Санаторій «Україна». Записки відпочивальниці
Санаторій «Україна». Записки відпочивальниці
1.
Догоряє свічка 2013 року. Рік дуже напружений. І надміру четвертий квартал. На моє самопочуття, як законослухняного громадянина, погано вплинув Майдан. Я боюся безпорядків і сутичок на вулиці. Свобода чомусь діє на людей мов наркотик. Вони стають неконтрольованими, не відповідають за свою поведінку, нехтують правилами виховання та нормами, що їм давали батьки і вчителі. Охоплені ейфорією безкарності, проявляють негативні інстинкти і стають вкрай агресивними. Не доведи, Господи, попасти в таку круговерть.
Щодо моєї життєвої позиції, то до кожної влади в мене виробилася недовіра. Вважаю: дієвий і надійний засіб, за допомогою якого відбудуться позитивні зміни в нашому суспільстві, пов’язані з просвітою народу. Щодо правильності цієї думки, то назву її прихильників, визнаних авторитетів. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський. І Леся Українка (див. спогади Василя Сімовича з Буковини). А щоб контори держави перейнялися турботою про людину, то життя і дії кожного чиновника потрібно тримати під прозорим ковпаком чесного народного контролю. Ось так. Просто і ефективно.
2.
Несподівано на очі попадає оголошення: «Хто бажає придбати путівку в санаторій, просьба звертатися у профком». Звернулася. Після заморочок із отримання довідки № 70 та курортно-санаторної картки («Хотите, чтобы было быстро и бесплатно? Побегайте!») на моїх руках путівка в санаторій «Україна», що на Поділлі, а точніше, в селі Макові Дунаєвецького району Хмельницької області.
Да, досі не сказала, чому саме цей лікувальний заклад припав мені до душі. Ні, не лише через те, що профіль народної здравниці – травлення. Хоча перемити кишки (пардон, зробити зрошення мінеральною водичкою) кожному не завадить. Але для тих, хто любить подорожувати Україною, відкривати для себе ще незвідані краї неозорої Батьківщини, важить місцезнаходження подібного закладу. Серед таких аз, окаянна і грішна Лідія.
Треба сказати, що мене здивувала десь-колись прочитана інформація. У кінці XVIII ст. лівобережжя козацької річки Кодими (там моя мала батьківщина, Кривоозерщина), входило в склад Подільської губернії. Але ж відомо, що Поділля, як історико-географічна область України, охоплює межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, території сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликої частини Івано-Франківської та Львівської областей. Всі ці землі лежать північніше Кривого Озера, що в Миколаївському регіоні. Тож Подільський край манить мене здавна. Коли дізналася про Подільські Товтри, про фортеці, які віднесені до семи історико-архітектурних чудес України, то й зовсім втратила спокій.
Ой, леле, моя давня мрія почала здійснюватися!
3.
Я далеко-далеко від Києва. На Хмельниччині. Санаторій «Україна» – маленьке автономне королівство, що займає 30 гектарів на горі Сідлатиці. Пояс із розкішних 40-річних листяних та хвойних дерев створює ілюзію густого лісу і водночас віддаляє від урбаністичного світу. Тут дуже тихо. Хвилі розхитаних людських пристрастей доходять хіба що з екранів телевізорів. Під горою дзеркало озера, яке створили, перекривши річку Шатавицю, притоку Дністра. До озера ведуть сходи (нарахувала 134). Бордюри капітальної камінної драбини прикрашають скульптури лосів. Це робота кам’янець-подільського майстра Івана Васильовича Свідера. До речі, лосі, великі тварини родини оленячих з лопатоподібними рогами у самців, занесені до географічної атласу Хмельницької області.
Зі своїми новими подругами ходила до села. Маків справляє гарне враження: широка шосейна дорога, добротні цегляні будинки, середня школа-колегіум, великий парк із цінними деревами, магазини, церква, ресторан, дві кав’ярні, готель. Розказують, що село в кінці минулого століття занепало, але нині відроджується.
На початку ХХ ст. тут почав працювати цукровий завод. Для заводчан зводили будинки зі зручностями. За радянських часів п’ять сіл Дунаєвецького району об’єдналися, створивши колгосп «Україна». Після Великої Вітчизняної війни колгосп очолив талановитий організатор, патріот рідного краю Віталій Володимирович Стеньгач. Ефективне ведення сільськогосподарських культур і тваринництва дало змогу колгоспникам побудувати асфальтний завод. Виходить, що дороги і алеї в Макові давно впорядковані. Їхній стан підтримується. У Хмельницькій області саме це село в першу чергу газифікували. У 70-х роках для своїх трудівників колгосп «Україна» приступив до будівництва санаторію, під яке відвели пусту гору Сідлатицю. Засадили її і швидко, протягом року, побудувати водолікарню і спальний корпус на 125 місць. Невдовзі згідно з рішенням облвиконкому санаторій набув статусу обласного. Звели п’ятиповерховий спальний корпус на 400 ліжок з ліфтом і ще один для одночасного харчування всіх відпочивальників та їхнього дозвілля. Зараз санаторій «Україна» республіканського значення. Входить у число лауреатів Всеукраїнського рейтингу-проекту «100 кращих підприємств України» в номінації «Санаторно-курортні послуги».
4.
Господарство санаторію добре впорядковане. Усі служби, починаючи від тих, на які покладено обов’язки зустрічати і влаштовувати приїжджих, і закінчуючи тими, які відправляють їх на вокзал по проходженню курсу лікування, злагоджено працюють. Так, за потреби через бухгалтерію можна замовити транспорт на будь-яку кількість пасажирів. Машина прибуде до спального корпусу вчасно. До речі, відстань між Маковим і Кам’янець-Подільським (там залізничний вокзал) 17 км; ціна за проїзд у легковому автомобілі становить 15 грн.
З метою залучення відпочивальників, позитивного про своє підприємство розголосу, адміністрація розробила привабливі для співгромадян пропозиціями. Деякі з них:
Можна приїжджати без путівки, одному, компанією або родиною. І не обов’язково на 10-21 днів. Можна провести тут вихідні чи святкові дні. З огляду на сказане додам: на кожному поверсі спального корпусу просторе фойє. Стоять м’які меблі, є телевізор. Підлога застелена килимами. У цих кімнатах залюбки бавляться діти. Я розмовляла з однією семилітньою дівчинкою. Маленька хвалилася, що вже четвертий раз в «Україні». Сюди вона приїжджає разом із бабусею.
Можна замовити сауну. Також м'ясо для шашликів. Видають мангали, шампури.
Холодної пори року, коли всі путівки не продані, можна домовитися, щоб нікого в твій номер не підселяли. Про це, як би між іншим, я попросила Авлентину Миколаївну, члена адміністрації санаторію. Так, до кінця терміну путівки я жила в номері одна. Про додаткову плату за комфортні умови мова не йшла.
Щодо спальних номерів, то вони двомісні, готельного типу, з усіма зручностями (є одномісні півлюкси і двокімнатні люкси). Гаряча вода, душ, батареї у кімнатах теплі. Вікна і двері євро (з-під дверей чомусь дме). На підлозі новий лінолеум, поверх – килимова доріжка. У кожному номері є телевізор, у деяких – холодильник. У кімнатці, де душ, красивий, рівно покладений кахель, новий умивальник і т. д.
Усі корпуси з’єднані між собою галереями, крім їдальні.
Нормальна свіжа їжа, її вистачає.
У підвальному приміщенні працює буфет і магазин, де можна придбати предмети першої необхідності.
Для розваг і дозвілля після вечері проводяться танці, дискотеки, зустрічі з окремими артистами та творчими колективами. Уже стало традицією щомісяця влаштовувати подільські вечорниці. До них дівчата і молоді жінки ліплять вареники.
До речі, територія санаторію стосовно навколишніх сіл перебуває в автономії. Сполучається з ними шосейною дорогою (метрів 700), що тягнеться серед лісу. Дорогу перекриває шлагбаум; вона використовується для прогулянок. За ліском проходить автотраса Хмельницький – Чернівці.
Обслуговуючий персонал (до 200 чоловік) мешкає у сусідніх селах.
5.
О, громада у здравниці зібралася різношерста! Під час вечірньої прогулянки до мене приєдналася інтелігентна сухенька пані. Киянка, колишня вчителька української мови. Вона лаяла чинну владу, але й не схвалювала Майдану. На свою біду, пані мешкає в центрі столиці й саме у кварталі площі Незалежності. Вона жалілася на гучний звук, на дим, на те, що позбавлена комфорту, до якого звикла. Приміром, гуляти вечірнім тихим Хрещатиком. Про цю пані та її проблему я зі співчуттям розказала своїй масажистці. Молода жінка відреагувала миттєво: «Нічого. Хай потерпить місяць-два. Треба щось міняти. Не можна так дальше жити. У мене росте дитина. Як їй бути у бандитській країні?».
Із Києва приїхала молода жінка з чорним волоссям у формі каре. Вона з тих, що пройшли школу Майдану. Зерна настанов лідерів опозиції сіє рішуче і завзято. Говорить голосно, заклично обурюється діями міліції, регіоналів. Навколо пані з чорним волоссям гуртуються незадоволені.
Дуже чемні, комунікабельні одесити. Щиро, зі співчутливими нотками в голосі запитували: «Как вы в условиях Майдана живете, работаете? Проблемы в государстве надо решать не криком, погромами и беспорядками. Нет, революция нам не подходит. Ми хотим жить в спокойной стране». Без пієтету відгукувалися про проводирів опозиції. Майбутнього президента в жодному з них не бачать.
Вінничани і житомиряни прислухалися до таких розмов.
Вкотре переконуюсь: українські кордони обіймають різний за світоглядом і рівнем культури люд. Чому не прагнуть почути одні одних, зрозуміти? Відкрила й дещо цінне для себе: всі мої співвітчизники, принаймні пересічні громадяни, люблять свою землю. Для кожного з нас Україна одна-єдина, у спадок передана батьківська земля.
6.
У санаторії добре налагоджена робота з проведення екскурсійних поїздок по історичних місцях. Я з цікавістю слухала історію села Макова та санаторію «Україна», що діє на його теренах з 1975 року. Пійняла себе на думці: деякі сторінки історії села перегукуються зі сьогоднішніми сумними політичними реаліями.
...Затихло мужнє серце Богдана Хмельницького. Відійшов у кращі світи і його син Тиміш. Наразі в руках його вдови, Домни Розанди, доньки молдавського господаря Лупули, зосередилося чималеньке багатство. Тим часом козацький полковник Василь Дрозд одержимо мріяв про гетьманську булаву. Втілення в життя солодкої мрії могло відбутися лише шляхом демократичних виборів. Голос його бойової дружини на зборах козаків мав би заглушити всі інші. Дрозд починає завзято збирати козаків. Але для формування війська потрібні кошти. Великих коштів Дрозд не мав.
Під час походу Україною бойовий загін Дрозда міняє личину. Із народних захисників перетворюється на ватагу розбишак. Хлопці засідають у Брацлаві, беруть у облогу й здобувають інші міста. Грабуючи мирні поселення, полковник ціленаправлено збільшує свої сили. Він спрямовує їх до міста Кам’янки. Неподалік, у містечку Рашків, проживала наша Домна. Треба сказати, що жінка, перебуваючи в жалобі, не сиділа, склавши ручки. Вона невтомно примножувала свої статки: уміли господарювала, розводила табуни коней. Слава про незліченні багатства вдови Тимоша Хмельницького дражнила уяву Дрозда. Чув: по смерті Богдана до неї перейшло кілька барилок дукатів, від чоловіка – кілька возів із коштовностями. Та й чималеньке Лупулине багатство, за всіма ознаками, у неї осіло.
Подейкують, що спочатку Дрозд просив Домну допомогти йому фінансами, підтримати у прагненні збільшити загін і стати гетьманом. На свою біду жінка була скупою і непоступливою. Через що й поплатилась. Полковник пішов на крайність – замучив жінку до смерті. Скарбів у Домни знайшли так багато, що частину їх довелось закопати. З другою частиною ватага рушила на Поділля. Під Могильовом хлопці вирішили розім’ятися: розбили польську хоругву. Розплата наступила темної ночі, коли на ватагу напав розлючений поляк Юрій Володийовський. Той розбив загін Дрозда і заволодіває награбованим скарбом. Його вистачило Володийовському, щоб скупити всі землі в околиці Кам’янця-Подільського, зокрема село Ступинці. Бездітний пан згодом передав село своєму племіннику Франциску Маковецькому.
До речі Юрій Володийовський покрив себе безсмертною славою. Він загинув як герой, коли захищав Кам’янецький замок від турків, що мало місце у вересні 1672 року.
1746 року нащадок Маковецьких Микола перейменував Ступинці на Маків. Також клопотався, щоб польський король Август ІІІ надав Макову прав містечка.
Спитаєте, що спільного між козацьким полковником і сьогоднішніми вождями партій? А це одержимість владою, яка в полі феодальних українських законів дає усі блага вождям і їхнім васалам. Вождів не турбує доля простих людей і країни. Раніше я працювала в прес-службі серйозної акціонерної компанії. Усіх співробітників зробили членами партії. Перед виборами без погодження всю нашу премію перераховували на потреби партії. Еліта партії періодично збиралася для вирішення партійних питань у ресторані, що належав компанії. Звичайно, пили, їли за рахунок підприємства. Під час однієї такої «дружньої» зустрічі Голову компанії відвезли до лікарні. Мої колеги перешіптувались: очільник партії вимагав великої суми на підтримку партії. А наш Голова (так само, як бідолашна Домна) впирався.
7.
Із задоволенням відвідую кабінет лікувальної фізкультури, який очолює Бродецька Ліля Миколаївна. Заняття проходять щодня (крім неділі), по чотири рази. У якій профсоюзній здравниці ви таке бачили? Спортивний зал устаткований різними тренажерами. Є два велосипеди, бігова доріжка, дві дошки Євмінова. Зал відкритий, здається, до 22 години. Після обіду в прилеглій до спортзалу комірчині сидить чоловік і краєчком ока слідкує за тими, хто займається. Чи не псують невмілими діями спортивний інвентар? Іноді чоловік виходить, показує, як правильно користуватися інвентарем. З комірчини линуть приємні пісенні мелодії.
Вирішила обновити пломбу зуба. І тішусь, що зважилась на такий подвиг. Стоматолог Володимир Іванович Кузь, пересвідчилась, висококваліфікований. Він не лише поміняв пломбу, а за моїм бажанням попередньо обезболив зуб, а під кінець здійснив його естетику. Коштує така послуга, порівняно із Києвом, не дорого.
8.
Візитівка санаторію «Україна» – мінеральна вода. Цікаво, що в цих краях здавна переповідали легенди про живу воду. Можна припустити, що в пам’яті людей закарбувалися спомини про мілководні моря, що мільйони років тому вкривали Подільську землю. Про це нагадують і кастрові печери, і Подільські Товтри. Виходить, що матінка природа мільйони років створювала для оздоровлення людини підземні бальнеологічні скарби.
Мінеральну воду відкрили геологи у 1986 році у підніжжі гори Сідлатиці, що в долині річки Шатавки та її притоки Батіг. Інститут геологічних наук Національної академії наук України підтвердив: на Поділлі зібрані унікальні за розмірами й властивостями родовища мінеральних вод. Можливо, їхні ресурси найбільші у світі. (Ау, інвестори, почуйте цінну інформацію!)
У районі санаторію подають дві різні за лікувальними властивостями води. Так, із глибини 334-335 м качають хлоридно-натрієву воду низької мінералізації типу «Миргородська», а з глибини 93-100 м – гідрокарбонатну типу «Нафтусі». Воду відпускають у бюветі (теплому, красиво оформленому). Із шести кранів тече чудодійна водичка різної температури. Безкоштовно.
9.
У перших записках я сказала, чому вибрала для відпочинку санаторій на Хмельниччині. І в цьому плані я не помилилась. Мені таки вдалося здійснити свою давню мрію: побачила власними очима, а не на картинках, Подільську землю. Я побувала у Кам’янець-Подільському та фортеці, що знаходиться у Старому місті. Тоді ж відвідала історико-архітектурний заповідник «Кам’янець». Уявіть собі місто (займає 121 га), що побудоване на камені. За кількістю цінних пам’яток історії та культури (152 одиниць) воно поступається в Україні лише Києву та Львову. Кам’янець занесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Знай наших!
Далі я побувала у Хотинській фортеці, Кришталевій печері (Тернопільська область), у Чернівцях. Екскурсії формувалися виключно з відпочивальників. Ціни помірні. Автобус великий. Упродовж усієї поїздки екскурсовод, культорганізатор санаторію Скальська Галина Павлівна, цікаво розповідала про історію краю, привертала увагу до якихось об’єктів. Не стану переповідати почуте. Хто цікавиться цими місцями, легко знайде про них інформацію. Скажу, що враження від побаченого неймовірні. Приміром, коли я заходила у печеру, то бавила себе думкою підібрати на пам’ять камінець. Проте жодного камінця, здолавши під землею три кілометри, я не знайшла. Справа в тому, що печера 200 млн. років тому була дном Сармацького моря. Вода спресувала і відшліфувала вапняки, надавши їм чудернацьких форм і малюнків. Нині цей кам’яний огром становить поспіль моноліт. І треба потрудитись із допоміжними інструментами в руках, щоб відбити бодай шматочок каменю на згадку.
10.
Книжковий фонд санаторної бібліотеки чималенький. На жаль, майже не поповнюється. Я підібрала для читання цікаву краєзнавчу літературу. Зокрема, книгу «Санаторий «Украина», яку підготував місцевий автор, підполковник запасу Ігор Єгорович Кошелєв. Книга побачила світ у Кам’янці-Подільському у 2011 році. Вона великого формату, палітурка обтягнута червоним дерматином. У книзі 315 сторінок. Багато фотографій, поезій, присвячених санаторію. Знайшла інформація про історію села, санаторію, його будівництво. У кінці книги подані відгуки відпочивальників. Ось пише коваль Михайло Петрович Ткачук: «Я не міг праву руку вгору підняти, а зараз, після лікування, он який замах». Цікаво, що поряд із позитивними відгуками, трапляються й такі, яких, з огляду на імідж підприємства, цензор в особі головного лікаря санаторію міг б не пропустити. Так, є нарікання на масажистку, яка без додаткової плати (10 грн.) втрачає стимул енергійно працювати. Ще один чоловік жалівся на галасливих дітей і пропонував таких зводити на одному поверсі. Щодо мене, то, виходячи з сьогоднішніх реалій, я задоволена рівнем послуг, які отримала з лікування, харчування, проведення дозвілля. Хоча... на третій день перебування в санаторію у мене почервоніло горло. Почала чхати, із носа потекло. Після інгаляцій, вигрівань, звичайно, полегшало. Дана прикрість спонукала мене до роздумів. Згідно з інформацією, щороку в Макові оздоровляються десятки тисяч громадян України. У такому разі чому номери в санаторіях не піддають дезінфекції: кварцом, ультрафіолетовими чи інфрачервоними променями, які вбивають мікроби? Така послуга за бажанням того, хто заселяється, могла би бути платною. Приміром, від дезінфекції кімнати я не відмовилась би.
11.
Переглядаю фільм «Кохання – не картопля». До сліз насмішила молода героїня. Щоб підкреслити серйозність хвороби своєї навіженої тітоньки, каже: «Вона навіть лікувалась у санаторію». Нині до санаторію приїжджають і з метою гарно провести вільний час.
Напередодні Нового року в «Україну» заїхало стільки молодих, життєрадісних людей, що у коридорі не розминутись.
У залі для танців робітники поставили ялинку. Вікна «харчоблоку» веселять яскраві прикраси у вигляді сніжинок, пузатих снігових баб та кирпатих дідів у червоних шапочках.
30 грудня після обіду адміністрація санаторію влаштовувала корпоратив. Уявляю собі, з яким настроєм цього дня дівчата «відпускали» процедури. Адже вся жіноча половина, яка щойно заїхала, стрімголов побігла зрошуватись, приймати підводні масажі, лікувальні ванни.
Наступив новорічний вечір. Очі розбігаються: на святковому столі повня вишуканих страв. Тарелі з м’ясними нарізками та сиром, різні салати, свіжі огірки і помідори, оливки, бутерброди з червоною ікрою, запечена сьомга. Гарячі страви: котлети, голубці, налисники, картопля з горошком, смажена риба. А ще пиріжки з маком, булочки, тістечка, цукерки, цитрусові трьох видів, лимонад, вишневий сік. Смакота!
Поки «хворі» хрумкали огірки, чокались і тягнули зі стаканів для чаю вино (спиртні напої самі придбавали), їх веселили Дід Мороз із Снігуркою, гурт музик та хлопці з дівчатами у національному вбранні. А коли стрілки годинника повернули за північ, то всі перейшли в танцювальний зал. Під стелю скакали, веселились та реготали, спостерігаючи за учасниками розважальних ігор.
Де, в якому ще рядовому профсоюзному санаторію Новий рік зустрічають так весело? (Підкажіть, бо треба завчасно спланувати зустріч наступного року.)
12.
Мої перші записки носять відбиток політичних подій, що мали місце в кінці минулого року. Їхнього впливу мені не вдалося уникнути і в далекому від столиці Макові. Прикметно, що у санаторній бібліотеці мою увагу привернула товстезна книга мемуарів Нестора Івановича Махна, легендарного анархіста з Гуляй Поля. Відкрила для себе ще одну грань його оригінального таланту – цікавого розповідача.
Події жовтня 1917 року в Росії Нестор Іванович назвав жовтневим заколотом. Перебуваючи у московській тюрмі, важко пережив новину, що надійшла з України. Тоді Українська Центральна Рада уклала з Німеччиною та Австро-Угорщиною військовий договір. З допомогою союзників, як пише Махно, УЦР зайняла Київ і посунулася вглиб України. Махно поклявся присвятити своє життя справі звільнення українського трудового народу від тих, хто наживається на його праці. Натхнений прозрінням, анархіст викладає своє бачення у формі поезії в прозі:
«В душе поднялось властное желание путем воли и усилия самого народа создать на Украине такой строй жизни,
где бы не было ни рабства,
ни лжи, ни позора!
Ни призренных божеств, ни цепей.
Где не купишь за злато любви и простора,
где лишь правда и правда людей».
Думається, про літературні форми та модні стилі у мистецтві Нестор Іванович не мав ніякого уявлення. А дійшов до тих вишуканих форм інстинктивно. Просто писав спонтанно, під впливом щирих почуттів, що його розпирали. Щоправда, батька Махна, із його середньою початковою освітою («Школьные премудрости давались мне легко»), не назвеш малограмотним. Від природи кмітливий, допитливий, він все життя тягнувся до знань. Так, відбуваючи покарання за участь у революції 1905 року, вбирав у себе інформацію від високоосвічених революціонерів: «В течение семи лет сидения в московской тюрьме, я не покидал заниматься самообразованием, пользуясь богатой библиотекой, находившейся в тюрьме, и услугами более образованных товарищей политических – учителей и студентов».
На волі Махно відвідував лекції анархістів, більшовиків, есерів. У Москві на Всеросійському з’їзді профсоюзів, користуючись нагодою, слухав виступи Свердлова, Леніна, Троцького, Спірідонова, Камкова, Рощина.
Задля об’єктивності слід сказати, що до весни 1919 року Махно підтримував радянську владу. Його війська успішно били Врангеля, допомагали в операціях Якіру та іншим червоним полководцям. За взяття Бердянська і Маріуполя був нагороджений (одним із перших) орденом Червоного Прапора. Та він розчарувався у диктатурі пролетаріату: не міг пробачити націоналізацію землі. Визнання військового генія Махна не завадило радянській владі кинути проти нього 150-тисячну армію з артилерією, панцирниками, бронепоїздами і аеропланом.
Доживав Махно у Парижі під прізвищем Міхненко. Його сім’я розпалася. Він бідував, хворів туберкульозом. А ще писав мемуари, які побачили світ у трьох книгах (вийшли у 1929 і 1936 – 1937 роках). Називаючи себе анархістом-комуністом, справжнім революціонером, Махно жалкував, що його книги не виходять в Україні, українською мовою. На його думку, культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення свого індивідуального єства, а тому його книги на батьківщині були б доречними.
Великий анархіст ратував за народовладдя, що, до речі, відповідає психології українців та організації їхнього життя. Він мріяв про устрій, коли «вся страна покроется местными совершенно свободными и самостоятельными социально-общественными самоуправлениями тружеников. При посредстве съездов эти самоуправления устанавливают общий порядок взаимоотношений между собой».
А ось про суть політичних партій.
«Политические партии серьезно не задумываются над последствиями своих действий и, увлекаясь сами, увлекают за собой и слепо доверяющие трудовые массы, зачастую в омут такой сумятицы и неопределенности, глубину которого и сами они не в состоянии ни понять, ни разрешить».
На мій погляд, звучить актуально.
Вела Записки із вдячністю до всіх, хто працює в санаторію «Україна». Спасибі!