Світлій пам’яті Валентини Крапівіної та Володимира Чуйка

Весна 2013 року увійде в історію нашої країни як найкоротша. Пригадую, 30 березня ще переходила озеро, що в районі Сирцю, по льоду. І це на Олекси-бокогрія, коли за народним повір’ям риба-щука лід розбиває! А з 27-го квітня в Києві почалася справжня спека. Цієї аномальної весни я втратила земляків, в яких розпізнала споріднені душі. Їм я уже не зателефоную. Їх я ніколи і ніде не зустріну. Залишилася лише пам'ять. Згадую їхні слова, аналізую вчинки. То велике благо, коли смерть ближнього спонукує до роздумів над вічними питаннями.

І. З Валентиною Крапівіною знайома з вересня 2003 року. Ми зійшлися в Миколаєві, під час святкування Дня міста. Пригадую, коли Кропівіни приєдналися до нашої земляцької групи, то я не могла відірвати від них погляду. Молоді, красиві, засмаглі. А головне – щасливі. Валя заливисто сміялася, стріпуючи русим кучерявим волоссям. Її чоловік випромінював спокій і благополуччя. Скориставшись нагодою, я зізналася Валі, що зі шкільних років цікавлюсь археологією. Захоплююся романом з археології Курта Вальтера Керома «Боги, гробницы, ученые». Ще повідомила, що написала повість для дітей про давні, скіфські часи. Та, на жаль, у текст вкралися помилки. Валя мене запевнила, що не знає ні статей, ні книг з археології, які б не містили помилок. Вона мене похвалила. Сказала: про давню історію нашої землі школярам треба розказувати в художній захопливій формі. Ще порадила влітку приїхати в Ольвію і обов’язково побути на розкопках. Залишила мені свої координати: телефонні номери, електронну адресу, адресу місця роботи.
На свято зимового Миколая, на яке земляки збираються завдячуючи Анатолію Кириловичу Кінаху, я мала честь сидіти за одним столом із Кропівіними. Мимохіть милувалася ними. Коли мікрофон піднесли до нашого стола, то привітала земляків Валентина. Мене завжди вражала її манера спілкування. Валя говорила, як дихала і як жила. Швидко, по-дитячому емоційно, голосно, дещо сумбурно. Складалося враження, що їй ті слова посилалися, що вона не готовилася до виступу, до розмови, що ії слова народжувалися спонтанно і вона їх просто озвучувала.
У цьому я переконалася й пізніше. Так, за попередньою домовленістю ми мали зустрітися в інституті археології, облуплена стара будівля якого притулився до берега Дніпра. Валя тоді зайшла до начальника, залишивши відчиненими двері. Щоб скоротити час, я підійшла до вікна. З висоти дивилася на Дніпро, що розлився багатьма рукавами, минаючи острови. Перевела погляд на червоні приватні котеджі, що, мов гриби, ліпилися один до одного, повздовж набережної. До мого слуху долинув Валин схвильований голос. Прислухалася. Мовилося про Ольвійську експедицію, на яку держава не виділила коштів. О, з яким запалом, навіть із дитячою безпосередністю, Валя відстоювала потрібність експедиції.
Не спіхом рухаємося в сторону метро. Валя повідала мені про свій непростий шлях до археології, що стала її долею. Вона закінчила київську школу зі золотою медаллю, маючи 16 років. У майбутньому бачила себе лише археологом. Проте її батьки були іншої думки. Щоб убезпечити дочку, вони вдалися до обману. Запевнили довірливу юнку: «На факультет археології тебе нині не приймуть. Бо ти неповнолітня. А тому вступай на філологічний факультет. Наступного року тебе автоматично переведуть туди, куди бажаєш».
І ось вона студентка Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Натхненно вчить мови, давні твори. У неї відмінні оцінки і багато друзів. Веселою і безтурботною почувалася Валя до кінця другого семестру. Якось вдома вона торкнулася питання про перехід на омріяний факультет. І тоді їй відкрилася неправда. Вмовляння батьків і декану філфаку на похитнули Валиного рішення. Тож довелося Валентині знову тримати вступні іспити і вчитися, починаючи з першого курсу.
У розмові я відмітила, що в неї гарна пара. Валя сказала, що щастя не дається. За нього треба боротися, а ще багато працювати. Так, одружившись, вона прийшла жити до чоловіка. У тій квартирі мешкала його мати. Жінка серйозна, вимоглива, як кажуть – із характером. Молоді зайняли прохідну кімнату. Невдовзі Євген, Валин чоловік, запропонував зняти окреме житло. Але Валя твердо відповіла: «Якщо ти покинеш матір, то покинеш і мене». Вона продовжувала жити зі свекрухою, доглядала її. Врешті решт свекруха невістку оцінила і полюбила. Називала її дочкою.
За розмовами ми непомітно наблизилися до метро. Прощаючись, Валя просила їй зателефонувати, коли зберуся їхати до Ольвії. Запевнила, що допоможе мені там влаштуватися.
Це була наша остання зустріч. Побувати в Ольвії мені не поталанило. Не бачила я Крапівіних на земляцьких сходинах. Несподівано дізнаюся, що Валя захворіла. Я зателефонувала їй. Валя пожалілася на біль у хребті. Сказала, що пристосувалася на підлозі, лежачи на животі, займатися своїми справами. Вибачилася, що їй важко говорити. Зв'язок обірвався. Після я багато разів поривалася Валі зателефонувати. Проте зусиллям волі себе зупиняла.
Що й казати, тільки зі зрілістю приходить розуміння того, як вести себе з друзями і приятелями, котрі важко захворіли. Вони усамітнилися і чомусь не прагнуть спілкування. Насправді ці люди шукають істину, потоки якої не змиває плин часу. Під дією небесного світла вони преображаються, набираючи за життя рис святості. Не турбуймо хвору людину дзвінками, якщо вона того не просить. Допомогти тяжко хворому можна доброю згадкою про нього, а найкраще – молитвою.

ІІ. Взимку 2004 року в офісі земляцтва «Миколаївщина», що розташувався в Києві на вулиці Лютеранській, буд. 20, проходила презентація антології української поезії ХІХ – ХХ ст. «Книга про Матір». Її склав поет Володимир Чуйко. Книгу представляли директор видавництва «Криниця» Леонід Андрієвський і головний редактор Тетяна Майданович. Нарешті надали слово автору антології. На ноги звівся високий чоловік з м’якими рисами обличчя. Чарівності його образу додавало густе хвилясте волосся і рум’янець, що від хвилювання розлився по круглому виду.
Розповідь пана Володимира я досі пам’ятаю. Хіба могло бути інакше! Адже наші біографії, особливо перших двох-трьох десятиліть, в багатьох моментах на диво суголосні. Найперше поет згадав добрим словом своїх батька і маму, які за життя не сказали гучного слова. Філологічну освіту здобув у Одеському державному університеті ім. І. Мечникова. Майбутні учителі тоді мали можливість самі вибрали школу, в якій бажали би працювати. Цікаво, до вибору місця роботи Володимир підійшов, як поет. У наданому списку шкіл його увагу привернула милозвучна назва села – Берізки, що у Миколаївській області.
І ось Володимир Лук’янович учитель Березківської школи-інтернату. Село як тисячі інших українських сіл. У Берізках проживали окрім українців, росіяни, вірмени, мордовці, марійці, цигани, поляки. Найпоширеніше тут прізвище Запорожець. Як гласить легенда, Берізки заснували в другій половині XVIII століття троє запорозьких козаків. Щоб уникнути кріпацтва, вони шукали місця для осідку. Їм сподобалася місцина біля річки Кодими. На облюбованому місці козаки посадили три берізки й поїхали за своїми родинами. Від себе додам: берізка залишається досі візитівкою села. Так, на сільському меморіалі сумовито шелестять тонким віттям 159 берізок. Рівно 159 односельчан не повернулися додому з вогненних доріг Великої Вітчизняної війни.
У вересні молодий педагог спілкувався зі школярами на колгоспному гармані, де лущив із ними кукурудзу. Познайомившись із дітьми, почав придивлятися до колгоспників. Його увагу привернули жінки. Ті, швидко працюючи руками, не переставали жартувати, співали. Володимир Лук’янович підсів до їхнього гурту. Почав розпитувати про їхнє життя-буття. Нехитра розповідь колхозниць схвилювала учителя. Увечері того дня він швиденько написав репортаж і відіслав його до районної газети. Але скільки разів не заглядав у свіжі номери газет, свого репортажу він там не знаходив. Так продовжувалося до тих пір, поки районне керівництво не зібрало учителів і працівників культури на якісь урочисті збори. Під кінець головуючий, як належить, запитав: можливо, у когось є запитання. Із заднього ряду пролунало: «У мене є запитання». Чемно представившись, Володимир Лук’янович сказав: «Місяць тому я надіслав до газети «Заповіти Леніна» репортаж із колгоспного току про колгоспниць. Моє запитання до присутнього тут редактора газети: чому його досі не надрукували?» У залі запала нездорова тиша. На вимогу першого секретаря райкому партії покликали редактора. Тремтячим голосом редактор пообіцяв присутнім особисто розібратися з цим питанням.
Не важко уявити собі той переполох, який вчинився в учительській Березківської школи-інтернату. Але страхи виявилися марними – усе розрішилося якнайкраще. Коли у школу приїхало з району керівництво, то Володимиру Лук’яновичу, як принциповому і грамотному комсомольцю запропонували посаду секретаря Кривоозерського райкому комсомолу.
Слухаючи розповідь пана Володимира, я пригадала свою комсомольську юність. Із-за туманного обрію виплив образ чубатого хлопця, котрий сидів за столом серед членів президії, що приймала мене в комсомол. Пригадую, тоді запитали: які уроки я найбільше люблю. Я пискнула: літературу. Запитали, що я зараз читаю. Відповіла: «Хижина дяди Тома». А от хто написав книгу, не могла пригадати. І той чубатий хлопець назвав прізвище американської письменниці – Гаррієт Бічер-Стоу. І мені, переляканій до смерті, підморгнув.
Про «Книгу про Матір» я написала відгук, який опублікувала газета «Культура і життя» в номері, приуроченому до Міжнародного жіночого дня 8 березня.
Делікатний, з почуттям гумору, сердечний, скромний, відвертий, сміливий, працелюбний, чесний, дотепний, гідний син своїх батьків і вітчизни. Ось таким залишився Володимир Лук’янович у моїй пам’яті.

Навесні, у розквіті творчих сил обірвалося життя Валентини і Володимира. Я сумую за ними. Мені їх не вистачатиме.