ненавиділи дворян. Відгукувалися про них, як про паразитів, що тягнули соки з робочої людини. Також хлопчина міг донести про участь Федора Трохимовича в громадянській війні, на боці ворогів більшовиків. До слова, це питання досі не досліджене. Ганна Федорівна, якій випало жити при радянській владі, уникала розмов на деякі теми.
«Ну, що було робити? Знову пішла до школи – закінчила восьмий клас в Тарандинцях. Це там, де мій Вася закінчив десятирічку. Там же я два роки вчилася в школі крою і шиття. Спасибі батькові – продав корову та купив мені швейну машинку», – згадувала Ганна Федорівна. (Вона до глибокої старості «шила усе сама – крім пальта». Називала машинку своєю годувальницею.)
Ганна прагнула духовного росту. Жадоба знань привели її до Лавріна Садового, сільського знахаря. Лаврін був свекором Онисі, яку Василь Симоненко увічнив у вірші «Баба Онися». Та й жив Лаврін неподалік Щербанів. Ставши на порі, Ганна володіла цілим гроном талантів. На сільській сцені співала, «неперевершено» грала Наталку Полтавку, циганку Азу та інші жіночі ролі. Гарно вишивала і шила. Перераховані таланти свідчать про те, що матері Василя Симоненка генетично передалися художні здібності роду. Вона була спокійна, урівноважена, сильна духом.
У 1930 році в Біївцях створили колгосп, де Ганна Федорівна працювала від початку його заснування, а загалом – 26 років. Продовженням «прогресивних перетворень» на селі стало розкуркулення, а потім – штучний голод. На долю Ганни Федорівни випав тяжкий жереб – жити в безбожній тоталітарній державі. Подумати страшно... На Полтавщині, найбільш родючій у світі землі, у мирний період голодна смерть обірвала мільйони людських доль. У Лубенському районі число жертв Голодомору 1932 – 1933 рр. 6244. Чому? Хоча в «Національній книзі пам’яті Голодомору 1932 – 1933 років в Україні. Полтавська область» у Біївцях не зафіксовано жодної смерті з причини недоїдання. Цьому находимо такі пояснення. Це село займало грунти, бідні на пороховину. Місцина там горбкувата, з болотами та лісами. Можна припустити, що саме ця обставина відіграла позитивну роль під час примусової здачі зерна – план надміру не завищили. Хоча з певністю можна стверджувати: в Біївцях теж голодували. Так, у названій книзі читаємо свідчення жительки Лубенського району, 1911 р. нар., Марії Олексіївни Гринь: «Пам’ятаю голод і 1932 – 1933 і 1946 – 1947 років. Цей голодомор страшніший чуми, косив людей як траву. Пухлі ноги, роздуті животи… Іде не то людина, не то привид… А з неї ллються вода. Скляні напівбожевільні пусті очі, байдужі до всього. Як же село наше співало до голодовки! З роботи йдуть – співають, дівки до ранку на досвідках співають. Також до ранку. А які то були голоси! Після голоду вмерла і пісня. Вже ніколи не співали так у селі. Боязно ще й згадувати пережите та й розповідати. Самій моторошно стає. Страх душу гнітить. Не доводь Господи, ще отакого лиха…»
Та попри важкі часи й невзгоди молода людина прагне любові. Невисока, білява, з синіми очима дівчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубкові. В цьому ряду подибуємо і директора школи, і інспектора народної освіти.
Проте Ганна вибрала Андрія Леонтійовича Симоненка. Той, дійсно, виділявся у гурті сільських парубків. Високий, чорнявий, вродливий. Гарно малював, добре тримався на сцені. Ганна розпізнала в ньому тонку художню натуру, але через молодість, брак життєвого досвіду не побачила того, об що згодом спіткнулася. Андрій ще не дозрів. Він не міг взяти на себе відповідальність за інших, створити сім’ю. Він, немовби підліток, шукав насолоди в чуттєвих стосунках. Отож завжди тікав від сірості, занудливих буднів родинного життя. Обов’язки його лякали.
Треба сказати, що народження сина окрилило Андрія. Він узяв Василька на руки, приголубив, дав йому своє прізвище. Обіцяв Ганні: ось-ось наведе лад у справах і перейде до неї жити. Робота й сільській лавці потребувала від Андрія частих відлучень до міста. Траплялось, що він там затримувався з невідомих причин. Повертався наступного дня, а то й через кілька. Одного разу, коли Андрій зайшов на подвір’я Федора Щербаня, Ганна його до хати не пустила. Сказала, що сама виховає сина.
…Долівка в хаті волога, від неї тягнуло холодом. Ганна колисала сина і співала, вплітаючи у слова пісні свій смуток. Через роки Василь напише гіркі слова:
«В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, –
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід».
...Люблю розглядати старі фотографії. То є віконце, заглянувши в яке, бачу свого героя земним і справжнім. На першій – Василько зі своєю мамою, молодою і вродливою. Овал обличчя жінки тонкий, благородний. Темне волосся красиво обрамляє її високе чоло. Ганна тиха. Здається, скористалась зйомкою, щоб відпочити. До неї тулиться трирічний хлопчик. Поклав пухкеньку ручку на мамину, велику, розбиту роботою. Типово сільська дитина. Некрасива, великоголова, з вигорілим на сонці чубчиком. Оченята малого серйозні, зіркі. Незмигно дивиться в об’єктив. Фотограф сказав, що з блискучого кружальця вилетить горобчик. Тоді так говорили. Адже знімок робили лише один – плівка коштувала дорого. Хлопчик принишк. Де горобчик? А потім зрозуміє: дядько його обманув. За коротке життя його не раз обмануть. Обоє, і мати, і син, чистенько вбрані; волосся акуратно причесане; одяг підігнаний, по фігурі. До речі, шляхетність проглядається у всіх світлинах поета. Він любив красивий одяг, умів його носити. Якби Василь Симоненко зійшов зі світлин, то виглядав би сучасним.
На схилі літ Ганна Федорівна згадувала сина маленьким допитливим хлопчиком. Василько любив слухати казки, особливо «про Лиса Микиту фарбованого та про попа і його наймита Балду». Казки розповідала синові мати. На такий висновок наводить і початок програмного твору Симоненка «Лебеді материнства»:
«Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.»
Бажання Ганни присвятити себе вихованню підростаючого покоління, не могло з’явитися на пустому місці – вона рано відчула до педагогіки потяг. Так, її мрія стати вчителькою не здійснилася. Проте свій педагогічний потенціал вона реалізувала в синові. Василькові, дійсно, поталанило на матір. Його, маленького, вона вміла вислухати і вміла пожаліла. Пізніше стала для нього другом. Підбадьорювала, заохочувала до навчання.
Народження сина, безвідповідальна поведінка коханого, косі погляди односельців розбудили Ганнину свідомість. Вона дійшла, що зло коріниться в рабській психології селян. Система позбавила їх людської гідності, огрубила, відібрала час для любові до своїх дітей, навіть убила в них те бажання. Селянки викликали в неї співчуття, бо ж перебували під подвійним гнітом: держави і свого чоловіка. Матеріальні цінності для Ганни втратили сенс. У неї виробляється скептичне ставлення і щодо гармонійності союзу «чоловік – жінка» в умовах закріпаченого комун яками села.
Після війни до Ганни з сусіднього села Новаки засилав сватів Олексій Дмитрович Лисенко. Селяни позитивно його характеризували: розумний, хазяйновитий, роботящий. Ганна за Олексія не пішла, хоча той хотів усиновити Василька. Вона усталилася в думці не виходити заміж. Вважала, що тільки за таких умов свій вільний час зможе присвятити вихованню сина. Свій вибір вона зробила свідомо. Ніколи йому не зраджувала і ніколи не жаліла про це. Василь залишався єдиною радістю, вогником, що грів її душу. Ганна дбала про сина, його добробут і духовний запит, передавала йому свій досвід, мудрість, багатство душі, що набула. Вона жила його життям, тішилася його успіхами. А коли Василько читав на шкільних вечорах свої вірші, то не відчувала від хвилювання сліз, що текли річечками.
Федір Трохимович Щербань помер у січні 1949 року. До літа 1952 року Ганні по господарству допомагав син. У кінці літа 1952 року він поїхав до Києва здобувати вищу освіту. На вутлі жіночі плечі повністю лягло ярмо селянської праці. Вона працювала в колгоспі на різних роботах, обробляла свій город, доглядала тварин, лагодила огорожу, мазала стіни та долівку у хаті. Взимку шила. У неділю та свята записувала влучні вислови, прислів’я. Збирала легенди. Так, гостюючи у родичів, що жили в селі Новаки, записала легенду про козаків, що своїми тілами вкрили гору Козачки.
Ганна до дна випила гірку чашу жінки, котра живе в селі і за яку нема кому заступитись. О, трагедія духовної особистості, приреченої нидіти в селі. В українському селі, в якому ніяк не викорениться ідіотизм, зверхнє, насмішкувате ставлення до одиначки. Ганну Федорівну називають «Галькою», її духовні запити викликають у односельців осуд. Такий висновок робиш, роздумуючи над питанням: чому практично здорова 47-річна жінка прагнула переїхати до міста, постійно там жити?
Навесні 1957 року Василь одружився на Людмилі Півторадня. Влітку – закінчив університет, отримавши направлення на роботу до Черкас, в редакцію обласної газети. Лист Василя Симоненка до дружинли, з якою щойно поєднав долю, викликає роздуми. «Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жити з нами. Можу процитувати маму дослівно: «Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що тут оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тоді не сказала, що мов, твоя мати нам не нужна.»
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матірю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо ж мені й тобі зла не бажатиме... Ясно, Люсьок?»
Влітку 1957 року мати переїжджає до Черкас. Там вона перебуває на повному утриманні свого 22-річного сина, який до того ж не мав власного житла.
Через пару років Симоненкові дали квартиру. Але перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом. Увечері втомлена, але весела ватага, ввалилася в помешкання, яке знімала родина Симоненка. Згадує Лілія Шитова: «Тут і з’явилась МАТИ. У світло-квітчастій українській хустині, з урочистістю на строгому, спокійному обличчі, вона вклонилася нам, подякувала за товариську допомогу в життєвому ділі, і, подавши чистий рушник, запросила до обіду. На наші ніякові заперечення твердо вимовила: «У добрих людей так годиться». І ми, притихлі, підкорилися….
Мати так само припрошувала нас, зустрічаючи на порозі, і тоді, коли Василя не стало. Бліда, сувора, велична навіть у своєму незносимому горі, залишившись одна на білім світі, вона тихо до кожного промовляла: «Заходьте, люди добрі, до нашої хати, Василь любив гостей… Заходьте, пом’яніть мого сина…».
Ганна Федорівна допомагала невістці вести господарство, няньчилася з онуком. Василь поважав матір, вчився в неї стійко переносити труднощі, деякі риси її характеру прагнув перейняти.
«Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліти, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.»
16 листопада 1962 року, за рік до смерті, Василь складає матері подяку за дароване життя.
«Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато.
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!»
Щира, синівська любов Василя до матері з роками трансформувалися в сильне почуття до коханої жінки, України-Вітчизни, до землі.
«Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива.
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!»
У Василя  Симоненка є низка віршів, читаючи які, губишся: кому вони присвячені? Спочатку впевнений: поет говорить про свою кохану, далі доходиш – мову веде про рідну неньку. І лише остання строфа відкриває, що поет освічувався в любові до України.
«Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.»
Цікаві спогади про матір Василя Симоненка залишив його побратим ще з часів студенства, Микола Сом. «Вона перша зрозуміла синове безсмертя. Колись на цвинтарі в Черкасах вона сказала, ніби зав’язала: «Коли Вася був малим, то належав тільки матері, а тепер Симоненко Василь Андрійович належить усій Україні.»
Пятнадцять років, протягом яких замовчувалась творчісті Василя Симоненка, були тяжкими, сповнені тривоги і для його матері. Ганна Федорівна не мирилася з такою несправедливістю, жалілася Василевим друзям, писала листи. При цьому називала прізвища ««черкаських можновладців, графоманів та ревнивих охоронців обкомівського сідла». За словами Сома, вона жила в Черкасах, «жахливому кублі московських зайд і шовіністів, хитрих і підступних малоросів – перекинчиків. Їх єднала злість на те, що мати Симоненка щодня ходить на могилу свого сина («буржуазного націоналіста»), приймає у своїй квартирі київських поетів (також «ворогів радянського народу»), пише скаргами у Москву і Київ.»
Мати дбала про пам’ять і славу свого сину. Вела активне життя, виступала перед школярами та студентами, на багатолюдних зібраннях. Вона не відмовляла у зустрічах письменникам, журналістам, науковцям. І в тому, що про Василя Симоненка зібрано багато спогадів, велика заслуга також  його матері.
У Черкасах та Біївцях, куди Ганна Федорівна приїжджала на могили, вона записувала прислів’я, приказки, примовки краян. Зошит із записами назвала зворушливо – «Перлини поміж людей».
Доживала віку мати Василя Симоненка у Черкасах на бульварі Шевченка, в будинку 345, квартирі третій. Хоча мешкала сама, але не була позбавлена турботи рідних. Щороку 8 січня друзі Василя Симоненка збиралися у її невеликій вітальні. 5 листопада 1996 року в Ганни Федорівни стався інсульт зі всіма його трагічними наслідками. Біля хворої поперемінно сиділи рідні: онук Олесь, його дружина Ніна та дочка Мирослава. Доглядала хвору також невістка Людмила і премінниця Люба Сердюк-Баран. Згодом лікар дозволив Ганні Федорівні ходити. Але їй важко давалася мова, пам’ять теж підводила.
Василь Симоненко немовби передбачав страждання матері, яка його переживе:
«Я горя на світі зазнав багато
Страшнішого ж горя нема,
Ніж те, коли старість мати
В домівці стрічає сама.»    
Упокоїлася Ганна Федорівна вранці 29 березня 1998 року. Попрощатися з матір’ю славетного поета прийшли учні, студенти, мешканці міста та вищі керівники області.
«Матір з великої букви. Матір з великого болю», – назвав матір свого друга Микола Сом. Точніше й не скажеш.
Закінчити свою роботу хочу з того, з чого і починала. Так, у Музеї книги і друкарства України вперше для споглядання відвідувачів виставлені як аркуші, списані рукою Ганни Федорівни Щербань, так і машинопис її праці. Влучні вислови подані у алфавітному порядку. Вінчає запис роздум матері Василя Симоненка: «Люди родяться і умирають. А прислів’я летять, летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю птичку, що має такі міцні крила» Далі йдуть самі перлини. Автор переписав першу сторінку машинопису, не втручаючись у правопис слів та пунктуацію. Читайте, добрі люди, запам’ятовуйте, прикрашайте свою мову перлинами, як оці:
А де ви були як грім гримів
Аби корито свині найдуться
Аби груди в хрестах, аби голова в кустах
Аби собака не гавкав, кинь шмат м’яса
Адже наш бог не убог, адже і ми не ликом шиті. Адже і нас Хомо за людей щитають
Адже і ми не лаптем борщ їмо

Бідний робить, а багатому родить
Була заміжжю, від різдва до колядки
Було б сказано, забуться можна
Брихати не ціпом махати
Береженного й бог береже
Бійся вовка, в ліс не йди
Біга мов куций вовк по череді
Брат мій а їж хліб свій
Без причини й гадюка не вкусить
Бачить як сова вдень
Багатство за очима, а с…во перед очима
Балакать, аби не плакать
Бог жив і всім торби шив, та не всім разом надіслав
Баба з воза кобилі легше
Без ломаки не підступиш
Без води і нітуди і ні сюди
Батіжок купив, а конячку потім
Бог не тиля, бачеть відтіля
Без піджогу дрова не горять
Без тебе і вода неодсвятеться
Бідним людям добро, а багаті хай попробують
Буде й на нашій улиці весілля