До Дня слов’янської писемності і культури

Першонавчителі слов’ян Кирило і Мефодій

Рівноапостольні Кирило і Мефодій принесли слов’янам Слово Боже, написане зрозумілою для них мовою. Святих вшановують як на Сході, так і на Заході. Спільний подвиг братів, направлений на просвітлення слов’ян, спонукав Церкву вшановувати їхню пам’ять в один день. Закономірно, що саме цього дня, 24 травня, в Україні відмічається День слов’янської писемності і культури.

Наша бесіда торкатиметься початків слов’янської писемності. У цьому руслі пригадаємо важливу історичну подію. 395 року Христова церква остаточно розділилася на греко-православну і римсько-католицьку. Візантія, яка на той час утворилася, стала центром східної християнської церкви, обравши грецьку мову і письмо. Західні же християни обрали своїм центром Ватикан, латинську мову для церковних відправ та, як письмо, латиницю.

Кирило (у миру – Костянтин) народився 826 року, а Мефодій (у миру –Михайло) у 820 році в благочестивій сім’ї. За переказами, батько братів, який служив воєначальником, походив від болгар, а мати від греків. У сім’ї було сім братів. Михайло – найстарший серед них, а Костянтин – наймолодший. Виділимо й таке. Народилися і виросли майбутні слов’янські просвітителі в македонському портовому місті Фессалоніки, заселеному наполовину греками, наполовину слов’янами. Завдяки цим обставинам вони мали змогу не лише добре вивчити болгарську, грецьку і слов’янську мови, але й чути на вулицях портового міста інші мови. Коли хлопці підросли, то покинули батьківський дім. На деякий час їхні шляхи розійшлися.

Старший брат пішов слідами батька. Служив у війську. У 27 років дослужився до посади воєводи однієї з візантійських провінцій. (До речі, там мешкали слов’яни.) Незважаючи на молодий вік, зарекомендував себе розумним, справедливим правителем. Розказують, що й зовнішній вигляд Михайло мав вельми привабливий: високий, дужий. Дивився на людей привітно, «ховаючи ласкаву усмішку в кучерявій русій бороді» (за П. Утевською, с. 208). Проте суєтне життя чоловіка все більше дратувало. Він добровільно покидає службу і осідає в монастирі. У 37 років був пострижений і посвячений у ченці з іменем Мефодія.

Як зовнішністю, так і вподобаннями Костянтин відрізнявся від старшого брата. Блідий і худорлявий, з темними очима, що горіли, як жарини. А ще характеризувався великою любов’ю до читання. Закінчив Магнаврський університет і вищу школу в Царгороді при дворі імператора Михайла ІІІ. Викладав філософію, працював патріаршим бібліотекарем у Константинополі. Прославився, коли під час богословських диспутів з вождем іконоборців (колишнім патріархом Аммієм) отримав перемогу. У якості місіонера і проповідника побував у Сирії, Криму, Хазарії. Так, повертаючись від хозарів, завернув до Херсонесу. На ту пору святий ще не знав, що в недалекому майбутньому створить абетку для слов’ян. Та вже тоді допитливий місіонер (його називали Філософом) звернув увагу на книгу, якою послуговувався в церкві руський священик. Гадаємо, що ця книга була написана візантійським скорописом, але передавала слов’янську мову.

Великосвітське життя вносило неспокій у душу Костянтина. Врешті решт він покинув імператорський двір, знайшовши прихисток у монастирі біля старшого брата. Так само, як той, усамітнився, молився.

Духовний скарб не може перебувати без руху, без користі для людей. Чоловік сміливий і мудрий, як і той, що має світлий розум, високу освіту і дар блискучого промовця, у всі часи затребувані.

У 850 році візантійський імператор і патріарх направляють братів із місією до Болгарії. Своєю переконливою проповіддю брати схиляють багатьох язичників прийняти християнство. У складі імператорських місій брати побували у різних країнах із відповідальною місією. Для того, щоб вести дискусії зі злісними язичниками, Костянтин вивчав їхні мови. Блискучий полеміст, він володів даром переконувати людей. У вільний від промов та молитов час брати трудилися, перекладаючи грецькі книги.

Наприкінці 862 року до Константинополя прибуло посольство від моравського князя Ростислава. Посли просили візантійського імператора Михайла прислати до Моравії місіонерів, які б проповідували слово Боже зрозумілою для слов’ян мовою. Виконання важливого завдання імператор покладає на братів. Тоді Костянтин дізнався, що в Моравії немає Святого Письма, перекладеного мовою людей, що мешкали в тому краю. Прикро вражений, він вигукнув: «Просвіщати народ без письмен його мови – однаково, що намагатися писати на воді!» Святий укріпився в думці скласти азбуку, відповідно до артикуляції слов’ян.

Світські учені досі не дійшли згоди стосовно того, яке письмо створили Кирило і Мефодій: кирилицю чи глаголицю? Якщо те і те письмо, тоді яке з них з’явилося першим? Автор цих рядків розділяє думку богословів. Отці стверджують: 863 року Кирило і Мефодій створили глаголицю. У цій роботі святим, безперечно, прислужилося перебування серед громади, де звучала слов’янська мова. Можемо припустити, що Кирило пригадав книгу, яку тримав у руках у херсонеській церкві. Адже ажурне плетиво глаголиці вельми нагадує візантійський скоропис.

Радянські вчені казали, що Костянтин і Мефодій переклали Святе Письмо та інші богослужбові книги на народну, або слов’янську мову. Її називають старослов’янською. Багата лексикою, з розгалуженою системою словотворчих засобів, ця мова вповні задовольняла потреби слов’ян у літературній мові. Позитивний вплив на розвиток старослов’янської мови, як книжної, мала грецька з її розвинутими граматичними правилами, порівняннями і епітетами. Важив і величавий плин грецької мови. Всі ці чинники працювали на успіх перших перекладів Святого Письма.

Не пізніше 863 року Костянтин Філософ та його брат Мефодій вирушили до Великої Моравії. Вони везли з собою перекладені богослужбові книги, записані новоствореною абеткою. На княжому дворі братів зустріли з належною пошаною. З великою радістю і піднесенням прості люди слухало проповіді братів. Адже вони виголошувалися не бездушною латиною, а рідним словом.

Тож небезпідставно 863-й рік вважається початком слов’янського письма і книжкової справи.

На той час Великоморавське князівство потерпало від засилля німецьких феодалів та німецько-католицького духовенства. Ті не лише загрожували державній самостійності слов’янському населенню, але й прагнули знищити їхню національну свідомість, культуру та мову. Тобто боротьба проти утисків чужоземців набирала політичного характеру.

У міру того, як під впливом братів-просвітителів пустіли німецькі церкви, росла агресія їхніх служків. Хіба могли німці змиритися з крахом своїх вселенських планів? З допомогою короля Людовика Німецького вони таки скинули князя Ростислава. Братам-просвітителям довелося перебиратися в сусідню Паннонію. Там вони продовжували свою святу справу. Проте німці, захопивши Моравію, почали посягати й на слов’янську Паннонію.

Про активну діяльність братів стало відомо римському папі. На його виклик брати поїхали до Риму. Вони так ревно захищали права слов’ян на слухання Божого слова рідною, слов’янською мовою, що схилили папу на свій бік.

У 869 році несподівано обірвалася нитка життя Костянтина Філософа, котрий прийняв схиму та ім’я Кирила.

Мефодію вдалося взяти у папи спеціальне послання з дозволом поширювати слов’янські книги і вести богослужіння слов’янською мовою. Для цього він повернувся в Паннонію. Німецькі служки злісно протистояли місії Мефодія. Незважаючи на дозвіл папи, німецькі єпископи виносять присуд навчителю: кинути його разом із його учнями до в’язниці.

Тим часом боротьба слов’янських патріотів проти чужоземного засилля не припинялася. Моравії таки вдалося скинути німецькі іго. Звільнений Мефодій продовжує свою місіонерську діяльність. Із Моравії просвітитель переходить до Чехії, потім до Польщі.

Але й надалі Мефодію та його учням доводилося ширити слов’янське письмо і Слово Боже в умовах наступу німецьких феодалів і католицьких церковників. Просвітителів виганяли, їхні книги спалювали на кострищах. Ось чому ми не маємо, не те що книг Кирила і Мефодія, а навіть сторінки, чи бодай слова, написаного їхньою рукою.

885 року, надломлений переслідуваннями, Мефодій відійшов у кращі світи. З поваги до подвигу святого його відспівували трьома мовами. Одна із яких – слов’янська.

Справа Кирила і Мефодія знайшла плідне продовження в Болгарії. У Х столітті за підтримки царя Симеона там розквітла книжкова справа. Саме з Болгарії слов’янська грамота і слов’янська книга почала проникати на руські терени. Деякі із цих книг, переписані й розмножені в Київських скрипторіях, дійшли до нас.

На сьогодні найдавнішими пам’ятками слов’янської писемності є написи на стінах та керамічних плитах церкви болгарського царя Симеона (893 – 927 рр.) в Преславі, давній столиці Болгарії. Ці написи відносять до кінця ІХ ст. Вони написані частково глаголицею і частково кирилицею.

Щодо кирилиці.

Згідно з твердженням богословів кирилицю створив святий Климент Охридський, поклавши у її основу грецьку абетку Кирила і Мефодія. Дійсно, кирилиця нагадує змінений візантійський устав. У грецькій мові бракує букв, які передають слов’янські звуки, приміром, шиплячі і свистячі приголосні. Виходить, що творець кирилиці їх створив штучно, надавши форми, близької до візантійського уставу: Б, Ж, З, Ц, Ч, Ш, Щ. А ще придумав голосні букви, такі як У, Ю, Я.

Благодатний ґрунт для свого розвитку кирилиця знайшла у Болгарії. Тутешні писці складали болгарські тексти і переписувати книги, привезені з Візантії та Греції. Квадратні, чітко окреслені кириличні літери лягали на пергамент красиво, рівно, органічно заповнюючи простір пергаментного листка. Ці літери писати і читати значно приємніше й простіше, аніж виводити гусячим пером глаголицькі кружальця та заковики. Із Болгарії книги мандрували до Сербії. А звідти до Київської Русі. ’Книги розходилися по храмах і князівських дворах.

Тож кирилиця, як більш просте і зручне письмо, потіснила глаголицю. Хоча глаголиця остаточно не зникла. До кінця ХVІІІ ст. глаголицею користувалися мешканці Хорватії та Далматії.

А тепер неспішно, з увагою сердечною помолимося святим вчителям:

«Яко Апостолом единонравніи и Словенских стран учителіе, Кирилле и Мефодіе Богомудріи, Владыку всех молите, вся языки Словенскія утвердити в православіи и единомысліи, умирити мір, и спасти душы нашя.»

Тропар, глас 4-й