Едельвейси ростуть у Карпатах у важкодоступних місцях. Їх відносять до приворотного зілля, яке не варять і не настоюють. Чудотворні властивості квітки проявляються в оригінальний спосіб: коли букетик едельвейсів хлопець піднесе дівчині, то вона його обов’язково покохає.

З едельвейсами пов’язана цікава сторінка в житті Ольги Кобилянської.

Відомо, що письменниця поміняла не одне місце проживання. Коли Ользі (у хрещенні – Марія) виповнилося 11 років, то її батьки переїхали до Кімполунга, буковинського містечка, що тягнеться вздовж річки Молдова. Рельєф його довкілля надзвичайно живописний: зі сходу нависає довжелезний скелястий хребет гори Рарив (своєрідний кордон поміж Буковиною і Молдовою). Із західного та північного боків підносяться розлогі лісисті верхи. Прикметно, що в містечку жили румуни, поляки, німці, євреї. Українська громада була представлена дуже слабо. 

Ольга-Марія закінчила 4-класну німецьку школу. Там вона познайомилася з творами Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка. Читала В. Шекспіра, Й.-В. Гете, Г. Гейне, Е. Золя, Є. П. Якобсона. У перекладах німецькою мовою – твори російських класиків: І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Д. Писарєва. Знала поезію О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева. Лектура дівчини охоплювала праці з економії, природи, психології, суспільного розвитку, приміром К. Маркса і Л. Толстого. Краса довкілля спонукала її писати вірші. До дня народження батька і мами 12-літня Оля склала вірші польською мовою. Пізніше складала німецькою. У 17 років написала невеликий прозовий твір «Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини».

Темні силуети хребта гори Рарив, найвищої у тій місцині, манили кімполунзьку молодь загадковістю. А легенди про скалу Піетріле доамней (у перекладі – Божий камінь) надзвичайно хвилювали.

Про мандрівки Кобилянської в гори та карпатськими верховинами залишилося чимало спогадів. Послухаємо Августу Кохановську: «Дівчата ще ніколи не робили такої прогулянки, вона тяжка і для мужчин. Ми звикли до сходження на гори і дуже радувалися. О 7 годині вирушили ми верхи. ... Через незайманий ліс прибули ми в 11-й годині до Холодного джерела, що недалеко від Піетріле доамней, і випили тут з цього джерела за вічну дружбу. Ольга ще сказала: «Міцна, як скеля, хай буде дружба наша». Тут так чудово, так дико-романтично, що ми не могли надивитися цьому. Ми пішли далі, у деяких місцях чіплялися руками й ногами, щоб дістатися на плато. Ми хотіли знайти едельвейс, та дарма. Юлько (брат О. Кобилянської) дістався на плато і мало що не заплатив життям. Ми відійшли на кілька кроків. Ольга знайшла едельвейс, і я дуже зраділа, бо це був новий доказ того, що ми добралися до Піетріле доамней». 

Ользі Кобилянській у юності поталанило зірвала квітку, що є символом мужнього чоловіка. Тоді вона гадки не мала, що квітка виявиться фатальною. Ба, зумовила невідворотність її самотньої долі. 

Природа, як потужний чинник, перевернув душу панни Ольги, вселив бажання відтворювати її сили пером. 

Ольга Устиянович залишила портрет майбутньої письменниці у її кімполунзьку пору: «Вона на той час виросла, як тополя. Чорне, добре плекане, блискуче волосся окружало її ніжне біле личко, рожеві уста усміхалися до мене радісно, а великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи. Грала вже на фортепіані якісь нудні для мене сонати і співала слабеньким, але дуже милозвучним сопрано. Не раз її батько сидів в салоні з довжезною люлькою, прислухаючися, і казав їй співати старі українські пісні: «Козак коня напував» або «Пою коня на Дунаю» та інші. Не знаю, чи Ользі так, як мені, приємна і весела була гостина моя в неї. Ми тоді читали вкупці багато німецьких книжок; не було в міській бібліотеці вибору, отже ми брали, що попало, наслідували типи, повторяли сентенції і надавали собі імена героїні повісті, з інших сміялись до сліз. Ольга своїм тихим голосом так сердечно може сміятись! Мріяла вона о чорнім коні, дамськім сідлі і костюмі, пізніше її мрія справдилась».

У Кімполунзі Ольга розкрилася, мов квітка на скелі. Вона прагнула кохання. Закохалася у Степана й Олеся. Потім у Козуба й Зенглера... Вона страждала: хлопці не цілують її, не обнімають... Дівчина поставила собі суворий вердикт: «Я некрасива і надто розумна. А чоловіки не люблять, коли жінка переважає їх розумом». Розраду дівчина знаходить у фантазуванні. Тихцем мріяла про високоосвіченого чоловіка. Бодай старого. Головне, щоб спілкування з ним її духовно збагачувало. А вона біля його м’якого плеча писала б, писала... 

Тим часом до подруги Зоні приїхав кузер Геньо, або Євген Озаркевич (рідний брат Наталії Кобринської, у майбутньому видатний медик.) Красивого легіня, який говорив українською, Ольга покохала відразу і всім серцем. З блискучими, широко розкритими очима вона слухала його розповіді про книги, письменників, про Івана Франка, Остапа Терлецького, феміністичний рух у Європі. 

Від’їзд Геньо залишив у серці Ольги-Марії болісний смуток. Розбуджена коханням, вона записала у своєму щоденнику: «Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинков цілов душов». 

Над рішення Ольги Кобилянської писати українською роздумувала Ірина Левинська: «Спілкування з Євгеном Озаркевичем, його погляди на світ, виражені в частих дискусіях, відкрили їй нові аспекти українського світу, яких вона не могла собі уявити з площини малого буковинського містечка. Багато нових почувань потрясло молоду дівчину, лишаючи глибокий слід в її душі. В неї знов спалахнула охота писати, але вже по-українськи. І вона почала вивчати українську мову. «Я багато навчилася від нього, дуже багато», – казала письменниця». 

Геньо поїхав, обіцяючи надіслати книги. Книги не надходили. Ольга ходила сумна. Свої почування вона виливає на сторінки щоденника. «А я... Я сиджу самотньо і дослухаюся до бурі в своїй душі, дослухаюся до волання шаленої, неприборканої туги…» Через роки її думки сформуються, отримають сюжетний задум і скелет – народилася повість «Царівна».

Перебування в Кімполунзі подарувало письменниці масу сюжетів і картин природи. Приміром для оповідань: «Природа», «Некультурна», «Час», «Битва», повісті «В неділю рано зілля копала…». Зверталася до опису гористої місцевості в повісті «Через кладку» і в романі «Апостол черні».

1889 року Юліан Якович, батько Ольги, вийшов на пенсію. Постало питання щодо переїзду в село Димки, де мешкала Ольжина бабуся по матері Луція Вернер (прототип героїні твору «Аристократка»). Повідомлення про переїзд Ольга сприйняла болісно. Але, не маючи чоловіка, вона покірно виконувала волю батька. Свій розпач перед розлукою з Кімполунгом а довіряє лише паперовим листочкам. «Прощавай, тиха Темна ущелино, прощавай, Рариве, прощавай, прохолодна мисливська стежко, прощавай, Сканело, тисячу разів прощавай! До горла мені підступає клубок, хочеться кричати: «О, як я люблю тебе, мій гірський краю, який ти незрівнянно гарний, який могутній і величний, який піднесений, казковий…» Прощавай і ти, старий будинку, де я вперше любила і почала писати. Мені сумно й тяжко на душі. Прощавай востаннє! Кімполунг 1889».

Кобилянські переїхали в село Димки, де мешкали два роки. Письменниці вдалося вгамувати в собі вир спротиву села, навіть полюбити його. Вона дивиться на «мужицтво» так само, як на «деревину, цвіт і всю живучу часть природи». «Неестетичність» поведінки людей праці вона сприймає як багатство, як гарний матеріал для писання. Страшна трагедія (братовбивство з метою заволодіти землею), що сталася у цьому селі, лягла в основу роману «Земля». Твори Ольги Кобилянської перекладають, друкують у журналах. 

Їй не вистачало в Димках гомону листя, стогону вікових смерек: «Мені треба було послухати розмову природи». Можливо, тоді вона приступила до написання повісті «В неділю рано зілля копала». 

Кобилянські переїжджають до Чернівців. В університеті, де вчилися Ольжині брати Максим та Юліан, вона відвідує лекції деяких викладачів, входить в інтелектуальні суспільні кола, грає в театрі, листується з передовими діячами культури, пише, просуває по редакціях і видавництвах свої твори, самовдосконалюється.

Досі Ольгу Кобилянську характеризували як «царівну духу», «аристократку духу», «буковинську горлицю». Наразі в Чернівцях розкрився її політичний талант. Вона стає активним членом жіночого товариства «Мироносиці», створеного прихожанками греко-католицької церкви. Кобилянська набирається досвіду з громадської роботи.

До Ольги Кобилянської завітав Микола Міхновський, ідеолог незалежності України. Вона познайомилася із Василем Стефаником.

Із листа Ольги Кобилянської до подруги юності Августи Кохановської дізнаємося про тодішні побутові умови письменниці: «Я маю велику темну кімнату, цілком нездатну для праці, через кімнату проходять всі, а також два вояки до Степана (брата), можеш собі уявити! Єдине, що тут добре, це досить гарний сад». Ольга повідомляє подрузі, що через брата Юлька члени місцевої редакції запрошують її до співпраці. Розказує про «визначного редактора зі Львова»: «Він не знає мене особисто, просив мене письмово про дозвіл відвідати мене, і що він буде почуватися щасливим, коли я прийму його в коло своїх приятелів». Мовилося про Осипа Маковея (письменник, літературознавець, співробітник газети «Буковина»). 

У 1895 році в життя Ольги Кобилянської входить Осип Маковей. 17 вересня письменниця пише листа до Маковея, в якому обгрунтовує неможливість їхніх побачень на її квартирі. «В однім покою чути все, що діється в кухні, панує політика і «старшина» (батько). В другім, так званому «моїм покої», бубнять браття (готуються до іспитів). ...В третім резидує уоружена неприступна власть, до котрої бігають щохвилі через той (і Вам знайомий) «мій покій» з страху непритомні вояки, минаючи попри мене, котра може собі в своїм покою поступати як хоче! Окрім того, з’являються, немов ті мари, якісь студенти, а наша (мати)..., завзявшись своєю симпатією до мене, ожидає жадно кожну свобідну хвилину...

Зміркуйте, де мені писати і компонувати, де приймати таких людей...

Можете переконатися, що я маю до Вас довір’я вже з того, що пишу Вам отсе все, і що прошу Вас прямо не приходити тепер.» 

Нижче у листі Ольга повідомляє Осипа, що згодом вона матиме в будинку окрему кімнату, де він буде довгожданним гостем.

Серед помешкань, які займали Кобилянські, найбільш пам’ятним вважають будинок на вулиці Новий світ, 61. Спогад про це помешкання, що слугувало письменниці за кабінет і спальню, залишив Денис Лукіянович, співробітник «Буковини»: «В кімнату панни Ольги, багато вбрану різними квітами, з великим смаком обставлену найкращою вдома мебіллю, входили свої і чужі, мов у капличку, сама ж п. Ольга чарувала своєю появою, вдачею і своїми речами. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та й якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилі радості і на знак вищості грав легкою, мимо мимовільною усмішкою». 

Незважаючи на незадовільні побутові умови, з під пера Кобилянської виходять новели та нариси «Він і Вона», «Мати Божа», «Час», «Рожі», «Valse mеlancoligue» та інші.

Іван Франко дав високу оцінку «дрібним оповіданням Кобилянської. Метр ставить її на чолі тогочасної західноукраїнської когорти молодих талановитих письменників.

Весною і влітку 1901 року в Ольги Кобилянської гостювала Леся Українка. Втративши коханого, Сергія Мержинського, поетеса погано себе почувала. Перейнявшись болем подруги, Ольга теж ходила в чорній сукні. Вони мешкали в одній кімнаті, гуляли містом, сердечно спілкувалися. 

Дослідники життя Ольги Кобилянської відмічають, що вдачею вона нагадувала свою матір. Була такою же домовитою, турботливою, ніжною, уважною до ближніх, опікувалася ними. Лесі Українці завжди не вистачало материнського тепла і ніжності. Не мали досвіду щодо виявлення сердечних почуттів, напевне, і сестри поетеси. Відродити змучену душу Лесі після смерті коханого могла любляча душа, не скута, щедра на ніжні почуття. Цей душевний скарб поетеса вповні знайшла в Ользі Кобилянській. 

Відновивши моральні та фізичні сили, Леся Українка прагнула ознайомитися з Буковиною. У Кімполунзі Кобилянська знайшла для подруги хату. У супроводі Климентія Квітки (майбутнього свого чоловіка), поетеса помандрувала красивими буковинськими дорогами. 

Попрощавшись із подругою, Ольга усамітнилась. Вона роздумувала над своєю долею. Їй 38 років. Вона й досі сама. Доглядає хвору матір, веде господарство, куховатить... Маковей ходить до неї вже кілька років. Він такий безпорадний в побуті, а в коханні – несміливий. Напевне тому, що молодший за неї. Не наважиться їй запропонувати: поєднаймо долі, кохана. Насміливий... О, вона те зробить за нього. Вона йому піднесе едельвейси. Щоправда, вони сухі. Але то нічого. Вона ці квіти сама знайшла на горі Рарив. Ні, краще вона напише йому листа. Щирого листа. Він оцінить її. 

…Маковей не відповів взаємністю. Відчуваючи себе «пониженою», Ольга зверталася за чоловічою розрадою до Василя Стефаника, за жіночою – до Лесі Українки. 

Втішаючи подругу, Леся Українка доводила: Маковей (називає його ведмедем) не вартий її страждань: «А хтось у свій час, ще як тільки що приїхав до Чернівець і як бачив медведя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий»...але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре».

Поетеса, набувши досвіду з утамуванню сердечного болю, закликала подругу: «хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають» 

У художньому доробку Ольги Кобилянської цієї пори звучать мотиви туги і самотності. Але й утверджується її самобутня письменницька манера. Як зізналася письменниця у розмові про твір «За ситуацією»: «В тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань» (підкреслено Ольгою Кобилянською).

8 листопада