За слушної нагоди цитую Креміня:«Дорога в люди й виведе, і вб’є»;«Київську бібліотеку спалиш, // Не Александрійську, – то й простять»; «не читає народ // хоче народ іномарок»; «усе що наше – те не в моді //і все чуже куди не глянь»; «хто нині має всі права – // тому сьогодні трин-трава». І щодо себе жартую по-кремінівськи: «Ще не осінь. Але вже не літо, // павутинки срібної струна...». Однаковий вік та пережиті катаклізми сприяють розумінню ближнього. Хоча на перший план поставлю обопільні інтереси: любов до Степової Еллади, книги, літератури, поезії.

Виявляється, для вічності не має значення: розкошувала людина в щасті, чи побивалася, як риба об лід. Важить лише початок дороги і останній перегін. Біографію поета легко прослідкувати в його творах. Із них дізнаюся, що дитинство Дмитра Дмитровича проходило у вкрай важкі повоєнні роки. Про бої, що донедавна гриміли в Закарпатті, нахабно свідчило обгоріле залізо. Воно же так заважало селянинові обробляти землю: «Засіяли землицю міни й кулі. // Крізь бідні сходи проростала сталь.»

Допитливий, уважний Дмитрик ріс у гірському селі Суха Іршавського району Закарпатської області. Гармонійному розвитку хлопчини сприяли краса довкружжя і рідне оточення: дід, батько, мати, сестри, брати. Зі студентських років до Дмитра міцно прилипла незапобіглива Муза. Тоді народилася перша поетична збірка. Як скаже поет: ««Ішов зі мною Дант, ішов Вергілій, // А чумним шляхом мчав Альберт Камью.»

Після університету прийшла пора для педагогічної, викладацької, редакторської діяльності. Працював на Миколаївщині, згодом у обласному центрі. Та куди його доля не заносила б, у його серці завжди живі пейзажі Вітчизни: засніжені гори з лісом, полонина, що палає. А запах хвої, пахучої трави і молодих смерек, зізнається поет, він чує й досі.

«Далеких літ у серці дух не вмер.

Там літо, кришталевий дзвін озер

І срібних рік вода. І смак форелі.

Стожари на півнеба. Світляки –

Засипали всі гори, всі стежки,

І місяць повний світиться зі стелі.

Ми світляків у торбу наберем:

О ми дітьми потрапили в Едем.

А вранці дід-лісник: - А нумо, встаньте!

Так літо йшло моє в труді щодня,

І світляками нам була платня.»                «Едем»

Знаю лише трьох українських письменників, котрі легко і невимушено переплітають сучасне з минулим. Немовбито бавляться. При цьому свої помисли чітко проектують у майбутнє. Це Леся Українка, Ліна Костенко і Дмитро Кремінь. Слід віддати належне: знання давніх часів, віртуозність в оперуванні подіями, іменами, географічними назвами, кумедними житейськими історіями великих, здобуваються безперервною працею. І лише невгамовна жага знань стимулює до цього солодкого іга.

О, яких лишень заморських і забутих квіток не вплетено у кожен вінок твору Креміня! Ріка Герокліта, Гіпаніс, Євксинський Понт, Геліос, таври, кіммерійці, кентаври, Єгипт і Вавілонія, архітектори Кваренгі й Растреллі, Калігула, Нерон, Сенека, Жанна д’Арк і Дульцінея Тобольська, Дон-Кіхот і Санчо Панса, Прометеї та Зевеси, Іван Гонта, Аполлон, Кроносові діти, Тезей з Аріадною, Мінотаври, Нечуй-Левицький, Аскольдова гора, половецький степ, касаги обри та хозари... Для прикладу два рядки, які до того же сприймаються на кшталт заповіту: «ви ярославну ждіть палку // читайте слово о полку».

Поезія Дмитра Креміня аристократична, тонка, інтелектуальна. Трапляються твори іронічні, з натяками, недоказаним. Ось голос поета вуркоче ніжно-ніжно: «Що ти, веприку, їв на сніданок?», або ж «Нащо ти, конику? Навіщо? // Пощо іржання жалібне твоє?». Але загалом поезію Кременя супроводжує сильна, розважлива і сумовита музика. Він самодостатній. Ні від кого не залежить – сам у собі носить сонце: «Я незалежний. Сам собі належу».

Сумовиту тональність навіюють негараздами в Україні. Тривожать, будять совість краян гострі запитання поета: «Кого відрахувати в ліліпути?», «Як нам дочекатися Месії // На замерзлі наші береги?», «Коли ми станемо людьми?». Та зважмо й на таке. Подібно Назону Овідію, опальному поету з римської імперії, Дмитро Дмитрович вік живе у Миколаєві. По суті на окраїні великої держави, нечулої до побутових проблем поета.

«Імперська окраїна.

Повів леванта й зюйд-весту.

І край декорацій, де справжній лише виноград.

І «бог із машини» –

в екстазі трагічного жесту.

Трієра Едіпа. Фінал театральних еллад.

І сонце – транзитне?

Ревуть на Кінбурні буй-тури.

На Тендрі – мустанги.

І серце – як сонце: в зеніт...

І вітер із Дикого Поля пронизує мури.

Ольвійська кіфара.

Шовкового Шляху транзит.

Я – тільки початок транзиту,

бо випала карта

Зіграти цю партію

в цей український народ.

І все проминуло.

І Січ – як окрадена Спарта.

Я мовчки відходжу: 

про це вже писав Геродот.»

Неймовірно вражає багатство й різноплановість лексичного арсеналу Креміня. Тут і античні назви, і церковно-слов’янізми, і рідко вживані слова, і діалекти, і наукові терміни. 

«Прапори шелестять, прапорове –

і зі стягами грає штандарт.

Але наше буття паперове

Літописцям оддати не варт.

Іонічні колони, доричні,

Голос Бога у голосі рік...

Але інші слова, патеричні –

Палімпсестом уже патерик.

І за стягом, за символом віри

Білим снігом завіється шлях.

І ця схима з телячої шкіри,

І вощана сльоза на полях...»

Наш поет не гребує й розмовною лексикою. Строфи з «Техно літу»:

«очі спросоння продер

випив горілку не воду

от би створити шедевр

справжній шедевр для народу».

Хоча книга нині переживає не найкращі часи, а поезія з усіх жанрів літератури найбільш не затребувана («Люди хочуть трофейної влади, // На фіг їм – Одіссей і Орфей..»), проте Кремінь на гребені популярності. Він модний, затребуваний поет. За ним ступає армія читачів, шанувальників, послідовників. У передмові до книги «Два береги» (Миколаїв, вид-во Ірини Гудим, 2008), яка вийшла трьома мовами (українською, російською, англійською), Дмитро Кремінь сказав за всіх поетів України: «Хай нас усіх прочитають у Києві, Москві, Лондоні, Чикаго – усюди ще є люди з анатомічним чуттям слова і звуку».

Перебуваючи в зеніті слави, український поет залишається скромним. Він з дитинства усвідомив: зоряне, Святе Письмо поза часом. Воно перше. 

«я так багато написав

а це не видно в небесах

і сили світла і пітьми

чекають іншого контенту

на колісниці між зірок

відкрив планшет Ілля-пророк

читайте зоряне письмо 

до відповідного моменту»

Автор цих рядків теж усвідомлює: його писання перед Словом Дмитра Креміня, однаково, що палахкотіння свічі проти сонця. Тому й мої побажання дорогому Майстрові з нагоди його славного ювідею прості та банальні: Ходіть здорові, пане Дмитре. Будьте завжди в парі, в колі дітей та онуків.